http://lib.oun-upa.info/narys_oun/r_510.html

БОЙОВІ ВИСТУПИ ОУН В ГАЛИЧИНІ

У час, коли бойові виступи були обмежені Проводом ОУН на західноукраїнських землях, ішлося, очевидно, про засаду. Але для членів революційної організації, якою була ОУН, ця засада повного відтягнення революціонерів від бойових виступів була цілком незрозуміла. Вони припускали, що до цього примушує Провід нестача відповідних бойовиків. І тому низка клітин ОУН, вважаючи себе спроможними зорганізувати й провести бойові акції, робила це інколи відрухово.

Замахи на війтів і поліційних службовців

Так проведено було, на зразок давнішої діяльности ОУН, насамперед низку замахів на війтів, що були „хрунями”.

Наприклад, у 1935 році виконано замах на війта С. Мартиновича в с. Купчинцях, пов. Тернопіль, В. Ількова в с. Угринові, пов. Станиславів, у листопаді 1938 року застрілено солтиса А. Розвадовського в с. Xомчині, пов. Косів, у Юрківці, пов. Товмач у 1936 році підстрелено, а в листопаді 1938 року застрілено солтиса І. Татарина.

Самовільно, тобто, без відома й доручення КЕ ОУН, деякі місцеві боївки ОУН виконали в той час кілька успішних атентатів на представників польської влади.

У червні 1937 року в Таврові, пов. Бережани, застрілено коменданта „Звйонзку Стшелєцкеґо” Адольфа Чубу. Атентатники втекли перед погонею поліції й їх пізніше не виявлено. Коротко перед тим, мабуть, та сама боївка ОУН застрілила польського колоніста Томасіка.

В жовтні 1937 року в Клепарові біля Львова застрілено поліціянта Маньковського. У зв’язку з цим убивством польська поліція арештувала Дмитра Клячківського й Михайла Данилевича, підозріваючи, що саме вони виконали атентат з доручення ОУН, одначе, слідство не виявило їхньої провини, справжніх виконавців не спіймано.

У жовтні 1937 року застрілено в Динові, пов. Березів, коменданта поліції Куніва. Виконавців убивства не виявлено.

З інших бойових виступів членів ОУН того періоду голосними були: напад на поміщиків Ясінських, напад на поштовий уряд у Гаях біля Львова, напад на листоношу в Бережанщині.

Напад на Ясінських

6 травня 1937 року відбувся напад на власників фільварку в Белзці, пов. Золочів. До помешкання Марії Ясінської та її брата Мечислава прийшло п’ять осіб, між ними один у поліцейській уніформі, провели ревізію й після того наказали згаданим власникам фільварку всісти до повозки й поїхати з ними на поліційну станицю. Але Ясінським, як польським патріотам, видалася справа підозрілою, що їх арештовує якраз польська поліція, тому вони під час їзди намагалися втекти. Через це дійшло до перестрілки, в якій обоє Ясінські згинули. Нападники повернулися до фільварку й забрали там 4.000 злотих, 600 долярів та різні дорогоцінності. Одначе, постріли заалярмували поліцію й вона стала переслідувати нападників. У сутичці з поліцією один із нападників згинув і на підставі його ідентифікації поліція довідалася, що напад на польських землевласників виконали члени ОУН на власну руку й всупереч забороні ОУН переводити експропріяції приватного майна. Незабаром їх арештовано й поставлено під суд.

Присудом трибуналу з 15 березня 1938 року були засуджені: Ілярій Кук, літ 22, Володимир Качор, літ 28 на кару смерти, Петро Цица на досмертну тюрму, а три інші члени ОУН, виявлені при цій справі – Ярослав Дзядиґа, Василь Галапа і Володимир Івахів по 2 роки тюремного ув’язнення. Тимка Дзядиґу, Гринька Дзядиґу й Андрія Майбу звільнено від вини й кари. Брат Ілярія Кука, Василь, виявлений як п’ятий учасник нападу, втік перед поліцією й перебував у підпіллі аж до розвалу Польщі.

Президент польської держави уласкавив тільки В. Качора, замінивши йому кару смерти на досмертне ув’язнення, а Ілярія Кука повішено 25 серпня 1938 року о годині 4 рано на подвір’ї львівської тюрми Бриґідки.

Напад на поштовий уряд у Гаях біля Львова

27 жовтня 1938 року відбувся напад членів ОУН на поштовий будинок у Гаях біля Львова, в якому приміщувалися теж станиця польської поліції та громадський уряд. Метою нападу було: покарати коменданта поліції, який, як начальник місцевої організації „Стшельца”, ночами нападав на українські родини, що покидали римсько-католицьке віровизнання, а поверталися до віри своїх предків. Під час одного такого нападу польські „стшельци”, під проводом згаданого коментанта поліції, вимордували цілу родину, приблизно 5 осіб. За ті злочини Крайовий Провід ОУН1 вирішив покарати коменданта поліції.

Акцію виконали три бойовики ОУН. Один із них залишився, як стійковий, на подвір’ї (будинок був мурований, поверховий), щоб охороняти двох інших друзів, які ввійшли всередину поштового уряду, де працювала жінка коменданта. Один із бойовиків при вході стероризував у приміщенні присутніх поштових клієнтів двома револьверами й наказав їм обернутися обличчям до стіни, а другий пішов до віконця, за яким сиділа жінка коменданта, щоб запитати її, де її чоловік.

У той час на подвір’я прийшов поліціянт Л. Станек і, побачивши стійкового, запитав його, що він тут робить. Бойовик вияснив, що він нібито, приніс листа до коменданта. Поліціянт відійшов, але несподівано повернувся знову й зажадав, щоб бойовик дав йому того „листа”. У відповідь бойовик сягнув до кишені, вийняв пістоль і на місці застрілив поліціянта. На гук пострілу друзі, що були в середині поштового уряду, думаючи, що це знак для них, мусіли відступати. Той бойовик, що був при віконці, застрілив дружину коменданта, опісля обидва вийшли на подвір’я. Тим часом на гук пострілів почали збігатися люди, бойовики вийшли з подвір’я, кількома словами вияснили людям що вони покарали злочинців, кинули в бік будинку ґранати й відійшли залізничними рейками. Польській поліції не вдалося їх знайти.

Після нападу поліція у Львові й околиці була поставлена в гостре поготівля, вулицями Львова ходили поліційні стежі в шоломах, їздили панцерні авта, а шлях на Гаї був просто завалений колонами поліційних авт. Польські студенти й міське шумовиння у Львові влаштували відплатну акцію й почали нападати на українські установи. У Львові настав справжній стан облоги. З українського боку зорганізовано самооборону, що нею, з доручення Крайової Екзекутиви ОУН, успішно керував Роман Шухевич.

У зв’язку з нападом у Гаях польська поліція провела великі арешти серед українців, але події наступного 1939 року не дали їй змоги закінчити слідство в тій справі сподіваним судовим процесом.

Напад на листоношу в Бережанщині

2 листопада 1938 року, між Плотичею і Будиловом, пов. Бережани, відбувся напад боївки ОУН на поштовий віз, яким перевожувано гроші. Чотири бойовики наказали листоноші зупинити віз і піднести руки вгору. Одначе, листоноша почав стріляти, опісля кинувся втікати. Під час перестрілки він був важко поранений і, перевезений опісля до шпиталю, помер. Прізвище того листоноші було Казімєж Пончек. Бойовики забрали з воза гроші й після того двоє з них втекли на випряжених від воза конях, а двоє пішки. Поліція не могла виявити учасників нападу.

ПРОТИКОЛОНІЗАЦІЙНИЙ ВИСТУП У РАДЕХІВЩИНІ

В 1936-37 роках у Галичині посилилася колонізаційна акція польського уряду. Землі збанкрутованих дідичів польський уряд викуповував і поселював на них спроваджених із польських земель колоністів. Українським селянам було заборонено купувати цю землю. Це викликало дуже велике обурення серед українського населення, тому члени ОУН вважали за конечне повести проти тієї акції польського уряду якусь протидію, щоб тим способом запротестувати перед світовою опі-нією. Одначе, КЕ ОУН на жодні терористичні акції не давала в той час дозволу. Тому в деяких місцях низові клітини ОУН на власну руку провели терористичну протиколонізаційну акцію.

