http://www.rukhpress.com.ua/

До 60-річчя зселення хуторів і депортацію сіл Драгасимів і Тучапи з Західної України

Мирослав Мамчак
23.03.2012

Виповнилося 60 років з часу депортації десятків сіл Західної України в південні області України. Цій комуністичній акції передувало зселення хуторів. Про ці події, які вже у післявоєнні роки прирекли тисячі людей на неймовірні страждання, а то й смерть, сьогодні мало що відомо. Але пам’ять про минуле кличе до правди. Тому свою розповідь про ті страждалі часи розпочнемо з депортації на Миколаївщину покутських сіл Драгасимів і Тучапи нинішнього Снятинського району Івано-Франківської області. 

Та спершу відзначимо, що політичні репресії, терор і насильницькі акції проти корінного населення стали одним із основних засобів радянізації західноукраїнського села. Виселення з рідних осель, зселення, депортації і перемішування народів стало практикою відновлення радянської влади на Прикарпатті після війни, влада продовжила розпочаті нею самою репресії проти свого народу до війни та репресії німецько-фашистських окупантів проти мирних мешканців, євреїв і оунівців під час війни.

Першою акцією радянської влади проти корінних мешканців наших сіл стало зселення хуторів, цих передвісників фермерських господарств, які селянським досвідом сільськогосподарського виробництва стали творитися в Галичині у міжвоєнний період. Це був перспективний напрямок розвитку сільського господарства, але він перечив партійній ідеології, тому й був названий «куркульським» і підлягав знищенню.

У Драгасимові хуторів майже не було і пам’яті про цю «партійно-політичну» операцію влади у селі майже не осталося. Старожили розказують про якийсь знесений давно хутір, що розміщувався десь на Видинівській дорозі. Проти таких хуторів і направлялося вістря політичної і економічної боротьби влади. Були такі хутори й навколо Княжого і особливо Залуччя. Зараз з колишніх хуторів і сліду не зосталося, лише де-не-де у полі залишилися кринички від колишніх багатих хуторських господарств.

Постановою Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У від 12 серпня 1950 року № 2467 хутірські господарства були визнані головною перешкодою колективізації села і нею передбачалося зселити хуторські господарства і одноосібників, розміщених вже не на своїх, а на громадських колгоспних землях, у колективізовані села протягом 1950 – 1951 років. Згідно плану зселення хуторів у Станіславській області належало виселити 16130 дворів, в тому числі у 1950 році – 3000. Як правило, після розбору хуторів, родини, що там мешкали, відправлялися по оргнабору на шахти Донбасу, або розміщувалися у колгоспі у тимчасових будівлях, досить часто не придатних до житла. Влада до таких «хуторян» ставилася досить цинічно. На територіях колишніх ухожених хуторів залишалися чагарники і румища. Обком партії, який очолював роботу по зселенню хуторів, особливо наголошував, щоб «ці місця якнайшвидше переорювалися і навіть викорчовувалися пеньки від дерев», тобто, щоб не залишалося від них і сліду.

Однак план зселення хуторів як у області, так і у Снятинському районі, зривався, чому значною мірою сприяли опір самих селян, підтримуваний залишками повстанського підпілля, для яких хутори являлися базами і опорою. Це викликало занепокоєння влади – Снятинщина була визнана відстаючим районом по зселенню хуторів. Районна влада стала приймати міри. Найгіршими у цій роботі були визнані Княже, Видинів і Рудники. Свідченням роботи районної влади по розгрому зародків перспективного способу ведення сільського господарства є протокол засідання Снятинського райвиконкому від 27 лютого 1951 року № 146 з повісткою дня «Зселення хуторських господарств». На засідання були викликані голова Княженської сільської ради Сорохан Микола і голова колгоспу Грінчак Микола. При плані зселити у Княжому 20 господарств, не зроблено нічого, мовиться у протоколі, навіть не складено списків господарств, які повинні зселятися. Виконкомом під загрозою прийняття рішучих мір до керівників села прийняв рішення до 10. 03.1951 р. виділити хуторським родинам присадибні ділянки та прискорити їх зселення до весни. Над керівниками села нависла сокира влади, появилася загроза звинувачення у бойкоті партійних рішень і самим бути зселеними «до білих медведів», якими так любили лякали мешканців села.

Механізм знесення хуторів і списки зселених господарств архівні документи не розкривають, але деякі висновки можна зробити з спогадів Гораша Івана Онуфрійовича з Княжого.

У Княжому, як і у Драгасимові, окремих великих хуторів у полі не було, а спущений в село план їх «зселення» треба було якось виконувати, десь треба було знайти отих двадцять «хуторських» господарств. У селі лише окремими групами розміщувалися по дві-три хати понад Черемошем на віддалі 100 – 200 метрів у кінці вулиць села. Зселятися з своїх господарств ніхто з тих мешканців не хотів, бо перенести господарство, яке будувалося не одним поколінням протягом життя у той час означало приректи родину на злидні, бездомність і виживання. Крім того існувала міцна вікова традиція «дідизни» – тут жив мій дід, батько і я тут маю жити. Сьогодні маємо всі підстави припустити, що саме будинки селян над Черемошем НКВД було прийнято вважати хуторами і пристанищем повстанців, тому й прийнялися заставляти їх господарів зноситися в село силою.

У самому кінці вулиці, що біля Церкви у Княжому, над самим Черемошем, знаходилися господарства Данилюка Івана, Гнідан Калини і Курилюка Дмитра. Одного білого дня у середині 1950-х років загорілися одна за одною дві острови з сухою конюшиною на городі в Курилюка Дмитра. «Правильних» висновків, видно, господар не зробив. Наступного дня вже запалала його хата. Затим наступного дня загорілася хата у його сусіда, Данилюка Івана, загорілася з сторони городу, коли він порався на подвір’ї по господарству. Через два дні згоріла остання розміщена там хата Гнідан Калини. Хати були криті соломою, тож загасити пожежу було марною справою, поки пожежні машини приїхали з Снятина гасити вже майже не було чого. На той час електроенергії у тому куті села не було, загорітися «від короткого замикання» будинки не могли, електромережу там провели лише у 1967 році, приурочивши цю подію до 50-річчя радянської влади. І не було блискавок і грому, бо сонячно було. Та й каганці і нафтові лампи у білий день ніхто не запалював. Пояснювали, що хату підпалили діти, та діти бавилися у хаті, а спершу загорілася стріха. Виглядає дивним, як вони могли так почергово загорітися?

Хто підпалив, чи як загорілися одне за одним ті три господарства у селі осталося невідомим і до сьогодні. У селі вперто говорили про спеціальний підпал. Зараз, коли відкрилися документи про зселення і сам план на зселення хуторів, можемо лише припустити, що це таки відбулося «в плані зселення», бо повністю співпадає з тодішніми партійними вимогами. Крім того, після цих пожеж, питання зселення хуторів по Княженській сільській раді було зняте і більше на засіданнях райвиконкому не обговорювалося.

Протягом кількох років у Снятинському районі знесли десятки хуторів, а з ними і новий напрямок розвитку сільського господарства в нашому краї.

