Позначки


Карпатські Бойки і йіх родинне житє. (село Дидьова і Лікоть)

Ольга Франко. Літо 1886 року.

Літом 1886 року лучилось мені побувать в горах Самбірського округа, в селі Дидьові  Турчанського повіту. Там мала я нагоду придивить ся народному житю, а особливо деяким звичаям, на котрі у нас досі звернено дуже мало уваги. Маю ту на думці житє великими нероздільними сімями, похоже на сербську задругу або на московську “семейную общину”. Про той звичай русинів, живучих в карпатських горах, згадують побіжно деякі писателі, як Бідерман і де-Воллан1, але о кілько знаю, ніхто не заняв ся досі докладним єго розслідом. На підставі власного огляду, а також звісток ласкаво достарчених о. Іваном Кузьовим, священиком в Дидьові, подаю тут короткий очерк тоі цікавоі і давньоі форми житя родинного, замічаючи при тім, що матеріял мій доволі скупий, бо відносить ся тілько двох сел: Дидьова і приналежного до неі Ліктя.

Поки перейду до властивого предмету, уважаю не лишнім сказати кілька слів про місцевість і про єї жителів.

Село Дидьова лежить в горах на границі Турчанського і Ліського повітів,- віддалене о одну милю місточка Літовищ, а около три милі від місточка Турки. Лежить воно у вузькій долині над рікою Сяном, а около ¾ милі у верх по ріці Сяну лежить сільце Локоть. Дидьова тягне ся вдовж берега ріки, а Локоть лежить в поперечній долині, так що Сян перетинає його на дві половини, котрі від ріки розходять ся мов крила. Сян ту ще невеличкий-від Ліктя до єго жерела числять 2 милі. Села ті лежали колись в глубоких лісах, але тепер ті ліси по найбільшій части вирубані і винищені; орне поле тягне ся аж під самі вершки гір. Такі високі поля управляють так званими ”пасіками”: вирубують в лісі корчі і сухе дерево, розкладають купами по полю і в осени запалюють; на весну на тій “пасіці” засівають овес. Пасіка та родить першого року добре, другого дуже вже слабо, а там лишають йійі під пасовисько так довго, доки не поросте ялівцем і смерековими корчами, котрі по кільканайцяти літах знов рубають. В віддалі 2-3 миль від Ліктя находять ся полонини, то є безлісні верхи центрального пасма Карпат, що служить місцем випасу для тисяч прекрасних волів і овець. На волú буває в Літовищах що року 4 ярмарки. Вівці пасуть гуртовно так званими ”салашами”: оден хто-небудь богатший в селі (дідич, піп, жид або котрий з господарів) ”держить салаш”. Вибирає він великий кусень толоки або перелога близько ліса, будує на нім салаш, т.є. хату для вівчарів і кошару т.є. огорожу для овець, нанимає вівчарів, і баца т.є. отамана, котрий занимаєсь виробкою сира (бриндзі) і дає порядок вівчарям. До такого салашу дають свої вівці бідніші господарі звичайно з кількох сел, на літо ”від Юрія до Здвига” (Воздвиження Хреста). За пасенє не платять нічого, а получають від кождої дійної вівці певну означену мірку сира. За то властителеві салашу припадає прочий сир, а кошара, що день переношена в інше місце, згноює єму за ціле літо кількандцять моргів поля.

Село Локоть, котрим ми ту особливо займемо ся, числило, як показує ”Шематизм Перемишлской епархіи”, в 1880 році 486 душ христіян і 25 жидів. Село те обіймає 54 хати; відрахувавши 12 халупників, остане ся 42 господарі грунтові, між котрими 29 посідають так звані тридневі грунти, обнимаючи по 18 моргів.

