Теги


Історія українсько-польських стосунків у ХХ столітті насичена подіями, що мають далеко неоднозначне трактування у працях вітчизняних і зарубіжних істориків, потребують наукового дослідження у світлі дружніх відносин двох незалежних держав.

Особливо це стосується польсько-українських взаємин у сорокових роках минулого століття. Неповна і розпорошена джерельна база, наявність значних ідеологічних штампів в історіографії як України, так і Польщі, що пов’язано з їх колишнім комуністичним режимом, не дозволяли дослідити питання депортації українців і поляків, дати йому оцінку з об’єктивно-критичних засад. Відсутність цілісного наукового дослідження зумовлює постійні політичні зловживання як в українському, так і в польському середовищах. Географічне розташування двох народів, їх славна і трагічна історія змушує шукати взаємоприйнятні шляхи співробітництва, спільними зусиллями налагоджувати діалог в економічній і науковій сферах. У цьому контексті вивчення теми депортацій має першочергове значення для сучасних українсько-польських стосунків. Наукове дослідження зазначеного періоду взаємин двох народів припинить маніпуляцію історичними фактами цього суспільно-політичного явища з обох боків кордону, що й досі підтримує в ментальності поляків і українців ідеологічні міфи і стереотипи, насаджені в часи тоталітаризму.

Розвиток демократичної й незалежної України неможливий без поваги до національної історії, налагодження плідних стосунків із сусідніми країнами, зокрема Польщею. Крім того, детальне вивчення проблеми становлення сучасного західного кордону України, здійснене разом із польськими вченими, допоможе раз і назавжди розв’язати ту напругу, що мала місце у взаєминах двох народів у ХХ столітті.

Доцільність перегляду проблеми Закерзоння на нинішньому етапі очевидне. В радянській історіографії депортація українців Польщі була забороненою темою. Джерела, які мали скласти основу таких досліджень зберігались у закритих архівах, доступу до яких історики не мали. Внаслідок цього навіть у новітніх підручниках з історії України, виданих у незалежній державі, проблемі депортації присвячується невиправдано мало уваги. На теперішній час вийшли друком лише кілька збірників документів та матеріали нечисленних наукових конференцій з досліджуваної проблеми. Значення подій, пов’язаних з депортацією 482 тисяч українців з Польщі в УРСР, в історії обох націй безсумнівне, проте висвітлення їх тільки починається. Цим, власне, і зумовлюється актуальність започаткованого дослідження.

Дещо іншим було становище польських істориків, які теж досліджували депортаційні процеси. У повоєнні роки вони мали кращі можливості опрацьовувати джерела, проте в соціалістичній Польщі, як і в інших країнах колишнього соціалістичного табору, історія, в першу чергу, повинна була обслуговувати ідеологічну доктрину. Так з’явились монографії, де діяльність українського підпілля відображалась однозначно негативно, а сам процес депортації висвітлювався як позитивний процес очищення Польської держави від представників націй, що проявляли “сепаратистські” настрої та вели антидержавну діяльність.

Світова ж історія спирається лише на давно наведені факти, не враховуючи суб’єктивізму думки дослідників, що вивчали депортацію українців з Польщі до УРСР. Наукова громадськість світу розглядає цю проблему переважно очима польських істориків, представників здебільшого старшого покоління, у чиїх працях депортація українців постає у викривленому дзеркалі.

Актуальність даного наукового дослідження полягає також у необхідності вивчення проблем розселення та адаптації значної кількості населення на теренах нашої держави. В 1944 – 1946 рр. на територію УРСР прибуло близько 482 тисяч українців, процес розселення, соціально-економічної та психологічної адаптації яких був болісним і тривалим через низку причин. Сотні тисяч українців опинились у державі, на теренах якої відстоювати інтереси панівної нації було більш небезпечно, ніж це було в Польщі; у державі з іншим суспільно-політичним устроєм, де не діяли норми демократичного суспільства, зрозумілі для людей, народжених хай не в надто прихильній до українців, проте демократичній Польщі, із притаманними їй свободою слова, друку та ін.; жителі Закерзоння потрапили в умови колгоспної системи, не пройшовши попередньо “школи” сталінських репресій. Необізнаність вчених у згаданих питаннях не дозволяє побачити цілісну картину післявоєнного життя й відбудови республіки, у якій депортовані взяли найактивнішу участь. Тому проведення комплексного наукового дослідження дасть змогу повніше відобразити період 1944-1947 рр. в історії України.

Питання депортації українського населення є невід’ємною, проте досьогодні не вивченою ланкою новітньої світової історії. Запропоноване дослідження забезпечує послідовні й цілісні зв’язки між подіями, що мали місце під час і після Другої світової війни на теренах України та Польщі.

Вивчення депортації розселення та адаптації людей в новому середовищі вимагають окремого комплексного наукового дослідження.

Тому метою дослідження є об’єктивне висвітлення основних особливостей та специфіки депортації, розселення та соціально-економічної адаптації українців Польщі в УРСР впродовж 1944 – 1947 рр. шляхом проведення комплексного й об’єктивного аналізу вказаних процесів.

Дисертаційне дослідження виконане в рамках програми наукової теми історичного факультету Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка у світлі комплексної проблеми “Україна в контексті європейської історії”.

Аналіз вивчення проблеми показав, що для досягнення мети, поставленої у цій праці, необхідно розв’язати такі завдання:

  • встановити рівень дослідження теми в українській історіографії та визначити напрямки подальшої роботи;

  • розкрити геополітичні причини депортації українського населення Польщі;

  • простежити етапи депортації українців Польщі, розкрити та деталізувати особливості, а також суб’єктивні та об’єктивні чинники, що мали вплив на процес депортації на кожному його етапі;

  • висвітлити процес розселення депортованих на території УРСР й пояснити причини їх міграції з місць початкового поселення;

  • проаналізувати особливості початкового етапу соціально-економічної та психологічної адаптації українців Польщі в УРСР;

  • виявити міру достатності забезпечення урядом матеріальних та духовних потреб депортованих.

Об’єктом дослідження є процес депортації та соціально-економічної адаптації українців Польщі в УРСР у 1944 – 1947 рр.

Предметом дослідження є закономірності та характер депортації, розселення й адаптації українського населення Польщі на території УРСР у 1944 – 1947 рр. у всіх взаємозв’язках та взаємовпливах.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1944 – 1947 рр. й зумовлені необхідністю повного висвітлення як самого процесу депортації (1944 – 1946 рр.), так і розселення українців Польщі й початкового періоду їх адаптації, що тривали в 1944 – 1947 рр. Такі хронологічні межі дозволяють виявити основні особливості депортації, розкрити й проаналізувати домінантні риси розселення українців Польщі на території УРСР, пов’язати їх із складним процесом адаптації депортованих у межах держави іншої суспільно-політичною формації. Хоча депортація в УРСР закінчилась в 1946 р., процеси розселення, міграції із сходу на захід Української РСР, а також перший етап соціально-економічної адаптації тривали до кінця 1947 р. У вказаний період були, в основному, вирішені житлова та земельна проблеми, проведені взаєморозрахунки між депортованими та державою. Необхідність висвітлення історичних чинників, що зумовили саму депортацію, змушує вдатись до аналізу геополітичної ситуації в Європі починаючи з 1939 р., коли розпочалась Друга світова війна, й дещо вийти за хронологічні межі роботи.

Дослідження здійснювалось на основі історико-хронологічного, проблемного, порівняльного та статистичного методів наукового аналізу досліджуваного матеріалу. Були також використані методи класифікації, систематизації, періодизації, які в сукупності дали можливість розкрити поставлену тему дослідження, сприяли детальнішому й ґрунтовнішому висвітленню розроблюваної проблематики, більш сучасному й державницькому трактуванню цілого ряду важливих питань, які в минулому не досліджувались або зазнавали спотворень.

Методологічною основою дослідження слугували також такі принципи наукового пізнання як історизм, об’єктивність, взаємозв’язок внутрішніх і зовнішніх чинників у розвитку науки.

Наукова новизна дисертації полягає у комплексному багатогранному дослідженні поставленої проблеми. На основі численних джерельних матеріалів зроблена спроба цілісного аналізу депортації, розселення й адаптації українців Польщі на теренах УРСР.

Дисертант вводить до наукового обігу значну кількість важливих невідомих дослідникам джерел – документів і матеріалів, що містяться у центральних та обласних державних архівах нашої держави. Їх використання дає змогу достовірно відтворити малодосліджені аспекти депортації, розселення й адаптації жителів Закерзоння в УРСР, переглянути застарілі або неправильні оцінки проблеми становлення кордонів і, відповідно, примусового переселення значних мас населення.

Наукова новизна також полягає в аналізі геополітичної ситуації, що склалась в Європі під час Другої світової війни й зробила неминучою депортацію українського населення Польщі; детальному обґрунтуванні періодизації депортаційних процесів з повним висвітленням рушійних сил кожного етапу й труднощів, які мали місце; аналізі причин розселення більшості депортованих у східних та південних областях УРСР з подальшою їх міграцією в західні області й спроб повернення в Польщу; дослідженні факторів, які зумовили оселення майже 40% депортованих в Тернопільській області; показі цілісної картини соціально-економічної та психологічної адаптації колишніх громадян Польщі на теренах УРСР, що включає вирішення житлової проблеми, наділення прибулих землею, забезпечення товарами першої необхідності, взаєморозрахунки між органами влади та депортованими, оподаткування останніх, входження їх в колгоспну систему й освітньо-агітаційну роботу, яку проводили місцеві партійні й радянські органи серед новоприбулих громадян.

Теоретичне значення праці полягає в розширенні й поглибленні рівня розробки проблем депортації, тривалого розселення й важкої адаптації українського населення Польщі в УРСР, обґрунтуванні доцільності використання терміну “депортація” на позначення насильницького виселення близько півмільйона жителів Польщі в УРСР, а також терміну “Закерзоння” як назви земель, заселених українцями до депортації у 1944 – 1946 рр.; у висвітленні геополітичних інтересів, які переслідували держави світу при усталенні нових кордонів та депортації населення.

Практичне значення дослідження полягає у тому, що накопичений у дисертаційній роботі фактичний матеріал, теоретичні положення, висновки і узагальнення розширюють наукові знання про українсько-польські взаємини в середині ХХ сторіччя. Розкриття специфіки й закономірностей депортації, розселення й адаптації сприятиме подальшому вивченню подій, що є спільними в українській і польській історії, допоможе знайти спільну точку зору у дискусійних питаннях взаємовідносин двох народів.

Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані при написанні комплексних узагальнюючих праць з історії України і Польщі, дипломатичної історії, навчальних посібників, при підготовці лекційних курсів, у практичних і семінарських заняттях, що торкатимуться вказаного періоду. Вивчення особливостей, причин та передумов, а також перебігу депортаційного процесу дозволить висвітлити значну частину спільної українсько-польської історії, яка досьогодні не була достатньо опрацьована.

Основні положення дисертаційної роботи викладені у дев’яти наукових працях, що видрукувані у фахових виданнях, а також у статтях періодичної преси. Результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри нової та новітньої історії й методики викладання історії Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, кафедри історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Основні положення та висновки дисертації апробовані в доповідях на звітних наукових конференція професорського-викладацького складу Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (1998 – 2002 рр.), на міжнародній науковій конференції “Українсько-польські відносини у ХХ столітті: державність, суспільство, культура” (Тернопіль, 15 – 16 квітня 1999 р.), IV Буковинській Міжнародній історико-краєзнавчій конференції, присвяченій 125-річчю заснування Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (Чернівці, 5 жовтня 2000 р.), науково-методичній конференції “Краєзнавство в системі підготовки сучасного вчителя” (Тернопіль, 19 травня 2000 р.), регіональних історико-краєзнавчих конференціях, організованих товариствами “Лемківщина”, “Холмщина”, “Любачівщина”, “Надсяння” (1998 – 2002 р.), під час наукової конференції ІІІ Світового конгресу українців Холмщини та Підляшшя (Луцьк-Холм, 19 – 21 вересня 2000 р.), а також на Міжнародному науково-практичному семінарі молодих науковців “Україна – Польща: уроки Другої світової війни” (Тернопіль, 27 лютого 2003 р.), IV міжнародній конференції молодих вчених “Україна – Польща: шлях до Європейської співдружності” (Тернопіль, 15 – 16 травня 2003 р.).

РОЗДІЛ І

ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ОГЛЯД ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ

З ідеологічних міркувань дослідження теми переселення українців Польщі в 1944-1946 рр. тривалий час було під забороною. В радянській історіографії депортація українців Польщі була закритою темою, яка не могла знайти навіть часткового висвітлення в наукових монографіях. В підручниках, від шкільних до вузівських, про неї не згадувалось жодним рядком. Джерела, які мали скласти основу таких досліджень зберігались в закритих архівах, доступу до яких історики не мали. Результатом стало те, що навіть в сучасних підручниках історії України, виданих в незалежній державі, цій проблемі в кращому разі присвячувалось лише кілька рядків.

Із відновленням незалежності України ця тема перестала бути забороненою. Більше того, для налагодження плідних і взаємовигідних контактів між Україною та Польщею вивчення спільного минулого стало нагальною необхідністю. З огляду на важливість такого дослідження історіографічний аналіз вже створених монографій, статей та інших матеріалів вітчизняних та зарубіжних істориків є необхідною умовою подальшої наукової роботи. Історіографічні дослідження даного періоду дозволять:

  • систематизувати й критично проаналізувати наявну літературу;

  • визначити ті аспекти проблеми, що отримали достатнє висвітлення в працях науковців;

  • виділити та піддати аналізу те коло питань, що з огляду на різні причини не було належно досліджене;

  • довести необхідність наукового дослідження окремих питань та визначити актуальність та перспективність такої роботи.

Об’єктом історіографічного дослідження є наукові праці істориків України та Польщі, спогади учасників і очевидців подій, матеріали періодичної преси та опубліковані документи партійних та державних органів, що стосуються депортації та соціально-економічної адаптації українців Польщі на теренах УРСР у 1944-1947 рр.

Питання депортації, розселення та адаптації українців побіжно торкаються ряд дослідників. Проте з огляду на закритість теми в соціалістичну добу цілковито даній проблемі не присвячено жодного дослідження. В сучасній українській історичній науці немає кваліфікованих монографічних досліджень, в яких була б розкрита обрана дисертантом тема, не створено навіть цілісного нарису з проблем депортації українського населення з Польщі, його розселення та адаптації на теренах УРСР. Тому в цьому розділі зроблена спроба проаналізувати праці, що стосуються вищеназваної проблематики.

Радянська історіографія взаємовідносини між країнами Варшавського договору, зокрема Польщі та УРСР, розглядала виключно як дружні та взаємовигідні. Саме тому в роботі І. Євсеєва “Сотрудничество Украинской РСР и Польской Народной Республики” (1944-1960)” викладено лише урядові рішення й розглядаються вони як такі, що дозволили повністю нормалізувати відносини між УРСР та Польщею. Критичний аналіз документів, що стосувались депортації не поданий, як не виявлено і вплив підписаних угод на подальшу історію обох народів[315]. Окрему групу наукової літератури, що частково стосується досліджуваної проблеми, становлять оглядово-інформаційні комплексні роботи, що мають загальноукраїнський характер. Зокрема це “Історія Української РСР” та “Історія міст і сіл Української РСР”. Написані в дозволених комуністичною партією рамках, ці праці практично не зачіпають досліджуваної дисертантом теми, проте дають необхідне тло для вивчення проблем депортації, розселення й адаптації українців. При їх опрацюванні слід мати на увазі те, що ряд проблем та труднощів, які мали місце в УРСР, в даних працях невиправдано замовчувані чи замінені цитатами із партійних документів[320; 321; 322; 327; 328; 329; 330]. Без ідеологічний нашарувань, проте дуже коротко викладені події 1944-1947 рр. в “Енциклопедії Українознавства”, що вийшла друком за кордоном. Зокрема розглянуто зміни території та населення західноукраїнських теренів[314].

Є досить значна кількість праць, в яких подані проблеми післявоєнного поділу Європи. В книзі “Итоги Второй мировой войны” досліджується хід переговорів союзників по антигітлерівській коаліції на Тегеранській та Ялтинській конференціях, де, зокрема, узгоджувались східні кордони відтворюваної Польщі[284]. Проблема становлення кордонів у Східній Європі як необхідна передумова стабільності у регіоні досліджувалась також і зарубіжними вченими. Зокрема французький вчений Жан-Батіст Дюрозель у монографії “Історія дипломатії від 1919 року до наших днів” викладає своє бачення процесу становлення кордонів післявоєнної Європи й беззаперечно доводить, що новий східний кордон Польщі був результатом складних переговорів та взаємних поступок країн-переможниць у досягненні своїх геополітичних цілей[313]. Дипломатична боротьба довкола становлення нового польсько-радянського кордону, перебіг військових подій на Східному фронті, внаслідок яких було звільнено УРСР та Польщу й розпочався сам процес депортації, а також боротьба підпільної польської Армії Крайової за відновлення довоєнної Польщі досліджується французькими дослідниками Е. Дюпуі й Т.Дюпуі у монументальній монографії “Всемирная история воен”[312].

Проблеми становлення державних кордонів України у ХХ столітті та співмірність їх з етнічними межами української нації стали об’єктом детального і всебічного наукового висвітлення у працях сучасних вітчизняних вчених. Зокрема, варто відзначити монографію В.Сергійчука “Етнічні межі і державний кордон України”, в якій поданий детальний аналіз розселення українців на протязі останнього тисячоліття на українсько-польському прикордонні та становлення державного кордону від часів УНР-ЗУНР до сучасності. Наведені також документи, що безпосередньо стосуються досліджуваної проблематики[368]. Значна частина монографії В.Боєчка, О.Ганжі, Б.Захарчука “Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан” присвячена висвітленню причин, які зумовили встановлення західного кордону УРСР після війни[280]. Особлива вага цих книг у дослідженні проблеми депортації українців полягає в тому, що в них подано детальний перебіг дипломатичних переговорів сторін, зацікавлених у тому чи іншому варіанті вирішення питання українсько-польського кордону. В наведених монографіях доведено, що за умови прийняття лінії Керзона за основу розмежування держав, депортація українців і поляків стала неминучою.

Об’єктивне вивчення теми депортацій розпочали українські вчені діаспори. Проте відсутність доступу до фондів радянських архівів, що містили основну кількість необхідних документів, не дозволила дати цілісний аналіз проблеми. Спочатку були опубліковані невеликі статті в періодичних виданнях, пізніше почали з’являтись більш комплексні дослідження.

В ряді нарисів, поміщених у колективній праці “Лемківщина. Земля – історія – культура”, зокрема в статті І.Гватя “Історія північної Лемківщини від вигнання лемків”, розглянуто депортацію українців Польщі як одну з найтрагічніших сторінок нашого народу, описано діяльність УПА на теренах Закерзоння[349].

У розділі своєї праці “Українці Польщі після другої світової війни 1944-1984” (Торонто, 1988) М. Трухан робить бібліографічний огляд досліджень на дану тематику, а також аналізує переселення українців Польщі, акцентуючи увагу на примусовому характері цього процесу[378].

Відомий вчений української діаспори Є.Пастернак в об’ємній монографії “Нарис історії Холмщини і Підляшшя” дає детальне висвітлення депортаційних процесів на північній частині Закерзоння, а також акцій підрозділів УПА на Холмщині на Підляшші, спрямованих на припинення примусового виселення українського населення в УРСР та на західні землі Польщі у 1944-1947 рр.[356].

В альманахах, календарях та інших періодичних виданнях українською діаспорою опубліковано також низку статей, які мали на меті не тільки науково висвітлити факт насильницької депортації українців Польщі, а й привернути до цієї проблеми увагу світової громадськості. Зокрема у статті “Евакуація-депортація” українців в Польщі 1945-1947 роках І.Гвозда аналізує стан правового забезпечення існування та розвитку етнічної самобутності національних меншин у Польщі та неросійських націй в СРСР. Також автор досліджує офіційні та фактичні причини депортації українців Польщі в 1945-1947 рр. та сам перебіг акції[291]. Статей такого популярного характеру було досить багато[350; 311; 290; 346; 317].

Разом із розпадом СРСР та здобуттям Україною незалежності розпочалось неупереджене дослідження теми депортацій вітчизняними вченими на основі відкритих державних архівів. Зняття цензури дозволило з’явитись у періодичних виданнях значній кількості спогадів переселенців, публіцистичних виступів, що давали політичну оцінку явищу депортацій, а також невеликих наукових досліджень.

В 1991 році побачила світ розвідка І.Красовського та Д.Солинка “Хто ми, лемки…”, в якій поряд із спростуванням теорії окремих польських вчених про польське походження лемків, розглядається й депортація українського населення Закерзоння. Зокрема основною причиною переїзду лемків в УРСР автори вважають терор польського підпілля. Дано також короткий нарис суспільно-культурного життя депортованих на теренах УРСР, Польщі[345]. Саме такий історико-публіцистичний підхід до вивчення проблеми містить праця І. Оленича “Доля Лемківщини”, видана у 1992 р.[354].

У 1994 році в Івано-Франківську вийшов збірник під назвою “Депортовані чи репресовані? Документи, статті, спогади”, в якому на основі документів та спогадів очевидців розкрите життя українців на Закерзонні в умовах постійного польського терору, а також примусове жорстоке виселення українського населення з батьківських земель у 1944-1947 рр.[303].

Першою монографією, що вийшла друком в Україні й значною мірою стосувалась депортації українського населення, був двотомник І. Біласа “Репресивно-каральна система в Україні. 1917 – 1953” (Київ, 1994). В першому томі автор подає історико-правовий аналіз угоди між РНК УРСР і Польським Комітетом Національного Визволення від 9 вересня 1944 р. та доводить, що безпосереднім керівником і виконавцем депортації були органи НКВС. Автор досліджує також сам процес депортації, хоча й з позиції місця й ролі в ньому радянських репресивних органів[278]. В другому томі вміщено збірку документів, в яких розкрито процес переселення українців Польщі в УРСР. Наводено також досить багато документів про діяльність сотень УПА на Закерзонні. Важливим фактичним матеріалом є дані про кількість українців у Польщі до початку переселенчих акцій. Більшість підібраних автором документів зберігаються в Архіві головного інформаційного бюро МВС України та Державному архіві Російської Федерації[228].

Особливу вагу у вивченні проблеми депортації українців має публікація у 1997 році книги В. Сергійчука “Трагедія українців Польщі”[236]. Фактично це збірка архівних документів, поділена на шість розділів, кожному з яких передує невелика вступна стаття, де автор дає загальний огляд подій, спростовує нав’язуванні радянською та шовіністичною польською пропагандою стереотипи, наводить цитати із ніде досі не публікованих документів, пропонує свій погляд на події, відображені в архівних матеріалах. Більшість опублікованих документів зберігаються у сховищах Центрального державного архіву громадських об’єднань України та Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України і стосуються проблем депортації, розселення та адаптації українського населення. Також автор досліджував депортацію поляків[234].

У праці М.Горного “Українська інтелігенція Холмщини і Підляшшя у ХХ ст.” поряд із вивченням впливу соціально-економічних та політичних факторів на формування інтелігенції значну увагу приділено проблемі депортації та адаптації українців Польщі до політичної системи УРСР, проте з огляду на мету монографії цей аспект розкрито досить поверхово. Наведено також біографії ряду видатних представників Холмщини та Підляшшя[292, 293]. Питання депортації українців коротко висвітлене в монографії Л. Зашкільняка та М. Крикуна “Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів” [318].

Окрему сторінку історії УПА становить боротьба з’єднань повстанців як оборонців українського населення на Закерзонні перед терором польського підпілля, а також польських та радянських військ. Зокрема у праці “Наша кров – на своїй землі” В. Сергійчук відкидає звинувачення українофоба В.Поліщука, висловлені у монографії “Гірка правда” й на основі численних документів беззаперечно доводить, що УПА була єдиним захисником українського населення перед фашистським терором[369]. Саме завдяки діяльності УПА польсько-радянським каральним загонам не вдалось здійснити поголовного виселення українців з батьківської землі у 1944-1946 рр.

У монографії відомого дослідника Петра Мірчука “Українська Повстанська Армія. 1942-1952. Документи і матеріали” розділ “На Закерзонні” присвячений діяльності УПА на Холмщині, Підляшші, Надсянні та Лемківщині[352]. Автор покладає вину за ескалацію українсько-польського конфлікту як на території Закерзоння, так і на Волині та в Галичині на польські підпільні формування, що не могли відкинути ідею відновлення Польщі у довоєнних кордонах.

Повстанські могили” Євгена Місило – це, перш за все, 507 прізвищ і коротких біографій воїнів УПА-Захід VI Воєнної Округи “Сян” Тактичних Відтинків “Лемко”, “Бастіон”, “Данилів” (тобто всієї території Закерзоння), які загинули у 1944-1946 рр.[358]. Водночас у книзі вміщенні оперативні звіти та фрагменти хронік відділів УПА, віднайдені у польських архівах. Значна частина цих матеріалів безпосередньо ілюструє перебіг депортації жителів Закерзоння.

У монографії С.Ткаченка “Повстанческая армия: тактика борьбы” досліджуються, окрім інших аспектів, причини загострення міжетнічного конфлікту в Польщі, підкреслюється, що єдиною метою УПА на Закерзонні був захист населення від польського та німецького терору[374]. Автор аналізує хід операцій Війська Польського проти УПА, пов’язуючи діяльність останньої з спробами запобігти виселенню українців. В цьому ж руслі написана книга О.Русначенка “Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії та Естонії у 1940 – 50-х роках”[365].

В 1997 році була опублікована праця О. Буцко “Украина – Польша: миграционные процессы 40-х годов”, в якій на основі документів центральних архівів розглянуто багато малодосліджених аспектів депортації[283].

В об’ємній монографії С.Ткачова “Польсько-український трансфер населення 1944 – 1946 рр. Виселення поляків з Тернопілля” окрім розгляду питання виселення поляків, частково розробляється й тема депортації українців. Важливими з наукової точки зору є роздуми автора щодо правомірності використання термінів “переселення”, “репатріація”, “депортація”, “трансфер”[375].

Важливою подією для вивчення даної теми стала публікація в 1997-2000 рр. двох перших томів збірки документів “Депортації”. Перший том, що побачив світ у Львові в 1996 р., складають архівні та інші матеріали періоду з червня 1938 р. до грудня 1945 р.[230]. Публікації 230 документів передує велика за обсягом вступна стаття упорядника Ю. Сливки “Витоки і наслідки національної трагедії”, де автор визначає переселенські процеси як вузлову центрально-східно-європейську проблему, до якої були причетні як СРСР, так і гітлерівська Німеччина, а пізніше й більшість членів антигітлерівської коаліції[370].

Ю.Сливка досліджує основні напрямки й цілі політики держав, в тій чи іншій мірі причетних до вирішення українського питання. Автор визначає й пояснює причини поселення більшості переселених українців в областях Східної України, акцентує увагу на масовому опорі, який чинило населення депортації. На думку Ю. Сливки, терор Війська Польського під час виселення 1944-46 рр. і сама акція “Вісла” в 1947 р. були не тільки узгоджені, але й ініційовані радянським керівництвом.

У другому томі “Депортацій” вміщено 164 документи, що стосуються закінчення процесу депортації українців в УРСР у 1946 р., а також операції “Вісла”, ряд інших матеріалів[231]. Опубліковані в цих книгах матеріали мають величезне фактичне наповнення й ілюструють різні аспекти депортації жителів Закерзоння й поселення їх в УРСР.

Питання переселенчих процесів неодноразово розглядалась на ряді всеукраїнських та міжнародних наукових конференцій.

У вересні 1994 року у Львові відбувся Світовий конгрес українців Холмщини і Підляшшя. В 1996 році вийшов збірник праць учасників наукової конференції, що відбулась в рамках проведення Конгресу[366]. Серед надрукованих матеріалів привертає до себе увагу стаття Г. Щерби “Історична правда про переселення українців Холмщини в 1944-1947 рр. у спогадах самих переселенців з відстані 50 років”, що ґрунтується на спогадах очевидців цих подій. У розвідці “До причин загострення польсько-українських стосунків на Холмщині під час другої світової війни” Р.Романюк аналізує генезис взаємин двох народів безпосередньо напередодні переселенських процесів. Безсумнівну наукову вартість має стаття Й. Пацули “Репатріація чи депортація?”, де він обґрунтовує тезу про примусовість депортації українців Польщі та прослідковує розселення закерзонців в УРСР. Збірник матеріалів конференції також містить статистичний аналіз У. Хомри та М. Секели “Переселення українців з польського прикордоння в 40-х роках: розселенський аспект” про зміни кількості депортованих з Польщі українців у області Східної, Південної та Західної України.

У 1997 році у Львові була проведена Міжнародна наукова конференція “Депортації українців і поляків: кінець 1939 – початок 50-х років”, присвячена 50-ій річниці операції “Вісла”. Її матеріали були опубліковані у 1998 році в однойменному збірнику[302]. В статті “Переселенсько-депортаційні акції: політико-правовий аспект” І. Білас дає характеристику політико-правового аспекту депортаційних акцій й підкреслює, що основним винуватцем примусових переселень українського і польського народів був радянський уряд. Заслуговує на серйозну увагу дослідження Р. Внука та Г. Мотики “Proby porozumienia polsko-ukraiсsiego wobec zagroїenia sowieckiego w latach 1945-1947” про спроби українсько-польського порозуміння в 1945-1947 рр.

19 квітня 1997 р. в Івано-Франківську відбулась науково-практична конференція “Акція “Вісла” в контексті українсько-польських відносин ХХ століття” (однойменний збірник матеріалів вийшов друком у 1999 році)[277]. У статті І.Козловського “Депортація українського населення у Польщі у 1941-1946 роках” подано перебіг та періодизацію депортаційного процесу, вказано на основні сили, що прискорювали чи гальмували виселення українців. У статті С.Чапуги “Боротьба ОУН-УПА проти депортаційної політики Польщі та СРСР у 1944-1947 роках” наголошено на тій ролі, яку відіграла УПА у захисті українського населення від примусового виселення.

Важливе значення для з’ясування українсько-польських відносин у Західній Україні напередодні депортацій мають опубліковані в збірниках “Україна-Польща: важкі питання” матеріали міжнародних наукових семінарів “Українсько-польські стосунки в роки Другої світової війни”, які проходили у Луцьку та Варшаві[382; 383; 384, 385].

15-16 квітня 1999 р. у Тернополі відбулась міжнародна наукова конференція “Українсько-польські відносини у ХХ столітті: державність, суспільство, культура”[386]. Серед наведених матеріалів звертає на себе увагу стаття Т. Гонтар “Відображення переселення українців Польщі до УРСР у 1944-1946 рр. в історичній літературі”, в якій подана історіографія питання депортацій жителів Закерзоння, та зроблено ретельний аналіз праць вчених української діаспори, польських та вітчизняних науковців. У статті М. Ревуцького “Проблеми культурно-психологічної адаптації переселенців з Польщі в повоєнній Україні (на матеріалах Тернопільської області)” розглядаються проблеми культурно-психологічної адаптації переселенців з Польщі у повоєнній Україні. Зазначається, зокрема, що місцеве населення досить недружелюбно зустріло депортованих, а державна адміністрація практично не втручалась у їх конфлікти.

16-18 жовтня 2001 року у Чернівцях відбувся Міжнародний Науковий Конгрес “Українська історична наука на порозі ХХІ століття”. П’ята секція Конгресу працювала над темою “Українці та поляки у ХІХ-ХХ ст.”, а тому цілий ряд праць її учасників присвячено не лише з’ясуванню українсько-польських взаємин у міжвоєнний період та під час Другої світової війни, а й безпосередньо проблемі депортацій українського та польського населення[351]. Зокрема у статті П.Федорчака і Т.Федорчак досліджуються депортації українців з Польщі та поляків із західних областей України у 1944-1946 рр. Х.Довгалюк аналізує політику уряду УРСР щодо депортованих з Польщі українців, а також адаптацію українців на теренах УРСР.

Вихід у світ великих збірок архівних документів, а також праця в центральних та регіональних архівах дозволила значно розширити дослідження переселенської тематики та конкретизувати її окремі аспекти. Таким чином з’явилась велика кількість окремих невеликих статей, що деталізують проблему депортацій. В цьому аспекті варто відзначити дослідницьку діяльність Т.Гонтар, в статтях якої (“Переселення українців з Жешувського воєводства в УРСР у 1944 – 1946рр.”, “Опір українців переселенню з Польщі до УРСР у 1944-1946 рр.” та ін.) розглянуто процес депортації українців з території Польщі, розселення їх на території УРСР загалом та на Тернопільщині зокрема. Деякі аспекти соціально-економічної адаптації переселенців на території Полтавщини розглянув у своїй статті “Депортація українців Польщі на Полтавщину в 1944-1945 роках та її соціально-економічні наслідки” М.Якименко. Аналогічні теми також розробляли інші автори[294; 295; 296; 297; 298; 308; 309; 362; 364; 376].

Деякий доробок у вивченні теми депортації українського населення Польщі у 1944-1946 роках, їх розселення на території УРСР та подальшої соціально-економічної та психологічної адаптації в умовах соціалістичного суспільства належить і дисертанту, який опублікував результати своїх досліджень у дев’яти наукових статтях[332; 333; 334; 335; 336; 337; 338; 339; 340].

Взаємовідносини між українцями та поляками неодноразово знаходили своє відображення в наукових працях дослідників Польщі. Проте не завжди оцінка стосунків між сусідніми народами була реалістичною. Часто висновки науковців містили безпідставні звинувачення на адресу української людності Закерзоння та упереджену оцінку ролі УПА[402; 406]. Тому праць, що містять науковий та виважений підхід до цієї важкої сторінки спільної історії, на жаль, можна назвати не так багато. Об`єктивні дослідження почали з`являтись після розпаду СРСР та постання незалежної України. Українські вчені Польщі, після зняття заборони на об’єктивне висвітлення теми депортацій, опублікували низку справді наукових розробок. Такими ж об’єктивними є праці польських вчених молодшого покоління, що не так заангажоване старими ідеологічними стереотипами.

У 1994 році у Польщі вийшов збірник документів, впорядкований М. Сівіцьким “Dzieje konfliktуw Polsko-Ukraiсskich”, який складається із двох частин. В першій автор на основі фактичного матеріалу заперечує досить поширений в Польщі стереотип “українця-бандита” і вказує на роль УПА як захисника української людності Закерзоння. На основі численних документів дослідник визначив винуватців екстермінації українців. На думку Сівіцького, організаторами цієї трагедії є еміграційний польський уряд, котрий запланував, організував та провадив екстермінацію за допомогою підлеглих йому партизанських загонів, а також прокомуністична польська влада, котра перейняла від попереднього уряду спосіб вирішення українського питання та розв’язала його за допомогою депортації. У другій частині збірника вміщено 88 документів, взятих із польських та еміграційних видань, а також з архівів колишньої УРСР[245].

Вагомий доробок у вивченні даної теми відомого українського дослідника з Польщі Євгена Місила. У Польщі вийшли дві збірки архівних документів, яким передують змістовні й великі за обсягом авторські передмови. В передмові до першого тому збірника документів “Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenie Ukraiсcуw z Polski do USRR 1944-1946” (Варшава, 1996), автор робить спробу відповісти на запитання: чи переселення 482 тисяч українців з Польщі в УРСР було однією з найбільших репатріацій, що провадились в контексті змін кордонів повоєнної Європи, чи це класична депортація, яка становила невід’ємний елемент сталінської національної політики[398]. На основі поданих документів автор руйнує десятиліттями насаджуваний комуністичною пропагандою стереотип “добровільної репатріації”.

Є.Місило встановлює детальну періодизацію переселення, поділяючи його на чотири етапи, подає хронологічні рамки й детальне обґрунтування кожного з них. Особливу увагу автор звернув на наступні питання:

  1. Де закінчувалось завдання Війська Польського щодо боротьби з УПА та охорони польської людності перед загрозою з її боку і починався збройний примус українців до залишення отчих земель та брутальна пацифікація українських сіл?

  1. Де закінчувався захист Українською Повстанською Армією цивільного населення Закерзоння перед виселенням й наскільки ним виправдовувались збройні акції проти цивільного польського населення, військ та адміністрації? І чи не переростав цей захист у примушування українців залишитись на польських теренах?

Зібрані у першому томі 144 документи Війська Польського, Української Повстанської Армії, а також переселенчих комісій відображають весь процес приготувань та перебіг виселенчої акції на першім її етапі в 1944 – 1945 рр. В міру прочитання документів та свідчень очевидців ця “репатріація” постає як легалізована форма примусового виселення, що часто набирала форми брутальної депортації[242].

У вступній статті до другого тому “Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenie Ukraiсcуw z Polski do USRR 1944-1946. – Dokumenty 1946″(Варшава, 1999), автор висловлює думку, що виселення українців з Польщі мало одну рису, яка вирізняла його на фоні виселення поляків з УРСР та німців з Польщі – це надзвичайна брутальність, з якою проводились депортаційні процеси. Як вважає Є. Місило, в останній фазі депортація набрала форми класичної етнічної чистки, що супроводжувалась спаленням сіл, нищенням цивільної людності й масовими екзекуціями мешканців, провадженими Військом Польським. У другий том збірки ввійшли 175 українських і польських документів періоду завершення депортації – з січня по грудень 1946 р.[243].

Для всього періоду існування Української Повстанської Армії на Закерзонні характерною була боротьба між нею та Армією Крайовою. Проте в 1945 – 1947 рр. непоодинокими були випадки співпраці між цими організаціями. Саме цьому аспекту спільної українсько-польської історії присвячена книга польських науковців Гжегожа Мотики та Рафала Внука “Pany i rezuny. Wspуіpraca AK-WiN i UPA. 1945-1947” (Варшава, 1997) та інші праці[400; 401]. В ній зроблена перша з польської сторони спроба дати опис військових стосунків УПА та Армії Крайової. В праці подано нарис діяльності АК й УПА, найважливіші моменти українсько-польського конфлікту в 1943-48 рр. Автор детально розглянув реакцію інших підпільних організацій Польщі на порозуміння між УПА та WiN (Wolnoњж i Nіezawisloњж (Вільність і незалежність). Особливу цінність являє опис спільних дій WiN та УПА проти польських урядових формувань і військ НКВС з метою запобігання виселенню українців із Пряшівщини, Підляшшя та Люблінщини.

Книга Анжея Леона Сови “Stosunki polsko-ukraiсskie. 1939-1947. Zarys problematyki” окрім загального опису взаємовідносин українців та поляків в період 1939-1947 рр. містить поданий в рамках розділу “Проблеми українські на терені польської держави в 1944-1947 рр.” нарис стосунків двох народів на Закерзонні в період виселенчої акції[405].

Польський науковець детально прослідковує причини депортації українського населення Закерзоння, перебіг виселенчих акцій 1944-1946 рр., а також хід акції “Вісла” (1947 р.). Особливим моментом, який для польських досліджень даної теми є винятковим, стало те, що автор не замовчує злочинів Армії Крайової та Війська Польського, інших польських урядових і неурядових організацій проти цивільного українського населення. В праці А.Л.Сови подано цифри українських втрат від польського терору на Закерзонні. Недоліком даного дослідження є досить невдала, на нашу думку, спроба пояснити прагнення всього польського суспільства позбутись “української проблеми” через антипольську діяльність УПА.

У 1999 р. у Польщі вийшла спільна праця польських та українських науковців “Ukraina-Polska. Kultura. Wartoњci. Zmagania Duchowe”[407]. У ряді статей досліджуються проблеми українсько-польських відносин на протязі ХХ століття. Зокрема Р.Дрозд у статті “Polityka narodowoњжiowa wіadz polskich wobec Ukraincow w Polsce Ludowej” розглядає причини та хід депортації українців 1944-1946 рр., акцію “Вісла”, подальше життя українців на території Польщі[394]. У статті “Wysidlenia ludnosci ukraiсskiej i polskiej z powiatu cheіmskiego – nieznana karta historii” І.Галагіда досліджує долю українців, що були виселені з Холмщини. Виходили й інші спільні українсько-польські збірники статей, що торкаються досліджуваної проблематики[397].

В загальному, спираючись на аналіз наведених праць, можна констатувати, що вчені України і Польщі поволі скидають вантаж стереотипів та емоційних кліше й разом шукають вирішення болісних проблем минулого.

Проте для встановлення цілісної історичної картини переселення українців Польщі до УРСР необхідно дослідити ряд маловивчених моментів.

Недослідженість теми призвела до неточностей і навіть помилок. Наприклад, в “Нарисі історії України” А.Жуковського та О.Субтельного згадується, що “500 тисяч українців переселилися з українських окраїн Польщі до УРСР, переважно у Донбас і Крим”[316, 129]. Насправді ж у Ворошиловградській (Луганській) та Сталінській (Донецькій) областях було поселено лише 19272 чоловік або 3,96 % від загальної кількості депортованих[231, 176]. Крим увійшов до складу УРСР у 1954 р. і в 1944-1946 рр. депортація закерзонців туди не провадилась взагалі.

Незважаючи на те, що в Польщі питання депортацій досліджувалось віддавна, там теж трапляються значні помилки, коли заходить мова про Україну. Наприклад, польський дослідник А. Сова доводить, що до 1 березня 1945 р. з Польщі було виселено 81 тисячу українців, яких поселили, в господарствах, що належали полякам на Волині чи в колишній “Maіopolsce Wschodniej”[405, 282]. Відповідно до вітчизняних джерел 94 відсотки українців, евакуйованих на цей час, були поселені в областях Східної, а не Західної України[230, 437 – 438]. Для уникнення аналогічних помилок у майбутньому дослідження даної проблеми є необхідним.

Детальний аналіз вищеназваних праць засвідчує необхідність комплексного наукового дослідження, в якому б знайшли вичерпне відображення події, що стосуються депортації, розселення і адаптації українців 1944-1947 рр. Зокрема немає комплексних робіт, які б вивчили причини та передумови депортації, етапи депортації, хронологічні рамки та особливості кожного етапу. Не стало предметом детального висвітлення й розселення закерзонців на території УРСР, недостатньо вивчені причини міграції їх у західні області республіки. Також немає праць, що розглянули б всі аспекти соціально-економічної адаптації закерзонців у новому оточенні з повоєнних часів до сучасності. Не досліджено вирішення житлової та земельної проблем, забезпечення депортованих товарами першої необхідності та безповоротною грошовою допомогою. Не приділялось достатньої уваги вивченню процесу взаєморозрахунків між владою та прибулими з Польщі українцями, не розкрито реальний стан справ у їх кредитуванні, оподаткуванні, залученні нових громадян УРСР до роботи в сільськогосподарській і промисловій сферах. Детально не проаналізовано ставлення владних структур та місцевого населення до прибулих. Чекають свого дослідника й проблеми морально-психологічної адаптації людей, що потрапили з досить демократичної Польщі в соціалістичну Україну, в якій не існувало жодних обмежень щодо втручання в життя як окремих особистостей, так і цілих народів. Відсутній також детальний історіографічний аналіз літератури з даної проблематики, що побачила світ в нас і закордоном. Наскільки далекий науковий світ від згаданої проблеми свідчить хоча б те, що ввезення в УРСР 482 тисяч закерзонців у найсучаснішій п’ятнадцятитомній історії України згадано лише в трьох абзацах[381, 21 – 22]. Подальше налагодження співпраці між нашою державою та Польщею робить необхідним детальне висвітлення проблем депортації українського населення.

При дослідженні проблем депортації та соціально-економічної адаптації українців Закерзоння основною архівною базою стали матеріли, які містяться в фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Центрального державного архіву громадських об’єднань України, обласних державних архівів Львова, Тернополя, а також районних архівів Тернопільської області. Архівні справи містять різнопланову інформацію: статистичні дані різних періодів переселення, інформації про масштаби та хід реалізації депортаційних акцій, звіти, інструкції, довідки, постанови, стенограми нарад радянських і партійних органів республіканського, обласного та районного рівнів, що стосуються переселення з Польщі, розселення на території УРСР й суспільно-економічної адаптації депортованих жителів Закерзоння. Цей обсяг матеріалів і документів у більшості випадків став єдиним джерелом для висвітлення багатьох аспектів досліджуваної теми, які є невідомими не тільки для громадськості, але й для спеціалістів-істориків. Дисертантом виявлено та введено в науковий обіг численні фактичні матеріали, що стосуються перебігу депортації, розселення й адаптації депортованого населення. Зокрема на основі численних архівних документів висвітлено перебіг депортаційних процесів, проаналізовано рушійні сили на кожному етапі, виявлено причини розселення більшості закерзонців у східних та південних областях УРСР, а також їх самовільної міграції на захід.

При опрацюванні необхідних архівних матеріалів проаналізовано, співставлено й порівняно велику кількість фактичних матеріалів, які часто містили значні неточності, а інколи й суперечили один одному, зокрема якщо це стосувалось зменшення негативних явищ та підкреслення високого рівня роботи адміністративного апарату. Виявлення виправлень в початкових варіантах документів та співвіднесення їх із кінцевим варіантом дозволяє в деякій мірі вияснити ступінь відповідності даного документа реальному стану справ. Непересічну цінність мають також документи підпільних організацій. Порівняння їх з офіційними документами владних структур дає можливість безсторонньо висвітлювати справжній перебіг подій.

Істотно доповнює джерельну базу дисертації дослідження місцевих архівів. Порівняння документів про стан господарського влаштування депортованих в регіонах із наказами та рішеннями центральних партійних і господарських органів, які містять критичні зауваження щодо роботи периферійних адміністративних структур, дають можливість розкрити правдивий стан справ у ставленні депортованих до радянської влади, до органів, які безпосередньо займались їх влаштуванням, визначити справжні причини, що примушували селян переїжджати в Українську РСР. Загалом автором досліджено і використано 227 справ і окремі документи 5 фондів 2 центральних і 2 обласних архівів України.

Архівні матеріали класифіковано автором на дві групи. Першу групу складають довідки, доповідні записки, телеграми, директиви та статистичні матеріали, що стосуються депортації українців з території Польщі. Основна їх частина міститься у фонді Центрального Комітету Комуністичної партії України (ф.1, оп.23) Центрального державного архіву громадських об’єднань України. Багато документів мають особисті резолюції Першого секретаря ЦК КП(б)У Д.С.Коротченка та Голови РНК (пізніше – Голови Ради Міністрів) М.С.Хрущова та вищого керівництва СРСР. Значна частина матеріалів стосується діяльності формувань УПА, АК (Армії Крайової) та інших підпільних формувань, які протидіяли депортації чи прискорювали її. Частково можна досліджувати проблеми адаптації на території УРСР.

В другу групу входять матеріали, що стосуються проблем розселення та адаптації депортованих в УРСР. Ця група, в свою чергу, ділиться за широтою охоплюваної території на окремі підгрупи: довідки, що відображають стан справ республіканського, обласного та районного масштабів. Згадані матеріали локалізовано в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України, обласних та районних архівах.

На основі сукупності документів і матеріалів фонду Головного переселенського управління при Раді Міністрів УРСР (ф.4626, оп.1) Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України реально провести цілісне дослідження причин та перебігу переселення, розселення, а також початкового етапу соціально-економічної адаптації українців Закерзоння на теренах УРСР у 1944-1947 рр. Вивчення документів дозволяє проаналізувати на загальнодержавному рівні ті проблеми, з якими зіткнулися депортовані, визначити рівень реалізації міждержавних зобов’язань, які взяла на себе УРСР у 1944 р. по забезпеченню господарського влаштування та соціально-психологічної адаптації нових громадян. В цьому ж архіві зосереджені значна кількість довідок про господарсько-побутове влаштування депортованих у кожній з областей Української РСР в різні періоди, обмежені хронологічними рамками 1944-1947 рр. Аналіз таких довідок дозволяє висвітлювати особливості адаптації в кожному регіоні республіки, порівнювати, виводити певні закономірності. На основі їх зроблено висновки про причини масової міграції закерзонців із східних та південний областей в Західну Україну.

Основний масив архівних документів з досліджуваної проблеми зосереджено в обласних архівах України. Зокрема у Державному архіві Тернопільської області, у фонді архіву виконкому Тернопільської обласної ради (ф.1833 р., оп. 1, 2, 4, 5) міститься значна кількість постанов, директив та статистичних звітів щодо розселення, наділення житлом, землею, забезпечення товарами першої необхідності та розрахунків з прибулими з Польщі українцями у районах області. У фонді відділу переселення Тернопільського облвиконкому (ф.2781, оп.1) містяться посімейні списки переселенців, що прибули в райони області, а також подана детальна інформація про те, звідки дана сім’я прибула і яка кількість майна надана тій чи іншій сім’ї державою у порядку розрахунків за залишене в Польщі майно. Інформація аналогічного типу розміщена у Державному архіві Львівської області, у фонді виконкому Львівської обласної ради (ф.221, оп.2). Цінним є те, що обидва дані архіви містять велику кількість документів, у яких наведені статистичні та інші дані про адаптацію закерзонців у інших областях УРСР.

Більш детальна інформація щодо розв’язання проблем, що постали перед переселенцями в УРСР міститься в архівних справах районного рівня, зокрема Монастириського, Чортківського, Теребовлянського та інших районів (ф.1833, оп. 1). Саме архіви цього рівня дозволяють найбільш приземлено і реально оцінити стан справ у соціально-економічній адаптації привезених з Польщі українців, оскільки у них на окремих прикладах ми бачимо відображення глобальних проблем переселенців. Як правило, районні архіви опрацьовуваного періоду є складовою частиною обласних архівів.

Важливим джерелом для написання дисертації стали збірники документів і матеріалів. Зокрема глибше вивчити міжнародну ситуацію, яка мала місце під час і після Другої світової війни, а також проаналізувати проблему формування кордонів у Східній Європі дозволить двотомний збірник документів “Переписка Председателя Совета Министров СССР с президентами США и премьер-министрами Великобритании в время Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.”[232; 233].

Варто відзначити збірники документів і матеріалів, що побачили світ вже в часи незалежної України. Публікація цих джерел стала можливою завдяки самовідданій праці польських істориків українського походження М.Сівіцького, Є.Місила та Р.Дрозда, вітчизняних науковців В.Сергійчука, І.Біласа, а також Ю.Сливки, М.Литвина та інших укладачів тритомника “Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади.” [228; 230; 231; 234; 235; 236; 237; 241; 242; 243; 244; 245].

Слід відзначити, що кількість документів, вміщених у збірниках, недостатня для вичерпного висвітлення теми дисертаційного дослідження. Дуже вагомим позитивом вищеозначених публікацій є їхня нецензурованість з боку української чи польської влади й політична незаангажованість.

Окреме місце у джерельній базі дослідження проблем депортації українців Польщі займають спогади очевидців та учасників тих трагічних подій. Зокрема 1993 р. в Києві побачила світ книга спогадів Ю.Борця-Чумака “У вирі боротьби”, в якій детально описано боротьбу УПА на Перемищині. Зокрема детально змальовані бої з підрозділами Війська Польського, що чинили примусове виселення, а також напади повстанців на залізничні станції, звідки українців Польщі депортували в УРСР[246].

У 1994 році коштом української діаспори США, Франції, Австралії та Канади був виданий історико-мемуарний документальний збірник “Надбужанщина”, ряд матеріалів у якому безпосередньо торкається теми депортації українців[353]. Зокрема причини загострення українсько-польського конфлікту на теренах Закерзоння аналізує у своїх спогадах “Дії УПА на оперативному терені між Сяном і Бугом 1944-1947” командир сотні “Вовки ІІІ” Євген Штендера – “Прірва”. Водночас автор не міг не описати й процесу депортації українців в УРСР, боротьби УПА проти виселення, а також спільних акцій УПА та WiN проти Війська Польського (ВП). Свідчення автора є надзвичайно точними, а поінформованість гідною подиву – тому спогади, з певним застереженнями, можна використовувати як документальне джерело. В цьому ж збірнику надруковані й спогади Г.Шляхтицького “Виселення українців у Кристинопільщині”, в яких знайдемо опис депортації українців із надбужанських сіл Равщини, Кристинопільщини та ін.

В 1996 році у Львові побачила світ “Книга пам’яті” В. Процюка, в якій наведені найбільш повні списки жертв польського терору, організованого на етнічних українських землях Холмщини, Підляшшя, Любачівщини, Перемишльщини, Ярославщини та Лемківщини, а також українських повстанців, засуджених на смертну кару, страчених і померлих у в’язницях Польщі[361]. Подано також десятки спогадів окремих очевидців про терор польських підпільних формувань та підрозділів Війська Польського й НКВС, що змушували українців до виселення. Особливу вагу має вміщена у “Книзі пам’яті” збірка спогадів “Заради історичної правди”, здійснена доктором історичних наук В.Борисенко. На основі цих спогадів можна робити висновки про причини на перебіг депортації[281].

У 1997 р. вийшла друком “Пропам’ятна Книга “1947”, яка становить збірник спогадів 77 людей, що були очевидцями й жертвами операції “Вісла”, внаслідок якої близько 150 тисяч українців були переселені із Закерзоння на західні кордони Польщі[360]. Значна частина мемуарів, зібраних та підготовлених до друку Богданом Гуком, охоплюють період починаючи з передвоєнних часів і, зокрема, детально відтворюють перебіг примусової депортації в УРСР та ставлення людей до виселення.

Окремо слід відзначити серію мемуарів “Закерзоння”, видану за редакцією Богдана Гука у Польщі. В цих книгах опубліковані спогади колишніх жителів Закерзоння і бійців УПА. Детальне їх вивчення дозволяє прослідковувати наростання напруженості в українсько-польських відносинах під час ІІ світової війни, допомагає скласти повніше уявлення про депортаційні процеси і боротьбу УПА[248; 249; 250; 251].

У 1999 році в Києві вийшли спогади Нати Ленко (Наталії Леонтович-Башук) “На межовій землі (спогади із Закерзоння)”[253]. Наталія Леонтович-Башук – активний учасник боротьби ОУН-УПА на Закерзонні. Особливої ваги її спогадам надає те, що писала їх високоосвічена людина, яка мала власний погляд на події, що відбувались. Передмовою до видання служить стаття відомого дослідника Закерзоння Богдана Гука “Як межове стало безмежним”, в якій пояснюється виникнення терміну “Закерзоння” й доводиться правомірність його існування від самого зародження в 1920 р. і до сучасності[299].

Слід відзначити мемуари, де в публіцистично-художній формі висвітлено наростання українсько-польського конфлікту напередодні ІІ світової війни, зародження повстанських з’єднань на Закерзонні від кущових самооборонних відділів до повнокровних сотень, боротьбу їх проти депортації українців Закерзоння. Такі спогади відображають і розселення та адаптацію на теренах УРСР. Зокрема це матеріали під назвою “Волю Україні” К. Кристенсена, “Во ім’я Твоє” А. Карванської-Байляк, “Солона грудка Холмської землі” М.Онуфрійчука, “Було таке українське село” О.Попко [252; 331; 254; 359; 391].

Ще одним важливим напрямом дослідження теми є вивчення публікацій, вміщених у періодиці. Деякі з них – це спогади очевидців тих подій, інші є журналістськими спробами розібратись в причинах українсько-польського конфлікту, а також в проблемах депортації українського населення Польщі й адаптації закерзонців на території УРСР. Зокрема привертають увагу матеріали Н. Кляшторної, яка аналізує депортацію українців 1944-1946 рр., 1948 р. та 1951 р. На її думку примусове виселення українців із їхніх земель є виразною “етнічною чисткою”, що мала на меті перетворення Польщі в мононаціональну державу. Інші автори роблять публіцистичний огляд цих подій через призму сучасності, зокрема доводять юридичну безпідставність депортації українців та прямого грабежу їх із сторони держави, піднімається питання про повернення власності депортованих сімей[257 – 276]. Кілька останніх років триває плідна праця польських істориків та публіцистів, статті яких публікуються в українському тижневику “Наше слово”, що виходить у Варшаві. Передусім це спогади очевидців подій 1944-1947 рр., записані такими відомими науковцями як Б.Гук та ін. Статті даного типу охоплюють найрізноманітніші аспекти як депортації зокрема, так і українсько-польських відносин починаючи з 1939 р. взагалі[268; 342].

Загалом, оцінюючи стан джерельної бази досліджуваної автором проблеми, слід визнати достатнє документальне забезпечення. Різноплановий джерельний матеріал вітчизняних архівів охоплює різноманітні аспекти обраної дисертантом теми й дає можливість детально проаналізувати й відтворити справжній перебіг подій, показати реальну картину депортації, розселення й адаптації українського населення Польщі на теренах УРСР. Однак варто підкреслити необхідність виваженого підходу у вивченні як радянських і польських офіційних джерел, що були відповідно відцензуровані й політично заангажовані, так і інформаційних матеріалів українських і польських підпільних формувань, що з огляду на ряд причин не могли цілісно й безсторонньо відображати події, що відбувались. Дуже малою також залишається кількість опублікованих документів, що торкаються проблем депортації, розселення і соціально-економічної адаптації. Внаслідок цього неминучою є тривалий пошук необхідних документів в архівах усіх рівнів, що дуже ускладнює роботу. З огляду на значимість подій 1944 – 1946 рр. констатуємо невелику кількість опублікованих спогадів очевидців тих подій. Беручи до уваги тенденційність і політичну заангажованість радянських документів, використання мемуарів допомагало при відтворенні справжнього перебігу подій.

Водночас варто відзначити недостатню забезпеченість довідковою літературою щодо досліджуваної проблематики. Доводиться констатувати також відсутність монографій, де б комплексно відображалась досліджувана проблема.

Загалом детально вивчені і проаналізовані наявні джерельні матеріали разом із залученням фахових історичних публікацій в поєднанні з окресленою теоретико-методологічною базою дисертації дозволяють, на думку автора, об’єктивно і в повному обсязі підійти до розкриття й дослідження обраної теми.

