Позначки

, ,


КРИВООЗЕРСЬКИЙ РАЙОННИЙ БУДИНОК ДИТЯЧОЇ ТВОРЧОСТІ

ЯК ДІТИ ГІР СТЕПОВИКАМИ СТАЛИ

ГАЛАБАН ОЛЬГА

КРИВЕ ОЗЕРО -2010

З любові до Батьківщини починається все: і перша посмішка немовляти, і слово дитини на руках матері, стежина до рідної хати, яка для кожного з нас є тим маленьким куточком Вітчизни до якого незмінно ведуть всі шляхи-дороги. Погодьтеся, що куди б не закинула нас доля, ми завжди повертаємось до родинного вогнища. Та іншою стала доля для тих людей, які 59 років тому були переселені на прибузькі землі, були відірвані від звичного укладу життя, від рідної землі, де народжувалися і помирали їх предки.

Я хочу розповісти про тих, для кого Кривоозерська земля стала другим домом. Майже шістдесят років тому в Криве Озеро переселено жителів села Скородне Нижньо-Устріцького району Дрогобицької області « у зв’язку з відселенням з території, яка відійшла до Польщі». [1]

Криве Озеро здавна умовно поділене на Містєчко, Калантирку, Волощино. Переселених людей поселили у двох районах Кривого Озера. Так і з’явилися назви: «Волощанський посьолок» та «Калантирський посьолок». Наші дідусі та бабусі поселившись на Калантирському посьолку, де тепер живемо і ми.

59 років. Це не мало, адже за цей на новій землі зросло два покоління, стали сивими голови тоді ще молодих та енергійних переселенців, чиї душі залишилися такими ж відкритими та щирими. Переселення людей із Західної України в інші регіони країни – це сумна і трагічна сторінка історії нашого народу. Ніхто не хотів ні чути, ні бачити прагнення та бажання людей. Вони залишали рідні місця, обжиті домівки, могили найрідніших людей, усвідомлюючи, що більше вже ніколи сюди не повернуться.

«Жодного документу, який би дав політико-правову оцінку масовим виселенням українців з західних етнічних теренів після Другої світової війни, українська влада не ухвалила. Байдужість до трагедії високих посадовців, що призвело подекуди до повного ігнорування проблем депортованих українців на місцях, про що одноголосно твердять представники громадських товариств, не зменшує її масштабів.» [2, с. 6]

Особливості останньої депортації, яку ще також називають «Акцією- 51», полягають у наступному. По-перше, виселенню підлягали всі без винятку мешканці терен, незважаючи на національну приналежність. По-друге, на відмінну від виселених 1944-1946рр., виселені 1951р. були позбавлені права вільно обрати собі місце майбутнього мешкання. «Плани переселення складалися без урахування думки населення, значну частину якого було направлено в південні райони УРСР, де вони опинилися у вкрай важких побутових і незвичайних природно-кліматичних умовах. Важливо зазначити, що під час примусового переселення 1951 року, як і 1944-1946рр. близько споріднені особи (батьки і діти, брати і сестри дорослого віку) не рідко направлялися в населені пункти, розташовані за сотню і більше кілометрів один від одного, що унеможливило їхнє подальше безпосереднє спілкування.» [2, с. 7]

Про події, майже шестидесятирічної давності згадує Марія Василівна Візняк: “Одного літнього дня приїхало до нас у село начальство з Одеської області. Всі жителі зійшлися до церкви. Нас почали агітувати переїхати в село Криве Озеро (тоді воно було Одеської області). Нас переконували їхати в Криве Озеро, розповідали,як там гарно, бо ж все одно примусять переїхати, то чому ж не їхати в такий гарний край. Нам привезли хліб показати, пшеницю, яка там росте. Було заманливо. Такого хліба ми не пекли, бо у нас земля не родила такої пшениці.

Чоловіки порадились і вирішили послати людей, щоб пересвідчитись, що там справді так гарно. Посланці повернулися додому задоволені – там справді гарно і пшениця родить добра, і роботи буде для всіх, і місце для села показали. Правда, степ…” [4]

Марії Василівні було лише 15 років, тому її не пустили з молоддю їхати будувати хати для майбутніх переселенців.