Поряд з зселенням хуторських господарств, розпочалася масштабна робота по переселенню у південні області України вже цілих сіл і колгоспів, яких влада виявила у Західній Україні надто забагато. Причиною цього став факт, що Українська РСР під час післявоєнного голодомору 1946-47 років понесла великі втрати в людях у в центральних і південних областях. Поповнити вимерлі села робочою силою більшовицький уряд спланував за рахунок населення областей Західної України.

Початок трагедії Драгасимова бере свій початок з постанови Президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1948 року, на виконання якої Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У 12 липня 1949 року прийняли спільну постанову: «Про переселення колгоспників і одноосібних селян в колгоспи і радгоспи південних областей України», остаточною метою якої було ослабити бази і людський ресурс УПА та хоч якось заповнити людським «матеріалом» спустошені Голодомором 1947 року села південних регіонів України. Враховуючи масову підтримку місцевим населенням УПА за її боротьбу проти внутрішньої політики радянської влади і колективізації села, Рада Міністрів і ЦК КП(б)У 5 лютого 1951 року прийняли постанову № 229 «Про переселення колгоспників і селян – одноосібників в південні області УРСР».

В області Західної України був спущений план, який визначав скільки належало виселити з рідних домівок людей і в які строки. Згідно затвердженого плану переселення з Станіславської області належало переселити 4700 родин в Миколаївську, Херсонську, Кіровоградську, Одеську, Ізмаїльську і Львівську (Забугський р-н) області. Восени 1949 року Снятинському району був спущений перший план, який мав наступний вигляд: у східні області УРСР мали пересилити з Белелуя – 4 родини, Будилова – 2, Видинова – 4, Драгасимова – 3, Завалля – 4, Задубрівців – 4, Запруття – 2, Залуччя Горішнє – 3, Залуччя Долішнє – 3, Княже – 10, Кулачин – 2, Красноставці – 3, Микулинці – 1, Орелець – 2, Потічок – 2, Прутівка – 3, Підвисока – 4, Русів – 4, Стецева – 4, Стецівка – 7, Снятин – 0, Тулова – 6, Устя – 2, Хутір Будилів – 1 родину.

На той час головою Снятинського райвиконкому являвся уродженець села Устя Андрусяк І. В., який намагався якось поєднати волю партії з добровільністю переселення сімей. Позаяк ці поняття були взаємопротилежними, то добровольців покидати рідні села не знаходилося. Це викликало гнівну реакцію облвиконкому, зафіксовану у відповідному протоколі його засідання за № 1130 від 18 вересня 1950 року. «Облвиконком Станіславський відмічає, що голови райвиконкомів Снятинського Андрусяк, Яблунівського – Кулішов…, Городенківського Рябченко не зробили для себе висновків з суворого попередження, яке було зроблене їм в рішеннях облвиконкому від 15 листопада 1949 року за № 1136 та від 10 серпня 1950 року за № 1031 й безвідповідально поставилися до виконання УРЯДОВОГО ЗАВДАННЯ по переселенню колгоспних і одноосібних господарств у колгоспи і радгоспи південних областей УРСР внаслідок відсутності належної масово-політичної роботи серед населення по цьому питанню.

Станом на 18 вересня 1950 року даний план переселення виконано по Снятинському р-ні на 14,4 %, Богородчанському – 27,3 %, Городенківському – 36,6 %, а по Яблунівському не відібрано і не переселено ні одної родини.

Райвиконком Снятинський та Яблунівський стали на шлях ігнорування рішень облвиконкому по питанню переселення, не підхоплюють ініціативи ряду райвиконкомів, не запозичують їх досвід, пустили роботу по переселенню на самоплив.

Облвиконком вирішує за безвідповідальне ставлення до завдання по переселенню колгоспників і одноосібників у колгоспи і радгоспи УРСР та допущення зриву виконання плану по переселенню голові Снятинського райвиконкому т. Андрусяку оголосити сувору догану та попередити…» про його невідповідність посаді. Андрусяк і на цей раз план переселення не виконав і був усунутий з посади, замість нього головою Снятинського райвиконкому призначили Івана Федоровича Худяка.

Для реалізації вищеназваних постанов при уряді УРСР було створено відповідне переселенське управління. У Станіславській області в 1949 – 1952 роках проблемами переселення відав створений Переселенський відділ при виконкомі Станіславської обласної ради депутатів трудящих, начальником якого призначили Швеця, в 1953-1955-х – переселенські відділи при управліннях сільського господарства і заготівель Станіславської області. Відповідні відділення були створені при виконкомах усіх районів області, які мали організувати і контролювати роботу по депортації місцевого населення в області і регіони, «куда вкаже партія».

Та спершу нагадаємо мешканцям села, що останні масові депортації жителів Драгасимова у південні регіони нинішньої України здійснювалися у середньовічні часи лише турецько-татарськими ордами. Прізвища тих ханів і беїв, що брали в надчеремошських селах людський ясир, осталися для нас не відомими. Середньовічний злочин повторили у цивілізованому XX столітті беї комуністичні. Отож, щоби більше не було змоги приховати антилюдські злодіяння для пам’яті нащадкам запишемо їх прізвища в історію села Драгасимів. Станіславську обласну переселенську комісію очолив заступник голови облвиконкому Рясніченко І. І, до її складу увійшли секретар обкому ВКП(б)У Петрик, начальник обласного переселенського відділу К. Швец, начальник облуправління сільського господарства Луняк і начальник обласного управління сільсько-колгоспного будівництва Панков.

29 січня 1951 року облвиконком затвердив переселенську комісію Снятинського району у складі: голова комісії – заступник голови райвиконкому Печений; члени комісії: завідуючий відділом сільськогосподарського будівництва Михайлович, завідувач районним торгівельним відділом Юрійчук, завідувач сектором кадрів райвиконкому – Свищев, завідувач фінансовим відділом райвиконкому – Троян, завідувач районним комунальним відділом – Блинчак, завідувач загальним відділом райвиконкому Плав’юк.

Депортація Драгасимова в 1951 році здійснювалася під керівництвом і постійним тиском на село виконкому Снятинської районної ради депутатів трудящих у складі: голова виконкому – Худяк І. Ф., секретар виконкому – Кравец П. Н., члени виконкому – Печений М. Дм., Кириленко П. С., Боровський І. С., Прозоров Л. Д., Смірнов В. В., Пархоменко Г. І., Попович П. І.

Цих яничарів, вірних слуг окупаційного більшовицького режиму слід занести в історію села для пам’яті нащадкам, щоб знали що творили «чужі люде» з їх батьками, бабусями і дідусями. Як треба було не любити свій народ, як і за що так запродатися, щоби так витончено по схемах середньовічної Азії знущатися над своїми земляками, мордувати вже не окремі родини, а цілі села!

16 лютого 1951 року обласна Переселенська комісія заслухала керівників районних переселенських комісій по реалізації плану переселення по Станіславській області. Нове керівництво Снятинського району доповіло, що «виявлені недоліки» попереднього керівництва усунуло і, що «потяг на рейках стоїть». То ж на цій нараді ешелон з переселенцями було сплановано відправити 2 квітня 1951 року з прибуттям його на станцію Ново-Полтавку 14 квітня. Начальником ешелону був призначений Сазонов. Відправлятися мали 27 сімей у складі 79 осіб і з ними 380 куб. м. лісу.

