Теги

,


Джерело: turka.at.ua

Автор: Дарія Петречко 17.11.2010


Група краян біля дзвінниці
в с. Чорна

Територію Бойківщини науковці умовно поділяють на західну, центральну та східну частини.

Якщо більшу частину цієї території ми можемо вільно пройти пішки, проїхати автобусом чи автомобілем, то потрапити на частину Західної Бойківщини можемо тільки з дозволу сусідньої держави Польщі. Це частина території колишньої Дрогобицької області, яка з волі політиків Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) та Польської Народної Республіки в 1951 році була віддана польській стороні. Це був так званий обмін ділянками державних територій.

Особливістю останньої хвилі депортації 1951 року було наступне: виселенню підлягали всі без винятку мешканці, не зважаючи на національну приналежність. Ось як про це рзповідає Ян Ясляр, дружина якого, українка Єва Ляшко уродженка села Чорна: «Як приїхав представник з Донецька, то казав, що польські родини мають залишитися, а як приїхали польські представники до Чорної приймати копальню нафти, то не виразили згоди, щоб місцеві люди залишилися, бо тут ще були бандерівці. Тому хотіли, щоб цей терен був без людей, а по відбору привезуть своїх людей, і з таких причин мусилисмо їхати зі всіма”.

Населення села Чорна, яке простягалося на 12 км., було розподілене в три колгоспи Сталінської (нині — Донецька) області, в три села відповідно розподілили територіально: долішній кінець Чорної – в селище Тельманове, середину села – в с. Мічуріне і горішній кінець – в с. Староласпа. Сім’ї робітників копальні нафтової ропи були виселені на нафтопромисли Західної України. Ось так, по живому розділили людей. Батьки і діти, сестри і брати дорослого віку були позбавлені спілкування. Втрачалися не тільки родинні зв’язки, а й традиції, побутові навички. Така була воля тодішнього тоталітарного режиму в особі «вождя всіх народів» Сталіна.

Як розповідають очевидці тих подій, на початку 1951 року пішли чутки, що будуть виселяти на Схід України. Люди вірили і не вірили: хіба в мирний повоєнний час можна спустошити цілі села? Села, в яких споконвіку жили селяни, важко працюючи і нічого не вимагаючи від держави. Уже вивезли в Сибір так званих куркулів, забрали за найменшою підозрою всіх «бандерівців» та інакомислячих.

Спочатку на населення цих теренів був спрямований шквал пропагандистських заходів. Людей насильно заганяли на збори, де показували кінофільми, а лектори розповідали про «райське життя» у східних областях України. Пізніше почали формувати з місцевого населення спеціальні делегації, які навесні 1951 р. були направлені на місця майбутнього проживання. Після повернення їх зобов’язували розповідати про прекрасне життя в степових районах України.

Був великий спротив населення проти такого нелюдського виселення. Так, у доповідній записці партійних функціонерів вищому керівництву читаємо: Крупич із села Шевченково заявила: «я краще загину тут, але туди не поїду», а Ілько Михайлович Костів із с. Чорна сказав, що якщо захочуть його взяти силою, то тільки його труп, і т. д.

Та доля цих людей уже була вирішена без їхньої згоди.

В газеті «Известия» від 22 травня 1951 року читаємо: «Правительство Польской Республики обратилось недавно к правительству СССР с просьбой обменять небольшой пограничный участок территории Польши на равный пограничный участок территории СССР вследствие экономического тяготения этих участков к смежным районам СССР и Польши. Правительство СССР согласилось с предложением Правительства Польской Республики»1 .

Але ще 15 лютого 1951 року між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Польською Республікою був підписаний договір про обмін ділянками цих державних територій, який приховували від громадськості понад три місяці. У статті 1 цього договору записано: «СРСР уступає в порядку взаємного обміну Польській Народній Республіці ділянку державної території в Дрогобицькій області загальною площею 480 квадратних кілометрів із включенням цієї ділянки до складу державної території Польської Республіки із відповідними змінами існуючого кордону».

У статті 2 цього ж договору також записано, що, в свою чергу, Польська Республіка уступає в порядку взаємного обміну СРСР ділянку державної території в Люблінському воєводстві загальною площею 480 кв. кілометрів із включенням цієї ділянки до складу державної території СРСР із відповідними змінами існуючого кордону між СРСР і Польщею.

На мапі штриховою лінією показано границю території Західної Бойківщини, яка в 1951 році відійшла до Польщі по волі тоталітарних режимів СРСР та Польщі.