Розділ 2.

передумови та основні етапи депортації українців З Польщі

2.1. Суспільно-політичні передумови й динаміка процесу депортації

27 липня 1944 р. між РНК СРСР та ПКНВ була підписана Угода про радянсько-польський державний кордон, у відповідності з якою значні українські етнічні території знову перейшли під владу Польщі[243, 17 – 19]. 9 вересня 1944 р. була укладена угода між РНК УРСР та ПКНВ, яка передбачала депортацію українців з території Польщі в УРСР і поляків з УРСР в Польщу[230, 287 – 293]. Депортацію українського населення Закерзоння не слід розглядати як винятковий і нічим не зумовлений процес. Важливо з’ясувати причини депортації та мету, що її переслідували держави, котрі були зацікавлені у вирішенні українського питання й у тій чи іншій мірі мали причетність до депортаційних процесів.

Розселення предків сучасних українців на захід чітко простежується аж до берегів Вісли. Ряд дослідників довели, що населення, яке колонізувало сучасні східні землі Польщі мало виразне східнослов’янське походження[285, 25-38]. Кожна із перелічених земель була складовою Київської Русі, Галицько-Волинського князівства.

Холмщина – історико-етнографічна область, що займає територію на захід від середньої течії Західного Бугу. Західна межа Холмщини проходить частково по р.Вепр. Холмщина у 1340-1377 рр. перебувала під владою Литви, 1377-1387 рр. – Угорщини, далі аж до 1795 р. – Польщі. До 1809 р. – під владою Австро-Угорщини, до 1914 р. – Російській імперії. 1919-1939 рр. – Холмщина перебувала під владою відновленої Польщі й до червня 1944 р. – Німеччини[307, 535 – 537]. Лемківщина розташована в українських Карпатах між ріками Сяном і Попрадом у межах сучасної Польщі та на північний захід від ріки Уж у Закарпатті до р. Попрад у Словаччині. З 1340 р. до 1772 р. була під владою Польщі. Далі до 1914 р. – у складі Австро-Угорщини. З 1919 до 1939 р. Лемківщиною володіла Польща, далі до 1944 – Німеччина. [306, 150 – 152]. Підляшшя – історико-етнографічна область, що займає територію між Холмщиною на півдні й р.Нарвою на півночі, Мазовією на заході та Волинню й Поліссям на сході. З 1340 належала до території Литви. З 1596 р. – Польщі. Внаслідок трьох поділів Польщі була включена до Австро-Угорщини та Прусії. З 1812 р. до 1918 перебувала під владою Росії, до 1939 р. – Польщі, до 1944 р. – Німеччини[306, 364 – 365].

Згадані землі були невід’ємною складовою частиною української етнографічної території. І хоча з середини ХIV ст. вони належали іноземним державам, більшість населення їх, попри денаціоналізуючу політику країн-загарбників, зберегла свою етнічну окремість[236, 4 – 20; 368, 77 – 85; 347, 59 – 76]. Після нетривалого існування Західно-Української Народної Республіки та Української Народної Республіки, у склад яких входили Холмщина, Лемківщина, Підляшшя та Надсяння, ці землі були захоплені Польщею. Всі українські землі, що відійшли до складу Польщі після 1921 р. мають збірну історико-публіцистичну назву “Закерзоння”.

Відповідно термін “Закерзоння” вживається для позначення українських земель на захід від “лінії Керзона” – умовного східного кордону Польщі, що був прийнятий 6 грудня 1919 року в Парижі Найвищою Радою держав Антанти. Лінія проходила від Гродно на Ялівку, Немирів, Брест-Литовськ, Дорогуськ-Устилуг, на схід від Грубешова через Крилів, далі західніше Рави-Руської і на схід від Перемишля до Карпат. Власне назва пішла від імені міністра закордонних справ Великобританії Дж.-Н. Керзона, що запропонував більшовикам припинити наступ Червоної Армії на цій лінії. [305, 206-207; 368, 142 – 143; 291, 36].

Найкраще означення терміну “Закерзоння” дав на восьмидесятому році від часу його виникнення молодий український історик у Польщі Петро Тима: “Закерзоння – це результат і заразом підсумок відвічного українсько-польського суперництва за землі колишнього Галицько-Волинського князівства, а безпосередня поява пов’язана з українсько-польською війною за Східню Галичину (Західну Україну) та іншими війнами на колишніх польських східних кресах в 1918-1921 роках”[305, 10].

Новий кордон між СРСР та Польщею, встановлений у 1944 р., пролягав по так званій “лінії Керзона” із деякими відхиленнями на користь Польщі. Саме з цих регіонів у 1944 році було розпочате відселення української людності.

Взаємовідносини українців та поляків, з XVI, якщо не з ХІІІ чи ХІ ст., важко назвати дружніми. Випадки співпраці були, проте домінували утиски, війни, періодично відбувалися повстання українців проти польського панування. Не зняло протиріч і захоплення Південної Польщі Австро-Угорською імперією. Поляки займали абсолютну більшість адміністративних посад і домінували в рядах панівного прошарку, використовуючи це для подальшого гноблення інших націй.

Ще більше загострились відносини у ХХ столітті. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. закінчилась поразкою Західно-Української Народної Республіки. Рішення Ради Послів про надання автономного статусу заселеним українцями територіям так і не було виконане. Політика міжвоєнної Польщі щодо національних меншин коливалась між “інкорпораційною” програмою націонал-демократів, що передбачала створення мононаціональної держави шляхом примусової асиміляції національних меншин, та “державною асиміляцією окраїн” прихильників маршала Юзефа Пілсудського, яка мала зробити представників непольських народів свідомими громадянами і патріотами Польщі. В подальшому й ця програма передбачала національну асиміляцію неполяків. Більш гнучкою була “волинська політика” воєводи Юзевського, що мала спочатку зробити законослухняними громадян Волині й Полісся[348, 70 – 73]. Проте головними наслідками удач та провалів цих політичних курсів були дві пацифікації українських сіл, поступова ліквідація українського шкільництва, ізоляція та переслідування українського руху на Волині, руйнування церков на Холмщині й Підляшші, концентраційний табір у Березі Картузькій та ін. Посилило ворожість націй і відоме рішення уряду Польщі в березні 1939 р. про створення на теренах Західної України умов для превалювання польського елементу та поступового витіснення українців. Все це призвело до різкого загострення відносин між панівною та підлеглою націями у Другій Речі Посполитій. Навіть сама відірваність Західної України взагалі і Закерзоння зокрема від всієї України не могла не сприяти наростанню напруження в українсько-польських взаєминах. Тому депортація українців в УРСР, як і акція “Вісла” були цілком логічною ланкою, а не екстраординарним проявом польської національної політики, що перейшла в спадок від довоєнного до післявоєнного урядів.

З часу захоплення Речі Посполитої військами Німеччини та СРСР польський еміграційний уряд використовував усі можливі засоби для відновлення своєї держави у межах 1921 р. Масові депортації українського населення розглядались лише як цілковита необхідність, як абсолютний гарант майбутньої непорушності східних кордонів Польщі (так званих “східних кресів”). Українців планували або тотально й примусово переселити до СРСР в обмін на поляків, що там проживали, або розосередити в глибинних районах Польщі для поступової асиміляції. В такий спосіб еміграційний уряд розраховував раз і назавжди ліквідувати українське питання. Але для здійснення цих планів необхідно було відновити свою владу в Польщі до приходу радянських військ.

Спочатку польські урядові кола розраховували на те, що територію Речі Посполитої захоплять англійські та американські війська. Проте після зустрічі Ф. Рузвельта і У. Черчілля у Квебеку 17 серпня 1943 р. стало ясно, що висадки союзних військ на Балканах і, тим більше, в Польщі не буде[312, 326 – 327]. Відтоді надії на відновлення кордонів 1921 р. при безпосередній допомозі західних союзників стали зовсім примарними.

Активним прихильником відновлення Речі Посполитої у довоєнних межах було польське націоналістичне підпілля. Безпосереднє керівництво ним здійснювалось із Лондона еміграційним урядом Речі Посполитої. Постачання Армії Крайової (АК), найвпливовішої та найчисленнішої організації польського руху опору, здійснювалось за допомогою англійської авіації, що перекидала невеликі групи десантників, обладнання, зброю, боєприпаси та ін. Але з середини жовтня 1943 р. кількість літаків із спорядженням спочатку зменшилась, а потім дійшла до мінімуму. Британський уряд пояснював це технічною складністю, проте причина була в іншому. Оскільки АК фактично діяла під керівництвом польського еміграційного уряду і, відповідно, не визнавала лінію Керзона за новий східний кордон Польщі, то зменшення кількості вантажів для польського підпілля було пов’язане із небажанням Лондона псувати відносини з Москвою, для якої старий західний кордон був неприйнятним[350, 394 – 395]. Таким чином суттєво послаблювалась основна збройна сила, що мала відстоювати кордони довоєнної Речі Посполитої.

Незважаючи на зменшення зовнішньої підтримки, польський рух опору продовжував вважати терени Західної України такими, що належать до Польщі й робив усе можливе для майбутнього повернення цих земель до відтвореної Польщі. Для недопущення захоплення Західної України Червоною Армією і для відновлення там польського суверенітету був розроблений план операції “Буря”, який, окрім іншого, передбачав створення через українські етнічні території двох коридорів із заходу в напрямку до Львова, які мали бути очищені від ворожого відносно Речі Посполитої елементу. Призначались ці коридори для таємного пересування воєнізованих формувань польського підпілля. За допомогою перекинутих із центральних районів Польщі військових загонів у Львові та околицях планувалось організувати повстання й захопити владу. Представників інших націй, що пробували б суперечити такому розвитку подій, планували просто знищити[405, 250 – 256; 405, 263].

В січні 1944 р. в районі Ковеля й Любомля була створена 27 Волинська піхотна дивізія АК, що налічувала близько 7 тисяч солдат. До березня цього ж року її солдати винищили та виселили українське населення між містом Ковель та річкою Буг[405, 248 – 249]. Пізніше жовнірів згаданої частини планувалось використати для захоплення влади в краї. Плановий терор поляків проти українців почався ще в 1942 році на Холмщині, а далі поширився на Галичину й Волинь. Ситуація ускладнювалась ще й тим, що окупаційна адміністрація всіма можливими способами розпалювала українсько-польський конфлікт. Зокрема, для “умиротворення” українських сіл, що допомагали УПА чи радянським партизанам, масово використовувалась польська поліція. Часто українські села зазнавали нападів з боку польських і радянських партизанів[344, 395 – 396]. В результаті по Галичині, Закерзонні та особливо по Волині прокотився спалах міжетнічного насильства, який за кількістю жертв можна кваліфікувати як українсько-польську війну на зразок відомої “війни сіл” в окупованій фашистами Югославії. Ця неймовірно кривава та безглузда війна була непотрібною як українській, так і польській стороні. Проте вона була необхідна гітлерівській Німеччині та сталінському Радянському Союзу, оскільки зв’язувала сили двох націй, виснажувала та знекровлювала їх у взаємній боротьбі[301, 5 – 6].

Після провалу операції “Буря” та невдалого походу відділів АК з Люблінщини на Львів у 1944 р., який відбили підрозділи УПА, було прийняте рішення про відвід збройних загонів за Західний Буг для підсилення підпільних формувань у центральних районах Речі Посполитої, а також для уникнення арешту членів підпілля органами НКВС, що йшли за наступаючою Червоною Армією. Для керівництва передислокацією частин АК із Варшави було прислано близько 60 колишніх армійських офіцерів[52, арк. 3 – 5а; 301, 5 – 6]. Тепер керівництво АК робило ставку на повстання в центральній Польщі, звідки державний вплив мав поширитись на території, що їх підпілля вважало своїми. Керівниками АК було сплановане й підняте повстання у Варшаві для звільнення її до підходу частин Червоної Армії й передачі легітимному урядові[301, 5 – 6; 405, 257 – 258]. З 1 серпня до 2 жовтня 1944 р. частини генерала Тадеуша Бур-Комаровського утримували столицю. Проте війська СРСР так і не підійшли, хоча східне передмістя Варшави було захоплене ними ще 8 серпня. Сталіну зовсім не вигідно було допомагати повсталим та звільняти Польщу для уряду Миколайчика. Наступ Червоної Армії був розпочатий лише тоді, коли гітлерівці встигли потопити повстання в крові[312, 301 – 302; 288, 151; 371, 128 – 129]. Отже, слід констатувати, що попри дієві дипломатичні зусилля польського еміграційного уряду та боротьбу підпільних воєнізованих формувань відновити Польщу у передвоєнних кордонах на чолі з старим урядом не вдалось. Тепер вирішення українського питання в основному зосереджувалось в руках московського керівництва, чиї армії поступово захоплювали не тільки Західну Україну, але й Закерзоння і всю Польщу. Плани Сталіна щодо східних кордонів Польщі суттєво різнились від планів Миколайчика.

У вересні 1939 р. новий західний кордон СРСР був встановлений відповідно до секретного протоколу радянсько-німецького договору про дружбу і кордони, укладеного 28 вересня 1939 р. Із початком німецької інтервенції ситуація докорінно змінилась, виникла нагальна потреба у пошуку військових союзників. Тому 30 липня 1941 р. в Лондоні була підписана угода між СРСР та Польщею, яка передбачала, що “уряд СРСР визнає радянсько-німецькі договори 1939 р. стосовно територіальних змін у Польщі за такі, що втратили силу”[280, 79]. Таким чином, після війни Західна Україна мала бути повернута Польщі. Проте після перших військових перемог Москва різко змінила свою позицію й повернулась до принципів вересня 1939 р. – західний кордон СРСР мав пролягати тільки по лінії Керзона. Оскільки уряд Миколайчика вперто наполягав на відновленні Польщі у межах 1921 р., то 26 квітня 1943 р. радянський уряд розірвав дипломатичні зносини з еміграційним урядом Речі Посполитої[232, 147]. Приводом для цього послужила широка кампанія польської офіційної преси щодо висвітлення результатів розслідування розстрілів польських офіцерів у Катині, вину за які комісія Міжнародного Червоного Хреста поклала на органи НКВС. Уряд генерала Сікорського не виступив із запереченням цих висновків і був звинувачений Москвою у веденні антирадянської пропаганди та зносинах з гітлерівським урядом[232, 145 – 146]. Відносини не були відновлені навіть після енергійного втручання У. Черчілля та його особистих листів до Й. Сталіна, де він обіцяв будь-що “заспокоїти” польську пресу та примусити уряд Сікорського піти на територіальні поступки, оскільки “визволення Польщі від німецького іга здійснюється в основному ціною величезних жертв із сторони російських армій”[232, 230 – 231]. Така енергійна підтримка У. Черчіллем еміграційного уряду пояснюється тим, що польський уряд в Лондоні був конституційним і його визнавали західні союзники СРСР. Окрім цього, У. Черчілль мав безпосередній вплив на політичну еліту польської еміграції та покладав на неї певні надії у повоєнний час, а тому намагався за будь-яку ціну примирити польський уряд із радянським.

В свою чергу Й. Сталін розумів, наскільки складно вирішити територіальні проблеми з еміграційним урядом. Набагато простіше було створити новий польський уряд в СРСР, який був би слухняним виконавцем волі Кремля. В ніч з 31 грудня 1943 р. на 1 січня 1944 р. у Варшаві була таємно створена Крайова Рада Народова (КРН), очолювана Болеславом Берутом. Ця Рада, що єдиною підтримкою мала лише СРСР, досить швидко погодилась визнати польський кордон по лінії Керзона. 22 липня 1944 р. у Холмі КРН сформувала очолюваний Осубкою-Моравським Польський Комітет Національного Визволення (ПКНВ), який став основою уряду прорадянської орієнтації. Пізніше ПКНВ переїхав до Любліна, а 18 січня 1945 р. – до Варшави[313, 392 – 393]. В такий спосіб польський еміграційний уряд поступово усувався від вирішення польських проблем взагалі, і проблеми кордонів та депортацій зокрема.

Після згаданих військових та дипломатичних невдач, спостерігаючи успішне просування радянських військ територією Польщі, емігрантський уряд був змушений дещо змінити свою початкову позицію, але все ще не погоджувався на проходження кордону по лінії Керзона. Проте Сталіна це вже не надто цікавило, оскільки 27 липня 1944 р. між радянським урядом та новоствореним маріонетковим ПКНВ був підписаний договір про спільний кордон, в основу якого були покладені радянські пропозиції[280, 84 – 85].

ПКНВ із самих початків свого створення теж проявляв серйозну зацікавленість у депортації українців. Депортація нацменшин була для нього найбільш дієвим, простим та радикальним засобом вирішення проблем як стабілізації держави, так і перетворення її в мононаціональний організм. У листі до Голови РНК СРСР Й. Сталіна Голова РНК УРСР М. Хрущов писав, що програма евакуації “виявилась повністю прийнятною для польської сторони, вона була повністю прийнята Польським Комітетом Національного Визволення, це в значній мірі полегшує евакуаційну роботу”[230, 351]. В такий спосіб ПКНВ розраховував позбутись нелояльного українського населення, що було матеріальною, соціальною та духовною опорою ОУН-УПА.

Щоб забезпечити собі підтримку поляків, ПКНВ просто змушений був депортувати українців, оскільки більшість корінних жителів Польщі в тій чи іншій мірі вороже ставились до українців. Причин для цього було достатньо ще з війни 1918-1919 рр. В 1939 р. Червону Армію в переважній більшості українські селяни зустрічали із хлібом-сіллю. Непоодинокими були напади українців на відступаючі польські військові частини та поліцейські відділки. Таким чином, польська суспільна думка отримала ще одну причину для ненависті до українців, які не тільки не були патріотами Польщі, але й активно сприяли її поваленню[405, 71 – 106].

Польський терор на Холмщині в часі окупації даної території фашистськими військами призвів до масового розгортання серед українського населення руху за приєднання до УРСР в 1944 р., який поляки вважали “сепаратистським”. Така нелояльність українського населення теж збільшила українофобські настрої й стала ще одним стимулом для депортації “невдячних” українців за межі новоствореної Польщі.

Однією з причин посилення антиукраїнських настроїв північно-західного сусіда стала виважена політика німецьких властей на окупованих територіях, спрямована на розпалювання українсько-польського конфлікту. Саме включення Західної України у Краківське генерал-губернаторство, а не в рейхскомісаріат “Україна” сприяло зростанню міжетнічної напруги. В деяких джерелах можна зустріти думку про те, що рейхскомісар Еріх Кох був радянським агентом і посилено стимулював українсько-польський конфлікт щоб знесилити у взаємній війні українське і польське підпілля на догоду радянському керівництву[300, 27 – 28]. Тим більше, що обидва окупанти мали однакову мету – знекровлення української і польської націй у взаємному винищенні. Результатом цього стали десятки тисяч жертв у Галичині й Волині, а також новий сплеск українофобії поляків та “акти помсти” на беззахисних селянах Холмщини, Надсяння й інших українських етнічних регіонів на заході. Часті бої між відділами УПА та АК теж не сприяли зближенню двох народів.

Отже, значна частина польського суспільства вороже ставились до українців і вимагала їх негайної депортації. Те ж саме визнають і польські історики. А. Сова пише, що поляки поступово утвердились на думці про українців як націю, “яка повинна бути усунена поза кордони польської держави… Очевидно, що Сталін керував тим, що діялось у Польщі, однак у випадку українського питання ця діяльність була згодна з очікуваннями значної частини, якщо не більшості, польського суспільства, без огляду на його ставлення до насадженого Польщі комуністичного режиму”[405, 280]. Саме шляхом депортації української та інших національних меншин новостворений ПКНВ намагався підняти свою популярність серед громадян нової Польщі.

Одразу після зайняття радянськими військами Холмщини, в цьому регіоні, що у 1939 р. не ввійшов у межі СРСР, масового поширення набув рух за приєднання краю до УРСР. Сотні холмщаків підписувались під колективними листами на ім’я М. Хрущова, Й. Сталіна, у ЦК КП(б)У, де перераховувались утиски з боку поляків до 1939 р., описувався весь жах польського терору під час німецької окупації та підкреслювались заслуги закерзонців перед радянською владою. Лейтмотивом всіх листів були уклінні прохання об’єднати Холмщину з всією Україною. Наприклад, жителі села Варшин Грубешівського повіту написали в ЦК КП(б)У лист “про прилучення нашого терену до УРСР”. Схожими були заяви жителів сіл Ходованці, Юрві, Завади, Ярчів, де українці створили сільради й прийшли у Львів за порадами, як працювати згідно радянського законодавства. А представники сіл Ходувани, Завади та Рокитне прямо заявили, що хочуть радянської влади і ніякої іншої не визнають. З аналогічними зверненнями приходили представники інших сіл Грубешівського та Перемиського повітів[50, арк. 10 – 12].

Важко сказати, чи не допомогли у написанні цих листів відповідно проінструктовані офіцери політвідділів частин, що визволяли цей регіон. Проте саме на Холмщині найбільш яскраво відбилась українофобська політика довоєнного польського уряду, а під час німецької окупації “помста” за програну волинську кампанію найчастіше падала на безборонні холмські села. “Чому Холмщина не включається в склад УРСР, адже тут майже самі українці і всі хочуть відійти від Польщі,” – такі й схожі думки переселенців відзначались радянськими чиновниками майже в кожному звіті про настрої українського населення під час депортації[236, 45].

Згадані листи жителів Холмщини датовано кінцем липня – початком серпня 1944 р. Трохи раніше, 20 липня 1944 р. Й. Сталіну був направлений лист за підписом М. Хрущова, де останній пропонував ті райони Польщі, в яких домінувало українське населення, приєднати до УРСР. До складу України мали ввійти Холмський, Грубешівський, Замостівський, Томашівський, Ярославський та деякі інші райони, на основі яких планувалось сформувати Холмську область з центром у м. Холмі[368, 146].

Практика депортацій неодноразово використовувалась в СРСР як дієвий метод вирішення національних проблем чи спосіб “покарання” волелюбних народів. Такої долі зазнали кубанські українці, турки-месхетинці, німці південної України, Криму і Поволжя, кримські татари, греки, болгари і вірмени Криму, чеченці, інгуші, карачаївці, балкарці Північного Кавказу. Перші депортації українців і поляків здійснювались в 30-х та на початку 40-х років[301, 4]. В даному разі кількість депортованих дослідники визначають від 1 млн. 170 тис. до 1 млн. 250 тис. чоловік або близько 10 % населення Західної України[355, 135; 282, 35].

Для остаточного вирішення питання західного кордону, уряд СРСР проводив переселення із максимальною швидкістю. На Ялтинській конференції було обумовлено, що переселення українців і поляків можливе лише після остаточного встановлення східних кордонів СРСР, яке має відбутись після закінчення війни[371, 11]. Проте депортаційні процеси розпочались за п’ять місяців до зустрічі в Ялті та майже за рік до закінчення бойових дій у Європі. Така акселерація вирішення проблеми кордонів мала досить суттєві причини.

По-перше, керівництво Радянського Союзу за стіл післявоєнних переговорів планувало сісти, маючи державний кордон як константу. На думку польського дослідника Р. Дрозда, прагнення пришвидшити процес депортації було зумовлене намаганням уряду СРСР закінчити його до відкриття Кримської конференції, де передбачалось новий радянсько-польський кордон продемонструвати як завершену справу [310, 193].

По-друге, не визнаючи уряду Миколайчика, Сталін хотів будь-що підкріпити авторитет ПКНВ, що був нелегітимним і не визнавався західними країнами. Згодом цей Комітет було перетворено на повністю залежний від СРСР уряд Польщі. В такий спосіб ще далі на захід експортувалась радянська політична система, а в країнах “народної демократії” насаджувались слухняні маріонеткові режими .

По-третє, Сталін знав про антирадянську діяльність української діаспори на Заході. Наявність такої діаспори у Польщі могла, з однієї сторони, дуже погіршити стосунки із новим західним партнером по соціалістичному табору, адже сконцентровані в рамках відносно невеликої території українці могли домагатись не тільки національно-культурної чи політичної автономії, а й приєднання до Великої України. З іншої – діяльність такої діаспори у мінливих умовах світової політики не завжди могла залишатись лояльною як щодо Польщі, так і щодо СРСР.

По-четверте, в такий спосіб ліквідовувалось постійне вогнище українського визвольного руху поза межами СРСР. Відповідно й повністю знімалась українська карта, що так активно використовувалась як країнами гітлерівського блоку, так і антифашистською коаліцією в політичній грі до 1939 р., під час та після Другої світової війни. Ліквідація УПА в Західній Україні була нереальною без її ліквідації на Закерзонні. Тому шляхом депортації українців планували створити санітарний кордон вздовж західної межі СРСР і забезпечували тили для майбутньої експансії на захід[370, 13; 373, 419 – 420]. З аналогічною метою планувалось депортувати й поляків, репресії проти яких почались ще в 1939-1941 рр.

Договір від 9 вересня 1944 року про депортацію українців з території Польщі і поляків з УРСР був підписаний між РНК УРСР і ПКНВ. Не таємниця, що уряд УРСР був абсолютно підпорядкований загальносоюзним відомствам. РНК СРСР довірив уряду УРСР підписати таку важливу міждержавну угоду з кількох причин. По-перше, підписання такої угоди створювало перед світом видимість існування самостійної держави, що веде незалежну зовнішню політику і, відповідно, має всі права на входження у міжнародні організації, в тому числі й ООН. По-друге, Радянський Союз залишав за собою можливість відступу. Коли б західні партнери виступили проти щойно укладеного договору про депортацію більш як мільйона українців та поляків, то уряд УРСР просто був би звинувачений у самоуправстві. Разом з тим угодою від 9 вересня 1944 р. Кремль інспірував загострення українсько-польських взаємин як в 1944 році, так і в майбутньому, фактично залишаючись осторонь і не несучи відповідальності за можливі наслідки[371, 11; 279, 33 – 35].

Керівництво республіки сподівалось, що в його компетенції вирішувати питання державних кордонів. Насправді ж правомірність лінії Керзона як державного кордону була обумовлена на зустрічі Й. Сталіна, У. Черчілля та Ф. Рузвельта у Тегерані ще наприкінці листопада 1943 р.[232, 253 – 255]. Українська РСР хоча й мала поспішно створені наркомати закордонних справ та оборони, проте реально не впливала на політику РНК СРСР і, тим більше, не виступала суб’єктом міжнародних відносин.

Угода між РНК УРСР та ПКНВ від 9 вересня 1944 р. лише створила ілюзію, що дві країни самостійно вирішують проблему кордонів та взаємного трансферу населення. Як один, так і другий уряди беззастережно залежали від волі сталінського керівництва, яке вирішувало власні геополітичні та стратегічні питання коштом обох народів. В деякій мірі все це було погоджено із західними партнерами по антигітлерівській коаліції.

Договір від 9 вересня 1944 р. підписувався вже як post factum, оскільки ще 27 липня цього ж року між РНК СРСР та ПКНВ була підписана Угода про радянсько-польський державний кордон. Під цим документом стояли підписи В. Молотова і Е. Осубки-Моравського. Таким чином, польсько-український договір передбачав трансфер значних мас населення з територій, обумовлених попередньою угодою. Обмін населення був лише одним із наслідків радянсько-польського договору[242, 17 – 19].

Важливе й питання про те, хто був ініціатором і автором договору між РНК УРСР та ПКНВ. На думку упорядника і редактора тритомного збірника документів і матеріалів “Депортації” Ю. Сливки, цей документ було створено в Москві. По-перше, це була “складова частина загального плану депортації народів із західних кордонів Радянського Союзу. По-друге, сам зміст та мова цього договору дослівно списані з указів про депортацію народів Радянського Союзу, зокрема чеченського, кримськотатарського та інших”[371, 12].

На відновлення кодонів Радянського Союзу кінця 1939 р. погоджувався і Ф. Рузвельт, який вважав справедливим, якщо Й. Сталін “претендуватиме на… половину Польщі” й противитись цьому не варто, оскільки “в кожному разі він має силу і владу для здійснення цих бажань”[344, 392 – 393].

Щодо польського питання, вирішення проблеми радянсько-польських кордонів та трансферу населення велась тривала переписка між прем’єр-міністром Англії та Головою РНК УРСР. У посланні до Й. Сталіна від 27 лютого 1944 р. У. Черчілль повідомив, що польський еміграційний уряд погодився на кордон, “що забезпечив би максимальну однорідність населення з обох сторін, наскільки можливо зменшуючи в той же час обмін населення і пов’язані з ним труднощі”[232, 241]. Важко сказати, чи знав У. Черчілль про реальну відповідність планованого кордону етнічним межам та усвідомлював масштаби майбутніх переселень, але наполягання його на узгодженні “процедури обміну населення між Польщею та Радянським Союзом” беззаперечно свідчить, що уряд Британії, в принципі, погоджувався з переселенням українців та поляків[232, 243].

В свою чергу, Й. Сталін в листі до У. Черчілля від 4 лютого 1944 р. чітко й однозначно заявив, що вважає лінію Керзона такою, що не відповідає етнічним кордонам України, а тому визнання її із сторони СРСР є суттєвою поступкою. В даному випадку українські інтереси служили лише прикриттям геополітичних інтересів Радянського Союзу, що прагнув якнайдалі перенести свої кордони на захід, особливо в стратегічно важливому регіоні Балтійського моря. Територія Закерзоння були просто обміняні на частину Східної Прусії. “Ми претендуємо на те, щоб північно-східна частина Східної Прусії, включаючи порт Кенігсберг, як незамерзаючий порт, відійшла Радянському Союзу… Без задоволення цієї мінімальної претензії Радянського Союзу поступка Радянського Союзу, що знайшла вираження в лінії Керзона, втрачає будь-який зміст, як про це я вже Вам говорив у Тегерані,” – інформував Й. Сталін [232, 235].

Отже практично всі сторони, які мали відношення до депортації були однозначно зацікавлені у проведені депортації. Єдиним винятком було лише населення, яке підлягало вивезенню. Як вважає Ю. Сливка, “головним критерієм під час розв’язання територіальних питань була аж ніяк не турбота про долю того чи іншого народу або його частини, а імперські чи геополітичні інтереси учасників переговорів”[370, 14]. Депортації населення були лише неминучим побічним ефектом складної геополітичної гри найбільших світових держав.

Для України результатом хитросплетінь світової політики стало підписання 9 вересня 1944 р. у Любліні Головою РНК Української РСР Микитою Хрущовим та керівником ПКНВ Едвардом Болеславом Осубка-Моравським Угоди про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР[230, 287 – 293].

Строки взаємної депортації населення початково обмежувались терміном з 15 жовтня 1944 р. до 1 лютого 1945 р.[230, 287 – 293]. Проте депортація йшла надто повільно. Тому 27 листопада 1944 р. М. Хрущовим був направлений лист до Е. Осубки-Моравського з пропозицією перенести кінцевий термін реєстрації бажаючих переселитись на 15 січня 1945 р., а саму депортацію завершити до 1 березня 1945 р.[44, арк. 141]. З огляду на важку зиму, велику кількість бажаючих переїхати, неузгодженість дій радянської сторони у подачі та використанні залізничних вагонів, нищення комунікацій і переселенчих комісій загонами УПА, АК й ряд інших причин кінцевий строк переселення почали систематично продовжувати: спочатку до 1 травня, потім до 1 листопада 1945 р.[341, 32]. Втретє термін закінчення реєстрації бажаючих переселитись був перенесений на 31 грудня 1945 р., але кінцева дата виселення не зазначалась. 24 листопада 1945 р. у Києві був підготований, а пізніше й схвалений постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У проект додаткового протоколу до угоди від 9 вересня 1944 р. Згідно з ним термін реєстрації було продовжено до 31 грудня 1945 р., а датою остаточного закінчення процесу виселення було призначено 15 червня 1946 р.[54, арк. 22 – 23; 55, арк. 34]. Це було четверте й останнє перенесення термінів реєстрацій й депортації[244, 129 – 130].

Сам процес депортації став можливим після визволення Закерзоння, яке почалось в липні 1944 р. в результаті наступу південного крила І Білоруського фронту та І Українського фронту. 8 вересня розпочалась Східно-Карпатська операція, в якій брали участь війська І Українського та новоствореного IV Українського фронтів. На кінець вересня передові частини радянської армії вийшли до основного Карпатського хребта й у надзвичайно кровопролитних боях оволоділи Дуклянським перевалом[284, 359 – 360]. В кінці жовтня 1944 р. лінія фронту зупинилась на лінії Ясло – Свидник – західніше Команьчі[284, 304 – 305].

Головним уповноваженим по евакуації на території Польщі був призначений заступник наркома харчової промисловості УРСР М. Підгорний, який для здійснення своїх функцій 18 вересня 1944 р. виїхав до Любліна[278, 205 – 209]. Заступником М. Підгорного був призначений нарком внутрішніх справ Української РСР В.Рясний призначив свого безпосереднього заступника – полковника державної безпеки Т. Кальненка. Працівниками НКВС були й багато інших працівників апарату головного й районних вповноважених, що свідчить про те, хто насправді здійснював керівництво депортацією.[278, 205 – 209; 236, 103].

Оскільки опір підрозділів УПА переселенню був досить активним (частими були акти терору проти вповноважених УРСР та їх співробітників) спеціальною постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У в листопаді 1944 р. в кожний із повітів, де діяли радянські уповноважені, був направлений взвод охорони. Солдати мали забезпечувати недоторканість головного та районних уповноважених, а також охорону українців, що виїжджали в УРСР[45, арк. 164 – 165].

Штат Головного уповноваженого представника УРСР в справах евакуації початково складався з 7 чоловік (окрім заступників): секретаря, референтів (3 чол.), юрисконсульта, секретаря-машиніста і перекладача[42, арк. 26]. Штати кожного з районних вповноважених налічували п`ятеро працівників: секретар, референти (3 чол.), секретар-машиніст[42, арк. 26]. Пізніше апарат Головного вповноваженого було доведено до 48 чоловік, а в кожному з повітів працювало по 23 службовці[230, 331].

Саме переселення офіційно тривало із 15 жовтня 1944 р. до 15 червня 1946 р. І хоча сам процес був практично безперервним, в ньому можна виділити кілька етапів, які пов’язані з ступенем добровільності переселення, обсягом задіяного у процесі адміністративного апарату, служб безпеки та війська, темпами переселення, що залежали від ряду суб’єктивних та об’єктивних причин тощо. Більшість дослідників (І. Білас, Ю. Сливка, К. Науменко), які торкаються теми депортації, виділяють два етапи:

  1. Перший – відносно добровільний, тривав з 15 жовтня 1944 р. до липня 1945 р. Виїзд українців відбувався під адміністративним тиском офіційних властей й терором націоналістичного підпілля Польщі. Сама “добровільність” переїзду засновувалась скоріше на відчаї людей, що рятували своє життя, а не була результатом свідомого вибору.

  2. Другий – примусове переселення українців, яке тривало з кінця липня 1945 р. до офіційного завершення депортації – 15 червня 1946 р. На цей раз “евакуація” була повністю примусовою й виконувалась за допомогою всіх ланок державного апарату Польщі, включаючи поліцію та війська[278, 213 – 233; 283, 5– 25; 326, 316 – 317].

Більш деталізованою й науково обґрунтованою, на нашу думку, є класифікація етапів переселення, подана Є. Місило у передмові до першого тому фундаментального двотомного збірника документів “Репатріація чи депортація. Переселення українців з Польщі в УРСР 1944-1946″[398, 10 – 14]. Автор виділяє чотири етапи депортації:

Перший етап тривав від 15 жовтня до кінця грудня 1944 р. Виселяли, в основному, мешканців сіл Холмського, Грубешівського, Томашівського і Замостівського повітів, які весною і літом 1944 р. були “ґрунтовно” сплюндровані та спалені загонами Армії Крайової, Батальйонів хлопських й інших польських підпільних формувань.

Другий етап окреслюється хронологічними рамками з початку січня до кінця серпня 1945 р. Через важку зиму процес переселення дещо призупинився. Зате після звільнення від німецької окупації західних регіонів Лемківщини почався масовий виїзд людей із сіл, зруйнованих у важких боях між вермахтом та радянськими військами на Дуклянському і Лупківському перевалах. Властиво це була остання група відносно добровільних переселенців, з яких майже половина були мешканцями Холмського, Грубешівського і Томашівського повітів. Всі інші тікали перед терором польського підпілля.

Третій етап тривав з початку вересня до кінця грудня 1945 р. Під час нього за допомогою 3, 8 і 9 дивізій піхоти ВП виселення провадилось із Ліського, Любачівського, Перемишльського та Сяноцького повітів.

Четвертий етап розпочався 1 січня і закінчився 15 червня 1946 р. Під час нього було переселено найбільшу кількість жителів Закерзоння – більше 250 тисяч. Характеризувала цей етап в порівнянні з іншими максимальна жорстокість та безоглядність, з якою провадилось нищення і виселення українських сіл.

Депортації, що проходили протягом першого етапу носили певний відбиток добровільності, проте із самого свого початку добровільність переселення була дуже сумнівною. Польські офіційні власті одразу ж почали продукувати укази й постанови, антиукраїнськість яких була очевидною. Постійними й цілеспрямованими були адміністративні утиски, спрямовані на те, щоб примусити українців до виселення.

Зимою 1944-1945 рр. в Тернопільську область прибуло гужовим транспортом 648 сімей або 2516 українців Польщі. Сотні кілометрів засніжених доріг пройшли ці люди перш ніж осісти тут. На санях їхали матері з немовлятами, везли все те, що було вихоплено з вогню пожеж та грабунків. Худобу гнали поруч із валкою. Чи багато старших людей та дітей змогло подолати цей шлях? Вже сам факт зимової мандрівки на схід заперечує думку про добровільність переселення[210, арк. 5 – 7].

Після того, як радянські уповноважені розгорнули агітаційну кампанію, українці поступово почали оформляти заяви на виїзд в УРСР. Обсяг поданих заяв спочатку був невеликий, проте із часом він почав наростати швидкими темпами. Згідно з доповідною запискою Головного уповноваженого М. Підгорного, спочатку була помітна чітка тенденція до зростання кількості поданих від господарств заяв за одиницю часу. Динаміка подачі заяв на виїзд в УРСР на першому етапі депортації подана у Додатку А (Табл. А. 1) [46, арк. 171 – 172; 48, арк. 200 – 202; 230, 366; 230, 390].

Із наближенням зими кількість заяв почала зменшуватись. З однієї сторони, це було пов’язано із небажанням людей покидати теплі домівки у зимові холоди та їхати в товарних вагонах чи на відкритих платформах у невідомість. Інша причина полягала в тому, що ще не всі українські етнічні землі Польщі були визволені від фашистських загарбників, а на звільнених територіях потроху вичерпувалась кількість тих людей, яких недоля гнала у чужі краї.

Ще однією причиною зменшення кількості заяв на виїзд була низька активність польського підпілля, яка в основному була спрямована проти українців і була домінантою в “заохоченні” українців на виїзд[52, арк. 3 – 5а]. В кінці 1944 р. фронт проходив по території Закерзоння і присутність військових частин Червоної Армії та вермахту робили широкомасштабні антиукраїнські дії АК нереальними. В тилу радянських військ одразу ж почались масові операції проти АК[230, 395; 236, 146].

З огляду на це українсько-польський конфлікт на кінець 1944 р. дещо притих. Відповідно впала й кількість бажаючих покинути отчі землі. Всього до кінця року подали заяви на виїзд 37882 особи[230, 390]. Чисельність бажаючих переселитись в УРСР в розрізі повітів наочно проілюстровано в Додатку А. (Табл. А. 2).

Спираючись на цифри, наведені в табл. А. 2, можна зробити деякі висновки, що стосуються характеру проведення переселення протягом першого етапу.

Найбільш інтенсивно проходив прийом заяв у Білгорайському, Грубешівському, Холмському, Красноставському та Замостівському повітах, де виявило бажання евакуюватись 60-90 % українських родин. Мотиви, з яких люди погоджувались подати заяви на виїзд, були різними, проте домінуючим все ж було бажання зберегти своє життя та майно від терору польських збройних формувань. Точно людські втрати встановити практично неможливо, проте в майже в кожному з сіл було по-звірячому замордовано від кількох до сотень осіб. За даними М.Сівіцького, в Сагрині загинуло 600-800 людей, в Шиховичах – близько 200, в Ласкові та Берестю – понад 200. І цей список далеко не повний. Загалом тільки за період з травня 1943 р. до травня 1944 р. загинуло близько 4000 українців Грубешівського повіту та було спалено 52 села[245, 126].

Найнижчі були темпи евакуації в Ліському, Любачівському, Перемиському, Сяноцькому та Ярославському повітах. Значні формування військової округи УПА “Сян” робили все можливе, щоб зірвати депортацію українців до УРСР, в тому числі й винищували переселенські комісії. З 10 жовтня 1944р. до 26 лютого 1945 р. було зроблено 20 замахів на працівників переселенчих органів, при чому 1 референт був убитий, 1 пропав безвісти, 3 поранено, вбито 55 солдат і офіцерів ЧА, що несли охорону[56, арк. 10]. Тому радянські вповноважені в селах району старались з’являлись якомога рідше. В основному агітація обмежувалась зборами в більших населених пунктах і розклеєнням оголошень по менших селах за допомогою місцевої адміністрації.

М. Підгорний пов’язував низькі темпи переселення з прямою контрпропагандою, що проводилась у цих районах українським підпіллям. Для виправлення становища М. Підгорний запропонував спрямовувати агітацію не на повіт в цілому, а почергово на кожне конкретне село. В якості прикладу він наводив переселенчу акцію в селі Коштове, куди приїхала група радянських уповноважених та агітаторів. А оскільки це було неможливим без численної охорони, то в 113 українських господарств, які подали заяви на виїзд, скоріш за все не було вибору[48, арк. 202].

Малу кількість заяв, співвідносну з числом наявних у повітах українців, можна пояснити також і наближеністю цих територій до Галичини, а отже набагато вищу національну освідомленість та згуртованість їх жителів. Це, а також компактність проживання українців творила впевненість, що даний регіон буде або прилучений до УРСР, або так і залишиться незміненим етнічно у межах Польщі.

Гальмувало депортацію також і те, що польська адміністрація вказаних повітів не виконувала інструкцій ПКНВ про сприяння у роботі радянським уповноваженим, не надала їм житло, автотранспорт, не забезпечила безкоштовним харчуванням. Тому на 4 листопада 1944 р. робота цих комісій була майже не розпочата[242, 70]. Через протидію УПА місцева польська адміністрація не контролювала всуціль заселений українцями терен, а з Любачівського повіту взагалі втекла в Люблін[230, 404].

За даними радянської статистики на 1 грудня 1944 р. було взято на облік 97252 сімей (389232 чол.). З них заяви на виїзд в СРСР подало 31839 сімей (114629 чол.) і виїхало 1818 сімей (7005 чол.)[1, арк. 1]. За іншими даними їх було 3378 сімей (12931 чол.) (до кінця року – 7628 сімей (28589 чол.)[230, 368; 230, 391].

Чисельність депортованих в розрізі повітів наведена в Додатку А (Табл. А. 3) [230, 380].

Велика різниця між кількістю заяв на виїзд та реальним числом переселених пояснюється рядом причин, але в найбільшій мірі повільний хід депортації українців Польщі пояснювався роботою залізничного транспорту, який був на той час основним засобом перевезення. Детально роботу транспорту при переселенні буде висвітлено в наступному підрозділі дисертаційної роботи.

Початок другого етапу переселення розпочався зі збільшення території проведення переселення. Новий наступ Червоної Армії розгорнувся 12 січня 1945 р. по всьому Східному фронту. В числі інших територій було повністю визволене й усе Закерзоння[312, 324 – 325]. Тепер переселення могло проводитись із усіх заселених українцями територій .

Як вже зазначалось вище, зимою процес подачі заяв значно скоротився, хоча продовжувалась депортація людей, що висловили бажання переселитись в 1944 р. За другу п’ятиденку січня 1945 р. не було подано жодної заяви[230, 407]. У лютому кількість заяв про виїзд почала зростати за рахунок людей із Південної та Західної Лемківщини. Бажання жителів цього регіону переселитись в УРСР пояснюється тим, що в результаті важких боїв при взятті Лупківського та Дуклянського перевалів була знищена абсолютна більшість житлових та господарських будівель місцевого населення. Тому українцям цього регіону в прямому розумінні не було що втрачати. А оскільки переселенської адміністрації в цьому регіоні ще не було, то люди несли свої заяви в інші повіти. На думку Є. Місила, це “була остання група осіб, що переселялись до УРСР із власної волі, без застосування щодо них примусу”[398, 11].

В інших регіонах спостерігалось чітке зменшення кількості поданих заяв співвідносно з попередніми місяцями. Пояснюється це тим, що на Холмщині й Надсянні більшість людей вже засвідчили своє бажання виїхати в УРСР. Так за станом на 26 лютого 1945 р. у Грубешівському повіті заяви подали 91,3 % українського населення, у Замостівському – 90,5%, у Холмському – 81,1%, у Томашівському, Білгорайському і Любартівському – по 70% у кожному[230, 436].

Зовсім іншою була ситуація із поданням заяв у прикордонних південних повітах. За станом на 21 лютого 1945 р. у Ліському повіті погодились на виїзд лише 3548 чоловік (8,2% від усіх проживаючих у повіті українців), у Любачівському – 5065 (10,4%), у Ярославському – 7397 (12,3%) та Перемиському – 410 чоловік або 0,5%[73, арк. 42 – 43]. Малу кількість поданих заяв у згаданих повітах радянські джерела пояснюють особливою активністю загонів УПА у цьому регіоні[230, 411]. Проте саме наявність повстанців також говорить про повну підтримку їх із сторони місцевого населення. Українці, що проживали компактною масою у цих регіонах, у будь-який спосіб старались уникнути депортації й у повстанцях бачили своїх захисників. Тому підтримка УПА була беззаперечною.

Загалом зростання кількості бажаючих виїхати в УРСР весною та літом 1945 р. характеризується цифрами, що вказані в Додатку А (Табл. А. 4) [73, арк. 41; 70, арк. 291; 230, 390; 230, 407; 230, 436]. Кількість зголошень на переїзд в УРСР в розподілі по повітах Польщі станом на 10 серпня 1945 р. подана в Додатку А (Табл. А. 5) [70, арк. 291].

Слід зауважити, що кількість поданих заяв по Сяноцькому повіту не є реальною, оскільки 3063 сім’ї (14000 чол.), що подали заяви, проживали у сусідньому Кросненському (Ясловському) повіті[230, 407]. Чисельність людей, що фактично покинули територію Польщі протягом другого етапу значно зросла. В їх число також входили ті люди, що зважились на переселення до 1 січня 1945 р., проте очікували транспорту на станціях і перетнули кордон УРСР після 31 грудня. Кількість фактично депортованих станом на 10 серпня 1945 р. наведена в Додатку А (Табл. А. 6) [70, арк. 291].

Загалом від 1 січня до 25 серпня 1945 р. в УРСР потрапило, за даними Є. Місила, 54609 родин або 209786 осіб[398, 11 – 12]. За радянською статистикою за другий період депортації переселилось на схід 52668 сімей або 201823 особи[231, 173].

В середині 1945 р. подача заяв на добровільний виїзд майже припинилась. Причин зменшення кількості українців, що вирішили залишити отчі землі, є кілька. Ті сім’ї, чиє господарство було знищене під час окупації, бойових дій на фронті, а також в результаті польського терору вже встигли подати заяви на виїзд або виїхали. На той час в Польщу почали нелегально повертатись українці, що були депортовані в кінці 1944 – на початку 1945 рр. За їх описами в УРСР переселенців чекали знищені війною міста і села, голод, колгоспна система та вже звичні для громадян СРСР репресії. Всі це відомості поширювалось оунівською пропагандою і аж ніяк не заохочували людей до переселення[231, 24 – 25].

Ті ж, що залишились, вже не реагували на будь-які форми адміністративного тиску польської влади. Люди слухняно йшли до війська, платили всі податки нарівні з польськими громадянами, посилали дітей у польські школи або ж просто навчились ухилятись від усіх перерахованих негараздів. Особливо це стосувалось тих районів, де ситуацію контролювали загони УПА чи АК, а польська державна адміністрація зосереджувалась лише у більших містах. Наприклад у Супостяновській та Затворницькій гмінах Ліського повіту в березні 1945 р. взагалі не було польських властей. Аналогічною була ситуація у цілому ряді сіл Вовковийської та Гочівської гмін, що повністю контролювались повстанцями. Самоврядні села існували в Любачівському повіті й у серпні 1945 р.[73, арк. 42 – 43; 242, 177]. Загалом з квітня до кінця серпня НКВС та польська адміністрація контролювали у Перемиському повіті лише Перемишль, Пикуличі та Бірче[405, 288 – 289]. Частина гмін Ярославського повіту весною цього ж року контролювали загони АК[230, 505].

Такий стан справ зовсім не відповідав планам як польської, так і радянської сторін. Розпочались активні пошуки того нового чинника, який все ж примусив би українців переїхати до УРСР. І такий засіб невдовзі був знайдений, обговорений та використаний з максимальною ефективністю.

За відповідною вказівкою секретаря ЦК КП(б)У Д. Коротченка М. Підгорний звернувся до Е. Осубки-Моравського із вимогою вжити війська для активізації переселення. Після попереднього узгодження 11 серпня 1945 р. відбулась нарада за участю міністра Громадської Адміністрації, його заступника, начальника Генштабу ВП, люблінського і ряшівського воєвод, а також представника УРСР М. Підгорного. На нараді вирішено:

  1. Для боротьби з українським та польським підпіллям у Ліському, Перемишльському, Любачівському та Ярославському повітах вислати 3, 8 та 9 Дивізії Піхоти Війська Польського.

  2. В селах та гмінах повністю змінити місцеву адміністрацію з української на польську.

  3. З усіх господарств, що не евакуйовувались, зняти податки за цей та попередній роки.

  4. Для охорони переселенців під час просування із сіл до залізничних станцій і до кордону радянська сторона зобов’язувалась спрямувати по одному батальйону військ НКВС у кожен повіт[230, 176 – 177].

Військова акселерація депортації українців була спільним рішенням як польських, так і радянських властей[244, 15]. Разом із введенням військ почався третій етап депортації. Переселення, яке до цього зберігало хоч якийсь натяк добровільності, тепер стало повністю примусовим. Якщо раніше люди мали ще хоча б відносну можливість обирати, де вони будуть жити далі й громадянами якої держави вони залишаться, то тепер ці питання вирішувались без їхньої участі.

1 вересня 1945 р. на територію Любачівського, Ліського та Перемиського повітів були введені підрозділи відповідно 3, 8 і 9 дивізій ВП, що мали відселити українське населення із цих земель. Розкинуті у південних Ліському та Перемиському повітах 8 і 9 піхотні дивізії розпочали виселення 3 вересня, а 3 дивізія, що блокувала Любачівський повіт – 6 вересня. Пізніше підрозділи цих дивізій брали участь у депортації українського населення й інших повітів[341, 36 – 37]. Одночасно в ці райони були спрямовані 98 та 338 прикордонні полки військ НКВС[230, 602 – 603].

Все це дало свої результати. За станом на 10 вересня 1945 р. майже повністю закінчили евакуацію в Замостівському, Красноставському, Ясловському та Холмському повітах. У Білгорайському повіті вона перебувала у стадії завершення[75, арк. 159].

Те, що українці не були відселені в УРСР на всі сто відсотків радянські джерела пояснювали тим, що частина сімей є змішаними українсько-польськими, інші сім’ї – відносно великими землевласниками. Частими були випадки, коли літні люди заявляли, що хочуть вмерти на рідній землі та навідріз відмовлялись виїжджати.

На 1 жовтня 1945 р. депортація завершувалась у наступних повітах:

  1. Холмський – евакуйовано 8283 господарств або 31250 осіб, тобто 97,7%; залишилось евакуювати 194 господарства або 828 осіб.

  2. Білгорайський – евакуйовано 4260 господарств або 16343 осіб, тобто 94,4%; залишилось евакуювати 250 господарства або 1364 осіб.

  3. Томашівський – евакуйовано 7076 господарств або 24931 осіб, тобто 84,4%; залишилось евакуювати 1300 господарства або 4153 осіб.

  4. Новосанчський – евакуйовано 3982 господарств або 18448 осіб, тобто 78,5%; залишилось евакуювати 1090 господарства або 4892 осіб.

  5. Горлицький – евакуйовано 2867 господарств або 12804 осіб, тобто 71,6%; залишилось евакуювати 1840 господарства або 6808 осіб.

  6. Грубешівський – евакуйовано 10041 господарств або 35073 осіб, тобто 71%; залишилось евакуювати 2043 господарства або 7559 осіб[230, 615].

В листопаді 1945 р. підрозділи ВП виселили українців з цілої Перемищини, за винятком деяких сіл на кордоні з Ярославщиною[236, 186]. В доповідній записці на ім’я секретаря ЦК КП(б)У Д. Коротченка зазначалось, що за станом на 1 листопада 1945 р. повністю закінчена депортація в Замостівському (93,6% від загальної кількості українців), Красноставському (81,5%), Любартівському (100%), Радзинському (100%), Біла-Підляському (100%) та Ясловському (99,7%) повітах. Залишились лише ті люди, що категорично відмовлялись виїхати. Завершувалась робота в Холмському (98,4%) та Білгорайському (88,6%) повітах[230, 624].

Повільні темпи евакуації в Ліському (депортовано 7 % українців), Любачівському (31,3 %) та Сяноцькому (51,1 %) повітах пояснювались діяльністю бійців УПА та частково польських підпільних формувань, що руйнували комунікації, знищували евакуаційні комісії, вступали в бої з частинами ВП та вели активну контрагітацію проти виселення. В Ліському повіті офіцери ВП заздалегідь повідомляли села про заплановані облави і рекомендували селянам тікати в ліси й переховуватись там, поки війська не залишать цей регіон. Схожу роботу провадили офіцери ВП і в сусідньому Сяноцькому повіті, а місцева адміністрація навіть відправила у Варшаву спеціальну делегацію з проханням про припинення депортації як процесу, що руйнує господарство повіту. Тому до 26 листопада 1945 р. із цих повітів централізовано не виїхало жодне село[242, 283 – 284].

Місцева влада Новосанчського повіту за два останні місяці практично припинила виділення підвід для перевезення українських селян на станції завантаження. А коли виселенці все ж переїжджали власним транспортом – через відсутність охорони вони майже постійно потерпали від бандитських нападів[230, 624; 230, 628 – 630]. Незадовільна подача вагонів зумовлювала те, що люди після 10-30 днів очікування відправки та закінчення продуктів харчування розходились знову по своїх селах[230, 639].

На 20 жовтня в УРСР було переселено 74185 чол.[230, 641]. Евакуація українського населення в грудні, порівняно з листопадом, значно сповільнилась. Якщо в листопаді було евакуйовано 5704 господарства (24241 чол.), то в грудні – 1381 (5918 чол.)[231, 8].

Загалом з початку вересня до кінця грудня, під час третього етапу депортації в СРСР було примусово переселено 22854 родини (81806 чол.); за радянською статистикою – 20691 сім’я (82470 чол.)[398, 12; 231, 173]. За інформацією Є.Пастернака на 31 грудня 1945 р. з Польщі було виселено загалом 91154 українських родини або 431715 осіб[358, 311].

На кінцевому четвертому етапі виселення набрало форми класичної етнічної чистки, яка включала пацифікацію та палення сіл, терор проти мирних мешканців, впровадження принципу збірної відповідальності, повальні екзекуції, проваджені регулярними підрозділами ВП. Але якщо раніше в терорі проти українців найактивнішу участь брали підпільні формування польських націоналістів і в їх злочинній діяльності можна було звинувачувати окремих командирів підрозділів чи керівників підпілля, то тепер виконавчим органом терору виступали урядові збройні формування – регулярні частини ВП, підрозділи органів безпеки, охорони кордону та ін., які керувались виключно урядовими інструкціями[243, 24; 243, 280].

Якщо зимою 1944-1945 рр. процес переселення дещо призупинився, то зимою 1945-1946 рр. була лише невеличка пауза, пов’язана з cвяткуванням різдвяного циклу римо-католицьких свят. Відповідно до наказу головного представника у справах евакуації українців з РП, “… зимовий час не може бути перешкодою у тривалості депортаційної акції, діяльність не може бути зупинена ні на хвилю”[243, 14]. Відповідно темпи депортації в першій половині 1946 р. постійно зростали. Якщо за січень було виселено 1013 господарств (3933 чол.), за лютий – 1522 господарств (4794 чол.), то в березні Польщу залишили 5926 українських родин (23053 чол.)[231, 71].

Доведені терором військових до відчаю, селяни кидали роками нажите майно і без оформлення жодних документів цілими селами нелегально переходили радянсько-польський кордон. За період з 1 по 8 червня 1946 р. тільки в районі сіл Лютовиська, Тернава-Вижна та ін. кордон перетнуло більше п’яти тисяч чоловік[243, 201 – 202].

Під тиском переселенчої акції українці вдавались до багатьох способів оминути депортацію. В 1946 р. села вже не ставили будь-якого активного опору. Найдієвішим способом пасивного опору була втеча в оточуючі ліси. Проте тривале перебування в них у зимовий період було нереальним. Врешті-решт люди повертались додому, викопували заховане від бандитів та війська майно й приречено погоджувались виїхати в УРСР. Краще лавірувати між військовими частинами вдавалось жителям сіл, віддалених від центрів повітів. У далеких селах краще була поставлена агітаційна робота ОУН, частіше проводились мітинги, розклеювались листівки. Сніги, бездоріжжя, захист формуваннями УПА дозволили їм перебути зиму вдома. Проте весною настала і їх черга[243, 38 – 41].

