Позначки


http://www.gk-press.if.ua
 
Вигнанці

Шістдесят років тому тисячі українців були виселені зі своїх рідних домівок після міждержавного обміну територіями Польщі та Радянського Союзу. Дотепер жертви депортації не отримали ні морального, ні матеріального відшкодування.

Спорожнілі бойківські села залишилися по той бік кордону. На вантажівку можна було вмістити небагато речей. Хатні меблі і сільськогосподарський реманент виселенці мусили покинути разом з недавно побіленими хатами та засадженими городами. Тільки корівка – єдина годувальниця для горян – мандрувала разом з ними у далекі і невідомі степи південно-східної України.

Свідки тієї останньої депортації пригадують, що під час примусового переселення біля покинутих домівок часто чулися плачі та голосіння. Від’їжджаючи до залізничної станції, ґазди, обхопивши голову руками, затуманеними очима дивилися, як зникає в дорожній куряві їхнє майно та їхня батьківщина, яка враз стала для них дуже малою.

Влітку 1951 року десятки сіл Стрілківського, Нижньо-Устрицького та Хирівського районів Дрогобицької області УРСР стали польськими. Натомість рівна за площею територія (480 кв. км) Народної республіки Польща з містечками Белз та Кристинопіль (Червоноград) перейшла під опіку СРСР. Мирний обмін територіями призвів до найбільшої зміни кордонів у післявоєнній історії Європи та до великого переселення бойків, які у той час населяли прикордонні гірські села у Польщі.

Велике переселення бойків

Однією з умов міждержавного договору про обмін територіями було виселення місцевого населення з обидвох сторін. Поляки зі смутком покидали обжиті землі. Українці зі сльозами прощалися з рідними горами та долинами.

“Про те, що нас будуть переселяти, влада попередила так: буде обмін територіями і ми всі мусимо звідси виїхати, – пригадував мешканець села Лип’я Михайло Лаврінок. – Людей з нашого села вивозили за три заходи. Нашу сім’ю виселили в першу чергу, на початку червня. Підігнали до хати вантажний ЗІС-5. Але скільки можна було взяти на одну машину? Все габаритне, що було на господарстві, – січкарню, млинок, щоб віяти овес, жорна, меблі – довелося залишати. Корову брали обов’язково, бо то – кормилиця. Була у нас повна пивниця картоплі, а взяли 2-3 мішки”.

У той повоєнний час мало хто із селян наважувався суперечити наказові радянської влади. І в селі Лип’я, і в довколишніх селах після війни люди вже пережили політичні депортації: вивозили до Сибіру сім’ї тих, хто вважався куркулем або сприяв діяльності українських партизанів, яких багато було в тутешніх лісах. Тому цю останню висилку сприймали як невідворотну долю. Одиниці наважувалися на непокору. Дружина пана Михайла, Ольга Лаврінок (Рапач), виселена з Михновця, у розмові з репортером “ГК” згадувала, що був у їхньому селі такий, що захотів залишитися і втік.

“Він після війни був контужений трохи, його потім по лісах шукали, – згадувала жінка. – Аж під осінь того втікача зловили і переслали туди, куди й усіх наших вивезли”.

Місцем нового поселення для мешканців гірських сіл повинні були стати причорноморські степи. Їх вивозили товарними вагонами разом із худобою, зі скромними пожитками у валізах. У колгоспах Одеської, Херсонської, Миколаївської та Сталінської (тепер – Донецької) областей молодих переселенців об’єднували в будівельні бригади, і вони самі ставили хати собі та своїм односельцям. Звиклі до роботи з деревом горяни почувалися в степу безпорадно.

Мешканці бойківського села Лип'я за кілька років перед депортацією

“Не мали з чого будувати і робили такі “лампаші” – великі брикети з соломи та глини, – пригадував Михайло Лаврінок. – Червону землю привозили на фірах, в бочках – воду, висипали і по тому ходили волами і місили з соломою. Ті “лампаші”, поки сирі, то були такими важкими, що насилу одна людина піднімала. Сушили їх на сонці, до 40 градусів була температура. Наша худоба незвикла була до такого клімату, скотина сліпла, плакала від тої жари”.

Михайло Лаврінок, його дружина Ольга та колишня односельчанка Марія Танчак Андраш тепер живуть в Долині

Марія Танчак-Андраш, яку ще дитиною вивезли з того ж таки села Лип’я, розповіла, що її сім’ю, поки будувалися ті мазанки-землянки, підселили до місцевої господині, яка вділила для шести осіб якусь комірчину в своєму скромному будиночку. “Були такі, що не мали де жити і на початку робили собі шалаш із гілок у саду і до осені під тим навісом ночували”, – пригадувала жінка.