Згідно з цим договором створили комісію, яка повинна була почати свою роботу не пізніше ніж за два тижні і закінчити не пізніше двох-трьох місяців. Договір повинен бути ратифікований «в возможно короткий срок и вступить в силу со дня обмена ратификационными грамотами»2 . Фактично рішення Верховної Ради СРСР про ратифікацію договору від 15.02.1951 р. було прийняте 31.05.1951 р.

В додатку до договору описано лінії державної території на ділянках СРСР і Польської Республіки.

У протоколі до договору (ст. 1) записано, що кожна із сторін безкоштовно передає іншій стороні державну, кооперативно-колгоспну, кооперативну, загальносуспільну власність, включаючи обладнання підприємств, залізниць, засобів зв’язку. Сторони мають право вивозу рухомої державної, кооперативно-колгоспної і кооперативної та іншої власності…, тракторів, комбайнів та інших сільськогосподарських машин, худоби3 . І жодного слова про людей, які жили на цих теренах з діда-прадіда.

Згідно з актом від 20.10.1951 р. про передачу нерухомого майна (п. 2 с) відселене населення залишило 6503 житлові і господарські споруди4 .

В цілому депортація охопила понад 32 тисячі українців-бойків з 35 сіл Нижньо-Устріцького, трьох сіл Хирівського та трьох сіл Стрілківського районів колишньої Дрогобицької області та місто Нижні Устріки (нині – територія Польщі). Зокрема, це села: Бандрів, Береги, Видріне, Вільховець, Гошів, Гошівчик, Дашівка, Дверничек, Жолобок, Журавин, Кривка, Лобозев (колишня назва Лобізва), Лодина, Мочари, Наново, Паничів, Поляна, Рівня, Розсолин, Розсохате, Рябе, Середнє, Скородне, Смільник, Соколе, Соколова Воля, Стрвяжик, Телешниця Ошварова, Устянова, Хміль, Хревть, Чорна, Ялове, Ясінь, Шевченкове (колишнє с. Літовищі) Нижньо-Устріцького, Бистре, Лип`я, Михновець Стрілківського, Коростенко, Лискувате, Стебник Хирівського районів та місто Устріки Нижні5 .

Мешканці цих сіл були розпорошені по чотирьох південних областях УРСР – Донецькій (тоді – Сталінська) – в 25 селах, Миколаївській – в 10 селах, Одеській – в 20 селах та Херсонській – у п’яти селах.

Так, з села Чорна, яке простягалося майже на 12 км, було виселено 554 сім’ї (2313 осіб) у Тельманівський район Сталінської (нині – Донецька) області. Чорнян поселили в трьох селах Тельманівського району: 201 сім’ю (514 осіб працездатного населення) – в селищі Тельманове, 95 сімей (282 особи) – в селі Мічуріне, 103 сім’ї (299 осіб) – в селі Староласпа. Населення було розділене «по живому», бо ніхто не зважав на родинні стосунки чи інші поважні чинники. Ніхто не мав права вибирати нове місце проживання.

Із спогадів мешканця с. Чорна Адама Кріля: «Приїхали ми в Карань6 . Боже, таке горе… Наші люди ще не привикли. Худобу веземо, а там трави нема, все вигоріло. Згрузили нас під дерево, а на дереві ні одного листка нема, всьо згоріло. А мухи лазять по землі такі червоні, як таракани. А ми таку худобу привезли гарну. Корови поприв’язували до дерева, вни ричат. Трава колюча, корови наші не пасут. Біда. Я пішов в с Карань, якось оформився на роботу, украдков, жеби колгосп не знав. Міська рада мене там приписала по воєнному білету. І тут визивают мене, віддали білет і кажут: «Іди, бо ти маєш в колгоспі робити». І ми ся так зробили, як плєнні».

Бойківські землі (західна частина Бойківщини – в межах нинішньої Польщі) після депортації українського населення в 1951 році вглиб УРСР (на південно-східні землі) і Польщі (на західні землі) залишилися без автохтонного населення – бойків. Сліди його присутності на своїй рідній землі свідомо затиралися польською та радянською комуністичною владою. Така політика певною мірою виправдовується і сучасними польськими науковцями.

Майже всі бойки не хотіли покидати споконвічні бойківські землі. Зі сльозами на очах покидали відбудовані після воєнного лихоліття свої господарства. Були випадки, коли люди в день від’їзду у відчаї підпалювали свої садиби.