Багато українців пробувало уникнути переселення, утікаючи на етнічні польські терени. Явище це набрало таких розмірів, що Люблінський воєвода 20 березня 1946 р. видав таємний наказ, згідно з яким тих поляків, що переховували українців, вважали за приналежних до підпілля й поводились з ними відповідно[400, 96].

Частина українців, розуміючи, що на рідній землі їх у спокої уже ніхто не залишить, вважали за доцільніше переселитись в Словаччину. За станом на 14 травня 1946 р. близько 2500 українців Польщі переїхало на територію ЧССР[243, 138 – 139]. В червні словаки розпочали силоміць передавати українців полякам, які розміщували їх у вагонах та відправляли в УРСР. Так потрапило в УРСР близько 5000 чоловік[243, 225 – 227]. В липні словаки видали ще 2500 українських втікачів. 8 липня в чехословацька сторона заявила, що на її території українських мігрантів з Польщі більше немає[243, 242 – 243].

Бували випадки, коли окремі багатші сім’ї і навіть цілі села збирали гроші та продукти харчування для підкупу польських офіцерів або чиновників[236, 267]. У Володавському повіті набрав поширення інший спосіб уникнення депортації. Наприкінці 1945 – початку 1946 р. в Польську партію робітничу вступило 750 українців. Прагнучи в будь-який спосіб розширити ряди своєї організації, партійне керівництво дозволяло таким українцям залишитись в Польщі[231, 74]. В Горлицькому повіті 173 українці, визнали себе поляками, а 15 поновили американське підданство, отримане під час заробітків у передвоєнний період[231, 21].

5 квітня 1946 р. Генштабом ВП була створена операційна група “Ряшів”, у яку ввійшли діючі на терені 3, 8 і 9 дивізії ВП, 14 і 18 полки, а також всі сили Міліції Обивательської (MO), Війська Охорони Прикордонної (WOP), Корпусу Безпеки Внутрішньої (KBW), дислоковані в прикордонних воєводствах. Для виселення українців у вузенькій прикордонній смузі було зосереджено майже чотири дивізії або 25 % всіх піхотних з’єднань, якими диспонувала в той час польська армія[243, 7 – 8].

На протязі з січня по квітень включно 8 і 9 дивізії виселяли в день близько ста родин кожна. Відповідно до наказу начальника операційної групи “Ряшів” бригадного генерала Й.Роткевича, від 9 травня 8 дивізія мала виселяти не менше 300 родин в день, а 9 дивізія – 150 родин[243, 133]. На кінець травня 8 дивізія виселяла щодня не менше 500 родин[243, 148 – 149].

Ситуацію, що склалась на 10 квітня із виселенням українців десяти останніх повітів, проілюстровано в Додатку А (Табл. А. 7). Якщо в Томашівському повіті депортували 97,1 %, то у Володавському – 60,1 %, а в Ліському – 12,3 %[231, 77].

Як єдиний спосіб для покращення виселення у відстаючих районах Головний уповноважений уряду УРСР по евакуації М. Ромащенко рекомендував ввести у Ліський та Володавський повіти по два полки, в Грубешівський – 1 полк[231, 77 – 78].

Застосування ВП дозволило набагато пришвидшити темпи виселення: якщо в березні 1946 р. було депортовано 5926 сімей, за квітень – 6479 сімей, то у травні – 14870 сімей (62655 чол.). За червень в УРСР переселили 9219 сімей (36901 чол.)[231, 85; 231, 95; 231, 112; 231, 119].

Поступово процес виселення добігав кінця. Використання військ та інших силових структур держави дало свої результати і навіть у повітах, де населення було найсвідомішим, а активність УПА максимальною – виїжджали останні родини.

Завершення офіційного періоду супроводжувалось підписанням протоколів про завершення переселення, що почали підписуватись після 14 травня 1946 р. Дані про кількість переселених українців по кожному повіті подано в Додатку А (Табл. А. 8) [243, 139 – 140; 243, 142 – 143; 243, 168 – 169; 243, 195 – 196; 243, 206 – 208; 243, 264 – 265].

Водночас слід зазначити, що далеко не всіх українців депортували в УРСР. Існують дані про додаткову кількість українців (близько 150000 чол.), переселення яких у західні воєводства Польщі відбулось в ході акції “Вісла”. Ці цифри наведені автором у Додатку А (Табл. А. 9) [244, 448 – 452; 244, 439 – 442; 244, 460 – 461; 244, 410; 244, 412 – 414; 244, 417 – 419].

Після завершення офіційного терміну переселення депортації українців продовжувалися. Так в липні 1946 р. з Володавського повіту виїхали жителі сіл Сушно, Королівка, Окунинка, Собібор, Осова та інші[243, 318 – 319]. До кінця липня тривало так зване “зачищення” терену. Значні військові з’єднання прочісували місцевість у пошуках втікачів, що покинули села й переховувались у лісах. Цих людей переселяли в УРСР без ніякої документації[243, 8]. На початку листопада з Перемиського, Бжозовського, Ярославського, Любачівського, Сяноцького та Ліського повітів було виселено 595 осіб[243, 342 – 344]. В грудні цього ж року спроба відновлення виселенчої акції відбулась в кількох селах Перемиського повіту, звідки виїхало близько 500 осіб[243, 337 – 340]. Виїжджали сім’ї, чиє майно згоріло в результаті репресій польського війська – люди мусили тікати – в противному разі їх чекала зима під відкритим небом. Іншою категорією були ті, кого просто спіймали польські вояки. Додатково до кінця грудня 1946 р. було виселено ще близько 2 тисяч українців[405, 295].

Всього протягом четвертого етапу депортації в УРСР було депортовано 37665 сім’ї (154329 особи)[231, 173].

Четвертий етап депортації досить суттєво різнився від попередніх етапів і мав притаманні тільки йому особливості. На цьому етапі, як і на третьому, годі було говорити про добровільність виселення. Проте від попередніх етапів він відрізнявся саме безоглядною жорстокістю та брутальністю, з якою проводилось виселення. Якщо на першому і другому етапах роль військ була несуттєвою, якщо на третьому етапі військові частини допускали хоч якусь толерантність, то у 1946 р. дивізіям були наведені плани на виселення українців, які беззастережно виконувались.

На четвертому етапі практично єдиним прискорювачем депортації були підрозділи ВП. Тепер саме урядові солдати палили села, грабували й розстрілювали невинних людей, впроваджували принцип збірної відповідальності як найдієвіший засіб боротьби з УПА. Якщо раніше українці боялись підрозділів АК, то тепер польські підпільники знаходили певне розуміння і серед населення, і серед керівництва УПА як борці проти поширення на захід впливу комуністів. Польське підпілля почасти здеморалізоване масовими акціями “уявнєня” та капітуляцією керівництва, почасти здесятковане у боях з урядовими підрозділами та частинами УПА вже не мало колишньої потуги й не могло масово нищити українські села. З іншої сторони, польські підпільники зрозуміли, що УПА є їхнім єдиним союзником у боротьбі проти комуністів за демократичну Польщу. Після років взаємної ненависті приходило розуміння, що українці ніколи не стануть поляками під силою прямого примусу, зате мирне співжиття і спільна боротьба можуть принести хороші плоди. Траплялись випадки, коли завдяки впливу WiN (Вільність і незалежність) м’якше поводились в українських селах солдати ВП.

Незважаючи на героїзм та втрати, УПА не змогло спинити процесу депортації. Легкоозброєні і нечисленні повстанські сотні не могли зупинити противника, що маючи кількакратну чисельну перевагу, танки, авіацію та артилерію, провадив планомірне виселення українського населення. Зруйновані комунікації відбудовувались, розбиті підрозділи замінювались іншими із центральних районів Польщі й депортація тривала далі.

Спираючись на вищенаведені матеріали можна зробити висновок, що під час депортації українців не були виконані умови договору від 9 вересня 1944 р., зокрема майже повністю нівелювались засади добровільності, покладені в основу угоди. Силове проведення депортації призвело до численних випадків грабежу та вбивств. Наслідком цього було те, що переселені в УРСР українці не змогли перевезти все необхідне для подальшого життя майно й продукти харчування. Подальша соціально-економічна адаптація депортованих на територію УРСР людей стала набагато важчою й проблемнішою, ніж могла вона бути за умови неухильного виконання угоди від 9 вересня 1944 р.

2.2. Роль польських і українських державних органів і підпільних формувань у депортації українців Закерзоння.

Власне депортація розпочалась із створення адміністративного апарату, який мав керувати цим процесом. Районні уповноважені були розміщені в одинадцяти повітах, а після звільнення Червоною Армією Лемківщини кількість охоплених радянською переселенчою адміністрацією повітів збільшилась до п’ятнадцяти. Загалом переселення охопило 22 повіти, де мешкали українці, а також деякі віддалені від Закерзоння міста, наприклад Краків, Тарнів та ін.[398, 9].

Як правило, першими діями районного уповноваженого після прибуття у відведений йому повіт було оповіщення населення про час і умови переселення шляхом розклеювання оголошень, публікацій у місцевій пресі, проведення зборів та інших заходів[236, 112 – 113].

Після поступлення усних чи письмових заяв про бажання переїхати в УРСР, районні уповноважені складали списки майбутніх переселенців та надсилали керівництву для складання графіків виїзду[230, 291 – 292]. На місця проживання українців направлялись переселенські комісії, які складались із представника районного уповноваженого від радянської сторони, чиновників польської адміністрації та місцевого активу. Вони здійснювали опис майна переселюваного (житлових і господарських будівель, сільськогосподарського реманенту, меблів, ділянок ріллі , пасовищ, лісу та всього іншого, що залишалось у Польщі. Опис був єдиним документом, на основі якого депортованому видавалась відповідна компенсація за місцем нового проживання[230, 303 – 304].

Вивозити, окрім худоби та птиці, дозволялось одяг, речі домашнього вжитку, сільськогосподарський інвентар та інше, загальною вагою до двох тонн на сім’ю. Замість звичайних документів люди отримували посвідчення про евакуацію, яке було єдиним документом на право пересування до місця нового проживання[230, 302 – 305].

До самого переселення людей зобов’язували ті продукти харчування, речі домашнього вжитку та інше, що перевищували відведений ліміт, здати за місцем проживання заготівельним органам Червоної Армії, Війська Польського чи представникам влади й отримати акти-накладні, які були єдиним документом, що дозволяв в УРСР отримати натурою все здане або його грошовий чи майновий еквівалент. Відповідна детальна інструкція командуванню І Українського і І Білоруського фронтів про організацію пунктів прийому сільськогосподарської продукції у місцях компактного проживання українського населення в Польщі була направлена Головою РНК УРСР М. Хрущовим ще 21 вересня 1944 р.[230, 300 – 301; 236, 107 – 108].

Виконання вимог Угоди від 9 вересня 1944 р. та інструкції до неї, підписаної в середині вересня цього ж року, дійсно дозволило б провести депортацію з мінімальними труднощами для українців Польщі. Проте реальність часто дуже різнилась від запланованого. Навіть на першому етапі депортації виникла маса проблем, усунути які було практично неможливо. До всього додавалась стандартна неповороткість радянської бюрократичної системи, яка, попри декларовану “плановість”, ніяк не могла вкластись у власні графіки. Триваюча світова війна, розорення краю в часі німецької окупації та після переходу лінії фронту, перевантаженість комунікацій військовими вантажами, вичерпаність людських і матеріальних ресурсів СРСР та Польщі, тривалий і кривавий українсько-польський конфлікт – все це зробило депортацію, яка сама по собі була небувалим актом в історії Європи, прямим етноцидом жителів Закерзоння.

Перед тим як перейти до вивчення питань розселення і соціально-економічної адаптації українського населення на території УРСР, доцільно розглянути ті чинники, які мали домінуючий вплив на зміни соціально-економічного становища переселюваних. Такими чинниками були, передусім, польська цивільна адміністрація та підрозділи ВП як представники офіційних польських властей. З іншого боку важливо дослідити вплив неофіційної польської влади – підпільних формувань АК, WіN (“Wolnosc i Niezawislosc”) та ін., які в часі формування і становлення цивільної польської адміністрації мали домінуючий вплив на місцях. Варте уваги й ставлення до українців цивільного польського населення, яке найбезпосередніше контактувало з українцями, що підлягали депортації. Всі ці чинники у вирішальній мірі визначали, наскільки погіршиться економічне та соціально-психологічне становище півмільйона виселенців.

Суттєву вагу в процесі депортації мала й робота представників радянської сторони: урядових чиновників, військ НКВС, залізничників. І чи не єдиною стороною, яка з усіх сил гальмувала переселення, були підрозділи УПА й підпільна сітка ОУН.

Безпосередній вплив на соціально-економічне положення депортованих мали офіційні польські власті. Їх ставленням до процесу переселення, до українців, що підлягали депортації, в значній мірі визначалось те, чи зможуть українці правильно задокументувати свою власність, що залишалась в Польщі, здати всі лишки продуктів, без втрат перевезти все своє майно на станції завантаження й залізницею до кордону.

Для польської офіційної влади українці були тим ярмом, від якого варто було якнайскоріше позбавитись. Причини, через які ПКНВ вважав за необхідне виселити українців, наведені вище. Власті були не проти виселити українців, проте їх майно, в ідеальному варіанті, мало залишитись новоприбулим польським сім’ям. Як наслідок – пункти Договору, що гарантували безболісне добровільне переселення із збереженням всього майна, залишились декларативними і значну частину власного майна переселенці втратили ще в рідних місцях.

Для прискорення депортації українського населення і для утвердження поляків на домінуючих позиціях в краї було впроваджено ряд адміністративних заходів. 24 серпня 1944 р. Люблінському шкільному окрузі сотні українських шкіл, утворених в часі німецької окупації, розпустили. Були заборонені приватні українські школи з окремою програмою викладання. Учителів, що отримали диплом в часі німецької окупації, не брали на роботу. У місцевостях, де були організовані початкові польські школи, організація аналогічних українських не дозволялась[242, 19 – 21]. В результаті на жовтень 1944 р. українці Польщі взагалі не мали шкіл із рідною мовою викладання[236, 111; 242, 61].

Продовжувались і релігійні утиски, які були однією з основних причин українсько-польської конфронтації у довоєнній Польщі. В Холмі одразу ж після приходу Червоної Армії всіх українців звільнили з міліції, а православний собор переобладнали під костел[236, 111; 242, 61].

На засіданні Ради Міністрів Тимчасового уряду Польщі 13 лютого 1945 р. було прийнято ряд постанов, що мали пришвидшити переселення. Фактично всі вони були скопійовані з пропозицій, переданих попередньо М. Підгорним[230, 445]. Зокрема одним з урядових заходів став розпочатий Міністерством народної оборони примусового набору до ВП всіх українців чоловічої статі призовного віку, що не подали заяви на добровільну депортацію[242, 80]. 10 березня 1945 р. комендант міліції Перемишля наказав арештувати у повіті всіх українців 1908 – 1926 рр. народження. Виняток робився лише для тих, що були зареєстровані на виїзд[242, 90]. Постійно проводились облави підрозділів МО, ВП та НКВС на українців, що підлягали рекрутуванню в Червону Армію[242, 120]. Тільки з Томашівського повіту було призвано в армію у вересні 1944 року 1635 чоловік. Багато з них загинуло й переселення їхніх сімей було ще важчим[230, 309 – 311]. Якщо ж взяти до уваги, що значну частину новобранців у Червоній Армії нашвидкуруч озброювали і гнали у бій без будь-якої підготовки, то кількість невиправданих жертв була дуже великою. Додому рекрутовані повернулись не скоро, а тим часом їх родини були примусово депортовані в УРСР. Знайти їх потім у післявоєнному безладі було дуже і дуже важко.

Влітку 1945 р. урядом РП була зроблена ще одна спроба змусити українців залишити свої землі. 24 липня у Варшаві була проведена конференція за участю представників польської адміністрації та делегатів української людності Люблінського, Краківського та Ряшівського воєводств. Вимоги українців були одностайними: дозволити проживати на території Польщі й користуватись всіма конституційними правами (дозволити українське шкільництво, кооперативний рух, дати право поступати в будь-які навчальні заклади, гарантувати реальну свободу віросповідання, дозволити діяльність політичних партій, амністувати політичних в’язнів, дати право користуватись результатами земельної реформи). Ніякі аргументи не змогли заставити людей змінити свою думку. В результаті конференція, що мала змусити українців виїхати в УРСР, не дала потрібних результатів. Єдиним наслідком було те, що люди втратили рештки надій на проживання в отчих землях[242, 147 – 158]. Невдовзі самих учасників конференції арештували й депортували в УРСР[252, 290]. Відозви люблінського та ряшівського воєвод до українського населення із закликом переселятись в УРСР також не дали результатів[242, 159 – 162; 242, 185 – 186].

Відповідно до угоди від 9 вересня 1944 р. українцям, що виявили бажання евакуюватись, списували всі недоїмки по натуральних поставках, грошових податках і страхових платежах[230, 288]. Проте це зовсім не стосувалось тих людей, що з тих чи інших причин не подали заяву на добровільну депортацію. Спеціальною постановою від 13 лютого 1945 р. Рада Міністрів Тимчасового уряду Польщі зобов’язала Міністерство публічної адміністрації стягнути всі необхідні податки, повинності й так званий “контингент” (податки сільськогосподарською продукцією) нарівні з громадянами Польщі[242, 79]. Непоодинокими були випадки, коли польські урядові чиновники стягували з українського населення різноманітні податки без огляду на подачу заяв про виїзд. Наприклад, староста Холмського повіту наказав не видавати дозволів на виїзд до здачі натуральних поставок. В Грубешівському повіті представник ПКНВ запропонував війтам гмін стягувати з депортованих усі необхідні податки і лише після втручання радянських уповноважених відмінив свій наказ[46, арк. 180]. Ряшівський воєвода для збільшення кількості бажаючих виїхати наказав всі військові повинності, в тому числі виділення підвід, проводити за рахунок українського населення. До українців у першу чергу мали доселяти поляків, що прибували з УРСР[242, 83 – 84].

Після становлення нового польського уряду у визволеній частині країни почалась земельна реформа, що передбачала розподіл поміщицьких угідь. Українців, що, як правило, були безземельними чи малоземельними, позбавили права користуватись наслідками реформи[405, 285]. Така демонстрація другорядності українських громадян Польщі мала послужити дієвим методом для прискорення виселення.

Постійними для українців Польщі від самого початку переселення стали проблеми із здачею продуктів за місцем проживання. Відповідно до Угоди їх мали приймати заготівельні органи Червоної Армії. Проте заготівельників не вистачало й нерідко зерно, буряки та інші продукти не було кому здати. Досить часто акти-накладні виписувались “на око” або не виписувались взагалі. Особливо багато проблем було з цукровим буряком, адже заводи не працювали й радянські та польські інтендантські служби просто відмовлялись його приймати[48, арк. 209; 236, 119 – 120]. На початку депортації такі явища найяскравіше проявлялись у повітах, де кількість бажаючих переїхати в УРСР була найбільшою: Білгорайському, Холмському та інших[236, 138].

Оскільки радянські війська відкочувались все далі на захід, заготівельні служби відходили разом з ними. Тому інтендантській службі ВП був відданий наказ організувати в населених пунктах пункти прийому худоби та продуктів харчування від українського населення. По затвердженій формі мали оформляти в чотирьох екземплярах акти-накладні на здану продукцію, один з яких отримував здавальник, другий – заготівельник, третій – радянський районний уповноважений, четвертий – районний представник від польської сторони[36, арк. 59 – 61]. Така система ведення документації мала б дозволити уникнути в подальшому будь-яких підробок та забезпечити справедливу компенсацію депортованим за всі здані продукти. Проте в подальшому виявилось, що і радянська й польська сторони неодноразово допускали різноманітні зловживання[48, арк. 209; 236, 119 – 120]. В процесі депортації ця проблема стала дещо менш актуальною через тотальне збідніння українського населення. Постійний терор польського підпілля, Війська Польського не давав вчасно проводити сільськогосподарські роботи й нищив їх плоди.

З іншої сторони, частина польської адміністрації негативно ставилась до виселення українців. В Горлицькому, Любачівському повітах старости в оголошеннях про депортацію серед списків національностей, які підлягали виселенню, слово “лемки” викреслювали, створюючи тим самим прецедент для інших повітів. [231, 87 – 90; 231, 100].

На Перемищині польська адміністрація переважно складалась із симпатиків та членів АК, тому займалась, в основному, лише стягненням податків. До переселення поляки цього регіону ставились досить вороже, оскільки пов’язувала це з виселення поляків із Західної України й, вважаючи ці землі польськими, не хотіла перетворювати існуючий державний кордон на етнічний. Тому непоодинокими були випадки, коли гміни видавали українцям польські документи[236, 178; 236, 184].

Чималих зусиль для “очищення” терену від українців докладали й місцеві підрозділи міліції. В той час грабежі відділами АК українського населення були дуже частим явищем. Польська міліція через значну насиченість членами підпільних організацій не тільки не реагувала на це, а й часто сприяла проведенню нальотів[46, арк. 175 – 176]. В Любачівському повіті міліція розстрілювала ні в чому не винних українців без суду і слідства. Єдиною причиною кари було нічим не підкріплене звинувачення у приналежності до УПА чи ОУН. В Перемишлі міліція арештовувала всіх українців підряд. На території Грубешівського повіту частими були напади міліціонерів на підготовані до виїзду господарства українців[57, арк. 16]. Солтис села Ожани Ланьцутського повіту свідомо записав у фольксдойчі 298 українців, 50 з яких арештувала за його доносом польська поліція. Після втручання радянських представників виявилось, що фольксдойчами було лише 12 чоловік. Характерним є факт, який відзначають досить багато радянських документів – звірства польської міліції падали лише на українське населення, зовсім не зачіпаючи польського. Жодної боротьби з АК міліція не вела, що доводить не тільки наявність в урядових службах членів польського підпілля, а й те, що і еміграційний, і Люблінський уряди були однаково зацікавлені в депортації українців[230, 399 – 406].

Після того, як цивільні органи влади використали всі засоби впливу на депортованих, їм на допомогу були кинуті підрозділи Війська Польського. Саме за їх допомогою депортаційні процеси й були доведені до завершення. Ставлення військових до українців було досить негативним, що було зумовлено цілим рядом причин. Часто у полках Війська Польського в чині підофіцерів служили радянські військовослужбовці польського походження. Як наголошують документи польської підпільної організації “Wolnosc i Niezawislosc”, підрозділи ВП, що займались депортацією українського населення, спеціально комплектувались із поляків, що проживали в Східній Галичині та Волині й були ворожо налаштовані до всього українського. Відповідно саме виселення провадилось негуманними методами[242, 210 – 211]. Після війни солдати свою участь в процесі депортації розглядали як перепону поверненню додому, а отже були зацікавлені у якнайшвидшому її закінченні.

На останніх етапах депортації жорстокість солдат ВП щодо українського населення стала вже нормою. Якщо раніше криваві акції польського підпілля можна було ще якось пояснювати наявністю серед них бандитських елементів та ймовірною діяльність радянських чи німецьких спецслужб, то тут ми маємо справу із регулярними військовими частинами новоствореної Польщі. Солдати тепер діяли не за власною ініціативою, а виконуючи накази своїх командирів та вищого державного керівництва. Тому вина за неймовірну брутальність цієї акції лягає як на польську, так і на радянську влади, які спільно працювали над виселенням українців.

Цивільне й армійське керівництво часто заохочувало жорстокість військових, розуміючи що терор лише пришвидшує депортацію. Наприклад, командир 34 піхотного полку підполковник Станіслав Плуто, з чийого наказу була дощенту спалена Завадка Морохівська й вирізано все її населення, через кілька днів був нагороджений орденом “Virtuti Militari”. Цією найвищою польською відзнакою нагороджували офіцерів за видатні військові подвиги та відвагу[243, 24; 243, 280 – 281].

24 березня 1946 р. на нараді з офіцерами 8 дивізії начальник штабу 5 Військового округу (обіймав терени Ряшівського та Краківського воєводств) бригадний генерал А. Дашкевич наказав для наведення порядку в українських селах запроваджувати принцип збірної відповідальності. Відповідальність за спокій в даній місцевості покладалась на групу заручників, яких у випадку нападу загонів УПА розстрілювали. За словами генерала Дашкевича, частини 9 піхотної дивізії після входження в будь-яке українське село збирали всіх мужчин, 2-3 з них одразу ж розстрілювали на очах в інших і тим самим забезпечували безпеку своїх дій[231, 77].

Зазвичай акція переселення мала досить стандартний вигляд:

  • підрозділи ВП вночі або на світанку оточували намічене село;

  • солдати зганяли населення на центральний майдан, де командування оголошувало про те, що дане село підлягає негайній евакуації. Заодно визначався відрізок часу, який давався селянам на збори особистого майна;

  • у той час, поки селяни влаштовували на возах своє майно, польські солдати займались цинічним грабежем населення, беручи все що їм подобається, знущаючись над жінками й дівчатами, б’ючи чоловіків та літніх людей;

  • після завершення відведеного на збори терміну, із села до найближчої залізничної станції під військовим конвоєм вирушала валка возів, натовпи людей та гурти худоби. Часто під час проходження через польські села грабежі людей поновлювались вже без участі військовиків. Інколи ця подорож затягувалась до кількох днів;

  • після прибуття на станцію завантаження люди під відкритим небом встановлювали примітивні навіси та інші прихисти від негоди, розводили вогнища для приготування їжі, шукали корм для худоби. Всюди панувала жахлива антисанітарія, поширювались епідемічні захворювання. Очікування поїзда могло тривати кілька місяців.

Архівні джерела наводять десятки прикладів такого способу переселення[76, арк. 285 – 286; 86, арк. 5]. Внаслідок описаних дій військових кількість врятованого майна була дуже обмеженою. Евакуаційні листи, описи майна та акти-накладні на здану сільськогосподарську продукцію люди могли отримати лише на станціях завантаження. В такому разі вписана туди кількість майна залежала від волі чиновника, що займався цими питаннями, й далеко не завжди відповідала дійсності. Значна частина людей прибувала на територію УРСР взагалі без будь-яких документів і наділення їх майном за місцем нового проживання провадилось в мінімальних масштабах.

Особливо кривавими були дії військ там, де селяни пробували хоч якось захищатись. Нерідко за опір вважали кілька пострілів, які могли й не принести шкоди. Натомість у звітах командирів ВП спалення безборонних сіл змальовувалось як героїчна боротьба польських жовнірів проти “банд” УПА. Так 20 вересня 1945 р. було спалене село Старе Брусно. У звіті стверджувалось, що противник втратив більше 120 людей вбитими та 93 – пораненими, а село зостало повністю спаленим. Слід зауважити, що всіх без винятку поранених було безжально знищено та спалено. Втрати ж поляків нараховували одного вбитого та двох поранених. Вірогідність цих польських матеріалів більш ніж сумнівна з огляду на величезну різницю між втратами польської та української сторін. Репресії ж провадились над мирним українським населенням[242, 228 – 229].

Ще одним дуже важливим фактором, що впливав на швидкість і гуманність депортаційних процесів, було ставлення неофіційної польської влади – націоналістичного підпілля. Властиво вирішальним фактором у збільшенні кількості зголошених на виїзд українців було небувале зростання терору збройних формувань польського підпілля. У гмінах Курилів і Ментке Грубешівського повіту у 1944 р. аківцями було спалено 90% українських хат. Жителі їх розбіглися й урожай частково був зібраний поляками, а здебільшого пропав на полях. Промовистою є й доля села Сагринь, де було замордовано близько 800 українців. Схожа доля спіткала Турковичі, Пасіку, М’яке, Модринь, Малків, Суховичі та інші села. Тому основною реальною причиною бажання переселитись в УРСР було прагнення врятувати своє життя та хоча б частину майна. На ім’я Голови РНК УРСР М.Хрущова із десятків українських холмських сіл приходили колективні листи із проханнями захистити від терору польських бандформувань чи дозволити переселитись в УРСР[230, 281; 230, 401 – 405]. І хоча юридично їхнє переселення було добровільним, de facto воно таким аж ніяк не було. Як правило всі наскоки на українські села поляки пояснювали як “відплатні акції” за українсько-польський конфлікт на території Волині та Полісся. Ще одним мотивуванням цих розбійницьких нападів було бажання примусити українців до якнайшвидшого виїзду з Польщі. Проте вражає один факт: в більшості випадків збройні загони АК чи Батальйонів Хлопських супроводжувало цивільне населення близьких сіл. Поляки їхали організовано, валками возів, з мотузами та упряжжю для захопленої худоби й коней, із лопатами та щупами, з допомогою яких відшукували криївки, а також скрині та ящики із закопаним майном. Люди їхали не боротись за свою вітчизну, а для звичайного грабежу, хай навіть і прикритого патріотичними лозунгами. За даними польських істориків, з березня по червень 1945 р. від рук польського підпілля та польських грабіжників загинуло щонайменше 2 тисячі українців[405, 285 – 288].

Особливо часто зазнавали нападів ті населені пункти, жителі яких вже встигли підготуватись до переїзду в УРСР – в такому випадку грабіжників чекали вже наготовані й спаковані речі (чекаючи виїзду селяни викопували із землі, витягували із сховків той нехитрий домашній скарб, який був захований на випадок польських нападів)[72, арк. 14 – 16]. Тим більше, що в польському суспільстві був кинутий лозунг про те, що все напрацьоване й зароблене українцями повинно залишитись в Польщі[230, 402].

Радянське керівництво чудово усвідомлювало, що лежить за “добровільним” виїздом українців з Польщі. В доповідній записці на ім’я секретаря ЦК КП(б)У прямо говориться: “Дуже важливим фактором у цьому відношенні є загострення національної ворожнечі між польським і українським населенням, що знаходить своє вираження в посиленні терору, що проводиться реакційними польськими елементами у відношенні до українського населення”[72, арк. 6 – 7]. На початку 1945 р. терор польського підпілля проти цивільного українського населення набув просто катастрофічних масштабів. Відповідно до листа М. Підгорного до Е. Осубки-Моравського, з жовтня 1944 р. по 25 лютого 1945 р. аківськими бандами було пограбовано й спалено майно близько 400 сімей, що подали заяви про бажання евакуюватись в УРСР. При спробах спротиву вбито 52 чоловік, а 89 – поранено. В громадян забрано 339 коней, 184 корови.

В Перемиському повіті з другої половини лютого 1945 р. терор проти українців набрав систематичного характеру. 28 лютого серед білого дня в селі Павлокома Бжозовського повіту було вбито більше 500 українців, включаючи жінок і дітей[56, арк. 10 – 13]. 9-12 березня силами АК та місцевого польського населення була проведена серія нападів на українські села південної Грубешівщини. 19-21 березня була проведена ще одна акція на села північно-західної Грубешівщини. В обох акціях знищено близько 20 сіл та вбито до 2 тисяч людей[235, 448].

Грабежі та вбивства українців Польщі набули такого поширення, що в уряд УРСР почали надходити телеграми від керівників прикордонних областей із вимогами припинити це варварство. Телеграму на ім’я Хрущова, де перелічені ці та маса інших злочинів, підписали начальник прикордонних військ НКВС Українського округу генерал-лейтенант Бурмак та секретар Львівського обкому партії Грушецький[57, арк. 16 – 17].

Спираючись на радянські та польські джерела, ми робимо ті ж висновки, яких дійшов Є. Місило: “Нищення української людності, що сталось в кількох десятках місцевостей Бжозовського, Холмського, Грубешівського, Любачівського, Перемиського, Сяноцького і Томашівського повітів, у вирішальній мірі вплинула на зріст лічби тих, хто зголосився на виїзд з Польщі”[398, 11].

Польські історики Г.Мотика і Р.Внук пояснюють такий сплеск українофобії поляків цілим рядом причин. По-перше, в післявоєнній Польщі бандитизм та збройний грабіж були дуже поширеними явищами. На теренах, мішаних з етнічної точки зору, жертвами нападів ставали, як правило, люди іншої національності. Все це прикривалось патріотичними лозунгами при мовчазній згоді або й підтримці родаків. По-друге, в значній мірі кров українців лежала на руках комуністичних спецслужб, підрозділи яких маскувались під АК чи УПА, щоб терором прискорити виселення або викликати відплатні акції потерпілої сторони[400, 124 – 125].

Завдяки активному втручанню УПА цей терор вдалось дещо пом’якшити. В квітні-травні 1945 року між УПА та АК тривали активні переговори, наслідком яких стало укладення своєрідної мирової угоди, згідно з якою припинявся взаємний терор проти цивільної людності. Сторони зобов’язувались ділитись розвідінфоромацією, спільно боротись проти кримінальних банд, що однаково грабували як українські, так і польські села. Ця угода торкалась ряшівської, перемиської та інших прилеглих до кордону земель[401, 44 – 47]. В Ярославському, Білгорайському та Томашівському повітах були визначені “демаркаційні лінії впливів” поміж українським та польським підпіллям[356, 318 – 319]. Більше того, була досягнута домовленість про спільну протидію УПА й АК переселенчим акціям[230, 508]. 27 травня 1945 р. у спільній акції на села Варяж та Хоробрів, взяли участь відділи УПА й АК[400, 90 – 92; 400, 171 – 172]. Покращилось також відношення МО до українського населення. В 1945-1946 рр. більшість відділків МО толерували українців і били лише в присутності НКВС[400, 94]. Отже, основна причина, через яку люди покидали отчий край була усунута.

Восени перемир’я між двома підпільними формаціями через ряд факторів було зірвано. По-перше, поступова демобілізація бойових підрозділів WiN робила співпрацю досить односторонньою. По-друге, прибуття трьох дивізій ВП в українські села викликало неминучі збройні конфлікти з УПА. І хоча українські повстанці старались палити лише покинуте майно українців, а в боях оминати цивільну польську людність, проте це знову підвищило рівень польської українофобії. Останньою, але мабуть найважливішою причиною зриву перемир’я була діяльність радянських спецслужб. Документи свідчать про впровадження в лави УПА та АК добре законспірованих агентів, які могли навіть вбивати радянських солдат. Єдиним їх завданням було не допустити порозуміння рухів опору обох народів[400, 130 – 131].

Проте, як зазначають документи ОУН, восени 1945 р. антиукраїнський терор АК помітно ослаб. В цілому ряді місцевостей аківське підпілля протидіяло виселенчим акціям та допомагало українцям[400, 94 – 95]. Польське населення почало більш прихильно ставитись до українців, навіть допомагало їм переховуватись під час облав ВП. Зменшення рівня антиукраїнської діяльності АК пояснюється не тільки укладеним між АК та УПА навесні 1945 р. перемир’ям. Наприкінці цього ж року арештований комендант Центральної округи WiN “Радослав” видав наказ про вихід з підпілля і зголошення зі зброєю, майном та архівами до УБП (Управління публічної безпеки). Новим комуністичним режимом це було використано для пропаганди масового зголошення з повинною членів підпілля. Це був початок агонії. Повну та остаточну капітуляцію підпілля підготував на зламі 1945-1946 рр. його керівник Жепецький, а згодом і все головне командування WiN, які на розроблених у Москві варшавських судових процесах поливали брудом рядових підпільників та виказували всі можливі таємниці. “Чи міг втриматися в обличчі цього морального заломлення рядовий член підпілля, коли так поступали його провідники, коли колишній “аківський прем’єр” Міколайчик і головний комендант ВІНу Жепецький називали його бандитом? Наступала, отже, масова ганебна капітуляція, звана “уявнєнєм” – так охарактеризував крах польського руху опору підпільний оунівський автор[286, 90 – 91]. Починаючи з цього часу всі антиукраїнські вчинки на території Польщі ми можемо зараховувати на рахунок або польських офіційних властей або самовільних дій окремих елементів тодішнього досить шовіністично налаштованого польського суспільства. Слід зазначити, що досить часто польські банди грабували не лише українців, а й поляків[236, 189; 236, 197].

В квітні 1946 р. дійшло до чергової серії переговорів між українським та польським підпіллям. Завдяки розвідданим WiN, офіцери якої перехопили паролі ВП та особисто були провідниками підрозділів УПА під час штурму, повстанці 6 квітня оволоділи містечком Вербковиця, гарнізон якого брав активну участь в депортації української людності. 27 травня цього ж року 300 бійців УПА та 150 – WiN штурмом оволоділи м. Грубешів. Завдяки впливу WiN стаціонуючий в місті полк ВП не прийняв жодної участі в бою. Відомі випадки, коли поранених бійців УПА лікували польські лікарі. Подальша співпраця була припинена через категоричну заборону польського еміграційного уряду, який противився порозумінню підпілля двох народів. Згідно наказу лондонського керівництва частини WiN підлягали негайному розпуску[401, 48 – 49; 400, 155 – 171].

Все сказане про польське підпілля стосувалось насамперед такої формації як АК – WiN. Інші частини польського підпільного руху (наприклад NSZ – Народні збройні сили) не співробітничали з УПА, а деколи і докладали певних зусиль щоб зірвати вже укладене перемир’я. Ставлення їх до українського населення було негативним, а терор тільки сприяв прискоренню виселення. Так 6 червня 1946 р. підрозділ NSZ спалив село Верховини й замордував близько 200 українців[400, 147].

Залишки польського підпілля в деякій мірі старались вплинути на солдат, що проводили операції виселення. Зокрема батальйон ВП, що стаціонував у Грубешеві, не чинив таких звірств, якими могли “похвалитись” інші підрозділи[400, 96]. Деякі офіцери ВП, вважаючи, що завершення переселення українців унеможливить повернення полякам втрачених теренів Західної України, прямо агітували селян не піддаватись радянській пропаганді та не виїжджати в СРСР[400, 136 – 137].

Зустрічались й інші випадки. Так у звітах УПА за 1946 рік засвідчено, що хоча офіційні відносини поміж WiN та УПА були дуже приязними, однак WiN на Підляшші, де серед поляків мала вирішальний вплив, не змогла стримати протиукраїнського терору банд. Більше того, численні підрозділи польського підпілля масово брали участь в грабежах українців під маскою звичайних злочинних банд. Хоча тут же наголошувалось, що в багатьох місцевостях представники WiN застосовували усі можливі способи, щоб зупинити грабіж українців[400, 120 – 121].

Ставлення польської людності до переселення українців було різним в кожній місцевості і в кожний окремо взятий відрізок часу. Попри численні випадки грабежу і насильства, що мали місце на Закерзонні, більшість поляків завжди однаково позитивно ставилось до українців. Пояснюється це як виявом простих людських норм співжиття, так і страхом перед відплатними акціями УПА, підрозділи якої неодноразово палили польські села, що особливо активно проявили себе в грабунках українців. УПА користувалась деяким впливом серед польського населення, яке було готовим співпрацювати із повстанцями у боротьбі проти радянської влади[53, арк. 105]. Доброзичливо і по-добросусідськи ставились до українців поляки, що проживали здебільшого в українських селах. В даному випадку вирішальний вплив мали дії ВП, що при виселенні однаково грабувало як українські, так і польські хати. Траплялись навіть випадки, що польських селян урядові солдати навіть били за проживання в українських селах, мовляв, раз бандерівці вас не знищили, отже ви з ними співпрацюєте. Проте чим далі на захід, тим більш ворожим було відношення цивільного польського населення до українців[400, 135 – 136].

Водночас не можна однозначно трактувати ставлення польського населення тільки як вороже. Неправильним також є твердження, що всі поляки грабували українців та будь-якими способами старались виселити їх із Польщі. В с. Сверщів Холмського повіту місцеві поляки вмовляли українців не переселятись в УРСР, гарантуючи повну їх недоторканість[236, 136]. Причиною цього були як родинні зв’язки, так і приязне, сусідське ставлення людей, що хотіли жити поруч із своїми односельцями, а не чекати невідомо кого з-за Бугу, навіть якщо це такі ж поляки, як і вони самі. В ряді сіл траплялось, що представники польської нації говорили українською мовою частіше, ніж рідною.

Слід відзначити і ставлення до процесу депортації українського православного та греко-католицького духовенства, вплив якого серед суспільства був небуденним. 12 жовтня 1944 р. в селі Гостівка Грубешівського повіту відбулись збори православного духовенства, яке щодо переселення прийняло таке рішення: “Холмська губернія була організована Росією як територія православного населення, і тому ми всі помремо, але з своєї землі нікуди не поїдемо.” Невдовзі під тиском Грубешівського військового коменданта духовенство погодилось переселитись, але тільки цілими парафіями[236, 130]. Як повідомлялось у інформаційному листку політуправління Першого Українського фронту в грудні 1944 р., холмський православний владика не тільки схвалював переселення, а й обіцяв нагородити золотими хрестами тих священиків, чиї парафії швидко й організовано переселяться в УРСР[230, 338].

Зрозуміло, що вирішальну роль у такій зміні рішення церковної верхівки щодо переселення зіграв грубий тиск радянської адміністрації, проте не останню роль мало й однозначно вороже ставлення католицької церкви до православних. З 1922 по 1939 рр. було знищено 217 православних святинь та 194 переобладнано під костели. Все це діялось при мовчазній згоді тодішнього Папи Римського Пія ХІ[344, 220 – 224]. Точної інформації про те, що церква як така в УРСР майже ліквідована, духівництво не мало – тому й досить швидко погодилось на переїзд в середовище одновірців. Радянські джерела пояснюють таку поступливість ієрархів колишньою належністю православних єпархій Закерзоння до Російської імперії [230, 402].

Набагато більший опір переселенню чинило греко-католицьке духовенство. Наприклад, священик села Лукове Віктор Кучмило відкрито вмовляв селян не виїжджати. На його думку, переселятись могли лише ті, кому на рідній землі вже нічого було втрачати. Українці й поляки, вважав о. Віктор, повинні підтримувати виключно лондонський еміграційний уряд і не підкорятись наказам нелегітимного ПКНВ[46, арк. 177; 80, арк. 10 – 11].

Тиск польської католицької церкви на греко-католицьку був слабший, якщо порівнювати із православною. Та й залишати храми, монастирі, бібліотеки та інше майно, надбане на протязі майже чотирьох останніх століть в обмін на примарні обіцянки радянських чиновників було не надто легковажно. Більше того, УГКЦ у Польщі підтримувала сталі зв’язки із ОУН-УПА й разом з ними виступала активним противником депортації українців із їх батьківських земель. Перемишльський єпископ Йосафат Коциловський прямо звинувачувався у зв’язках з українським підпіллям та агітації серед духовенства проти виїзду. Оо. Куньковського та Копистянського, священиків сіл Вапівці та Вільшане, він пообіцяв позбавити сану, якщо вони погодяться покинути відведені їм парафії та виїхати[48, 206]. Деякі священики прямо відмовлялись переїжджати в СРСР, оскільки їм заборонив перемишльський єпископ. Інші погоджувались виїхати тільки тоді, коли виїде вся їх парафія[230, 338].

Нової сили набрали репресії проти церкви, коли активну участь у депортації українців почало брати польське військо. Так у грудні 1945 р. монастир біля села Дев’ятир було пограбовано, цінні речі забрано, а все решта поруйновано[242, 302 – 303]. Схожою була доля й багатьох інших святинь столітньої давності.

Загалом і греко-католицьке, і православне духовенство чекала та сама доля, що й усіх українців Польщі. В 1944-1946 рр. загинуло 30 духовних осіб обох конфесій. Частину кліру було арештовано й засуджено на термін від 4 до 10 років ув’язнення. Решта (близько 300 греко-католицьких священиків, а також православне духівництво і члени консисторії Автокефальної православної церкви з Холма) була практично стовідсотково депортована в УРСР[309, 41 – 53; 308, 19 – 23]. 26 червня 1946 р., вже після припинення чинності угоди про депортацію, в Перемишлі поляки арештували й передали органам НКВС єпископа Йосафата Коциловського, єпископа-помічника Григорія Лакоту та кількох членів Перемиської греко-католицької капітули[244, 17].

Римо-католицька церква перебувала в стороні від депортаційних процесів. Польські церковники, бачачи нехіть українського населення до виїзду, пропонували вихід з положення, який цілком законно дозволяв залишитись на отчій землі – перехід на католицизм. В такому випадку людям пропонувались деякі пільги при оподаткуванні, відстрочка призову до армії, надавалась недоступне раніше місце працевлаштування та ін. Зміну віросповідання жителі Закерзоння розглядали інколи як більш прийнятну дію, ніж переїзд в УРСР. Особливого розмаху набрало це явище у Перемиському та Ярославському повітах. Староста Перемиського повіту Войцеховський з цією метою розсилав спеціальних представників по селах. Аналогічні випадки були й у інших повітах[230, 402 – 406].

Для зменшення кількості “новонавернутих” ПКНВ прийняв 2 січня 1945 р. відповідну інструкцію, в якій зазначалось, що зміна віровизнання та національності, здійснена після 9 вересня 1944 р., не є чинною[242, 74 – 75]. Такий вихід був для українців досить ризикованим, оскільки УПА боролась проти цього досить жорстко[400, 118 – 119].

Загалом польське духівництво ставилось до таких “новонавернутих” католиків досить терпимо. Одні видавали фальшиві посвідки щоб допомогти людям, поставленим у безвихідне становище. Інші старались використати момент і спробувати фактично, а не тільки формально прив’язати українців до католицизму. Були й такі, які користались становищем для власної наживи. Так пробощ парафії Воля Верещинська видавав католицькі метрики за 2000-5000 злотих з однієї особи.

Сам процес переселення із Польщі в УРСР передбачав, окрім психологічного моменту (людям треба було відірватись від тієї землі, де споконвіку проживали їхні предки), ще й суто технічний аспект: необхідно було завантажити найнеобхідніші речі на автомобільний чи гужовий транспорт, довезти їх на залізничну станцію, дочекатись поїзда, який мав би перевезти їх в УРСР до місця нового поселення. Організація цієї роботи лягала на польський і радянський уряди як безпосередніх виконавців депортації. Точне виконання міжурядових угод дозволило б провести депортацію з мінімальними для людей психологічними та матеріальними збитками. В реальності ж виявилось, що обидва уряди дуже формально поставились до виконання своїх зобов’язань.

Катастрофічне становище склалось з транспортними засобами для перевезення з місця проживання на залізничну станцію, відстань до якої нерідко складала 60-70 кілометрів. Своїх коней чи волів мала далеко не кожна сім’я ще до 1939 р. А під час воєнного лихоліття тяглову худобу реквізували як вермахт, так і Червона Армія чи Військо Польське. Нерідко реквізиції провадили відділи АК, новоствореної міліції, дезертири з діючої армії чи просто злочинці. Тому своїх коней не вистачало, а радянська сторона переселенців автотранспортом не забезпечувала.

Допомогти переселенцям транспортом для перевезення майна мало польське населення. Не зважаючи на відповідний наказ Міністерства Громадської Адміністрації Люблінському та Ряшівському воєводам, ця робота так і не була як слід налагоджена. В березні 1945 р. по Білгорайському повіту місцеві поляки надавали в розпорядження властей в середньому 30 підвід на день замість 337, в Володавському – 105 з 343, Сяноцькому – 60 з 432[58, арк. 20].

Під час пересування колон депортованих з села до залізничної станції дуже часто траплялись випадки нападу різноманітних банд. Тому державними органами було прийнято рішення про супроводження кожної групи депортованих військовими в кількості 15 червоноармійців[236, 138]. Оскільки часто колони ніхто не охороняв, то селяни всіляко намагались уникнути цієї небезпечної мандрівки.

Становище переселенців на станціях завантаження було жахливим. Не було забезпечення санвузлами, похідними кухнями, питною водою та всім іншим, що мало б там бути. Частою була відсутність медичного забезпечення депортованих. Все це змушувало тих, хто записався на переселення і, все таки, приїхав на станцію, пробувати повернутись додому. Селяни звинувачували членів переселенських комісій в обмані та створенні умов для голодної смерті тих, що виїжджали. Люди, що розпродали більшість домашнього скарбу, не засіяли на весну поля, просто не мали куди повертатись, а ешелони на схід все не відправлялись. У відчаї вони навіть погрожували вбити активістів переселення[60, арк. 27].

За станом на 5 червня 1945 р. на залізничних станціях Новосанчського повіту більше місяця очікували відправлення сотні людей, для відправки яких було необхідно близько 300 вагонів. Про дотримання будь яких санітарно-гігієнічних норм у цьому таборі під відкритим небом і говорити годі. Проте вони могли хоча б випасати худобу на навколишніх полях чи пробувати вернутись додому по харчі[60, арк. 27]. В набагато гіршому становищі перебували ті, кого, все-таки, встигли завантажити в поїзди і відправити на схід. На станції “Новий Санч” 12 діб чекали відправки вже завантажені потяги. Ще два знаходились на перегоні між станціями “Новий Санч” та “Ясло”, де вони перебували більше місяця. Запаси продовольства та фуражу вичерпувались, починався справжній голод, спалахнула епідемія сипного тифу. Серед худоби, замкнутої у перевантажених вагонах, почастішали випадки захворювання на ящур, почався падіж[60, арк. 27].

Переміщення великої кількості людей з майном притягувало значну кількість кримінального елементу. Пограбування переселенців в дорозі набуло масового характеру. Часто жертвами грабунку ставали не тільки валки возів, що курсували між населеними пунктами і станціями завантаження. Документально зафіксовано й грабунки ешелонів з переселенцями. Наприклад, 7 березня 1945 р. на дорозі між селом Телятин Грубешівського повіту і містом Холм бандитами, переодягнутими в форму ВП був зупинений транспортний потяг із українцями с. Телятин. Злочинці забрали 5 корів, 6 возів із майном та 7 чоловік[56 арк. 12].

Станції та ешелони або взагалі не мали охорони, або ж вона була неефективною. Часто охоронці спільно з польськими підпільниками та місцевими жителями грабували зосереджене на станціях майно, вбивали українських селян. В ніч на 27 березня 1945 р. між селами Литовець та Турківка був зупинений поїзд із переселенцями з с. Гвоздків. Бандити забрали більшість майна та худоби в той час як 10 чоловік охорони за наказом командира Скрентовича склали зброю. Промовистим є той факт, що ні до охорони, ні до зброї нападники не торкнулись[73, арк. 54].

Те, що і польська і радянська сторони всіляко пришвидшували хід переселення, ще не означало, що залізниці обох країн під час війни були в стані переправити на схід близько півмільйона людей, разом із їхнім майном та худобою. А до цього ще ж треба додати ті сотні тисяч колишніх громадян СРСР польської та єврейської національностей, що просувалась у західному напрямку. Нездатність залізничної сітки справитись із таким величезним навантаженням гальмувала процес депортації в першу чергу.

Проблеми почались ще на початку першого етапу депортації. Станом на 10 листопада 1944 р. заяви на переселення подали 18289 сімей, що нараховували 69049 чоловік. Для перевезення цих людей та їхнього майна необхідно було 10900 вагонів. Проте в розпорядження переселенських комісій було надано лише 610[236, 137]. Таким чином тисячам людей доводилось тижнями й місяцями чекати на залізничних станціях. Наприклад, на 15 грудня 1944 р. на станції Лісько-Луковиця 270 чоловік кілька тижнів не могли дочекатись поїзда[48, арк. 208].

Ешелони, що подавались під завантаження, як правило не були пристосовані для перевезення людей, тим більше у зимовий час. У вагонах не було нар, пічок для обігріву та приготування їжі, характерною була відсутність будь-якого утеплення. Ешелони дорогою не супроводжували медпрацівники, тож смертність від звичайних хвороб була досить високою. Замерзали й псувались овочі, масово гинула худоба[236, 145 – 146].

Польська залізнична система після переходу лінії фронту перебувала у повному безладі. Наприклад, залізничний відтинок Рава-Руська – Ульгівок обслуговували залізничники Червоної Армії. Після відходу армійських підрозділів польська влада просто відмовились опікуватись цією частиною залізниці. Для відновлення функціонування цієї конче необхідної для переселення українців гілки було необхідно 510 залізничників[67, арк. 139 – 140]. Аналогічним було становище й радянських залізниць. З березня 1945 р. на станціях залізниці Угнів – Володимир Волинський почали накопичуватись українські переселенці. На час відправки їх було більше 4000 сімей[68, арк. 167; 69, арк. 208 – 209]. Рух на цій ділянці було відновлено лише в червні цього ж року[71, арк. 333].

Певна кількість вагонів, що виділялась Наркоматом шляхів сполучення, була лише краплею в морі. Справа в тому, що перевезення евакуйованих не входило в план державних перевезень. Тому керівники доріг надавали вагони на свій власний розсуд, оскільки карали їх лише за невиконання державних планів[230, 427]. Відповідно до наказу наркома шляхів сполучення СРСР генерал-лейтенанта Ковальова з 21 лютого по 20 березня 1945 року в розпорядження Головного вповноваженого уряду УРСР М. Підгорного мали надати 6000 залізничних вагонів, обладнаних для перевезення людей та худоби. Проте надано було лише 2254 вагони. Тому за станом на 1 квітня цього ж року на залізничних станціях очікували завантаження 4110 сімей[65, арк. 32 – 33].

Із часом становище не виправлялось. Через систематичні збої у наданні вагонів радянською залізницею (особливо Львівською та Ковельською дорогами), а також порушення графіків надання ешелонів польською стороною на початку травня 1945 р. на станція завантаження накопичилось більше 10000 сімей (40000 чол.). Більшість з них чекала на переїзд разом із майном та худобою вже 2-3 місяці[66, арк. 137 – 138].

Після того, як люди завантажились у вагони й потяг рушив до польсько-радянського кордону, складалось враження, що всі труднощі вже позаду й варто лише почекати кілька днів до прибуття на місце нового поселення. Проте радянська колія ще з царських часів була ширшою за європейську, тому на спеціальних станціях люди змушені були перевантажуватись ще раз. Тут теж виникали скупчення людей. На станції “Сокаль” Львівської області за станом на 7 травня 1945 р. чекали прибуття ешелонів 1,5 місяці більше 1400 сімей. Евакуйовані розміщувались табором під відкритим небом. Внаслідок нестачі продовольства, незадовільного підвозу питної води та палива для приготування їжі, масового поширення набули хвороби травної системи, а також гострі респіраторні захворювання. Частими були летальні випадки. Щоб хоч якось прохарчуватись, переселенцям доводилось просити милостиню по навколишніх селах. Аналогічним було становище і на станції “Белз”, де відправки очікувало більше 1000 сімей. А із сторони Республіки Польща прибували все нові й нові ешелони[63, арк. 55 – 56].

На станції “Хирів” за станом на 2 червня 1945 р. стояло по 20 – 30 діб 17 вже завантажених ешелонів. Проте всі догани республіканського керівництва на правління Львівської залізниці мало допомагали справі. З подачею та перевантаженням вагонів проблеми не тільки не зменшувались, а скоріше накопичувались[59, арк. 26]. На цей час на залізничних станціях очікувало переселення більше 7000 господарств[230, 509]. Проте важко сказати, чи хтось пробував вести ретельний облік велетенським скупченням людей і чи не є дані цифри дуже приблизними.

Ситуація із виділенням вагонів для перевезення депортованих виправилась лише після закінчення війни. Після припинення бойових дій потік стратегічних вантажів на фронти і в зворотному напрямку значно зменшився. Відповідно зросла й кількість вагонів, що їх надавав наркомат шляхів сполучення СРСР для депортації українців. З 1 по 25 червня було виділено 3286 вагонів, що дозволило значно розвантажити всі залізничні станції[230, 532]. З іншого боку це пояснюється суттєвим зменшенням кількості депортованих, що попадала на залізничні станції влітку 1945 р.

Невдовзі після початку масового використання війська для прискорення депортації, залізничні станції знову почали переповнюватися тисячами українських сімей. Проте посадка їх на ешелони затягувалась на тижні й місяці. Це однаковою мірою було характерне для Перемиського, Любачівського, Ярославського та Сяноцького повітів, звідки виселялась основна (для цього етапу) маса людей. Внаслідок того, що в Любачівський повіт подавали в день 45 замість 150 вагонів, на залізничних станціях 20-30 діб чекали відправки понад 2000 українських сімей. Перебої у роботі залізничного транспорту були пов’язані із активністю загонів УПА, які для сповільнення депортації старались вивести із ладу залізничну сітку: масово розбирали колії, висаджували в повітря мости, нищили й палили станції[241, 250 – 251; 242, 250 – 251; 242, 256]. Восени між Любачевом і Рава-Руською було підірвано більшість шосейних та залізничних мостів[77, арк. 288 – 289].

Ще однією причиною погіршення роботи залізничного транспорту було те, що досить значна частина працівників залізниці були за національністю українцями і, відповідно, підлягали депортації. Так у вересні 1945 р. на станції Перемишль працювало 425 українців, яких планували чи не в першу чергу вислати в УРСР. Лише після втручання начальника Львівської залізної дороги їх депортація була затримана до часу, поки на їх місця не прислали польських залізничників[230, 604; 242, 213].

На 20 жовтня цього ж року в Перемиському повіті очікували відправки 4808 українців, а в Кросненському – 1400 або 260 сімей. Для їх відправки було необхідно 120 вагонів, проте виділено лише 12. Люди очікували відправки ще з початку жовтня. Слід зазначити, що стан справ із вивезенням поляків із УРСР був аналогічним. На кінець жовтня 1945 р. на станціях Львівської залізниці відправки чекали 14020 польських сімей[230, 641 – 642; 17, арк. 1 – 3].

Незважаючи на винятково морозну зиму 1945-1946 рр. війська провадили виселення з наростаючими темпами. З вагонами знову виникла проблема і кілька тисяч осіб, вигнаних з домівок на станції в перші дні після відновлення виселенчої акції в січні 1946 р., тижнями чекали відправки. Навесні 1946 р. кількість поданих вагонів збільшилась. На станціях відправки очікували хоч і не менші натовпи людей, як на попередніх етапах, проте час очікування значно скоротився. І хоча 12 червня 1946 р. був відправлений останній офіційний ешелон депортованих, проте висилка тривала, хоч і досить повільно. Радянська сторона більше не вимагала прискорення депортації. Скоріше навпаки – відмовлялась приймати новоприбулих. Кінцевий протокол до угоди 9 вересня 1944 р. в справі переселення української і польської людності був підписаний 6 травня 1946 р.[243, 349 – 350].