Однак «добровільно сплановані» мешканці снятинських сіл добровільно з своїх родинних сіл переселятися не хотіли. План переселення зривався. З цього приводу заступник начальника Переселенського управління при Раді Міністрів УРСР І. Білай 25 березня 1951 року направив листа на адресу заступника голови облвиконкому Станіславської обласної ради, в якому повідомив: «План переселення встановлений Вашій області на І-й квартал 1951 року під загрозою зриву. За станом на 20 березня 1951 року з зазначеного плану затверджено для переселення 225 родин, а переселено лише 15 родин. Такий стан роботи по відбору і відправці переселенців загрожує зривові всього річного плану переселення.

Маючи на увазі, що колгоспи Станіславської області мають великі лишки робочої сили і ту допомогу, яку на місцях подають представники областей вселення, прошу вжити заходів з свого боку, які б забезпечили виконання плану переселення, встановленого для Вашої області. Про вжиті заходи прошу повідомити Переселенське управління». Під начальником Переселенського відділу облвиконкому Швецем захиталося крісло – грізна резолюція на листі визначала: вжити заходів до 10 квітня, до 15 квітня – повністю виконати план переселення з області.

І почалося «вживання заходів», у першу чергу до районних керівників, які були винними в бойкотування планів партії і уряду. 10 травня 1951 року завідувач переселенським відділом Станіславського облвиконкому К. Швец направив листа голові Станіславського облвиконкому тов. Кобзіну, в якому доводив до відома обласного керівництва, що у Снятинському районі план переселення і відселення з хуторів на 10.05.1951 року зірвано, немає жодної добровільної заяви на переселення. З цього приводу 14 травня керівники Снятинського району викликалися на засідання облвиконкому.

Виклик на обласну комісію на снятинських чиновників подіяв мобілізуюче, бо район негайно виявився в передових по переселенню з області. На комісії було заявлено, що у районі «добровільно» виявили бажання, подали заяви податися у теплі краї при плані 80 сімей аж 156 родин, з яких затверджено 131. Цими «добровольцями» були обрані мешканці села Драгасимова, тільки вони про це ще не відали, не знали, що їхнє село обрано жертвою чиновницького свавілля.

Переселенська кампанія обставлялася ідеологічно, на її забезпечення направлялися основні сили партійних і комсомольських комітетів, забезпечувалася силовими діями військ НКВС та місцевих прислужників влади. І як це не цинічно виглядає сьогодні, навіть організували соціалістичне змагання за скоріше вигнання своїх земляків з рідних сіл і осель. В обласному державному архіві з цього приводу зберігся документ, який за своїм цинізмом не уступає документам нацистським, тому вартий широкого оприлюднення. Ось він:
«СОЦІАЛІСТИЧНЕ ЗМАГАННЯ»
по виконанню плану переселення на 1951 рік.
(оригінал написаний російською мовою – авт.)
Ми, працівники переселенських відділів Дрогобичської області викликаємо переселенські відділи Станіславської, Львівської і Тернопільської областей на соціалістичне змагання по якісному виконанню плану переселення 1951 р. і беремо на себе наступні обов’язки:
1. План переселення внутрі УРСР на 1951 рік виконати в листопаді (справлено червоним олівцем на «октябрь 1951» – авт.).
2. Організувати політико-масову і роз’яснювальну роботу серед переселенців, які повернулися з областей вселення, домагаючись їх повернення в місця вселення.
3. При відправці окремих сімей колгоспників і «одноосібних» селян, а так же груп, бригад, цілих колгоспів і населених пунктів, що виявили бажання переселитися, суворо дотримуватися принципу добровільності.
4. Добитися забезпечення складання всіх звітів по відбору, відправці переселенців в розрізі роботи.
5. Забезпечити відправку повністю заповнених переселенських ешелонів з повним завантаженням кожного вагону і в встановлені строки, а так же слідкувати за своєчасною подачею вагонів під завантаження, не допускаючи їх простою.
6. Добитися охорони майна переселенців.
7. Забезпечити розгляд скарг переселенців, які поступають в переселенський відділ… протягом 3-10 днів.
8. Добитися економії державних засобів по статтях операційних розходів на 2 % від кількості відправлених сімей.
9. …Зобов’язуємося підвищувати свій ідейно-політичний рівень, підіймати ділову кваліфікацію, приймати активну участь в громадському житті.
10. Підвести підсумки виконання даних зобов’язань 15 вересня 1951 року».

Почин дрогобичських комуністів був підхоплений послідовниками в областях і селах, під прокльони і прокляття мешканців приречених сіл розвернулася «мобілізаційна» робота, залита слізьми сотень і сотень наших земляків. У нинішньому Снятинському районі для виконання волі партії визначили для виселення села Тучапи (на момент виселення знаходився у складі Заболотівського району) і Драгасимова, з інших сіл депортації підлягали окремі родини «куркулів», «ворогів народу», члени повстанських родин.

Першими під прес «народної влади» попали жителі сусідніх Тучап з передового Заболотівського району. Початок депортації цього села був визначений на Зелені Свята 1951 року. Того святкового дня, коли більшість людей була в церкві, в село прибув загін НКВС з місцевими «стрибками» та комсомольцями з сіл Заболотівського і сусіднім з них районів. Спершу цих «активістів» мешканці Тучап зустріли камінням і заставили повернути назад. Тоді районна влада підтягла підкріплення військ НКДБ, які повністю оточили село. «Активісти» валили будинки, а солдати розпочали силоміць тягнути чоловіків і жінок до школи, в якій відбувалося дійство отримання «добровільної» згоди на переселення. Щоб досягнути мети людям, у першу чергу жінкам, заламували руки, пальці затискали між дверима, били і мордували поки людина не підпише заготовлену заяву. Кого не могли зломити, замість підпису на згоду ставили хрестик, вважаючи їх не письменними – так у «совітів» досягалося бажання покинути рідні пороги і могили батьків. Згодом біля школи енкаведист у присутності голови райвиконкому зачитав рішення Заболотівської районної ради про «добровільне» переселення села в Миколаївську область. «Родіна так требуєт», – пояснив цей яничар. З тих пір слово «активіст» вживалося в селах у виключно негативному значенні.

Мешканці Тучап ще намагалися знайти правду і захист від свавілля влади, і Карп’юк В., Манчул В., Лесюк К., всього двадцять чоловік, надіслали колективну скаргу на ім’я Микити Хрущова про грубе порушення принципу добровільності, застосування насильства і фізичної сили військ НКВС при переселення їх села. Вже після виселення Тучап до Заболотова приїхав інспектор облвиконкому розбиратися з кривдою села, якого вже не існувало. Інспектор вияснив, що автори скарги є «активними прихильниками націоналістичного підпілля, яке ще існує в районі», скаргою дискредитують радянську владу і за підсумками перевірки зробив наступні висновки, цитуємо мовою оригіналу:
«1. …имелись отдельные случаи нарушений принципа добровольности.
2. Недостаточно проведена в с. Тучапы массово-разъяснительная работа, вледствие чего не все знали те льготы, которые предоставляются переселенцам.
3.Указанные факты, что при переселении принимала участие вооруженная группа гарнизона не подтвердились».