Ті, хто виїжджав у числі останніх, згадують картину майже безлюдного села: зграї здичавілих голодних собак і котів у пошуках теплого людського житла і їжі, плач людей, яких ще не встигли вивезти.

Людей «вантажили» в товарні вагони, по чотири сім’ї у кожний вагон. Шлях на нові місця був важкий і виснажливий і тривав деколи до шести тижнів. Ніхто не знав, де буде зупинка і яка її тривалість. Вибігали з вагонів у пошуках води. Треба зважити на те, що їхали немовлята, діти, старенькі та немічні люди.

Та поневіряння на тому не закінчилися. Виділених хат виявилося менше, ніж родин. Людей селили по «кутках» у хатах місцевих жителів або в нашвидкуруч зліплених землянках, в яких взимку замерзала вода. Бували випадки, що людей селили разом із худобою. Основним паливом було перекотиполе або залишки стебел соняшнику. А ще треба було виконувати колгоспні норми, обробляти власний город, виховувати дітей і т. д.

Зберегти свою субетнічність в умовах українського Півдня бойкам було дуже непросто. Пояснюють це чотири причини:
по-перше, бойки втратили свою малу батьківщину і поступово усвідомили неможливість повернення до неї;
по-друге, бойки опинилися в незвичних географічно-кліматичних умовах – після гір їм довелося пристосовуватися до степів. Степова зона має інші основні напрямки господарської діяльності і відмінні методи її здійснення порівняно з гірською. Це призвело до того, що трудові навички, якими володіли бойки, були втрачені. Окрім того, працюючи в колгоспі з ранку до ночі, батьки не мали можливості передати дітям свої знання та навички, якими вони володіли в природних для них умовах;
по-третє, бойкам довелося жити в середовищі людей з іншим історичним досвідом та іншою ментальністю. Тут культивувався негативний образ українця західних теренів – «ненадійної людини», «антирадянського елемента», «бандерівця»;
по-четверте, свідомо замовчувалася історична доля і культура бойківського субетносу. В східних областях місцеві мешканці називали людей зневажливо переселенцями або бандерівцями, а в західних, згадує чорнянин Федір Гобдич, «нас називали «Устріканами» і постійно запитували: «Чого ви сюди приїхали?».

Все це привело до того, що бойки, які потрапили в 1951 році в східні області України, не змогли на новому місці вести звичний для них спосіб життя. В жодному із сіл не було церкви і священика. Із розповіді Марії Прайзнер: «Церкви в райцентрі не було до років незалежності. Двічі на рік (на Великдень і на Спаса) ми ходили до храму в с. Конькове за 10 км. Ніяк не могли звикнути, все надіялися на повернення на батьківщину. Старші люди до самої смерті говорили: «Там, у нас вдома…». Ніде було купити одежу і взуття. Носили те, що привезли з собою з Чорної, майже все було з домотканого полотна. Місцеві мешканці сміялися з нас. Їх побут відрізнявся від нашого. Вони не вишивали, не писали писанки. Сапали тяпками, а ми звикли обробляти землю мотиками».

Із спогадів Миколи Кота, який у 1951 р. ще учнем разом з батьками був виселений в с. Мічуріне: «В неділю, яка була вихідним днем, збирались і ходили пішки в Староласпу, на Жуки (нині – село Новозарівка) за 25 кілометрів в одну сторону, щоб зустрітися з родичами, рідними, з товаришами нашого дитинства. Без них нам було дуже важко, як і їм без нас».

Не було звичних дерев’яних хат в один ряд з господарськими спорудами. Не було гір, рік і лісів, які давали деревину на опалення, траву для худоби, гриби і ягоди до столу. Багато людей старшого віку не змогли пристосуватися до кліматичних умов півдня і завчасно відходили у вічність. В сільському господарстві бойки досягли добрих результатів. Швидко освоїли сільськогосподарську техніку, з якою раніше не зустрічалися.

Депортація бойків-українців перекреслила майбутнє етнічної культури і прирекла українців – вихідців з цих теренів на асиміляцію і поступову втрату своєї бойківської своєрідності. Ця доля частково оминула лише тих депортованих українців, котрі опинилися на Дрогобиччині, Івано-Франківщині та Львівщині, тобто в межах бойківської етнічної території.

