Теги


НАРОДНА ГЕОГРАФІЧНА ТЕРМІНОЛОГІЯ ГУЦУЛЬЩИНИ ТА БОЙКІВЩИНИ

Статтю присвячено дослідженню географічних термінів. Всі географічні терміни розглянуто в межах групи на позначення рельєфу. Терміни Гуцульщини порівнюються з географічними термінами Бойківщини.

Ключові слова: географічний термін, апелятив, діалект.

Гуцульщина – цікавий край з погляду географічного розташування, а також з мовно-культурного. Цей етнографічний регіон привертає увагу дослідників своєю колоритністю, архаїчними лексемами, що дає змогу простежити розвиток української мови. Однак окремий діалект не може розвиватися самостійно, тому, крім відмінностей, існує чимало спільних рис з іншими діалектними групами. Багато мовних єдностей простежується на рівні Карпатського континууму. Тому для порівняння візьмемо дві найархаїчніші діалектні гілки – бойківську та гуцульську. Спорідненість чи відмінність диференціюватимемо у межах групи народної географічної термінології.

Народна географічна термінологія давня, стійка, що дає широкі можливості для порівняльно- історичних студій. Географічний апелятив означає певну реалію, за якою закріплене географічне поняття. При цьому можуть вживатися і народні (місцеві) найменування, тобто діалектний апелятив на позначення географічної реалії [11, 47].

Географічна термінологія, на думку Т. Беценко, “тим цікава і цінна, що є творінням народного генія, результатом багатовікових спостережень наших пращурів над навколишньою природою, і не тільки спостережень, а й цілеспрямованого використання та зміни природних явищ на основі пізнання їх закономірностей” [2, 42]. З цим важко не погодитись, адже в таких термінах значною мірою відбилась історія народу, мови, збереглись перші відомості про ландшафтні особливості краю. Слова М. Толстого підтверджують вагоме значення географічної термінології, оскільки, на його думку, вона “є одним з основних резервуарів для топоніміки, насамперед для мікротопоніміки, а часто на конкретній території в конкретних діалектах займає проміжне місце між ономастичною в широкому розумінні цього слова і номінативною (загальною) сферами мови” [15, 17].

Розглянемо групу термінів, пов’язаних з орографічною семантикою, простежимо в ній спільні та відмінні риси у межах двох діалектів.

Орографічний термін бердо тісно пов’язаний з підвищеним рельєфом і на Бойківщині активно виражає значення: “стрімка гора, провалля”, “гірський зсув” [13, 17]; “скеля”, “кам’яниста земля”, “твердий грунт”, “обрив”, “горб”, “яма між брилами каміння в річці” [10, І, 49]. Практично ідентична семантика і в гуцулів: “прірва, урвище; стрімкий схил гори” [5, 23]. Як бачимо, значення берда коливається у межах “висота – заглибина”. Однак на Бойківщині апелятив уживається в ширшому розумінні й може окреслювати ще й тип ґрунту. Відповідна лексема відбита в практиці багатьох слов’янських мов: болг. бърдо “невисоке, продовгувате, голе підвищення на рівному місці, пагорб”; чес. brdo “пагорб”; слц. brdo “пагорб кам’янистого утворення” [16, 97]. Етимологічно досліджуване слово пов’язане з лексемами “вістря” або “гребінь” [6, І, 169]; “деталь ткацького верстата” [18, І, 152]. ГТ бердо виник як метафоричне перенесення назви деталі знаряддя виробництва на форму географічного об’єкта.

На Бойківщині берег виражає семи: “берег, край суші, який стикається з водою”, “високий стрімкий берег, провалля, урвище”, “пагорб, підвищення, гора” [13, 17-18]; “берег”, “неврожайна,