При такому відношенні центральної влади до букви закону, права як такого взагалі і принципу справедливості, ясна річ, місцевій владі взагалі розв’язалися руки і з Драгасимовим вже не церемонилися взагалі. На всіх спланованих до переселення селян на бланку райвиконкому писалися характеристики однакового для всіх змісту і форми: «Такий-то, такий-то… до проводимих міропріємств і кампаній партії і урядом відноситься чесно і добросовісно.

На заклик про планове переселення добровільно заявив про бажання переселитися в південні області УРСР, на що виконком не перечить і рекомендує облвиконкому Станіславської обласної ради зачислити (такого-то) в списки планового переселення». Після затвердження такої характеристики приречена на переселення людина ніяким способом вже не могла довести, що її переселили насильно.

Село Драгасимів ламало, здавалося б, бездоганну схему «добровільного» переселення, відмовилося підписувати підготовлені загоді і вже заповнені для всього села заяви-анкети на «добровільне переселення». Всього вдалося фізичною силою і насиллям над жінками поставити їх рукою менше двадцяти хрестиків. Твердим і непоступливим, як карпатський граніт, виявився голова сільської ради Грицюк Микола Семенович. Спершу він став вимагати у голови райвиконкому, воєнкома і начальника райвідділу НКВС не виселяти фронтовиків – вони кров проливали за радянську владу. Я теж, сказав Грицюк, чотири роки воював на фронті. Та пихатий воєнком, що й пороху не нюхав, відповів: «Ты, разтакую твою мать, плохо воевал, если тебя за четыре года не убили. Езжай вместе со всеми!».

Коли село відмовилося підписувати заяву, голова райвиконкому Худяк І. Ф. став вимагати у голови сільської ради особисто від імені сільської ради підписати колективну заяву про добровільне переселення села. Голова сільської ради категорично відмовився. Тоді районне начальство у супроводі охорони військових приїхало в село. Роззброївши спершу сільських «стрибків», голову сільської ради заперли в кабінеті, сільську раду оточили військом і розпочали кати свою юдову роботу – крик і стогін знівеченого чоловіка було чути на вулиці, та змоги допомогти фронтовику у селян не було – кати виконували волю партії.

Били, катували ветерана і інваліда війни довго, пригадує Катерина Фербей, як Ісуса Христа, скривавленого вивели з сільради. Та фронтовик стояв на своєму:
– За село не підпишу, за себе можу, за село не буду, хоч вбийте мене на цьому місці! Майже п’ять років роки пройшов Микола Грицюк фронтовими дорогами, оминула його куля фашистська, і смерть обійшла його у фронтових окопах, та спожив він її від рук катів з квитками членів КПУ. За свідченнями його дружини Ірини Василівни, помер її чоловік незадовго після того, як побував у руках енкавеесівців, на Миколаївщині.

Їхав голова райвиконкому Худяк І. Ф. до Станіслава на заслуховування облвиконкому 14 травня 1951 року з визрівшим рішенням виселити вперте «бандерівське» село і без заяв: не хочете підписувати – переселимо вас і без заяв! На засіданні облвиконкому було заявлено – є у Снятинському районі бажаючі переселитися, більше чим потрібно! Худяка у антизаконних діях прикривала відповідна броня – депутат Верховної Ради СРСР Личук Юстин Тодорович, комуніст, надійна людина, яка всім серцем незлюбила неблизький від Стецеви Драгасимів, – а таки виселимо той Драгасимів до чортової мами!

Результату чиновницького свавілля чекати прийшлося не довго, вже через місяць появився перший документ, який прирік на муки сотню драгасимівських родин:

«РІШЕННЯ № 351
від 16 червня 1951 р. «Про затвердження матеріалів про переселення колгоспників села Драгасимова Снятинського району в колгоспи південних областей України».
Розглянувши поступивші заяви від колгоспників села Драгасимів по переселенню їх в колгоспи південних областей України виконком Снятинської районної ради депутатів трудящих рішає:

1. Затвердити поступивши заяви колгоспників села Драгасимова в кількості 98 сімей на переселення в колгоспи південних областей України.
2. Начальником ешелону з переселенцями затвердити інструктора райвиконкому тов. Зінковського Євгена Андрійовича.
3. Для надання медичної допомоги переселенцям в дорозі виділити лікаря Никифорук Ліду Іванівну. Голова Худяк.
В.о. секретаря Плавлюк».

Менше чим через два тижні виконком Снятинської районної ради продовжив розгляд матеріалів по переселенню мешканців Драгасимова. Скупі слова архівних протоколів – свідоцтво трагедії села.

«Рішення № 380 від 29 червня 1951 р.
«Про затвердження матеріалів по переселенню колгоспників села Драгасимів Снятинського району в колгоспи південних областей України».

Розглянувши поступивші заяви від колгоспників села Драгасимів – про переселення їх в колгоспи південних областей України – виконком Снятинської районної ради депутатів трудящих рішає:
1. Затвердити поступивші заяви колгоспників села Драгасимів в кількості 30 сімей на переселення в колгоспи південних областей України.
2. Начальником ешелону з переселення затвердити зав. сектором кадрів при райвиконкомі тов. Сазонова Володимира Олександровича.
3. Для надання медичної допомоги переселенцям в дорозі виділити зав. фельдшерсько-акушерським пунктом села Прутівка тов. Кешубського.
Худяк, Кравец». Того ж дня на тому ж засіданні райвиконком рішенням № 378 вирішив «продати гр-ну Никифорук Івану Дмитровичу, жителю села Стецева, колгоспнику колгоспу імені Перше травня конфісковану хату в селі Драгасимові, яка раніше належала Мамчур Насті» за 2560 крб.
Протоколи райвиконкому про «добровільне» переселення жителів Драгасимова затверджувалися переселенською комісією виконкому Станіславської обласної ради депутатів трудящих. Ось маємо протокол її першого засідання по Драгасимову:

«Протокол № 30
заседания областной комиссии по переселению «Об утверждению списков, предоставленных районами на колхозников и крестьян-единоличников, изъявивших желание переселиться в колхозы и совхозы южных областей Украинской ССР» от 19 июня 1951 года.

Областная комиссия по переселению в составе:

1. Председателя комиссии – зам. Председателя исполкома – тов. Рясниченко И.И.; Члены комиссии:
2. Секретарь обкома ВКП(б)У – тов. Петрик;
3. Нач. переселенческого отдела – тов. Швец;
4. Нач. облуправления сельского хозяйства – тов. Луняк;
5. Нач. облуправления сельско-колхозного строительства – тов. Панков.
Рассмотрев заявления граждан, изъявивших желание переселится в колхозы и совхозы южных областей Украины постановили:
1. По Снятынскому району – утвердить 98 семей, изъявивших желание переселиться из села Драгасимов в колхозы Привольнянского района Николаевской области. Отправку назначить на 28 июня 1951 года.
2. Обязать председателей районных комиссий организовать подвоз указанных граждан со всем им положенным имуществом к станции погрузки в установленный срок, обеспечить каждую семью переселившихся срубом на дом или лесоматериалами не менее 10-15 м. куб. на семью
. Председатель И. Рясниченко».