Голосною стала така акція в Радехівщині, зорганізована Повітовою Екзекутивою ОУН весною 1937 року. Об’єктом акції стали польські колонії в Радехівщині – Криве й Щуровичі. У висліді плянової акції мережі ОУН в радехівському повіті, однієї квітневої ночі біля згаданих колоній зібралися сотні українських селян. Після виголошення відповідних промов ухвалено протестні резолюції, щоб вислати їх до преси, опісля спалено всі скирти колоністів, висипано символічну могилу на пошану борців, що згинули за волю України, й прикрашено її синьо-жовтим прапором. Після того селяни вирушили до однієї з колоній, вигнати з хат її мешканців, а всю колонію спалили.

Наступного дня вранці в район подій прибули сильні відділи поліції з Золочева, Тернополя і Мостів. Заарештовано сотні селян, але через відсутність доказів щодо їхньої вини – до повітової в’язниці для судового слідства передано тільки 54 особи.

У грудні 1937 року відбувся проти обвинувачених за приналежність до ОУН та співучасть у терористичній акції великий політичний процес, під час якого 19 підсудних засуджено на кари від 2 до 12 років тюремного ув’язнення, інших звільнено.2 Підсудних боронило 7 українських адвокатів під проводом д-ра Ст. Шухевича.

ОЦІНКА НЕКООРДИНОВАНИХ ДІЙ

Згадані самовільні бойові виступи членів ОУН, вбивства представників польської окупаційної влади, „хрунів” та експропріяції вказують на те, що ОУН на ЗУЗ могла в той час мати потрібні сили для дальшого ведення бойових акцій, якщо б Крайова Екзекутива була згідна такі акції проводити. Заборона проводити бойові акції викликала небезпеку проявів самовільних виступів з боку низових клітин ОУН, які без керівництва могли набути шкідливих для політичного обличчя ОУН форм, тим паче, що ті виступи публічна опінія завжди клала на рахунок ОУН. Ілюстрацією цього була справа нападу на дідичів Ясінських, яка шкодила добрій славі ОУН, бож Організація засадничо проводила експропріяційні напади лише на установи польського державно-окупаційного апарату.

Ще прикрішою ілюстрацією неконтрольованого вияву бойового запалу була справа Тутька в Тернопільщині. Тутько, здобувши для себе довір’я в членів однієї з сільських клітин ОУН, бо зарекомендувався їм як керівник боївки ОУН у районі, дав їм доручення виконати напад на селянку, котра поверталася з ярмарку, й відібрати в неї гроші, щоб їх нібито вжити на потреби Організації. Учасників нападу спіймано й засуджено. Проведене ув’язненими в тюрмі членами ОУН слідство виявило, що організатор нападу Тутько не був членом Організації та що він тільки спровокував напад для своїх особистих цілей. Одначе той факт, що йому вдалося спровокувати до такого нападу кількох низових членів ОУН, був грізною пересторогою, що за бойової бездіяльности революційної організації бойовий запал низових членів може самовільно й безконтрольно вилитися в невідповідні й шкідливі форми.

Крім цього виявилося, що припинення на довший час бойових дій не зменшує кількости жертв революційної організації, як про те твердив тодішній Крайовий провідник Лев Ребет, щоб обґрунтувати доцільність свого „нового курсу роботи ОУН”. Навпаки припинення бойових дій, збільшує жертви: під час добре проведених бойових акцій поліція в пошукуванні за виконавцями завжди проводить масові арешти і розгублюється, попадає на фальшиві стежки, допитує, а навіть засуджує невинних, випадкових людей, а залишає поза увагою справжніх членів Організації, як про це свідчать хоча б справи вбивства куратора Собінського, Голуфка, Чеховського й ін. За „нового курсу роботи”, коли бойова діяльність була обмежена, а кількість членів ОУН помітно зменшилася, число судових засудів членів Організації збільшилося.

АРЕШТИ Й ЗАСУДИ (СІЧЕНЬ 1935 – ГРУДЕНЬ 1937)

Не зважаючи на досить важку ситуацію для ОУН, що витворилася після заарештування й засудження Крайового провідника ОУН Степана Бандери та інших членів тодішньої Крайової Екзекутиви, й після приходу до керівництва Організацією на ЗУЗ інших людей, розмах зростання і поширювання як мережі, так і організаційної дії, не припинявся на довший час, навпаки – більшав. Показником цього можуть бути дальші списки ув’язнених і суджених польськими окупаційними чинниками членів ОУН, її симпатиків та інших українських патріотів.

Цей список охоплює три роки часу.

У Новому Селі, пов. Жовква, арештовано 27 січня 1935 року В. Нанчука та М. Гриника.

Львівський окр. суд в січні засудив за приналежність до ОУН, переховування нелеґальної літератури та розкидування летючок ОУН: Степанію Мартиняківну3 на 4 роки і Мирославу Головківну на 3 роки в’язниці.

У Бродах засуджено Антона Мороза з с. Чех за знищення польського герба під час шкільної акції на 10 місяців ув’язнення.

[Суд присяглих у Чорткові засудив в лютому 1935 року за ОУН і поширювання нелеґальної літератури: Івана Ляндака, Корнеля Шевчука, Степана Куфля і Теодора Куцюлима по півтора року, Петра Хруставку на один рік ув’язнення, а неповнолітнього Тараса Чеховського з Білої на безтермінове приміщення в домі поправи для малолітніх.]

У Дрогобичі арештовано 5 лютого 1935 року Ярославу Кульчицьку, Анну Кавалець і Галину Білу.

В Луцьку окр. суд 9 лютого 1935 р. засудив за приналежність до ОУН і кольпортажу летючок настоятеля православної парохії в Городищах, о. Миколу Табаковського, на 7 років в’язниці.

В Теребовлі арештовано 11 лютого ґімн. абсольвентів: Степана Круківського і Ореста Гриніва та кравця Павла Штика.

В Лошневі, пов. Теребовля, 12 лютого арештовано селян: Йосифа Ганчаря, с. Івана, Павла Федчишина та Йосифа Пасіку; в Заставчу Гімн, абс. Мирослава Панькова.

23 лютого в Вербові, пов. Бережани арештовано Г. Кондрата й І. Безпалка.

В Бережанах 25 лютого 1935 окр. суд присяглих засудив за розповсюджування нелегальної літератури ОУН: абс. 6 кл. ґімн. Василя Качоровського на 4 роки і Івана Фіну на 8 місяців в’язниці.

В Станиславові в лютому суд присяглих засудив за кольпортажу летючок ОУН: студ. теології Євгена Романчукевича на 2.5 року в’язниці, а торг, помічника Олександра Близнюка, як малолітнього, суд велів примістити в поправчому домі.

В Сяноці засуджено в лютому 1935 р. за переношення „Розбудови Нації” та летючок ОУН з Великої Берези на Чехо-Словаччині до Польщі та за кольпортажу: Гната Гонимара, Василя Короня, Івана Сесу, Федя Попідоха та Юрка Ґеряка по 2 і У2 року в’язниці; Івана ґеряка та Василя Ткача – по 2 роки, а Михайла Ткача, що з своєю дружиною виявив усіх обвинувачених, — на 1 рік в’язниці.

Львівський суд засудив в лютому 1935 р., за приналежність до ОУН ґімназистів зі Сокальщини: Василя Сидора4 на 4 роки і Володимира Василевського на 3 роки в’язниці.

Львівський суд засудив в лютому за приналежність до ОУН слюсаря М. Бобка на 3 роки і столяра Гриця Горбаля (обидвох з Городка Ягайл.) — на 2 роки в’язниці, а селянина Ст. Забаву з Желдця, пов. Жовква – на 3 роки в’язниці.

В Станиславівському окр. суді відбулася в лютому 1935 р. чергова розправа проти журналіста Омеляна Антоновича, обвинуваченого в протидержавній пропаґанді за кордоном, яка звільнила його від кари.

Станиславівський суд в лютому засудив за перетинання телеграфічних дротів біля Ямниці, учня 8 Гімназійної кляси Гриця Яхименка на 1 рік в’язниці та викинено його з усіх шкіл у Польщі.

В лютому президент Польщі помилував засуджених на кару смерти за замах на поліційного агента та намагане вбивство директора кооперативи в Жовкві, Зенона Матлу і Гриця Куликівця, замінюючи їм кару смерти на досмертну в’язницю.