Отже, у 1946 р. закінчилась депортація, рівній якої український народ не знав на протязі усієї своєї багатовікової історії. Ще з часів середньовіччя полонізація, русифікація, романізація, мадяризація та інші аналогічні процеси були скоріше типовими, аніж екстраординарними явищами в українській історії. Етнічна територія нації хоч повільно, проте неухильно скорочувалась. Проте такої чітко означеної в часі втрати величезної етнічної території ще не було. Вперше на обширах Холмщини і Підляшшя, Лемківщини і Надсяння почав чисельно переважати польський елемент. І хоча тут проживало ще понад 200 тисяч українців, ці землі втратили своє українське обличчя. Карпати ставали Бещадами, Холм – Хелмом, древній княжий Перемишль перетворювався на Пшемисль.

На протязі всієї депортації проявлялись особливості, характерні для кожного етапу. Проте було кілька тенденцій, які були стабільними для всього процесу.

З ходом депортації все глибше і повніше ігнорувався принцип, що був покладений в основу договору між РНК УРСР та ПКНВ – принцип добровільності. Якщо на першому етапі була хоч невелика частина тих, хто добровільно хотів би покинути батьківщину, то на другому їх було значно менше. На третьому і особливо на четвертому етапі жодної добровільності під час депортації не було і бути не могло.

На протязі всього виселення роль польський підпільних формувань як основної причини, що детермінувала виїзд українців до СРСР постійно зменшувалась. Криваві розправи над всім українським, так характерні для 1944 і початку 1945 рр. у 1946 р. були рідкістю. І навпаки, роль ВП як сили, що прискорювала процес виселення, невпинно зростала. Від нечисленних підрозділів, що мляво пробували протидіяти УПА на початку депортації, на 1946 р. сили ВП в регіоні зросли до трьох дивізій. Тепер тероризували українців вже не підпільні формування, а урядові підрозділи.

Однаково безкомпромісною залишалась позиція УПА, що намагалась перешкодити процесу депортації. Проте якщо повстанці більш-менш успішно протистояли підпільним польським формуванням, то виграти війну із регулярними урядовими підрозділами, що мали відчутну перевагу в чисельності і беззаперечно превалювали за озброєнням – таке завдання було не під силу жодним підпільним формуванням у світі. УПА заявила на весь світ, що українці вміють і можуть захищати свою землю.

Під час всієї депортації населення використовувало будь-які способи для того, щоб залишитись на батьківщині: від втечі в ліси і лавірування поміж облавами – до підкупу чиновників чи переходу в католицизм.

Однаковою залишалась роль урядових кіл УРСР, що вимагали від Польщі максимального прискорення темпів переселення. Радянська сторона заохочувала використання військових підрозділів, що мали змусити селян “добровільно” переселитись в УРСР.

Так само статичною залишалась і позиція західних союзників, що дедалі холодніше ставились до СРСР, проте вперто не помічали процесу депортації такої значної кількості українців. Жодної допомоги, на яку так надіялись бійці УПА й прості українські селяни, надано не було. Недооцінка західними державами українського фактора як у межах Польщі, так і в межах СРСР дозволила Радянському Союзу захопити і тримати у сфері свого впливу значну частину Європи.

Точно визначити загальну кількість виселених в УРСР українців на сучасність практично неможливо, оскільки дані в польських та радянських джерелах не узгоджуються між собою. Так за даними А.Щесняка і В.Щоти за період з 15 жовтня 1944 р. по 31 грудня 1946 р. в СРСР було переселено 122618 родин (488618 осіб)[406, 272]. Посилаючись на польські джерела Є.Пастернак наводить цифру 140880 родин (529925 осіб)[356, 311]. Спираючись на радянські джерела, цей же автор вказує кількість переселених до УРСР з 15 жовтня 1944 р. по серпень 1946 р. – 123156 родин (485764 чол.)[356, 313]. Є.Місило наводить польські документи, відповідно до яких на 5 липня 1946 р. в УРСР було виселено 122631 родина (483499 осіб)[243, 358 – 360]. Сам автор додає, що більше 20 тисяч осіб були просто перегнані військом через р.Сян без будь-якого обліку [243, 8].

В радянських документах, що зберігаються в архівах м.Києва, зокрема в “Заключному звіті Головного уповноваженого Української Радянської Соціалістичної Республіки з евакуації українського населення з території Польщі про виконання Угоди від 9-го вересня 1944 року між Урядом Української РСР і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі” вказується, що за станом на 20 листопада 1946 р. в УРСР з Польщі було депортовано 122662 родини або 482880 осіб[236, 231]. У визначенні багатьох параметрів, що стосувались процесу депортації (аналізі кількості виселених, темпів виселення в розбивці по місяцях і по повітах та ін.), цей документ є базовим і підсумковим. Проте інший радянський документ – довідка “Про стан господарського влаштування українського населення, евакуйованого з Польщі в УРСР” за станом на 1 січня 1947 р. в УРСР фіксує 124090 сімей або 488782 особи переселенців[30, арк. 78 – 79]. За місячний термін ніякого суттєвого зрушення в питанні депортації близько 200 тисяч українців Польщі не відбулось. Як вказує Є.Місило, спроби виселення були невдалими, тим більше йшла зима, наближався католицький цикл різдвяних свят. Від офіційного завершення депортації 15 червня 1946 р. до кінця цього року в УРСР депортували близько 2 тисяч українців[400, 14]. А різниця між цифрами наведених вище документів – майже 6 тисяч осіб. Отже котрийсь із цих документів або вони обидва називають неправильні цифри. Якщо ж взяти до уваги, що депортація проходила в умовах війни та післявоєнної руїни, при постійній протидії УПА та пасивному опорі всього населення, під постійним тиском військовиків, що не надто дбали про точний облік виселених, то можна зробити висновок, що точну кількість депортованих в сучасності визначити неможливо і, ймовірно, така можливість не з’явиться в майбутньому.

Півмільйона українців опинились на теренах УРСР – в державі, українськість якої невпинно нівелювалась в спосіб далеко брутальніший, ніж як це було в Польщі; в державі, суспільно-політичний устрій якої був незрозумілий і неприйнятний для людей, що народились хай не в надто прихильній до українців, проте демократичній країні, із притаманними їй свободою слова, друку та ін.; із тісних, проте своїх клаптиків землі селяни потрапили на безкраї чорноземи України, закуті в прокрустові рамки кріпосницької колгоспної системи; здебільшого бідними й пограбованими люди опинились в умовах, коли держава набагато більше обіцяє, ніж робить, проте жорстко вміє придушувати будь-яку непокору. Переселенці побачили голод, репресії. Попереду їх чекали роки розселення та десятиліття соціально-економічної та психологічної адаптації.

РОЗДІЛ 3.

Розселення українців Польщі в УРСР. Переселення їх з південних та східних областей в Західну Україну.

Разом із початком переселення перші ешелони жителів Закерзоння перетнули західний кордон СРСР. До напливу значної кількості української людності урядові чиновники, зокрема працівники НКВС, готувались заздалегідь. Ще 28 серпня 1944 р. наркомом Л. Берія був підписаний наказ про організацію 12 контрольно-пропускних пунктів на українсько-польському кордоні. Також планували створити шість контрольно-фільтраційних таборів, в кожному з яких могло б перебувати до трьох тисяч людей. Охорона їх здійснювалась конвойними частинами військ НКВС. З метою початкової фільтрації депортованих щодо лояльності відносно радянської влади та виявлення “українсько-німецьких націоналістів” на цих пунктах діяли триособові комісії, створені з офіцерів органів безпеки[405, 281].

Після зайняття Червоною Армією країн Східної Європи на територію Української РСР пішов потік репатріантів, тобто колишніх громадян Союзу РСР, які з тих чи інших причин опинились в Європі. Досить часто до цієї категорії зараховували й переселенців із Польщі, яким доводилось проходити перевірку на фільтраційних пунктах НКВС, що нерідко закінчувалась поселенням не в новій батьківщині, а в лісах Печори чи Забайкалля[212, арк. 48 – 49]. Окрім того такі переселенці – “репатрійовані” підлягали військовій службі нарівні з громадянами СРСР і одразу із фільтраційних пунктів відправлялись на фронт[211, арк. 18].

Далеко не зразу було вирахувано кількість тих, що мали “добровільно” переселитись в СРСР. Відповідно до листа Голови РНК Української РСР М.Хрущова Голові РНК СРСР Й.Сталіну від 1 листопада 1944 р. в Польщі нараховували 350 500 українців. Із згаданої кількості в східних областях України мало бути поселено 278 284 закерзонці або 79,4%. З них максимальну кількість планувалось розселити в Дніпропетровській (36 800 або 10,5% від загальної кількості) та Одеській (35 484 або 10,1%) областях. У Західній Україні мали оселити 72 216 чоловік, з них найбільшу кількість людей планували розмістити в Рівненській (26 216 чол. або 7,5% від загальної кількості) та Львівській (17508 чол. або 5%) областях[230, 337].

Дещо пізніше в Польщі нарахували вже 460500 українців. При розселенні основну їх масу теж планували направити на Східну Україну (316 324 чол. або 68,7% від загальної кількості депортованих)[389, 148 – 149]. Дані про плани розселення депортованих з Польщі українців в розрізі областей подано в Додатку Б (Табл. Б. 1) [389, 148 – 149].

Всього в Польщі було взято на облік 497 682 українців (125949 сімей). до липня 1946 р. було евакуйовано 482 880 чол. (122622 сім’ї), тобто 97% від загальної кількості врахованих українців[231, 175].

Сам процес виселення українців із їх споконвічних земель розпочався 1 листопада 1944 р. відправленням першого ешелону з жителями села Стрільці Грубешівського повіту. Ешелон складався з 28 вагонів, що повезли в УРСР перші 78 господарств(290 чол.)[231, 172 – 173].

Відповідно до планів розселення, на початку евакуації основна маса депортованих направлялась у східні області. На 10 грудня 1944 р. в Запорізьку, Одеську, Дніпропетровську, Херсонську та Миколаївську області було відправлено на поселення 81,06 % депортованих або 3121 родина (11735 чол.)[47, арк. 195]. Наприкінці березня 1945 р. у вищезазначені області, а також у Полтавську, Сумську, Сталінську, Кіровоградську, Вінницьку та Харківську області прибуло 93,1% депортованих або 19796 родин (71839 чол.)[62, арк. 132 – 133]. Надалі кількість переселенців, що направлялись у Східну Україну, в процентному відношенні до загальної кількості депортованих з Польщі постійно зменшувалась.

Разом із тим, як кампанія переселення набирала обертів, наростав і потік людей, які змушені були залишити свої домівки та шукати притулок в Україні, яка в часі воєнного лихоліття була не надто гостинною. “Евакуйованих” розселяли по всій території Україні, проте до кінця 1947 року більшість людей оселилась в західній її частині і, зокрема, в Тернопільській області.

Максимальна кількість поселених на Тернопіллі українців Польщі, а також найбільша їх концентрація зробили область певною мірою базовою для дослідження проблем розселення та адаптації депортованих із Закерзоння. З огляду на вищезгадане, а також беручи до уваги те, що Тернопільська область була цілком типовою для західного регіону і умови адаптації переселенців тут були певною мірою характерні для всієї Західної України, характеристика цієї області буде провадитись дещо детальніше[298, 180 – 183; 291, 69 – 74].

Поселення на Тернопіллі близько 40% депортованих є закономірним з огляду на цілий ряд факторів. З однієї сторони, саме Тернопільщина стала місцем оселення тисяч українців Польщі, що були депортовані на схід і втекли від злиднів колгоспної системи та голоду, оскільки була найсхіднішою із приєднаних у 1939-40 рр. областей. Відповідно це була перша область по дорозі на захід, де ще збереглось одноосібне господарство. З іншої сторони, віддаленість від західних кордонів СРСР робила її придатною для поселення закерзонців, яким власті заборонили селитись в 50-ти кілометровій прикордонній смузі. Оскільки з Тернопільської області була відселена максимальна кількість поляків (233 617 чол.), то й кількість вільних житлових приміщень та землі тут була більшою, ніж будь-де на Україні[231, 130]. За станом на 1 квітня 1946 р. тут нараховувалось 24262 хати, залишені поляками, а також 10775 хат, де ніхто не проживав (всього 35037 одиниць). Для порівняння, в наступній за кількістю “зайвих” хат Львівській області було лише 13398 хат[20, арк. 9]. Слід зазначити, що якість ґрунтів області чи на найкраща в західному регіоні – ні Львівська, ні Станіславська, ні Рівненська з нею рівнятись не могли. Прийнятним для урядових чиновників було й те, що по кількості арештованих членів та симпатиків ОУН-УПА область займала аж шосте місце[231, 299]. Всі ці чинники зумовили те, що на Тернопіллі поселилось близько 40% всіх депортованих із Республіки Польща українців.

На 27 листопада 1944 р. сюди було відправлено 230 господарств (880 чол.). На цей час в області вже перебувало 96 переселенських сімей[297, 148]. На 1 грудня в області було 196 сімей (788 чол.) переселенців з Польщі[1, арк. 1 – 3]. Відповідно з постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 15 грудня 1944 р. в Тернопільську область для розселення було спрямовано ще 1298 сімейств (5116 чол.) із Закерзоння. З них 650 сімей (2600 чол.) мало прибути залізницею і 648 сімей (2616 осіб) – гужовим транспортом[210, арк. 5 – 6]. Згідно плану розселення, затвердженого Тернопільським облвиконкомом 15 січня 1945 р., в районах області мали б розселити 1476 сімей переселенців[117, арк. 24 – 26]. 2 лютого в області проживало вже 310 переселенських сімей (1361 чол.)[7, арк. 20 – 21].

Слід зазначити, що радянській звітності не завжди можна безоглядно довіряти. Наприклад, за станом на 27 березня 1945 р. в області, зафіксовано лише 746 переселенських господарств, хоча згідно інших документів їх мало бути понад 1500 [138, арк. 8]. Можна лише гадати, чи це статистичний недолік, чи люди були перевезені не в Тернопільську область, як планувалось, а в якусь іншу. Цілком можливо, що багато з них знову повернулось на свої рідні землі або й загинуло дорогою.

В 1945 р. потік переселенців різко зростає. Згідно з постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У №683 від 5 травня в західні області України було спрямовано 30000 сімей евакуйованих з території Закерзоння українців або 110000 чоловік. З шести приєднаних до УРСР у 1939 р. областей (маються на увазі Львівська, Волинська, Дрогобицька, Тернопільська, Рівненська та Станіславська) в Тернопільську попадало найбільше – 15000 сімей(54800 чол.). Дані про план розподілу депортованих по Західній Україні подано в Додатку Б (Табл. Б. 2)[213, арк. 63 – 65].

І за планами і республіканського керівництва, і за реальним станом справ Тернопілля поступово ставало областю, де кількість депортованих була найбільшою. Відповідно до постанови Тернопільського облвиконкому від 25 травня 1945 р. сюди було додатково спрямовано ще 6000 родин переселенців[124, арк. 24 – 25]. 1 вересня тут проживало 5008 сімей переселенців (15231 чол.), що складало 30,7% від запланованої кількості поселених в області[236, 160 – 170]. 29 вересня 1945 р. було прийнято спільну постанову РНК і ЦК КП(б)У “Про додаткове розселення в західних областях УРСР 15446 сімей українського населення, евакуйованого з території Польщі за рахунок зменшення плану в Східній Україні”. Відповідно з нею, на Тернопілля потрапляли 24200 сім’ї (87120 чол.)[6, арк. 10].

Пізніше кількість переселенців зросла. Згідно доповідної записки завідуючого відділом ЦК КП(б)У Варшавського, в Тернопільській області в січні 1946 р. було 14 233 сімей переселенців (60 906 чол.)[231, 14]. Станом на 17 травня 1946 р. в області вже налічувалось 23661 сім’я закерзонців (96417 чол.)[28, арк. 25 – 26]. Згідно довідки “Про господарське влаштування українського населення, евакуйованого з Польщі в Тернопільську область” 5 липня 1946 р. тут нараховувалось 37 697 сімей переселенців (156 981 чол.)[184, арк. 1]. В серпні 1946 р. їх було вже більше 38 тисяч сімей (160 тисяч чол.)[236, 331]. Загалом в Тернопільську область за час переселення в`їхало 41 105 сімей (173 360 осіб), для їх перевезення було використано 16 544 залізничні вагони[278, 231]. Тобто в області було поселено майже 36% від загальної кількості всіх депортованих закерзонців. Для порівняння добавимо, що в усі східні області України було поселено 39720 сімей (149659 чол. або 30,9% від загальної кількості депортованих[36, арк. 19]. До кількості поселених у Тернопільську область ще слід додати тисячі закерзонців, що були виселені на Східну Україну й самовільно перекочували в західні області, в тому числі й у Тернопільську. За станом на 22 серпня 1946 р. тут налічувалось 2269 сімей, що прибули із сходу[210, арк. 1]. Пізніше кількість самовільних мігрантів ще зросла.

Керівництво УРСР мало сумніви щодо лояльності переселенців і взагалі не вірило в те, що радянський “рай” їм сподобається, а тому закерзонці розселялись не по всій Україні. Відповідно до вказівки наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берія, в 50-ти кілометровій прикордонній зоні розселення депортованих з Польщі українців було суворо заборонене. Керівнику відділу Тернопільського виконкому облради по розселенню евакуйованого з Польщі населення, як і керівникам аналогічних відділів у Західній Україні, було надіслане таке розпорядження: “Органами НКВС УРСР ряд районів і населених пунктів Вашої області віднесені до 50-кілометрової прикордонної смуги, розселення в якій евакуйованого з Польщі українського населення заборонено”[210, арк. 8]. Ймовірно, що саме Тернопільської області це розпорядження не стосувалось, оскільки лише край південної частини області входить в цю смугу. Скоріш за все це просто помилка тогочасної бюрократичної машини, оскільки в Тернопільському архіві не вдалось знайти жодного документу, який би забороняв українцям Польщі селитись в південних районах.

Проте дана інструкція безпосередньо стосувалась Дрогобицької, Волинської та Львівської областей. За станом на 10 серпня 1945 р. в прикордонній смузі Волинської області проживало 389 сімей депортованих українців, а в Львівській – 535. Причому люди оселялись не самовільно, а за вказівками райкомів та райвиконкомів, на що останні отримували особисті розпорядження секретарів обкомів та голів облвиконкомів. Відповідно до наказу республіканського керівництва таких людей мали виселити[236, 288]. Дана вказівка створювала суттєві труднощі в житловому облаштуванні депортованих, адже тільки в одній Львівській області з 18510 залишених поляками хат 3160 знаходилось в прикордонній смузі[101, арк. 12].

Рішення про відселення депортованих з прикордоння приймались найвищими ешелонами влади. Ще 21 вересня 1945 р. РНК СРСР прийняв рішення про заборону поселення закерзонців біля кордону. У відповідності з ним РНК УРСР прийняв 22 квітня 1946 р. аналогічне рішення №11/12. Проте облвиконкоми й надалі ігнорували рішення таких високих інстанцій. Мотивувалось це тим, що переселенці вже загосподарились, а для їх переселення немає вільних земельних ділянок та господарських приміщень. На 25 березня 1947 р. із прикордонної смуги були відселені лише частина проживаючих там сімей – 1147. На цей час в забороненій зоні ще проживало 3198 сімей або 11 519 чоловік. З них мешкало:

у Волинській області – 451 сім’я або 1828 чоловік;

у Дрогобицькій області – 1377 сімей або 6671 чоловік;

у Львівській області – 1360 сімей або 3020 чоловік[236, 341].

Оскільки, з однієї сторони, відселити і матеріально влаштувати таку кількість людей було досить важко, а з іншої – це загрожувало зривом сільськогосподарських робіт у згаданих областях, то відповідно із вказівками МВС СРСР від 23 липня 1947 р. тим депортованим, які були матеріально влаштовані, займались суспільно корисною працею та нічим себе не скомпрометували, було дозволено залишитись в прикордонній смузі. Новому переселенню підлягали лише ті, яких запідозрили у зв’язках із національним підпільним рухом[236, 346 – 347]. До 1 жовтня цього ж року неблагонадійних переселенців планували депортувати із забороненої території, а всі решта мали одержати радянські паспорти[231, 279 – 280].

На початку переселення більшість закерзонців висловлювали бажання поселитись у Східній Україні. Люди їхали в саме в східну Україну, оскільки домінуючим фактором у питанні вирішення нового місця поселення було прагнення якнайдалі втекти від польського терору. Багаторічна війна настільки далась взнаки, що перспектива тисячокілометрових переїздів не лише не лякала закерзонців, а й була бажаною, оскільки давала гарантію спокійного проживання в мононаціональному середовищі. Оскільки на Правобережній Україні кількість поляків була значною, то Лівобережжя виглядало більш привабливим.

Частина селян повірила пропаганді польського підпілля, яке обіцяло відновлення Речі Посполитої після війни в “історичних кордонах”. Тому люди їхали на Східну Україну, щоб не довелось і після переселення жити у Польщі[242, 151].

З іншої сторони прагнення поселитись у південних та східних областях було зумовлено тим, що серед радянських агітаторів, які працювали на Закерзонні, більшість була вихідцями із Східної України, що знали українську мову та “вміли хреститись”. Відповідно вони рекомендували для поселення рідні терени.

Досить часто бажання закерзонців переїхати в Східну Україну було скоріше бажанням тих чиновників переселенських комісій, що формували ешелони. Коли людей силою приганяли на станцію з оточеного радянськими чи польськими військами села й змушували розписуватись у списках осіб, що погодились на добровільний виїзд, то, само собою зрозуміло, ніхто їх вже не питав, куди вони дійсно хочуть їхати. Тих, які відмовлялись підписувати такі документи, просто тримали на залізничних станціях доти, доки голод, холод чи бандитські грабунки не змушували нещасних підкоритись долі та їхати туди, куди наказують[243, 184 – 185].

Частина переселенців твердить, що права вибору регіону поселення чи, тим більше, конкретного району, міста або села їм не давали. На станції, де відбувалась посадка переселенців, до бажань людей ніхто не дослухався. Траплялось, що частину вже сформованого ешелону відчіпали десь дорогою, внаслідок чого не тільки жителі одного села потрапляли в різні регіони, а й одна сім’я могла бути розірваною. Більшість депортованих взнали місце свого нового поселення лише тоді, коли їх ешелон зупинявся й надходив наказ вивантажуватись. Наприклад, через помилку чиновників, два ешелони, що призначались для Дніпропетровської області, потрапили в Херсонську і навпаки, два херсонські ешелони поїхали в Дніпропетровськ. Один з ешелонів складався з 139 вагонів, 24 з котрих були приписані до Дніпропетровської області, 33 – до Запорізької, 39 – до Миколаївської, 7 – до Одеської, по 5 – до Полтавської, Сумської та Рівненської областей. Проте всі вагони були розвантажені на станції “Партизани” Херсонської області[10, арк. 16].

У Другій світовій війні втрати України були колосальними. Людські жертви за деякими підрахунками сягали 8 мільйонів чоловік[380, 120]. Тому в 1945 р. промислово-виробничий потенціал УРСР становив лише 1,3 млн. осіб, тоді як останнього передвоєнного року він налічував 2,6 млн. осіб[381, 28]. Загальні ж демографічні втрати українців становили близько 14,5 мільйонів (убиті, померлі від хвороб і голоду, евакуйовані, депортовані, мобілізовані, емігранти, втрати у природному прирості)[344, 455]. Більшість з них припадала саме на східні області, оскільки через швидку окупацію німцями Західної України мобілізація тут не була проведена в повному обсязі, не встигли евакуювати працівників промислових підприємств, інколи навіть чиновників верхніх ешелонів влади. Та й військові дії в 1941 р. на цих теренах не відзначались особливою кровопролитністю чи великими руйнуваннями. Окупаційна політика в дистрикті “Галичина” була м’якшою, ніж на іншій території України, репресії місцевого населення були порівняно із сходом меншими. Таким чином, основна частина із згадуваних 8 мільйонів людських жертв припадала на Східну Україну. Тому відбудовувати комбінати металургійної та хімічної промисловості, відновлювати залиті водою й підірвані шахти, піднімати сільське господарство просто не було кому. Отже, для поповнення людських ресурсів східних областей депортованих з Польщі українців направляли саме туди. Такої ж думки дотримується відомий дослідник з Польщі Є. Місило. У першому томі збірника документів “Репатріація чи депортація” він згадує, що домінантним при організації депортації закерзонців до УРСР із радянської сторони був економічний інтерес, адже республіка “потребувала людей для праці, для заселення спустошених і знищених колгоспів, зокрема в східних областях”[398, 15].

Окрім цього, республіканське керівництво не дуже хотіло поселяти, “заражених” самостійницьким духом людей у Західній Україні, де формування УПА чинили активний опір радянській владі. Серед українців Лемківщини, Холмщини, Надсяння і Підляшшя вплив ОУН-УПА, як і по всій Західній Україні, був дуже сильний. Як свідчать документи, навіть на сході УРСР депортовані робили спроби створити підпілля ОУН[236, 339; 8, 202]. Тому розселюючи людей в східних областях по 2-5 сімей в колгоспі, урядові чиновники надіялись ліквідувати вплив національної ідеї та поволі асимілювати закерзонців до рівня звичайних радянських людей. Слід зазначити, що аналогічної практики дотримувались і власті Республіки Польща, коли депортували українців на Повернуті Землі під час операції “Вісла”. Там теж було обумовлено, що українців мають розселяти на німецьких землях так, щоб вони складали не більше 10% місцевої людності[405, 297].

Знайти якісь конкретні документи чи урядові інструкції, в яких би пояснювались плани оселення такої значної частини закерзонців саме на Східній Україні, де не було ні вільного житла, ні якихось інших умов для адаптації, поки що не вдалось. Тому цілком логічними видаються два наведених вище пояснення.

Поселення в східних та центральних областях рекомендувалося й інструкцією командування УПА повстанцям і підпіллю ОУН у Закерзонні в зв`язку з виселенням українців. До кожної великої групи переселенців планували призначити кількох досвідчених членів ОУН. Глибоко законспірованим підпільникам заборонялось створювати організаційну сітку на місці нового поселення для запобігання їх дочасного викриття органами НКВС. В обов`язки цих оунівців входила “духовно-політична опіка над виселеними, вивчення місцевості й вростання в неї і перебування до часу, коли буде зміна обставин та необхідно буде повести на місцях народ”[230, арк. 557 – 558].

Ще однією причиною поселення саме на Східній Україні була належність жителів Холмщини, значної частини Підляшшя та Лемківщини до православної конфесії. Церкви цього обряду відвідувало до 40% з тих 700 тисяч українців, що опинились у межах нової Польської держави[244, 11 – 12]. Конфронтація між українцями різних течій християнства на Закерзонні у ті часи не була різкою. Набагато більше проблем було у взаєминах між православними й римо-католиками. Після руйнування православних храмів на Холмщині у 1919-1939 рр. чи перетворення їх у костели, люди прагнули жити серед одновірців, щоб мати хоч якусь гарантію свободи віросповідання[343, 220 – 224]. Не знаючи, що церква в УРСР майже ліквідована й більшість храмів закриті, частина православних закерзонців хотіли оселитись серед людей своєї конфесії[230, 311].

Згідно урядових документів держава зробила все для якнайскорішого пристосування людей до нових умов. Насправді багатьом закерзонцям доводилось переїжджати не лише з Польщі в СРСР. В пошуках хоч більш-менш придатного житла, вільної від колгоспів землі, врешті рятуючи своє життя від примари голоду, люди були змушені не тільки кочувати з села в село чи з району в район. Значній частині переселенців довелось подолати тисячокілометрові відстані перш ніж вдавалось осісти десь на постійно.

При переселенні жителів гористої частини Закерзоння в східні області УРСР зовсім не враховувалось те, що акліматизація лемків у південних степах буде важкою. Людей з лісистих Карпат переселяли на рівнину, в спекотне середовище, до якого вони не були пристосовані. В результаті зміни клімату люди масово хворіли. Якщо ж взяти до уваги, що лемки в більшості були непоганими майстрами по дереву й на сході вони не знаходили застосування своїм талантам, то це був ще один стимул для втечі на захід[81, арк. 67 – 70].

Важливою залишалась і проблема мови, оскільки представники офіційної влади здебільшого вживали російську, а говірка місцевого населення відрізнялась від говірки закерзонців, що різко виділяло останніх серед загалу.

Здесятковані голодом тридцять третього, масовими розстрілами і вивезеннями на Сибір “куркулів” та середняків-“підкуркульників”, із поспіль колективізованим майном та землею, розорені в часі війни селяни Наддніпрянщини з заздрістю ставились до переселенців, яким інколи вдавалось провезти на місце нового проживання корову, пару овець чи домашню птицю. А якщо врахувати, що їм “невідомо за що” видавали по кілька центнерів зерна та картоплі, – і це на фоні страхітливого загального зубожіння, – то деяка ворожість автохтонів була цілком зрозумілою.

Окрім того, закерзонців часто не визнавали за українців і називали поляками[81, арк. 67 – 70]. Навряд чи могло бути щось образливіше за це для людей, які роками терпіли від польського терору, які брали активну участь в боротьбі з польськими бандами, чиї близькі й родичі були вбиті в 1941-1946 рр.

Умови поселення закерзонців були дуже важкими. Досить часто їм доводилось жити в тісних хатинах разом з місцевими людьми або тулитись в зруйнованих війною будівлях чи навіть у землянках. На вересень 1945 р. з оселених в Східній Україні 38087 сімей, власні хати мали лише 11077[236, 160 – 170]. Інші переселенці були змушені наймати житло у місцевих жителів за 200-300 крб. в місяць, урізуючи й без того малий сімейний бюджет. У 1946 р. такі випадки фіксувались в Дніпропетровській та Херсонській областях[28, арк. 29].

На кінець 1947 р. власні хати і квартири отримали 82,3% сімей. Правда таке зростання рівня життя пояснюється не будівництвом житла, а масовим відтоком депортованих у західні області[36, арк. 19 – 22].

Збудувати власні глиняні хати переселенці з Польщі просто не вміли, оскільки хати на Лемківщині будують з дерева, якого на сході обмаль. Місцеві колгоспи здебільшого не допомагали людям створити нормальні умови проживання. Урядові асигнування для цієї мети або не виділялись, або використовувались не за призначенням. Наприклад, в кількох районах Дніпропетровської області товари для переселенців продавали колгоспникам, оскільки прибулі не були пайовиками СільПО[22, арк. 2].

Республіканське керівництво щороку приймало плани будівництва житла, спеціально призначеного для переселенців. Але з такою ж самою постійністю ці плани не виконувались. На перше півріччя 1946 р. в Східній Україні планувалось збудувати для переселенців 33531 хату[214, арк. 123]. Про рівень виконання цього проекту свідчить те, що на 22 серпня збудували 577 хат і розпочали будівництво ще 3301 хати[21, арк. 51]. Таким чином план будівництва на 1946 рік був практично провалений. у 1947 р. для закерзонців побудували лише 320 та відновили 184 хати із 19000 запланованих[199, арк. 166 – 170; 36, арк. 24].

Не кращим був стан і з наділенням землею. Індивідуальних земельних ділянок, як це обіцялось, переселенці так і не отримали. Навіть кілька присадибних арів виділялись із значним запізненням. На 23 липня 1945 р. в Котовському районі Дніпропетровської області городи отримали лише 76 сімей з 193, в Синельниківському – 64 з 367 [207, арк. 73].

Колгоспна система ведення сільського господарства, що була єдиною в УРСР, за винятком західних областей, виключала можливість індивідуального господарювання депортованих. Люди, що все життя вели господарство самостійно, не могли адаптуватись до колгоспної безглуздості та марнотратства. Тому переселення на захід було, в першу чергу, втечею від колгоспів. Окрім того, небажання переселенців вступати в колгоспи й усуспільнювати своє майно робило їх “білими воронами” й вбивало ще один клин між ними й автохтонами.

Всіх переселенців у примусовому порядку записували в колгосп, де вони працювали з ранку до ночі. На обробіток тих кількох сотих городу, що виділили замість залишеної в Польщі землі, залишалась тільки ніч. Літо 1946 р. видалось спекотним і всі посіви вигоріли ще в червні, а картоплі восени накопали менше, ніж посадили. Через незвичний спекотний клімат, відсутність питної води, (вода сільських колодязів, зокрема на Мелітопольщині, годилась лише на господарські потреби, оскільки була солончаковою) та важку фізичну роботу люди почали хворіти, зросла смертність немовлят і старших людей. Багато закерзонців захворіло на малярію, до якої горяни не мали імунітету, а лікарська допомога була майже відсутньою[81, арк. 67 – 70]. На трудодень в більшості колгоспів нараховували всього по 300-500 грам зерна[20, арк. 35]. Колгоспи не тільки не оплачували людської праці, а й у примусовому порядку позичали у переселенців зерно. Жалітись на цей неприхований грабіж у радянські ж органи правосуддя було безперспективно[12, арк. 34].

Колгоспне керівництво не надто опікувалось переселенцями. Зимою “новоспеченим” колгоспникам ніхто не поспішав виділити підводи для палива. Вивезену із Польщі худобу нічим було годувати бо районні чи обласні чиновники вчасно не проводили взаєморозрахунки із переселенцями й, відповідно, не компенсували зданого на батьківщині сіна й соломи. Весною людям забороняли випасати корів на колгоспних пасовищах. Тому більшість людей була змушена порізати худобу. Схожою була ситуація по всіх областях УРСР. Всюди депортовані мали одні й ті ж самі проблеми[207, арк. 73].

Незадовільні матеріально-побутові умови існування сімей переселенців були тим ґрунтом, на якому росло незадоволення радянською владою. Колишні члени ОУН закликали людей повертатись додому. Так в Ровеньківському районі Ворошиловградської області були арештовані переселенці І.Дзядош, І.Главач, П.Коник, що займались підбуренням депортованих на переїзд хоча б у Західну Україну. За аналогічну роботу в Запорізькій області був засуджений до 20 років каторжних робіт переселенець М.Громчевський[236, 339].

Для того, щоб переселитись на Західну Україну, використовувались будь-які засоби. Одним із важливих видів палива в західних областях був торф. Праця на торфорозробітках була неймовірно важкою: канали для осушення торфових боліт копали без будь-якої механізації. Постійна сирість, відсутність елементарних умов праці та побуту на торфородовищах – все це робило даний вид заробітку настільки непривабливим, що місцевих людей доставляли на торфородовища майже під конвоєм. Внаслідок цього підприємства були забезпечені робочою силою на 20-75%[127, арк. 47 – 48].

але якщо місцеве населення торфорозробітки небезпідставно вважало майже каторгою, то для закерзонців домінантним у цьому питанні був інший фактор – таким чином можна було здобути бажану прописку в Західній Україні. В такий спосіб у червні 1946 р. на роботу в торфопідприємствах Тернопілля завербувалось 60 закерзонців із Східної України. Розпорядженням заступника Голови Ради Міністрів І.Сеніна вони були оформлені на постійне проживання в області, їм була надана робота, житло та деяка державна допомога[217, арк. 43].

В 1946 р. до вказаних негараздів добавилось ще одне страшне лихо – голод. Рік в південних областях видався неурожайний, та сотень тисяч смертей можна було б уникнути, якби не продумана й цілеспрямована політика хлібозаготівель, що велась на Україні. Без шансу на існування залишились ті, хто ще рік тому захищав країну на фронтах Великої Вітчизняної війни[229, 1 – 376]. Місцеві люди гинули тисячами, а що могли вдіяти ті, хто зовсім недавно був висаджений у степу із мізерним майном та евакуаційним листом, що мав замінити все залишене в Польщі добро. В умовах суцільної колективізації й тотальних хлібозаготівель марно було надіятись отримати земельний наділ та все те зерно, картоплю, сіно та інше, що було записано в акті-накладній. Тому голод вдарив по переселенцях в першу чергу. Рятуючи власне життя, втрачаючи та обмінюючи на хліб останні пожитки, на поїздах чи возами, запряженими ще не “усуспільненими” конями й коровами, потяглись закерзонці на захід[247, 29]. юридично це було злочином, за який людей або примусово повертали на місце офіційної приписки, або разом з іншими “антирадянськими елементами” етапували в Сибір чи на Далекий Схід.

Проте не всім вдавалось втекти на Західну Україну. 20 вересня 1945 р. 28 колгоспників-закерзонців Козолупівської сільради Токмакського району Запорізької області прийшли в контору колгоспу із заявами про вихід із колективного господарства. Не очікуючи рішення правління, вони забрали весь сільськогосподарський інвентар та 22 коней, що їх усуспільнили при вступі в колгосп. Люди планували невдовзі виїхати у Волинську область. Найбільш дієвим методом переконання став арешт керівником місцевого райвідділу НКВС семи найбільш активних переселенців. Двоє з них пізніше були передані слідчому відділу УНКВС по Запорізькій області[230, арк. 619 – 620]. Після розгляду справи Антон Дячук був засуджений до одного року тюремного ув’язнення, а Василь Серафин – виправданий[231, 16 – 17].

І ці випадки не були поодинокими. В той чи інший спосіб у західні області переселились десятки тисяч тих закерзонців, яким випала доля попасти в Східну чи Південну Україну.

На Західній Україні життя було трохи легшим. переселенська говірка не так виділялась, та й поляками лемків чи холмщаків ніхто не вважав. Місцеві люди ще не були до кінця обдерті радянською владою і на їх фоні закерзонці виглядали радше бідними, ніж багатими. Щодо земельної проблеми, то для післявоєнного західного регіону ще було характерне одноосібне господарство, хоча в приміських селах колгоспи були організовані чи відновлені мало не із приходом Радянської Армії. Колективізація йшла досить повільними темпами і жовтень 1948 р. в Тернопільській області було 462 колгоспи, які об`єднували 21,4% селянських господарств[121, арк. 16; 224, арк. 25 – 27].

Реакція властей на самовільні міграції депортованих в УРСР була досить двоїстою. З однієї сторони було переглянуто плани розселення 15446 сімей замість Східної України потрапили в Західну[6, арк. 10]. З іншої сторони, було прийняте рішення будь-що припинити міграцію вже розселений людей. 3 жовтня 1945 р. нарком внутрішніх справ УРСР В.Рясний видав наказ № 00172 “Про запобігання самовільним переїздам господарств евакуйованого з Польщі українського населення”, що мав спинити цей потік мігрантів[278, 221]. Згідно постанови РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 3 жовтня 1945 р., всім переселенцям категорично заборонялось переселятись на захід[214, арк. 120]. Ця постанова була продубльована відповідною на обласному рівні. Господарства, що самовільно переїжджали хоч би в сусіднє село, затримувались міліцією та повертались на попереднє місце проживання в примусовому порядку[135, арк. 2]. А постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 16 жовтня 1945 р. всіх секретарів облвиконкомів попереджали, що їх чекає суворе покарання в разі видачі ними дозволів на переїзд у Західну Україну сім`ям закерзонців, депортованих в східні області[230, 618 – 619; ]. Аналогічні постанови були і в 1946 р.[156, арк. 45 – 46].

Офіційний документ про зміну місця проживання можна було отримати лише в Управлінні при РНК в справах евакуації українського та польського населення за поданням облвиконкомів. Дозвіл видавався лише тоді, коли:

  1. документи прибулої переселенської родини були невідповідно оформлені;

  2. сім’я з якихось причин під час розселення була розділена. ті її члени, що опинились в іншому населеному пункті отримували право на переїзд;

  3. окремі члени родини (старшого віку або непрацездатні) мають в інших областях близьких родичів, які погоджуються їх утримувати;

  4. члени родини депортованих, які брали участь у Великій Вітчизняній війні й осіли в Західній Україні, хотіли викликати до себе інших членів своїх родин;

  5. комісія лікарів визнала за доцільне зміну місця проживання для оселення в більш сприятливих для здоров’я кліматичних умовах.

  6. білоруські сім’ї, що мають дозвіл на поселення в БРСР[28, арк. 26].

Частка тих, кому офіційно дозволили переселитись на захід республіки була непропорційно мала – всього 1,9%[389, 151 – 152]. За станом на 15 серпня 1945 р. в Східній та Південній Україні нараховувалось 37085 сімей (138201 чол.). офіційно заяви на переїзд в Західну Україну подали 22488 сімей, в Білорусь – 79 сімей, в Польщу – 378. Серед причин, яким депортовані обґрунтовували своє бажання переселитись були клімат – 1222 сім’ї, важкі умови побутового влаштування – 884 сім’ї, бажання вести індивідуальне господарство – 726 сімей, бажання з’єднати розірвані в процесі переселення сім’ї – 57, поселення не за місцем призначення, зазначеним в евакуаційних документах[5, арк. 5]. Проте сприймати їх за першооснову у виділенні реальних причин бажання депортованих покинути Східну Україну й розроблені градації їх за важливістю слід дуже обережно. Переселенці, зіткнувшись з радянською дійсністю, дуже швидко зрозуміли, яку небезпеку може нести необачно вимовлене слово, а тим більше такий документ, як офіційна заява. Органи НКВС швидко дали зрозуміти людям, що будь-яка опозиція радянській владі буде негайно покарана. В Мелітопольському, Чернігівському, Великотокмацькому, Великохортицькому та ін. районах Запорізької області арешти депортованих без пред’явлення будь-якого звинувачення й утримання їх під арештом по кілька місяців було типовим явищем[10, арк. 18 – 21]. Тому, аж ніяк не знімаючи важливості кліматичного фактора, можна запропонувати, що люди вважали за потрібне приховати справжню причину свого бажання переселитись за політично нейтральним “кліматичним” формулюванням.

Оскільки міліцейські кордони не змогли зупинити потік самовільних мігрантів, Тернопільський облвиконком був змушений затверджувати post factum списки самовільних переселенців, яким дозволили зупинитись в області[159, арк. 17; 162, арк. 76; 163, арк. 40 – 41; 164, арк. 22; 166, арк. 84]. Всіх їх господарчо влаштовувалось на рівні з іншими переселенськими сім’ями. Та тільки майна такі люди майже не мали. Тож починати доводилось “з нічого” в повному розумінні цього слова.

В деяких районах кількість переселенців, що втекли із Східної України була настільки великою, що для їх влаштування просто не вистачало приміщень. У Львівській області на 20 березня 1947 р. всі залишені поляками будинки були заселені, проте близько 3000 переселенських сімей (в першу чергу тих, що втекли з Східної України) окремих житлових приміщень так і не отримали. Тому голова Львівського облвиконкому М.Козирєв звернувся до Голови Ради Міністрів УРСР М.Хрущова із проханням заборонити в’їзд у Львівську область депортованих у Східну Україну закерзонців[101, арк. 12 – 13]. Схожим було становище й у Тернопільській області. Постанові Микулинецької райради №235 “Про стан господарчого влаштування, проведення взаємних розрахунків з переселенцями з Польщі та усунення недоліків у розрахунках” від 4 вересня 1947 р. зазначалось, що внаслідок недбалості голів сільських рад Петриків (Пупчак), Буцнів (Наконечний) та інших, які “не вжили заходів для заборони самоправного в’їзду переселенців в їх сільради”, внаслідок чого в цих селах утворилось скупчення родин, яких не було де поселити. Для ліквідації скупченості переселенців у цьому районі райвиконком наказував проводити взаєморозрахунки лише з тими, хто був направлений сюди і зареєстрований. Описи майна, зареєстровані в інших районах чи областях до розрахунків не приймались[195, арк. 6 – 8].

Зрозуміло, що документально на обласному рівні були затверджені списки далеко не всіх тих сімей, що приїхали зі сходу. Кількість їх була надто великою, а статистика дуже приблизною. У вересні 1946 року Відділ у справах переселення при облвиконкомі подав повні списки переселенців, що прибули в Тернопільську область. Кількість переселенців, що прибули з східних областей була досить суттєвою. Наприклад, у Монастириському районі нараховувалось 1110 переселенських сімей (5464 чол.). З них 291 сім’я (1500 чол.) прибули з сходу[227, арк. 2 – 3; 226, арк. 1 – 163].

Загалом в той чи інший спосіб із східних областей виїхала більшість сімей депортованих. За станом на 1 січня 1947 р. з Дніпропетровської області самовільно виїхало 4343 (77%) поселених там сім’ї і лише 1271 залишилась. З Кіровоградської виїхало 1894 (81,9%) поселених там сім’ї і лише 412 залишилось. Одеську покинуло 83,6% (5750) привезених сюди родин. Загалом з листопада 1944 р. до вересня 1945 р. в 11 східних областей УРСР було депортовано 43497 родин. На 1 січня 1947 р. там залишилась лише 8981 сім’я. 30066 родин самовільно виїхали на захід[30, арк. 78 – 79].

Результатом таких міграцій було те, що в деяких західних областях поступово накопичувалась велика кількість депортованих, що двічі переселялись за останні 1-2 роки. Майна такі сім’ї майже не мали, а забезпечити їх житловими приміщеннями та продуктами харчування у властей не було можливості. Тільки в Львівській області на 14 вересня 1946 р. нараховувалось 1146 переселенських сімей (4518 чол.), що прибули із сходу[27, арк. 9]. Сюди на початку 1947 р. щоденно прибувало 25-30 переселенських сімей зі сходу[101, арк. 12]. На 1 лютого 1947 р. на Львівщині було зафіксовано 1802 сім’ї переселенців (6804 чол.), що втекли із Східної України, а також 343 сім’ї, що прибули з Ізмаїльської області[91, арк. 17]. За іншими даними на 20 березня цього ж року на Львівщині вже було 3567 сімей. Рятуючись від голоду, що насувався на східні і південні області, за півтора місяця тільки в одну Львівську область прибуло 1422 сім’ї[101, арк. 12].

Переселення відбувалось не тільки із східних областей в західні. Десятки сімей, що потрапили в Західну Україну, були змушені залишати призначені їм для поселення райони і переїжджати в інші райони чи області. Досить часто місцеве керівництво відмовлялось влаштовувати новоприбулих і само “рекомендувало” їм переселитись кудись інакше. Так голова Жовквівського райвиконкому Львівської області Довганик відмовився приймати переселенців і направив їх у Львівський район, хоча залишених польських хат у його “вотчині” було досить багато. 30 родин із Бібрського району виїхали до Дрогобицької області[107, арк. 115 – 116].

Загалом розселення по областях УРСР депортованих з Польщі українців проілюстровано в Додатку Б (Табл. Б. 3) [7, арк. 20 – 21; 8, арк. 51 – 52; 28, арк. 25 – 26; 30, арк. 78 – 79; 36, арк. 19 – 21; 231, 14 – 15].

Далеко не всі переселенці обмежувались переїздом із східних областей у західні. Найвпертіші або найбільш пограбовані в процесі переселення закерзонці в той чи інший спосіб повертались назад у свої рідні домівки. Робилось це різними шляхами. Дехто з купляв евакуаційні листи у поляків, що хотіли залишитись в УРСР, та “емігрував” назад у рідні місця. Інші ж правдами й неправдами діставали документи “Союзу польських патріотів” і теж повертались додому[231, 24 – 25]. В Рівненській області зафіксований випадок, коли велика група переселенців спробувала законно повернутись на батьківську землю. Близько 300 закерзонців з Дубнівського району підписались під листом на адресу Верховної Ради, в якому висловлювали бажання повернутись додому. “Якщо наше прохання не буде задоволене, – обіцяли вони, – то ми самовільно відправимось додому. Вирушимо на захід, хто як зможе, возами, пішки. Навіть, якщо на кожному кроці ви поставите проти нас багнети… з чистим серцем і гордістю ми готові віддати свою кров до останньої краплі за нашу правду, за рідні села, за потом нажите майно…” Наслідком цього благання була негайна реакція властей: сувора догана керівництву правоохоронних органів області за те, що допустили таку “провокаційну” заяву й рекомендація посилити боротьбу з “ворожими елементами”, що організовують подібні заяви[357, 144 – 145].

Непоодинокими були й випадки, коли радянські чиновники наживались на продажі фіктивних евакуаційних листів. Наприклад, відповідальний секретар Луцького райпредставництва по евакуації польських громадян Г. Скляренко підробив та видав 6 евакуаційних листів на виїзд українцям, що були раніше депортовані з-за лінії Керзона в УРСР. Тільки на цих сфальсифікованих документах він заробив 76 тис. крб.[231, арк. 12]. Затримана в Грубешівському повіті Польщі Надія Глушина повернулась із Волинської області. Свій евакуаційний лист вона купила за 12,5 тис. крб. у працівника комісії по евакуації польських громадян Володимир-Волинського району п. Касович[231, 23 – 24].

Дехто з переселенців нелегально, а також з допомогою підкупу прикордонників пробував повернутись на батьківщину. З початку березня до 10 травня цього року на території Українського округу були затримані 271 сім’я або 1044 депортованих. Як правило переселенці пересувались до кордону групами по 30-50 чоловік на 5-8 возах по шосейних та польових дорогах. Деякі сім’ї досягали кордону, користуючись залізничним транспортом. Значна частина цих людей осідали в Самбірському, Старо-Самбірському та інших районах Дрогобицької області в надії вернутись у Польщу. Прикордонними військами за спробу нелегального перетину кордону було притягнуто до відповідальності 36 чоловік. Інших людей просто виганяли з прикордонної смуги[236, 343].

На 5 січня 1946 р. в селах Горлицького повіту нараховувалось близько 400 сімей, що прибули з радянської України разом із майном та худобою. На кордоні вони, як правило, показували посвідчення на право евакуації в УРСР і через слабкий контроль були пропущені в зворотному напрямку[231, 10 – 11]. Люди вдавались до будь-яких методів, лиш би вернутись з радянського “раю” на батьківщину.

23 листопада 1946 р. був виданий спільний наказ Міністерства Громадської Адміністрації та Міністерства Громадської Безпеки Польщі про відселення в УРСР всіх українців, що підписали евакуаційні документи і з якихось причин не виїхали або виїхали й повернулись назад нелегально. Проте нова депортаційна акція не дала сподіваного результату – ті, хто уникнув депортації раніше, вже навчились ховатись по криївках чи жили в лісах. З 14 325 українців, які проживали в Польщі відповідно до офіційної статистики, за період від кінця офіційного закінчення депортації в кінці липня 1946 р. до кінця грудня цього ж року було виселено за допомогою війська близько 2 тисяч українців. Це було остаточне завершення масового переселення жителів Закерзоння в УРСР[405, 295; 398, 14].

Після депортації 482 тисяч закерзонців українська проблема в Польщі все ще була далека від свого вирішення. Ні агітація й обіцянки радянських уповноважених, ні терор польських банд, ВП й органів польської служби безпеки, ні спалення десятків сіл і поголовне винищення жителів Павлокоми, Завадки Морохівської та інших населених пунктів, що повторили трагедію чеського Лідіце та білоруської Хатині, не змогли змусити українське населення Закерзоння покинути отчий край. Тут все ще залишалось близько 200 тисяч українців. Для остаточної ліквідації українського питання й перетворення Польщі в мононаціональну державу був розроблений план спеціальної операції під назвою “Вісла”.

З 28 квітня по 28 липня 1947 р. був проведений заключний акт депортації українців, в результаті якого були переселені на Землі Одзискані 140-150 тисяч українців та членів змішаних українсько-польських родин[244, 33 – 34]. Війська оточували й палили села, примусово виселяли людей. Бачачи, що залишатись на батьківщині вже неможливо, частина українців, які уникнули депортації 1944-46 рр., пробували будь-якими шляхами добитись свого переселення не на західні землі Польщі, а в радянську Україну. В кінці квітня 1947 р. в уряд УРСР був направлений колективний лист мешканців Лемківщини, де висловлювались просьби про переселення на землю своїх співвітчизників[231, 232 – 233]. Тільки за першу половину травня 1947 р. прикордонними військами МВС Українського округу при спробі нелегального переходу міждержавного кордону, тепер уже на сторону УРСР, були затримані 20 родин в кількості 104 чоловік. При огляді товарного ешелону, що прибув 2 травня із Польщі на станцію Рава-Руська, виявлені дві листівки, написані від руки різними почерками. В них висловлювалось прохання до Верховної Ради СРСР і зокрема до Й.Сталіна про переселення на територію Союзу РСР. Ці листи були написані від імені 20000 українців, що проживали в районі Рави-Руської[231, 253 – 254; 231, 260]. Аналогічні листи приходили й пізніше[231, 24 – 25].

Причиною такого щирого бажання виїхати в Радянський Союз була політика повної полонізації та ігнорування прав української меншини, яка провадилась Польщею. Люди вважали за краще жити між своїх співвітчизників в СРСР, ніж бути виселеними і полонізованими на Повернених Землях.

На жаль, доля цих закерзонців була вирішена ще задовго до початку операції “Вісла”. Ще в березні 1947 р. польський уряд звернувся до РМ УРСР із запитом про можливість розміщення на території радянської України 15-20 тисяч українців Закерзоння, що виявлять бажання сюди переселитись. Власті УРСР просто відмовились від своїх співвітчизників. Мотивувалось це тим, що апарат, який займався переселенням, вже розпущений, а житловий фонд для поселення нових громадян вичерпаний. Дозволялось лише приймати переселенців, оформлених в індивідуальному порядку через консульство СРСР в Польщі. Підписання будь-яких нових офіційних угод з польськими властями не передбачалось[231, 264 – 265]. 3 вересня 1947 р. було віддане розпорядження Міністра внутрішніх справ УРСР про заборону керівництву прикордонних загонів приймати заяви про в’їзд в УРСР жителів Закерзоння, а також приймати самих утікачів[231, 280].

Таким чином, остання добровільна спроба українців оселитись в УРСР, альтернативна до примусового виселення на північно-західні землі Республіки Польща, була невдалою через небажання радянських властей прийняти на свою територію ще кілька десятків тисяч закерзонців. Близько 150 тисяч українців не тільки були позбавлені права проживати на отчих землях, а й навіть права вибору свого нового місця поселення. Замість проживання в однорідному українському етнічному середовищі тепер вони були приречені на швидку асиміляцію польським оточення повернутих земель.

Міграція депортованих українців в УРСР продовжувалась і в наступні роки, проте з набагато меншою інтенсивністю, ніж у 1944-1947 рр.

Таким чином, ми можемо констатувати, що урядовими колами не було створено реальної програми розселення. Економічні й політичні інтереси держави були поставлені набагато вище від інтересів 482 тисяч розселюваних закерзонців. Не було продумано практично жодних стимулів, за виключенням силового, які б змогли примусити людей залишитись в тих областях, куди їх поселили. Депортованих в південних та східних областях УРСР не забезпечили мінімальними умовами проживання та праці. Силове залучення людей до колгоспів та безоплатна їх експлуатація не могли не призвести до пасивного опору, що вилився в самовільній міграції в Західну Україні. В результаті значна кількість переселенців була змушена кілька раз змінювати місце проживання. Наслідком були розірвані сім’ї, втрата майже всього привезеного з Польщі майна, нестача продуктів харчування, поширення хвороб і зростання смертності. В західні області люди приїжджали чи приходили практично жебраками. Частина переселенців гинула дорогою, арештовувалась органами охорони порядку через відсутність документів та протиправні дії (сама міграція була забороненою). Все це призвело до ще одного витка в ускладненні соціально-економічного та психологічного адаптування людей в новому середовищі. Депортовані ставали найбіднішим прошарком населення в УРСР.

Розділ 4

Соціально-економічна адаптація переселенців із Закерзоння в УРСР

4.1. Заходи центральних та місцевих органів влади щодо розв’язання житлової та земельної проблем депортованих, залучення їх до колгоспів.

Офіційно уряд УРСР дбав про “добровільних” переселенців, було прийнято велику кількість програмних документів, що мали сприяти швидкій адаптації нових громадян УРСР. але багато із запланованих заходів так і залишилось на папері і про справжній стан справ на Україні промовисто свідчать документи архівів.

Базові принципи соціально-економічної адаптації закерзонців в УРСР були закладені ще в угоді між урядом УРСР і ПКНВ від 9 вересня 1944 р. пізніше вийшли численні постанови РНК УРСР і ЦК КП(б)У, які зобов`язували місцеві органи влади провести ряд заходів, що мали сприяти економічній, соціальній та психологічній адаптації переселенців із Польщі. 5 травня 1945р. була прийнята постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У “Про розселення і господарське влаштування в західних областях УРСР 30.000 сімей українського населення, евакуйованого з Польщі”[213, арк. 63 – 65]. 3 жовтня 1945р. прийнято постанову РНК УРСР і ЦК КП(б)У №1620-118 “Про невідкладні заходи щодо господарського влаштування українського населення, що прибуло з Польщі на територію УРСР, і роботі серед нього”[214, арк. 114 – 122]; 18 лютого 1947р. – постанова РМ №33-2сс. “Про стан взаємних розрахунків з переселенцями з Польщі, що прибули в УРСР”[219, арк. 2 – 5] та інші.

Такі постанови республіканського керівництва дублювались аналогічними на обласному рівні. Наприклад, базова постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 3 жовтня 1945 р. була продубльована на обласному рівні постановою виконкому Тернопільської обласної ради і Бюро обкому КП(б)У №1081 від 23 жовтня 1945 р. “Про невідкладні заходи по господарчому влаштуванню українського населення, що прибуло з Польщі на територію Тернопільської області і роботі серед нього”, постановою №1388 Львівського облвиконкому і бюро обкому КП(б)У від 22 жовтня 1945 р. “Про невідкладні заходи по господарському влаштуванню українського населення, що прибуло з Польщі” та ін.[130, арк. 37 – 42; 108, арк. 197 – 198 зв.], а також відповідно райвиконкомами та райбюро КП(б)У (в даному разі Микулинецьким)[135, арк. 2 – 4]. Ці постанови ми можемо вважати основними й типовими, що стосувались адаптації закерзонців відповідно на республіканському і на регіональному рівнях. Всі подальші постанови, накази, інструкції та відповідні звіти і доповідні записки, що були реакцією на них, є лише своєрідним уточненням названих вище документів й ледь не дослівно копіюють документи свого типу.