Влітку 1951 року спочатку поїхала молодь будувати хати, в яких згодом ми мали жити. Було боязко, але в голос не всі про це говорили. Не одну ніченьку і не одна сім’я плакала: як то має бути?

Сталін відав шмат української землі Польщі. Ми не могли нічого вдіяти. Треба було залишати рідні домівки. Старі люди казали, що Бог від нас відвернувся. Тільки закінчилася бойня, надіялись, що заживемо, а тут кудись везуть…”[8] Та ніхто в тоталітарній державі не хотів ні чути, ні бачити людських переживань. Представники влади примушували готуватися в далеку дорогу.

Багато людей хотіли залишитися, бо поляки дозволяли, а совіти вимагали переселятися на південь. А починалося так добре! Пам’ятаю, хоч і була малою, як до Скородного прибули військові, мама казали, що то було в 1949 році. Великий і гарний коровай винесли їм на гарному рушникові. Не думали тоді, що нас незабаром переселять” [8]

Анастасія Адамівна Маройко була серед добровільно приїхавших будувати для майбутніх переселенців хати:“Коли ми приїхали будувати хати, нас зустріли привітно. Ми були здивовані, що на нашу честь влаштували велике свято – були накриті столи, а чого там тільки не було, була музика, танці”. [9]

Село Скородне розділили на три частини, так як за один раз перевезти велике село не було можливості. Перших повезли весною, потім в жнива, а останніх- після жнив. Дозволили везти з собою навіть ліс для нових хат. Дехто з старих людей не хотів їхати, залишати землю предків, але їх примушували.

Залишитись не можна було, тому що біля будинку стояв міліціонер і не дозволяв нікому залишатися. Нам прочитали список речей, які можна брати з собою: корову,одяг,ліжка,постелі, хатнє начиння,бульбу,хоч і всю,що є-продукти різні. Перша і друга група поїхали без хліба, бо ж ще не закінчилися жнива, а ми вже брали все, що могли”. [11]

Поляки сказали, що хочуть забрати землю, бо їхня. А хіба ж то їхня? То наша. Мало того, що вони нас палили вже після війни і ми ховалися в лісі, а тепер вирішили забрати і землю. А Сталін віддав, не його ж….” [12]

Важким був цей переїзд. У окремих на руках були маленькі діти. Такими немовлятами були Ф.М. Качур, Г.М. Щурок, С.Ф. Гонимович та інші. Маленького Федю Качура, якому був лише один місяць і три дні, мама везла у великому лозяному кошику, який вона всі ці роки зберігала і передала як пам’ять своїм онукам.

Сім’ї були великими, по 10-12 дітей. Дуже часто неповні – не було батька. Місця було мало. У товарному вагоні по 2-3 сім’ї. Спали сидячи. Помитись не було можливості. Малі діти плакали, старі проклинали і владу, і свою нещасливу старість. В окремих вагонах везли худобу, речі, ліс.

«Виселяли нас в кінці осені. Щоб якось прожити ми взяли з собою в дорогу корову, дві курки, трішки дров, картоплі з 5 центнер, а решту залишили так і не викопаною, багато не можна було брати, тому що нам давалася тільки одна машина на сімю. На нові місця ми їхали товарними потягами разом з усім тим що ми взяли з собою, дорога була виснажлива, на потягах ми доїхали до Любашівки, потім нас вигрузили, а далі автобусами ми приїхали у Криве Озеро. Наші нові хати були побудовані з лампача, а груби були ще сирими (мокрими). Взимку ми палили соломою та коляндрою, яка росла біля нас, коли був мороз то весь дим йшов на хату, хати мокли і від того старі і малі хворіли ». [5]