28 лютого і 1 березня 1935 року поліція провела масові ревізії серед українських студентів у Станиславові й околиці та багато з них арештувала, між ними Любу Костецьку і Марію Когутяк.

В днях 4 і 5 березня 1935 р. перед тернопільським судом присяглих відбулася втретє розправа проти студента аґрономії у Відні, Євгена Костецького родом з Токів, збаразького повіту, обвинуваченого в намові до вбивства. Перша розправа проти Костецького і товаришів відбулася в червні 1934 р. Справа виглядала так: 3. 3. 1934 р. у Токах убито ст. постерункового Йосифа Ґловяка. Перед судом станули Олександер Литвин і Петро Флінта з Токів, обвинувачені в убивстві, та Є. Костецький, обвинувачений у тому, що як районовий комендант ОУН дав їм наказ убити Ґловяка.

У висліді розправи засуджено Є. Костецького і О. Литвина на кару смерти, а П. Флінту на досмертну в’язницю. Найвищий суд присуд щодо намови Костецького до вбивства скасував, а затвердив присуд у справі його приналежности до ОУН, як теж затвердив присуд на Литвина і Флінту. В дорозі ласки замінено Литвинові кару смерти на досмертну тюрму. На цьому процесі судді присяглі заперечили вину підсудного в справі намови до вбивства. З уваги на те, що Найвищий суд затвердив присуд проти Костецького в справі його приналежности до ОУН, трибунал засудив Є. Костецького на кару 10-літньої тюрми та 600 зл. судових коштів.

У Рогатині 7 березня арештовано студента Володимира Гладкого.

9 березня суд у Тернополі засудив за приналежність до ОУН і поширювання її літератури Юліяна Середюка з Шляхтинець, пов. Тернопіль, на 3 роки ув’язнення.

9 березня 1935 року суд присяглих у Львові, за вбивство поліціянта Шляхціковського, засудив Дмитра Труша на 15 років тюремного1 ув’язнення. Підсудний до вини не признався.

На Волині в березні 1935 року арештовано: в Крем’янці Гімназійного учня Теодосія Колесника, а в Гнидаві, пов. Крем’янець, Костюка, Школяра і Базана.

У Красному арештовано в березні п’ятьох українців, а в Юськовичах коло Олеська двох, у зв’язку з застреленням комендантів „Стшельца” в тих місцевостях.

11 березня 1935 року суд присяглих у Бережанах засудив двох молодих українців з Новосілки, пов. Підгайці, за приналежність до ОУН та участь у шкільній акції в жовтні 1934 року: Михайла Сулятицького і Дмитра Роздобудька на кару по 5 років тюремного ув’язнення. Обвинувачені ні до чого не призналися, але суд повірив зізнанням поліції.

Дня 15 березня 1935 р. відбулася апеляційна розправа проти: студ. теології Тимофія Процюка, учня Малої Семінарії у Львові, Володимира Процюка (обох з Володимира Волинського) та селянина Василя Кисіля з с. Орище, пов. Горохів, обвинувачених у приналежності до ОУН і протидержавній діяльності. Перша розправа відбулася 24 вересня 1934 р. на Виїзній Сесії Луцького окр. суду в Володимирі, який був засудив: Тимофія та Володимира Процюків по 4 роки, а Василя Кисіля на 3 роки в’язниці. На відклик оборони апеляційний суд в Люблині звільнив усіх трьох підсудних від вини і кари. Засуджені просиділи 11 місяців у в’язниці.

18 березня 1935 року суд присяглих у Бережанах засудив Михайла Самілу з Чернева, пов. Рогатин, за приналежність до ОУН і поширювання її літератури, на 4 роки ув’язнення.

Бережанський суд присяглих засудив 24 березня за розповсюджування нелеґальної літератури ОУН селян: Михайла Василькова на 4 роки та 160 зл. оплат і Михайла Ґоя на 3 роки в’язниці та 160 зл. оплат.

В Луцьку окр. суд засудив в березні за приналежність до ОУН і кольпортажу летючок ОУН селянина Олександра Семенюка-Земелюка на 3 роки в’язниці.

Окружний суд у Золочеві в березні 1935 року засудив: Павлину Самборську і Михайла Олеськова по 2 роки тюремного ув’язнення, а Івана Зінка на 18 місяців, закидаючи їм приналежність до ОУН. Всі підсудні походили з с. Люшні, пов. Радехів.

Сокальський суд засудив у квітні Анну Садовську на 3 місяці безоглядного арешту за те, що вона здерла з свого дому червоно-білий прапор, вивішений в день іменин марш. Пілсудського.

Перед окружним судом в Луцьку відбулася в квітні 1935 р. розправа проти молодих українців з с. Забороль Андрія Ксендзука і Степана Юрчука, яких обвинувачували в тому, що в ночі з 10 на 11 листопада 1934 р. на шкільному будинку в тому селі вивісили синьожовтий прапор з тризубом і написом „ОУН”. Після двогодинної розправи суд звільнив обох обвинувачених від вини і кари.

Перед окружним судом в Луцьку відбулася 5 квітня 1935 р. розправа проти 22-річного Василя Петрука і 19-річного Олексія Цесюка з с. Жидичина б. Луцька, обвинувачених у приналежності до ОУН, а зокрема В. Петрука обвинуваченого за те, що він писав і вислав був православному парохові Жидичина, П. П’ятаченкові, анонімового листа з вимогою зложити 50 зл. на ОУН. Після двогодинної розправи суд засудив: Василя Петрука на 4% року в’язниці, а Олексія Цесюка на 3 роки.

18 квітня суд у Львові засудив за приналежність до ОУН і поширювання підпільної літератури: Калину Танчаківську на 6 років, Степанію Куйбіду на 2 роки і Галину Куйбіду на півтора року тюремного ув’язнення.

В Рівному відбулася в травні 1935 року відклична розправа проти молодих українців, обвинувачених у приналежності до ОУН, кольпортажі її нелеґальних видань, перетинання телефонних дротів та у підпалі маєтку Оскара Довґели. Суд засудив: Корабчука, Шафранського і Потапова по 10 літ, Степана Масловського на 7 років, Медведюка і Бетана – по 5 років в’язниці, а Петра Мельника звільнив.

У Львові суд присяглих 5 травня 1935 р. засудив за приналежність до ОУН та намаганий напад на поліційну станицю в Угнові міщан з Угнова: Тараса Онишкевича на 12 років, Івана ПІустакевича на 10 років, Василя Решетила і шевця Василя Козловського по 8 років і з Карова: селянина Івана Ментуха на 12 років, а тартачного робітника Григорія Мазура звільнив.

У Сівці Войнилівській, пов. Калуш, в травні 1935 року арештовано Івана Булавинця.

7 травня в Сокалі арештовано д-ра Богдана Чайковського.

У Ряшеві в травні 1935 року суджено 12 українських дітей віком до 15 років – за похвали для Біласа й Данилишина. Дітей звільнено з уваги на їхній вік.

14 травня 1935 року суд у Бережанах засудив за „протидержавну діяльність”, як членів ОУН, селян із Литвинова: Семена Куліша та Івана Перегінця по 5 років тюремного ув’язнення, а третього підсудного, Михайла Хому, звільнив від вини й кари.

В Станиславові суд присяглих засудив 7 червня 1935 р. за приналежність до ОУН Корнила Чорнія, селянина з Викторова біля Галича на 3 роки та Івана Шляхтича, сел. з Крилоса на 4 роки в’язниці. Абсольвента торг. школи Олексу Кривого та селян Семена Мельничука й Ізидора Федорняка суд звільнив.

Тернопільський суд присяглих 11 червня засудив за приналежність до ОУН Тараса Василя Турчина на 4 роки в’язниці.

Суд в Перемишлі засудив в червні 1935 р. за поширювання летючок ОУН ґімн. учеників Івана Михаліху на дім поправи і Володимира Малька на 1 рік в’язниці, завішуючи обидвом кару на 2 роки.

Львівський суд розглядав в червні відклик від присуду на Северина Маду, засудженого на досмертну в’язницю за замах на аґента Тендея та на 10 років в’язниці за заплянований замах на куратора Ґадомского. Обидві кари суд злучив на досмертну в’язницю.