Не всі змогли відвідати свої рідні землі та поклонитися могилам своїх предків, бо такі були часи (радянські), а люди в нас були і є терплячі і законослухняні. Не змогли відвідати рідну сторону та походити рідними стежками і подвір’ям і мої батьки. Вони померли з тугою за своєю дерев’яною хатою, яку побудували за рік до виселення і в якій так і не довелося пожити. Ті, хто після 50 років розлуки відвідали рідні терени, і плакали, і раділи, і тішилися, що, можливо востаннє, але таки пройшлися рідними стежками. Багато людей і справді побували на свої землях і вперше, і востаннє. Особливо згадується Ганна Смолій з села Михнівець, яка під час переселення була вчителькою початкових класів, це справжній патріот, яка любила і берегла пам’ять про рідне село.


(фото 3)

Найбільше запам’яталася наша перша поїздка до уже не наших, але рідних нам, теренів через 50 років. Мотивуючи тим, що ми там народилися і їдемо всього на два дні відвідати могили своїх предків, наше товариство «Бойківщина» спромоглося вмовити і нашу, і польську сторони, і без закордонних паспортів більше 80 чоловік перетнули польсько-український кордон. Були це люди поважного віку, які народилися тут і добре пам’ятали не тільки свої обійстя та сусідів, а й кожну стежку, горбочок чи потічок. Побували на богослужінні в греко-католицькому храмі в містечку Устріки, відвідали могилу Січових Стрільців на цвинтарі в Устріках та кожен по можливості – могили своїх рідних. Треба було бачити очі людей, які зі сльозами на очах пізніше розповідали тим, хто не зміг поїхати, про те, що збереглося, про хати та потічки, які чомусь пересохли без нас, про сусідські хати. А з яким захопленням слухали їх і випитували про кожне деревце та травинку, які пам’ятають до сьогоднішнього дня! Про цю пам’ять варто сказати окремо, бо це феномен того, як наші краяни любили свою землю і свій край.


(фото 4)

Минуло майже 60 років від початку депортації українців-бойків із рідних теренів, яка проходила без пострілів, без канонад гармат і реву танків, але болю, великого болю душ і сердець депортованого люду від цього не поменшало.

Не забулася рідна мова, звичаї, не минула туга за рідним краєм. Вона передалася наступному поколінню, яке народилося на своїй українській, але не прадідівській землі. Зі слів батьків вони полюбила край дитинства своїх рідних та відчули біль і несправедливість цього вандального виселення та оспівують їх в своїх поетичних творах.

Переживатимуться ці Прометеєві муки і болітиме ще не одному поколінню депортованих етнічних українців-бойків, поки вони повністю не асимілюються серед корінного населення на нових для них теренах східної та південної України.

Твердження про те, що переселення 1951 року не можна вважати насильницьким, бо людям дозволили взяти з собою майно та й не було явних ознак застосування сили, також спростовується самими фактами виселення.

Хотілося б привернути увагу до білої плями в історії українського народу, зокрема українців втраченої західної частини Бойківщини, з метою вивчення та оприлюднення тих подій та надання відповідної оцінки і шани громадськістю. А також необхідне висвітлення історичної правди в незалежній Українській державі, бо тільки пам’ятаючи минуле, свою Вітцівщину, ми зможемо збудувати своє велике майбутнє.

На фото:
1. Група краян біля дзвінниці в с. Чорна
2. Мапа , на якій зображено територію, яка відійшла до Польщі.
3. Діти початкових класів з вчителькою Ганною Смолій на фоні гірської околиці села Михнівець. 1950 р.

4. Біля могили Січових Стрільців. м. Устріки Дольні. Польща. 2001 р.


1Опубл. документы и материалы по истории советско-польских отношений. – М., 1980. – С. 105–107. Вказані документи і матеріали наводяться в основному мовою оригіналу.
2Ведомости Верховного Совета СССР. – М., 1951, 14.VII, № 23. Вказані документи і матеріали наводяться в основному мовою оригіналу.
3 Опубл. документы и материалы по истории советско-польских отношений. – С. 108–109.
4ЦДАГОУ. Ф.1, оп. 23, спр. 869, арк. 9-13, наводиться в основному мовою оригіналу.
5Депортації. «Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр.». Документи, матеріали, спогади, 1946–1947 рр.», т. 2. – Львів, Інститут українознавства імені І. Крип`якевича НАНУ, 1998.
6Карань – залізнична станція найближча до райцентру Тельманове в Донецькій обл.

Advertisements