Локостькі як і Дидівські селяни- Бойки – на перший погляд являють не дуже принадний вид.  Світле, довге волосе спадає на плечі; лиця подовгасті, з вистаючими вилицями, очі сірі або сині, ріст середній, частіше низький ніж високий, вся постать приземковата і незграбна; рідко трапляють ся між мущинами красиві лиця. В йіх обходженю немало вдарили мене низько-поклонні та принижені манери, очевидно наслідки довговікового гнету і свідки мало розвиненого почутя власної гідности. Також о. Кузів описує йіх характер не дуже симпатичними красками, закидує йім фальшивість, облесливість, недовірчість, грубість в обходженю, велику забобонність, а при тім користолюбіє і хитрість де йде о якийсь зиск; в такім разі Бойко і унижить ся і упідлить ся навіть. В загалі замічаємо в йіх характері признаки народа, котрий тілько що переходить від пастирської форми життя до рільничоі; відси походить йіх непривичність до тяжкої праці, котру на перший погляд можна би приняти за лінивство. Із праць хліборобських вони найздатніші до кісьби, і яко косарі ходять на заробітки ”на доли”. Властива рільнича робота, робота, як оранє, копанє і т.і. находить ся у них в дуже примітивнім стані. Жнив майже ніяких не знають, бо на свойіх гірських полях сіють переважно овес, котрий також косять. Крім вівса головним предметом йіх рільництва є картофля (“буля”); садять йійі в погано справленій і не добре унавоженій землі, але про те вона родить ся досить добре і виходить дуже смачна. Крім вівса, котрий тут par excellence називає ся “збіжє”, сіють також по троха ярого жита, бобу і ячменю; ті роди збіжя називають ”голиною”; крім того садять по над рікою трохи капусти. Те, що по долах називає ся ”роботи” (літняя страда), ту становить властиво косовиця, котра починає ся в половині серпня і тягне ся 2-3 тижні. На косовицю ідуть чоловіки на весь час із села, а прийшовши на луку, ставлять там із галузя та кори салашики і живуть в них, доки цілковито не зроблять і не зберуть в обороги усего сіна. Обороги ті, або стіжки, остають ся на луці аж до зими, бо тільки в зимі можна на санях привозити сіно до села. Під час тоі роботи ціла праця жінок полягає на тім, щоб варити дома обід і носити його чоловікам на луку.

Жінки звичайно бувають красивіші і прямодушні від чоловіків, хоч під взглядом духового розвою ні чим від них не висші. Я бачила, як лікар, що прийіхав в село Дидьову щепити дітям віспу, мучив ся і бідкав з жінками, котрі ніяк не хотіли дати свойіх дітей ”різати”. “Най скорше воно саме умре, ніж його мають різати”- відповідали вони на всякі лікарські докази.

Помешкання Бойків мають доволі оригінальний вигляд. У кождого господаря ”обійстє” складає ся звичайно з одного довгого будинка, в котрім під одною стріхою містять ся: хата, сіни, комора, стайня одна або кілька і боіско (тік). У біднійших боіском бувають звичайно сіни. Збір (зібране збіже) складають на поді (горищі), котрий тягне ся звичайно через цілий будинок. Гній викидають туй таки перед стайнею і перед вікнами. Помимо многоти каміння, на оборах богато грязі і бруду. Коло хати находить ся звичайно ще оден або два обороги з сіном. Кімнати, де живуть люди, обширні, темні і курні,- великі глиняні печі без коминів, тілько в стелі є віконце, куди виходить дим.

Головна страва Бойків, се хліб вівсяний, званий ”ощипок”, вівсяний або ячмінний “чир” (водою, а рідко коли молоком розведена лемішка), буля і капуста. Буля (друцкана або колочена) уважає ся ліпшою стравою від чиру, і для того звичайно починають йійі йісти зараз в осени по виконанню і йідять без перемін доти, доки стане. Як не стане булі тоі, котру заховали на насінє, починають йісти чир і йідять його знов, доки стане. Житнього хлібу не вживають, хіба що на Великдень, коли печуть житню ”паску”, та на Різдво. Мяса крім тих ”рокових” свят також ніколи  у них не буває.