В червні 1935 р. арештовано о. Юрія Мелимуку, пароха Чернилиці, пов. Городенка, та відставлено до в’язниці в Коломиї.

В Тернополі суд присяглих від 5 до 15 червня за поширювання підпільних видань і за приналежність до ОУН засудив: 25-річного торг. помічника Василя Пастушенка на 9 років, 26-річного селянина Юліяна Кручового на 9 років, 27-річного студ. економії Фелікса Кордубу, 23-річного службовика ПСК Петра Джуса і 23-річного селянина Євгена Кручового – по 8 років, 23-річного селянина Василя Тимкова і 23-річного Михайла Гавриша по 7 років, 22-річного абс. ґімн. Степана Круківського на 6.5 року, 20-річного маляра Антона Костанкевича на 6 років, 23-річного столяра Олександра Стешина на 5 років, 25-річного студ. прав Володимира Гриніва на 4 роки, 23-річного абс. торг, школи Теодора Серанта і 24-річного селянина Ілька Фридриха по 2 роки, 22-річного селянина Василя Волинця і 23-річного сел. Дмитра Умриша по 1.5 року, 25-річного Дмитра Гавриша на 1 рік, 23-річного Ореста Гриніва на 8 місяців в’язниці. Решту підсудних: Павла Штика, Йосифа Ганчара, Йосифа Пасіку, Павла Федчишина, Михайла Фризу, Степана Пророка та Семена Ганчара суд увільнив.

За обкидання поліції камінням під час панахиди біля стрілецьких могил на Янівському цвинтарі в час Зелених свят 1934 року суд у Львові дня 1 липня 1935 року засудив: М. Павлишина на 5 місяців, а Петра Мулика, Михайла Возняка, Петра Карабина і Степана Тринчака по 4 місяці ув’язнення.

Роман Барановський, засуджений на 10 літ в’язниці в процесі 1933 р. помер на сухоти у в’язниці св. Хреста. (Неділя, 4.8.1935 р.).

25 липня 1935 р. вийшов на волю Василь Атаманчук, засуджений несправедливо за вбивство куратора Собінського на 10 років в’язниці, з чого відсидів 8.5 року, а півтора року подаровано йому на основі амнестії.

Окружний суд в Яслі засудив в липні 1935 р. о. Володимира Іванчука, пароха Явірника за те, що він у школі мав висловитися легковажно про президента Польщі, на 8 місяців в’язниці. Засуджений відкликався до апеляційного суду в Кракові, де виявилося, що ціла справа це донос учительки і його звільнили від вини і кари.

Староство в Тернополі покарало в липні 1935 р. Марію Рудівну грошевою карою 300 злотих або 14 діб арешту, Ірину Щурківну й Ол. Яримовичівну карою по 100 зл. або 7 діб арешту за те, що вони на Зелені Свята співали на Тернопільськім цвинтарі „Ще не вмерла Україна”. Водночас голову Тов. Охорони Воєнних Могил, Іл. Посмітюха, покарали теж карою 100 зл. або 7 діб арешту за те, що він згаданим підсудним не перебив співу.

Рівенський суд засудив в серпні за співання „підбурюючих пісень” на весіллі: Л. Ничипорука, Г. Цвика та О. Ковальчука на кару по 10 місяців в’язниці.

В серпні 1935 р. вийшов на волю з в’язниці в Ломжі Мирослав Онишкевич, відсидівши 3 роки з присуду за приналежність до ОУН і акцію на Ковельщині.

В Делятині відбулася в серпні 1935 р. перед городським судом розправа за нелеґальний перехід чехо-словацького кордону проти студентів Бориса Вітошинського та Василя Барицького,5 яких суд звільнив від вини і кари.

Рівенський суд у вересні на виїзній сесії в Крем’янці засудив трьох братів Таринюків з Вишгородка на кару 5 років в’язниці за вимушення під загрозою смерти від прав, священика Макарія Коломийця грошей на ОУН.

В Боратині, пов. Сокаль, у вересні 1935 року арештовано Романа Степанюка й В. Мусія.

В Рівенщині на Волині у вересні 1935 року арештовано Миколу Негребецького, Олександра Лукашевича й Арсена Боднарчука.

8 жовтня 1935 року суд у Золочеві за поширювання видань ОУН засудив Степана Гулика на 2 роки ув’язнення.

Під час поновної розправи проти М. Василькова та М. Гоя, за приналежність до ОУН і поширювання підпільної літератури, Васильковому зменшено кару з 4 років на 15 місяців, а Ґоеві з 3 років на 13 місяців ув’язнення. Під час поновної розправи проти Семена Куліша й Івана Перегінця з Литвинова, пов. Підгайці, суд у Бережанах зменшив їм кару з 5 років на 4 роки тюремного ув’язнення.

В Чорткові в днях 28 і 29 жовтня 1935 р. відбулася чергова розправа перед лавою присяглих проти селянських хлопців з Романівки: Миколи Ладики, Петра Лисого та Степана Кораля, обвинувачених у приналежності до ОУН, в знищенні портрету польського президента і державного гербу та нелеґальної кольпортажі протишкільних летючок, за що у січні їх засуджено по 5 років в’язниці. Після скасування цього присуду Найвищим судом друга розправа звільнила їх вердиктом лави присяглих від вини й кари. Підсудні просиділи у в’язниці 14 місяців.

Окружний суд у Луцьку засудив Михайла Чигину, обвинуваченого в тому, що він був пресово-пропаґандивним референтом у Повітовій Екзекутиві ОУН, – на 5 років тюремного ув’язнення.

В Луцьку закінчився 4 грудня 1935 р. політичний процес проти Кіндрата Швеця та сімох його товаришів, молодих українців з Луччини, обвинувачених у приналежності до ОУН та в виконанні різних актів з її наказу, м. ін., у розбитті таблиці з прізвищами през. Мосціцького і воєводи Юзефського в с. Ківерцях, вбивстві Гната Притули, свщ. П. П’ятаченка та ін. У висліді процесу К. Швеця засудили на 10 років в’язниці, А. Слюсарчука, Н. і М. Дроздюків – по 6 літ в’язниці та П. Сидорука на 2 роки в’язниці.

В Самборі 4 грудня 1935 окр. суд засудив за зелено-святочний похід на могили, несення тернових вінців і образу польського народу в селі Старій Солі, пов. Самбір: 41-річного мельника Василя Сидора і 32-річного робітника Антона Блонара по 1 і % року, 34-річного сел. Івана Рудзінського – на 1 рік, 27-річну селянку Степанію Кліщову на 10 місяців і 20-річного студента прав Богдана Мартиновича на 6 місяців в’язниці. Осипа Бакалу, Юрка Мартиновича, Михайла Фарила, Тому Ґжеська, Степана Бачинського, Івана Ганусея, Михайла Плитича, Степана Олача та Михайла Полюгу суд звільнив.

Апеляційна розправа 18 грудня перед Станиславівським судом присяглих уневажнила присуд суду від 7 червня 1935 р. і видала новий вирок, яким засудила Корнила Чорнія на 2 роки, Івана Шляхтича на 1.5 року в’язниці із зачисленням арешту від жовтня 1934 р. Тому, що ці кари підпадали під амнестію, підсудних на внесок оборонців, звільнено.

В Самборі в листопаді за приналежність до ОУН засуджено ученицю 8 кл. ґімн. Анну Кавалець з Дрогобича на 6 місяців в’язниці, а ученицю 4 року семінарії Ярославу Кульчицьку звільнено.

У Тартакові, пов. Сокаль, в грудні 1935 року арештовано ґімназиста Івана Бойка, а в Лещатові – учня торговельної школи Вол. Андрущака, під закидом поширювання нелеґальної літератури.

21 січня 1936 року суд у Луцьку засудив 23-річного Олександра Куця, про якого підсудні з Варшавського процесу зізнавали, що він був Обласним провідником ОУН на Волині й організував атентат на волинського воєводу Юзефського, – на 9 років тюремного ув’язнення. На підставі амнестії цю кару зменшено на 6 років.

11 лютого звільнено з львівських Бриґідок Дмитра Сусідка зі Львова, який просидів у слідчій в’язниці, під закидом приналежности до ОУН, 18 місяців. Після 6 місяців звільнено М. Лісового і М. Капарника з Ставчан.

В Стрию в лютому-березні 1936 року відбувся великий політичний процес проти 26 підсудних з Миколаївщини над Дністром (веринська справа), про яку згадано вже окремо.