Обласний виконавчий комітет, райвиконком і переселенські комісії по ліквідації села Драгасимів працювали синхронно і напружено. 3 липня 1951 року відбулося чергове засідання переселенської комісії облвиконкому, яка затвердила переселення другої черги виселенців з Драгасимова:b «1. По Снятинському району затвердити 43 сім’ї, виявивши бажання переселитися у колгоспи Привольненського району Миколаївської обл. Відправку призначити на 10 липня 1951 р.»

Останнім рішенням виконкому Снятинської районної ради, яким Драгасимів був знищений остаточно, було рішення № 398 від 9 липня 1951 року:

«Про затвердження матеріалів по переселенню колгоспників села Драгасимова Снятинського району в колгоспи південних областей України». Розглянувши «поступивші заяви колгоспників села Драгасимів про переселення їх в колгоспи південних областей України виконком Снятинської районної ради депутатів трудящих рішив:

1. Затвердити поступивши заяви колгоспників села Драгасимів в кількості трьох сімей на переселення в колгоспи південних областей України, а саме:
– Грицюк Микола Іванович з сім’єю;
– Маценко Микола Васильович з сім’єю;
– Маценко Степан Іванович з сім’єю.
2. Начальником ешелону з переселенцями затвердити ст. інженера – меліоратора сільгоспвідділу т. Молоткова Леоніда Петровича.
3. Для надання медичної допомоги переселенцям в дорозі виділити зав. медпунктом села Хутір – Будилів тов. Бєлєцкий Николая Філіповича.

Голова виконкому Снятинської районної ради депутатів трудящих Худяк.
Секретар виконкому Кравец». Ця рішення райвиконкому було затверджене постановою переселенської комісії облвиконкому 4 вересня 1951 року, вже після відправки ешелону з Снятина на Миколаївщину.

Вважалося, що над селом Драгасимів поставили остаточну крапку. Як виявилося, затверджені виконкомом матеріали і заяви мешканців Драгасимова «про добровільне переселення» в архівах району і області відсутні, не має і списків самих переселенців – їх загодя знищили ініціатори «переселення» як свідчення своєї злочинної антинародної діяльності. Рішення № 398 – єдиний документ з прізвищами депортованих мешканців села. Лише у архівах обласної переселенської комісії збереглися хоч якісь сліди з депортації села. За цими документами можемо встановити, що влітку 1951 року трьома ешелонами з Драгасимова у Привольненський район Миколаївської області було депортовано 174 (сто сімдесять чотири) сім’ї.

Quod non est in actis, non est in mundo (лат.) – «Чого немає в документах, того немає на світі», говорили древні римляни. Цю древню науку добре засвоїли комуністичні хани, і, знищивши матеріали переселення жителів Драгасимова, надіялися навічно заховати злочин депортації цілого села.

Та осталися свідки злочинної депортації села, у їх розповідях реальна картина трагедії, яку спланувала комуністична влада під девізом «щастя і світлого майбутнього всіх робітників і селян».

В їх розповідях справжня трагедія мешканців Драгасимова, гірша чим в часи нападів турецько-татарських орд, коли, здавалося, настало мирне життя. З весни у селі вже ходили чутки, говорилося в церкві, що село, як станицю сотні УПА, «совіти» разом з Тучапами будуть намагатися виселити. Та люди не хотіли цьому вірити, бо як це можна виселити все село, яке протягом віків витримало татарські, турецькі навали та окупації різних наїзників?

У селі знали, що голова Снятинського райвиконкому Іван Худяк та депутат Верховної ради СРСР від Снятинщини Юстин Личук ще з весни обговорювали можливість виселення Драгасимова: «Я той Драгасимів таки виселю на чортову маму…». Та не вірилося, що таке можливе, викинути у білий світ вікове село. Вже раз половину села повалили у 1940-му році, що ще раз будуть валити вже все село?

Після зимової розправи з більш заможними і авторитетними родинами села, взялися за остальних мешканців Драгасимова. За спогадами Варвари Грицюк, спершу голова виконкому Снятинської районної ради Іван Худяк, разом з головою переселенчеської комісії Печеним та під охороною великої кількості військових приїхали до сільської ради, де клуб зараз. Звеліли голові сільської ради Миколі Грицюку зібрати всіх газд села. Ґазди знали чого їх збирають, тож поховалися де хто зміг, у лузі, в лісі, на городах, в полі… Зібрали на збори жінок.

Голова райвиконкому Іван Худяк почав промову, суть якої за спогадами Катерини Фербей, 1922 року народження, звелася до того, що село Драгасимів слідом за Тучапами сплановане на переселення у Миколаївську область і це вже вирішено остаточно. Держава, мовляв допоможе переселенцям у всьому, виплатить компенсацію, вам там буде дуже добре, краще чим зараз. Матимете там багато землі, гарну роботу і добру зарплату, житимете у кращих будинках чим у Драгасимові. Одним словом, буде вам рай господній на землі. Але спершу треба всім підписати заяви на добровільне переселення, мовляв, самі бажаєте кращого життя на Великій Україні. Бо що ви бачили тут за Польщі?

Жінки в крик – не будемо писати заяв, рідного села не покинемо. І всі з криками, причитаннями, прокльонами і сльозами розбіглися по домівках.

Тоді з допомогою солдат НКВС зігнали людей до клубу і там закрили під охороною солдат з німецькими вівчарками – не випустимо, поки не підпишете заяви про добровільне переселення. Не вискочиш з клубу – пси розірвуть на шматки. Татари, коли ясир брали, напевно, людяніші були, з сльозами пригадує жінка. Люди все рівно не писали заяви, тоді «уповноважений» району Жукотинський разом з військовими почав мордувати всіх по черзі: бив до крові, затискували пальці дверима…

Заяви про виселення були вже підготовлені, видрукувані типографією і заповнені, треба було їх лише підписати, тож людей силою заставляли підписати, чи поставити на заяві хрестик і… ти вже доброволець на депортацію, іди збирай речі.

В історії села людей вже викидали силою з рідних осель у 1940-у році, та тоді заяв про добровільність у них ніхто не вимагав. То для чого цим колонізаторам була необхідна кровава клоунада з заявами депортованих про згоду на виселення? У першу чергу – для прикриття творимого злочину перед міжнародною, широкою громадськістю, і особливо перед можливим протестом української діаспори і спільноти західних держав. Якби хтось десь у світі заявив про примусову депортацію села, комуністи тут же покажуть стос заяв про бажання самих мешканців покинути рідне село і могили своїх предків – ось вони заяви, дивіться!

У Драгасимові – жіночий плач, стогін і прокльони – «агітатори» із зброєю в руках пішли по хатах. Побачивши військових чужинців, Грицюк Василина сховалася на стрісі хати. НКВСівці зайшли до хати, перевірили господарські прибудови і, побачивши у хаті самотніх малих дітей, полізли на горище – «іщєйкі» були досвідченими, знали, що мати самих дітлахів не оставить в хаті. Знайшли там між діжками жінку, направили на неї автомат:

– Ану, сучка, слазь!

Мусіла виходити з своєї схованки, затягли до хати і на очах у дітей стали заломлювати руки:

– Ану падпісивай заявлєніє на висєлєніє! Бистро, а то нєкогда с тобой возіться!, – і втиснули в руку олівець.

Діти плачуть, кричать, заливаються слізьми, що у такій ситуації може зробити їх мати, яким чином може їх захистити?