Взагалі, кількість постанов, що стосувалась питання соціально-економічної адаптації депортованих є вражаючою, як і те, що всі вони дуже схожі між собою за змістом. Таке дублювання вказує на те, що, як правило, дані постанови втілювалися в життя лише частково. В такий спосіб із характерною для тих часів процентоманією верхні ешелони виконавчої влади та партійні чиновники імітували керівництво процесом поселення, а на обласному та районному рівні створювалась видимість роботи та подавались наверх фіктивні звіти. Насправді справа була пущена майже на самоплив і влаштовуватись на новому місці проживання люди були змушені самотужки. Саме до таких висновків дійшли і республіканські чиновники, які здійснювали ревізію влаштування депортованих в областях УРСР, що й було викладено у відповідній довідці від 15 квітня 1946 р. Вони охарактеризували роботу державних адміністрацій наступним чином:

  • в районах спеціальні працівники по обслузі переселенців не виділені і часто робота переходить від одного працівника до іншого. В результаті ніхто не знає, в якому стані перебуває господарське влаштування. Наприклад, в Новосвітлівській райраді Ворошиловградської області загублені іменні списки всіх переселенців, що проживають в районі;

  • виїзди на місця працівників секторів по роботі з переселенцями були рідкістю. Щоб компенсувати це проводяться комплексні перевірки (як правило в зв’язку з приїздом вповноваженого Ради Міністрів) і облвиконкоми та обкоми приймають відповідні рішення, але ці рішення в більшості залишаються тільки на папері. Полтавські облвиконком та обком партії виносили рішення у справах переселенців 23 грудня 1944 р., 21 серпня, 23 жовтня, 12 лютого 1946 р.; Сумські облвиконком та обком – 15 липня, 3 серпня, 17 листопада, 18 грудня 1945 р. “Така ж кількість рішень винесена по Запорізькій, Одеській та інших областях. Всі рішення обласних організацій є відображенням рішень та вказівок Ради Міністрів і ЦК КП(б)У і, в свою чергу, мають відображати рішення районних організацій”;

  • райвиконкоми та райкоми не організували і систематично не займаються перевіркою виконання рішень по питаннях господарсько-побутового влаштування переселенців. Всі результати зводяться до того, що в рішеннях відзначаються недоліки в роботі, але виявлені недоліки практично не усуваються і справи господарського влаштування переселенців довший час залишаються без суттєвих змін”[20, арк. 47 – 49].

Відповідно до постанови РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 3 жовтня 1945 р. місцеві органи влади було зобов`язано провести ряд заходів, що мали сприяти економічній, соціальній та психологічній адаптації переселенців із Польщі. Чиновники УРСР швидко помітили деяку ворожість місцевого населення до вихідців із Закерзоння (можливо, що це було передбачено урядовими спеціалістами) і у згаданій постанові був вміщений проект цілого ряду заходів, що повинні були не тільки не згладжувати цю ворожість, а й сприяти її розвитку, вбивати клин між автохтонами та приїжджими. Переселенці не тільки не мали влитись в місцевий рух Опору як найбільш зневажені й ограбовані радянською владою, а й допомогти останній в ліквідації ОУН – УПА на місцевих теренах. Для цього використовувався старий римський принцип – “поділяй і владарюй”, а також випробувана тактика “батога й пряника”. “Батіг” у вигляді репресивно-каральної системи був навдивовижу досконалий та ефективний, а на роль “пряника” пропонувалась широка програма заходів, спрямованих на ощасливлення нових підданих під “сонцем батька Сталіна.” Переселенці мали стати своєрідними тірольцями в повоєнній Україні.

Справами переселенців, що прибували на територію України, мали займатися чиновники Управління по справах евакуації українського і польського населення при РНК УРСР (пізніше Рада Міністрів), відділи якої були створені в кожній області при виконкомах рад депутатів трудящих. Відповідно до постанови РНК УРСР №1261 від 23 вересня 1944 р. “Про тимчасові штати Головного Уповноваженого і Головного Представника, районних уповноважених і районних представників по справах евакуації польського населення з території УРСР в Польщу і українського населення з території Польщі в УРСР, Управління при РНК УРСР і обласні відділи західних областей УРСР по справах евакуації і розселення українського і польського населення” затверджувались штати цього “міністерства”, яке мало вершити долі більш як мільйона людей (маються на увазі українці та поляки). У віданні Управління були досить вагомі кошти, призначенні на виконання самої депортації, які сягали мільйонів рублів[33, арк. 5 – 7; 2, арк. 2]. Тимчасові штати обласних відділів при виконкомах були створені лише в західних областях і складались із 7 чоловік: керівник відділу; старший інспектор; інспектори (2); статистики (2); секретар-машиніст. Тимчасові штати районних уповноважених були куди чисельніші. Вони налічували 22 працівників: уповноважений – 1; заступник уповноваженого – 1; референти (по прийому і здачі худоби, сировини, сільськогосподарських продуктів – 2; по прийому і здачі рухомого й нерухомого майна – 1; по земельних питаннях – 1; по фінансових питаннях – 1; по транспорту – 2); головний бухгалтер –1; бухгалтер – 1; статистики – 3; секретарі – 2; машиністки – 2; перекладач – 1; шофер – 1; прибиральник – 1; охорона – 2 [204, арк. 130 – 132; 206, арк. 6 – 7; 1, арк. 1 – 3; 3, арк. 1].

Відповідно до розпорядження РНК СРСР 5 січня 1945 р. у кожній області створювалась відповідна група у кількості 3 чоловік. Таким чином всі обласні відділи, створені ще на початку жовтня 1944 р., реорганізовувались у групи[123, арк. 12]. Через чотири місяці дані групи були збільшені до 4 чоловік. Референти, статистики та рядові інспектори в дану кількість не зараховувались, позаяк відносились уже до другого ешелону керівництва. В подальшому кількість чиновників республіканського управління та обласних відділів у Східній Україні була скорочена спочатку до 2 чоловік, а далі – до одного[213, арк. 64; 19, арк. 1 – 2; 40, арк. 1 – 3; 41, арк. 1]. В подальших документах групу у справах розселення й надалі називають відділом.

Відповідні працівники мали зустрічати прибуваючі ешелони, допомагати прибулим в розвантаженні майна, пропонувати варіанти місць нового поселення, надавати транспорт для перевезення пожитків і худоби та робити все те, що мали б виконувати аналогічні служби.

Насправді справи були далеко гіршими. Практично в усіх областях проблеми із житлом, землею, прохарчуванням та ін. для депортованих розпочинались одразу після прибуття. Це було характерно для всіх без винятку областей[7, арк. 26]. Наприклад, план розселення прибулих у Тернопільську область мав бути готовий ще на 10 жовтня 1944 р.[206, арк. 6]. Проте переселенців часто розвантажували під відкрите небо на зруйнованих війною станціях або взагалі серед чистого поля. Як відзначалось постановою виконкому та обкому КП(б)У Тернопільської області №47 від 15 січня 1945 р., місця для поселення ніхто не готував[117, арк. 24 – 25].

Забезпечити прибулих транспортом для перевезення майна із станцій на місця нового проживання влада була не в змозі через майже повну відсутність такого, а мобілізація підвід у місцевого населення, як це передбачалось в урядових постановах, проводилась незадовільно[213, арк. 64]. Оплатити ж такі послуги автохтонів переселенці не завжди були в змозі. Люди повинні були самі ходити по довколишніх селах і шукати придатні на житло приміщення. Часто такі пошуки затягувались і сім`ї з малими дітьми тижнями перебували без даху над головою. Продукти харчування швидко закінчувались, що призводило до різкого зростання смертності немовлят та літніх людей[89, арк. 99].

Траплялись випадки, коли переселенців зустрічали із прапорами та оркестрами. В Осипенківському районі Запорізької області 53 сім’ї переселенців зустріли 584 підводи, які мали відвезти їх на місце нового поселення. В Одеській області на станцію Чубівка для перевезення переселенських сімей із 14 вагонів було мобілізовано 150 підвід. Відбулись урочисті обіди, мітинги, збори[25, арк. 32; 51, арк. 32]. Проте це радше одиничний, “рекламний”, аніж постійний метод роботи. Турботу влади на початках зустріло дуже мало депортованих. Більшість одразу зіткнулись із проблемами. В Миколаївській області транспорт до ешелонів подавався із запізненням – тому люди по кілька тижнів жили на станції чи поблизу неї в брудних приміщеннях або взагалі під відкритим небом. Аналогічною була ситуація в Дніпропетровській і Херсонській областях. Повна невідповідність елементарним санітарним вимогам була зумовлена відсутністю перевалочних пунктів по всій Україні. Тому типовим було поширення епідемічних захворювань[297, 146 – 155].

Загальне керівництво розселенням закерзонців і їх побутовим влаштуванням, як і майже всім господарським життям країни, здійснювали обкоми та райкоми КП(б)У. Їх пряме керівництво процесом адаптації переселенців передбачалось і урядовими рішеннями. Відповідно із спільною постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 28 вересня 1944 р. №1274 безпосередній контроль за ходом трансферу населення був покладений по РНК УРСР – на Старченко В.Ф., а по ЦК КП(б)У – на Терещенка С.П. Цей документ був підписаний Головою РНК М.Хрущовим та Секретарем ЦК Д.Коротченком[205, арк. 133]. Досить часто в спільних постановах облвиконкомів та бюро обкомів згадувалось, що голови райвиконкомів та секретарі райкомів “несуть перед облвиконкомом та обкомом КП(б)У персональну відповідальність за господарське влаштування кожної переселенської сім’ї.” За невиконання цієї вимоги винних обіцялось притягнути до суворої відповідальності. відповідно на обласному рівні контроль несли заступники голови облвиконкому та секретаря обкому[167, арк. 168; 95, арк. 63].

Проте досить частою була ситуація, коли секретарі районних та обласних парторганізацій не тільки “самоусувались” від управління цією ділянкою роботи, але й не здійснювали контрольних функцій. Нецільове використання виділених коштів, матеріалів і продуктів було постійним явищем на всій території УРСР[161, арк. 48; 236, 290; 236, 302]. Місцеві органи влади були байдужими до проблем депортованих. Таким чином із самого моменту свого прибуття переселенці виявились найбільш соціально незахищеною верствою населення.

Саме переселення було дуже дорогим у фінансовому відношенні процесом. Оплата праці чиновників, що займались переселенням, послуг залізничного та гужового транспорту, а також компенсація депортованим за залишене у Польщі майно тільки за 1945 р. мала обійтись державі у 441796 тис. крб.[18, арк. 20]. Для зруйнованої війною країни ця сума була астрономічною.

Однією з найболючіших проблем, що постали перед депортованими із Польщі українцями на їх новій батьківщині, була нестача житла. Урядові угоди, зокрема договір між урядом УРСР та ПКНВ, передбачали, що перед виселенням уповноваженими в справах евакуації та представниками сторін за участю власника має здійснюватися опис майна й будівель. Тобто, в УРСР людям мали надати або будинки виселених поляків, або відповідний грошовий чи майновий еквівалент. Причому наділення житловими та господарськими приміщеннями мало проходити до 10 днів після прибуття. Таке ж передбачалось і численними республіканськими та обласними постановами й інструкціями[230, 304].

Проте ці постанови виконувались вкрай незадовільно. На 20 червня 1945 р. в східних областях УРСР нараховувалось 31520 сімей переселенців. З них окремі будинки отримали 9532 сім’ї або близько 30%. Всі інші були “тимчасово” розміщені будинках колгоспників[14, арк. 2]. До 1 вересня ситуація в Східній Україні залишалась аналогічною. Із 38087 прибулих родин хати отримали 11377. Інші 26710 просто “ущільнили” у будинках місцевих жителів[236, 164 – 166].

В пошуках житла люди часто кочували із села в село, із району в район. Пізніше почалась активна міграція із східних областей на захід. Все це суперечило урядовим постановам, тому власті всіляко старались зупинити ці самовільні міграції[129, арк. 56; 107, арк. 115 – 116].

Порівняно краще становище у цей період було в Західній Україні. Із 17677 сімей житло отримали 13036[236, 164 – 166]. За 1945 р. в Львівську область прибуло 8560 сімей переселенців. З них 7 280 сім’ям надали власні житлові будинки й господарські будівлі, а всі інші були поселені в польських господарствах, очікуючи виїзду їх власників[85, арк. 2а]. В Теребовлянському районі Тернопільської області за станом на 5 вересня 1945 р. 77 із 588 переселенських сімей не мали власних хат і квартирували в автохтонів, що часто викликало конфлікти між приїжджими та місцевим населенням. Схожі випадки були й у інших районах області. На цей час в області, як і в усьому західному регіоні, налічувалось багато хат, що вже звільнили поляки[129, арк. 55].

У Ширецькому районі Львівської області на 25 лютого 1946 р. прибулим 174 сім’ям виділили 73 хати. Люди жили по 2-3 сім’ї в одному будинку. Про нормальні умови проживання говорити було зайвим[88, арк. 62]. У квітні 1946 р. у колгоспі “П’ятирічка” Краснодарського району Ворошиловградської області всі шість переселенських сімей жили у викопаних власноруч землянках. Так само животіли люди і в Цюрупинському районі Херсонської області. Доведені до відчаю люди продавали останнє майно і наймали житло, платячи 200-300 крб. на місяць. У Свердловському районі переселенцям не надали господарських приміщень, тому їхня худоба зимувала надворі[20, арк. 8].

Набагато кращою (в усякому разі з погляду статистики) була ситуація в Одеській області. У травні 1946 р. з 3969 переселенських сімей лише 620 були допоселені в будинки колгоспників[231, 104]. Але невідомо, чи наведена кількість влаштованих закерзонців є справжньою. В довідці на ім’я Лаврентія Берія вказувалось, що в липні цього ж року там нараховувалось вже 4942 сім’ї, з яких квартирами були забезпечені лише 3337[236, 337 – 339]. Навряд чи хтось посмів би обманювати грізного наркома. Або цифри за травень були “дотягнутими” до відповідного рівня, або обласна адміністрація два останні місяці поселенням депортованих не займалась. З іншого боку, переселенці, що втекли на Львівщину з Одеської області в кінці 1945 р. свідчать, що люди жили по 6-8 чоловік в одній кімнаті. Та й з тієї їх могли викинути на вулицю місцеві колгоспники, яким набридало ділити своє й без того тісне житло із переселенцями[89, арк. 99]. Про влаштування переселенців промовисто свідчить і те, що з 15 березня по 15 травня 1946 р. з області виїхала 971 сім’я[231, 106].

Щоб виправити становище, приймали все нові й нові документи Постановою від 18 лютого 1947 р. РНК УРСР і ЦК КП(б)У зобов’язували обласні та районні виконкоми до 1 червня 1947 р. надати переселенцям відповідні житлові та господарські будинки[219, арк. 2 – 5].

Проте й ця постанова так і залишилась на папері. На кінець березня 1947 р. із 18331 сім’ї переселенців у Львівській області до 3000 сімей не мали окремого житла[101, арк. 12]. Найбільш катастрофічне становище склалось у Волинській області, де на 1 липня 1947 р. із 13467 сімей 2878 отримали окремі хати, 1155 – квартири. 9234 сім’ї тулились по чужих кутках, господарських приміщеннях та підвалах[39, арк. 10]. Загалом до кінця 1947 р. із 5478 сімей, що ще залишались у Східній Україні, власні хати отримали 3996 сімей, квартири – 513 (тобто житлом були забезпечені 82,3% родин)[36, арк. 20 – 22]. У Західній Україні із 98314 сімей хати отримало 75138 сімей, а квартири – 10288 (86,8%)[36, арк. 20 – 23]. Слід зауважити, що ці цифри є неточними, оскільки у довідці Управління у справах евакуації при Раді Міністрів УРСР фігурує 103792 сім’ї депортованих українців (428903 чол.). Більше 50 тисяч переселенців все ще шукали свого пристановища, прописки не мали і, відповідно, не могли фігурувати в документах[36, арк. 20].

У південних та східних областях для забезпечення “евакуйованих” житлом планували використати будови колишніх колгоспів у німецьких колоніях, а також будинки німців, що були вивезені ще на початку війни. Усі вони мали бути належним чином відремонтовані[214, арк. 114].

Але за час війни значна частина німецьких колоній була спалена чи сильно зруйнована. Часто ці будови займали будь-які господарські організації чи колгоспи. У квітні 1946 р. у Великохортицькому районі Запорізької області у 20 німецьких колоніях нараховувалось 1807 хат. З них 862 зайняли колгоспники, 231 хату – різні організації і лише 672 отримали переселенці[20, арк. 12]. Нерідко будинки продавали всім, хто мав бажання їх купити. Траплялись випадки, що місцеві жителі продавали свої хати за завищеними цінами, а собі за безцінь купували будинки в німецьких колоніях. Таким чином, багато переселенських сімей були змушені жити в кутках зруйнованих чи спалених будинків, в господарських і підсобних приміщення, стайнях, інколи навіть в землянках[236, 314 – 315]. Згідно офіційної статистики в Чернігівському районі Дніпропетровської області в 13 німецьких колоніях нараховувався 601 будинок. З них 179 були надані місцевим колгоспникам, 12 зайняли державні організації, а 21 були передані депортованим. Насправді ж реальна ситуація сильно різнилась від офіційної. В згаданих колоніях було розміщено всього 94 сім’ї переселенців, яким виділили “аж” 29 будинків[195, 151].

В зв’язку з тим, що в східній і південній частині УРСР вільних житлових приміщень практично не було, то депортованих поселяли в будинках колгоспників “в порядку ущільнення”. Далеко не завжди поселенці вживались із господарями. Часто останні вимагали плати за проживання чи в будь-який спосіб вигнати “непрошених” гостей із дому. Так переселенка Марія Жук у с. П’ятихатка Дніпропетровської області була змушена виплачувати власнику квартири 200 крб. на місяць. Аналогічні випадки були й у Херсонській області. Одразу ж із поселенням виникали маса чисто побутових конфліктів: де тримати худобу й птицю, як поділити одну кухню, один коридор, одне подвір’я? Неважко зрозуміти автохтонів, що самі не мали де жити й конфліктували з переселенцями, яких місцеві органи влади поселили в їх і без того тісні домівки. В колгоспі ім.Фрунзе Синельниківського району цієї ж області переселенець Петрай Ф.І. з сім’єю в 5 чоловік проживав у тісній кухні[9, арк. 7 – 8].

Ті ж переселенці, що отримали таке-сяке житло, не завжди мали змогу і будівельні матеріали для того, щоб “реставрувати” пічку, засклити вікна, вибілити стіни тощо. І хоча все це було характерним для усієї території УРСР, найгірші житлові умови були для поселенців сходу та півдня, де не було залишених поляками хат.

Звичайно, чуйне ставлення представників влади до переселенців, розумне використання наявних ресурсів та коштів могли б дещо зменшити гостроту житлової проблеми. Але на практиці мало місце зовсім інше. Керівники райвиконкомів, голови колгоспів і сільрад не тільки не цікавились житловим влаштування переселенців, не вникали в їхні проблеми, а й не надто культурно, а точніше просто по-хамськи поводились із депортованими, які в Польщі звикли до людського обходження. Переселенці постійно жалілись, що на них сварять “матом”[9, арк. 9 – 10]. В колгоспі “Хлібороб” Солонянського району Дніпропетровської області голова колгоспу заявив: “Ви нам не потрібні, нам потрібні Ваші коні, Вас ніхто сюди не кликав і ніхто Вас захищати не буде”. Переселенцям Синельниківського району, на прохання позичити свої ж, але вже усуспільнені коні для підвозу палива на зиму, голова відповідав хіба брудною лайкою. В Чкаловському районі за схожі просьби людей обіцяли притягти до судової відповідальності. В Солонянському районі кільком переселенським сім’ям, що звернулись за допомогою, голова колгоспу відповів: “Я Вам дам, теж мені нахлібники”[9, арк. 7 – 11]. Аналогічні скарги переселенців на грубе відношення керівництва могли б зайняти цілу монографію.

Іншим джерелом, що мало забезпечити переселенців житлом, згідно з постановою №1620-118 РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 3 жовтня 1945 р., були фонди сільрад, колгоспів та інших організацій. Але на землі, де двічі прокотились армії двох наймогутніших мілітарних держав, вирував українсько-польський конфлікт та не стихали бої військ НКВС із формуваннями УПА – існування такого фонду було примарним.

Щоб забезпечити переселенців житлом у Західній Україні планували використати будівлі поляків, які на той час уже переселились на захід. Договір між урядом УРСР і ПКНВ передбачав, що будинки, які “звільняються в результаті переселення, надаватимуться в першу чергу переселюваним”[230, 289]. Таких будівель було досить багато. Вже в травні 1945 р. поляки залишили в УРСР 21711 садиб (21301 житловий будинок) та 14840 квартир[61, арк. 83]. Загалом, згідно звіту Головного представника уряду УРСР про завершення переселення поляків, при переселенні останні залишили 78410 садиб, в тому числі 73379 житлових будинків[231, 131 – 132]. У 1944 р. 44832 сім’ї поляків (162292 чол.), що проживали у Львівській області, мали у своїй власності 17335 житлових будівель[83, арк. 45 – 46]. Проте на 1 квітня 1946 р. залишених поляками житлових приміщень (а евакуація їх вже практично закінчилась) нараховувалось лише 10832. Та й тих усіх депортованим не віддали – у їх володіння перейшло 8142 хати і 938 квартир. Проте в документі не зазначається, кому належали раніше ці квартири. Адже ще в листопаді 1944 р. в області нараховувалось 4762 вільних хати (з них 3687 придатних до житла) окрім залишених поляками. Окрім того переселеним у 1944-1945 рр. сім’ям доводилось місяцями чекати поки поляки виїдуть на захід[20, арк. 9; 82, арк. 44; 90, арк. 108].

Всі ці хати й мали передати депортованим в порядку взаємозаліку за залишене в Польщі майно. проте справа була не зовсім простою. Місцева влада використовувала будинки, які звільняли евакуйовані поляки, для облаштування адміністративних установ, колгоспних контор, медпунктів, відділень зв’язку як у містах, так і в селах[134, арк. 7]. Досить часто в них поселяли прибулих зі сходу чиновників, учителів, службовців, а також преміювали ними новопризначене місцеве керівництво. Наприклад, спеціальною постановою Підгаєцької райради Тернопільської області за секретарем Білокриницької сільради Причуком Мартином закріпили польський будинок взамін власної хати, яку він передав переселенцю. Голові та секретарю сільради у Пановичах цього ж району Дмитрові Денеці та Кирилові Шав’яку просто видали по польській хаті[182, арк. 102 – 103].

В польських хатах часто розміщували сім’ї багатодітних, інвалідів війни, родини полеглих у боях[180, арк. 42; 180, арк. 253].

Окрім цього, ці будівлі масово займали родичі вивезених поляків чи просто місцеві селяни. В Тернопільській області це явище поволі набувало епідемічного характеру. Спроби органів влади боротись із ним були майже безуспішними. Наприклад, Микулинецький райвиконком у постанові від 28 жовтня 1945 р. наказував звільнити всі житлові будинки та господарчі будівлі, які незаконно зайняли автохтони[135, арк. 2]. Схожа ситуація була в Бучацькому районі[132, арк. 21 – 23].в Заліщицькому, Товстенському, Копичинецькому і Чортківському районах за станом на 5 січня 1946 р. теж було багато випадків, коли польські хати займали місцеві жителі. Рішення місцевих райвиконкомів становища не виправили й постановою облвиконкому така ситуація знову зафіксована у цих же ж районах. Обласне керівництво так само зобов’язувало виселити місцевих жителів із польських хат[139, арк. 97].

Результативність цієї роботи була такою ж сумнівною. Влада у селах була, з одного боку, ще надто слабка, щоб виселити автохтонів із польських хат, а з іншого боку голови сільрад чи колгоспів не хотіли конфліктувати з односельцями через заїжджих. Досить часто вони самі використовували будівлі евакуйованих поляків. Тому постановою від 3 квітня 1946 р. Тернопільський облвиконком та обком вже вкотре зобов’язували райвиконкоми провести виселення місцевого населення із незаконно зайнятих хат[149, арк. 122]. В постанові від 23 квітня 1946 р. фіксувалась така ж ситуація[151, арк. 25].

За літо 1946 р. ситуація із житловим влаштуванням закерзонців не зазнала помітних змін. Станом на 16 вересня в Золотниківському районі Тернопільської області 106 сімей не отримали власних хат, хоча 48 житлових будинків зайняло місцеве населення[167, арк. 160]. У селі Великий Глибочок з 17 польських хат переселенцям дали лише 7, у Городниці з 12 – 3. Такою ж була ситуація у всьому Великоглибочецькому районі[167, арк. 160]. Власті просто не могли зарадити цьому й обмежувались черговими вказівками та постановами.

Аналогічною була ситуація й у інших областях. В селі Преображенка Киверецького району Волинської області поляками було залишено 254 будинки. З них переселенцям передано 124 хати, а 115 – передано місцевому населенню, в тому числі 35 будинків під знос. В селі Рафалівка Киверецького району цієї ж області після евакуації польських громадян залишилось 110 хат. З них переселенцям було передано 39 хат, 9 надано місцевому населенню, 50 розібрано жителями цього ж села для власних потреб. Решту ж незаконно заселено автохтонами[236, 323].

За станом на 25 жовтня 1946 р. в Бережанському районі Тернопільської області 684 переселенські сім’ї не були наділені житлом, хоча 132 хати самовільно зайняло місцеве населення[171, арк. 48].

Документи засвідчують аналогічну ситуацію і в наступному році. За станом на 15 липня 1947 р. господарчо не влаштованими були ще 717 переселенських сімей. Траплялись випадки, коли за переселенцями закріпляли хати, що їх зайняли місцеві жителі. Здебільшого райвиконкоми не надавали жодної допомоги у фактичній передачі цих будинків переселенцям, з якими вже були проведені взаєморозрахунки з урахуванням згаданих будівель. В такий спосіб створювались умови для ворожнечі між автохтонами і заїжджими, частими стали судові позови щодо цих проблем. Тернопільський облвиконком у черговий раз постановою від 24 липня 1947 р. зобов’язав райпрокурорів використати всі засоби впливу проти самовільних заселювачів. Термін на виселення автохтонів і влаштування закерзонців давали до 1 вересня цього ж року[191, арк. 33 – 35].

Як свідчать постанови Микулинецького райвиконкому на 4 вересня 1947 р. проблема все ще була далека від вирішення[195, арк. 6]. У Чортківському районі факти самовільного зайняття автохтонами польських хат були характерними ще в середині жовтня 1947 р., хоча там 438 сімей закерзонців ще не отримали свого житла[197, арк. 121].

У Волинській області в липні 1947 р. з 5121 польської хати переселенцям дали 2878. Інші 2243 були незаконно зайняті різними організаціями, місцевими жителями або повільно руйнувались через відсутність догляду[39, арк. 10].

Ситуацію, що склалась на заході республіки, зафіксувала постанова РМ УРСР №1508 від 1 вересня 1947 р. “В Західній Україні значна кількість хат, залишених евакуйованими поляками, переселенцям з Польщі не передані та незаконно зайняті приватними особами, господарськими та іншими організаціями, а частина хат не обліковано через безгосподарське до них відношення із сторони виконкомів районних і сільських рад руйнується і стає непридатною. Виконкоми районних рад незаконно продають і передають безплатно хати, залишені евакуйованими поляками, районним працівникам та іншим особам, що не є переселенцями з Польщі.” Тому вкотре рекомендували виселити незаконних жильців із польських і чеських хат, допомогти переселенцям будматеріалами й робочою силою в побудові нових житлових і господарських приміщень[199, арк. 166 – 167].

На той час із областей Західної України в Сибір та на Далекий Схід рухався широкий потік людей, які в тій чи іншій мірі були причетними до національно-визвольного руху. Разом із арештом члена ОУН чи УПА або й просто підозрюваного депортації підлягала вся його сім’я, а інколи й ближча родина. Їхні господарства конфісковували на користь держави та розпродували чи задарма роздавались державним і партійним функціонерам. А оскільки польські хати вже заселили переселенці чи місцеві, то розрахуватись із новоприбулими було вирішено саме за рахунок учасників визвольної боротьби. Тому рішенням Тернопільського облвиконкому №1541 від 10 листопада 1947 р. райвиконкомам було дозволено продати переселенцям 1010 хат і 1364 господарські приміщення, що залишились від виселених за межі УРСР “бандитів і бандпосібників”[203, арк. 1 – 2]. Таким чином люди часто опинялись перед вибором: залишитися без постійного житла або скористатись останньою пропозицією та протиставити себе всім родичам виселених. Інколи вимушені “гості” використовували бодай таку можливість отримати дах над головою. Тому нерідко селами мандрували чутки, що саме переселенці ставали причиною депортації автохтонів. Проте часто закерзонці навідріз відмовлялися заселяти хати репресованих, навіть коли такі надавалися їм у порядку взаєморозрахунків[203, арк. 1 – 2].

Після виселення поляків на Західній Україні залишилась велика кількість їх майна і будівель. Вже у квітні 1946 р. у Західній Україні нараховувалось 58540 залишених хат і 19438 хат вважились покинутими[20, арк. 9]. Для забезпечення їх цілісності та захисту від руйнування та розкрадання планувалось вести повний облік такого майна, а також призначити в кожному селі та місті осіб, відповідальних за охорону його. Тернопільським облвиконкомом таке рішення було прийняте ще 3 жовтня 1944 р.[206, арк. 7]. Проте виконувалась воно не надто добре. (Набагато пізніше, у 1947 році, аналогічна постанова була прийнята й на республіканському рівні[199, арк. 167 – 170]).

Залишені житлові будинки та господарські приміщення не охоронялись, в результаті чого переселенці Ковальчук С.С., Сорока І.Л. в селі Шипівці Товстенського району, Фрез І. та інші в с. Дзвиняч Заліщицького району отримали житло без вікон та дверей, а господарські побудови повністю зруйновані[139, арк. 97]. В Чортківському, Микулинецькому та Заліщицькому районах представники сільрад насильно переселяли закерзонців із відведених їм хат у гірші[149, арк. 121].

Щоб запобігти цілковитій руйнації та розкраданню польських будинків, облвиконком постановою від 5 січня 1946 р. зобов’язав голів районних рад зайнятись ремонтом вищезгаданих будівель та організувати їх охорону[139, арк. 99]. Як і багато інших, це розпорядження не виконувалось. Тому 15 лютого 1946 р. облвиконком прийняв спеціальну постанову, згідно з якою голови райвиконкомів та сільрад були зобов’язані організувати охорону та збереження житлових будинків і господарських приміщень, які залишили поляки. Особисту відповідальність за це покладали на голів сільрад та земельних товариств. За пошкодження житлового фонду відповідні документи передавали у слідчі органи для притягнення винуватців до кримінальної відповідальності[141, арк. 75].

Проте руйнування будівель і самовільне їх заселення тривало й надалі. Особливо це проявлялось в Гримайлівському, Козівському, Копичинецькому, Пробіжнянському та інших районах. Тому 23 квітня цього ж року була прийнята ще одна аналогічна постанова під назвою “Про збереження залишених евакуйованими польськими громадянами покинутих будинків, садиб та господарських побудов в області”. Тепер вже за окрему плату – 50 крб. на місяць виділи одного сторожа на 20 покинутих будівель. Сусіднім господарствам дозволяли на договірній основі користуватись покинутими будівлями та здійснювати їх охорону до заселення в них переселенських сімей. Це стало основою для численних конфліктів між автохтонами та приїжджими, оскільки одні реально володіли майном та не бажали ним ділитись, а інші мали законне право й відповідні документи на ці ж будови.

Дозволяли також розбирати польські хати на потреби колгоспів, організацій, потерпілих від німецько-фашистських загарбників, для допомоги інвалідам війни, демобілізованим та іншим категоріям пільговиків. А позаяк під наведений список у повоєнний час знайти людей було більш ніж просто, то цей параграф постанови пізніше використовували як засіб тиску на переселенців при організації колгоспів. Будівлі “нелояльних” закерзонців просто розбирали місцеві активісти[151, арк. 25 – 27]. Розруйновані будівлі мали відновлювати за рахунок винуватців нищення, яких могли притягти до відповідальності як за нищення державного майна. Але руйнування і самовільного заселення дана постанова, звичайно, не спинила.

В інших областях ситуація була аналогічною. В Львівському сільському районі польські хати руйнувались внаслідок впливу природи та завдяки людям, що “допомагали” цьому процесу. 556 хат були передані військовій частині, тоді як багато переселенців все ще чекали на обіцяне житло[93, арк. 36].

Не контролюючи ситуацію на місцях і не маючи докладних статистичних даних щодо влаштування переселенців, райвиконкоми і райкоми приймали рішення, які явно були загальними і декларативними. Не було планів конкретних заходів, не призначено посадових осіб, відповідальних за виконання цих рішень. Таким чином всі постанови республіканського й обласного керівництва на місцях просто брали до уваги, вони не служили керівництвом до дій. Саме таку оцінку роботи районних органів влади дано у спільній постанові Тернопільського облвиконкому і бюро обкому КП(б)У[167, арк. 161].

в республіканських постановах передбачали створення спеціальних бригад, що будуватимуть житло спеціально для переселенців. Проте це так і залишилось планом. Для кількох тисяч депортованих, які прибули в Дніпропетровську область на червень 1945 р., було розпочато будівництво 129 садиб. У Новгородському районі Кіровоградської області на 15 липня 1946 р. із запланованих 275 хат для переселенців розпочали будівництво лише 14[236, 338]. Колгоспні будівельні бригади, в основному, займались відновленням господарських будівель у своїх колгоспах. Депортовані ж вміли зводити стіни тільки із дерева, якого на сході і півдні було обмаль. “Мені важливо, — жалівся переселенець А. Войтович з Котовського району Дніпропетровської області, — вивести стіни, а все інше я сам зроблю”. Це ж саме говорили й інші переселенці. Постійними були скарги на відсутність лісоматеріалів[9, арк. 3 – 4]. І це було характерно для всієї УРСР.

Відповідно до постанови Тернопільського облвиконкому та обкому від 23 березня 1946 р. райвиконкоми мали організувати бригади взаємодопомоги для ремонту будівель, переданих переселенцям. Облплан зобов’язували виділити 5 тис. м3 деревини для відновлювальних робіт[147, арк. 91]. Проте всі переселенці твердять, що хати доводилось відбудовувати самостійно, а державна допомога була мінімальною.

Досить часто траплялось, що коли закерзонці прибували на призначений для них хутір чи подвір`я, то знаходили там порожнє місце – будівлі розбирали місцеві жителі для своїх потреб без будь-якої санкції державних органів. Місцеві власті, не контролюючи ситуацію, просто зменшували у звітах кількість залишених поляками будівель. Таким чином, переселенцям часто не було де жити[375, 94 – 97].

Відповідно до постанови РНК і ЦК КП(б)У за першу половину 1946 р. у УРСР мали побудувати 35531 новий дім. Проте цей план стосувався лише Східної України. Для західного регіону вважалась достатньою кількість тих будинків, що залишилась після поляків. Тому тут будували по кілька будинків у районі або не будували взагалі. Але на початок квітня побудували тільки 91 хату[20, арк. 14 – 15; 214, арк. 123]. До кінця серпня їх кількість зросла до 577, будівництво ще 3301 було розпочато. Таким чином план будівництва на 1946 рік був практично провалений. На 1947 рік для переселенців було заплановано збудувати 19000 житлових будинків[199, арк. 166 – 170]. Проте плани так і залишились планами. У цілій Східній Україні за 1947 р. побудували 320 та відновлено 184 будинки, хоча окремого житла все ще потребували 969 сімей із тих 5478, що все ще залишались на сході й півдні УРСР. Найгірше становище було у Дніпропетровській області, де окремого житла не отримали 72 із 644 сімей та в Запорізькій, де житло чекали 228 із 1191 сімей. В шести західних областях із запланованих 16471 хати збудували 1906 і відновили 1835 хат. Хоча на кінець кору житла потребували 12888 із 98314 сімей[36, арк. 20; 36, арк. 22 – 24].

У 1947 р. у Тернопільській області планували збудувати 3661 будинок для переселенців. Для цього намічали виділити 7 млн. крб. Побудовано було 65 і відновлено 1651 житлове приміщення[186, арк. 48 – 51; 36, арк. 24].

Отже, можна констатувати, що житлову проблему вирішували зі значним запізненням і вона була розв’язана лише в подальші роки.

Ще однією болючою для закерзонців проблемою було надання їм землі в одноосібне користування. Відповідно до інструкції щодо реалізації угоди між урядом УРСР та ПКНВ, затвердженої в середині вересня 1944 р., надавати землю переселенцям мали відповідні чиновники НК земельних справ. На місцях реально цим займались райземвідділи. Селянам, що на момент переселення в УРСР мали у власному користуванні землю, виділялись аналогічні ділянки, але не більше 15 га на одне господарство. Безземельним селянам в Дрогобицькій, Львівській, Станіславській і Тернопільській областях надавали до 7 га землі. У Волинській та Рівненській – до 10 або до 15 га на господарство. Депортованим у райони Одеської, Дніпропетровської, Херсонської, Запорізької та Миколаївської областей, що виявили бажання працювати в колгоспах, виділяли 0,35-0,5 га під присадибні ділянки. Те, що в згаданих областях можуть виявитись переселенці, що хочуть вести окреме господарство, даною інструкцією навіть не передбачалось[230, 296 – 298]. Отже, нові жителі Південної та Східної Україні змушені були ставати колгоспниками або ж тікати на західні, ще не колективізовані землі.

Проте навіть ті депортовані, що одразу ж стали у лави колгоспників, не одразу отримали присадибні ділянки. Чиновники райземвідділів, що найбезпосередніше відали земельними справами, просто не хотіли морочитись із переселенцями й формально відносились до своєї роботи, під всілякими приводами затягували її завершення. Непоодинокими були випадки, коли депортованим нарізали земельні ділянки тимчасово, на значній віддалі від села або ж на невгіддях[12, арк. 34].

В колгоспі ім.Фрунзе, Синельниківського району, Дніпропетровської області з 33 щойно прибулих сімей городи нарізали тільки 13. Ще 5 господарств відмовились брати наділи, оскільки просто не мали чим їх засіяти. У Сталінській області на середину квітня 1946 р. частина селян городи отримала досить умовно, оскільки реальних меж ділянок їм ніхто не визначив[32, арк. 73].

Аналогічною була ситуація і на заході республіки. В Чортківському районі Тернопільської області за станом на 5 вересня 1945 р. землею було наділено 85% переселенців, у Теребовлянському – 79%[129, арк. 55].

Відповідно до постанови 1620-118 РНК УРСР і ЦК КП(б)У в західних областях переселенцям мали надати земельні ділянки до 15 листопада 1945 р., а надалі забезпечувати землею не пізніше 10 днів після прибуття[214, арк. 114]. Проте землі не завжди були належної якості. Земельна проблема не була вирішена Польщею до війни і в Галичині відчувалась різка нестача ріллі. Землі ж поляків, що від`їжджали на захід були, як правило, високої якості, оскільки в переважній більшості були власністю нащадків старої шляхти та осадників 20 – 30-х років, яким після парцеляції попали далеко не найгірші ґрунти. Зрозуміло, що спраглий до землі місцевий господар поспішав самовільно обміняти свою ділянку на землю поляка, що виїхав. В результаті щоб отримати обіцяну урядовою постановою землю, а не різні невгіддя, переселенцям доводилось звертатись по допомогу офіційних властей.

Користуючись беззахисністю переселенців, голови сільрад, що найбезпосередніше керували процесом розселення і влаштування на місцях, досить часто виділяли їм віддалені від села земельні ділянки. Наприклад, у селі Іванівці Підволочиського району Тернопільської області закерзонці отримували лише такі наділи[181, арк. 157]. Щоб їх обробляти люди були змушені витрачати багато часу на дорогу або ж зводити хутори, що не надто заохочувалось місцевою владою. Вважалось, і не безпідставно, що хуторяни найбільш активно допомагають воїнам УПА.

Ґрунти здебільшого надавали в розмірах, що були меншими за означені в евакуаційних листах і значно мізернішими, ніж планували в урядових постановах. За станом на 20 червня 1946 р. з 37 686 переселенських сімей, що прибули у Тернопільську область, землею було наділено лише 32147 з них у кількості 88 686 га. Тобто, на одну сім’ю припадало в середньому по 2,75 га. В Теребовлянському районі на 1247 сімей виділили 2878 га (2,3га на господарство), в Бучацькому на 1559 сімей – 2582 га (1,6 га на господарство)[161, арк. 48]. У Львівській області 7219 господарствам дали 20014 га (2,77 га на господарство)[87, арк. 47 – 50].

Окрім того, хоча більшість переселенців знала, що вони отримали землю, проте розмежування полів не було проведене, а ділянки землі за окремими господарствами не закріпили[139, арк. 97]. Таким чином індивідуальний обробіток землі в теплу пору року та снігозатримання взимку були неможливими. Це явище було характерним як для кінця 1945 – початку 1946р., так і для кінця 1946 р.. В Сталінській області в квітні 1946 р. городні ділянки так і не отримали визначених меж. Правда, тепер винних обіцяли притягти до кримінальної відповідальності, а не лише до адміністративних покарань[171, арк. 48 – 49; 32, арк. 73].

Оскільки норми наділу землі на одне переселенське господарство постійно порушували райземвідділи в бік зменшення, то значного поширення набуло явище фіктивного дроблення закерзонцями власних господарств. Таким чином, після розподілу господарства між ріднею хазяїн отримував змогу подвоїти свій земельний наділ. Такі випадки розслідували і винних притягували до кримінальної відповідальності[174, арк. 78 – 79].

Ще одним значним недоліком у роботі органів влади щодо господарського влаштування депортованих була постійна затримка у наданні земельних ділянок. І це було надзвичайно характерним для всього періоду поселення й облаштування закерзонців. А реакція владних структур на реальний стан справ була надто сповільненою. За станом на 1 квітня 1946 р. у Рівненській області землю отримали 36,2% закерзонців (в середньому по 4,8 га на сім’ю); у Львівській – 70,4% (по 2,7 га на сім’ю). Загалом по Західній Україні землю отримали 75,5% депортованих (по 3,4 га на господарство)[20, арк. 10 – 11].

В Тернопільській області значна частина депортованих землю так і не отримала. Спільною постановою Тернопільського облвиконкому та бюро обкому №1103 від 16 вересня 1946 р. облземвідділ та райвиконкоми зобов’язувались активізували процес наділення закерзонців землею та закінчити його до 1 жовтня 1946 р.[167, арк. 163]. Проте в означений термін робота була ще далекою до завершення.

Часто переселенці прибували в час, коли проводити сільськогосподарські роботи було вже пізно. Не завжди люди мали чим зорати й що посіяти. А виконкоми зобов’язували допомогти переселенцям засіяти хоча б частину їхньої ріллі. Наприклад, Микулинецький райвиконком Тернопільської області 10 жовтня 1945 р. наказав сприяти закерзонцям в засіві хоча б 30% наданої їм землі[134, арк. 6]. Правда, чітко не вказувалось, хто це повинен робити, адже в цьому ж районі у деяких селах зорали на цей час 5-7% ріллі[134, арк. 6]. Тобто, ця постанова Микулинецького райвиконкому, як і абсолютна більшість аналогічних постанов інший районних та обласних виконкомів, була паперовим міражем. Виконання її було повністю нереальним без дієвої і фінансово забезпеченої державної програми. Як мали люди не тільки прожити з такої мізерної кількості землі, а й платити величезні державні податки – невідомо.

Хоча приплив українців із Польщі припинився у 1946 р., наділення їх землею тривало ще весь 1947 р. У постанові Ради Міністрів №1508 від 1 вересня 1947 р. зафіксовано, що деякі переселенські господарства до цього часу так і не отримали землі[199, арк. 166 – 167]. У східних та південних областях УРСР питання наділення городами всіх бажаючих переселенців було вирішене тільки під кінець 1947 р. У західних областях до кінця цього ж року земельні ділянки отримали майже всі бажаючі. В середньому ділянка складала 2,83 га на господарство. Найменші наділи отримали поселенців в Дрогобицькій області – 2,34 га, найбільші – у Станіславській – 3,25 га[36, арк. 22 – 23]. Як висновок можна констатувати, що остаточно проблема наділення землею була вирішена із розростанням колгоспної системи, що ліквідувала саме питання про одноосібний обробіток землі.

Відповідно до угоди від 9 вересня 1944 р. уряд УРСР гарантував, що евакуйовані на територію республіки люди “розміщуються згідно з їх бажанням або в колгоспному господарстві, або наділяються землею для ведення одноосібного господарства”[230, 287]. Оскільки даний пункт угоди не містив територіальних обмежень, то це стосувалось усіх областей УРСР.

19 вересня цього ж року побачила світ урядова інструкція, де роз’яснювались деякі положення українсько-польської угоди. Так от, в тій частині інструкції, що стосувалась питання наділення депортованих земельними ділянками, розміри цих ділянок вказували тільки для західних областей. Для поселенців сходу і півдня лише визначали площу присадибних ділянок при умові їх вступу в колгосп. Таким чином, одноосібне володіння землею було дозволено виключно на заході республіки, а на всій іншій території хоча й не було прямої заборони, але й не було жодного документу, який би унормував це питання. Те, що угода від 9 вересня 1944 р. буде фальшивкою щодо питання про наділення селян землею, можна було зрозуміти ще до її підписання. Адже поява одноосібних переселенських господарств на Східній та Південній Україні однозначно привела б до хвилювань селянської маси, що була приречена злидарювати в умовах неефективної колгоспної системи. Довелось би створювати окремі ринки для реалізації продукції самостійних господарств і якимось чином пояснити усім іншим, чому одні можуть жити більш-менш заможно або хоча б не голодувати, а інші приречені на вічні нестатки й колгоспне кріпацтво в умовах безпаспортної системи.

Таким чином, поселенці східної частини УРСР заздалегідь були приречені на вступ у колгоспи. Для активізації цього процесу використовувались як звичайна агітація, так і груба сила. До вступу в колгосп селянам просто не видавали зерно й корми згідно взаєморозрахунків, не поселяли в житлових будинках, не підвозили палива на зиму та ін. На просьбу переселенців про надання допомоги, голова колгоспу “Нове життя” Цебриківського району, Одеської області, Валанчук заявив: “…Коли вступите в колгосп і почнете працювати, тоді отримаєте і сіно, і солому, і паливо, а зараз вам отримувати нічого”[230, 516]. Такі випадки були постійним явищем. Заяви депортованих про небажання вступати в колективні господарства до уваги не приймались. Саме ж колгоспне життя, після нетривалого знайомства з ним, вселяло у переселенців такий жах, що люди ладні були покинути своє майно і переселятись куди завгодно, подалі б від запропонованого колективного господарства. Переселенці, що прибули на Львівщину жалілись на нестерпні умови проживання с.Ратнополь Березівського району Одеської області, куди їх поселили. Проживати їм доводилось по 6-8 чоловік в одній кімнаті, колгоспні заробітки були мізерними, а податки з переселенців знімали нарівні з усіма іншими жителями села[89, арк. 99].

При вивченні тогочасних документів складається враження, що їх складали люди повністю відірвані від села. Наприклад, ілюструючи незрозуміле прагнення депортованих втекти подалі від усіх “щедрот” колгоспної системи, автори “Довідки Управління у справах евакуації про перевірку виконання постанови Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У по питаннях господарсько-побутового влаштування українського населення, евакуйованого з Польщі в області УРСР на 15 квітня 1946 р.” з подивом відзначають, що прагнення депортованих втекти на захід всеохоплююче. Втікають навіть ті, хто, на думку авторів, добре влаштований і непогано заробляє. Як приклад цього наводиться переселенець Мазурик, що проживав у колгоспі ім. Кірова Березовського району Одеської області. Він був прийнятий у члени правління колгоспу, виробив 800 трудоднів, за що отримав 640 кг. зерна, 1500 крб. та 54 відра вина. Переселенець Кельчич виробив 600 трудоднів, і заробив 500 кг. зерна, 1200 крб. та 40 відер вина. Такі заробітки були максимальними. Невже ніхто з авторів документу не задумався, як ці господарі мали кормити численні родини цілий рік на 5-6 ц зерна та якусь тисячу тогочасних карбованців? Тому й виїхали згадані переселенці з колгоспу разом з іншими 54 сім’ями[20, арк. 46].

Кількість людей, що вступили в колгоспи не може свідчити про бажання стати членами колективних господарств, оскільки методи заохочення демократичними не були. Проте значна кількість людей знаходила в собі сили опиратись грубому тиску і в колгоспи не йшла. За станом на 1 квітня 1946 р. у Кіровоградській області лише 25% стали членами колективних господарств, у Сталінській – 70%, у Запорізькій – 88%[20, арк. 30]. Проте до кінця 1947 р. із цією проблемою радянські чиновники впорались – практично всі ті сім’ї, що проживали у сільській місцевості стали членами колгоспів[36, арк. 20; 36, арк. 29].

Згодом хвилі суцільної колективізації залили й західну частину республіки. В приміських селах були поспішно відновлені довоєнні колгоспи й активно йшов процес утворення нових, проте з огляду на цілий ряд причин (пасивний опір населення та активний – ОУН-УПА, нерозбудованість органів радянської влади та ін.) процес колгоспного творення протікав досить повільно. На початок вересня 1945 р. у Львівській області було всього 10 колгоспів, що об’єднували 358 бідняцько-середняцьких господарств (2100 га землі)[105, арк. 1]. Згідно урядових постанов переселенцям мали допомогти організувати окремі колгоспи. Чи хочуть цього самі депортовані – таке питання, зрозуміло, нікого не цікавило. Правда утворення окремих переселенських колгоспів проходило вкрай мляво й на квітень 1946 р. в Херсонській та Сталінській областях не було організовано жодного такого господарства[31, арк. 56; 32, арк. 69 – 76]. А загалом переселенці дуже прохолодно ставились до ідеї колективної праці, вона була чужою й незрозумілою для них, як і для всіх жителів Західної України. На 5 липня 1946 р. в колгоспи Тернопільської області вступило лише 315 сімей переселенців з 37 697 наявних[184, арк. 1 – 3]. Як на республіканський рівень, то цей показник був дуже низький. Ще на початок квітня цього ж року в Одеській області всі розміщені на території колгоспів родини були прийняті в члени колективних господарств. У Миколаївській області 96% родин теж вступили в колгоспи[20, арк. 30]. Дане порівняння досить промовисто свідчить про те, наскільки полярним було ставлення властей до закерзонців у даному питанні по різних регіонах УРСР. А тотальна колективізація пішла вже в наступні роки.

Становище сільського господарства під час війни та у післявоєнний період було дуже важким. Республіканське керівництво доводило графіки оранки, які регулярно не виконувались через величезну нестачу сільськогосподарської техніки та коней. Для ліквідації цього становища 5 квітня 1945 р. була прийнята спеціальна постанова Тернопільського облвиконкому, згідно з якою весняну оранку мали виконувати… коровами. Загалом в області у весняному обробітку ґрунту мало бути використано 38 000 корів[122, арк. 93 – 94]. А в спільній постанові облвиконкому та обласного комітету КП(б)У №227 від 13 березня 1946 р. колгоспам та одноосібникам рекомендувалось зарані привчати корів до роботи в ярмі[145, арк. 14]. Аналогічно корови використовувались і на сході республіки, тільки до такого раціонального використання худоби там “додумались” ще в 1944-45 рр.[239, 293]. Навряд чи ці корови після такого їх використання могли ще доїтись.

Що ж до східних областей, то небажання переселенців вступати в колгоспи й усуспільнювати своє майно робило їх “білими воронами” на загальному фоні й вбивало ще один клин між ними й автохтонами.

Врожайність у колгоспах була далеко нижчою, ніж в одноосібних господарствах. В 1947 році урожай озимини був 6 ц/га, а ярини – 7 ц/га[201, арк. 1 – 8]. Оплата колгоспної праці була надзвичайно низька – часто люди заробляли за рік 30-50 кг зерна та 40-50 крб. Наприклад, за 1947 рік колгоспникам виплатили по Тернопільській області на 1 трудодень по 1 крб., 3 кг зерна, по 0,2 кг сіна й картоплі, по 1,6 кг соломи[201, арк. 1 – 8]. На сході оплата була не кращою. Часто на один трудодень припадало по 200-300 г зерна[20, арк. 35].

Саме в колгоспах, утворених закерзонцями, МТС були зобов`язані проводити оранку в першу чергу[214, арк. 117]. Якщо ж врахувати, що як у 1945 р., так і в подальші роки в колгоспах майже не було тракторів (у 1946 р. в Тернопільській області налічувалось лише 208 тракторів[154, арк. 20]), то така увага влади до переселенських колгоспів, з однієї сторони, викликала закономірну неприязнь місцевого населення, а з іншої – стимулювала депортованих з Польщі українців вступати у колгоспи, оскільки люди часто взагалі не мали чим орати[224, арк. 25 – 28]. Тому автохтони дуже неприязно поставились до опікуваних владою закерзонців.

4.2. Забезпечення переселенців товарами першої необхідності, кредитами. Освітня та агітаційна робота.

Урядом УРСР на протязі 1944 – 1947рр. досить часто приймались документи, що передбачали спеціальне постачання переселенців різноманітними товарами першої необхідності. Для них мали заготувати ліс, цвяхи, скло, цеглу, черепицю, скобяні вироби, інші будівельні матеріали, одяг та досить широкий асортимент побутових речей і продуктів харчування. Все це мало полегшити соціально-економічну адаптацію переселенців у новій батьківщині.

Значна частина переселенців приїжджала маючи мінімум продуктів харчування та речей першої необхідності. В Дніпропетровській області таких людей було досить багато, але на зауваження керівника республіканського відділу розселення В.Медина про необхідність надання допомоги таким людям, заступник голови облвиконкому Манзюк відповів досить лаконічно:” Няньками ми їм бути не можемо, нехай собі купляють”[9, арк. 10]. Це говорилось на адресу людей, які не мали і не могли мати ні готівкових грошей, ні якоїсь продукції на обмін, ні джерел сталого прибутку. На щастя, прості люди часто були більш чулими до проблем депортованих. В багатьох селах цієї ж області колгоспники за власною ініціативою збирали продукти харчування та речі домашнього вжитку для своїх нових співвітчизників[9, арк. 9 – 10].

Згідно постанови №1620-118 РНК УРСР в ІV кварталі 1945 р. для переселенців по всій Україні повинно було бути заготовлено 4000 возів, 4000 шт. упряжі, на 329 000 крб. пічного лиття, велика кількість солі, сірників, мила та інших товарів першої необхідності[214, арк. 117]. Зокрема новим жителям Тернопільської області планувалось продати 104,76 т солі, 109 ящиків сірників, 29,1 т мила, 145,5 т солярки, 23 тисячі тарілок, 46 тисяч ложок[214, арк. 128]. Але про стан виконання цього розпорядження свідчить постанова Тернопільського облвиконкому №24 від 5 січня 1946 р. З неї випливає, що за весь IV квартал 1945 р. Копичинецький, Заліщицький, Товстенський та інші райони так і не отримали товарів, що призначались переселенцям[139, арк. 97]. Схожою була ситуація і в Львівській області, де рішенням облвиконкому у жовтні 1945 р. теж призначались для продажу депортованим деяка кількість круп, муки та ін. Проте постійні просьби районного керівництва збільшити кількість виділених товарів свідчать про недостатню забезпеченість[102, арк. 148 – 149; 99, арк. 6].

9 березня 1946 р. вийшла спільна постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У №302 “Про виділення одягу, трикотажно-панчішних виробів і продуктів харчування для надання допомоги українському населенню, евакуйованому з Польщі”[146, арк. 45]. Згідно з нею в Одеській області переселенцям мали видати готового одягу на суму 100 тис. крб., трикотажно-панчішних виробів – на таку ж суму, 1,8 т жирів, 50 т муки, 390 т пшениці, 390 т ячменю та багато інших товарів. З досить довгого переліку було виділено все, за виключенням скла. Проте в цьому ж документі вказується, що часто ця статистика говорила про те, що товари видані з державних складів на потреби переселенців, використовуються не за призначенням. В селі Троїцьке господарське мило продали невідомо кому, а підписи депортованих просто підробили. В Михайлівському районі голова райспоживспілки використав призначені переселенцям будматеріали для ремонту кіосків та магазинів[230, 105 – 106].

В першому кварталі 1946 р. у Ворошиловградській області переселенцям під розписку видали 8 т солі, 6 т сірників, 1 т господарського мила, 6 т солярки, 7 т цукру, 10 т муки та інші товари. Трохи гірше було із лісоматеріалами та склом, оскільки залізниця не подавала необхідної кількості вагонів[236, 306 – 307]. Так говорять офіційні документи. Проте важко судити, чи отримали люди згадані товари насправді, чи просто обласне керівництво знайшло винного в іншій організації.

Відповідно до згадуваної республіканської постанови 23 березня 1946 р. Тернопільський облвиконком та бюро обкому зобов’язували:

а) за І та ІІ квартали 1946 р. продати переселенцям готового одягу на 125 тис. крб., трикотажно-панчішних виробів – на таку ж суму;

б) в ІІ кварталі продати 60 т муки, 25 т круп, 25 ц жирів, 40 т пшениці та жита, 40 т ячменю[146, арк. 45].