© Н. Сокіл

43

Вісник Прикарпатського національного університету. Філологія. Випуск ХІХ-XХ

непридатна для обробітку земля”, “неужите місце”, “узгір’я” [10, І, 50]. Географічний термін берег побутує в багатьох етнографічних регіонах України. Так, скажімо, на Гуцульщині ця лексема часто окреслює “берег ріки, потоку”, “підвищення, гору, схил гори” [22, 32]; “кручу, стрімкий схил”, “гористе місце, пасовисько” [5, 23]. Матеріал показує, що в гуцульському краї досліджуваний термін має своєрідний семантичний зсув і позначає не лише орографічні об’єкти, а й пасовища, які, однак, можуть розташовуватися в горах. Бойківщина диференціює ще більш відмінні від загальноприйнятого значення берег, серед яких – “непридатна для обробітку земля”, що стосується вже більше трудової діяльності людини. Досліджувана лексема берег часто асоціюється з номеном край, межа. В орографічній термінології такі назви конкурують. Як зауважив М. Толстой, у західнослов’янських мовах термін bergъ виступає переважно у двох значеннях: “берег”; “пагорб, підвищення” [16, 92]. Цей же вчений доводить, що крім ознаки межі, в Карпатській зоні все більш релевантним виявляється і ознака висоти [16, 93]. З думкою дослідника погоджуємося, оскільки на Бойківщині та Гуцульщині дійсно превалює вживання апелятива берег у розумінні висоти, а не краю чи межі. З іншого боку, в межах української території лексема берег зазнає певних семантичних зміщень. У Карпатському регіоні для вказаного терміна властиве значення висоти, а вже на більш пологих територіях, скажімо, Волині, Поліссі – низини, поля. Загалом для багатьох українських говорів характерний і гідрографічний смисл цього слова [16, 90]. Розлога семантика апелятива берег відбилась і в інших слов’янських мовах: пол. brzeg “пагорб, узгір’я, урвище, край, межа між водою і сушею”, чес. břeh “скеля, камінь, узбіччя, межа”, болг. брег “скеля, камінь, межа, поділ (перен.), урвище, висока стрімка стіна ями, рову”. Ідентичність у значеннях проглядається також у макед. брег, рос. берег, білор. бераг [23, I, 203-204]. Етимологічно слово виводиться з прсл. *bergъ, що означало “гора”, “висота” [6, І, 170].

Номінація географічних об’єктів з терміном бескид властива винятково Карпатській території. На Бойківщині він побутує із семою “узгір’я, гірський хребет” [13, 18]. С. Грабець у своєму монографічному дослідженні з Гуцульщини взагалі не подав слова бескид, хоча тут відповідний апелятив функціонує з семантикою “недоступна стрімка вершина” [5, 24]. На загальноукраїнському географічному тлі виявляються ще семи: “гірський хребет”, “скелястий гірський ланцюг”, “ліс” [9, 217]. У межах лексеми відбуваються семантичні зрушення: від номінації елементів рельєфу до називання рослинного покриву території. Таку думку підтверджує не лише загальноукраїнська термінологія, а й спільнослов’янські джерела [23, I, 217]. Однак для території Карпат пріоритетною залишається сема “висота”. Досі серед етимологів немає єдиної думки щодо походження цього слова, проте найбільш поширеною є гіпотеза про запозичення з герм. * bi-skaid з провідною семантикою “поділ, межа” [23, I, 217-218]. Інші тлумачення подані в українських лексикографічних джерелах [6, І, 177].

Апелятив верх на обидвох досліджуваних теренах виражає провідне значення висоти [13, 32]. М. Толстой вважає номен верх одним із найяскравіших прикладів зв’язку однієї і тієї самої лексеми з семемами протилежного плану в різних слов’янських діалектах [16, 98]. Етимологія слова верх сягає і.-є. *ursu-s, uer-s “підвищене місце” [6, І, 361], воно споріднене з лит. viršùs “верх”, двн.-інд. vársma “висота, верх, величина”, лат. verrūca “підвищення, бородавка” [18, І, 302].

У Карпатах горб рефлексує як “підвищення”, “гора” [13, 21; 22, 21]. У досліджуваному регіоні паралельно побутують найменування Горбаня (Горбані), що походять від апелятива горбані зі значенням “горб на полі” [10, І, 184]. Представлений термін має корінь *gerb-, що виражається в дієслівній основі *ger – “крутити, вити” [6 І 563]. М. Фасмер вважає його спорідненим з двн.-прус. garbis “гора” [18, І, 439].