У 1947 році, напередодні депортації, в село повернувся демобілізований з Червоної армії ветеран і інвалід Великої Вітчизняної війни Чичул Микола Семенович, 1923 р.н. За його спогадами з сусідніх сіл, з-за Пруту, у більшості з Стецеви та з Заболотівського і Городенківського районів, прибуло більше 300 підвід з озброєними «стрибками» та тамтешніми комсомольцями і колгоспними «активістами» з сокирами, ломами ті іншим інструментом для руйнування осель. Прибуло багато «червонопагонників», солдатів НКВС з сторожовими собаками – вівчарками. Для підтримки руйнівників з Княжого прибули озброєні пістолетами голова сільради Микола Сорохан, участковий офіцер НКВС Єрмоленко з княженськими «стрибками», районний прокурор, але Драгасимів руйнували активісти з дальших сіл. Їм було весело, під’їжджаючи до села співали веселих пісень…

Жителі Драгасимова не збиралися віддавати непроханим гостям руйнувати своє село – автомобілі і підводи з солдатами і зайшлими активістами були закидані камінням, потекла кров з голови у декого з руйнівників, що вже вспіли забратися на дах хати.

Та сили були нерівними і військові увійшли у село, попередньо роззброївши драгасимівських «стрибків». Крім самих руйнівників, руйновану хату оточувало по дванадцять військових з собаками. Люті собаки й підмога викликаних додаткових військ та «стрибків» з Снятинського і Заболотівського районів зломила опір села, і бригади активістів розпочали розбирати і нищити жилі і господарські будівлі в селі – все підряд. Причому бригади нищителів одночасно руйнувалися оселі з обох сторін всіх вулиць без огляду на те, чи знаходиться господар вдома, чи ні, чи знаходяться в кімнатах малі діти, чи їх там немає. Руйнування йшло від центральної дороги всіма трьома вулицями в сторону Черемоша. Прислужники влади, місцеві колаборанти, ладні були виконати будь-яку забаганку нових повелителів – свої люди нищили оселі своїх же людей, руйнувалися будинки і господарські прибудови на очах їхніх господарів!

Дружина Миколи Чичула Ірина Миколаївна купала свою двохмісячну донечку Люсю. Якраз у цей час взломщики-руйнівники забралися на дах хати і почали валити все підряд, трощити хату, навіть не звертаючи бодай якоїсь уваги на молоду матір з немовлям в купелі. Про якусь безпеку не було й мови, люба деревина, грудка штукатурки, що валилися у кімнату, могли позбавити життя і матір і її дитину. Кругом курява, все валиться зверху вниз, вибивають вікна й двері. Коли почала тріскатися стеля мати з немовлям на руках як була вискочила на вулицю.

– Валити, валити все підряд – на весь голос кричав голова райвиконкому Іван Худяк. Слідом за його криком селом гриміло прокурорське:

– «Висєляйтесь, сволочі!», – закону, хоч малого якогось правового поля у «народній» країні для мешканців Драгасимова не існувало. За якусь годину-півтори будинок фронтовика Миколи Чичула був перетворений на кучу дров.

Полізли на хату, з сльозами пригадує Варвара Грицюк, зривають бляху з покрівлі. Я голосю, щоб не рвали, уважно зривали, бо чим хату накриємо на новому місці, та де там… Позривали, повалили все на купи. Затим нам дозволили фірами все це везти на вокзал в хуторі Будилові. А там наше дерево крадуть, злодії від злодіїв охороняють, зробилася якось стрілянина, злодії між собою щось не поділили. Так що натерпілися лиха, хай тих мучителів Господь покарає!

Затим цілих два тижні мучилися на станції, най його Бог рятує – діти малі плачуть, а ми нічого не годні зробити. То була кара господня якась…

Драгасимів руйнувався з травня і першою розвалили хату голови сільради Миколи Грицюка. До кінця липня, було зруйновано більше 150 осель, цілими осталося лише декілька господарства. Кілька кращих будинків не руйнували, їх затим продавали по 10-15 тисяч рублів, один з таких ініціаторів навіть був засуджений за такі дії. Сільський клуб – Народний дім, гордість всієї громади, збудований напередодні війни на зібрані кошти громади і сільської діаспори в Америці, був розібраний і перевезений до Видинова – Драгасимову клуб більше не знадобиться!

Демонтаж Драгасимівського клубу розглядався виконкомом Снятинської районної ради 9 липня 1951 року, який прийняв з цього питання спеціальне рішення за № 393: «Про передачу сільського клубу села Драгасимів селу Видинів». «В зв’язку з тим, говориться в рішенні, що населення села Драгасимів переселяється в Николаївську область, а сільський клуб залишається і на місці його використання нема потреби, а тому виконавчий комітет Снятинської районної ради депутатів трудящих рішає:

1. Передати сільський клуб села Драгасимів селу Видинів з правом його перевезення в село Видинів.
2. Зобов’язати голову сільської ради с. Видинів та зав. клубом, голову колгоспу перевезти матеріал клубу до 15 липня 1951 року та розпочати будівництво на протязі двох місяців.
3. Штатну одиницю зав. клубом села Драгасимів використати на зав. бібліотеки села Видинів.
4. Зобов’язати голову сільської ради села Видинів і зав. клубом передати драниці в кількості 5100 шт. селу Залуче-Горішнє для покриття сільського клубу.
Голова Худяк. Секретар Кравец».

По «трєбованію Родіни» більшовицькі колаборанти зруйнували Драгасимів дужче, чим татарська орда в найжахливіші її напади на село. Активісти грабували будинки, потрошили домашні скрині і розтягували нажите важкою працею хатнє начиння депортуємих родин. Затим військові з «стрибками» протягом кількох тижнів виловлювали мешканців села, які повтікали до рідних і знайомих в інших селах. З села виселяли всіх, у тому числі і ветеранів та інвалідів війни, фронтовиків без ніг, родини загиблих на фронті – так «Радянська Батьківщина» відплатила їм за подвиги, звершені в ім’я неї на фронті і за пролиту ними кров. Як тільки розвалили останню хату села, дерево з розібраних осель підводами вивозилося на залізничну станцію Снятин, де складувалося і одночасно грабувалося – його вантажили у вагони… прислані тюремщики. «Визволителі» пізніше дозволили людям взяти з собою крім розібраної деревини, по корові та нехитрі пожитки, які осталися після руйнування, і залізницею направити до нового осідку в степах Миколаївської області. Мукали прив’язані до возів недоєні корови. Мабуть, прощалися з привільним луками й пасовиськами. Уже не гавкали, а вили собаки від безнадії розлуки з господарями, котрим вірно служили…

Приїхав «воронок», пригадує Катерина Фербей, забирати нас. Тато наш, Фербей Микола, втік і заховався у кукурудзі, та нас половили і мене з двома дітьми, 1947 і 1951 року народження, менша дитина була в пелінках, кинули в машину і повезли до вокзалу.