Окрім цього із фондів, виділених урядом для надання допомоги переселенцям, зобов’язувалось видати евакуйованим у першому кварталі 1946 р. 81 т солі, 75 ящиків сірників, 11 т господарського та 27 тис. штук туалетного мила, 75 т солярки[148, арк. 113].

Заразу ж наводився розріз постачання по районах. В кінці документу містилось попередження, що за розбазарювання і нецільове використання товарів та будматеріалів, призначених переселенцям, винні будуть притягнуті до суворої відповідальності. Часте повторення цього пункту в більшості постанов наводить на думку про те, що зловживання радянських чиновників у цій сфері не були рідкістю[146, арк. 45; 147, арк. 91 – 92]. Досить часто такі необхідні переселенцям товари використовувались для облаштування радянських установ чи житла чиновників, а то й просто перепродувались на базарі[173, арк. 49 – 50]. Наприклад, керівник Мельниця-Подільського укркоопбуду без відома райвиконкому використав для власних потреб 80м2 скла, призначеного для переселенців. Всі інші товари його відомством із обласного центру не привозились і серед депортованих не розпродувались[179, арк. 119].

Таких випадків тільки за архівними матеріалами можна навести досить багато. Реальність, як правило, була куди гіршою, ніж це відображалось у документації. Одним із джерел наживи тогочасного дрібного керівництва був перепродаж на ринку дефіцитних товарів, що призначались переселенцям, інвалідам війни, багатодітним матерям. Секретар Добропільського РК КП(б)У Сигачов і голова райвиконкому Руднєв продали на ринку хліб та інші фондові товари, призначені для постачання сімей депортованих. За виручені гроші партійні “комерсанти” купили собі легкові автомобілі. Секретар Селідовського РК КП(б)У Орловський та голова райвиконкому Дорохов розбазарили 31 центнер зерна, призначеного для переселенців[236, 340]. Таких прикладів можна наводити досить багато.

Коли б згадувана республіканська постанова була би втілена в життя, можливо адаптація закерзонців протікала б легше. Але, як і багато інших, вона виконувалась лише частково. Погрішності радянської статистики та “дотягування” цифр до необхідного рівня загальновідомі. Проте й офіційна статистика дає не надто привабливу картину. Як свідчать документи, лише за перший квартал 1946 р. переселенцям у Тернопільській області, через неналагодженість вчасного довозу товарів, не продали із запланованого 14,2 т солі, 13,4 ящика сірників, 3,6 т господарського мила, 17,5 тис. штук туалетного мила, 14,3 т солярки[161, арк. 48]. Проте довідка від 5 липня 1946 р. засвідчує, що всі товари, виділені для переселенців, таки дійшли до них[184, арк. 1 – 4]. В усякому разі документально.

прийняття постанови радянськими органами ще не передбачало її виконання: в Бережанському районі переселенцям видали станом на 25 жовтня 1946 р. лише 121 м2 скла та 32 кг цвяхів, хоча райспоживспілка отримала відповідно 315 м2 скла та 290 кг цвяхів[171, арк. 48]. Усі інші товари навіть не згадуються.

В час воєнного лихоліття та українсько-польського конфлікту багато закерзонців втратили свою худобу. Багато з них були пограбовані в дорозі цивільними чи військовими поляками, дезертирами з діючої армії. В одних худоба загинула під час дороги внаслідок обмороження чи нестачі кормів, а в інших – поїхала разом із ешелоном невідомо куди. На лютий 1945 р. 13301 поселена в УРСР родина закерзонців мала у своєму користуванні 10938 голів великої рогатої худоби та 5148 коней[7, арк. 20 – 21]. На травень 1945 р. у Львівській області 4213 переселенських сімей мали 2524 корови[98, арк. 7 – 8]. Тільки на Тернопіллі в січні 1947 р. налічувалось 11818 переселенських господарств, які не мали корів. Тобто кожна третя-четверта родина[186, арк. 48 – 51]. Загалом після завершення виселення в середньому на одне депортоване господарство доводилось 0,9 голови великої рогатої худоби[231, 120].

Колгоспам та одноосібним господарствам по всій Україні було заплановано продати ще в 1945 році 10350 молодих теличок для ліквідації “безкорівності”[214, арк. 127]. В Запорізькій області на вересень 1946 р. виділили переселенцям 700 телиць, в Миколаївській на жовтень цього ж року – 139, хоча цього явно не вистачало[23, арк. 8; 24, арк. 18]. В Дніпропетровській області на січень 1946 р. безкорівним сім’ям переселенців видали 206 голів молодняку на майже п’ять тисяч сімей[22, арк. 1]. Всього ж по Східній Україні до кінця 1947 р. виділили 3091 голову молодняка великої рогатої худоби[36, арк. 31 – 33]. Загалом для обзаведення коровою переселенці мусили здебільшого покладатись на власні сили. Та й звідки мала взятись худоба для депортованих, якщо в Східних областях чисельність поголів`я в часі війни різко впала, а під час голоду 1946 – 1947рр. скотилась на рівень, який міг бути хіба кілька століть тому. В республіці поголів’я великої рогатої худоби вже на 1 січня 1947 р. зменшилось на 46 тис., коней – на 35 тис.[326, 327 – 328]. Не набагато кращою була ситуація з кількістю худоби й у автохтонів західних областей.

Після закінчення війни багато кавалерійських частин було розформовано. Кращі коні передавались у інші бригади, а гірші – розподілялись по областях. Зокрема, для переселенців та інвалідів Тернопільської області в листопаді 1945 р. було виділено 125 коней[131, арк. 65 – 66]. Якщо ж врахувати, що на січень 1947 р. коней не мало 15818 переселенських сімей, то ця цифра є надто мізерною[186, арк. 48 – 51].

Досить часто під час взаєморозрахунків переселенцям видавали замість грошей майно і худобу конфісковану в людей, причетних до національно-визвольного руху й знищених радянською владою або вивезених у Сибір[178, арк. 55]. В результаті закерзонці поставали перед вибором: або залишитись без худоби чи майна, або свідомо протиставити себе родичам чи односельцям репресованих. І знайти прийнятний вихід з цієї ситуації часто було неможливо, оскільки за відмову користуватись “бандитським” майном можна було самому потрапити в ряди неблагонадійних. Таким чином переселенці проти власної волі потроху ставали ворогами автохтонам.

Відповідно до Угоди між РНК УРСР та ПКНВ від 9 вересня 1944 р. перед виселенням представники влади мали докладно описувати, оцінювати всю нерухомість та інше майно, його кількісний і якісний стан, а також посіви, ріллю, ділянки лісу чи пасовища, що залишались на польській території. В опис також заносили кількість зданого державі зерна, сіна, соломи, переданих коней, корів та іншої худоби, птиці. Все це мало бути компенсовано за місцем нового проживання[230, 286 – 293].

Розрахунки за зоставлені посіви мали провадились згідно пред’явлених описів. Причому відповідно до постанови РНК СРСР від 25 вересня 1945 р. був даний дозвіл на компенсацію переселенцям за залишені в Польщі посіви зерном, але тільки у східних областях. На заході компенсація мала проходити за рахунок наділення землями, що засіяли поляки. Проте значна частина переселенців прибула на місце поселення вже після того, як місцеве населення зібрало урожай поляків. Тому пізніше компенсацію дозволили проводити зерном по всій УРСР. Кількість зерна, яка видавалась за кожний засіяний гектар, вираховувалась відповідно до урожайності у кожній області мінус 30% за збір врожаю. По південних областях видавали по 4,2 ц за гектар (середня розрахункова врожайність у 1945 р. – 6 ц/га[15, арк. 1 – 2; 16, арк. 12 – 13]. Наприклад, у Львівській області відповідно до постанови облвиконкому та бюро обкому у вересні 1945 р. за залишений у Польщі 1 га озимих видавали 4 ц. Зерна[106, арк. 82]. У Тернопільській області постановою облвиконкому та бюро обкому в квітні 1946 р. встановлювалась така норма компенсації: за 1 га посівів ярових видавали 300 кг зерна, за 1 га картоплі – 30 ц, за 1 га посівів трав – 12 ц сіна[152, арк. 42]. Проте, як правило, описи залишеної в Польщі власності були дуже поверхові, а вартість майна, що його отримували переселенці тут, часто сильно завищувалась. В такий спосіб радянська влада здійснювала скоріше паперові, ніж справжні взаєморозрахунки.

Часто людям видавали кількість грошей, майна чи продуктів набагато меншу за ту, яка б мала бути видана. Проте звіти у вищі інстанції подавались із необхідними цифрами. Відповідно до них розрахунки з прибулими відбувались із документальною точністю та скрупульозністю. Якщо судити по урядових зведеннях, то людям раніше чи пізніше повернули всі борги. Але всі опитані автором переселенці одностайно твердять, що відшкодування велось в кількості набагато меншій, ніж це вказувалось в евакуаційних листах[226, арк. 142].

Республіканським урядом неодноразово приймались рішення про кінцевий термін розрахунків з переселенцями. Проте сумнівно, що в голодній і зруйнованій війною країні знайшлась така кількість “зайвих” продуктів харчування. Навряд чи поляки могли залишити після себе надто багато, хоча навіть у тих, що виїжджали, чиновники нерідко намагались стягнути податки за роки війни. Це суперечило укладеним міжурядовим радянсько-польським угодам, згідно з якими всі борги тим, хто евакуювався в Польщу, списувались. зерно й худобу силою забирали офіційні власті навіть із залізничних вагонів[215, арк. 141].

За час війни урядові склади в Україні були зруйновані, нових в потрібній кількості збудувати не встигли – відповідно реквізоване в населення зерно, картопля та ін. псувалось і нищилось. В колгоспі ім.Чапаєва с.Слоут Глухівського району Сумської області керівництво відмовилось видати переселенцям картоплю на зиму. Всі вирощені коренеплоди були закладені в кагати без ніякого утеплення. В результаті до весни вся картопля спочатку промерзла, а потім згнила. І вже тоді правління колгоспу дозволило розбирати кагати й споживати те, що ще не надто нагадує перегній. Керівництво району знало про такий стан зберігання продукції й жодних заходів для збереження коренеплодів не вживало, винних до відповідальності не притягувало[236, 290 – 301].

в Шумському, Дедеркальському, Вишнівецькому та Заложцівському районах Тернопільської області здане селянами зерно псувалось під відкритим небом, оскільки не було в наявності приміщень для його зберігання. Вчасний вивіз зернових із цих та інших районів не здійснювався через відсутність транспортних засобів. Тільки за офіційною статистикою станом на 15 грудня 1944 р. під снігом лежало 10 118 т зерна. І це тільки в одній області й за неповними даними[112, арк. 22 – 24]. Аналогічно псувалась та розкрадалась здана поляками та платниками податків картопля, інші овочі[114, арк. 27]. Зрештою, зберігати вироблене в Радянському Союзі не навчились і до кінця вісімдесятих. Тим більше, якщо не знаходилось зерна для голодуючих районів Півдня та Сходу, то чому воно мало бути для переселенців?

Надзвичайно низькою була й врожайність у тогочасних колгоспах. Наприклад, по Тернопільській області урожай за 1945 р. становив: зернових – 2-3 ц/га, буряків – до 66 ц/га, картоплі – до 40 ц/га.[150, арк. 110]. В 1946 році планувалось зібрати: зернових – 7,4 ц/га, картоплі – 80 ц/га.[155, арк. 24]. В 1947 році урожай озимини був 6 ц/га, а ярини – 7 ц/га[201, арк. 1 – 8]. Для засіву одного гектара використовувалось 1,5 ц пшениці. Нерентабельність більш ніж очевидна.

На сході та півдні УРСР урожай 1946-47 рр. через посуху був ще нижчий. Небувала спека та суховії знищили майже 350 тис. га посівів. Урожай зернових в 1946 році в середньому становив 3,8 ц/га. А в колгоспах Одеської, Луганської, Харківської областей зібрано по 2,3-2,9 ц/га, Миколаївської – від 1,9 до 3 ц, Ізмаїльської – 1 ц/га. Мільйони колишніх колгоспників полягли на фронтах ІІ світової війни, тому через нестачу робочих рук в УРСР цього року було фактично засіяно лише 77,2% довоєнних площ[229, 7 – 8].

Процес переселення українців з Польщі в УРСР був закінчений у IV кварталі 1946 р. Проте розрахунки з прибулими за здане на території Польщі зерно та інші продукти велись дуже повільно, хоча мали провадитись в двотижневий термін з дня подачі документів на місці нового поселення. Постійне їх затримування із сторони радянської влади було надзвичайно поширеним явищем. Те, що мало видаватись через кілька днів по прибуттю, насправді потрапляло в руки переселенців через місяці чи роки. Станом на 25 квітня 1946 р. держава заборгувала переселенцям у Тернопіллі 8285 т картоплі, 1332 т овочів, 2180 т сіна, 3664 т соломи[153, арк. 69]. У Львівській області затягування із поверненням худоби, фуражу, продовольства були звичним явищем. Після пред’явлення відповідних документів люди довго очікували повернення своєї власності[97, арк. 2].

Відповідно до “Довідки про перевірку виконання постанови Ради Міністрів і ЦК КП(б)У по питаннях господарсько-побутового влаштування українського населення, евакуйованого з Польщі в області УРСР” до 15 квітня 1946 р. в Запорізькій області 4506 сім’ї депортованих здали документи на суму 37187 тис. крб. Розрахунок було проведено натуроплатою лише із 1751 сім’єю на суму 6856 тис. крб. та грішми – з 257 сім’ями на суму 1137 крб. У Миколаївській області 377 сім’ї депортованих мали отримати 2365 тис. крб., а отримали натуроплатою 27 сімей на суму 123 тис. крб. та грошима 96 сімей на суму 65 тис. крб. Всього ж на цей час у Східній Україні депортовані здали документів на суму 129517 тис. крб., а отримали 15068 тис. натуроплатою та 3674 тис. – грішми[20, арк. 20].

Ще в березні 1946 р. через відсутність грошей були припинені фінансові розрахунки з переселенцями у Львівській області. Новоприбулі жителі Львівщини здали документів на отримання 797 т зерна, проте не отримали нічого. Картоплі селянам видали ледь більше половини від належної кількості (864 т замість 1524 т), а щодо сіна й соломи – влада не повернула й десятої частини 956 т замість 12740 т)[87, арк. 47 – 50].

На початку 1946 р. у Ново-Українському районі Кіровоградської області переселенці відмовились отримувати зерно за залишені в Польщі посіви, оскільки при цьому відбирали оригінали описів, на які люди ще мали отримувати грошову та матеріальну компенсацію[11, арк. 29].

В Одеській області весною 1945 р. у переселенців колгоспи у добровільно-примусовому порядку позичили зерно, яке ті отримали під час взаєморозрахунків. Восени його не віддали через низький врожай. А наступний врожай 1946 р. коментарів не потребує. Тож людям нічого не залишалось, як тікати в Західну Україну[12, арк. 34].

Станом на 20 червня 1946 р. Тернопільське обласне управління Міністерства заготівель заборгувало переселенцям 12110,6 т картоплі, 3045,5 т сіна і соломи[161, арк. 48]. Для порівняння наведемо такі цифри: за планом на 1946 р. по Тернопільській області одноосібні господарства мали здати 35 300 т картоплі, а колгоспи – 70 т[169, арк. 58]. З них переселенцям мали виділити 11 500 т[170, арк. 65]. Проте, як відомо, 1946 р. урожайним не був і через потужну засуху сільгосппродуктів зібрали набагато менше, ніж планували.

Переселенці села Плотича Великоглибочецького району здали документи ще в червні-липні того ж року, проте розрахунки з ними так і не були проведені до самої осені[167, арк. 160]. Станом на 5 листопада 1946 р. переселенцям Велико-Глибочецького району виплатили по взаєморозрахунках лише 0,5 з 1,1 млн. крб. У Борщівському районі не додано закерзонцям 2825ц картоплі, 778ц овочів, 1035ц сіна, 3036ц соломи[172, арк. 73 – 74]. Все це лише сухі цифри статистики, поки не задуматись, що люди залишились на зиму без картоплі та інших овочів, їх худоба – без основних кормів, а отже про високі надої й говорити було зайве. В результаті люди були змушені різати тих нечисленних корів, яких вдалось привезти з дому. Купити ж корми чи нову худобу весною було нереально через відсутність грошей. В черговий раз переселенці залишались сам-на-сам із “подарованими” радянським та польським керівництвом проблемами.

Нестача коштів була очевидною. Тому Рада Міністрів УРСР 2 жовтня 1946 р. приймає постанову №2013 яка передбачала значне зростання асигнувань на розрахунки з переселенцями. Тільки по Тернопільській області додатково виділялось ще 50,5 млн. крб.[175, арк. 65 – 66].

Наявність справжньої роботи компенсовувалась “паперовими звітами” та створенням фіктивних органів і комісій, що мали займатись переселенськими питаннями. Наприклад, в Гримайлівському районі Тернопільської області були створені аж три комісії по розрахунках із приїжджими, проте до 24 червня 1946 р. вони роботи так і не розпочали. В сусідньому Бучацькому районі комісії тільки-тільки розпочали роботу[161, арк. 47].

На кінець 1946 р., коли переселення було уже давно закінчене, у Ворошиловградській області розрахунки були проведені із 339 із 669 сімей; у Запорізькій розрахувались із 707 із 1964, у Миколаївській – із 257 з 614 сімей. Загалом по Східній та Південній Україні з 8981 сімей власті розрахувались лише із 3731 сім’єю (41,5%). По Західній Україні становище було трохи кращим, оскільки власті провадили розрахунки майном польських сімей. Проте й там з 89541 сім’ї розрахунки були проведені тільки із 49674 сім’ями (55,5%)[30, арк. 85 – 86].

Наступного року ситуація не зазнала помітних змін. Станом на 1 липня 1947 р. держава заборгувала переселенцям в Тернопільській області більше 20 млн. крб.[190, арк. 4]. У Волинській області в той же час взаєморозрахунки були проведені лише із 4834 сім’ями із 7602, що здали відповідні документи. Всього ж в області проживало 13467 переселенських сімей[39, арк. 11]. Щоб хоч якось “активізувати” процес, обласне керівництво вдалось до наступних дій: селянам, що не здали вчасно податки в сільгосппродуктах, видавали квитанції, ніби всі податки здані. Переселенцям, в свою чергу, видавали наряди на отримання сільгосппродуктів у тих громадян, що не здали їх державі. Формально виходило, що місцеві селяни виконали всі належні податки, а з депортованими проведені всі взаєморозрахунки. Проте після отримання квитанцій практично ніхто з селян добровільно переселенцям нічого не давав[39, арк. 11 – 12]. В інших регіонах УРСР становище було аналогічним. Тому нова постанова РМ УРСР №2276-161с. від 4 грудня 1947 р. постановляла закінчити взаєморозрахунки до 15 грудня цього ж року. До 5 грудня мала закінчитись перевірка достовірності представлених переселенцями описів[223, арк. 93].

До кінця 1947 р. взаєморозрахунки із депортованими так закінчені й не були. У Східній та Південній Україні кількість зданих для розрахунків документів була більшою, ніж кількість сімей що там проживали. Наприклад, у Запорізькій області все ще проживало 1191 сім’я депортованих, а документи здало 4443 сім’ї; у Дніпропетровській області проживало 644 сім’ї, а документи здали 1165. Всього в цих областях зареєстровано 9289 поданих документів на 5478 сімей, що залишались там. Всі інші або втекли на Західну Україну, або загинули голодною смертю у 1946-1947 рр. Із тих 5478, що залишились на сході й півдні республіки, майно отримали 4674 сім’ї. На Західній Україні з врахованих 98314 сімей майно отримали 63994 або 65,1%. Всього ж на кінець 1947 р. із 122622 сімей депортованих з Польщі українців в урядових документах за постійним місцем проживання фіксувалось 103792 сім’ї. Про долю інших 18830 сімей можна лише здогадуватись, виходячи з тогочасних реалій. Розрахунки були проведені з 68668 сім’ями[36, арк. 33 – 36].

Загалом по всій УРСР на кінець 1947 р. пред’явили документи для розрахунку – 83161 сім’ї на суму 560080,3 тис. крб. Розрахунки проведені із 56% від загальної кількості родин (68668) майном на суму 165902,8 тис. крб. та 296742,4 тис. крб. видали грішми (82,6 % від потрібної суми). З 52687 сім’ями, що пред’явили акти-накладні про здану сільськогосподарську продукцію розрахунки проведені[36, арк. 33 – 36].

Таким чином ми можемо констатувати, що розрахунки з тими депортованими, що здали відповідні документи, здебільшого були завершені до кінця 1947 р. З тими, що втратили документи чи залишили їх на сході республіки, досить часто повні розрахунки так і не були проведені.

Одним із засобів, що мав сприяти швидкій адаптації переселенців в УРСР було надання безповоротної грошової допомоги. Так відповідно до постанови РНК УРСР №176 від 8 лютого 1946 р. з цією метою виділялось 20 млн. крб. З них для західних областей призначалось 6 млн. крб., а для східних та південних – 14 млн. рекомендувалось давати позику під господарське влаштування розміром у 500-1000 крб., лише у виключних випадках – 2000 крб.[34, арк. 10; 183, арк. 98 – 99]. Урядові рішення виконувались із помітним запізненням, тому на початок квітня 1946 р. у Східній Україні видали людям 1123 тис. крб. безповоротної допомоги, а у Західній – ні копійки[20, арк. 24]. Згідно постанови Тернопільського облвиконкому №253 від 15 березня 1946 р. в місцевий бюджет із згаданих коштів включалась сума в розмірі 2.138.900 крб., яка була призначена виключно для поліпшення побутового влаштування закерзонців. Тобто на 1 район припадало від 20 до 100 тис. крб.[144, арк. 17]. Згідно постанови облвиконкому №528 від 17 травня 1946 р. в місцевий бюджет додатково включалось ще 400 тис. крб. для безповоротної допомоги депортованим[158, арк. 13]. 15 червня в бюджет було включено ще 100 тис. крб. додатково спеціально для погорільців[160, арк. 18]. Видача безповоротної допомоги проходила досить мляво і з вищеозначених сум на 5 липня 1946 р. людям видали лише 1,6 млн. крб.[184, арк. 2].

в постанові облвиконкому №1275 від 25 жовтня 1946 р. відзначалось, що в Козлівському районі з виділених 180 тис. крб. видано лише 63, а в Бережанському – 175 250 крб. з 240 тис.[171, арк. 48]. Аналогічна постанова №1314 від 5 листопада 1946 р. вказувала, що у Великоглибочецькому районі видано тільки 28 000 з 220 000 крб.[172, арк. 73 – 74]. Загалом за 1946 р. в області видали 3,3 млн. крб. або 69,5% з виділених 4,745 млн. А по всій Західній Україні з 10 млн. крб. роздали 7,401 млн. або 74%[29, арк. 63].

В Східній Україні роздача безповоротної допомоги проходила трохи жвавіше. На жовтень 1946 р. в Дніпропетровській області депортованим видали 1,7 млн. крб., а до кінця року – 1,857 млн. крб. або 109 % із виділених 1,7 млн. крб. В Запорізькій області до кінця року видали 1,941 млн. крб. або 97% від запланованих 2 млн. Проте в країні швидкими темпами розростався голод і видача цієї суми аж ніяк не могла спинити його – в травні у Дніпропетровській області було 4474 сімей, в Запорізькій – 6916; в грудні їх залишилось відповідно 1271 і 1964). Роздача по 1-2 тисячі на далеко не кожну сім’ю при відсутності інших заробітків проблеми не знімала. Загалом до кінця 1946 р. по Східній Україні видали 10 млн. 428,8 тис. крб., що складає 104,3% від запланованих 10 млн.[26, арк. 3].

На той час 500 чи 1000 крб. наданої безповоротної допомоги були дуже мізерними грішми. Наприклад 1000 цегли за державними цінами коштувала 175 крб.[137, арк. 102], кубометр сосни – 29-44 крб.[136, арк. 162 – 163], але купити ці будматеріали в державних магазинах було неможливо. Обідній стіл коштував 150-160 крб., двотумбовий полірований – 500-600 крб.[118, арк. 34]., чоловіча сорочка – 51 крб., жіноче плаття – 66 крб., комплект чоловічої білизни – 75 крб., жіночої – 45 крб., дитячої –50-70 крб.[157, арк. 54 – 55]. зрозуміло, що ринкові ціни були набагато вищими.

В 1947 р. у східних та південних областях ситуація значно погіршилась: в Одеській області до кінця року видали 50,8% від наданої суми, в Кіровоградській – 14,7%, в Полтавській – 74,2%, в Миколаївській – 1,6%. На Західній Україні роздача йшла активніше: у Станіславській області видали 100% від запропонованого ліміту, у Тернопільській – 95,8%, у Рівненській – 51,3%[36, арк. 26].

Аналогічною була ситуація й з наданням кредитів населенню, що прибуло з Польщі. Урядові постанови передбачали давати позику розміром до 5 000 крб. на господарство із строком погашення 5 років під 3% річних[120, арк. 22]. Кредити мали виділятись під забудову та для купівлі худоби[49, арк. 42].

В Дніпропетровській області за 1945 р. державою було виділено для надання позичок переселенцям 9 млн. крб. проте використали за прямим призначенням лише 3,484 млн. крб. Всі інші гроші так і залишились у держбанку або були використані для іншої мети[36, арк. 25]. Трохи кращою була ситуація у Львівській області, де в 1945 р. на господарське влаштування переселенців було виділено 4,670 млн. крб. кредитів. З них на середину листопада переселенці використали 4,305 млн. крб.[104, арк. 230]. За іншими даними на цей період переселенцям виділили 12 млн. крб. кредитів, з чого за рік 3200 сімей було прокредитовано на суму 9,9 млн. крб. Залишається тільки здогадуватись, чи є останні цифри реальними і чи могли за півтора місяця переселенці використати кредитів більше, ніж за цілий рік[85, арк. 2а]. Загалом у південних та східних областях у 1945 р. використали із виділених 57 млн. тільки 28,2 млн. крб. (49,5%). Схожою була ситуація й у Західній Україні, де у 1945 р. використали 28,467 млн. крб. із 43 млн. (66,2%) [36, арк. 25].

За 1946 р. в Дніпропетровській області з виділених 1,5 млн. крб. кредитів було видано лише 524 тис. В Запорізькій області з 1,52 млн. використано 551 тис. крб. У 1946 р. із виділених 7,5 млн. крб. використали 3,3 млн. (44%)[36, арк. 25]. В 1946 р. для Львівської області виділили ще 10 млн. крб., хоча львівське керівництво просило 50 млн.[96, арк. 61]. Загалом у 1946 р. в Західній Україні використали 36,6 з виділених 62,2 млн. крб. (58,9%)[36, арк. 25].

У 1947 р. з виділених 24,9 млн. крб. на всю УРСР використали 17,7 млн. крб. (71,1%)[36, арк. 25].

Мала кількість прокредитованих сімей пояснювалась поганою освідомленістю людей про можливість взяти позику, а також систематичними затримками в її наданні. Ще однією причиною було те, що люди, які потрапили у східні області, невдовзі змушені були втікати на захід, тому брати кредити просто боялись. А дехто просто не мав документів оскільки рятуючи власне життя втік із Польщі без майна. У декого документи при розрахунках забрали радянські чиновники[37, арк. 1 – 4; 99, арк. 6]. Невикористані кошти обласне керівництво могло спрямувати на розвиток колгоспів чи для іншої мети.

Досить точно ситуацію в наданні кредитів відображає Тернопільська область, де переселенців було майже 40% від загальної кількості.

Кредитний план Сільгоспбанку передбачав на 1945 р. 8 млн. крб. кредиту для переселенців у Тернопільській області[125, арк. 66 – 67]. В липні цього ж року планувалось додатково виділити ще 7 млн. крб.[126, арк. 49]. Проте виділені гроші не завжди доходили до переселенців.

Станом на 28 жовтня 1945 р. Тернопільська контора Сільгоспбанку заборгувала переселенцям кредитів на суму в 1.200.000 крб.[135, арк. 4]. Невідомо, чи дійшли пізніше ці гроші до переселенців, чи були використані на інші потреби. А загалом із 15 мільйонів карбованців запланованого кредиту було видано людям лише 9,8 млн. крб.[184, арк. 1].

Наступного року ситуація ще погіршилась. На 24 червня 1946 р. відзначалось, що деякі райони виконали план надання кредитів переселенцям на 6 – 28%. Заборгованість по кредитуванню становила на травень цього року 2,3 млн. крб.[161, арк. 47].

Щоб якось виправити становище, Рада Міністрів УРСР постановою №1673 від 24 серпня 1946р. “Про кредитний план Сільгоспбанку” виділяла значні кошти для кредитування переселенців. Тільки по Тернопільській області передбачалось надати закерзонцям 30 млн. крб. позики, яка мала бути використана на купівлю худоби, будову та ремонт житлових і господарських будівель. Видача кредитів мала провадитись за рішенням райвиконкомів у розмірі до 5000 крб. на одне господарство строком до 5 років[168, арк. 31 – 32].

Виконання цієї постанови, безумовно, покращило б господарське становище переселенців. Але про її виконання ми можемо судити за таким фактом: з виділеного для депортованих Бережанського району 2,1 млн. крб. кредиту, було видано станом на 25 жовтня 1946 р. лише 379 тис. крб., в Козлівському районі – 456 тис. крб. із виділених 1,2 млн.[171, арк. 48]. Станом на 11 листопада цього ж року в Борщівському районі було використано лише 400 000 крб. з виділеного 1 млн.[172, арк. 73 – 74].

На 1947 р. було затверджено план кредитування переселенців Тернопільської області у сумі 10 млн. крб. З них 7 млн. призначалось на будівлю і ремонт житла, 2 млн. – на купівлю коней та корів, 1 млн. – на придбання інвентарю[185, арк. 11].

Окрім того, що грошей видавалось не надто багато, закупівля необхідних продуктів харчування була досить проблематичною. Згідно постанови РНК СРСР від 24 вересня 1943 р. колгоспам та одноосібним господарствам до виконання державного замовлення, повернення позик, завершення натуральної оплати роботи МТС та закладання насіннєвих та фуражних фондів заборонялось продавати і обмінювати зерно, муку та печений хліб. За порушення цієї постанови одноосібників штрафували на суму в розмірі до 300 крб., а продукти, що продавались, підлягали конфіскації. Про повторному порушенні винні підлягали суду[113, арк. 1]. Якщо ж взяти до уваги низьку врожайність у розорених післявоєнних колгоспах та непомірно високі податки на одноосібників, то часто траплялось, що переселенці просто не мали в кого законно купити продукти харчування. А протизаконний торг із колгоспним керівництвом, яке за продукти було не проти привласнити швейну машинку, кінну молотарку чи інше вивезене з Польщі майно, могли закінчитись кримінальною справою.

Часто українці Польщі через військові дії не могли вчасно посіяти чи обробити поля. Ще частіше жителі Закерзоння навіть не мали змоги зібрати вирощене через терор польських урядових та неурядових формувань. Практично представники всіх політичних течій тодішнього польського суспільства були зацікавлені в тому, щоб українці залишили на своїй батьківщині якомога більше майна та продуктів харчування. Тому грабували загони Міліції Обивательської, бійці АК чи інших підпільних організацій. Тільки в результаті одного нападу 16 березня 1946 р. на села Тинятин і Князів Томашівського повіту було спалено більше 50% дворів. За цей рік близько 2000 українських сімей були затримані при спробі самовільно переїхати в УРСР. Документи складались вже на кордоні[37, арк. 1 – 4]. Таким чином люди просто не мали що задекларувати в евакуаційних листах. А якщо й встигали зібрати врожай – то не завжди мали змогу вчасно і правильно оформити евакуаційні документи в Польщі. Тому ніяких розрахунків за місцем нового проживання з ними не проводилось, а продовольча, фінансова та інші види допомоги надавались їм в останню чергу і в мінімальному розмірі. Таким чином, цій категорії переселенців доводилось довший час існувати впроголодь. У вересні 1946 р. в Глинянському районі Львівської області налічувалось 45 переселенських родин, що не мали жодних документів. Саме для них голова райвиконкому просив у обласного керівництва 30 т зерна на насіння – в іншому випадку люди не мали можливості засіяти відведені їм поля й хоч якось забезпечити подальше існування[99, арк. 6]. Тільки в Борщівському районі Тернопільської області станом на 20 лютого 1946 р. з 584 родин переселенців, що отримали тут місце проживання, 105 родин (438 душ) приїхали без документів на право одержання продуктів харчування[142, арк. 5]. Тому голова Борщівського райвиконкому звернувся в облвиконком де просив виділити продовольчу допомогу в розмірі 14 т зерна для прохарчування цих людей. За його підрахунками, потреби однієї людини складали 8 кг на місяць і 14 т мало б вистачити для всіх на 4 місяці. Обласне керівництво швидко відгукнулось на цю просьбу і постановою Тернопільського облвиконкому №113 від 21 лютого 1946 р. Облзаготзерно мав виділити на потреби Борщівського району лише 5 т. По стільки ж виділялось Коропецькому і Бучацькому районам та 8 т – Струсівському[143, арк. 18]. Але це зерно виділялось не як безповоротна допомога, а для продажу. Важко судити, чи дійсно відбулось виділення даної кількості товару і чи дійшов він до місця призначення.

Зате досить часто республіканські та обласні постанови зобов’язували райкоми та райвиконкоми “широко популяризувати серед переселенців допомогу, що надається їм партією та урядом”[192, арк. 100].

Зрозуміло, що люди старались шляхом підкупу уповноважених чи іншими методами підробити евакуаційні листи, щоб хоч трохи збільшити кількість ґрунтів та державної допомоги, яка завжди була меншою за вказані в документах цифри. Досить часто переселенці намагалися отримати майно і кошти шляхом здачі оригіналів описів та їх копій[222, арк. 76 – 79]. Станом на 4 червня 1947 р. в Тернопільській області виявлено підроблених евакуаційних листів на суму 686224 карбованці та 153 центнери хліба[220, арк. 46]. Аналогічні випадки траплялись і по інших областях УРСР. За станом на 17 червня 1947 р. по Західній Україні виявлено 524 підроблених описів майна на суму 3753400 крб., актів-накладних на 754,6 т зерна та 70,9 т картоплі. Матеріали про це були направленні для проведення слідства[85, арк. 2]. Люди, що незаконним шляхом пробували повернути своє законне майно, через суд утримували тривалі строки ув`язнення як кримінальні злочинці. Таке передбачалось постановою РМ і ЦК КП(б)У №33-2сс. від 18 лютого 1947р. “Про стан взаємних розрахунків з переселенцями з Польщі, що прибули в УРСР”[219, арк. 2 – 5]. Відповідно Тернопільський облвиконком рішенням від 5 березня 1947 р. зобов’язав обласний суд терміново розглянути справи про підробку документів та організувати показовий розгляд таких справ[187, арк. 35 – 36]. Аналогічні постанови приймались не раз і на республіканському рівні. Слід зазначити, що підробка документів часто була здійснювалась не депортованими, а державними чиновниками, що мали на меті виключно власну наживу. Наприклад бухгалтер Ульченко та касир Ярочковська Підкаменецького райфінвідділу Львівської області систематично підробляли документи і присвоювали собі великі суми грошей. Після видачі громадянину Округ 4300 крб. вони дописали “2” перед сумою виданих грошей і їх стало 24300 крб. Різницю шахраї присвоїли собі. Загалом крадії привласнили 203 тисячі крб.[38, арк. 3].

Загалом же розрахунки за залишене в Польщі майно йшли вкрай повільно по всій УРСР, про що свідчить Постанова № 33-2сс. Ради Міністрів від 18 лютого 1947 р. “Про стан взаємних розрахунків з переселенцями з Польщі, що прибули в УРСР.” Переселення було закінчене в ІV кварталі 1946 р. і ця постанова зобов`язувала:

  1. до 1 червня 1947р. закінчити взаєморозрахунки за посіви і здані продукти;

  2. зерно й сіно повернути людям до 1 червня 1947р., а картоплю й грубі корми – до 1 листопада 1947 р.;

  3. до 1 червня 1947 р. надати переселенцям житлові й господарські приміщення;

  4. з 1 квітня 1947р. припинити прийом заяв про втрату документів-описів майна, залишеного в Польщі[219, арк. 2 – 5].

Останній пункт був особливо болісним для переселенців, оскільки значна їх частина не встигла через репресивні дії радянських чи польських військових зробити описи свого майна і посівів у Польщі та зареєструвати їх у встановленому порядку. Багато евакуйованих втратили такі документи в дорозі під час грабунків поїздів аківцями чи солдатами Армії Людової і не тільки ними. Ешелони майже не охоронялись і цим користались всі: від місцевого населення – до дезертирів з діючої армії. Скажімо, 9 березня 1946 р. на станцію Любіче-Крулевську, що охоронялась восьмим полком Війська Польського, і на якій знаходилась велика кількість переселенців, що чекали на ешелон, напала банда в кількості близько 200 чоловік. Після нетривалого опору польські вояки відступили і в результаті згоріла власність 260 сімей, 196 актів-накладних про здане майно, велика кількість зерна, картоплі, муки, 20 коней, 10 корів та багато іншого майна[218, арк. 2 – 7]. Користуючись своєю безкарністю, безсиллям, байдужістю або й прямим сприяння нової влади, формування АК, WiN чи просто озброєні поляки “збирались великими бандами, нападали на села і грабували. Забирали все – від настінного годинника і посуду до худоби. Хто чинив опір – вбивали”[266, 6]. Загони УПА не в силі були запобігти цьому.

Окрім того, що людей грабували за місцем проживання та під час перебування на станції, ешелони з переселенцями дуже часто зазнавали нападів під час дороги на схід. Зброю, за виключенням мисливських рушниць, з собою брати не дозволяли, а для захисту від добре озброєних банд, що часто мали пряму домовленість із охороною поїзда, цього було надто мало. Сам секретар ЦК КП(б)У Д.Коротченко на нараді у справах переселення від 23 жовтня 1944 р. на питання про охорону ешелонів дав вичерпну відповідь: “Пусть сами себя защищают. Оружия мû им никакого давать не будем”[230, 320 – 324].

кількість ограбованих була надто великою. В листі Голові Раднаркому СРСР В.Молотову із просьбою виділити допомогу для влаштування депортованих, Голова Раднаркому УРСР М.Хрущов наголошує: “В числі прибувших переселенців з Польщі є значна частина сімей, що сильно постраждали від німецьких окупантів та різних банд. Ці переселенці прибули в УРСР без продуктів харчування і не забезпечені одягом.” зруйнована війною економіка республіки не в стані забезпечити півмільйона депортованих всім необхідним. Тому Раднарком просили надати 185 тис. м3 лісоматеріалів, 465 тис. м2 віконного скла, 775 т цвяхів, 300 м2 бавовняних тканин, одягу на 2,5 млн. крб., 50 тис. пар взуття, 1200 т муки, 300 т жирів та багато іншого[231, 17 – 18].

Станом на 28 жовтня 1945 р. в Микулинецькому районі Тернопільської області 105 переселенчих родин знаходилось в дуже важких матеріальних умовах внаслідок пограбування їх “польськими націоналістичними бандами”. Люди залишились без білизни, одягу, взуття. Як наслідок – поширення епідемічних захворювань і, відповідно, різке зростання смертності[135, арк. 4].

Тільки в Борщівському районі станом на 20 лютого 1946 р. з 584 родин переселенців, що отримали тут місце проживання, 105 родин (438 душ) приїхали без документів на право одержання продуктів харчування[142, арк. 5]. Схожою була ситуація і в інших районах області.

В кінці 1945 – на початку 1946 рр. на територію Львівської області прибуло з Перемишльського, Ярославського і Любачівського повітів 870 сімей, повністю пограбованих польськими властями по селах, на станція завантаження та дорогою. В цих людей не було ні худоби, ні сільськогосподарського інвентарю, ні одягу та продуктів харчування, ні евакуаційних листів. В кінці грудня 1945 р. 470 сімей закерзонців були виселені з сіл Радруш, Пігани, Нове Брусно та Старе Брусно на протязі двох годин. Ніяких документів про залишене майно і худобу польські власті їм не видали. В деяких сімей навіть одяг був відібраний насильно. Дуже частими були факти побиття переселенців-чоловіків польськими військовослужбовцями при спробі зупинити пограбування останніми свого майна[231, 18 – 20]. Становище таких переселенців було украй важким.

Пограбованих людей було так багато, що 20 вересня 1947 р. вийшла спеціальна постанова Ради Міністрів УРСР №2147, відповідно до якої даній категорії переселенців виділялась значна фінансова допомога. Ця постанова на обласному рівні була продубльована рішенням Тернопільського облвиконкому від 25 листопада 1947 р. №1653 “Про надання грошової допомоги переселенцям з Польщі.” Згідно з нею тим людям, хто не мав великих маєтків у Польщі, а також тим переселенцям “майно яких в результаті військових дій та бандитських нальотів було спалено”, виділялось з обласного бюджету на 1947 рік 3520 тис. крб. На сім’ю потерпілих попадало від 500 до 2000 крб. Заодно наголошувалось, що в разі нецільового використання та розбазарювання коштів винні будуть суворо покарані[193, арк. 47].

Станом на 22 серпня 1946 р. описи не пред’явило 9650 сімей. З них приїхало із Східної України 2269 і розрахунки з ними були проведені по місцю їх попереднього проживання, “судячи з їх слів”. Решта прибула із Польщі без будь-яких документів. І це тільки в одній Тернопільській області[209, арк. 1].

Станом на 1 вересня 1946 р. з 38 901 господарства переселенців тільки 22 200 пред’явили документи на суму 115 058 000 карбованців. Фінансові органи на той час оформили документи лише 17 171 господарствам, яким ще належало виплатити 54 216 000 карбованців (видано тільки 7 528 000 крб.). Інші 21 730 господарств ще навіть не були враховані фінансовими органами[167, арк. 160].

Заяви переселенців про втрату евакуаційних документів могли місяцями лежати в Управлінні при Раді Міністрів УРСР в справах евакуації українського і польського населення. Зважаючи на це Тернопільський облвиконком 10 червня 1947 р. порушив клопотання про розгляд заяв переселенців, що були здані до 1 квітня цього ж року[189, арк. 10 – 11].

Загалом же будь-які розрахунки з переселенцями припинялись 15 грудня 1947 р. згідно із постановою Ради Міністрів УРСР №2276-161с від 4 грудня 1947 р.[223, арк. 93]. Цей документ теж був продубльований постановою Тернопільського облвиконкому від 11 грудня цього ж року[194, арк. 19].

Відповідно до постанови РНК УРСР і ЦК КП(б)У №1195 від 31 липня 1945 р. всі депортовані з Польщі на територію УРСР звільнялись від обов’язкових поставок сільськогосподарської продукції державі, від грошових податків і від платежів обов’язкового складного страхування строком на 2 роки з дня поселення їх на новому місці[208, арк. 84; 128, арк. 64]. Оскільки перші переселенці приїхали на територію УРСР ще наприкінці 1944 р., задовго до виходу цієї постанови, то й податки в державну скарбницю вносили вони на загальноприйнятому рівні.

В більшості районів Дніпропетровської області поселенцям вручили зобов’язання про поставку державі продуктів тваринництва. Інколи доходило до абсурду. Переселенцю М.Мазуру, що прибув на територію області в травні 1945 р., вручили зобов’язання на поставки м’яса, хоча він представив документи про те, що сплатив цей податок до травня ще на території Польщі. Не зважаючи на це, райуповноважений описав у нього корову й свиню для обов’язкової здачі. Лише після втручання керівника відділу розселення управління при РНК УРСР по справах евакуації В.Медини була дана вказівка худобу повернути[9, арк. 10 – 11]. Переселенці з Одещини жалілись, що податки з них стягують нарівні із іншими селянами, не дивлячись на пільги, надані урядом[89, арк. 99].

Колгоспи, в яких допоселені евакуйовані з Польщі господарства складають більше 50%, звільнялись від обов’язкових поставок сільськогосподарських продуктів державі, від грошових податків, від платежів обов’язкового складного страхування строком на 2 роки з часу вселення закерзонців на нове місце[128, арк. 64]. 15 листопада 1947 р. Тернопільський облвиконком прийняв постанову, згідно з якою у 1947-1948 рр. колгоспи звільнялись від перелічених податків у розмірі, що відповідає процентній кількості переселенських господарств у цьому колгоспі[192, арк. 99 – 100; 208, арк. 84].

Після закінчення двох років оподаткування депортованих провадилось на загальноприйнятому рівні[221, арк. 53 – 54]. Тобто ті, що приїхали зимою 1944 р., в 1946 р. вже оподатковувались. А якщо взяти до уваги те, що основним завданням місцевої влади було вчасно “вибивати” податки, то депортованих обклали податком, включаючи й урожай 1946 р.

1946 рік був посушливий у всій Україні, а особливо у східних областях. З гектара ріллі там збирали 2-3 ц зерна. В липні 1946 р. план хлібозаготівель по УРСР збільшили з 340 до 360 млн. пудів. Керівництво республіки після невдалої спроби зменшити хлібозаготівельний план намагалось пом’якшити катастрофу за рахунок західних областей[326, 327 – 328]. Тому при стягуванні податків доходило до справжнього абсурду. Зерно вибивали в будь-кого будь-яким способом. В кінці 1946 р. переселенці Товстенського району Тернопільської області отримували на пунктах “Заготзерно” по кілька центнерів пшениці у відповідності з своїми евакуаційними документами. На думку місцевих чиновників, цим зерном можна було непогано підігнати показники по держпоставках. Тому селян змусили здати отримане зерно на цей же ж пункт “Заготзерно” за сміхотворними державними цінами (в зв’язку з голодом ринкові ціни були набагато вищими). Обурені селяни звернулись по допомогу до адвоката Кротова, який направив подання Товстенському райпрокурору. Останній апелював до обласного прокурора Тищенка. Облвиконком створив спеціальну комісію, що розслідувала даний інцидент. Після тривалої роботи було встановлено, що “незаконного вилучення зерна з переселенців із Польщі в 1946 р. в Товстенському районі не було. При розрахунках з переселенцями окремі переселенці при отриманні з пунктів “Заготзерно” зерна на добровільних основах частину виданого їм зерна здавали на пункт “Заготзерно”, за яке отримали своєчасну оплату грішми”. Як результат ограбовані селяни були змушені не тільки забути про за безцінь відібране зерно, але й виплатити за послуги 840 крб. адвокату Кротову[188, арк. 4]. Ймовірно, ця сума перевищувала їх “заробіток” від продажу зерна державі. Окрім того, після отриманого прочухана районне керівництво навряд чи краще почало ставитись до переселенців. Даний випадок наочно доводить, що вирішення переселенських проблем аж ніяк не було пріоритетним завданням держави.

Згідно постанови №808 РНК СРСР від 30 квітня 1944 р. та постанови РНК УРСР №865 від 24 липня цього ж року встановлювалися такі норми оподатковуваного прибутку: 900 крб. – за гектар ріллі, 4000 – за 1 га садка, 1350 – за корову, 1000 – за коня, 500 – за вола, бика, 100 – за рамковий вулик.[111, арк. 119]. Розмір податку визначався за співвідношенням, поданим у Додатку В (Табл. В.1).

До цього ще слід додати ставку військового податку розміром від 170 до 240 крб. на душу[119, арк. 6]. А також обов’язкові страхові платежі, військові позики та інші численні прямі й непрямі податки, обов’язкові здачі державі зернових та інших продуктів. Військовий податок населення західних областей сплачувало у 1944 – 1945 рр., проте його сума навіть перебільшувала сільськогосподарський податок. Наприклад, у Тернопільській області в 1945 р. сільськогосподарського податку було стягнуто 11,191 млн. крб., а військового – 11,288 млн.[165, арк. 42 – 45].

Окремо слід згадати обов’язкові поставки державі зернових одноосібними господарствами. Відповідно до постанови РМ СРСР №2449 від 7 липня 1947 р. “Про порайонні річні норми обов’язкових поставок зерна державі колгоспами і одноосібними селянськими господарствами по Волинській, Дрогобицькій, Львівській, Рівненській, Станіславській, Тернопільській, Чернівецькій, Ізмаїльській і Закарпатській областях” в Тернопільській області селяни здавали таку кількість зерна (пшениці, жита, гречки, бобових):

при площі ріллі до 2 га – 100-155 кг/га;

при площі ріллі 2-5 га – 180-250 кг/га;

при площі ріллі більше 5 га – 280-370 кг/га[200, арк. 26 – 28].

В інших областях ця кількість варіювалась в залежності від кліматичних умов та якості ґрунтів.

Таким чином на господарство з 5-7 га землі, 0,5 га садка (куди нерідко зараховувалось обсаджене деревами подвір’я), коровою, парою коней та десятком вуликів сплачувало 6-7 тисяч крб. тільки прямого сільськогосподарського податку в рік. Господарювати при такому податковому пресі було нереально.

На колгоспників сума податку знижувалась на 25% у відповідності до постанов РНК СРСР та УРСР в квітні 1944 р.[111, арк. 119 – 120].

Згідно із постановою РМ УРСР від 23 серпня 1947 р. №1391 оподатковуваний дохід від сільськогосподарських джерел визначали за середніми нормами дохідності, поданими автором у Додатку В (Табл. В. 2) [198, арк. 8 – 12]. Податок тепер визначався за співвідношенням поданим в Додатку В (Табл. В.3) [198, арк. 8 – 12].

Оподаткування куркульських господарств йшло за цією ж системою, проте при доході до 10 000 крб. податок зростав на 50%, понад 10 000 крб. – на 75%, понад 15 000 крб. – на 100%. Якщо ж взяти до уваги, що попасти в куркулі можна було лише за наявність кінної молотарки чи жатки, використання найманої праці як відробітку за худобу чи зерно, то в цю категорію нерідко попадали й переселенці[202, арк. 4].

Для стимулювання вступу людей в колгоспи постановою РМ УРСР від 17 серпня 1947 р. ставка податку на членів сільськогосподарських артілей знижувалась на 50%. При вступі в колгосп землі й худобу, передану в колективну власність, звільняли від оподаткування. Прибутки колгоспників від овець, кіз і свиней теж не підлягали оподаткуванню[198, арк. 8 – 12]. Бажання хоча б частково звільнитись від податкового пресу було однією з основних причин вступу людей в колгоспи.

Для перетворення жителів чужої країни у слухняних і вдячних радянських громадян було передбачено ряд заходів не тільки матеріального характеру (наділення майном, житлом та ін.), а й духовного, ідеологічного плану. Агітаційна робота партійними органами мала б проводитись на належному рівні. Система освіти в СРСР ще з тридцятих була заідеологізована до краю, а тому теж могла бути використана для впливу на депортованих. Крім свого прямого завдання навчальні заклади в СРСР завжди були рупором державної ідеології, тому турбота про освіту закерзонців була не зовсім безкорислива: випускники шкіл мали стати активними будівниками нового ладу. Багато переселенців були неписьменними, тож постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У № 1620-118 зобов’язувала від 3 до 15 жовтня 1945 р. провести перепис дітей для охоплення їх навчанням. До 1 листопада цього ж року місцеві органи влади були зобов`язані зробити перепис неписьменного дорослого населення і запровадити його освіту; додатково видати для переселенців 410 000 шкільних підручників; ввести в дію курси трактористів, бригадирів, ветфельдшерів, садівників та бджолярів[214, арк. 118]. Проте з цілого ряду причин ідеологічна частина постанови ще надовго залишалась декларацією. Прикладом може бути Тернопільська область, де за станом на 5 січня 1946 р. не провадився жодний облік школярів та неграмотного населення. Відповідно до постанови №24 Тернопільського облвиконкому така робота тільки розпочиналась[139, арк. 98]. У Львівській області на 20 травня 1946 р. було взято на облік 4890 школярів, проте вчилося з них тільки 4300[94, арк. 40].

Схожою була ситуація і в східних областях. На січень 1946 р. у Кіровоградській області облік дітей шкільного віку та неграмотного дорослого населення серед переселенців не вівся взагалі[11, арк. 30]. На початок квітня 1946 р. в Одеській області не навчалось 139 дітей шкільного віку, у Херсонській – 90[20, арк. 37]. Проте до цих даних слід відноситись досить обережно. У довідці “Про хід виконання Постанови РМ УРСР і ЦК КП(б)У від 22 серпня 1946 р. “Про стан господарсько-побутового влаштування евакуйованого з Польщі в УРСР українського населення” прямо вказувалось, що інформації, надані в РМ раніше, є неправдивими. В Херсонській області навчалось лише 324 з 591 дитини (55%), а Одеський відділ народної освіти подібного обліку не провадив взагалі[21, арк. 52]. Та й яке могло бути навчання, якщо дітям часто не було що їсти, де жити, у що вдягнутись. Зимою в школу просто не ходили, бо часто на сім`ю була 1-2 пари чобіт, як у часи кріпацтва. Зокрема це було характерно для Сталінської області[32, арк. 74].

Не кращий був стан справ і з освітою дорослих. Дорослого неграмотного населення у Дніпропетровській області на облік було взято 960 чоловік, а навчалось 669, у Запорізькій області з 800 чоловік навчалось 575[20, арк. 37].

Саме завдання про охоплення всіх неграмотних закерзонців та їх дітей навчанням було нереальним. В середині 1945 р. в Тернопільській області всього налічувалось 4138 педагогів. З 3117 вчителів, які працювали в початкових класах, лише 16 чол. мали вищу освіту, а 65% взагалі не мали права займатись педагогічною діяльністю. В 5-7 класах працювало 928 вчителів. З них лише 62 мали вищу освіту, а 40% взагалі не мали права займатись педагогічною діяльністю через відсутність відповідної освіти. В 8-10 класах працювало лише 93 вчителі[116, арк. 91]. У Львівській області на кінець 1944 р. було 3764 вчителі, з яких вищу освіту мали 635 чоловік[84, арк. 69]. Тобто різка нестача педагогічних працівників відчувалась і для місцевого населення. Тому й не дивно що діти депортованих могли по кілька років не вчитися. здобуття повної середньої освіти було дуже проблематичним не тільки через відсутність кадрових освітян, а й через те, що навчання в старших класах було платним і далеко не кожна переселенська сім’я могла дозволити собі таку розкіш.

Виконкомам облрад і райрад, обкомам і райкомам КП(б)У вищезгадана постанова №1620-118 рекомендувала “сміливіше висувати з числа активних і тих, які виправдали себе в роботі переселенців на керівну роботу в колгоспах – головами колгоспів, заступниками голів, бригадирами, ланковими, а також на керівну роботу в органах радянської влади”[214, арк. 118]. Але й ця частина постанови, що мала б зробити переселенців вірними радянській владі та до кінця адаптувати їх в нових умовах, виконувалась не надто активно. На 5 липня 1946 р. переселенці в Тернопільській області перебували на таких керівних посадах:

голови земельних спілок –103;

голови сільрад – 42;

секретарі сільрад – 61;

заввіділами райрад – 26 чол.[184, арк. 2].

На квітень 1946 р. в Херсонській області з 2695 розміщених у колгоспах родин 27 чол. були висунуті в члени правлінь, 49 стали бригадирами, 62 – ланковими і жоден не став завфермою[20, арк. 34].

У Ворошиловградській області з 1380 родин було розселено в колгоспах. З них на керівну роботу висунуто лише 18 чоловік:

бригадирами – 4 чоловік;

ланковими – 13 чоловік;

секретар сільради – 1 чоловік[20, арк. 34].

По Винниківському районі Львівської області, де за станом на 1 травня 1946 р. проживало 2038 родин (10018 чол.), на керівних посадах працювало лише 48 переселенців. З них – 1 голова міськради, 10 голів сільрад, 11 секретарів, 9 голів земельних громад[92, арк. 33].

На кінець 1947 р. проблему так і не вирішили – в усіх східних та південних областях проживало 5478 сімей (20718 чоловік). З них на керівних посадах перебували лише 274 особи. У Західній Україні ситуація була набагато гіршою. В 98314 зареєстрованих за місцем проживання сім’ях налічувалось 408185 чоловік. З цих сотень тисяч людей керівні посади отримали 573. Зрозуміло, що не всі закерзонці мали хорошу освіту, не всі встигли проявити себе. Але від початку депортації минуло вже більше трьох років, а кількість висунутих у керівництво людей була мінімальною[36, арк. 20; 36, арк. 31 – 32].

Задля соціального забезпечення органи радянської влади постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 3 жовтня 1945 р. було зобов`язано зробити перепис пенсіонерів, інвалідів та багатодітних з метою надання їм пільг та урядових нагород[214, арк. 119]. Слід зробити зауваження, що пенсій для колгоспників тоді не було. Призначались вони лише інвалідам, родинам загиблих червоноармійців та багатодітним матерям. Відповідно до постанови Тернопільської облради від 28 жовтня 1945 р. завідувачу Облдержзабезу пропонувалось до 10 листопада цього ж року виявити всіх переселенців вищезгаданих категорій та здійснювати їх пенсійне забезпечення відповідно до чинного законодавства[135, арк. 3]. Тогочасні пільги були до смішного мізерними й часто зводились до вручення в день Жовтневої революції кількох метрів тканини чи торбини борошна. Та й те виконувалось далеко не завжди, досить часто в областях був відсутній облік інвалідів та пенсіонерів. За станом на 1 квітня 1946 р. у Харківській області облік інвалідів не провадився взагалі[20, арк. 38 – 39].

Щодо нагород, то практично на сто відсотків це були медалі “Мати-героїня”, ордени “Материнська слава” та грамоти багатодітним, яких серед переселенців було дуже багато. Проте станом на 5 січня 1946 р. в Заліщицькому, Товстенському та Чортківському районах Тернопільської області не було взято на облік жодної багатодітної жінки. Відповідно й жодна не отримувала державної допомоги. В Копичинецькому районі становище було трохи кращим: 22 матері отримали 33 540 крб.[139, арк. 97]. Загалом на 5 липня 1946 р. було виявлено і представлено до нагород лише 152 багатодітні матері, 40 з яких отримали нагороди[184, арк. 2]. У Сталінській області на облік було взято 166 багатодітних матерів, 84 з яких були представлені до нагороди, в Херсонській нагородити мали 17 з 49 багатодітних матерів[20, арк. 38 – 39].