Одіж мущин є: в літі сірак з грубого самоділкового сукна, в зимі кожух і також суконний лейбик. Обувє літом і зимою у мущин і жінок одно-ходаки. Роблять вони їх дуже  просто і скоро, з товстої волової шкіри. При мені пастух зробив ходаки в кілька мінут. Із вимоченої в воді та зовсім розмяклоі шкіри вирізав ччотиригранний кусник 2 ½ пяди довготи і відповідної ширини; оден рожок обрізав кругло, загнув з другим в носок і стягнув йіх вирізаним із тоі-ж шкіри ремінцем. Крізь попрорізувані в краях дірочки продягає ся вже на нозі ”волока” т.є. довгий  ремінний або вовняний шнурок, котрий стягає ходак на нозі до ладу, а затим щільно обмотує ногу (обвиту онучею) майже аж до колін. Жінки носять білі спідниці з домового полотна, вишивані осібного рода чорнилом через захожих жидівських ”малярів”. Єсть се давний промисл. Малярі такі носять з собою по селах чорнило, а за плечима кілька пар великих дощок, на котрих ножиком вирізано всякі узори, а також валок, при помочи котрого віддруковують ті узори на скропленім водою полотні. Спідниця ушита з так помальованого полотна називає ся мальованкою або димкою. Дальше носять сорочки вишивані і такі-ж запаски; літом і зимою носять сіраки з чорного сукна, короткі, зграбно вишивані тоненьким сукном жовтого і червоного кольору, або білі сіраки вишивані гранатовим і червоним сукном. На шию навішують богато скляних та порцелянових пацьорок і дрібних різаних коралів, а також ”гердани”. Волося заплітають жінки і дівчата однаково т.є. дві коси, але в той спосіб, що між волосє вплітає ся червона заполоч так грубо як коса; конець коси виходить плетений  зовсім із заполочі; оба кінці сплітають ся до купи і спускають ся аж до пояса. Вояки, котрі служили у Боснії, оповідають, що такий спосіб плетеня, зовсім не не звістний на долах, істнує в Боснії і Герцеговині. Жінки носять чіпці зелені, обшиті червоним сукном в формі низенької шапочки; на те приходить біла хустка в червоні квіти, зложена дуже вузенько і рівно, і обручем повязана на голові, так що покриває червоне сукно, лишаючи не закритим на тімю зелений чепець; так зложена хустка називає ся ”коцик”.   Поверх хустки і чіпця повязують біілий тонкий платок (рантух) такий довгий, що оба кінці затикають за червоний пояс. Платок сей називає ся ”завійкою”. Дівчата не носять чіпця, а тілько повязують голову так само в обруч зложеною білою хусткою, а поверх неі завійкою.

Головна підстава  богатства Бойків, се годівля худоби; тілько з худоби добуває Бойко гроші. Для того то ярмарки в Літовищах мають таку вагу для економічного стану цілої околиці. Там купують звичайно весною молоді бички добрих пород на випас і продають випасені в осени: за пару гарних, випасених волів беруть нераз 200, 300 і більше гульд. Се одиноке жерело доходів звабило много пявок: жиди визискують Бойків таким способом, що купують весною бички і дають йіх на випас мужикові з тою умовою, що як продадуть йіх в осени, то мужик за свій труд і пасовиско дістане половину зиску. А що жиди купці-одна рука, то ті воли про око мужика продають ся звичайно так, що йому за цілолітний труд прийде не більш як 4 або 5 гульденів: натомісць в такім разі, коли воли у мужика пропадуть або медвідь побє, то страта паде зовсім на мужика. Для випасування волів локотськи селяне не мають свойіх полонин і мусять наймати полонину у місцевого дідича. Найм сей роблять вони гуртом: збирає ся 10 або 12 заможніших господарів і торгують у пана полонину на спілку, звичайно за ціну около 400 гульденів. До своєі спілки принимають вони опісля ще других господарів, а надто беруть із інших сел на випас воли по 6 до 7 гульденів від пари. Ті перші спільники виходять на такім гуртовім наймі найліпше по 3-4 гульдени (решта плати панови за полонину покриває ся гіршми добитими від посторонніх за випас), а за то кождий випасе собі по парі волів, і крім того ще обженуть тілько трави, що для кождого випаде по 8 або й більше фіри сіна.