Для перевезених людей не вистачало житла. Їх речі були скинуті просто неба. Вони ходили попід хати і просили притулку у місцевих. “Деякі люди брали неохоче: гуцули, “чужинці”, “бандерівці”. А які ж ми “бандерівці”? Чи ж ми набивались з переїздом? Чи ж винні ми в чомусь? Моїй сім’ї було особливо важко. Наш батько сидів у в’язниці, бо брата зарахували до “бандерівців”. А то неправда. Було так: брат гнав коні пасти в ліс, звичайно взяв із собою їжу, корж. В лісі якісь озброєні люди видрали коржа, а за те, що не хотів давати,ще й набили. Їх впіймали і вони сказали, що брат їм приніс, що тато їх завжди годують. Тата забрали до в’язниці, десь під Одесою чи Миколаєвом. Вже добре не пам’ятаю. Дідусь саме помер. То батькові навіть не дозволили його поховати. Забрали дідусеві нагороди, які йому дали за австрійської війни” [7]

Після того, як місцеві “добровольці” закінчилися, а люди залишилися без даху над головою, влада почала примушувати брати на квартиру, якщо було місця в хаті достатньо. За це їм давали безкоштовно продуктів трохи з колгоспу.

З усіх сіл району звозили людей на будівництво хат для переселенців. Будували невеликі, але щоб були теплі, та й на півдні всі так будують, з лампачу. Зводили стіни і кидали, далі сім’я повинна закінчувати сама. “Це ваша власність, закінчуйте” – казали представники влади. Але добудувати до зими могли не всі – не було коштів. Допомогу давали, але її не вистачало. Всім переселенцям виділили продукти і відразу віддали всі. Але люди надіялись, що їм завжди даватимуть і швидко їх використали, залишившись зимою напівголодними. До того ж в степу – не в лісі, палити нічим.

Ходили на телятник, збирали навоз, мішали з водою, робили лампачі, сушили, а потім топили. Хати були сирі і нагріти їх було неможливо. Спали одягнені. В кожухах відрізали рукава і надягали їх на ноги, щоб зігрітися. Поли були земляні, це вже потім дерево поклали.” [7]

Проте туга за рідним краєм не полишає переселених і сьогодні: «Нам давали по центнеру пшениці, вона була перемішана з вонючою коляндрою. Коляндру ми вибирали, а пшеницю мололи в жорнах. Там у Скородному нам жилося добре, ліс під боком, можна була назбирати багато ягід, черешень. Там ми їли чорний хліб, а коли приїхали сюди то люди, які тут жили їли уже білий хліб. Тутешні люди ставилися до нас погано вони думали що ми хотіли сюди їхати, але це було не так, але були й такі, що ставилися до нас з розумінням, дозволяли жити у їхніх хатах поки ми не обладнаємо своїх, годували нас, та допомагали. Хто зна якби ми залишилися там, чи жили б ми там як тут, чи їли б білий хліб, чи ні? Але все ж таки у рідній домівці завжди легше жити.» [6]

«У нас був колгосп у Скородному. У людей все позабирали і гнали робити в колгосп. Я йшла молотити, а вже була вагітна другою дитиною. Коли мій чоловік завертає мене: йди додому, бо нас вже записали вивозити. Боже, як я плакала! За три дні ми мали приготуватися до виїзду. Я все кинула і почала картоплю копати, а вона ще тільки цвіла, молода зовсім. Поки їхали на схід, та картопля побилася і погнила у вагоні. Приїхавши уже на нові місця, ще три місяці я була на квартирі. Там нам добре жилося хазяйка була мені мамою, все мені носила. Потім мій чоловік Петро набив глини , зв’язав очерету і настелив на землю у хаті, взяв на складі двері, вклав їх, викопав для корови землянку, бо не було на корову стайні. По солому ми ходили аж в село Леніне бо не було що корові їсти дати. Йшли дощі і у ту яму вода ллялася , ми корову змушені були витягували звідти.» [10]

Роботи було багато, і це радувало новоприбулих, адже старанно працюючи забувалося все те, що нагадувало про рідний край. Всім дозволяли працювати в одному колгоспі «Заповіти Ілліча». Це давало можливість спілкуватися рідною говіркою, дотримуватися звичаїв, обрядів. Минали роки і все це потроху забувалися, новоприбулі зливалися в один колектив з корінними жителями. «На превеликий жаль погано збереглися звичаї та одяг переселених, можливо це тому, що люди ще не усвідомлюють значимості та історичності цих речей.» [3, с. 367]

Опинившись на чужій землі переселені не здалися, почали старанно працювати, щоб хоч трохи покращити своє існування.