[Бережанський суд проти 12 селян обвинувачених за приналежність до ОУН засудив 3 березня 1936 року: Миколу Василишина на 6 років, Теодора Слободу на 5 років, Гриня Николина на 3 роки, Дмитра Лалака на 4 роки, Михайла Чорного на 5 років, Івана Сидора на 4 роки, Михайла Левицького на 6 років; Михайла Євчина і Федька Зозулю по 2 роки; Степана Гамдзія і Осипа Гарасевича кожного по 2 роки і 3 місяці; Марію Ґембайло звільнено.

7 квітня 1936 року в Луцьку на Волині за приналежність до ОУН засуджено: Євгена Шульгу, Т. Терпла, І. Корнелюка, Лідію Кушнірук і Зінaїду Бах на кару по 2 роки ув’язнення.

Львівський суд наприкінці квітня засудив за ОУН чотирьох селян: О. Івасика та М. Порохняка по 9 років в’язниці; Пакоша на 7 років та М. Пришляка на 5 років. Зголошено відклик.]

У травні суд у Стрию засудив на 20 днів ув’язнення і 200 злотих грошової кари Петра Мірчука – за надрукування у видаваному ним двотижневику „Наш Світогляд” гимну українських націоналістів. Наклад часопису сконфісковано.

10 червня 1936 року суд у Львові за приналежність до ОУН і поширювання підпільних видань в сокальському повіті засудив: Івана Бойка з Тартакова на 6 років, Володимира Андрущака з Лещатована 5 років, Петра Максимова й Івана Семенюка з Лещатова по 15 місяців, Омеляна і Дмитра Олеськів із Лещатова по 18 місяців ув’язнення. До всіх засуджених пристосовано амнестію і зменшено їм кару на одну третину.

У жовтні 1936 року в Бережанах відбувся процес проти 19 українців із Німчина й Денешк овець, пов. Рогатин, і Перловець, пов. Станиславів, обвинувачених у приналежності до ОУН та в участі в політичному вбивстві. Суд засудив: Івана Любомирецького й Андрія Засядку на кару смерти, замінивши кару, на підставі амнестії, на досмертне ув’язнення; Теодора Тутка на 15 років, Петра і Матвія Тутка по 12 років, Омеляна Орната на 5 років, Івана Тутка на 3 роки, Яр. Тутка на 2 роки, М. Бублінського й О. Довгого по півтора року, Г. Білоуса на 6 місяців тюремного ув’язнення. 7 підсудних звільнено.

29 жовтня 1936 року бережанський суд засудив за ОУН мґра Василя Лабу на 1 рік в’язниці (з завішенням кари) і селянина Дмитра Чмира на 10 місяців.

У Ряшеві засуджено в листопаді 1936 року абсольвента медицини Володимира Кобільника на 3 роки в’язниці за ОУН.6

5 листопада суд у Бережанах судив 13 українців за участь у сутичках з поліцією під час панахиди на могилах героїв у Залипю. Засуджено: Андрія Кушалу на 2 і пів року, І. Куп’яка, В. Сенаха, В. Ворону – по 2 роки, С. Стодольського на півтора року, М. Галузу та М. Матульську – по пів року ув’язнення. 5 підсудних звільнено.

У січні 1937 року бережанська поліція заарештувала, під закидом приналежности до ОУН, Михайла Семчишина і Дм. Стецюка з Вербова, та Василя Лихолата з Потока.

16 січня 1937 року львівський суд присяглих засудив за приналежність до ОУН і протидержавну діяльність Володимира Макара на 7 років і Василя Хому на 5 років ув’язнення. Третього підсудного з Сокальщини, Мирона Смулку, звільнено.

8 лютого суд у Львові засудив за приналежність до ОУН, трьох українців з Гологоравського, пов. Рава: Дмитра Пелипа на 5 років, Теодора Чорного на 3 роки, а М. Богуша на 2 роки тюремного ув’язнення. Двох підсудних звільнено. На підставі амнестії двом першим засудженим зменшено кару на одну третину, а третьому всю кару.

Суд у Станиславові 18 лютого 1937 року судив богослова М. Остап’юка та вчительку О. Шандрівську, обвинувачених у приналежності до ОУН і в участі в шкільній акції. Підсудних звільнено, але на другій судовій розправі засуджено М. Остап’юка на 10 місяців, а О. Шандрівську на 8 місяців ув’язнення.

26 лютого 1937 року бережанський суд засудив селянку Варвару Перефенко з Залипя, пов. Рогатин на 8 місяців в’язниці під закидом, що вона в сутичці з поліцією під час панахиди за поляглих спільно з іншими побила поліційного аґента, обшукала його кишені, щоб забрати револьвер і закликала людей: „бийте ляха, нехай здохне”.

28 лютого в Самборі заарештовано, закуто в кайдани і відвезено до в’язниці в Городку Льва Шкреметка.

З березня 1937 року, за розліплювання летючок, суд у Тернополі засудив Степана Шахрая зі Ступок на 2 роки ув’язнення.

В Журавні в березні арештовано, під закидом протидержавної діяльности, Степана Федака, який у 1921 році стріляв у Львові до Пілсудського, а після відбуття кари та закінчення студій за кордоном працював в українській кооперації.

Суд у Тернополі засудив М. Івасєчка з Константинівки, за виголошення протипольської промови під час похорону вбитого польськими „стшельцами” Ю. Недошитка, на 8 місяців, а Павла Попова, Михайла Попельняка і Захара Недошитка з Ходачкова Малого за співання революційних пісень під час того похорону – першого на 4 місяці, а двох інших по 3 місяці ув’язнення.

9 березня 1937 року львівський суд присяглих засудив студента права Андріяна Горницького на 3 роки в’язниці за „накликування до злочину”, під час Варшавського процесу Ст. Бaндери і товаришів.

12 квітня окружний суд у Сяноці засудив завідателя парохії о. Василя Гарцулу в Скороднім біля Лютовиськ на 9 місяців в’язниці за те, що він роздавав шкільним дітям дитячий леґальний місячних „Дзвіночок” і мав конфлікт з управителькою школи.

Львівський суд присяглих засудив 14 квітня 1937 року, за приналежність до ОУН, Дмитра Гукала з Кожич, пов. Львів, на 2 і пів року ув’язнення. Обвинувачення закидало, що ревізія знайшла в нього листа до одного селянина, який наказував йому віддати його сина до розпорядимости Екзекутиви ОУН під загрозою кари смерти. Лист закінчувався підписом „Смерть ляхам! – Екзекутива ОУН”. Гукало, 28 літний селянин, заперечив свою приналежність до ОУН, признався, що хоч закінчив дві кляси народньої школи, написав реферат, але ніде не виголошував його. Написав також кілька творів, але рукописи їх будуть зберігатися в безпечному місці „доки не повстане тут Україна”.

28 квітня 1937 року в Луцьку почався судовий процес проти 44 українців і українок, обвинувачених у державній зраді. Обвинувальний акт закидає їм приналежність до „Українського Народнього Козацького Руху”, що його зорганізував кол. підполковник І. Волошин.7

10 травня 1937 року суд присяглих у Бережанах судив 15 селян і робітників за те, що вони брали „участь у збіговищі” в Котові бережанського повіту і зневажили та побили солтиса, що хотів розігнати сходини. Перед судом відповідали: 25 річний селянин Теодор Сеньків, робітники: 24 річний Василь Баричка, 24 річний Гринько Корбило, 29 річний Михайло Хичій, 23 річний Іван Хичій, 21 річний Михайло Канюка, 27 річний Михайло Вальків, 27 річний Іван Левицький, 29 річний Василь Лапунька – усі з Потутор; 22 річний Гаврило Засядко, 25 річний Петро Бесага, 25 річний Ярослав Ковальчук, 23 річний Богдан Лапунька, 23 річна Ольга Бесага – усі робітники з Котова та Ольга Мур, заміжня Фолюк у Носівцях біля Завалова. Обидві підсудні підбурювали юрбу словами: „бийте поляків, ляхів і мазурів”.