Грунь має такі семи на Бойківщині: “гора, узгір’я”, “верх, вершечок гори”, “гірське поле, висока поляна” [13, 20]. Гуцули теж розрізняють апелятив ґрунь – “узгір’я, пагорб” [22, 37], що підтверджує народна традиція [17, 111]. У гуцульському лексиконі ґрунь виражає ще значення “хребет” [19, 27]. Російська дослідниця Є. Бабичева, порівнюючи лексику Карпат і Полісся, дійшла висновку, що кількісна перевага топонімів з основою грунь властива карпатському ареалу, звідки прийшли переселенські говори в Полісся [1, 6]. Традиційно мотиватором українського грунь (ґрунь) вважають румунізм grúiu у розумінні “пагорб, вершина пагорба” [6, І, 606]. Слов’янські ономасти, зокрема польські, ще наприкінці 50-их років ХХ ст. виражали ідеї щодо слов’янського походження цього слова. Вони мотивували це насамперед кількісними показниками. Так, на румунських землях зафіксовано близько 30 назв Грунь, тоді як у слов’янських Карпатах їх є понад 200 одиниць. Відповідна назва виявилася тут продуктивною, реалізувавши низку дериватів у топонімії, а на румунській території подібного явища не спостерігається [21, 299]. Однак в останні роки і в українській ономастиці спостерігається тенденція до перегляду так званих румунських запозичень. Зокрема Ю.Карпенко – дослідник оро- та гідронімії Карпат, – розглядаючи чимало відомих румунізмів, у тому числі й грунь, вважає їх все-таки слов’янського походження [8, 278-282].

У гуцульських говірках функціонує термін гробля з семами “насип, вал для стримання води у ставі, загата”, “поміст, вистелений біля багна, вал для переїзду через болото”, “рів, яким тече вода під час зливи”, “бита дорога, гостинець”, “гірський хребет” [22, 37]. У бойківській топографічній термінології не зафіксовано такого апелятива, однак його побутування підтверджує сучасна бойківська мікротопонімія. Переконливо доводить С. Вербич, що номени з коренем гроб- ілюструють стрижневе поняття “щось

44

Наталія Сокіл. Народна географічна термінологія Гуцульщини та Бойківщини

насипане, викопане” [3, 19], оскільки історично термін гребля в більшості випадків позначає “вал, окіп, рів” ‹ і.-є. ghrebh- “шкребти, копати” [6, І, 589-590].

Апелятив діл на Бойківщині має семантику “гора, яка ділить, наприклад, два села, гори, ріки, долини”, “гора, підвищення” [13, 20]; “пасмо гір, вододіл” [10, І, 220]. З аналогічним значенням географічний термін побутує в гуцулів [22, 35]. Діл походить від псл. *dĕlíti “ділити”, утвореного від іменника *dĕlъ “частина” [6, ІІ, 90]. Такої думки дотримується М. Фасмер, наводячи як ілюстративний матеріал побутування цієї лексеми в інших слов’янських мовах: болг. дял, пол. dział, слвц. diel, чес. díl [18, І, 495].

Апелятив жбир(ь) указує на “порослий, скелястий пагорб між долинами” [13, 34]; “горбок між двома високими потоками, русла яких пролягають в одному напрямі, або горбок на схилі гори, а також зрубаний ліс, обрив” [10, І, 249]. На інших Карпатських теренах лексема жбир позначає “важкодоступне місце” [22, 53]; “стрімку кам’янисту гору; гострий кам’янистий верх гори, скелі; ущелину, виїмку з камінням” [5, 68]. Етимологія слова виводиться від псл. *žъbirь, що сягає і.-є. кореня *geibh – “гнути, згинати, нагинати” [6, ІІ, 189].

У бойківських говірках зомкло має значення “схил гори”, “узгір’я”, “стрімка гора” [10, І, 318]. Він присутній і в гуцульській мікротопонімії, що підтверджує усна народна традиція. Так, згідно з місцевим переказом, який прив’язується до історичного періоду боротьби українців проти монголо-татарського нашестя, повідомляється, що вороги “над’їхали на край, на тоту “Зомплю”, як теньґо займили кіньми, то відти попадали і поломили голови” [17, 124]. Як бачимо, тут прозоро вказується на “скелясте” походження мікротопоніма. Дослідники виводять слово зомкля з німецької мови – Sumpfloch “калюжа” або Sumpflein “болітце” [6, ІІ, 276]. Таким чином, первісно досліджуваний апелятив тісно зв’язаний з гідрографічною характеристикою.

У Карпатах кичера позначає переважно “гору, порослу лісом з голою вершиною” [13, 24; 5, 94]. Дослідник оронімії Карпат Ю. Карпенко зазначає, що часто найближчу до села вершину називають кечера (загального походження), а от інші вершини мають власні назви [7, 20]. Етимологія слова кичера виводиться від псл. *kyčera, яке, очевидно, походить від *kyká “жіноча зачіска, коса”; менш обґрунтоване виведення від рум. chíciurǎ “іній, паморозь” [6, ІІ, 440].