У Львівській області 80 багатодітним матерям надали 105900 крб. безповоротної допомоги тобто в середньому 1323 крб. на одну матір. В цінах тих часів це була мізерна сума. Одинадцяти матерям дали державні нагороди[87, арк. 47 –50].

Загалом до кінця 1947 р. облік був проведений у 14 областях УРСР, де виявили 2294 багатодітні сім’ї. Ця кількість не може бути справжньою, оскільки серед депортованих багатодітність була традиційною[36, арк. 30].

А для створення відповідної звітності перед республіканським керівництвом обиралось кілька “кращих” матерів, яким виділялись суми значно більші від звичайних. Прізвища таких матерів фігурували в газетних статтях, які демонстрували опіку радянського керівництва над депортованими. Наприклад, спеціальною постановою виконкому Тернопільської області №1518 від 27 грудня 1946 р. переселенці Решетило Антоніні із села Гримайлів однойменного району виділялась одноразова допомога в сумі 6000 крб., як такій, що має 8 дітей та нагороджена орденом “Материнська слава” ІІ ступеня[176, арк. 82]. Проте таких щасливців було дуже й дуже небагато.

Тим матерям, яким найбільше пощастило – призначалась пенсія на 2 – 3 роки в розмірі 100 -120 крб. на місяць[133, арк. 3]. Матерям, що мали 8-10 дітей видавали дещо більшу пенсію – 200-250 крб. на місяць[177, арк. 27 – 29]. Дана сума на ті часи була мізерною. Дитячі туфлі коштували в державному магазині 200 крб.[115, арк. 75]. В Одеській області пенсію на кінець 1947 р. отримували 92 багатодітні матері із 122 врахованих, в Сталінській – 54 з 76, у Рівненській – 272 з 300[36, арк. 30].

Згідно урядових інструкцій мала вестись широка пропагандистська роботу серед молоді та дорослого населення. Проте досить часто така робота не проводилась, про що свідчать ряд постанов облвиконкому, що наказували активізувати цю роботу[129, арк. 56]. В Тернопільській області райкомами КП(б)У станом на 25 травня 1946 р. виділено 1350 агітаторів та найбільш підготованих людей, що мали займатись ідейним перевихованням депортованих[236, 318]. Окрім цього для нашої області додатково виділялось 2 000 загальнодержавних газет, велика кількість обласної преси. Переселенців зобов’язали передплатити 5000 обласних газет “Вільне життя”[130, арк. 42]. Планували організувати 2 пересувні кінотеатри, що мали своїм завданням провадити агітаційну роботу серед переселенців. З аналогічною метою створювались і спеціальні культбригади. Спеціально для закерзонців планувалось заснувати 25 бібліотек[130, арк. 42].

У Ворошиловградській області політмасова робота серед переселенців проводилась регулярно лише в період підготовки до виборів у Верховну Раду СРСР, а після їх проведення така діяльність значно ослабла. Ліміти на обласні, республіканські та союзні газети переселенцям виділили, проте використані вони не були, оскільки люди просто не мали грошей для їх придбання[236, 309]. Недостатня політмасова робота у Дніпропетровській, Запорізькій та інших областях відзначалась рядом державних постанов. Розгорнута агітаційна робота часто замінювалась жорстким адмініструванням чи втручанням міліції й працівників НКВС. Тому виїжджали люди на захід при першій можливості[236, 318].

Газети, від центральних до районних, отримали завдання популяризувати передовиків виробництва з-поміж переселенців. Таке ж завдання ставилось і перед облрадіокомітетами[214, арк. 130]. Як свідчить лист керуючого Управлінням при РНК УРСР по справах евакуації та розселення українського і польського населення І.Русецького до керівника групи розселення при виконкомі Тернопільської обласної ради А.Шерстюка, така популяризація практично не провадилась, як не організовувалось і вдячних листів переселенців на ім`я уряду УРСР[225, арк. 2]. Маються на увазі листи, в яких люди мали висловлювати глибоку подяку керівництву республіки за турботу про них. Шляхом публікації таких листів у центральній пресі планувалось продемонструвати всьому світові необхідність та “гуманізм” переселенчих акцій[225, арк. 2].

Закінчувалась постанова №1620-118 досить типовим для тих часів наказом: боротись із куркулями та іншими антирадянськими елементами; не допускати переїзду евакуйованих з місця приписки, а в разі такого – повертати на попереднє місце проживання. Ця частина постанови виконувалась особливо успішно: за період 1944 – 1946рр. з України було виселено 37 145 чоловік (15 040 сімей), з них 3780 чоловік або 1741 сім`я були етаповані на Схід з Тернопільської області. Ймовірно, що серед них була досить значна кількість закерзонців. Адже потрапити в число неблагонадійних можна було за звичайний політичний анекдот. За жовтень 1947 р. з України було вислано 77 791 чоловік або 26 332 сім`ї, в тому числі з Тернопільської області – 13505 чоловік або 5001 сім`я. Всього ж за період 1944 – 1948 рр. з України було вислано 131935 чоловік[228, 545].

Місцеве населення не дуже довіряло закерзонцям, тому в загонах УПА на західних теренах УРСР їх було не надто багато. Але велика кількість депортованих свідчать, що постійно надавали продовольчу допомогу повстанцям.

На території Дніпропетровської, Миколаївської і Одеської областей в січні 1946 р. була арештована група молоді в кількості 27 чоловік, які перед виїздом в УРСР отримали директиву від місцевого керівника ОУН про створення підпільної сітки. За час свого перебування в республіці вони розгорнули активну роботу по збільшенню кількості членів ОУН, видавали рукописний журнал, пробували роздобути зброю. В Лисичанському районі Ворошиловградської області була розкрита підпільна націоналістична група в кількості 40 чоловік. Ці люди вмовляли переселенців не вступати в колгоспи, агітували за повернення в Польщу[231, 202].

Загалом плани були дуже ґрунтовними, проте про рівень їх виконання можна судити хоча б за таким фактом: оскільки багато переселенців в Тернопільській області отримало землю після весняного посіву і не встигло посіяти, то виконком облради прийняв рішення змусити місцевих селян допомогти переселенцям картоплею, просом та гречкою для посіву на умовах позики до збору врожаю. Таким чином держава перекидала взяті на себе зобов`язання на місцеве населення, що прямо вказується в документі: “Цим самим ми в значній мірі звільнимо себе від надання державної допомоги як продовольчої, так і для посіву переселенцям 1946 – 1947 рр.” Якщо врахувати, що ця постанова була прийнята 29 червня 1946 р., коли посівні роботи проводити було вже надто пізно, то стає зрозумілою глибина турботи влади про евакуйованих[217, арк. 43]. Зрозуміло й те, що автохтонам навряд чи сподобалась нова примусова позика. А грубі реверанси влади щодо своєрідної реклами переселенців по радіомовленню і в пресі, першочергова підтримка переселенських колгоспів, допомога евакуйованим за рахунок місцевого населення та надання їм майна репресованих в порядку взаєморозрахунків викликали зрозумілу неприязнь автохтонів до переселенців.

Отже, можна зробити висновок, що життя закерзонців у новій батьківщині було зовсім не таким безхмарним та “райським”, як це планувалось в постановах РНК і ЦК КП(б)У. Люди ще десятиліттями відчували себе матеріально невлаштованими та психологічно чужими на новій землі. Житлова, земельна та інші проблеми, з якими зіткнулись переселенці, були далекі від вирішення.

Висновки

21 травня 1997 р. була підписана Спільна заява Президента України і Президента Республіки Польща “До порозуміння і єднання”. Таким чином був юридично закріплений реальний стан справ у взаєминах двох сусідніх народів. Чи не вперше в історії українсько-польських стосунків Спільна заява не фіксувала перемогу чи поразку однієї сторін, а відображала ідею єднання. Тільки взаємоповага, взаєморозуміння і взаємна толерантність дадуть двом народам змогу вийти на шлях рівноправного співробітництва. Тому наукове розв’язання всіх наболілих проблем є ключем до подальших дружніх зносин наших народів.

Результати проведеного дослідження дають змогу зробити ряд висновків:

  • геополітичні інтереси держав-членів антигітлерівської коаліції склались так, що уникнути депортації українців в кінці 40-х років було нереально – в ній були зацікавлені всі сторони, за винятком самих українців;

  • в ході депортації було повністю нівельовано принцип добровільності, закладений в основу Угоди від 9 вересня 1944 р. між УРСР і Польщею;

  • примусова акселерація депортації призвела до численних майнових втрат, а також тисяч людських жертв, що зробило значно важчою наступну адаптацію людей на теренах УРСР;

  • РНК УРСР не було створено дієвої програми розселення депортованих, не продумано ряду стимулів, що змусили б людей залишатись у відведених місцях. Внаслідок цього неминучою була самовільна міграція на захід;

  • уряд радянської України не доклав всіх необхідних зусиль для вчасного забезпечення переселенців житлом, землею, наділення їх товарами першої необхідності. До депортованих так і не дійшла значна частина виділених кредитів та безповоротної державної допомоги. Взаєморозрахунки часто були неповними і проводились із значним запізнення. На низькому рівні була поставлена освітня та агітаційна робота серед новоприбулих громадян.

Сам процес депортації найдоцільніше поділити на чотири періоди, кожен з яких мав свої особливості й чіткі часові межі.

  • перший період тривав з 15 жовтня до 31 грудня 1944 р. Під час нього Польщу залишили лише 5,9 % від загальної кількості депортованих закерзонців. Домінантною причиною їх виїзду був страх перед терором польського підпілля, яке мало на меті перетворити свою батьківщину в мононаціональну державу шляхом винищення і виселення українців. Українські села північної частини Закерзоння у 1943 і особливо весною та літом 1944 р. були ґрунтовно сплюндровані й знищені загонами АК й інших гілок польського підпілля;

  • другий етап розпочався 1 січня і закінчився 31 серпня 1945 р. Між першим та другим етапами був невеликий інтервал, пов’язаний із відзначенням різдвяного циклу свят і важкою зимою. В лютому кількість бажаючих переселитись почала знову зростати, що пов’язано із визволенням всього Закерзоння у січні 1945 р. Червоною Армією. Бої при взятті Лупківського і Дуклянського перевалів були дуже кривавими й оточуючі села були повністю знищені. Тому в закерзонців просто не було вибору. Також весною знову активізувалось польське підпілля, бійці якого нищили й грабували українські села, розстрілювали людей. Саме через ці дві причини під час другого етапу депортації виїхала основна кількість закерзонців. Загалом за другий період Польщу залишило 41,8 % депортованих. Більшість людей виїхала саме із тероризованої аківцями Грубешівщини, Замостівщини, Холмщини, Томашівщини, Білгорайщини і Любартівщини;

  • третій етап депортації обмежений хронологічними рамками з початку вересня до кінця грудня 1945 р. Рушійною силою на цьому етапі виступили три дивізії ВП та два полки НКВС, які примусово депортували українське населення, в основному Ліського, Любачівського, Перемиського та Сяноцького повітів. У цій частині Закерзоння найактивніше діяли підрозділи УПА й, відповідно, терор польського підпілля тут був найслабшим. Тому на протязі першого та другого етапів депортації звідти виїхало мінімум населення. Основним стимулом для виїзду ставав прямий примус із сторони ВП та інших урядових формувань. Завдяки втручанню війська за цей період в УРСР переселили 17,1% від загальної кількості депортованих у 1944 – 1946 рр. українців;

  • на кінцевому четвертому етапі депортація набирає масштабів класичної етнічної чистки, провадженої чвертю всіх військових формувань Польщі. Пауза в депортації, що пов’язана із святкуванням Різдва і розділяла третій і четвертий етапи, була дуже нетривалою. Кожній дивізії ВП був доведений денний план депортації українців. Методи і засоби, за допомогою яких провадилось саме виселення, до уваги не брались. Тепер саме війська палили й грабували українські села. Депортація проводилась, в основному, в Ліському, Любачівському, Сяноцькому повітах. Загалом переселено 32% закерзонців. До кінця року, завдяки прочісуванню лісів, були депортовані ще кілька тисяч українців. На території Закерзоння все ще залишалось більше 150 тисяч етнічних українців.

Отже, спираючись на викладений фактичний матеріал, можна зробити висновок про повне нівелювання засади добровільності, покладеної в основу угоди від 9 вересня 1944 р. Стимулювання “добровільного” виїзду українців через терор польського підпілля та силове проведення депортації підрозділами ВП призвели до того, що переселювані в СРСР українці не змогли перевезти все необхідне для подальшого життя майно й продукти харчування. Люди ще на рідній землі втратили значну частину статків, а решту втрачали під час дороги на місце нового поселення. Окрім того, значна кількість закерзонців загинула ще на території Польщі. Подальша соціально-економічна адаптація депортованих на територію УРСР людей стала набагато важчою й проблемнішою, ніж могла вона бути за умови неухильного виконання угоди від 9 вересня 1944 р.

Згідно програми розселення, укладеної РНК УРСР, більшість закерзонців мала бути оселена в східних областях, що найбільше знелюдніли під час Великої Вітчизняної війни. Саме за рахунок новоприбулих мали підніматись з руїн шахти і заводи. З іншої сторони, розсіювання депортованих серед жителів півдня та сходу мало призвести до якнайскорішої їх денаціоналізації. Та обставина, що на Лівобережжі не було ні вільних житлових приміщень, ні приватного землекористування (одна із умов Угоди) – до уваги не бралась. Місцеві органи влади розглядали депортованих як зайву проблему й фактично не займались їх господарським влаштуванням. Праця в колгоспах була майже безоплатною і коштів на будівництво власного житла у закерзонців практично не було. Наслідком такої політики була неминуча міграція тисяч закерзонців на Західну Україну, яка зумовила втрату тих небагатьох привезених з Польщі пожитків. До всіх лих додався ще й голод, який знищив значну частину тих, хто все ж залишився в південних та східних областях.

Виконання урядової програми щодо забезпечення депортованих житлом і землею для індивідуального господарювання на Східній Україні було нереальним через відсутність зазначеного, а в Західній – через слабкість та неорганізованість державного апарату. Житлові приміщення масово займали місцеві жителі, частина будинків руйнувалась через недогляд. Взаєморозрахунки між владою і переселенцями були не надто чесними через занижену оцінку залишеного в Польщі майна та завищення вартості наданого за місцем нового поселення, внаслідок чого в УРСР люди отримали набагато менше, ніж мали в Польщі. Місцевих коштів і ресурсів постійно не вистачало, а урядові субсидії приходили із значним запізненням і не в повному обсязі. Наділення депортованих довгостроковими кредитами й безповоротною допомогою відбувалось із значним запізненням та в мінімальній кількості. Лише незначна частина людей отримали невеликі кредити й грошову допомогу. Тому перший етап соціально-економічної адаптації, що знайшов вираження у забезпеченні депортованих житлом, наділенні їх землею, товарами першої необхідності та завершенні взаєморозрахунків, закінчився лише наприкінці 1947 р. До кінця цього року окреме житло отримали близько 80 % депортованих, землю (в Західній Україні) – більше 90 %. Взаєморозрахунки за залишене в Польщі майно проведено із 56 % переселенських родин, причому лише на 82 %, за здані Червоній Армії продукти харчування – з усіма, хто пред’явив документи, хоча таких було лише 43 % від загальної кількості господарств депортованих. На цьому, відповідно до урядової постанови, всі розрахунки й припинились. Пільги по оподаткуванню тривали лише 2 роки після в’їзду в УРСР і для більшості людей податки були надто важким ярмом. Робота по охопленню дітей та дорослих освітою проводилась несистематично і багато учнів пішли в школи лише в кінці сорокових років. Масово не вистачало педагогічних кадрів, часто діти просто не мали одягу чи взуття щоб відвідувати школу.

Таким чином, ми можемо констатувати, що протягом першого етапу соціально-економічної адаптації становище депортованих у новій батьківщині було вкрай важким. Уряд УРСР не виконав своїх обіцянок щодо матеріального забезпечення новоприбулих і своєю бідністю закерзонці виділялись навіть на непривабливому фоні розореної війною та голодомором країни. Внаслідок перерахованих факторів соціально-економічна та психологічна адаптація людей в новому середовищі відбувалась набагато повільніше і важче, ніж це могло бути за умови неухильного виконання умов міждержавної Угоди та урядових постанов. Депортовані ще довго залишались найбіднішою, найменш соціально захищеною та психологічно чужою часткою суспільства. В 1947 р. завершився лише перший етап адаптації людей, яка тривала ще десятиліттями. Й до сьогодні частина літніх людей мріє хоча б перед смертю глянути на рідні місця.

В подальшому дослідженні теми важливо керуватися новими концепціями, які б врахували різноманітні погляди, підходи, позиції, що передбачають більш повне, глибоке та об’єктивне її розкриття. Необхідно враховувати і вивчати праці польських істориків, що можуть мати інший, відмінний погляд на дослідження нашої теми. Тільки спільними зусиллями вчених обох народів реально науково висвітлити події сорокових років минулого століття.

Досліджувані події є частиною спільної української і польської історії. Ще живі очевидці тих подій, люди, в чиїй пам’яті закарбувались негативні аспекти діяльності офіційних властей обох країн та підпільних формувань УПА й АК. Водночас є радянська та польська література, де події середини ХХ століття подано у значному ідеологічному викривленні. Однак неупереджена критика діяльності підпілля чи владних структур протилежної сторони не вирішує проблему. Потрібне максимально об’єктивне висвітлення подій минулого – без замовчування злочинів та прорахунків, але, водночас, без перекреслювання всього доброго, що мало місце в минулому. Саме цим намагався керуватись автор даного дослідження.

Одержані результати дисертаційної роботи можуть бути використані у вузівських курсах історії України ХХ століття, у спецкурсах та семінарах, а також при подальшому дослідженні проблеми українсько-польських відносин. Дана дисертаційне дослідження може стати в пригоді під час вивчення історії України, дипломатичної історії, історії краєзнавства. Процес депортації, розселення та соціально-економічної адаптації закерзонців ще має бути опрацьований соціологами, психологами, етнологами, юристами та науковцями інших галузей, що дозволить створити комплексну і цілісну оцінку даного явища на тлі світової історії.

Список використаних джерел

архівні Документи і матеріали

Центральний державний архів вищих органів влади та управління в Україні

  1. Довідка управління про стан роботи по прийманню і господарському влаштуванню українського населення, евакуйованого з території Польщі в області УРСР на 1 грудня 1944 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 1, арк. 1-3.

  2. Довідка від 3 листопада 1944 р. про штатний розпис управління у справах евакуації і розселення українського і польського населення, ф. 4626, оп. 1, спр. 7, арк. 2.

  3. Типовий штатний розпис і звіт по адміністративно-управлінських витратах груп у справах евакуації і розселення українського і польського населення при виконавчих комітетах обласних рад депутатів трудящих УРСР на 4 квартал 1944 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 8, арк. 1.

  4. Довідка про виконання угоди між РНК УРСР і ПКНВ від 9 вересня 1944 р. за станом на 30 серпня 1945 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 9, арк.. 1-19.

  5. Довідка управління про кількість сімей переселенців, що прибули з Польщі на 15 серпня 1945 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 10, арк. 1-6.

  6. Постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У про додаткове розселення в Західних областях УРСР 15446 сімей українського населення, евакуйованого з території Польщі за рахунок зменшення плану в Східній Україні, ф. 4626, оп. 1, спр. 10, арк. 8-10.

  7. Довідка про стан роботи по прийому, розселенню і господарському влаштуванню українського населення, що прибуло з Польщі на 1 лютого 1945 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 10, арк. 20-50.

  8. Довідка про виконання плану розселення українського населення, евакуйованого з Польщі в УРСР станом на 25 липня 1945р., ф. 4626, оп. 1, спр. 10, арк. 51-52.

  9. Доповідна записка секретарю ЦК КП(б)У Д.Коротченку про становище українців у Дніпропетровській області на липень 1945 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 11, арк. 1-12.

  10. Довідка про господарське влаштування, українського населення, прибулого з Польщі в Запорізьку область на 15 травня 1945 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 11, арк. 14-22.

  11. Довідка про розселення і господарське влаштування українського населення, евакуйованого з Польщі в Кіровоградську область на січень 1946 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 11, арк 23-30.

  12. Довідка про розселення і господарське влаштування українського населення, евакуйованого з Польщі в Одеську область станом на 26 вересня 1945 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 11, арк. 31-38.

  13. Довідка про розселення і господарське влаштування українського населення, евакуйованого з Польщі в Сумську область станом на 22 жовтня 1945 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 11, арк. 39-46.

  14. Довідка про пільги для переселенців, евакуйованих з Польщі в УРСР і обкладання їх державними обов’язковими податками на 1945 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 12, арк. 1-4.

  15. Довідка управління про порядок компенсації посівів залишених в Польщі господарствами українського населення, переселеними в західні і східні області УРСР за 1945 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 13, арк. 1-2.

  16. Лист секретаря ЦК КП(б)У Д.Коротченка секретарю ЦК ВКП(б) Г.Маленкову про компенсацію переселенцям за залишені в Польщі посіви у 1945 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 13, арк. 12-13.

  17. Довідка управління про евакуацію польських громадян із західних областей УРСР на територію Польщі із 1 червня по 20 жовтня 1945 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 14, арк.1-3.

  18. Зведений рахунок витрат на 1945 р. Управління по справах евакуації і розселення українського і польського населення на здійснення евакуації українського і польського населення і розселення евакуйованого українського населення відповідно з Люблінською угодою між урядом УРСР і ПКНВ від 9 вересня 1944 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 20, арк. 20.

  19. Типовий штатний розклад і рахунок адміністративно-господарських витрат груп по справах евакуації і розселення українського і польського населення при виконавчих комітетах обласних рад УРСР на 1945 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 23а, арк. 1-2.

  20. Довідка управління про перевірку виконання постанови Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У по питаннях господарсько-побутового влаштування українського населення, евакуйованого з Польщі в області УРСР на 15 квітня 1946 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 24, арк.1-49.

  21. Довідка про хід виконання постанови Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У від 22 серпня 1946 р. “Про стан господарсько-побутового влаштування евакуйованого з Польщі в УРСР українського населення”. ф. 4626, оп. 1, спр. 24, арк.50-56.

  22. Інформація Голові РНК і секретарю ЦК від 10 січня 1946 р. про хід виконання постанови РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 3 жовтня 1945 р. “Про невідкладні заходи по господарському влаштуванню українського населення, прибулого з Польщі на територію УРСР і роботі серед нього” в Дніпропетровській області, ф. 4626, оп. 1, спр. 25, арк. 1-5.

  23. Звіт про заходи, прийняті Запорізьким обласним комітетом Комуністичної партії і обласним виконавчим комітетом для повного господарського влаштування переселенських сімей, прибулих з Польщі, ф. 4626, оп. 1, спр. 25, арк. 6-10.

  24. Інформація в РНК УРСР від 9 жовтня 1946 р. про стан закінчення господарського і трудового влаштування переселенців, що прибули з Польщі в Миколаївську область, ф. 4626, оп. 1, спр. 25, арк. 17-30.

  25. Інформація про прийом і розселення переселених українців у районах Одеської області на 22 грудня 1944 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 25, арк. 31-33.

  26. Звіт від 1 жовтня 1946 р. про виконання постанови РМ УРСР і ЦК КП(б)У від 22 серпня 1946 р. “Про господарське і побутове влаштування переселенців, прибулих з Польщі в УРСР”, ф. 4626, оп. 1, спр. 26, арк. 1-8.

  27. Інформація Голові РМ УРСР і секретарю ЦК КП(б)У від 17 вересня 1946 р. про вжиті заходи до розселення і повного господарського влаштування переселенців, прибулих у Львівську область, ф. 4626, оп. 1, спр. 26, арк. 8-12.

  28. Довідка про господарське влаштування українського населення, прибулого з Польщі в області УРСР за станом на 17 травня 1946 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 27, арк. 25-52.

  29. Довідка про розподіл безповоротної допомоги по західних областях УРСР за 1946 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 27, арк. 63.

  30. Довідка про стан господарського влаштування українського населення, евакуйованого з Польщі в УРСР на 1 січня 1947 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 27, арк. 78-88.

  31. Довідка про розселення і господарське влаштування українського населення, прибулого з Польщі українського населення в Одеській, Херсонській, Миколаївській областях на 20 квітня 1946 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 28, арк. 50-66.

  32. Довідка про розселення і господарське влаштування українського населення, що прибуло з Польщі в порядку евакуації в Сталінську область на 15 квітня 1946 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 28, арк. 67-76.

  33. Зведений річний бухгалтерський звіт управління про виконання суми витрат по республіканському бюджету і пояснювальна записка до нього за 1946 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 30, арк. 1-22 .

  34. Сума операційних видатків управління на здійснення евакуації і розселення українського і польського населення на 1946 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 34, арк. 1-10.

  35. Довідка від 17 червня 1947 р. про виконання постанови РМ УРСР від 18 лютого 1947 р. “Про стан взаємних розрахунків з переселенцями з Польщі, прибулими в УРСР” по західних областях УРСР, ф. 4626, оп. 1, спр. 37, арк. 2.

  36. Довідка управління про стан господарського влаштування переселенців з Польщі і Чехословаччини в областях УРСР на 1 січня 1948 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 38, арк.1-61.

  37. Довідка управління про недоліки в оформленні актів накладних та описів майна, виданих українському населенню, евакуйованому з Польщі на територію УРСР в 1946-47 рр., ф. 4626, оп. 1, спр. 39, арк. 1-4.

  38. Довідка управління про виявлені в ході перевірки взаємних розрахунків з переселенцями з Польщі фактів розбазарювання державних грошей та хліба, що виразилось в пред’явленні на розрахунок і в оплаті грішми та хлібом підроблених і фіктивних описів майна та актів накладних на 16 липня 1947 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 40, арк. 3.

  39. Матеріали перевірки роботи групи розселення при Волинському облвиконкомі за 1947 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 45, арк. 10-12.

  40. Штатний розпис і звіт про адміністративно-господарські витрати Управління у справах евакуації українського і польського населення при РНК УРСР на 1947 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 50, арк. 1-3.

  41. Штатний розпис груп у справах евакуації і розселення українського і польського населення при виконавчих комітетах обласних рад УРСР на 1947 р., ф. 4626, оп. 1, спр. 51, арк. 1.

Центральний державний архів громадських організацій України

  1. Штат головного представництва УРСР у справах евакуації на 1944 р., ф.1, оп. 23, спр. 790, арк. 26.

  2. Штат районного представництва УРСР у справах евакуації на 1944 р., ф.1, оп. 23, спр. 790, арк. 27.

  3. Лист М. Хрущова Е. Осубака-Моравському від 27 листопада 1944р., ф.1, оп. 23, спр. 790, арк. 141.

  4. Постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 11 листопада 1944 р. “Про охорону працівників Головного уповноваженого і Головного представника уряду УРСР і евакуйованих у відповідності з угодою між урядом УРСР і ПКНВ від 9 вересня 1944 р.”, ф.1, оп. 23, спр. 790, арк. 164-165.

  5. Доповідна записка від 22 листопада 1944 р. М.Хрущову та Д.Коротченку про роботу по виконанню угоди від 9 вересня 1944 р. по евакуації українського населення з території Польщі в УРСР, ф.1, оп. 23, спр. 790, арк. 171-180.

  6. Довідка про хід евакуації українського населення з території Польщі в області УРСР на 10 грудня 1944 р., ф. 1, оп. 23, спр. 790, арк. 195-199.

  7. Доповідна записка від 15 грудня 1944 р. І секретарю ЦК КП(б)У Д.С.Коротченку та заступника голови РНК УРСР В.С. Старченку про роботу по виконанню угоди від 9 вересня 1944 р. про евакуацію українського населення з території Польщі в УРСР, ф.1, оп. 23, спр. 790, арк. 200-209.

  8. Телеграма М.Хрущова голові РНК СРСР В.Молотову про виділення кредитів для закупівлі худоби, ф.1, оп.23, спр. 792, арк. 42.

  9. Довідка Львівського обкому КП(б)У від 3 серпня 1944 р. про випадки переходу польського населення на територію Польщі та українського населення на нашу територію, ф.1, оп. 23, спр. 793, арк. 10-12.

  10. Інформація Запорізького обкому в ЦК КП(б)У від 28 листопада 1944 р. про прийом і розселення прибулих з Польщі переселенців, ф.1, оп.23, спр. 793, арк. 31-32.

  11. Довідка від 28 березня 1944 р. про дії польського підпілля на Західній Україні, ф.1, оп. 23, спр. 915, арк. 3-5а.

  12. Інформація від 14 грудня 1944 р. І секретаря Львівського обкому КП(б)У Г.Грушецького Голові РНК УРСР М.Хрущову про факти взаємодії польського населення з УПА, ф.1, оп. 23, спр. 929, арк. 104-105.

  13. Додатковий протокол від 24 листопада 1945 р. до угоди між ПКНВ і урядом УРСР від 9 вересня 1944 р. про евакуацію польських громадян з території УРСР і українського населення з території Польщі, ф.1, оп. 23, спр. 1464, арк. 23-25.

  14. Телефонограма М.Хрущова у Варшаву М.Бажану від 15 січня 1946 р. з приводу продовження строку переселенню, ф.1, оп. 23, спр. 1464, арк. 34.

  15. Лист від 18 березня 1945 р. головного уповноваженого у справах евакуації українського населення з території Польщі М.Підгорного до Прем’єр-міністра Польщі Е.Осубки-Моравського з приводу терору польського підпілля у 1945 р., ф. 1, оп. 23, спр. 1465, арк. 10-13.

  16. Телеграма М.Хрущову 3 березня 1945 р. від начальника прикордонних військ НКВС Українського округу генерал-лейтенанта Бурмака і секретаря Львівського обкому КП(б)У Грушецького з приводу терору польської міліції над цивільним українським населенням, ф. 1, оп. 23, спр. 1465, арк. 16-17.

  17. Інформація від 27 березня 1945 р. Управління по справах евакуації українського і польського населення про надання підвід для перевезення українського населення, ф. 1, оп. 23, спр. 1465, арк. 20.

  18. Телеграма Д.Коротченка начальнику Львівської залізниці т. Шахрай з приводу затримки вагонів від 2 червня 1945 р., ф. 1, оп. 23, спр. 1465, арк. 26.

  19. Телеграма райуповноваженого по Новосончському повіті голові РНК М.Хрущову про недоліки у подачі вагонів, ф. 1, оп. 23, спр. 1465, арк. 27.

  20. Довідка про евакуацію польських громадян з території УРСР в Польщу на 1 травня 1945 р., ф.1, оп. 23, спр. 1466, арк. – арк. 82-84.

  21. Доповідна записка секретарю ЦК КП(б)У Д.Коротченку про евакуацію українського населення з території Польщі на 1 квітня 1945 р., ф.1, оп. 23, спр. 1466, арк. 132-133.

  22. Доповідна записка політвідділу прикордонних військ НКВС Українського округу начальнику політуправління прикордонних військ НКВС СРСР генерал-лейтенанту Т.Мироненко від 11 травня 1945 р., ф. 1, оп. 23, спр. 1467, арк. 55-56.

  23. Довідка про хід евакуації українського населення з території Польщі на 25 грудня 1945 р., ф. 1, оп. 23, спр.1467, арк. 358-359.

  24. Повідомлення Головного вповноваженого М.Підгорного заступнику секретаря ЦК КП(б)У Т.Чумаченко від 1 квітня 1945 р., ф. 1, оп. 23, спр. 1468, арк. 32-33.

  25. Лист від 19 травня 1945 р. наркому шляхів сполучення СРСР Ковальову від заступника Голови РНК УРСР Л.Корнійця про недоліки в постачанні вагонів. , ф.1, оп. 23, спр. 1468, арк. 137-138.

  26. Довідка від 4 квітня 1945 р. Д.Коротченку про стан залізниці на ділянці Рава-Руська – Ульгівок., ф.1, оп. 23, спр. 1468, арк. 139-140.

  27. Лист М.Хрущова до секретаря ЦК КПРС Г. Маленкова з проханням відкрити залізницю на ділянці Угнів – Володимир Волинський. 4 червня 1945., ф.1, оп. 23, спр. 1468, арк. 167.

  28. Лист М.Хрущова до наркома НКВС Л.Берії з проханням відкрити залізницю на ділянці Угнів – Володимир-Волинський. 13 червня 1945 р., ф. 1, оп. 23, спр. 1468, арк. 208-209.

  29. Довідка від 10 серпня 1945 р. про виконання Угоди між РНК УРСР і ПКНВ від 9 вересня 1944 р., ф. 1, оп. 23, спр. 1468, арк. 291.

  30. Довідка від 3 червня 1945 р. про відновлення роботи залізниці Угнів – Володимир Волинський, ф. 1, оп. 23, спр. 1468, арк. 333.

  31. Доповідна записка від 12 травня 1945 р. І секретарю ЦК КП(б)У Д.Коротченку про виконання угоди від 9 вересня 1944 р., ф. 1, оп. 23, спр. 1469, арк. 6-19.

  32. Доповідна записка від 7 квітня 1945 р. І секретарю ЦК КП(б)У Д.Коротченку про хід переселення українського, російського і білоруського населення з території Польщі в УРСР, ф. 1, оп. 23, спр. 1469, арк. 40-56.

  33. Телеграма М.Хрущова та Д.Коротченка про зниження оподаткування депортованих, ф. 1, оп. 23, спр. 1469, – арк. 102.

  34. Інформація І секретарю ЦК КП(б)У Д.Коротченку від 10 вересня 1945 р. про хід евакуації українського населення з території Польщі, ф. 1, оп. 23, спр. 1469, арк. 159-160.

  35. Інформація секретаря Тернопільського обкому КП(б) У Компанця М.Хрущову про розселення українського населення з Польщі на території області, ф. 1, оп. 23, спр. 1469, арк. 285-286.

  36. Телеграма Л.Берія про евакуацію українського населення Польщі. 6 жовтня 1945 р., ф. 1, оп. 23, спр. 1469, арк. 288-289.

  37. Лист М.Підгорного Д.Коротченку з просьбою виділити бензин, ф. 1, оп. 23, спр. 1473, арк. 7-8.

  38. Довідка про хід переселення українського, російського і білоруського населення з території Польщі в СРСР на 19 січня 1945 р., ф. 1, оп. 23, спр. 1474, арк. 1-8.

  39. Інформації, спеціальні повідомлення про реагування населення західних областей УРСР на переселення їх в Польщу і про політичне становище в звільнених нашими військами районах Польщі за період 27 січня – 4 травня 1945 р., ф. 1, оп. 23, спр. 1475, арк. 1-36.

  40. Доповідна записка від 8 грудня 1945 р. Голові РМ М.Хрущову, ф. 1, оп. 23, спр. 1477, арк. 67-70.

Державний архів Львівської області

  1. Відомість про розселення евакуйованих з Польщі громадян по Львівській області на 30 листопада 1944 р., ф. Р. 221, оп. 2, спр. 24, арк. 44.

  2. Відомість про наявність польського населення, що підлягає евакуації на 30 листопада 1944 р., ф. Р. 221, оп. 2, спр. 24, арк. 45-46.

  3. Доповідна записка завідуючого Львівським обласним відділом народної освіти про роботу шкіл та культурно-освітніх установ на 15 грудня 1945 р., ф. Р. 221, оп. 2, спр. 24, арк. 57-76.

  4. Доповідна записка Голові РНК УРСР М.Хрущову Львівського облвиконкому про надання додаткових кредитів для переселенців, ф. Р. 221, оп. 2, спр. 25, арк. 2а.

  5. Лист голові РНК М.Хрущову від голови Львівського облвиконкому М.Козирєва про становище українського населення, що прибуло з Польщі., ф. Р. 221, оп. 2, спр. 25, арк. 4-5.

  6. Інформація про розселення і господарське влаштування українського населення, прибулого з Польщі в Львівську область на 25 березня 1946 р., ф. Р. 221, оп. 2, спр. 25, арк. 47-50.

  7. Доповідна записка про господарське влаштування переселених з Польщі українців у Ширецькому районі Львівської області на 25 лютого 1946 р., ф. Р. 221, оп. 2, спр. 25, арк. 62.

  8. Інформація голові Львівського облвиконкому М.Козиріву від 20 листопада 1945 р. про критичне становище переселенських сімей, що прибули з східних областей, ф. Р. 221, оп. 2, спр. 25, арк. 99-99 зв.

  9. Відомість про розселення евакуйованих з Польщі громадян по Львівській області на 15 грудня 1945 р., ф. Р. 221, оп. 2, спр. 25, арк. 108.

  10. Відомості про прибуття переселенців з Польщі в райони Львівської області з початку кампанії до 1 лютого 1947 р., ф.Р. 221, оп. 2, спр. 26, арк. 17-18.

  11. Довідка про господарсько-побутове влаштування переселенців по Винниківському районі Львівської області на 1 травня 1945 р., ф. Р. 221, оп. 2, спр. 26, арк. 33-35.

  12. Довідка про прибуття переселенців з Польщі в Львівський сільський район Львівської області з на 1 травня 1946 р., ф. Р. 221, оп. 2, спр. 26, арк. 36-37.

  13. Довідка про розміщення в Львівській області переселенців з Польщі станом на 20 травня 1946 р., ф. Р. 221, оп. 2, спр. 26, арк. 38-43.

  14. Постанова Львівського облвиконкому та обкому КП(б)У від 18 грудня 1944 р. “Про заходи по виконанню угоди між урядом УРСР і ПКНВ “Про евакуацію українського населення з території Польщі і польського населення з території УРСР”, ф. Р. 221, оп.2, спр. 26, арк. 62-63.

  15. Доповідна записка Голові РМ УРСР М.Хрущову від 10 липня 1946 р. голови Львівського облвиконкому М.Козиріва стосовно виділення додаткових кредитів переселенцям, ф. Р. 221, оп. 2, спр. 152, арк. 61.

  16. Інструкція Львівського облвиконкому від 7 серпня 1945 р. про покращення взаєморозрахунків із переселенцями, ф. Р – 221, оп. 2, спр. 157, арк. 1-3.

  17. Відомість про розселення українського населення з Польщі по Львівській області на 31 травня 1945 р., ф. Р. 221, оп. 2, спр. 157, арк. 6-8.

  18. Матеріали Львівського облвиконкому про переселення громадян з Польщі і Франції, ф. Р. 221, оп. 2, спр. 159, арк.1- 7.

  19. Лист про переселення українців з Польщі у Львівську область в грудні 1944р.), ф. Р. 221, оп. 2, спр. 219, арк.163.

  20. Доповідна записка голови Львівського облвиконкому від 29 березня 1947 р. Голові РМ УРСР М.Хрущову про стан розселення в області евакуйованих з Польщі українських сімей, ф. Р. 221, оп. 2, спр. 295, арк. 12-13.

  21. Постанова Львівського облвиконкому від 13 жовтня 1945 р. про утворення комітету сприяння при польському уповноваженому по евакуації польського населення з території УРСР., ф. Р. 221, оп. 2, спр. 990, арк. 202.

  22. Постанова виконкому Львівської обласної ради депутатів трудящих про розподіл репатрійованих по підприємствах області., ф. Р. 221, оп. 2, спр. 991, арк. 149.

  23. Постанова Львівського облвиконкому від 17 листопада 1945 р. про перерозподіл кредитів для переселенців, евакуйованих з Польщі до УРСР, на господарське облаштування та для бідняцько-середняцьких господарств на відбудову зруйнованих обійсть., ф. Р. 221, оп. 2, спр. 992, арк. 226-230.

  24. Довідка про утворення колгоспів у Львівській області на 4 вересня 1945 р., ф. Р. 221, оп. 2, спр. 1007, арк. 1.

  25. Постанова № 1266а Львівського облвиконкому і бюро обкому КП(б)У від 27 вересня 1945 р. про компенсацію озимих посівів, залишених в Польщі господарствами, що переселились в Львівську область, ф. Р. 221, оп. 2, спр. 1007, арк. 82.

  26. Постанова № 1315 Львівського облвиконкому та бюро обкому від 6 жовтня 1945 р. про хід розселення та господарського влаштування українського населення, евакуйованого з Польщі в райони Львівської області, ф. Р. 221, оп. 2, спр. 1007, арк. 115-116 зв.

  27. Постанова № 1388 Львівського облвиконкому і бюро обкому КП(б)У від 22 жовтня 1945 р. про невідкладні заходи по господарському влаштуванню українського населення, що прибуло з Польщі, ф. Р. 221, оп. 2, спр. 1007, арк. 197-198 зв.

  28. Постанова виконкому Львівської обласної ради депутатів трудящих від 17 грудня 1945 р. про влаштування депортованих в області., ф. Р. 221, оп. 2, спр. 1008, арк. 197.

  29. Розпорядження виконкому Львівської обласної ради депутатів трудящих від 11 лютого 1945 р., ф. Р. 221, оп. 2, спр. 1009, арк.69.

Державний архів Тернопільської області

  1. Постанова № 341 Тернопільського облвиконкому від 5 вересня 1944 р. “Про введення місцевих і державних податків на території Тернопільської області в 1944 р.”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 11, арк. 119-120.

  2. Постанова № 562 Тернопільського облвиконкому від 15 грудня 1944 р. про покращення зберігання зерна у Шумському, Дедеркальському, Вишнівецькому та Заложцівському районах і його вивезення, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 14, арк. 22-24.

  3. Обов’язкове рішення виконкому Тернопільської обласної ради депутатів трудящих “Про заборону торгівлі хлібом до виконання планів хлібозаготівель”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 17, арк. 1.

  4. Постанова № 37 Тернопільського облвиконкому від 11 серпня 1944 р. про покращення вивезення картоплі з віддалених населених пунктів, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 18, арк. 27.

  5. Довідка про роздрібні ціни в Тернопільській області на липень 1945 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 108, арк. 75.

  6. Довідка про забезпечення шкіл Тернопільської області вчителями на 17 липня 1945 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 109, арк. 91.

  7. Постанова № 47 від 15 січня 1945 р. Тернопільського облвиконкому і бюро обкому КП(б)У “Про підготовку до прийому, розміщення та влаштування українського населення, евакуйованого з території Польщі”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 113, арк. 24-26.

  8. Довідка про відпускні ціни на меблі та інші товари в Тернопільській області, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 113, арк. 32-34.

  9. Постанова № 183 Тернопільського облвиконкому від 5 березня 1945 р. “Про встановлення ставок воєнного податку для колгоспників і одноосібників по районах Тернопільської області на 1945 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 118, арк. 6.

  10. Постанова № 195 Тернопільського облвиконкому від 5 березня 1945 р. “Про кредитування сільгоспбанком евакуйованого населення з Польщі розселюваного на території Тернопільської області”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 118, арк. 22-23.

  11. Довідка про утворення колгоспів у Тернопільській області на 1 січня 1945 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 120., арк. 16.

  12. Постанова № 310 Тернопільського облвиконкому від 5 квітня 1945 р. “Про підготовку і використання корів на весняно-польових роботах в 1945 р, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 120., арк. 93-94.

  13. Постанова № 404 Тернопільського облвиконкому і бюро обкому КП(б)У від 30 квітня 1945 р. “Про організацію при облвиконкомі групи у справах евакуації і розселення українського і польського населення”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 123, арк. 12.

  14. Постанова № 481 Тернопільського облвиконкому і бюро обкому від 25 травня 1945 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 125, арк. 24-25.

  15. Довідка про кредитний план Сільгоспбанку на 1945 р. стосовно кредитування переселенців з Польщі, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 126, арк. 66-67.

  16. Довідка про план додаткового кредитування переселенців з Польщі на 1945 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 130, арк. 49.

  17. Виконання плану по видобутку торфу в Тернопільській області на перше півріччя 1945 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 133, арк. 47-48.

  18. Постанова Тернопільського облвиконкому і бюро обкому КП(б)У від 25 серпня 1945 р. “Про звільнення від обов’язкових поставок сільськогосподарської продукції, від грошових платежів і від платежів обов’язкового складного страхування господарств, переселених з Польщі на територію Тернопільської області”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 133, арк. 64

  19. Додаток до Постанови № 80 “Про господарське влаштування евакуйованого з Польщі українського населення на території Тернопільської області”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 134, арк. 55-57.

  20. Постанова № 1081 Тернопільського облвиконкому і бюро обкому від 23 жовтня 1945 р. “Про невідкладні заходи щодо господарського влаштування українського населення, що прибуло з Польщі на територію Тернопільської області і роботі серед них”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 138, арк. 37-42.

  21. Постанова Тернопільського облвиконкому і бюро обкому КП(б)У від 17 листопада 1945 р. про розподіл коней з розформованих кавалерійських частин, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 140, арк. 65-66.

  22. Постанова № 1275 Тернопільського облвиконкому та бюро обкому КП(б)У від 15 грудня 1945 р. про влаштування переселенців в Бучацькому районі, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 143, арк. 21-23.

  23. Постанова № 13 Микулинецького райвиконкому від 3 вересня 1945 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 247, арк. 1-3.

  24. Протокол № 15 засідань Микулинецького райвиконкому від 25 жовтня 1945 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 249, арк. 1-8.

  25. Постанова виконавчого комітету Микулинецької районної ради від 28 жовтня 1945 р. про покращення господарського влаштування прибулого з Польщі українського населення, ф. Р. 1833, оп. 1., спр. 250, арк. 2-4.

  26. Постанова РНК УРСР про відпускні ціни на дерево на 1945 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 326, арк. 162-163.

  27. Постанова РНК УРСР про відпускні ціни на цеглу та інші будівельні матеріали на 1945 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 327, арк. 41-102.

  28. Довідка про повернення земель трудовому селянству в районах Тернопільської області в 1945 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 359, арк. 1-8.

  29. Постанова №24 Тернопільського облвиконкому від 5 січня 1946 р. “Про виконання рішення РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 3 жовтня 1945 р. “Про невідкладні заходи по господарському влаштуванню і роботі серед українського населення, що прибуло з Польщі на територію УРСР і рішення облвиконкому і бюро обкому від 15 жовтня 1945 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 395, арк. 97-99.

  30. Рознарядка додаткового харчування на грудень 1945 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 399, арк. 78-85.

  31. Постанова №140 Тернопільського облвиконкому від 15 лютого 1946 р. “Про організацію збереження житлових будинків і господарських будівель, залишених польським населенням”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 400, арк. 75.

  32. Доповідна записка голові Тернопільського облвиконкому Я.Артюшенко від 20 лютого 1946 р. про приймання переселенських родин без документації, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 402, арк. 5.

  33. Постанова №113 Тернопільського облвиконкому від 21 лютого 1946 р. “Про надання продовольчої допомоги тій частині прибулого з Польщі українського населення, що найбільше її потребує”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 402, арк. 18.

  34. Постанова №253 Тернопільського облвиконкому від 15 березня 1946 р. “Про розподіл засобів для надання безповоротної грошової допомоги сім’ям українського населення, що прибуло з Польщі в УРСР”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 406, арк. 17-18.

  35. Постанова № 227 Тернопільського облвиконкому і обкому КП(б)У від 13 березня 1946 р. “Про заходи щодо забезпечення весняної посівної”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 407, арк. 14.

  36. Постанова № 302 Тернопільського облвиконкому і бюро обкому від 23 березня 1946 р. “Про виділення одягу, трикотажно-панчішних виробів і продуктів харчування для надання допомоги українському населенню, евакуйованому з Польщі”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 408, арк. 45-49.

  37. Постанова № 341 Тернопільського облвиконкому і бюро обкому ЦК КП(б)У від 23 березня 1946 р. “Про надання допомоги в господарському влаштуванні українського населення, евакуйованого з Польщі в область”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 411, арк. 91-92.

  38. Список товарів першої необхідності для переселенців з Польщі в Тернопільській області в рахунок першого кварталу 1946 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 411, арк. 113.

  39. Додаток до постанови Тернопільського облвиконкому та бюро обкому КП(б)У від 3 квітня 1946 р. “Про господарське влаштування українського населення, евакуйованого з Польщі, і проведення розрахунків з ним”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 411, арк. 121-122.

  40. Постанова № 330 Тернопільського облвиконкому і бюро обкому КП(б)У від 15 квітня 1946 р. про підвищення урожайності сільськогосподарських культур, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 413, арк. 110.

  41. Постанова Тернопільського облвиконкому і бюро обкому КП(б)У від 23 квітня 1946 р. “Про збереження залишеного евакуйованими польськими громадянами будинків, садиб і господарських приміщень в області”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 414, арк. 25-27.

  42. Постанова № 414 Тернопільського облвиконкому і бюро обкому КП(б)У від 13 квітня 1946 р. “Про компенсацію залишених посівів ярих зернових культур і картоплі українському населенню, евакуйованому з Польщі на територію Тернопільської області”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 414, арк. 42.

  43. Постанова № 428 Тернопільського облвиконкому від 25 квітня 1946 р. “Про виконання постанови РМ УРСР і ЦК КП(б)У від 31 березня 1946 р. №572 про розрахунки з переселенцями за залишені в Польщі майно, посіви і здану сільгосппродукцію”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 414, арк. 69-70.

  44. Довідка про тракторний парк Тернопільської області у 1946 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 417, арк. 20.

  45. План урожайності сільськогосподарських культур на 1946 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 417, арк. 24.

  46. Додаток № 37 до постанови Тернопільського облвиконкому №77 від 23 квітня 1946 р. “Про незаконну видачу викликів і пропусків сім’ям українського населення, евакуйованого з Польщі в східні області на переїзд їх в західні області”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 417, арк. 45-46.

  47. Довідка про відпускні ціни на одяг та трикотажні вироби, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 418, арк. 54-55.

  48. Постанова № 528 Тернопільського облвиконкому від 17 травня 1946 р. “Про додатковий розподіл засобів для надання безповоротної грошової допомоги сім’ям українського населення, що прибуло з Польщі”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 419, арк. 13.

  49. Постанова № 660 Тернопільського облвиконкому від 15 червня 1946 р. “Про залишення на постійне місце проживання переселенців, що самовільно повернулись із східних областей в Тернопільську область”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 421, арк. 17.

  50. Постанова № 661 Тернопільського облвиконкому від 15 червня 1946 р. “Про додаткове виділення засобів для надання безповоротної грошової допомоги сім’ям українського населення, що прибуло з Польщі в УРСР”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 421, арк. 18.

  51. Додаток до постанови № 81 від 24 червня 1946 р. “Про виконання рішення РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 3 жовтня 1945 р. “Про невідкладні заходи по господарському влаштуванню і роботі серед українського населення, що прибуло з Польщі на територію УРСР” і рішення Тернопільського облвиконкому і бюро обкому КП(б)У від 15 жовтня 1945 р.”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 423, арк. 47-49.

  52. Постанова № 845 Тернопільського облвиконкому та бюро обкому КП(б)У від 5 липня 1946 р. “Про залишення на постійне місце проживання переселенців, що самовільно повернулись із східних областей в Тернопільську область”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 423, арк. 76.

  53. Постанова № 878 Тернопільського облвиконкому та бюро обкому КП(б)У від 15 липня 1946 р. “Про залишення на постійне місце проживання переселенців, що самовільно повернулись із східних областей в Тернопільську область”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 424, арк. 40-41.

  54. Постанова № 921 Тернопільського облвиконкому та бюро обкому КП(б)У від 24 липня 1946 р. “Про залишення на постійне місце проживання переселенців, що самовільно повернулись із східних областей в Тернопільську область”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 425, арк. 22.

  55. Місцевий бюджет Тернопільської області на 1946 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 430, арк. 42-45.

  56. Постанова № 1025 Тернопільського облвиконкому та бюро обкому КП(б)У від 26 серпня 1946 р. “Про залишення на постійне місце проживання переселенців, що самовільно повернулись із східних областей в Тернопільську область”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 430, арк. 84.

  57. Постанова № 1103 Тернопільського облвиконкому і бюро обкому КП(б)У від 16 вересня 1946 р. “Про стан господарсько-побутового влаштування евакуйованого з Польщі українського населення”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 434, арк. 160-169.

  58. Постанова № 1229 Тернопільського облвиконкому і бюро обкому КП(б)У про кредитний план Сільгоспбанку по Тернопільській області на 1946 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 436, арк. 31-32.

  59. Довідка про план заготівлі картоплі з урожаю 1946 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 436, арк. 58.

  60. План розподілу картоплі з урожаю 1946 р. серед переселенців з Польщі для проведення взаєморозрахунків, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 436, арк. 65.

  61. Постанова № 1275 Тернопільського облвиконкому від 25 жовтня 1946 р. “Про виконання постанови РМ УРСР і ЦК КП(б)У від 22 серпня 1946 р. і постанови Тернопільського облвиконкому і бюро обкому від 16 вересня 1946 р. “Про господарсько-побутове влаштування переселенських сімей у Козлівському і Бережанському районах”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 437, арк. 48-50.

  62. Постанова № 1314 Тернопільського облвиконкому від 5 листопада 1946 р. “Про господарсько-побутове влаштування переселенських сімей у Великоглибочецькому і Борщівському районах”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 438, арк. 73-74.

  63. Постанова № 1343 Тернопільського облвиконкому від 15 листопада 1946 р. “Про виконання постанови РМ і ЦК КП(б)У від 22 серпня 1946 р. і постанови Тернопільського облвиконкому і бюро обкому КП(б)У від 16 вересня 1946 р. “Про господарсько-побутове влаштування переселенських сімей по Скалатському району”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 439, арк. 49-50.

  64. Постанова № 1386 Тернопільського облвиконкому та бюро обкому КП(б)У від 25 листопада 1946 р. “Про господарсько-побутове влаштування переселенських сімей по Теребовлянському і Товстенському районах”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 441, арк. 78-79.

  65. Постанова № 1460 Тернопільського облвиконкому від 14 грудня 1946 р. “Про збільшення асигнувань по місцевих бюджетах Тернопільської області на розрахунки з українськими переселенцями за залишене в Польщі майно на суму 50000 тис. крб.”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 443, арк. 65-66.

  66. Постанова № 1518 Тернопільського облвиконкому від 27 грудня 1946 р. про надання одноразової допомоги, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 444, арк. 82.

  67. Протокол засідання виконкому Монастириської районної ради депутатів трудящих. 9 березня 1946 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 491, арк. 55-68.

  68. Протокол засідання виконкому Мельниця-Подільської районної ради депутатів трудящих. 27 червня 1946 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 492, арк. 122-138.

  69. Протокол засідання виконкому Мельниця-Подільської районної ради депутатів трудящих. 26 грудня 1946 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 493, арк.196-202.

  70. Протокол засідання виконкому Новосільської районної ради депутатів трудящих. 2 грудня 1946 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 495, арк. 258-275.

  71. Протокол засідання виконкому Підволочиської районної ради депутатів трудящих. 20 грудня 1946 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 496, арк.228-237.

  72. Протокол засідання виконкому Підгаєцької районної ради депутатів трудящих.27 червня 1946 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 497, арк. 129-135.

  73. Постанова № 176 РНК УРСР від 8 лютого 1946 р. “Про виділення грошей для надання безповоротної грошової допомоги прибулим з Польщі сім’ям українського населення, що особливо гостро потребують допомоги”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 516, арк. 98-99.

  74. Довідка про господарське влаштування українського населення, евакуйованого з Польщі в Тернопільську область на 5 липня 1945 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 596, арк. 1-4.

  75. Довідка про затвердження плану кредитування переселенців на 1947 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 604, арк. 11.

  76. Розгорнутий план кредитування переселенців по районах Тернопільської області на 1947 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 604, арк. 48-51.

  77. Постанова № 192 Тернопільського облвиконкому від 5 березня 1946 р. “Про стан взаємних розрахунків з переселенцями з Польщі, що прибули в Тернопільську область”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 605, арк. 33-36.

  78. Постанова № 295 Тернопільського облвиконкому і бюро обкому від 25 березня 1947 р. “Про результати розслідування за протестом прокурора Товстенського району”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 607, арк. 4.

  79. Постанова № 680 Тернопільського облвиконкому від 10 червня 1947 р. “Про підняття клопотання перед Управлінням при РМ УРСР в справах евакуації українського і польського населення про видачу копій документів переселенцям згідно поданих заяв”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 618, арк. 10-11.

  80. Постанова № 879 Тернопільського облвиконкому від 15 липня 1946 р. про покращення взаєморозрахунків з переселенцями з Польщі, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 622, арк. 4.

  81. Постанова № 955 Тернопільського облвиконкому і бюро обкому КП(б)У від 25 липня 1947 р. “Про стан господарського влаштування і проведення взаємних розрахунків з переселенцями з Польщі”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 624, арк. 33-35.

  82. Постанова № Б-150/33-1545 Тернопільського облвиконкому від 15 листопада 1945 р. “Про звільнення в 1947 і 1948 рр. від обов’язкових поставок сільськогосподарських продуктів державі, грошових податків і платежів по обов’язковому складному страхуванню колгоспів, організованих з переселенських господарств, і колгоспів, що мають переселенські господарства”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 635, арк. 99-100.

  83. Постанова № 1653 Тернопільського облвиконкому від 25 листопада 1947 р. “Про надання грошової допомоги переселенцям з Польщі”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 636, арк. 47.

  84. Постанова № 1739 Тернопільського облвиконкому від 11 грудня 1947 р. “Про закінчення розрахунків з переселенцями з Польщі”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 638, арк. 19.

  85. Постанова № 235 від 4 вересня 1947 р. Микулинецького районної ради “Про стан господарського влаштування, проведення взаємних розрахунків з переселенцями з Польщі та усунення недоліків в розрахунках”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 740, арк. 6-8.