4 червня 1937 року в Стрию суджено студента Ярослава Гербового з Долини – за приналежність до ОУН і виготовлення реферату про Варшавський процес проти членів ОУН. Суд присяглих звільнив підсудного від вини і кари, але трибунал уневажнив це вирішення. Під час нової судової розправи 30 вересня 1937 року Я. Гербового засуджено на 7 років тюремного ув’язнення. Судова розправа відбувалася при закритих дверях.

29 червня 1937 року суд присяглих у Львові засудив 23 річного Степана Трохимчука з Боб’ятина, пов. Сокаль на 4 роки в’язниці за приналежність до ОУН і влаштування листопадового свята в селі Боб’ятині.

У Коломиї в червні 1937 року суд присяглих засудив абсольвента ґімназії Петра Михайловича, за діяльність у студентській клітині ОУН. на 2 роки тюрми.

У червні 1937 року в Станиславові відбувся процес проти 20 українських студентів, обвинувачених у тому, що вони з доручення ОУН вели в товаристві „Відродження” протиалькогольну й протинікотинну акцію на шкоду польській державі. Були засуджені: Никифорчин – 4 роки, Косарчин – 3 роки, Орляк, Лапчинський і Пилипонько – по 2 і пів року, Ярослав Дзиндра – 2 роки, Цап, Антків, Дусяк, Цар і Осадца – по півтора року, Михайлів – 20 місяців, Кручковський, Бацвин і Скородинська – по 15 місяців, Солодуха, Гоманович і Гапій – по 1 рокові, Крушельницька – 10 місяців, Стасюк – 8 місяців ув’язнення.

1 липня 1937 року в Перемишлі й околиці арештовано студентів: Бориса Вітошинського, Вол. Полянського, Вол. Ґоцького, Р. Домарадського, Петра Ґенґала, Вол. Павлика, С. Павлика, Я. Демчука, Масляника, Вол. Стасіва і В. Барицького, закидаючи їм протидержавну діяльність.

В Луцьку на Волині в серпні-вересні 1937 року відбувся великий політичний процес проти 42 українців, обвинувачених за приналежність до ОУН і протидержавну діяльність. Підсудних засуджено разом на 133 роки тюремного ув’язнення.

Суд присяглих уБережанах засудив 21. 10 за знищення польських державних гербів, Дмитра Василюка з Чагар ова на 2 роки й 3 місяці, а Гната Сабатовича з Журавна, пов. Рогатин, на 1 рік ув’язнення.

В Xирові арештовано 21 вересня І. Цебенка, В. Гулика, І. та М. Мацуських, М. Савчака, а в Посаді Хирівській – Коропая та І. Пертака.

29 вересня 1937 року почався перед львівським судом присяглих процес проти 10 українців з Сокальщини обвинувачених у приналежності до ОУН. Дня 3 жовтня суд засудив: Олену Жарську, 23 річну учительку, за переховування „Бюлетеня КЕ ОУН” і „Юнака” – на б років в’язниці; Василя Ваврука, 28 річного ґімназійного абсольвента з с. Себечова – на 6 років; Івана Кравчука, 29 річного селянина – на 8 років; Степана Ґайошку – 24 річного селянина – на 4 роки; Івана Ґрунтаса, 28 річного купця – на 4 роки; Грицька Бойчука, 21 річного селянина, Гаврила Морхала, 28 річного селянина, Семена Солдака, 24 річного селянина, та Івана Смулку, 31 річного селянина – по 3 роки, 36 річного селянина Костя Луцькова звільнено. Підсудні сиділи 1 рік у слідчому ув’язненні, що зараховано їм у присуд.

У Станиславові 14 жовтня 1937 року арештовано урядовця „Просвіти” Д. Скорика й урядовців „Рідної Школи” П. Рогатинського та О. Ясеницького.

29 жовтня 1937 року львівський суд присяглих засудив 21 річного селянського хлопця Михайла Іванишина з с. Мальчич, пов. Городок на 2 і пів року в’язниці за те, що він дав 12 літньому учневі Іванові Соколові картку з похвальною піснею в честь Біласа і Данилишина, яку в учня знайшла учителька. На першій розправі присяглі судді заперечили вину Іванишина, але після протесту голови суду відбулася друга розправа, що винесла цей присуд.

У Борщівщині в жовтні 1937 року, під закидом участи в підпалах господарств польських колоністів, арештовано С. Пшеничного, П. Січкаря, В. Малиника, П. Дульчина і В. Дубика.

Суд у Бережанах у жовтні 1937 року засудив за приналежність до ОУН і підстрілення солтиса-”хруня”: Івана Стельмаха з Поручина, пов. Бережани, на 8 років, а Гринька Николишина на 2 і пів року тюремного ув’язнення. Г. Возняка звільнено.

Львівський суд засудив у листопаді 1937 року, під закидом приналежности до ОУН, Миколу Футуйму і Павла Хому по 3 роки, Мирона Гайдука на 2 роки ув’язнення, а М. Цьопу, Б. Ценка і Б. Конашевича звільнив.

У Коломиї в листопаді 1937 року за приналежність до ОУН заарештовано – Б. Войткова. С. Гошовського і Б. Тичинського. У Львові 24 листопада арештовано студента Степана Галамая з Плугова, пов. Золочів. У Щирці – студентів Івана Однорога, Костя Фітія й Івана Медведя, в Дрогобиччині – 20 осіб.

8 грудня 1937 року за приналежність до ОУН у Львові засуджено В. Гоція з Жовкви, В. Зеленого з Камінки Волоської і Д. Марка з Камінки Лісної по 3 роки ув’язнення.

13 грудня 1937 року в Чорткові відбулася розправа проти Івана Бараника за приналежність до ОУН. Обвинуваченого звільнено.

17 грудня 1937 р. львівський суд засудив І. Мельника, селянина з с. Корчмина пов. Сокаль на 10 років важкої в’язниці без зарахування слідчого арешту.

У Луцьку на Волині в грудні 1937 року за приналежність до ОУН засуджено Івана Васильчука на 4 роки, Олександра Кокоса на 3 роки ув’язнення.

Золочівський суд засудив Осипа Балка на 10 місяців арешту за „образу польського народу”. Балко сказав: „Якщо б я був поляком, то я мусів би застрілитися”.8

У Золочеві в грудні за приналежність до ОУН та участь у протиколонізаційній акції засуджено: Б. Казанівського на 12 років, Д. Кушинського – 11 років, В. Демчука – 10 років, І. Шпака, В. Федишина й І. Харчука – по 8 років, Е. Апонюка, Б. Шпура та Гричанюка – по 7 років, Г. Березюка – на 6 років, Войцєховського – 2 роки тюремного ув’язнення.

ВИСТУПИ ПРОТИ ПОЛЬСЬКИХ ПОГРОМНИКІВ

У зв’язку з львівським процесом проти членів КЕ ОУН вліті 1936 року, польська преса висунула твердження, що поліції вдалося нарешті завдати смертельного удару Організації Українських Націоналістів. Припинення офіційним проводом ОУН на ЗУЗ всяких зовнішніх виступів ще підсилювало те переконання поляків. Це додало відваги польському шовіністичному шумовинню й воно вирішило підплатитися українському населенню у Львові. Бойового духу додавали польській шовіністичній молоді її легкі „перемоги” під час довготривалих погромів над жидами, що їх влаштували польські студенти.

[Безпосереднім приводом до протиукраїнських виступів було подразнення викликане серед поляків українськими демонстраціями з нагоди подій у Карпатській Україні і нападом боївки ОУН на польську поліцію в Гаях.]

2 листопада 1938 року на окремому студентському вічу в залях львівського університету польські студенти (а було їх у Львові понад 5 тисяч) прийняли постанову не допускати українських студентів на виклади в університеті й політехніці та знищити українські вивіски на українських крамницях і установах Львова. Після закінчення віча багатотисячна юрба польських студентів вирушила групами на місто, щоб нищити вивіски українських установ, а при тому плюндрувати українські крамниці.

Одначе, тут їх зустріла дошкульна несподіванка з боку українців, які дали напасникам гідну відсіч. Та відсіч була зорганізована під проводом Романа Шухевича згадуваним „середовищем Академічного Дому”, тобто, українським націоналістичним студентством. Сам „Академічний Дім”, після кількакратного використання його як інтернату для українських богословів, був пізніше, в 1937 році, знову переданий для вжитку студентів. Але центром тодішньої діяльности українського студентства у Львові стала студентська харчівня на розі вулиць Міцкевича і Зємялковського, де містилися теж різні організації українських студентів.