Апелятив клива має семи: “гора”, “каміння в лісі” [13, 23], “висока гора, поросла темним смерековим лісом”, “безодня, глибока яруга”, “незаросла вершина”, “скеля в лісі” [10, І, 357]; “незарослий верх гори” [22, 40]. Дослідники вважають цей номен етимологічно неясним [6, ІІ, 460]. М.Юрковський виводив його з румунського cliva “схил; стік” [20, 196], Ю.Карпенко – від праслов’янського кореня *klĭv-*klīv- з етимологічною суттю “те, що проклюнулося (тобто голий верх над лісом)” або й ще давніший – “кривий” [8, 281].

Назва магура властива Карпатському регіону і виражає семи: “висока гора” [13, 25; 22, 42]. Це слово дослідники вважають запозиченням з румунської мови – máhura “вершина” [24, 159], яке походить від давнішого *magula і зводиться до псл. mоgуla “могила” [6, ІІІ, 356]. Думка про те, що апелятив магура має праслов’янське коріння, останнім часом все більш релевантна в українській лінгвістиці.

Апелятив обіч уживається в значенні “схил гори над водою”, “дорога по узбіччю гори” [13, 26]; “схил гори” [10, ІІ, 7], “схил, узбіччя гори” [22, 43] і походить від слова бік, етимологія якого не зовсім ясна. Проте існує припущення про його спорідненість з давньоісландським bak та давньоанглійським baec з семантикою “спина” [6, І, 194].

Термін осовня вживається переважно на позначення стрімкого мікрооб’єкта, який повернутий до сонця [22, 43]. На думку Є. Посацької-Черняхівської, Восовня – місце, розташоване на сході [12, 166]. Однак на Бойківщині осовня має ще значення “скелястий зсув” [13, 27]. М. Фасмер тлумачив апелятив осовня як “сипкий берег”, підкресливши, що він характерний здебільшого для місцевих назв [18, ІІІ, 162].

Найменування рипа в орографічній термінології найчастіше вживається з семантикою “стрімкий берег, узбіччя гори, провалля” [13, 30]; “круча”, “яр”, “урвище” [10, ІІ, 174]. Термін рипа характерний також для гуцульського говору, в якому він побутує зі значенням “стрімкий схил гори”, “зсув”, “ущелина, урвище”, “стрімка кам’яниста дорога”, “кам’янистий ґрунт” [5, 163]. Щодо етимології, то апелятив рипа часто виводять з румунського rîpă “прірва, провалля” [24, 170], яке походить від латинського rīpa [6, V, 79].

У бойків слово стріп виступає з семами “висунута вперед частина гори між потоками” [13, 31]; “висока гора” [10, ІІ, 260], що відповідає географічним реаліям. Гуцульщина розрізняє апелятив стріп зі значенням “купа, звалище” [5, 178]. На думку С. Вербича, досліджувана лексема споріднена з тріп, провідною семою якої є “те, що витерте, витереблене”. Таким чином, автор уважає обидва слова типологічно спорідненими з карпатським оронімом Одрит (варіанти Отрит, Утрит) < *obdьritъ(jь) – *obtьritъ(jь) – “місце, де щось видерте, витерте” [4, 405-406].

Термін шпінь уживається на означення “малого пагорба” [13, 32], “хребта гори” [22, 50]. Згідно з етимологією, спінь – “гострий кінець веретена” [6, V, 374]. Гіпотетично відповідний апелятив може бути запозичений з румунської мови, пор. spinare – “вершина, верх (гори)” [14, 436].

Для лексеми щовб характерна семантика: “шпиль, верх гори”, “лисий верх високої гори, зарослої довкола лісом”, “верх гори” [10, ІІ, 396; 22, 49]. М. Юрковський окреслив лексему щовб (ščowb)

45

Вісник Прикарпатського національного університету. Філологія. Випуск ХІХ-XХ

винятково як “(круту) вершину гори” [20, 198]. М. Фасмер подав український термін щовб зі значенням “крута вершина, скеля” [18, ІV, 509].

Таким чином, народна географічна термінологія Гуцульщини та Бойківщини проявляє певну єдність у значеннях. Це спричинено насамперед аналогічним фізико-географічним розташуванням обидвох територій, а також тим, що ці два діалекти належать до карпатської групи говорів. Відбуваються, однак, і семантичні зміщення у межах однієї лексеми, що випливає з існування синонімічних рядів у народній географічній термінології.