Село розділили на три групи депортації. Перша група виїзджала до свята Петра, друга по Петрі. Наша сім’я, пригадує Фербей Катерина, тиждень сиділа в послідній, третій групі на вокзалі, тиждень була в дорозі. У 1989 році Марія Василівна Маценко, 1913 року народження, розповіла про виселення села таке. «Ми якраз прополювали буряки в колгоспі, таки коло мої хати, коли це підходить бригадир і говорить, нам: «Ідіть, дівчатка і молодиці, ідіть жіночки, до клубу, на загальні збори. Усі мусите бути». Ми й пішли, бо було цікаво, про що там мова. Йшли і навіть не сподівалися тої напасті, що чатувала на нас в клубі, згорів би. Коли ми підійшли до клубу, там було повно районного начальства, енкавеесівців та міліції. Тут уже наша цікавість де й поділася, – відчули ми душею якусь велику для села біду.

На тих нещасних для нас зборах виступив голова райвиконкому Худяк, який дуже розхвалював «щасливе і заможне життя на Миколаївщині», і гудив наше. Потім він заявив, що наше село підлягає переселенню і ми всі повинні одностайно «виявити бажання на переселення на південь України, на Миколаївщину». Під час прополювання буряків я пробила собі ногу і на зборах почала проситись в міліціонера, який був родом з сусіднього села Залуччя Долішнього чи Горішнього, щоб відпустив мене додому зробити перев’язку. Думала в такий спосіб втекти. Але він сказав, що саму мене не відпускає, а йде зі мною. Але тут хтось крикнув, що люди розбігаються зі зборів, і міліціонер побіг на той крик, а я тим часом втекла.

Чоловіка, Олексу Васильовича, 1901 року народження, я вдома не застала… Почувши від когось, що на зборах катують людей, які відмовляються підписувати заяви на переселення він зі страху побіг навпростець в Коломию до свого брата…

Почала я ховатися від людоловів у полях і житах, і ховалась щось з місяць чи й більше. А діти мої – Василько, 1938 року народження та Марійка, 1939 року народження – вправлялися дома по господарству. Була ж свиня, корова та інша живність. Носили мені їжу.

Як сказали мені діти, що нашу нову хату розібрали, я перестала ховатися. Свого часу наша стайня видалась колгоспу занадто великою, і він конфіскував половину, але ми з чоловіком добудували її. А тепер та стайня пропала разом з хатою. По нинішній день невідомо, де то все поділося, і ніхто не дав нам компенсацію за нашу кривавицю.

Корову я мусила продати, свиню – зарізати. І залишилися ми з дітьми жебраками. Нарешті чоловік подав про себе звістку, і я з дітьми подалася в Коломию до його брата.

Щось з рік жили в Коломиї, а затим повернулися в дощенту зруйноване село, у стареньку батьківську хату, на яку ніхто не спокусився. З часом ми побудувалися.

Грицюк Микола Семенович з дружиною Іриною

Моїм, вже покійним, сусідкам Олені та Марії Чичул зруйнували хатину і вивезли на Миколаївщину. А вони, сараки, повернулися в своє рідне село… пішки. Повернулися, бо любили свій край, понад який не має на цілому світі. А сталіністи хотіли позбавити нас любові до рідного краю. Не вийшло!

Земля би тих сталіністів повикидала, хто помер, так як вони викидали людей зі своїх осель».

Розповідь Марії Маценко продовжила Ірина Василівна Маценко, 1912 року народження. «У декілька днів після загальних зборів, на яких йшла мова про переселення нашого села Драгасимів, ми з чоловіком Онуфрієм Івановичем, 1880 р.н., подалися до Заболотова продавати поросят. Коли пополудню повернулися на обійстя, то нашої хати вже не було – валявся тільки матеріал з неї. А ми, прецінь, заяви на переселення не підписували. Кукурудза, пшениця, жито, квасоля – все валялося в поросі. Цілою руйнівники залишили тільки піч, а хата була цілком новою, навіть не дорихтованою.

Коли руйнували нашу оселю, вдома була тільки дочка Ганнуся, 1934 року народження, але вона, звичайно, не могла вборонити хату від руйнівників. Та й не зразу вона зрозуміла всю трагедію. А вже коли зрозуміла, то заходилася плачем не день і не два. А мені хіба легше було? Та я звар’ювала від скоєного. Однак протистояти цьому організованому насильству ми не могли. Добре, що бодай піч залишили не поруйнованою – мали де хліб пекти і сухарі сушити на дорогу.

Здерту з хати бляху нам на Миколаївщину взяти не дозволили – купив її хтось з районного керівництва за безцінь. Нас спонукували до такої продажі – люди втрачали, а начальство наживалося. Не дозволили нам і стайню перевезти.

Дубові підвалини з хати прийшлося нам самим завантажувати у вагон – очі рогом від того ставали. А повинні були все довезти до ешелону і повантажити. На станції, де ми тиждень чекали ешелону, послабли і поздихали нам поросята, а корову не дозволили нам взяти з собою, бо нібито була туберкульозна. Однак державі на м’ясо вона пішла, а держава якось «забула» заплатити нам гроші або дати в обмін іншу.

Житло на Миколаївщині попалося нам прямо таки панське – поселили всього дві родини, бо чоловік був фронтовик. Решту людей розселяли кого куди як циган.

Місцеві люди боялися нас, бо для них ми були бандерівцями. З часом переселенці забудували цілу вулицю, а коли пішла мова про її назву, то колгоспний бригадир вніс пропозицію, щоб назвали ту вулицю «Бандерівською». Отак ми там і жили. А вулицю ту назвали Станіславською. Через чотири роки ми покинули ту землю. У рідному селі місця для будівництва нам не дали. Тож побудувалися ми на маленькому шматочку земельки, яку нам наділила моя сестра Ганна Василівна Карп’юк. Побудувалися ми самостійно.

Чоловік моєї сестри загинув на фронті, і вона жила з малолітнім сином, 1943 року народження та перестарілим рідним вуйком, 1877 р.н. Згідно з Указом уряду, моя сестра за сімейними обставинами не підлягала переселенню, але сталіністи разом з іншими оселями зруйнували і її вдовину хатину. Аж на другий рік колгосп збудував сестрі та її рідним якусь комірчину, а до того часу вона разом з сином і старезним дідом жила на дощах і вітрах на хатнищі. Говорила:, «Хай тут помрем, але на чужину не поїдемо». І не поїхала».

Чичул Іван Миколайович, 1907 року народження, у 1944 році був мобілізований на війну. Доля на фронті вберегла йому життя, демобілізувався у 1945 році. Ось його спогади про пошану влади до фронтовиків. «У 1949 році мене заставили записатися в «стрибки» – охороняти колгоспне майно. А весною 1951 року… наїхало в наше село районних урядовців без ліку, голова райвиконкому Худяк, завідуючі відділами, енкавеесівці, міліціонери. Найперше, що вони зробили перед загальними зборами, – роззброїли сільських «стрибків». Видно, боялися, щоб ми не вчинили збройного опору. А було нас так чоловік 10 – 15.

На загальних зборах вся розмова звелася до одного, – тут мало землі для народу, якого розвелося безліч, а на південній Україні земля пустує, бо мало людей. Тож мус туди масово – цілими селами, колгоспами переселятися. Тут же у клубі енкавеесівці почали люто катувати голову сільради Миколая Семеновича Грицюка за те, що він відмовився підписати одноосібно вирок цілому селу на руйнування і переселення. Люди, які були надворі та в клубі, чули нелюдський крик катованого голови, але допомогти йому не могли нічим. Нажахані люди почали розбігатися по домівках.

