Позначки


Після  операції “Вісла”  на півночі  Польщи  опинилася велика кількість бойків.  Як вони відроджували свою культуру і віру на чужих землях в  цій статті.

ред.

Текст:  Дарія Вальницька – Більо

ПОДІЛИВ: Іван Мацинський

19 січня 1957р. відбулося урочисте Водосвяття на ріці Реґа, якого доконував при величезній кількості миряно. В. Дорошкевич. Ця подія залишилась у пам’яті не лише українців, але й поляків.

     Те, що ця подія мала місце, було заслугою п. Дмитра Терефенко, який за дозволом їздив кілька разів до Ґрифіц і Щеціна. В урядах п. Терефенко часто зустрічався з різними закидами, але це його не знеохочувало.

     “Храм, який приділено тоді православним, був порожнім приміщенням” – згадує п. Павло Калічинський,-але тішились всі, бо вже мали де зійтись”. Наші вірні активно включились до церковного життя. За стараннями Дмитра Терефенко (уродженець села Пашова, до війни і в часі війни був в Америці) були привезені лавки і вівтар з  сільського костела, який був призначений до розібрання. Це помогли привезти Іван Сенько (родом з села Балниця) і Сташко Шиманський (родом з села Тростянець). Пан Терефенко допомагав також у заходах приділення цієї церкви.

     До церкви були  передані деякі церковні речі, які привезли з собою вірні з рідних сторін, між іншим: Євангеліє (велике, гарне зі срібними кутими прикрасами до цього оздоблене шляхотним камінням), яке привіз Григорій Стец з церкви у Балниці; чашу та хоругви передав  о.Володимир Данилів (до війни парох села Смерек – Струбовиська – Калниця); кивот виконав Петро Барняк (родом з села Мокре).

     Згодом до церкви приходила маса людей з Тшеб’ятова і околиць. В недовгім часі о.Дорошкевич виїхав – був переслідуваний. Станицю обняв о. Волощик, який правив і голосив казання по-українськи.

     Після відлиги і політичних змін 1956р. стараннями про приділ цвинтарної каплиці св. Гертруди на потреби греко – католицьких вірних зайнялись з нашого боку: Дмитро Терефенко, Степан Романович, Михайло Коханський, Іван Сенько, Іван Бабіцький та Сташко Шиманський, а з польського боку – парох римо–католицької парафії ксьондз Генрик Домалєвський.

     І Декретом від дня 31 жовтня 1957р., Римо-католицька Курія в Гожові В’єлькопольскому заснувала нашу парафію, яка отримала патронат “Святої Родини”. На початку листопада, цей же пробощ Домалєвський впровадив до церкви отця Володимира Боровця, привітав його та вірних і виголосив проповідь, а опісля відправилась довгожданна Служба Божа. З цієї нагоди п. Анастасія Адамовська запросила на святковий обід священиків та усіх тих, хто спричинився до створення парафії. А в найближчу неділю була урочиста Служба Божа з участю трьох священиків.

Після Святої Літургії, на урочистому обіді в панства Варвари і Степана Шиманських обговорювались питання про внутрішній вигляд нашої святині. ” Ми вирішили зробити новий вівтар – як це згадує пан Володимир Боднар (родом з села Розтоки),- де стояв чорний хрест. Престіл зробили ми з тирсової дикти, який мав служити тимчасово, а перетривав до кінця 70-х років”. Тодішній парох, о. В. Боровець, доїзджав кожного тижня поїздом зі Щеціна 120 км. “Переважно приїздив в суботу – додають вірні,- і в основному затримувався в панства Анни і Павла Калічинських, Володимира Боднара і панства Олесі і Миколи Явчаків”.Ось як згадують паньство Калічинські “Ми мали 3–кімнатне помешкання і в нас було де затриматися. Отець В. Боровець не був вибагливий. Ми поводилися з ним як з членом нашої сім’ї. Не мав спеціальних забаганок ані щодо спання, ані щодо їди. Пригощавсь усім, що було подане”. В суботу також приїздили й вірні з дальших околиць (зі Старгарду, Новогарду, Реска, Лобза, Плот, Колобжегу, Карліна, Пусткова та інших). Місцеві люди служили гостинністю і охоче виділювали куток на нічліг. Після Богослужінь відбувались сходини, переважно в п. Володимира Боднара, отця, дяків і вірних, які приїзджали з далека. Дяками тоді були Михайло Коханський (коротко), Микола Сулик та п. Лайкош з Колобжегу. “Це була велика радість для нас усіх. Посідання свойого храму та присутність священика, була для нас поштовхом до того, щоб оживити наше життя. Це додавало нам сили і не дозволяло бути пасивними” – згадує п. Боднар.