“У тих степах ми хліб навчилися пекти на соломі, – згадував 79-річний Михайло Лаврінок. – Не було ні дров, ні хмизу, то ми сушили коров’ячий гній з соломою і пекли хліб на тому. А ще кукурудзяне бадилля палили”.

Утеча в гори

Остання депортація українців із території Польщі, яка тривала до листопада 1951 року, була прикметна тим, що переселення відбувалося без врахування родинних стосунків, а лише за професійним принципом.

Найбільше поталанило родинам нафтовиків, які працювали на промислах біля села Чорна (взамін нафтоносного району Чорної, подарованого Польщі, СРСР отримав поклади бурого вугілля біля Червонограда). Їхня мандрівка закінчилася недалеко від рідних земель – спеціалістів оселили на нафтових родовищах Борислава, Долини, Надвірної. У ландшафтах, близьких до рідного, їм легше було переживати втрачену батьківщину. Потрохи вони збирали довкола себе родину, розсіяну у степах України.

“Скільки би там не звикали в тих степах, нас все одно тягнуло в гори, ближче до рідних земель”, – говорила Ольга Лаврінок-Рапач.

Уціліла стіна мурованої дзвіниці нагадує вигнанцям про батьківщину

Але повернутися в омріяні гори бойкам-колгоспникам було непросто. Сувора радянська паспортна система робила із тодішніх селян фактичних кріпаків. Легально покинути “колгоспний рай” могли тільки деякі молоді люди. Скажімо, Михайло Лаврінок зголосився по комсомольській путівці на Донбас. Отримав для цього тримісячний паспорт, але натомість поїхав до родичів у Долину і там замельдувався. Його майбутня дружина Ольга Рапач після закінчення школи в селі Новопавлівка Одеської області отримала можливість поїхати поступати у Львів до інституту. Вона скористалася нагодою і знову ж таки опинилася в своєї долинської родини.

Анна Гошилик (Вельчус) виросла в селищі Чорна, нафтові промисли біля якого СРСР подарував полякам

“У нашому селі багато працювали на нафті, та й їх вивозили на нафтові промисли, – пригадувала колишня мешканка Чорної 80-річна Анна Гошилик (Вельчус). – Тато так само до війни мав пару коней і возив мазуту в бочках до Устерік. Але в війну він помер в Освенцімі. І нас як колгоспників виселили до Донецької області. Вже звідти ми переїхали спочатку до Биткова, а відтак до Долини. Родичі писали, що тут трохи легше жити”.

Щоб втечі переселенців з колгоспів не були масовими, як пригадують очевидці, на перонах залізничних станцій чергував партійний актив та міліція, а в касах вокзалу було заборонено продавати квитки в сторону Львова. Марія Танчак-Андраш розповіла, що співчутлива касирка порадила її сім’ї поїхати в бік Первомайська, а вже там пересісти на якийсь львівський потяг. Але навіть після таких хитрощів під час зупинок поїзда діти про всяк випадок ховалися і не виглядали у вікна.

Запустіння

“Там, де наша хата була, тепер костел стоїть, – розповідала Марія Танчак. – Ми жили в самому центрі села, на підвищеному такому місці, називалося «на горбку». Там ще біля костелу навіть залишки якихось господарських споруд залишилися”.

На рідні землі бойки тепер їздять як туристи. Кажуть, тепер там здебільшого страшна пустка. На цвинтарях вціліли тільки одиниці кам’яних хрестів. Старі дерев’яні хати розсипалися чи згоріли.

“У Лип’ї церква була дерев’яна, то вона так само згоріла: поляки кажуть, що якісь дві “цурки” (дівчини) зайшли, свічки запалили, і сталася пожежа, – каже пані Марія. – Дотепер залишилася тільки одна стіна від мурованої дзвіниці”.

Михайло Лаврінок каже, що його рідне село і раніше було невелике – “нумерів на сто двадцять”. Але тепер тут взагалі мало хто живе. “Може, сімей десять поляків приїхало, поселилися в кращих хатах, а гірші – порозбирали, попалили”, – розказував він.

Тепер вигнанці з рідних домівок не особливо сподіваються на якісь матеріальні відшкодування за втрачене майно. Хоча, кажуть, в архівах збереглися особисті описи майна, яке залишалося в Польщі. Але в ті колгоспні часи ніхто не наважувався заявити про великі статки, інакше – розкуркулять і вишлють у значно віддаленіші місця, ніж українські степи.

Досі похилого вже віку люди навіть не мають статусу депортованих. Досі жоден уряд навіть не вибачився за примусове виселення тисяч людей, які одного дня втратили те, що від народження має кожна людина, – свою батьківщину.

Богдан СКАВРОН

Коментарі

Залишити новий коментар

Тема:
Коментар: *

Advertisements