Позначки


http://www.svoboda-news.com/arxiv/pdf/2003/Svoboda-2003-05.pdf

-Ах, ті бойки! Бодай їм у тих горах гир-геренний загирився. Людині спати не дають!
Так то колись, на моїй рідній Слободі, яка своїми хуторами вигідненько розсілася на „Війтівській горі”, у
долішньому кінці села Нагуєвичів,
бувало, дехто нарікав на нестерпуче
і людину нервуюче „скрипу-рипу”
бойківських возів, що у понеділкові
досвідки, під заслоною темної ночі,
їдучи уздовж нашого села до Дрого-
бича на торг, не лише людей зі сну
будили, але й у стайнях, в хліву і
курнику, побуджуючи НІЧНИЙ НЄСПО-
кій, ширили тривогу навісну серед
домашнього дробу і тварин.
Ота чотиринога і крилата спільно-
та тоді мов передчувала горенько
своє – як настане білий день, їх зва-
блять зерном до возівні, запруть за
собою двері, деяких половлять,
пов’яжуть їм крила, а тоді, вже у
койцях тиснучись, ждатимуть вони
свого кінця… Так само і деяких тва-
рин – відв’яжуть від жолоба, виве-
дуть зі стайні чи з хліва, та й до
Дрогобича поведуть чи повезуть.
У такий то понеділковий досвіток
„гегам, квакам, кудкудакам”, з три-
вожним „му-му, ге-ге-ге” та „кві-
кві”, на оборі мого тата, довго-довго
стриму не було. Тривожені скрипом
возів бойківських, на дерев’яних
осях, достатньо дьогтем ненасмаро-
ваних, уже не спав тоді скот стаєн-
ний, не спали кури, не спало і село.
Лиш сільська молодь добре спа-
ла. У неї – „в суботу на роботу голо-
ва боліла. А в неділю на музики
ледве не злетіла”. По такій гульні, з
неділеньки на понеділок, нагуєвичів-
ська „кавалерія рустікана” (сільські
парубки) цілий день спала б, коли б
голос тата не позганяв їх з постелі:
– Ану, вставай! Кобила вже газе-
ту читає над порожнім жолобом, а
ти, один з другим, ще спиш? Ану, гу-
ляко, в стайнях гної попідкидай, на-
стели соломи та й за драбини добре
наложи! Хай їсть худобина. Більше
з’їсть – більше дасть.
На камені – прапор України.
Нещодавно українка Євгенія
Зінченко з Донбасу, яка під час ві-
йни була вивезена нацистами до
Німеччини на працю і нині там
проживає, передала кошти на виго-
товлення іконостасу, який най-
ближ:чим часом прикрасить храм.
Володимир Рожко,
історик-архівіст,
м. Луцьк
– А ти, синашу, пофутруй коней
добре! Йди вріж січки на „обрік” і
вимішай з вівсом повний „рептюх”,
щоб на цілий день вистарчило та й
напоїти не забудь. Як настане білий
день, та як уже просунуться тарах-
кавки бойківські, то й ми поїдемо до
Дрогобича на торг і нашого гімназио
та в школу повеземо на науку. Може,
хоч він один з вас вивчиться на пана
та й колись буде їсти булку з маслом,
а не чорний хліб з часником.
Отак мій тато рідний, не так бага-
тий, та й не бідний, перший удосвіта
вставав, хоч вже похилий у дугу. Бу-
вало, там заглянув, те перевірив,
якщо не так, лиш оком змірив чи то
сина чи слугу. Мені, малому з „вели-
ким хистом”, велів бути гімназистом:
– Вставай, школярику! Ти спиш
довго, як ніколи. Тобі пора вже йти
до школи. Помийсь, вдягайсь, помо-
лись Богу, ладуй куферок, рихтуйсь
в дорогу, в Дрогобичі гімназія на
тебе жде. Лишень мені там не пус-
туй! Знай, що треба! Вважай, що
дієш чи задачу розумієш, час дарем-
но не марнуй! Будь ґречний в школі,
пильно вчися, хапайсь науки і моли-
ся, колись єгомосьць з тебе буде!
Стояв уже вересень надворі. По-
жовкле листя ліниво спадало з де-
рев придорожних і крило хідники
Самбірської вулиці в Дрогобичі. За-
гнуздані наші коні, щоразу пофорку-
ючи, спроквола ступали камінною
дорогою, копитами вистукуючи, що
аж лящало мені у вухах. Під час
їзди, з дому аж до міста, не один се-
лянський віз вони оминали, у поспі-
ху, щоб „татів гімназист” на першу
лекцію не спізнився. У самому місті
хіба фіякерські фаетони або черво-
на бричка якогось „єгомосьця” ви-
переджували наші вже утомлені
коні і залишали їх позаду.
– Ех, ви коні-коні, карі коні! Не
забути мені вас…
І тебе, красуне Слободонько. моя
родима!
К. Гоздава-Дидинський,
Нарбертг, Пенсильванія

Advertisements