 

II

О початку села Ліктя нема ніяких вірних переказів. Майже третю часть села займає родина Лимичів, котра ділить ся на три галузки: Огородників, Мельників і Муликів. Є перекази, що Огородники походять від якогось зайшлого панського огородника, а Мельники від зайшлого панського мельника; але перекази ті вже хоть би для того не мають ніякої підстави, що і Огородники і Мельникі носять одну спільну назву Лимичів, значить, належать до однієї родини. Є тут також Коростинські, о котрих говорять, що зайшли з місточка Коросна. Родина Лимичів є найбільше маюча в цілім селі. Локотські бойки жиють великими сімями по дві або по три родини в одній хаті. Найчастіше буває так, що жиє отець, а при ньому два жонаті сини, або два жонаті брати, або оден жонатий син чи брат. По чотири родини в хаті не живе нігде. І так наприклад, Лимичі Мулики жиють три жонаті брати в одній хаті. Найстарший Петро, має коло 58 літ і четверо жиючих дітей, молодший Федьо має коло 53 роки і також четверо дітей, а наймолодший Кость має 48 літ і двоє дітей. Всего в хаті, як бачимо, 16 душ.

Ціла родина жиє в одній кімнаті. Все добро є спільне і ніхто з родини не має відрубної власности. Головою є отець, котрий має у всім повну деспотичну власть. Він назначує всім роботу і пильнує єі виконаня, він заступає сімю на вні. Сам на власну руку робить всякі інтереси, приміром продажі, позички і угоди, з ніким з сімйї не радить ся і ні перед ким не здає рахунку. Коли є які гроші, то вони находять ся в єго руках, а сини навіть не знають, кілько йіх є. Коли хоче, може забавити ся, готовити для себе ліпшу йіду і одіж, а синам до того зась. Обовязаний він тілько постарати ся для дому о все, що потрібно: о сіль, одіж, обув, йіду і проч. Одним словом, все добро добуте спільною працею цілоі сімйі уважає ся немов би повною власностею вітця. Коли отець умирає, то назначує по собі головою родини чи то брата чи найстаршого сина, і такий голова зове ся в сімйі “завідця”. Місцева етимологія толкує се слово – “за-вітця” На завідцю переходять майже повін права вітця. Так само як отець, має він право порядкувати господарством, купувати, продавати і позичати, так само представляє на вні інтереси сімйі  і роздає дома роботу. Коли наприклад у молодшого брата вродить ся або вмре дитина, то в справі христин чи похорон іде до попа не батько дитини, а завідця. Він також приймає дома людей, тим часом коли властивий батько або находить ся на роботі десь поза домом, або хоч і єсть дома, то ні до чого не мішає ся.  Так само і жінці брата має він право розказувати, що і де повинна робити, а не муж. Очевидно, що за непослух сам він і карає братніх жінок і дітей. З родинним добром може він, коли має до того спосібність, робити всякі спекуляції, щоб тільки дома нічого не бракувало.

Однако ж між властю вітця і завідці є також дуже важні ріжниці, бо коли все прироблене добро уважає ся майже в повні власністю вітця, то при господарюванню завідці все уважає ся  с п і л ь н о ю  власністю цілоі сімйі. Молодші члени родини уважають себе співвластителями, і для того завсіди жадають від завідці рахунку. Коли завідця хоче щось важнійшого предприняти, а не почуває ся в силі добре те діло перевести, то радить ся з прочими членами родини. Так само не може завідця нічого собі позволити для своєї власної вигоди і мусить держать ся зовсім на рівні з прочими членами родини. Не може приміром сам забавити ся в коршмі, ані готвити собі ліпшу йіду, не може сам для себе або для своїх дітей справляти ліпшої одежі, не може для своєї дитини справляти багатших хрестин або похорон, але мусить у всім утримувати цілковиту рівність. Які хрестини для своєї дитини, такі самі і для братньої; коли сам курить, то мусить старати ся о тютюн і для всіх, хто курить в родині. Молодші члени родини у всім послідують прикладові завідці, поважають його як батька, коли тільки він йіх не кривдить. А коли би хотів йіх кривдити, то відмовляють йому послух і грозять поділом. Противно, коли завід ця жиє ощадно, то єго примір стає ся для других правилом: коли сам не курить, то не має обовязку старати ся о тютюн для других і заказує усім  курити.