  86. Постанова № 50 Микулинецької районної ради Тернопільської області “Про стан розрахунків з переселенськими господарствами, що прибули з Польщі на постійне місце проживання в села району на 11 квітня 1947 р.”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 767, арк. 79-80.

  87. Постанова № 438 Чортківської міської ради Тернопільської області від 17 жовтня 1947 р. “Про покращення побутового влаштування переселенців, що прибули з Польщі, в районі”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 769, арк. 121-121 зв.

  88. Постанова РМ УРСР № 1391 від 23 серпня 1947 р. “Про оподаткування селянських господарств по західних областях УРСР”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 778, арк. 8-12.

  89. Постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У № 1508 від 1 вересня 1947 р. “Про господарське влаштування громадян української, російської і білоруської національностей, переселених з Польщі і Чехословаччини в УРСР”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 780, арк. 166-174.

  90. Постанова РМ СРСР № 2449 від 7 липня 1947 р. “Про порайонні норми обов’язкових поставок зерна державі колгоспів і одноосібних селянських господарств по Волинській, Дрогобицькій, Львівській, Рівненській, Станіславській, Тернопільській, Чернівецькій, Ізмаїльській і Закарпатській областях УРСР”, ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 791, арк. 26-28.

  91. Річний звіт про стан колгоспів Тернопільської області за 1947 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 862, арк. 1-8.

  92. Довідка про виявлення і обкладання в індивідуальному порядку куркульських господарств по Тернопільській області на 1947 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 869, арк.1-4.

  93. Довідка про господарське влаштування і проведення взаємних розрахунків з переселенцями з Польщі на 1 грудня 1947 р., ф. Р. 1833, оп. 1, спр. 924, арк. 1-11.

  94. Постанова № 1261 РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 23 вересня 1944 р. “Про тимчасові штати Головного Уповноваженого і Головного Представника, районних уповноважених і районних представників по евакуації польського населення з УРСР в Польщу і українського населення з Польщі в УРСР, Управління при РНК УРСР і обласні відділи західних областей УРСР по справах евакуації і розселення українського і польського населення”, ф. Р. 1833, оп. 2, спр. 13, арк. 130-132.

  95. Постанова № 1274 РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 28 вересня 1944 р. “Про контроль за ходом евакуації українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР”, ф. Р. 1833, оп. 2, спр. 13, арк. 133.

  96. Додаток до постанови № 20 Тернопільського облвиконкому і бюро обкому від 3 жовтня 1944 р. “Про евакуацію польських громадян з території області і українського населення з території Польщі”, ф. Р. 1833, оп. 4, спр. 19, арк. 6-7.

  97. Постанова №1155 ЦК КП(б)У і РНК УРСР від 23 липня 1945 р. “Про господарське влаштування евакуйованого з Польщі українського населення в Дніпропетровській області”, ф. Р. 1833, оп. 4, спр. 36, арк. 73-76.

  98. Постанова № 1195 РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 31 липня 1945 р. “Про звільнення від обов’язкових поставок сільськогосподарської продукції, від грошових платежів і від платежів обов’язкового складного страхування господарств, переселених з Польщі на територію УРСР”, ф. Р. 1833, оп. 4, спр. 36, арк. 84.

  99. Звіт від 10 жовтня 1946 р. про виконання постанови РМ УРСР і ЦК КП(б)У від 22 серпня 1946 р. “Про стан господарсько-побутового влаштування евакуйованого з Польщі в УРСР українського населення., ф. Р. 1833, оп. 4, спр. 83, арк.1.

  100. Постанови і директивні вказівки про порядок відкриття молитовних приміщень релігійних культів і план розселення евакуйованого з Польщі українського населення за 1944 р., ф. Р – 1833, оп. С. 5, спр. 7, арк.1-8.

  101. Лист від 30 січня 1945 р. голові Тернопільської облради Я.Артюшенко про організацію приймально-розподільчих пунктів для репатрійованих, ф. Р. 1833, оп. С. 5, спр. 30, арк. 17-18.

  102. Лист від 30 січня 1945 р. голові Тернопільської облради Я.Артюшенко про облік репатрійованих. ф. 1833р., оп. С. 5, спр. 30, арк. 48-49.

  103. Постанова № 683 РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 5 травня 1945 р. “Про розселення і господарське влаштування в Західних областях УРСР 30000 сімей українського населення, евакуйованого з території Польщі”, ф. Р. 1833, оп. С. 5, спр. 30, арк. 63-65.

  104. Постанова № 1620-118 РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 3 жовтня 1945 р. “Про невідкладні заходи щодо господарського влаштування українського населення, що прибуло з Польщі на територію УРСР і роботі серед нього”, ф. Р. 1833, оп. С. 5, спр. 30, арк. 114-130.

  105. Акт від 2 серпня 1945 р. прокурора Тернопільської області і секретаря обкому КП(б)У про насилля над поляками, що виїжджали, ф. Р. 1833, оп. С. 5, спр. 30, арк. 141.

  106. Розпорядження РМ УРСР від 10 червня 1946 р. № 540-52 про розміщення в Тернопільській області на постійне місце проживання прибулих із східних областей УРСР переселенських сімей, ф. Р. 1833, оп. С. 5, спр. 44, арк. 17.

  107. Постанова № 810 Тернопільського облвиконкому і бюро обкому КП(б)У від 29 червня 1946 р. “Про допомогу переселенцям з Польщі насіннєвим матеріалом”, ф. Р. 1833, оп. С. 5, спр. 44, арк. 43.

  108. Доповідна записка Головному вповноваженому УРСР у Польщі М.Підгорному про знищення на території Польщі майна 175 сімей, евакуйованих в Тернопільську область, ф. Р. 1833, оп. С. 5, спр. 48, арк. 2-7.

  109. Постанова РМ УРСР № 33-2 С. від 18 лютого 1947 р. “Про стан взаємних розрахунків з переселенцями з Польщі, що прибули в УРСР”, ф. Р. 1833, оп. С. 5, спр. 61., арк. 2-5.

  110. Лист начальника Управління при РМ УРСР по справах евакуації І.Русецького від 4 червня 1947 р. начальнику групи розселення при Тернопільському облвиконкомі про підробку описів майна, ф. Р. 1833, оп. С. 5, спр. 61, арк. 46.

  111. Роз’яснення заступника начальника управління при РМ УРСР по справах евакуації І.Білая начальнику групи розселення при Тернопільському облвиконкомі А.Шерстюку щодо оподаткування та розрахунків з переселенцями. 7 липня 1947 р., ф. Р. 1833, , оп. С. 5, спр. 61, арк. 53-54.

  112. Постанова РМ УРСР № 1340-89 С. від 17 серпня 1947 р. “Про усунення недоліків, виявлених в розрахунках з переселенцями, що прибули з Польщі в УРСР”, ф. Р. 1833, , оп. С. 5, спр. 61, арк. 76-79.

  113. Постанова № 2276-161с. Ради Міністрів УРСР від 4 грудня 1947 р. “Про закінчення розрахунків з переселенцями, що прибули в УРСР з Польщі”, ф. Р. 1833, , оп. С. 5, спр. 61, арк. 93.

  114. Доповідна записка про хід колективізації сільського господарства в Тернопільській області станом на 5 жовтня 1948 р., ф. Р. 1833, оп. С. 5, спр. 112, арк. 25-29.

  115. Наказ начальника управління при РМ УРСР по справах евакуації і розселення українського і польського населення І.Русецького від 30 січня 1948 р. начальнику групи розселення при Тернопільському облвиконкомі А.Шерстюку про популяризацію роботи уряду серед переселенців, ф. Р. 1833, , оп. С. 5, спр. 118, арк. 2.

  116. Списки переселенців, що прибули на постійне місце проживання з Польщі в Ланівецький, Золотниківський, Микулинецький райони Тернопільської області в 1945-1946 рр., ф. 2781, оп. 1, спр. 9, арк. 1-163.

  117. Зведена відомість по Монастириському району на 15 вересня 1946 р. про кількість переселенців, прибулих з Польщі на постійне місце проживання, ф. 2781, оп. 1, спр. 10, арк. 2-76.

Опубліковані джерела

  1. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917 – 1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. У 2 кн. – Київ: Либіль – Військо України, 1994. – Кн. 2. – С. 502-546.

  2. Голод в Україні. 1946-1947. Документи і матеріали. – Київ-Нью-Йорк: видавництво М.П.Коць, 1996 – 376 с.

  3. Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. У трьох томах, т.1. 1939 – 1945 рр. – Львів: Жовківська книжкова друкарня видавництва ОО Василіян “Місіонер”, 1996. – 752 с.

  4. Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. У трьох томах, т.2. 1946 – 1947 рр. – Львів: Жовківська книжкова друкарня видавництва ОО Василіян “Місіонер”, 1998. – 540 с.

  5. Переписка Председателя Совета Министров СССР с Президентами США и Премьер-Министрами Великобритании во время Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. В 2-х т. – Т.1. Переписка с У. Черчиллем и К. Эттли. (Июль 1941 г. – ноябрь 1945 г.) – Москва: Издательство политической литературы, 1976. – 472 c.

  6. Переписка Председателя Совета Министров СССР с Президентами США и Премьер-Министрами Великобритании во время Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. В 2-х т. – Т.2. Переписка с Ф.Рузвельтом и Г.Трумэном. (авг. 1941 г. – дек. 1945 г.). – Москва: Издательство политической литературы, 1976. – 327 с.

  7. Сергійчук В. Депортація поляків з України. Невідомі документи про насильницьке переселення більшовицькою владою польського населення з УРСР в Польщу в 1944 – 1946 роках. – Київ: Видання Української Видавничої Спілки, 1999. – 192 с.

  8. Сергійчук В. ОУН. – УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. – К.: Дніпро, 1996. – 496 с.

  9. Сергійчук В. Трагедія українців Польщі. – Тернопіль: книжково-журнальне видавництво “Тернопіль”, 1997. – 440 с.

  10. Сергійчук В. Десять буремних літ: західноукраїнські землі у 1944-1953 рр. Нові документи і матеріали. – К.: Дніпро, 1998. – 546 с.

  11. Суспільно-політичний розвиток західних областей УРСР 1939 – 1989: Збірник документів і матеріалів. – К.: Наукова думка, 1989. – 264 с.

  12. Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 рр.: Збірник документів і матеріалів/ Ред. кол.: Назаренко І.Д. (голова) та ін. В 3-х т. – К.: Політвидав України, 1967 – 1969. – Т.1. – 556 с.; Т.2. – 519 с.; Т.3. – 381 с.

  13. Armia Krajova w dokumentach. 1938 – 1945. Studium Polski Podziemnej. – Tom III. Kwiecieс 1943 – lipiec 1944. – Londyn: printed by Gryf Printers, 1976. – 625 s.

  14. Drozd R. Ukraiсska Powstancza Armia. Dokumenty-struktury. – Warszawa, 1998. – 288 s.

  15. Misiіo E. Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenie Ukraiсcуw z Polski do USRR 1944-1946. – T.1. Dokumenty 1944-1945. – Warszawa: “Oficyna Wydawnicza “Archiwum Ukraiсskie”, 1996. – 336 s.

  16. Misiіo E. Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenie Ukraiсcуw z Polski do USRR 1944-1946. – T.2. Dokumenty 1946. – Warszawa: “Oficyna Wydawnicza “Archiwum Ukraiсskie”,1999. – 400 s.

  17. Misiіo E. Akcja“Wisіa”. Dokumenty. – Warszawa: Archiwum Ukraiсskie – Zakіad Wydawniczy “Tyrsa”, 1993. – 524 s.

  18. Siwicki M. Dzieje konfliktуw Polsko-Ukraiсskich. – Tom trzeci. – Warszawa, 1994. – 439 s.

Спогади

  1. Борець Ю. У вирі боротьби. Спогади учасника повстанської боротьби (1941-1948) – Київ: Наукова думка, 1993. – 304 с.

  2. Бухало Г. Холмський край наш український. – Рівне: АТ “Рівненська друкарня”, 1994. – 48 с.

  3. Закерзоння Серія підпільних мемуарів за редакцією Богдана Гука. Спомини вояків УПА. – Том І.– Варшава: видавництво “Тирса”, 1995. – 311 с.

  4. Закерзоння Серія підпільних мемуарів за редакцією Богдана Гука. Спомини вояків УПА. – Том ІІ.– Варшава: видавництво “Тирса”, 1996. – 289 с.

  5. Закерзоння Серія підпільних мемуарів за редакцією Богдана Гука. Спомини вояків УПА. – Том ІІІ.– Варшава: видавництво “Тирса”, 1997. – 304 с.

  6. Закерзоння Серія підпільних мемуарів за редакцією Богдана Гука. Спомини вояків УПА – Том ІV. – Варшава: видавництво “Тирса”, 1997. – 268 с.

  7. Кристенсен К. Волю Україні. Розповідь про Миколу Радейка. – Київ: Смолоскип, 1999. – 186 с.

  8. Ленко Н. (Наталія Леонтович-Башук). На межовій землі (спогади з Закерзоння). – Київ: видання журналу “Пам’ять століть”, 1999. – 128 с.

  9. Онуфрійчук М. Солона грудка Холмської землі: повість. – Луцьк: Надстир’я, 2000. – 156 с.

  10. Прірва Є. Дії УПА на оперативному терені між Сяном і Бугом 1944-1947// Надбужанщина. Сокальщина, Белзчина, Радехівщина, Камінеччина, Холмщина і Підляшшя. Історико-мемуарний збірник. Т.ІІІ. – Нью-Йорк-Париж-Сидней-Торонто. Об’єднання надбужанців, 1994. – С.64-92.

  11. Шляхтицький Г. Виселення українців у Кристинопільщині.// Надбужанщина. Сокальщина, Белзчина, Радехівщина, Камінеччина, Холмщина і Підляшшя. Історико-мемуарний збірник. – Нью-Йорк-Париж-Сидней-Торонто. Об’єднання надбужанців, 1994. – С. 279-284.

Публіцистичні матеріали

  1. Зварич О., Якель Р. Хто осудить “добровільну” депортацію? // Вільне життя. – 2000. – 9 грудня, № 131. – С. 2.

  2. І знов так п’янко пахнуть квіти на рідній і чужій землі… Інтерв’ю з головою Об’єднання товариств депортованих українців Володимиром Середою // За вільну Україну. – 2001. – 16 жовтня, №115. – С. 6.

  3. Кляшторна Н. Етнічна чистка // Українське слово. – 2001. – 4 -10 жовтня, №40. – С. 13.

  4. Кляшторна Н. “Запорожець – не машина, виселенець – не людина”. Останніми депортованими в СРСР були українці // Політика і культура. – 2001. – №43. – С. 32–34.

  5. Кляшторна Н. Лемколенд // Україна молода. – 2001. – 6 вересня. – С.11.

  6. Кметик В. Війна була в моїм краю… Відгук на книгу П.Й. Потічного “Павлокома. 1441 – 1945. Історія села” // Політика і культура. – 2002. – №13. – С. 53.

  7. Контралевич Є., Венгринович О., Свинко Й. Українці і поляки: добрі сусіди чи приховані вороги? // Свобода. – 2001. – 15 вересня, № 92 – С. 4.

  8. Лемки скасовують наслідки операції “Вісла”// Самостійна Україна. – 2001. – Листопад, №40. – С. 4-5.

  9. Литвин В. Тисяча років сусідства і взаємодії // Голос України. – 2002. – 8 листопада, № 207. – С. 4 – 6; 9 листопада, № 208. – С.4 – 6; 12 листопада, № 209. – С. 4 – 6.

  10. Мричко Б. І досі болить // Вільне життя. – 1997. – 22 липня. – С. 6.

  11. Мигаль М. Лемківщина: і пісня України, і її сльоза // Урядовий кур’єр. – 2002. – 12 липня, №125. – С. 9.

  12. Паньків М. Дар пам’яті // Наше слово. – 1999. – 14 листопада, №46; 21 листопада, №47; 28 листопада №48 – С. 3;

  13. Паранчак М. Лемки. Хто вони? // За вільну Україну. – 2001. – 14 листопада, №128. – С. 8.

  14. Під жорнами трьох депортацій. Ще раз до “важких питань” українсько-польських взаємин (інтерв’ю з О.Боровиком) // Урядовий кур’єр. – 2002. – 30 листопада; № 224. – С. 11.

  15. Слободян В. Лемки і Лемківщина // Пам`ятки України. – 1995. – №110. – С. 138-148.

  16. Українців не переселяли з Польщі – їх депортували насильно // Свобода. – 1997. – 15 квітня, №45. – С. 3.

  17. Шевчук Ю. Історію треба осмислювати і рухатися в майбутнє // Голос України. – 2002. – 14 листопада; № 211 – 212. – С. 1 – 2.

  18. Шиманський О. “Вісла” повертає у зворотний бік. Переселеним півстоліття тому українцям у Польщі повертають нерухомість // Україна молода. – 2001.– 4 жовтня, № 181.– С.1-3.

  19. Шимків П. Пам’ятаємо полеглих на Закерзонні // Свобода. – 2002. – 17 серпня, №84. – С.3.

  20. Юристовський О. Депортація бойків // За вільну Україну. – 2001. – 17 жовтня, №116. – С.3.

Наукові монографії, брошури, статті

  1. Акція “Вісла” у контексті українсько-польських відносин ХХ століття. Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 50-літтю проведення акції “Вісла” (19 квітня 1997 р.) – Івано-Франківськ: Івано-Франківська обласна друкарня, 1999. – 84 с.

  2. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917 – 1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. У 2 кн. – Київ: Либідь – Військо України,1994. – Кн. 1. – 432 с.

  3. Білас І. “Переселенсько-депортаційні акції: політико-правовий аспект”// Депортації українців і поляків: кінець 1939 – початок 50-х років (до 50-річчя операції “Вісла”).Матеріали міжнародної наукової конференції. Львів, 14-17 травня 1997 року. – Львів: Інститут українознавства імені І.Крип’якевича НАН України, 1998. – С.33-35.

  4. Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан. – К.: Основи, 1994. – 168 с.

  5. Борисенко В. Заради історичної правди // Процюк В. Книга пам’яті. – Львів: друкарня видавництва “Вільна Україна”, 1996. – С.149-156.

  6. Бугай М. Депортація населення з України (30-50-ті роки). – УІЖ. – 1990. – № 10. – С. 35.

  7. Буцко О. Украина – Польша: миграцыонные процесы 40-х годов. – Київ: Інститут історії НАН України, 1997. – 217 с.

  8. Всемирная история. В 24 томах. Т. 24. Итоги Второй мировой войны. – Минск: “Литература”, 1997. – 592 с.

  9. Гаврилюк Ю. Середнє Побужжя в VI-XIV ст.// Холмщина і Підляшшя. Історико-етнографічне дослідження. – Київ: “Родовід”, 1997. – С.25-38.

  10. Гайдай О., Хаварівський Б., Ханас В. Хто пожав “Бурю”? Армія Крайова на Тернопіллі. 1941-1945 рр. – Тернопіль: книжково-журнальне видавництво “Тернопіль”, 1996. – 176 с.

  11. Гайдай О., Хаварівський Б., Ханас В. Предтеча. Польський рух Опору на Тернопільщині 1939 – 1941 рр. – Тернопіль: “Підручники & посібники”, 2002. – 112 с.

  12. Газін В.П. Новітня історія країн Європи та Америки. 1945-1994. – Кам’янець-Подільський: науково-видавничий відділ Кам’янець-подільського державного педагогічного інституту, 1995. – 320 с.

  13. Галан Р. Без права на повернення (До 50-річчя виселення лемків) // Лемківський календар. 1997. – Львів: Фундація дослідження Лемківщини, 1996. – С. 31-38.

  14. Гвать І. Історія північної Лемківщини від вигнання лемків.// Лемківщина. Земля – історія – культура. – Т.І. – Ню-Йорк – Париж – Сідней – Торонто: б.м.в., 1988. – С. 241-276.

  15. Гвозда І. “Евакуація-депортація українців в Польщі в 1945-1947 роках// Лемківський календар на 1972 рік. – Торонто: Вид-во Організації оборони Лемківщини, 1972. – С. 33-50.

  16. Горний М. Українці Холмщини і Підляшшя. Видатніші особи ХХ століття. – Львів: Львівська обласна книжкова друкарня, 1997. – 665 с.

  17. Горний М. Українська інтелігенція Холмщини і Підляшшя у ХХ ст. – Львів: НВМ Поліграфічного технікуму УАД, 2002. – 326 с.

  18. Гонтар Т. Відображення переселення українців Польщі до УРСР у 1944-1946 рр. в історичній літературі // Українсько-польські відносини у ХХ столітті: державність, суспільство, культура. Матеріали наукової конференції. Тернопіль, 15-16 квітня 1999 року – Тернопіль, “Лілея”, 1999. – С. 8-13.

  19. Гонтар Т. Опір українців переселенню з Польщі до УРСР у 1944-1946 рр. // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету/ Серія: історія. – Вип. VIII. – Тернопіль: редакційно-видавничий відділ історичного факультету “Літопис”, 1999. – С.148-152.

  20. Гонтар Т. Переселення українців з Жешувського воєводства в УРСР у 1944 – 1946рр.// Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету/ Серія: історія. – Вип. VI. – Тернопіль: Лілея, 1997. – С.69-74.

  21. Гонтар Т. Становище переселенців з Польщі в південних та східних областях УРСР у 1944-1945 рр. // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Вип. VIІ. Серія: Історія: Збірник наукових праць. – Тернопіль: Лілея, 1998. – С.146-155.

  22. Гонтар Т. Тернопільщина в акціях переселення народів у 1945 – 1947рр.// Україна на шляху до незалежності і демократії. – Тернопіль: Лілея,1996. – С. 180-183.

  23. Гук Б. Як межове стало безмежним (малий закерзонський есей) // Ленко Ната (Наталія Леонтович-Башук). На межовій землі (спогади з Закерзоння). – Київ: видання журналу “Пам’ять століть”, 1999. – С.9-18.

  24. Дашкевич Я. Дискусійні питання довкола акції “Вісла” // Депортації українців і поляків: кінець 1939 – початок 50-х років (до 50-річчя операції “Вісла”). – Львів, Інститут українознавства імені І.Крип’якевича НАН України, 1998. – С.24-28.

  25. Дашкевич Я. Подзвінне операції “Вісла” // Державність. – 1997. – №19 – С.3-6.

  26. Депортації українців і поляків: кінець 1939 – початок 50-х років (до 50-річчя операції “Вісла”).Матеріали міжнародної наукової конференції. Львів, 14-17 травня 1997 року. – Львів: Інститут українознавства імені І.Крип’якевича НАН України, 1998. – 132 с.

  27. Депортовані чи репресовані? Документи, статті, спогади. – Івано-Франківськ: Івано-Франківська обласна друкарня, 1994. – 120 с.

  28. Довгалюк Х. Депортація українського населення з Польщі 1944-1946 рр. Політика уряду щодо депортованих // Міжнародний науковий конгрес “Українська історична наука на порозі ХХІ століття.” Чернівці, 16-18 жовтня 2000 р. Доповіді та повідомлення./ Українське історичне товариство, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. Відповідальні редактори: Л.Винар, Ю.Макар. – Чернівці: Рута, 2001. – Т.2. – С. 333-341.

  29. Довідник з історії України. В трьох томах. – Т. 1. – / За ред. І.З.Підкови, Р.М.Шуста. Київ: Генеза, 1995. – 235 с.

  30. Довідник з історії України. В трьох томах. – Т. 2. – / За ред. І.З.Підкови, Р.М.Шуста. Київ: Генеза, 1995. – 440 с.

  31. Довідник з історії України. В трьох томах. – Т.3. – / За ред. І.З.Підкови, Р.М.Шуста. – К.: Генеза, 1999. – 688 с.

  32. Дрозд Р. Акція “Вісла” – метод вирішення української проблеми в Польщі // Депортації українців і поляків: кінець 1939 – початок 50-х років (до 50-річчя операції “Вісла”). – Львів, Інститут українознавства імені І.Крип’якевича НАН України, 1998. – С.19-23.

  33. Дрозд Р. Основна мета акції “Вісла” // Акція “Вісла” у контексті українсько-польських відносин ХХ століття. Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 50-літтю проведення акції “Вісла” (19 квітня 1997 р.) – Івано-Франківськ: Івано-Франківська обласна друкарня, 1999 р. – С.41-53.

  34. Дрозд Р. Переселення українців з Польщі до Української РСР в 1944-1946 рр. // Український альманах, 1996. – С. 193.

  35. Дупляк М. У 35-ту річницю трагедії Лемківщини // Альманах УНО. – Нью-Йорк, 1983. – С.177-179.

  36. Дюпуи Р.Эрнес. и Дюпуи Тревор Н.. Всемирная история войн. Харперская энциклопедия военной истории с комментариями издательства “Полигон”. В 4-х т. – Книга четвертая. 1925-1997 год. – Санкт-Петербург-Москва: “Полигон-АСТ”, 1998. – 1120 с.

  37. Дюрозель Ж.-Б. Історія Дипломатії від 1919 року до наших днів. – К.: Основи – 1995. – 903 с.

  38. Енциклопедія Українознавства: Перевидання в Україні / Наукове товариство ім.Т.Г.Шевченка у Львові. – Львів: Б.М.В., 1993. – Т.2. – С. 400-800.

  39. Евсеев И. Сотрудничество Украинской РСР и Польской Народной Республики (1944-1960). – К.: Издательство Академии Наук Украинской ССР, 1962. – 267 с.

  40. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. – Львів, видавництво НТШ, 1991. – С. 129.

  41. Заброварний С. Акція “Вісла” – геноцид української меншини// Український альманах. – 1997. – Об’єднання українців Польщі. Варшава, 1997. – С.74-77.

  42. Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002. – 752 с.

  43. Ільюшин І. Ставлення польського підпілля до переселень поляків та українців // Депортації українців і поляків: кінець 1939 – початок 50-х років (до 50-річчя операції “Вісла”).Матеріали міжнародної наукової конференції. Львів, 14-17 травня 1997 року. – Львів: Інститут українознавства імені І.Крип’якевича НАН України, 1998. – С.77-78.

  44. Історія міст і сіл Української РСР: В 26-ти т. / АН УРСР. Ін-т історії; Голов. ред. Колегія: Тронько П.Т. (голова) та ін. – К.: Вид-во УРЕ, 1971. – Т.: Івано-Франківська область. – 639 с.

  45. Історія міст і сіл Української РСР: В 26-ти т. / АН УРСР. Ін-т історії. – К.: Вид-во УРЕ, 1968. – Т.: Львівська область. – 979 с.

  46. Історія міст і сіл Української РСР: В 26-ти т. / АН УРСР. Ін-т історії. – К.: Вид-во УРЕ, 1973. – Т.: Тернопільська область. – 640 с.

  47. Історія України; В 2-х т. – К.: Дніпро, 1992. – Т.2. – 342 с.

  48. Історія України: Курс лекцій: У 2-х кн. / Авт. кол.: Л.Г. Мельник (керівник) та ін. – К.: Либідь, 1991. – 432 с.

  49. Історія України: Нове бачення / Під ред. В.Ф. Верстюка, О.В. Гараня, В.М. Даниленка та ін.: У 2-х т. – К.: Україна, 1996. – Т.2. – 494 с.

  50. Історія України. Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. – Львів: Світ,1996. – 488 c.

  51. Історія Української РСР: В 2-х т. – К.: Наукова думка, 1967. – Т.2. – 860 с.

  52. Історія Української РСР: В 2-х т. – К.: Вид-во АН УРСР, 1979. – Т.2. – 780 с.

  53. Історія Української РСР: У 8-ми т., 10-ти кн. / Гол. ред. кол.: Ю.Ю. Кондуфор (гол. ред.) та ін. – К.: Наукова думка, 1979. – Т.8. Кн. 1: Українська РСР в період зміцнення соціалізму (1945 – 50-ті роки). – 390 с.

  54. Історія Української РСР: В 10-ти т. – К.: Наукова думка, 1985. – Т.9.: Українська РСР в період побудови розвинутого соціалістичного суспільства (1945 – поч. 60-их років). – 646 с.

  55. Караванська-Байляк А. Во ім’я Твоє. (Мережане життям). – Варшава: видавництво “Український архів”, 2000. – 440 с.

  56. Кіцак В. адаптація українців Закерзоння в Україні: урядові документи і реалії часу// Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Вип. VIІ. Серія: Історія: Збірник наукових праць. – Тернопіль: Лілея, 1998. – С.137-146.

  57. Кіцак В. Доля переселенців із Закерзоння // Український світ. Спецвипуск. Українські етнічні землі та діаспора, 1999. – С.34-38.

  58. Кіцак В. До питання про депортацію українців з Польщі. 1944 – 1946 рр.// Матеріали IV Буковинської Міжнародної історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 125-річчю заснування Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, 5 жовтня 2000 р. – Чернівці: видавництво “Золоті литаври, 2001. – С. 222 – 224.

  59. Кіцак В. Житлове влаштування переселенців з Польщі в УРСР та наділення їх землею у 1944-1947рр.) // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: Історія. Вип. ІХ. – Тернопіль: редакційно-видавничий відділ історичного факультету “Літопис”, 1999. – С.152-157.

  60. Кіцак В. Депортації українців Польщі в УРСР: історіографія проблеми// Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. Вип. 10. – Тернопіль: редакційно-видавничий відділ історичного факультету “Літопис”, 2000. – С. 296-299.

  61. Кіцак В. Розселення українців Польщі в Тернопільській області та їх соціально-економічна адаптація // Матеріали науково-методичної конференції “Краєзнавство в системі підготовки сучасного вчителя”. – Тернопіль: редакційно-видавничий відділ історичного факультету “Літопис”, 2000. – 38-42 с.

  62. Кіцак В. Переселення українців Польщі до УРСР (1944 – 1947 рр.)// Наукові записки: Збірник наукових статей Національного педагогічного університету Імені М.Драгоманова/ Укл. П.В.Дмитренко, О.Л.Макаренко. – К.: НПУ, 2000. – Ч.3. – 220 с. – С. 153 – 160.

  63. Кіцак В. Переселення українців Польщі із південних та східних областей УРСР в Західну Україну // Українсько-польські відносини у ХХ столітті: державність, суспільство, культура. Матеріали наукової конференції. Тернопіль, 15-16 квітня 1999 року – Тернопіль, “Лілея”, 1999. – С. 40-47.

  64. Кіцак В. Соціально-психологічна адаптація переселенців із Закерзоння в Західній Україні (1944-1947 рр.) // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: Історія. Вип. VIII. – Тернопіль: редакційно-видавничий відділ історичного факультету “Літопис”, 1999. – С. 144-148.

  65. Козловський І. Депортація українського населення з Польщі у 1944-46 рр. //Акція “Вісла” в контексті українсько-польських відносин ХХ століття. Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 50-літтю проведення акції “Вісла” (19 квітня 1997 р.). Збірник статей за редакцією Миколи Геника. – Івано-Франківськ: Івано-Франківська обласна друкарня, 1999. – С.31-40.

  66. Команча:28 квітня – 19 травня 1947. Спогад Юлії Кошіль (дівоче прізвище Мацко), народженої 1925 року в Команчі. Записав і підготував до друку Богдан Гук // Наше слово. – 1995. – 17 грудня, №50. – С.3.

  67. Контралевич Є. Церковно-релігійне життя православних українців у Польщі в 1921-1939 рр. на матеріалах Холмщини // Українсько-польські відносини в ХХ столітті: державність, суспільство, культура. Матеріали міжнародної наукової конференції. – Тернопіль: “Лілея”, 1999. – С.220-224.

  68. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж-Нью-Йорк-Львів: б.м.в., 1993. – 660 с.

  69. Красовський, І. Солинко. Д. Хто ми, лемки… – Львів: Ред.-вид. відділ обласного управління по пресі, 1991. – 48 с.

  70. Кульчицький Ю. Вигнання (Вавелонська неволя) // Український альманах. – 1997. – Об’єднання українців Польщі. Варшава. – С.67-73.

  71. Купріянович Г. Український етнос на Холмщині та Підляшші у ХІХ-ХХ ст. // Холмщина і Підляшшя. Історико-етнографічне дослідження. – Київ: “Родовід”, 1997. – С.59-76.

  72. Кучерепа М. Політика Другої Речіпосполитої щодо українців на Волині// Депортації українців і поляків: кінець 1939 – початок 50-х років (До 50-річчя операції “Вісла”) Матеріали Міжнародної наукової конференції. – Львів: Жовківська друкарня отців Василіян “Місіонер”, 1998. – С.70-73.

  73. Лемківщина. Земля – історія – культура. Під заг. ред. Струмінського Б. О. – Т.І. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто: Б.М.В., 1988. – 568 c.

  74. Лемко Г. Акція “В” – глум з гуманності // Лемківський календар на 1972 рік. – Торонто: Вид-во Організації оборони Лемківщини, 1972. – 51-54 с.

  75. Міжнародний науковий конгрес “Українська історична наука на порозі ХХІ століття.” Чернівці, 16-18 жовтня 2000 р. Доповіді та повідомлення./ Українське історичне товариство, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. Відповідальні редактори: Л.Винар, Ю.Макар. – Чернівці: Рута, 2001. – Т.2. – 346 с.

  76. Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942-1952. Документи і матеріали. – Львів: Львівська книжкова фабрика “Атлас”, 1991. – 448 с.

  77. Надбужанщина. Сокальщина, Белзчина, Радехівщина, Камінеччина, Холмщина і Підляшшя. Історико-мемуарний збірник. Т.ІІІ. – Нью-Йорк-Париж-Сидней-Торонто. Об’єднання надбужанців, 1994. – 735 с.

  78. Оленич І. Доля Лемківщини. – Львів: “Каменяр”, 1992. – 120 с.

  79. Парсаданова В. Депортация населения Западной Украины и Западной Белоруссии в 1939-1941 гг. // Новая и новейшая история. – 1989. – С.135.

  80. Пастернак Є. Нарис історії Холмщини і Підляшшя (Новіші часи). – Вінніпег-Торонто: Б.М.В. 1989. – 466 с.

  81. Пацула Й. Репатріація чи депортація // Світовий конгрес українців Холмщини і Підляшшя. Матеріали наукової конференції. Львів-Холм, 17-21 вересня 1994 року. – Львів: Жовківська друкарня отців Василіян “Місіонер”, 1996. – С.136-147.

  82. Повстанські могили. Пропам’ятна книга впавших на полі слави вояків Української Повстанської Армії – Захід VI Воєнної округи “Сян” Тактичних Відтинків “Лемко”, “Бастіон”, “Данилів” (1944-1946). – Том І. Зібрав і до друку підготував Євген Місило. – Варшава-Торонто: видавництво “Український Архів” & “Літопис УПА”, 1995. – 408 с.

  83. Попко О. Було таке українське село. Історико-етнографічний нарис холмщанського села Степанковичі. – Тернопіль: Мандрівець, 2000. – 164 с.

  84. Пропам’ятна Книга «1947». Зібрав та до друку зладив Богдан Гук. – Варшава: Тирса, 1997. – 648 с.

  85. Процюк В. Книга пам’яті. – Львів: друкарня видавництва “Вільна Україна”, 1996. – 320 с.

  86. Ревуцький М. Проблеми культурно-психологічної адаптації переселенців з Польщі в повоєнній Україні (на матеріалах Тернопільської області) // Українсько-польські відносини в ХХ столітті: державність, суспільство, культура. Матеріали міжнародної наукової конференції. – Тернопіль: Лілея, 1999. – С. 36-39.

  87. Рибалка І.К., Довгопол В.М. Історія Української РСР. Епоха соціалізму. – К.: Вища школа, 1982. – 640 с.

  88. Романюк Р. До причин загострення польсько-українських стосунків на Холмщині під час Другої світової війни // Депортації українців і поляків: кінець 1939 – початок 50-х років (До 50-річчя операції “Вісла”) Матеріали Міжнародної наукової конференції. Львів, 14-17 травня 1997 року. – Львів, Інститут українознавства імені І.Крип’якевича НАН України, 1998. – С. 53-66.

  89. Русначенко А. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії та Естонії у 1940 – 50-х роках. – К.: Університетське видавництво “Пульсари”, 2002. – 519 с.

  90. Світовий конгрес українців Холмщини і Підляшшя. Матеріали наукової конференції. Львів-Холм, 17-21 вересня 1994 року. – Львів: Жовківська друкарня отців Василіян “Місіонер”, 1996. – 180 с.

  91. Сергійчук В. З історії українців Холмщини й Підляшшя // Холмщина і Підляшшя. Історико-етнографічне дослідження. – Київ: “Родовід”, 1997. – С.77-85.

  92. Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. – Тернопіль: Тернопіль, 1996. – 184 с.

  93. Сергійчук В. Наша кров – на своїй землі. – Київ: видання Української видавничої спілки, 1997 – 68 с.

  94. Сливка Ю. Витоки і наслідки національної трагедії // Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. У трьох томах, т.1. 1939 – 1945рр. – Львів: Жовківська друкарня видавництва Отців Василіян “Місіонер”, 1996. – С.5-25.

  95. Сливка Ю. Першопричини та геополітичні цілі переселенських акцій// Депортації українців і поляків: кінець 1939 – початок 50-х років (До 50-річчя операції “Вісла”) Матеріали Міжнародної наукової конференції. Львів, 14-17 травня 1997 року. – Львів, Інститут українознавства імені І.Крип’якевича НАН України, 1998. – С. 9-12.

  96. Стрілка Р. Польсько-українські взаємини на Волині під час Другої світової війни// Депортації українців і поляків: кінець 1939 – початок 50-х років (До 50-річчя операції “Вісла”) Матеріали Міжнародної наукової конференції. Львів, 14-17 травня 1997 року. – Львів, Інститут українознавства імені І.Крип’якевича НАН України: Жовківська друкарня видавництва Отців Василіян “Місіонер”, 1998. – С.50-52.

  97. Субтельний О. Україна. Історія. – Київ: Либідь, 1991 – 512 с.

  98. Ткаченко С.Н. Повстанческая армия: тактика борьбы. Под общей редакцией А.Е.Тараса. – Минск-Москва: Харвест АСТ, 2000. – 512 с.

  99. Ткачов С. Польсько-український трансфер населення 1944 – 1946рр. виселення поляків з Тернопілля. – тернопіль: Підручники і посібники,1997. – 216 с.

  100. Ткачук П. Депортації населення: її завдання і мета // Polska i Ukraina po II wojnie њwiatowej. Pod redakcja Wlodzimierza Bonusiaka. – Rzeszуw, wydawnictwo Wyџszey szkoіy pedagogiczney, 1998. – S. 243 – 259.

  101. Трубайчук А. Друга світова війна. – Київ: Наукова думка, 1995. – 192 c.

  102. Трухан М. Українці Польщі після другої світової війни 1944-1984. – Ню-Йорк – Париж – Сідней – Торонто: НТШ, 1988. – 404 с.

  103. Україна крізь віки. В 15 томах. – Т.5. – М.І.Котляр. Галицько-Волинська Русь. – Київ: Видавничий Дім “Альтернативи”, 1998. – 336 с.

  104. Україна крізь віки. Т. 12. – Коваль М. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.). – Київ, Видавничий Дім “Альтернативи”, 1999. – 336 с.

  105. Україна крізь віки. В 15 томах. – Т. 13. – Баран В., Даниленко В. Україна в умовах системної кризи (1946-1980-і рр.). – Київ: Видавничий Дім “Альтернативи”, 1999. – 304 с.

  106. Україна-Польща: важкі питання. – Т.1-2. Матеріали ІІ міжнародного семінару істориків “Українсько-польські відносини в 1918 – 1947 роках”. Варшава, 11-12 жовтня 1997 року. – Об’єднання українців у Польщі. Світовий союз воїнів Армії Крайової. – Варшава: Тирса, 1998. – 232 с.

  107. Україна-Польща: важкі питання. – Т.3. Матеріали ІІІ міжнародного наукового семінару “Українсько-польські стосунки в роки Другої світової війни”. Луцьк, 20-22 травня 1998 року. – Об’єднання українців у Польщі. Світовий союз воїнів Армії Крайової. – Варшава: Тирса, 1998. – 268 с.

  108. Україна-Польща: важкі питання. – Т.4. Матеріали IV міжнародного семінару істориків “Українсько-польські відносини під час Другої світової війни”. Варшава, 8-10 жовтня 1998 року. – Світовий союз воїнів Армії Крайової. Об’єднання українців Польщі. – Варшава: Tyrsa, 1999. – 348 с.

  109. Україна-Польща: важкі питання. – Т.5. Матеріали V міжнародного семінару істориків “Українсько-польські відносини під час Другої світової війни”. Луцьк, 27-29 квітня 1999 року. – Світовий союз воїнів Армії Крайової. Об’єднання українців Польщі. – Варшава: Tyrsa, 2001. – 360 с.

  110. Українсько-польські відносини у ХХ столітті: державність, суспільство, культура. Матеріали наукової конференції. Тернопіль, 15-16 квітня 1999 року – Тернопіль: Лілея, 1999. – 250 с.

  111. Федорчак П, Федорчак Т. Депортації українців з Польщі та поляків із західних областей України (1944-1946)// Міжнародний науковий конгрес “Українська історична наука на порозі ХХІ століття.” Чернівці, 16-18 жовтня 2000 р. Доповіді та повідомлення./ Українське історичне товариство, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. Відповідальні редактори: Л.Винар, Ю.Макар. – Чернівці: Рута, 2001. – Т.2. – С. 299-306.

  112. Холмщина і Підляшшя. Історико-етнографічне дослідження. – Київ: Родовід, 1997. – 384 с.

  113. Хомра У., Секела М. Переселення українців з польського прикордоння в 40-х роках: розселенський аспект // Світовий конгрес українців Холмщини і Підляшшя. Матеріали наукової конференції. Львів-Холм, 17-19 вересня 1994 року. – Львів: Жовківська друкарня видавництва Отців Василіян “Місіонер”, 1996. – С.148-154.

  114. Чапуга С. Боротьба ОУН-УПА проти депортаційної політики Польщі та СРСР у 1944-1947 роках // Акція “Вісла” у контексті українсько-польських відносин ХХ століття. Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 50-літтю проведення акції “Вісла” (19 квітня 1997 р.) – Івано-Франківськ: Івано-Франківська обласна друкарня, 1999. – С.73-77.

  115. Чужинче, іди скажи Україні. Увічнення трагедії Закерзоння в 1944 – 1947 роках. – Перемиський відділ ОУП, Перемишль, 2001. – 256 с.

  116. Щерба Г. Історична правда про переселення українців з Холмщини в 1944-1947 рр. у спогадах самих переселенців з відстані 50 років // Світовий конгрес українців Холмщини і Підляшшя. Матеріали наукової конференції. – Львів: Жовківська друкарня видавництва Отців Василіян “Місіонер”, 1996. – С.119-131.

  117. Якименко М. Депортація українців Польщі на Полтавщину в 1944-1945 роках та її соціально-економічні наслідки // Березіль. – 1998. – №1-2. – С. 162-169.

  118. Drozd R. Polityka narodowoњciowa wіadz polskich wobec Ukraiсcуw w Polsce Ludowej // Ukraina-Polska. Kultura. Wartosci. Zmagania Duchowe. Praca zbiorowa pod redakcj№ Romana Drozda, Romana Skeckowskiego, Mykoіy Zymomrji. – Koszalin, 1999. – S.133 – 158.

  119. Drozd R. Przesiedlenia ludnosci ukraiсskiej w 1947 r. w zalozeniah organizacyjnyh I w praktyce // Polska i Ukraina po II wojnie swatovej. Pod redakcja Wlodzimierza Bonusiaka. – Rzeshow, wydawnictwo Wyzszey szkoіy pedagogiczney, 1998. – S. 223 – 242.

  120. Golon Miroslaw. Deportacje ludnoњci ukraiсskiej z terenуw Pomorza Nadwiњlaсskiego do obozуw pracy w ZSSR w 1945 r. na tle operacji NKVD na zapleczu 2 Frontu Biaіoruskiego // Polska i Ukraina po II wojnie swatovej. Pod redakcja Wіodzimierza Bonusiaka. – Rzeshow, wydawnictwo Wyzszey szkoіy pedagogiczney, 1998. – S.187 – 207.

  121. Halagida I. Wysidlenia ludnosci ukraiсskiej i polskiej z powiatu cheіmskiego – nieznana karta historii // Ukraina-Polska. Kultura. Wartosci. Zmagania Duchowe. Praca zbiorowa pod redakcja Romana Drozda, Romana Skeckowskiego, Mykoіy Zymomrji. – Koszalin, 1999. – S. 197-213.

  122. Misilo E. Wstкp // Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenie Ukraiсcуw z Polski do USRR 1944-1946. – T.1. Dokumenty 1944-1945. – Warszawa: “Oficyna Wydawnicza “Archiwum Ukraiсskie”,1996. – s. 5-16.

  123. Motyka Grzegorz. Tak byіo w Bieszczadach. – Warszawa: Oficyna wydawnicza volumen, 1999. – 551 s.

  124. Motyka Grzegorz, Wnuk Rafaі. Pany i rezuny. Wspуіpraca AK-WiN i UPA. 1945-1947. – Warszawa: Oficyna wydawnicza volumen,1997. – 232 s.

  125. Motyka G., Wnuk R. Prуby porozumienia Polsko-Ukraiсskiego wobec zagroїenia sowieckego w latach 1945-1947// Депортації українців і поляків: кінець 1939 – початок 50-х років (До 50-річчя операції “Вісла”). – Львів, Інститут українознавства імені І.Крип’якевича НАН України, 1998. – С. 44-51.

  126. Poliszczuk W. Gorzka prawda. Zbrosniczoњж OUN-UPA. – Warszawa–Toronto–Kijуw. 1995/1997. – 423 s.

  127. Polska i Ukraina po II wojnie swatovej. Pod redakcja Wіodzimierza Bonusiaka. – Rzeshov, wydawnictwo Wyzszey szkoіy pedagogiczney, 1998. – 358 s.

  128. Siwicki M. Eksterminacja Zakerzonia // Dzieje konfliktуw Polsko-Ukraiсskich. – Tom trzeci. – Warszava, 1994. – s. 11-72.

  129. Sowa A.L. Stosunki polsko – ukraiсskie. 1939-1947. Zarys problematyki. – Kraków, 1998. – 342 s.

  130. Szceњniak A. Szota W. Droga do nik№d. Dziaіalnoњж Organizacji Ukraiсskich Nacjonalistуw i jej likwidacja w Polsce. – Warszawa, 1973. – 305 s.

  131. Ukraina-Polska. Kultura. Wartoњci. Zmagania Duchowe. Praca zbiorova pod redakcja Romana Drozda, Romana Skeckowskiego, Mykoіy Zymomrji. – Koszalin, 1999. – 312 s.

Додатки

Додаток А

Причини, передумови та перебіг депортації українців Польщі

Таблиця А.1

Динаміка подачі заяв на виїзд в УРСР на першому етапі депортації

п/п

Часові межі подачі заяв на виїзд в УРСР:

Кількість заяв, поданих від сімей за означений період:

1.

10.10.1944 р. – 20.10.1944 р.

4691

2.

20.10.1944 р. – 30.10.1944 р.

6086

3.

30.10.1944 р. – 10.11.1944 р.

7502

4.

10.11.1944 р. – 20.11.1944 р.

13609

5.

20.11.1944 р. – 30.11.1944 р.

4281

6.

30.11.1944 р. – 10.12.1944 р.

1296

7.

10.12.1944 р. – 26.12.1944 р.

418

Всього

37882

Таблиця А.2

Кількість людей та родин, що подали заяви на виїзд в УРСР станом на

31 грудня 1944 р.

Повіт

Заяви на переселення в УРСР подали

сімей

людей

Білгорайський

3882

14893

Володавський

3129

10472

Грубешівський

9034

33486

Горлицький

Замостівський

1520

5396

Красноставський

654

2175

Ліський

416

1751

Любартівський

225

1045

Любачівський

194

764

Перемиський

71

300

Радинський

98

347

Сяноцький

2545

12000

Томашівський

7157

25061

Холмський

7880

30220

Ярославський

559

2246

Яслівський

(Кроснянський)

518

2000

Новосанчський

Разом

37882

142167

Таблиця А.3

Кількість господарств та людей, що реально були переселені в УРСР станом на 7 грудня 1944 р. в розрізі повітів

Район

Депортовано до 07.12.44.

господарств

людей

Білгорайський

270

1121

Грубешівський

646

2414

Замостівський

380

1224

Красноставський

217

834

Любачівський

20

82

Перемишльський

11

17

Томашівський

771

3005

Ярославський

267

1107

Разом

3748

14035

Таблиця А.4

Динаміка подачі заяв на виїзд в УРСР на другому етапі депортації

п/п

Часові межі подачі заяв на виїзд в УРСР:

Кількість заяв, поданих від сімей за означений період:

1.

26.12.1944 р. – 10.1.1945 р.

514

2.

10.1.1945 р. – 26.02.1945 р.

6551

3.

26.02.1945 р. – 1.04.1945 р.

9022

4.

1.04.1945 р. – 10.08.45 р.

14928

Разом

31015

Таблиця А.5

Кількість людей та родин, що подали заяви на виїзд в УРСР станом на

10 серпня 1945 р.

Повіт

Заяви на переселення в УРСР подали

Сімей

людей

Білгорайський

4510

17707

Володавський

4211

14503

Грубешівський

11778

39535

Горлицький

3337

17162

Замостівський

1648

5853

Красноставський

930

2966

Ліський

953

3548

Любартівський

273

883

Любачівський

4134

16837

Перемишльський

3438

14800

Радзинський

90

240

Сяноцький

5903

24230

Томашівський

7717

26778

Холмський

8288

31774

Ярославський

4996

20463

Яслівський

1753

6946

Новосанчський

3840

17994

Біла-Підляський

1398

5592

Разом

68897

267811

Таблиця А.6

Кількість людей, депортованих в УРСР станом на 10 серпня 1945 р.

Район

Депортовано до 10 серпня 1945 р.

Господарств

людей

Білгорайський

4260

16343

Володавський

3111

10782

Грубешівський

10041

35073

Горлицький

2758

12398

Замостівський

1543

5480

Красноставський

883

2721

Ліський

764

3134

Любартівський

258

799

Любачівський

2146

9465

Перемишльський

3233

11975

Радзинський

90

240

Сяноцький

5903

24139

Томашівський

7073

24346

Холмський

8235

31108

Ярославський

4978

20409

Ясловський

1751

6934

Новосанчський

3440

16439

Біло-Підляський

1398

5592

Разом

61865

237872

Таблиця А.7

Процентне співвідношення кількості виселених по повітах станом на 10 березня 1946 р.

Назва повіту

Відсоток евакуйованих до загального числа українців у повіті

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

Томашівський

Новосанчський

Ярославський

Перемиський

Горлицький

Грубешівський

Сяноцький

Любачівський

Володавський

Ліський

97,1%

88,2%

83,7%

82,7%

82,7%

76,6%

66,1%

65,0%

60,1%

12,3%

Таблиця А.8

Дані про виселення українців по протоколах про завершення переселення в розрізі окремих повітів

Повіт

Дата підписання протоколу

Термін переселення

Кількість виселених родин

Кількість виселених осіб

Перемиський

14 травня 1946 р.

15.10.1944 –

01.05.1946

16185

64599

Ярославський

18 травня 1946 р.

17.10.1944 –

15.05.1946

8084

32000

Новосанчський

25 травня 1946 р.

14.02.1946 –

25.05.1946

300

Сяноцький

31 травня 1946 р.

20.11.1944-

31.05.1946

9447

40602

Любачівський

4 червня 1946 р.

15.10.1944-

03.05.1946

9348

40787

Кросненський

11 червня 1946 р.

20.11.1944-

31.05.1946

3142

11815

Володавський

17 липня 1946 р.

15.10.1944 –

28.05.1946

7617

26000

Таблиця А.9

Дані про переселення українців за результатами акції “”Вісла” (по окремих повітах)

Назва повіту

Кількість виселених осіб

Перемиський

20797

Ярославський

14122

Новосанчський

9251

Сяноцький

11582

Любачівський

10083

Кросненський

755

Додаток Б

Розселення українців Польщі в УРСР.

Переселення їх із південних та східних областей в Західну Україну.

Таблиця Б. 1

Плани розселення українців, депортованих з Польщі в УРСР

Область

Кількість чоловік

Кількість сімей

Запорізька

44858

11367

Херсонська

37043

9308

Миколаївська

36903

9278

Луганська

35776

8729

Дніпропетровська

33932

8450

Донецька

29045

7293

Одеська

27040

6850

Харківська

22311

5600

Кіровоградська

22300

5557

Полтавська

12280

3000

Сумська

10856

2714

Всього по східних областях

316324

78146

Тернопільська

59916

16298

Волинська

27204

7252

Львівська

21755

5797

Рівненська

13983

3623

Дрогобицька

13778

3584

Станіславська

11530

3000

Всього по західних областях

148166

39554

Всього

460500

17700

Таблиця Б. 2

Плани розселення депортованих в областях Західної України

Область, куди направлялись переселенці

Кількість сімей, які планувалось поселити

Кількість чоловік (в цих сім’ях)

Львівська

4 000

14 600

Волинська

5 500

20 100

Дрогобицька

2 000

7 500

Тернопільська

15 000

54 800

Рівненська

2 000

7 500

Станіславська

1 500

5 500

Таблиця Б.3

Зміни в розселенні депортованих з Польщі українців на території УРСР протягом 1945-1947 рр.

Область

Відсоток депортованих в області відносно загальної кількості переселенців в УРСР за станом на:

1 лютого 1945 р.

25 липня 1945р.

5 січня 1946р.

17 травня 1946р.

1 січня 1947р.

1 січня

1948р.

Тернопільська

2,96

6,78

21,31

28,15

35,53

36,28

Львівська

1,38

12,43

11,82

13,41

11,64

17,71

Дрогобицька

1,64

1,03

5,48

6,29

7,00

12,34

Волинська

0,05

4,76

4,3

3,59

4,60

12,3

Рівненська

0,93

1,03

1,33

1,11

3,48

9,13

Івано-Франківська

2,50

3,05

3,45

4,08

7,41

Запорізька

31,75

17,04

10,92

9,11

7,01

0,92

Донецька

4,39

4,62

3,85

2,56

0,78

Дніпропетровська

16,47

11,58

7,47

6,23

4,83

0,61

Одеська

27,50

13,36

8,56

7,15

5,63

0,57

Херсонська

7,61

8,99

5,74

4,79

3,79

0,41

Кіровоградська

2,32

3,48

2,99

2,10

0,37

Полтавська

3,51

2,9

2,39

1,63

0,33

Миколаївська

9,66

1,43

4,59

3,74

3,14

0,31

Луганська

7,10

2,21

1,84

1,39

0,22

Харківська

0,79

1,44

1,24

0,94

0,15

Сумська

0,96

0,77

0,64

0,63

0,15

Додаток В

Соціально-економічна адаптація переселенців із Закерзоння в УРСР

Таблиця В. 1

Розмір податку на індивідуальне господарство у співвіднесенні з розміром оподатковуваного прибутку на 1944-1946 рр.

Розмір оподатковуваного прибутку господарства на рік.

Розмір податку на господарство.

2 000 – 3 000

180крб. + 8 коп. з кожного крб.

понад 2 000 крб.

3 000 – 4 000

210 крб. + 10 коп. з кожного крб.

понад 2 000 крб.

4 000 – 5 000

310 крб. + 13 коп. з кожного крб.

понад 2 000 крб.

5 000 – 6 000

440 крб. + 17 коп. з кожного крб.

понад 2 000 крб.

6 000 – 7 000

610 крб. + 22 коп. з кожного крб.

понад 2 000 крб.

7 000 – 8 000

830 крб. + 33 коп. з кожного крб.

понад 2 000 крб.

8 000 – 10 000

1110 крб. + 35 коп. з кожного крб.

понад 2 000 крб.

10 000 – 20 000

1310 крб. + 45 коп. з кожного крб.

понад 2 000 крб.

20 000 – більше

6310 крб. + 55 коп. з кожного крб.

понад 2 000 крб.

Таблиця В. 2

Розмір оподатковуваного прибутку у співвіднесенні з джерелом прибутку на 1947 р.

Джерело прибутку

Середні норми дохідності для Волинської, Дрогобицької, Станіславської, Тернопільської, Рівненської, Львівської областей.

Середні норми дохідності для Чернівецької та Закарпатської областей.

1га ріллі

садка

сіножаті

корова кінь

мул

віл

вівця, коза свиня

рамковий вулик

1400 крб.

4000

400

1400

1000

500

100

500

100

500 крб.

1500

120

500

500

200

100

300

40

Таблиця В. 3

Розмір податку на індивідуальне господарство у співвіднесенні з розміром оподатковуваного прибутку на 1947 р.

Розмір оподатковуваного прибутку господарства на рік.

Розмір податку на господарство.

2 000 – 3 000

80 крб. + 5 коп. з кожного крб.

понад 2 000 крб.

3 000 – 4 000

130 крб. + 7 коп. з кожного крб.

понад 3 000 крб.

4 000 – 5 000

200 крб. + 10 коп. з кожного крб.

понад 4 000 крб.

5 000 – 6 000

300 крб. + 14 коп. з кожного крб.

понад 5 000 крб.

6 000 – 7 000

440 крб. + 19 коп. з кожного крб.

понад 6 000 крб.

7 000 – 8 000

630 крб. + 25 коп. з кожного крб.

понад 7 000 крб.

8 000 – 10 000

880 крб. + 32 коп. з кожного крб.

понад 8 000 крб.

10 000 – 15 000

1520 крб. + 40 коп. з кожного крб.

понад 10 000 крб.

15 000 – більше

3520 крб. + 50 коп. з кожного крб.

понад 15 000 крб.

Advertisements