“Михайло Коханський зразу перейняв на себе обов’язок навчання церковного співу – додає Павло Калічинський (уродженець села Жердинька). – я, Тома Каліновський, Сташко Шиманський та багато інших від початку були заангажовані до співу в церковному хорі. Ми співали басом. Кожен охоче йшов, служив допомогою на скільки міг. Ніхто не рахувався зі своїм часом”.

Церквою займалась п.Анна Калічинська-прибирала, відкривала, закривала та приготовляла до різних свят. “Не скажу,-згадує вона- люди служили допомогою, приносили квіти, прикраси, обруси, а столи ми носили завжди з дому, бо ми жили недалеко”. Церковні речі, які раніше були віддані до Православної церкви, тепер перенесено до нашого храму, крім хоругв, які о. Володимир Данилів велів залишити в Православній церкві.

     Родина Філов’ят з Середнього Села подарувала ікони, які прикрашували вівтарну частину до 1982р., коли були викрадені разом з Євангелієм та чашою. Це були безцінні для нас усіх святі речі. “Євангеліє ми забирали кожної неділі додому, а наступної неділі чи свята заносили знову до церкви. Ми Його береглибо Воно було з церкви, в якій я хрестилася. Під час транспорту на захід Ним опікувався наш односельчанин – Григорій Стец, який “в дома” був провізором в церкві. А й тут був довго провізором разом з моїм братом Василем Сенько. Сьогодні оба вже немічні і рідше приходять до церкви. Так, доки Євангеліє ми перетримували в дома, то було! А як почалося залишати в церкві, то зразу вкрали” – з жалем згадує п. Калічинська.

     Добігав кінець 1957р. щораз більше зголошувано до Миропомазання тих дітей, які були Хрещенні в костелах. Парафіяльне життя набирало нормального ходу, одні відходили, другі приходили, інші вінчалися, ще інші отримували Миропомазання або приступали до Першого Причастя.

     Першим похороном у рідному обряді, тут на чужині, був похорон Марії Мацинської і зараз Катерини Сапеляк – Голубовської та її мами Анни Бурак. Першими вінчались  у новому храмі панство Олена і Володимир Боднар. Тайну Подружжя уділював о.В.Боровець.

     Отець був душпастирем у нашій станиці до 1959р. Треба згадати, що за отця також відбувалось Водосвяття на ріці Реґа. При Водосвятті співслужив римо – католицький ксьондз Генрик Домалєвський. Дозволу на це старався пан Дмитро Терефенко.

     Після о. Боровця на коротко обняв станицю о. Теодор Савка (походив з під Перемишля). 

     У 1959р. парохом став о. Володимир Данилів, який жив в селі Чаплін Великий (10 км). Вів з дітьми в церкві уроки релігії. Був дуже побожною людиною. Він уділив Тайну Подружжя Святославу Тандиракові та Анастасії Сиванич (своїй передвоєнній парафіянці). В нього також вінчались Теодор Лаврівський і Стефанія Пелікан та Степан Саладяк і Ева Лаврівська.


Advertisements