Коли б хто з молодших задумав бунтувати ся против власти завідці і домагати ся ліпшого та вигіднішого життя для себе, то за видця звичайно відповідає у такий спосіб: “На, якийсь ту крейцар маю, на ж тобі його та ряди, а я буду тебе слухати, буду молотити, худобу кормити, гній зсувати і т.д.” На такі слова непокірний звичайно мусить замовчати, бо знає, що йому се не належить ся, а по друге боіть ся тоі великої турбації, яку має завідця, котрий не тілько усе мусить мати на голові і о все дбати, але крім того мусить ще й робити на рівні з молодшими, тим часом коли молодший ні про що не журить ся і має все готове. Але найважніша причина, для якої молодший не важить ся приняти на себе становище завідці, се загальний осуд людей, котрі за ніщо мають такого, що безправно вдирає ся в права старшин. (Старшиною називають завідцю сторонні люде). Очевидно, що при таких обставинах молодший член родини становища завідці не прийме, але домагає ся поділу. І тут завід ця страє ся його зупинити, а коли той доконче налягає, то завід ця говорить йому:”Добре, я тебе відділю, але відділю так, як сам знаю. Все те, що є, то я своєю головою і ощадністю приробив”. Такими способами завідця удержує молодших і буйніших членів родини у послусі. Доки сам він тверезий і ощадний, доти йому се в повні удає ся, бо коли один член родини бунтує ся, то не тільки завідця, але й прочі члени родини повстають против него і утихомирюють його. Але коли завідця хоче сам для себе ліпшого житя, коли напиває ся або яким іншим способом розтрачує родинне добро, тоді всі молодші виповідають йому послух і грозять поділом. Коли та грозьба не помагає, то справді ділять ся. Але се буває рідко, що годі мені було допитати ся случаю, з котрого було б видно, в який спосіб і на якій основі той поділ доконує ся.

Звичайно сам батько установлюючи при смерти завідцю дбає о те, щоб установити найспособнішого і найліпшого. Здаєть ся, що давній звичай накладав на батька обов’язок – лишати на своє місце найстаршого в родині. Новійшими часами батьки для добра родин старають ся обійти той звичай. Коли отець за життя пізнає, що найстарший син не підходить під єго лад, то такого сина ще за життя відділює від своєї родини, будує йому осібну хату, дає кусень поля і дещо худоби. Звісний мені наприклад случай. Федьо Драгич числить тепер 70 літ і має двох синів: старшого Андрія і молодшого Юрка. Андрія уважав він за пустого і не господарного, тож оженивши, його зараз відділив. Андрій справдив батькове прочутє, продав свою частку жидам, а сам пішов служити за мельника. Оден з Андрієвих синів утікає від батька і впрошує на ново в сімйю діда. Дід приймає його, а бачачи його послух, женить насамперед сина Юрка при собі, а потім і того внука, і вони всі жиють разом.

Жінки не мають нічого віддільного і не ведуть жадного т.зв. “жіночого господарства”. Жіночим так як і чоловічим надбанєм заряджує отець неограничено, а завідця з такими ограниченями, про які висше була мова. Головна сила і надія родини, се сини,  а дівчата, се чужа поміч, або, як кажуть в Лікти:”Дівка то жидівський довг”, бо йійі треба віддати заміж, при чім не обійде ся без того, щоб не заплатити жидові кільканайцять гульденів за горівку, а надто ще треба дати за нею віно, т.є. дещо одежі, худоби і грошей. Для того батько старає ся доньку як найшвидше віддати замуж.