Погромницькі пляни польських студентів заздалегідь стали відомі українському студентству, яке зразу приспупило до зорганізування належної відсічі. Керівництво тією акцією, як сказано, перебрав Роман Шухевич, а працівник текстильної фірми „Полотно” Омелян Грабець зорганізував групу львівських „батярів” українського походження, які опісля дуже добре справилися із завданням – під час нападу польських студентів на український „Академічний Дім”. Проникаючи в гущу польських напасників, вони „оперували” серед них ножами, вдаряючи в спини. У висліді такої „операції” кількох польських студентів забрано до шпиталю, де, як були поголоски, дехто із них помер.

За короткий час зорганізовано кілька інших боївок, які одержали призначені їм об’єкти оборони. Коли ж вістка про напади польських студентів дійшла до українського робітництва у Львові, воно масово ввімкнулося в активну дію. Отож, юрбу польських погромників зустріла прикра несподіванка вже за кілька кроків від університету. Коли вони вийшли на вулицю й кинулися демолювати „Українську Гостинницю”, приміщення „Української Преси”, український банк і станицю українського „Маслосоюзу”, що містилися при вулиці Костюшка, – то в той час із вікон тих усіх установ посипалися на голови погромників каміння, а навіть револьверові постріли. Полилася кров, польських погромників охопив страх і вони кинулися втікати. Врятувала їх поліція, яка наскочила на українських оборонців, та, арештувавши їх, відвела до в’язниці. Очевидно, що з польських напасників нікого не арештовано, навпаки, поліція дала їм змогу з-поза своїх плечей вибивати камінням вікна в українських установах.

Таку саму разючу відсіч зустріли польські напасники по всіх інших українських установах. Невдалий наступ на український „Академічний Дім” кількох польських погромників оплатило своїм життям, а оборона дому „Просвіти” напроти міської ратуші перетворилася в регулярний кількагодинний бій, що його зліквідувала щойно поліція, яка заарештувала багатьох оборонців дому. Ув’язненими в той час українцями були переповнені не тільки камери, а й подвір’я всіх львівських в’язниць. Такий стан розбурхав прилюдну опінію й викликав інтервенцію в польського уряду, тому з Варшави прийшов наказ до польської поліції у Львові звільнити всіх ув’язнених українців.

Сутички українців з польським шовіністичним шумовинням продовжувалися кілька тижнів, набувши вигляду ніби поділених ролей: під вечір на вулиці Львова виходила юрба польських погромників, щоб під охороною поліції плюндрувати українські крамниці й установи, а коли цілком стемніло, тоді починали свою роботу українські боївки, масакрували поляків. І хоч вигляд знищених українських крамниць наповнював радістю польських погромників, то велика кількість побитих, а навіть убитих з-поміж них швидко відібрала польському шумовинню відвагу й охоту продовжувати небезпечну для дних „війну”.

Легку „перемогу” здобули польські шовіністи тільки в житловому будинку українських богословів, тому, що керівництво дому не хотіло прийняти української боївки, яка мала обороняти дім. Самих богословів під час нападу не було в будинку. Польські напасники легко вдерлися до будинку й по-варварськи його знищили, зламавши при тому хрест і порізавши ножами образ Богоматері. Але й ця „перемога” повернулася проти поляків. Саме в той час у Львові випадково перебував японський кореспондент і ним пороблені знимки з поламаного хреста й порізаного образу Богоматері, з поясненням, що це зробили польські католицькі студенти з ненависти до католиків українців, – появилися в японській пресі та спричинили інтервенцію папи Пія XI в цій справі.

НА РОБІТНИЧОМУ ВІДТИНКУ

Економічна скрута і зростаюче безробіття в Польщі щораз більш актуалізували теж питання робітництва. Цю ділянку намагалися повністю опанувати комуністи, але революційний націоналізм і тут виступив до бою з комунарськими впливами, активно анґажуючись в організовану боротьбу робітництва за його права. Голосні робітничі страйки в 1930-их роках у Скільщині, Долинщині, на Лемківщині й Гуцульщині були організовані під впливами українських націоналістів, завдяки чому поєднювано в дії боротьбу за національні та за соціяльні права і тим поширювано та закріплювано націоналістичні впливи також серед найширших мас українського робітництва.

Коли в 1936 році у Львові вибух голосний страйк робітників, котрі працювали при каналах, який закінчився кривавими зударами з поліцією, то в страйковому комітеті був також один член ОУН – Юліян Петречко. Пов’язання ОУН із робітництвом у боротьбі за його соціяльні права закріплено й у Львові.

Свої контакти з українським робітництвом Юліян Петречко використав для пожвавлення праці українського робітничого товариства „Сила” й для опанування його націоналістичними впливами. У цій праці в „Силі” допомагали йому Степан Ніклевич, колишній референт Юнацтва у дрогобицькому повітовому проводі ОУН, В. Жданович і Николяк, а далі й низка інших членів ОУН. Завдяки їхній праці українське робітництво у Львові стало під прапори українського націоналізму.

Політичну настанову українського робітництва у Львові ілюструє хоча б така коротка нотатка в тодішній українській пресі: На з’їзд москвофільської „Руської Селянської Організації”, що відбувся у Львові (на початку 1937 р.), прийшов гурт українських робітників, щоб запротестувати проти деструктивної роботи москвофілів. Прийшло до сутички, після чого робітники відспівали „Ще не вмерла”. Поліція арештувала робітників Шияна, Садового, Баричка, Максимова, Павлика й Іванусу, списала протокол й опісля випустила їх на волю.9

Перехід українського робітництва у Львові під прапори українського революційного націоналізму особливо яскраво виявився в 1938 році, коли львівські українські робітники масово стали разом із українськими студентами-революціонерами, щоб у вуличних зударах дати відсіч польському шовіністичному шумовинню.

З ініціятиви Ю. Петречка та С. Ніклевича у вересні 1937 року при робітничому товаристві „Сила” відкрито перший Український Робітничий Народній Університет. У доповіді під час святкового відкриття цього університету Степан Ніклевич заявив, що українське робітництво стоїть і завжди стоятиме на позиціях українського націоналізму. Численно зібрані українські робітники підтримали ту заяву бурхливими оплесками.

ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛІСТИЧНОЇ ПРЕСИ

У тому періоді проблема відбудови леґальної націоналістичної преси відчувалася особливо пекуче тому, що на переломі 1933-34 рр. польська влада заборонила видавати націоналістичні тижневики „Наш Клич” і „Наш Фронт”, а крім того, від половини 1934 року перестали появлятися теж закордонні націоналістичні видання „Розбудова Нації”, „Сурма” та „Український Націоналіст”, а на ЗУЗ підпільні видання – „Бюлетень КЕ ОУН на ЗУЗ”, „Юнак” і „Юнацтво”.

Ініціятива відновлення націоналістичних видань вийшла від т. зв. „старої ґвардії”, провідних членів ОУН. Таким чином, у різних містах західноукраїнських земель, незалежно один від одного, почали виходити різні пресові органи, які протривали, хоч і не довго, все ж виконали своє завдання. В Коломиї почав друкуватися „Рідний Ґрунт”, у Львові „Голос Нації” та об’єднані в один концерн „Дешева Книжка” такі видання: „Дешева Книжка”, „Самоосвітник”, „Антибольшевик” і „Юні Друзі”; у Стрию – „Наш Світогляд”.

Крайова Екзекутива ОУН нав’язала з тижневиком „Рідний Ґрунт” співпрацю і в зв’язку з тим ця газета перенесла свій осідок до Львова, де виходила 4 місяці до часу її заборони. До „Голосу Нації”, що виходив за редакцією Жиґмонта Процишина та Богдана Кравцева, був делеґований, як співробітник, член КЕ ОУН інж. Осип Бойдуник. Одначе, в складі редакції виникли персональні конфлікти, у висліді чого часопис змінив свою назву на „Голос” і врешті також був припинений польською поліцією.