  1. Бабичева Е. Л. Карпато-полесские лексические параллели как отражение переселенческих говоров (на материале земледельческой лексики) // Студії з ономастики та етимології. – К., 2004. – С. 6-10.
  2. Беценко Т. Етюди з топонімії Сумщини. – Суми: Собор, 2001. – 71 с.
  3. Вербич С. О. Етимологічні спостереження над топонімним реєстром А. Петрова. І // Linguistica slavica: Ювілейний збірник на

    пошану Ірини Михайлівни Желєзняк. – К.: Кий, 2002. – С. 15-20.

  4. Вербич С. Топоніми Турківщини: структура, доонімна семантика, етимологія // Вісник Прикарпатського університету імені

    Василя Стефаника. Філологія. – Випуск ХV-ХVІІІ. – Івано-Франківськ: Видавничо-дизайнерський відділ ЦІТ, 2007. – С. 404 –

    406.

  5. Гуцульські говірки: Короткий словник / Відп. ред. Я. Закревська. – Львів, 1997. – 232 с.
  6. Етимологічний словник української мови: В 7-ми т. – К.: Наук. думка, 1982. – Т. 1. – 631 с.; 1985. – Т. 2. – 570 с.; 1989. – Т. 3. –

    549 с.; – 2004. 653 с.; 2006. – Т. 5. – 704 с.

  7. Карпенко Ю. А. Свойства и источники микротопонимии // Микротопонимия. – М.: Изд-во Московского ун-та, 1967. – С. 15-

    22.

  8. Карпенко Ю. Праслов’яни в Українських Карпатах: свідчення гідро- та оронімії // Мовознавство. Доповіді та повідомлення на

    ІV Міжнародному конгресі україністів. – К.: Пульсари, 2002. – С.278-282.

  9. Марусенко Т. А. Материалы к словарю украинских географических апелятивов (названия рельефов) // Полесье (Лингвистика.

    Археология. Топонимика). – М.: Наука, 1968. – С. 206-255.

  10. Онишкевич М. Й. Словник бойківських говірок. – К., 1984. – Ч. 1-2.
  11. Подольская Н. Словарь русской ономастической терминологии. – М.: Наука, 1988. – 190 с.
  12. Посацька-Черняхівська Є. М. Топонімічні ландшафтні назви // Питання українського мовознавства. – Львів: Вид-во

    Львівського ун-ту, 1958. – Кн. 3. – С. 164-169.

  13. Рудницький Я. Географічні назви Бойківщини // Українська Вільна Академія Наук. Серія: Назвознавство. – Ч. 23-24. – 1962. –

    246 с.

  14. Румунсько-український словник. – Бухарест, 1963.
  15. Толстой Н. И. Некоторые проблемы и задачи изучения славянских географических терминов // Местные географические

    термины в топонимии. – М., 1966. – С. 16-19.

  16. Толстой Н. И. Славянская географическая терминология: Семасиологический аспект. – М., 1969. – 261 с.
  17. Топонімічні легенди та перекази українців Карпат / Зібр. і впоряд. В. Сокіл.– Львів: Інститут народознавства НАН

    України,1994.– 208 с.

  18. Фасмэр М. Этимологический словарь русского языка. – М., 1964-1969. – Т. 1-4.
  19. Шухевич В. О. Гуцульщина. Перша і друга частини. Репринтне видання. – Верховина: Журнал “Гуцульщина”, 1997. – 352 с.
  20. Юрковський М. Терміни, які позначають вершину в українській мові // Восточно-славянская ономастика. Материалы и

    исследования. – М., 1979. – С.194-201.

  21. Gołąb Z. Karpacki gruń // Onomastica. Rocz. V. – Wrocław-Kraków, 1959. – S. 293-309.
  22. Hrabec S. Nazwy geograficzne Huculszczyzny. – Kraków, 1950.–264 s.
  23. Słownik prasłowiański / Pod red. F. Slawskiego. – Wrocław etc., 1974. – T. 1. – 487 s.
  24. Vrabie E. Influenta limbii române asupra limbii ucrainene. – Bucureşti, 1967. – 198 s.

    The article is devoted to the geographic terms. All the geographic terms are examined within the limits of group which mark relief.

Terminology of Hutsulshchyna is compared with terms of Bojkivshchyna.

Key words: geographic term, appellative, dialect

УДК 81’282 Мирослав Габорак ББК 81.05 + 81.2Ук

 

Advertisements