Коли приходить ся чи то женити чи то віддавати кого з родини в кого батька нема, то завідця радить ся цілої родини, котра повинна зробити вибір. О тім виобрі оповіщають інтересованого, котре звичайно пристає на вибір родини, але коли опирає ся, то не силують. Син звичайно бере жінку до себе, хиба що батько хоче його опісля відділити. Дівка відходить на чужий грунт, а єі придане остає ся спільною власностю цілоі родини єі мужа, так, що вона пізніше не може його ніяк відобрати. Коли невістці в домі мужа не добре, і вона втікає до свойого батька, то там єі не приймають, але говорять: ”Ти забрала все, що тобі належало ся, іди і слухай старшини”.  Коли остане ся вдова і не трафить ся йій вийти другий раз замуж, то остаєсь в родині чоловіка. А коли хто йійі посватає і вона на то пристане, то завідця в родині покійного мужа віддає йійі замуж, а діти лишають в родині свого батька.

Однакож не завсігди займають жінки таке підрядне становище в родині. Мені лучилось чути в Дидьові про оден з доволі рідких случаїв, де жінка в спілці з старшим сином усунула свого чоловіка із старшинства і сама обняла заряд в родині, а чоловіка, котрий був недотепний і недбалий, повернула в підрядне становище.

Жінки бувають звичайно причиною розділу родин, бо коли чоловіки йіх працюють переважно у полі, то вони, примушені раз у раз пробувати в хаті, заводять між собою безконечні сварки.  І звичайно, коли запитати якого господаря, що розділив ся зі свойім братом, для чого те вчинив, він відповість, що через незгоду жінок, котрі раз у раз сварили ся, домагали ся розділу, а коли чоловіки не хотіли вволіти йіх волю, то в найбільші і найприкрійші роботи обі робилися слабі.

Спільне родинне життя уважають Локотські Бойки святим заповітом свойіх батьків і дідів. ”Наші батьки так жили і нам так казали”. Головно економічні причини піддержують те житє.

“Доки-сьмо вкупі, то всі робимо і всі маємо чим жити, а як ся поділимо, то всі підемо у старці”.

Та все таки та давня форма житя родинного розпадає ся. В селах, що лежать близше міст, фабрик або многолюдних шляхів, вона вже тепер майже зовсім щезла. В Дидоьві держить ся ще в меншій половині села. Молодіж, котра побувала в містах на заробітках та на фабриках і привикла сама розпоряджувати собою і своєю власністю, не радо піддає ся волі завідці, а навіть волі вітця. Я чула про одну дівчину, що служила у дідича в дворі, а опісля вийшовши замуж, стала членом такої великої родини. Йій видалось чимсь нечуваним, коли побачила, що у всьому підлежить розказам не свого чоловіка, а завідці, і за кожним разом вона знимала таку бучу в хаті, що по  кільколітній безплодній війні мусів йійї завідця разом з чоловіком відділити.

Отсе й усе, що удалось мені розвідати про родинне житє карпатських Бойків. Хоч і як сего мало, а все таки я надіюсь, що ся коротка звістка спонукає других людей до близших розслідів, котрі тим більши були б пожадані, що звичай сей, як сказано, чим раз більше переводить ся. Думаю, що досліди над тим задружним житєм наших карпатських Бойків поповнили би значну прогалину в нашій етнографічній роботі, котра досі ще часто доводить до заключень в роді наприклад того, що русько-український народ по природі своїй індивідуаліст і що одним з головних при знаків єго відрубності від московського є власне те, що Москалі жиють общинами, а Українці ніколи. Такі досліди про родинне житє карпатських Бойків помогли б нам вияснити собі також те підневільне положенє жінки, яке малюють нам весільні пісні і обряди. А на послідок чи не дає той звичай       задружного   якоі небудь підстави до етнографічного зближення Бойків з Сербами і Хорватами, котрі, як звісно, вже в досить пізній, історичній добі вийшли з карпатських гір до своєї новоі вітчини.

 

 

 

 

 

 

 

Advertisements