Зі смертю старших людей відходять у небуття говірка мешканців західної Бойківщини, що за своєю архаїчністю та розмаїтістю, є безцінним скарбом української мови. Будучи ще малими дітьми ми завжди дивувались, що мова наших «посьолкових» людей відрізняється від мови «містечкових».

Ось деякі слова, які збереглися у нашому вжитку:

Як ся маєште ? – Як справи?

Штири – чотири

Штокало – пряник

Варіжка – ополоник

Жендиця – сироватка

Цебро – відро

Когута зіймати – спіймати півня Патильня – сковорода

Пец – кришка від печі

Жеби тя грім забив! – Щоб тебе грім побив!

Наметати – накидати

Студня – криниця

Мотика – сапа

Буля – картопля

Хижа – хата

Вберуся – одягнуся

Бісідуємо – говоримо

Втворити – відкрити

 

Завершу свою розповідь словами дідуся: ”Незважаючи на пройдені важкі щоденні випробовування, втрати я вважаю себе щасливим. Примусове переселення сприймаю як долю. Жили з Богом в серці ,боролися за справедливість, розуміли людей і допомагали їм. На схилі років дуже хочемо побачити нашу рідну Україну процвітаючою, демократичною, щоб ніколи люди не стикалися з тими проблемами, які прийшлося долати нам. Всім бажаємо любити рідну землю, людей і жити з найкращими почуттями та надією в серці.”[12]

 

Весна 1952року. Маройко Н.Д.

Ікона Ганни Галабан привезена зі Скородянської церкви у 1951 році сімєю Михайла Галабана

 

1971 рік. Криве Озеро .Весілля Марича Ю. та Галабан А.

 

1973 рік. Вертеп. Криве Озеро Миколаївської області.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Використані матеріали:

  1. Архівна довідка. Державний архів Львівської області 08.11.2002 року №У-10929-02

  2. Кляшторна Н. О. Акція- 51. Останні свідки / – Вінниця 2006. – 232с.
  3. Кляшторна Н. О. Акція- 51. Книга Памяті – Брошнів – Осада, 2009 – 448 с.)

  4. Спогади Візняк Марії Василівни, 1936 року народження, вул. Озерна 7, селище Криве Озеро Миколаївської області

  5. Спогади Галабан Ганни Франківни, 1947року народження, проживає в селищі Криве Озеро, вул. Гайдара, буд. 11 селище Криве Озеро Миколаївської області

  6. Спогади Дмитрів Анни Юріївни, 1925 року народження, вул. Пархоменка, буд.12 селище Криве Озеро Миколаївської обл.

  7. Спогади Картичак Стефанії Михайлівни, 1945 року народження, вул. Сагайдачного 27, селище Криве Озеро Миколаївської області

  8. Спогади Ладиженко Клавдії Семенівнни, 1922 року народження, вул. Довбуша 4, селище Криве Озеро Миколаївської області

  9. Спогади Маройко Анастасії Адамівни, 1930 р. народження, вул. Ентузіастів 17, селище Криве Озеро Миколаївської області

  10. Спогади Маройко Наталії Данилівни, 1928 року народження, проживає в селищі Криве Озеро, вул. Гайдара, буд. 6 селище Криве Озеро Миколаївської обл.

  11. Спогади Стець Ганни Степанівни, 1928 року народження, вул. Нахімова 38, селище Криве Озеро Миколаївської області
  12. Спогади Циктора Михайла Лукича, 1936 року народження, вул. Стефаника 25, смт Криве Озеро Миколаївської області

 

Advertisements