Теги


Український П’ємонт? Галичина і українська мова у ХІХ-ХХІ ст.”

http://podcaster.org.ua

Гасло “Галичина як український П’ємонт” неминуче викликає асоціації з часом, коли в Російській імперії розвиток української мови гальмувався мовними заборонами 1863 та 1876 рр. (Валуєвський циркуляр, Емський указ). Справжній П’ємонт XIX ст. був порівняно багатим європейським регіоном на північному сході сучасної Італії, що перебував під владою місцевої династії і звідки після 1815 року ішли найважливіші поштовхи для створення новітньої італійської держави. Ця держава нарешті постала після битви в Сольферіно проти габсбурзької Австрії 1859 р.
Виходить, стосовно Галичини XIX ст. в метафорі П’ємонта немає багатьох суттєвих для першовзору смислових рис. Це, однак, аж ніяк не заважало ані полякам, ані українцям (ані полоністам чи україністам) з великим задоволенням вживати її й говорити про Галилину як польський і одночасно український П’ємонт.
Усе вказує на те, що Галичину вперше було названо українським П’ємонтом лише тоді, коли “прототипічна” п’ємонтська доба, а саме період між 1863 і 1905 рр., вже пройшла. Хоча дехто вважає, що таку назву Галичина дістала на початку 1880-х років у “старогромадівських колах” після подорожей Володимира Антоновича до Галичини й Італії, в тому джерелі, що на нього вказують прихильники цієї тези, насправді нема жодного вжитку слова “П’ємонт” у цікавому для нас значенні. Очевидно, поширенню назви Галичини як українського П’ємонта таки посприяв передусім Михайло Грушев­ський. 1906 р., незабаром після скасування Емського указу 1905 року й скорого повороту до авторитарного режиму в Російській імперії, Грушевський оприлюднив у тижневику Украинскій Вѣстникъ (№ 2, 104-108) статтю під заголовком  “Украинскій Піемонтъ”. Того ж року він трохи докладніше описував в україномовній статті “Галичина і Україна” в  часописі Лїтературно-Науковий Вісник значення тієї назви, при цьому відразу пов’язуючи уявлення про український П’ємонт з вказівкою на критичне ставлення до галичан:

[…] на Україні поруч людей, які від перших заборон українського слова дивилися на Галичину як на український П’ємонт, як на ту всеукраїнську фабрику, де мусить вестися національна робота для цілої України, до слушного часу, – були все елементи, яким сей наклін до Галичини дуже не подобався.

Грушевський також натякає на те, звідки породився такий скептицизм супроти галичан:

[…] та культурна пожива, яку приготовано Україні в Галичині, в значній часті занадто сильно перейнята і в своїм змісті, і в зверхній формі та мові прикметами старого галицького рутенства, яке все ворожо ставилося супроти змагань до українізації галицької мови, галицької культури і хоч під напором людей, які свідомо змагали все до якнайтіснішого зближення Галичини з Україною, посувалося в сім напрямі, але досить пиняво […].

За словами Грушевського, саме такі враження неминуче мали вникати в тих людей, «що ближче приглядалися українським відносинам», хоча, мовляв, передусім сама «суспільність галицька»

за останніх двадцять або двадцять п’ять літ […] привикла бачити й уявляти собі Галичину як духовний і культурний центр української землі, як ту духовну фабрику, де виковується українська культура для цілої соборної України.

Насправді, якщо ми під українським П’ємонтом надалі хочемо розуміти «ту всеукраїнську фабрику», де велася «національна робота для цілої України», як ту «духовну фабрику, де виковується українська культура для цілої соборної України», то навіть тоді, коли ми обмежуємося сучасними уявленнями про сучасну “національну роботу”, Галичина в певному розумінні була українським П’ємонтом не лише починаючи з 1863 року, але вже від двацятих, принаймні з трицятих років XIX ст. Зокрема це стосується одного з найважливіших чинників націєтворення в Європі XIX ст., а саме розбудови національної мови з метою зробити її стандартною. Лише в Галичині вже до революції 1848/49 рр. видно яскраві намагання не лише скодифікувати українську мову, але й запровадити її до якомога ширшого кола комунікаційних царин, включно з найпрестижнішими белетристичними й небелетристичними жанрами. Усі джерела вказують на те, що вже в той час галичани поступово здійснювали ці наміри на підставі глибокого переконання, що їхня мовна територія не закінчується при тодішньому австрійсько-російському кордоні, але обіймає всі ті “руські або малоруські” регіони, що їх пізніше звикли дедалі частіше називати “українськими” (дехто лише вагався ще, чи білоруси належать до цього народу й його мовного простору чи ні).
Не лише тому той галицький розвиток, що почався в перших десятиріччях XIX ст. не слід надто швидко таврувати як вияви будь-якого “старого галицького рутенства”. Насправді, Галичина вже тоді була чи не найважливіим регіоном у новітній історії української мови, бо саме в Галичині вперше виявилося, попри всі складнощі, що українська мова може бути повноцінно мовою новітньої мовної спільноти.
Advertisements