Теги


Бескиди стали Бєщадами, а церкви – костелами
http://www.wz.lviv.ua/Бескиди стали Бєщадами, а церкви – костелами<br />
 
Зіновія ВОРОНОВИЧ   Фото автора
“Ой верше, мій верше, мій зелений верше, уж ми так не буде, як ми било перше. Бо лемківскі гори, долини прекрасни, не можна забити ні в біді, ні в щасти”. Ці рядки лемківської пісні згадуються самі собою, коли потрапляєш у Бєщади. Ніби ті самі Карпати, що й у нас, лише по інший бік кордону, але при тому зовсім інші. Тут справді верхи гір зелені, а не сині. Може, від того, що вони нижчі. Може, через те, що тут менше смерек, а більше листяних дерев… Тут мало полонин, а густі ліси починаються буквально за метр від дороги і тягнуться аж до верхівки гори. За три дні ми об’їхали майже усі Бєщади, і жодного разу не бачили, аби десь йшла вирубка. Тут навіть лижних станцій мало саме через те, що проблематично отримати дозвіл на вирубку дерев, аби прокласти нову трасу. 

Де колись були подвір’я, нині – ліси

Порівняно з українськими, польські Карпати майже безлюдні. Колись тут жили бойки, лемки, русини, але після Другої світової війни їх примусово виселили звідси в Україну. Поляки тут не прижилися, бо людям, не звиклим до суворої гірської природи, важко було налагодити тут побут. Тому посеред лісу тут можна знайти стару криницю чи яблуню – це позаростали спорожнілі подвір’я. Та й ті, хто у горах жив з діда-прадіда потроху втікають у міста, бо нема роботи. Нині у Бєщадах (до 20-х років вони називались Бескидами) якщо назбирається десь при купі з десять хат, то уже велике село. Зате тут рай для туристів, які хочуть відчувати себе частиною природи, а не милуватись нею з вікна дорогого готелю.

Мало не на кожному-другому подвір’ї тут так звана “агротуристика”, де можна переночувати за кількадесят злотих, взяти напрокат велосипед чи домовитись про кінну екскурсію. Власне, з велосипедної прогулянки ми і починали своє знайомство з Бескидами. Щоправда, “прогулянка” виявилась протяжністю 30 кілометрів, і якщо спочатку ми любувались краєвидами, спускаючись вниз з вітерцем, то потім пихтіли, пхаючи клятий ровер під гору. Побували на колишньому КПП. Нині тут лишились прикордонні стовпці з гербами Польщі та СРСР (до війни кордон між Україною і Польщею був значно західніше). Ще один пункт маршруту – стара нафтова помпа, яка не зупиняється уже майже сто років. До старенької церкви у Лісковатому уже ледве доповзли, а то була тільки половина дороги. Поки чекали чоловіка, який опікується храмом, тихенько молилися, аби йшов він якомога довше – мали б час перепочити. Прийшов дядько років сімдесяти.

“Колись тут була греко-католицька церква. Потім її закрили. Уже хтіли розбирати, але сказали, як знайдете ксєндза, який ту буде правив, то церкву лишут. Тогди мій тато впросили ксєдза з другого села, щоби він правив тут раз на місяць. І церкву лишили”, – розповідає Стефан Капустинський. На наше здивування – практично українською. Він не знає, чи він бойко, чи поляк. Просто тут народився і жив. Каже, колись у Лісковатому було майже п’ять сотень дворів, а після виселення і десятка не лишилось. Потім хтось вертався, хтось сам від’їжджав. Нині церква, яку доглядає, одна на сімдесят дворів. І то з трьох сіл! Ксєндз приїжджає раз на тиждень. Він дозволив лишити іконостас та образи східного обряду, які познаходили у поруйнованих церквах в околиці. Каже, тут ніколи не було чвар між українцями і поляками на політичному ґрунті – були хіба побутові суперечки – нема сусідів, які би не сварилися. За партизанки тут був випадок, коли “хлопці з лісу” вбили одну сім’ю. Але і тоді це кровопролиття було не через національну приналежність, а через банальні ревнощі. Той партизан і поляк ходили до однієї жінки…

До верху – верхи

Є у Бєщадах кілька стаєнь, де розводять коней-гуцуликів. Вони маленькі (до 1,45 м висоти), але витривалі. Ми були на такій стайні у Волосатому (село близько до українського і словацького кордону). Господиня, пані Агнєшка, раніше мешкала у Любліні, але потім втекла у гори. Каже, заробляють кінними екскурсіями, частину лошат продають. Проте виживають завдяки державним дотаціям – без них не змогли б утримувати таку стайню. Нехуденька жінка вправно тримається у сідлі і добре знає усі марштрути. До речі, якщо ви думаєте, що кінна прогулянка – це так, проїхались по стежці і помилувались краєвидами, помиляєтесь. Тут доведеться дряпатись в гори і через болота, і через потічки, і через хащі. Навіть не знаєш, куди дивитись, – під ноги, аби кінь не загруз по вуха, чи вгору, аби не отримати гілякою по зубах… При цьому коник спокійно собі йде, незважаючи, що гілляки б’ють по морді, а з-під копит попереднього вириваються шматки болота. Якби на такий маршрут вивести звичайного скакуна, то після першої ж гілки, яка б вдарила його межи очі, він би вже був, певно, на українському боці, і ніякі прикордонники не наздогнали б. А гуцулики – спокійні, ніби пасуться лише у зарослях м’яти і меліси, яких тут повно…

Українцям тут лише раді, як і будь-яким іншим туристам. Щоправда, із введенням шенгенських віз потік українських туристів трохи скоротився. Поїзд, який раніше їздив з Хирова до Саноку, зняли. Тому дістатись сюди тепер можна лише автомобілем. Дороги тут хороші, хоча й дуже вузькі. Перевалів, на яких страшно виглянути у вікно, немає. Найекстремальніший відрізок шляху – дорога зі Львова до Хирова. Таких глибоких ям немає навіть на шляху до Славського.

Для тих, хто подорожує автомобілем, у Бєщадах створені всі умови. В горах є майданчики, де можна поставити машину і не переживати, що потім не знайдеш її, як буває у нас. Усі туристичні маршрути промарковані (на деревах чи стовпах є спеціальні позначки – дві білих лінії, а посередині кольорова, яка вказує, по якому маршруту рухаєшся). На відміну від наших Карпат, ставити намети тут можна лише у відведених для цього місцях, а не там, де сподобалося. Через це, скаржаться місцеві жителі, чимало поляків більше люблять їхати в Україну – бо там турист має більше волі.

На фото: В агросадибах годують простою селянською їжею і хлібом, який замішують перед голодними туристами.м

Advertisements