[Ліценцію на видання селянського тижневика „Рідного Ґрунту” одержав шкільний товариш пропаґандивного референта М. Коржана, Іван Шавель, який мав мале книжкове видавництво, і не бувши націоналістом, не був підозрілий поліції. Видання першого числа виявилося дефіцитним і Шавель відпродав Коржанові, тобто Організації, газету, залишаючися формально ніби далі її видавцем. М. Коржан передав редакцію „Рідного Ґрунту” пропаґандивно-ідеологічному референтові Василеві Р. Злосливі конфіскати цензури доводили до того, що деякі числа іноді передруковувано тричі, що було фінансовою руїною. Все ж таки вдалося видати 14 чисел „Рідного Ґрунту”, а це скріпило мораль зневірених симпатиків, що організаційна дія і на цьому відтинку віджила. Правдиву причину закриття староством „Рідного Ґрунту” вияснив прокурор на процесі в справі Копача в червні 1937 року. Ствердивши, що підсудний Василь Іванонько працював в адміністрації „Рідного Ґрунту”, прокурор запитався його, чому староство закрило газету? Підсудний: „В мотивах було написано, що тому, що відповідальний редактор не перебував у Львові”. – Прок.: „А я вам скажу за що. За те, що „Рідний Ґрунт” пропаґував ідеологію ОУН”.10

В серпні 1935 р. городське староство у Львові припинило видавання націоналістичних часописів: тижневика „Рідний Ґрунт”, літ. двотижневика „Дажбог” та місячника для дітей „Юні Друзі”. Причина – невідповідний відповідальний редактор.]

До видавництва „Дешева Книжка” тодішня КЕ ОУН поставилася неґативно, тому, що видавець і редактори не хотіли координувати своєї видавничої ділянки з працею Організації, хоч користувалися фірмою націоналістичних видань і через це мали великі успіхи. Видавцем того концерну був Володимир Кунанець, керівником – Роман Паладійчук, редактором „Самоосвітника” – Іван Вітушинський, редактором „Антибольшевика” – Іван Мітрінґа, а „Юних Друзів – Богдан Гошовський. Видавництво зразу здобуло собі велику популярність серед націоналістичної молоді на західньоукраїнських землях і його щомісячні книжкові видання невеличкого формату розходилися багатотисячним накладом. Корисну роботу серед молодняцьких мас вів теж добре редаґований „Самоосвітник”, в якому систематично ведено популярні виклади з різних ділянок науки й знання. Особливо цікавим та цілком ориґінальним був, редаґований Іваном Мітрінґою, журнал „Антибольшевик”, завданням якого було ідеологічно-політичне поборювання большевизму, а який масово пачковано на східньоукраїнські землі.

Одначе, як згадано, тодішня Крайова Екзекутива ОУН неґативно поставилася до концерну „Дешева Книжка”, мережа членів ОУН одержала наказ бойкотувати його видання, у висліді чого видавництво почало занепадати, а врешті мусіло самоліквідуватися. Ідеологічно-політичний двотижнивик „Наш Світогляд” появлявся за редакцією Петра Мірчука в другій половині 1936 і на початку 1937 року спершу в Стрию, згодом у Львові, де польська влада його закрила, а видавця i редактора заарештувала. „Наш Світогляд” розходився головно на Волині завдяки тому, що його кольпортажем на тій території зайнявся був тодішній референт юнацтва в КЕ ПЗУЗ Ігор Шубський, котрий також співпрацював із редакцією того двотижневика. „Наш Світогляд” між іншим популяризував писання М. Міхновського, переповідаючи на своїх сторінках основні думки з його брошур „Самостійна Україна”, „Справа українського робітництва”, „Справа української інтеліґенції”.

Одним із найбільших (щодо тиражу) тодішніх тижневиків, що появлявся у Львові, був часопис „Нове Село”, який хоч і не був пов’язаний безпосередньо з Організацією, проте вів гостру протимосковську й протибольшевицьку лінію. В той час у ньому працювали такі члени ОУН: Ярослав Старух, Роман Малащук, Борис Левицький, Ярослав Матла, Мирослав Стиранка, Данило Чайковський, Ярослав Флінта та ін. Не зважаючи на постійні конфіскати з боку польської влади, тижневик проіснував до вибуху другої світової війни. На початку 1939 року польська поліція різними шиканами намагалася припинити висилку цього тижневика на Волинь, а 31 серпня того ж року львівське воєвідство взагалі заборонило його видавати.

————————————————————————

[1] Термін „Крайовий Провід ОУН” був у ті роки поточно обживаний на окреслення „Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ” (ред.)

[2] Див. розділ „Арешти й засуди – січень 1935 – вересень 1939”.

[3] Арештована большевиками 1940 р. і заслана з сестрами.

[4] Пізніший командир УПА, знаний під псевдом Шелест.

[5] Повішений тітовськими партизанами в Заґребі в 1945 році.

[6] „Неділя” від 15.11.1936 р. не подає дати процесу.

[7] „Діло” за 1 травня 1937.

[8] „Неділя” за 21.XI.1937 р. не подає дат процесу Фуйтули ні Балка.

[9] „Америка”, ч. 25, 4 березня 1937.

Онуфрій Максимів після відсидження судового присуду за саботажну акцію був приділений в 1938 році до праці в робітничому секторі ОУН. Про неї згадує він у своїй розповіді, опублікованій З. Книшем (З. Книш: „Голос з підпілля” (Розповідь Кривоноса), вид. „Срібна Сурма”, Торонто) таке:

„Було у Львові старе, всіми забуте робітниче товариство „Сила”. Десь колись заложили його якісь ініціятори, мало воно затверджений владою статут і свою домівку, але з роками зовсім завмерло і в половині тридцятих років уже ніхто про нього не знав. Аж відгребали його націоналісти. Робітничого українського елементу у Львові більшало тоді з кожним місяцем і переважно були це молоді люди, свідомі національне, що не піддавалися комуністичній пропаґанді… Виринула тоді на обрії трійка молодих, енерґійних робітників-націоналістів. Були це політичне вироблені й ідейні молоді хлопці: Юліян Петречко, Музика й Іванчук… Завдяки зусиллям цієї трійці праця в товаристві дуже пожвавилася. Товариство придбало нову велику домівку, видавало власний орган п. н. „Гомін Басейну”, що з цензурних причин друкувався у Львові, але виходив у Бориславі, відповідальним за нього був один з двох братів Гладиловичів, правників у Дрогобичі. В скорому часі товариство дістало стільки членів, що первісна трійця організаторів не в силі була б опанувати їх ідейно й організаційно. Стояла вона в зв’язку з ОУН і звідти мусіла дістати поміч. Ідейну опіку над товариством виконував, мабуть, Василь Качмар, колишній редактор „Українського Голосу” в Перемишлі, засуджений пізніше на п’ять років тюрми, а в тому часі працював він у редакції „Нашого Прапора” в видавництві Івана Тиктора у Львові. Він частенько заходив до „Сили” з рефератами на освітні, політичні й суспільно-організаційні теми і з ним я, на доручення ОУН, увійшов у зв’язок. Мені було зручно це діло робити з двох причин: поперше якийсь час Петречко працював у фабриці мила, я мав добру нагоду без нічийого підозріння кожного дня з ним стрічатися й обговорювати всякі організаційні справи…

… На коротко перед війною була це одна з найбільших числом своїх членів українська організація. Не диво, що знайшлися й конкуренти за впливи серед неї. Комуністам туди шлях був замкнений, може й пробували вони добиратися до окремих її членів, але не важилися на ніякі виступи внутрі організації. Зате нагострила собі на „Силу” зуби партія „Фронт Національної Єдности”. Заложив її здібний і енерґійний та знаний на галицькому ґрунті політик, Дмитро Паліїв, колишній член УВО, а потім УНДО і посол до варшавського сойму з рамени тієї партії…

ФНЄ, або як цю партію називали по-львівськи „файно є”, пробувала запустити коріння серед робітництва через „Силу”, та це їй не вдалося. З того приводу на сторінках своєї преси зачала вона полеміку з націоналістами, що скінчилося доволі неприємно для обидвох сторін. Гарячекровні робітники під проводом Петречка прийшли одного дня до редакції, здемолювали редакційні кімнати і побили декого з персоналу, кого там застали. Цей неприємний інцидент вийшов зовсім спонтанно, не був він організований ОУН, як це ФНЄ пізніше говорила. Попросту обурені протинаціоналістичними виступами „Українських Вістей” робітники дали тому вияв так, як їх до того спонукала молода кров і гарячі голови юнаків”.

[10] „Новий Час”, 12.6.1937.

Advertisements