На другий день ми з дружиною поїхали на базар, а коли повернулися, то побачили, що нашої домівки вже немає. Бляха, зірвана з даху, валялася в одному кутку подвір’я, а решту матеріалу – в іншому. Частина матеріалу була вже в Залуччі на станції. Стодолу, як і в більшості моїх односельців, колгосп конфіскував давніше, а пів моєї хати десь запропастилося. Тож коли ми першим ешелоном приїхали на місце поселення, в село Казенне, Привільнянського району на Миколаївщині, то з того матеріалу, що мені залишився, будуватися було неможливо. Я був рік на війні, бачив немало поруйнованих осель в багатьох країнах Європи, але такого руйнування, яке зазнало наше село, я не бачив ніде на світі.

На місці поселення нас розселили по квартирах у місцевих жителів. Ми спали собі спокійно, а господарі осель не спали, бо боялися, щоб… ми їх не вирізали. Бо ж так тут про нас говорили. Недовіра до нас ще більша посилилася, коли з метою пограбування вбили начальника нашого ешелону Євгена Андрійовича Зінківського. А ми були богові душу винні! Дуже довго місцеві слідчі тягали на допити всіх переселенців (думали, що ми помстилися йому за переселення), але врешті виявилося, що начальника ешелону вбили місцеві бандити. Аж тоді ставлення місцевих жителів до нас змінилося на краще.

Повернулися ми на вітцівщину у 1953 чи 1954 році, бо тамтешній клімат нам не підходив. Повернувшись, я почав потроху будуватися, але колгосп нам роботи ніякої не давав, або давав таку, що людина робила майже задурно, тому мені з родиною прийшлося знову їхати на Миколаївщину, щоб заробити трохи грошей на добудову хати. Вдруге повернулися ми на вітцівщину аж у 1959 році. В той час у колгоспі вже можна було щось заробити, та й снятинське начальство ставилося до нас трохи прихильніше».

Про пережите за життя розказала Радиш Катерина Миколаївна, 1912 року народження. «З семи років я пішла у найми, і з тої каторжної праці збудувала собі хатинку. А там і донечка Марійка знайшлася у мене на початку 1951 року. Коли почалося руйнування села, я працювала в колгоспному дитячому садку і Марійка була разом зі мною. Аж дали мені знати, що руйнують мою хату. Коли я з дитиною прибігла додому, то вжахнулася – драниця з хати напівпотрощена вже знята і валялася на подвір’ї, двері виломлені, вікна повиривані. А я ж ні заяви на переселення не підписувала, ні навіть усної згоди не давала.

От часи були, бодай їх не згадувати.

Побачивши свою сплюндровану хату, я почала плакати, але на мене ніхто не звертав уваги, – одні руйнівники розбирали оселю, інші ладували на фіри, а ще інші возили його у Залуччя на станцію.

Під час того розбою і мої новенькі чоботи вкрали з діжі, де я їх завжди ховала. Поклала я дитину в хаті, а сама кинулася виносити свої лахи надвір, щоб не вимастилися в спузі та сажі, що сипалася звідусіль. Коли це раптом полетіла цегла з комина і якби не Михайлович, один з районних керівників, не спіймав її, то була б та цегла вбила мені донечку.

Я тоді була важко хвора – мала порок серця і відкриту форму туберкульозу. Як за станом здоров’я, так і через те, що у моїй родині не було двох працездатних, я не підлягала переселенню, але все ж таки мене переселили. Насильно.

На Миколаївщині матеріалу з своєї хати я не знайшла, тож поселили мене з донечкою до діда з бабою в таку конуру, що Боже сонечко туди ніколи не заглядало.

На Миколаївщині я не могла працювати, бо не було мені чим дихати. Спека там була пекельна. На першу Богородицю я була вже дома. Поселилися ми з донечкою на своїй вітцівщині в саду під… вербою. Якийсь час жили там, а потім Княжівський голова Микола Сорохан нам дав для проживання таку халупу, що страшно було на неї подивитися. Почала ходити до Михайловича, який під час розбирання моєї хати обіцяв відправити її на Миколаївщину, вимагала, щоб мені повернули житло. Я надоїдала Михайловичу як осіння муха, і нарешті він привіз мені комірчину три на чотири метри, в якій ми і прожили довгих 28 років. Аж коли моя дочка закінчила вісім класів і пішла по роботах, призбирала трохи грошенят, то аж тоді ми спромоглися збудувати собі несогіршу хату…».

Одночасно з руйнуванням сільських хат і господарств, спеціальна військова команда, яка, крім зброї, мала ще довгі залізні штирі та собак, нишпорила селом у пошуках повстанських криївок. Військових невідступно супроводжували цікаві дітлахи, яких вони відігнати не могли. Криївок вони так і не виявили. Після проведеного обшуку старший команди офіцер сказав: «Напрасно вывезли хутор. Ничего здесь нет такого, за что можно бы вывозить людей».

Збираючи рештки свого майна у далеку дорогу, люди не забули про Церкву. Всі вірили що настане час і день, коли вони повернуться у рідне село і у їхній Церві знову вдарить дзвін і буде правитися служба Божа. Щоб вандали не знищили, старший брат Середюк Григорій Олексійович зняв і закопав на своєму городі церковний дзвін, а Церкву закрив на замок.

Отак Драгасимів, за винятком кількох пригледівшихся начальству хат, був зруйнований. Хай так, солдати НКВС – «червонопогонники», призвані з центральних регіонів Росії, таки були людьми чужими для села, але ніякі благання драгасимівських ветеранів війни, людей похилого віку, матерів з малими дітьми на руках, сльози дітей до активістів з сусідніх, недалеких від Драгасимова «колективізованих» сіл, жалю не викликали зовсім. Енкаведистські посіпаки і їх місцеві колаборанти старалися – не лише будівлі, навіть печі порозвалювали, намагалися остаточно стерти село з карти району, з карти України.

Ще переселенці стояли на подвір’ї своїх господарств, як прямо на їх очах розпочався грабунок їхнього майна. Грабували і не встидалися. Саме тому Снятинський цвинтар не прийняв тіло померлого колишнього керівника райвиконкому, який очолював виселення Драгасимова, головного його руйнівника Івана Худяка. Його тіло викидали з могили тричі…

Як вже зазначалося вище, мешканцям Драгасимова перед виселенням обіцяли мало не райське життя, високі зарплати і кращий рівень життя. Однак реальність виявилася інакшою, вона проявилася вже на залізничній станції. За наказом «червонопогонників» людей під охороною загнали у товарні вагони та як худобу повезли у тривожну безвість. Подальше майбутнє вивезеного народу тоді нікого не цікавило. Драгасимівців розкидали по дев’яти селах: Архангельське, Веселе, Вільна Поляна, Забєліно, Кашпорів, Казьонне, Леніно, Новоукраїнка і Хмелів Вознесенського і Привольнівського районів.

Зустрічали переселенців по різному. За спогадами Чичула Миколи Семеновича, їхня група добиралася до Вознесенська першим ешелоном два тижні. То були надзвичайно важкі дні, згадує Микола Семенович. Днями вагони стояли в тупиках і ми постійно ходили лаятися з залізничниками, бо виморять і нас, і худобу, кормити яку було просто нічим. Страшно бідували родини з маленькими дітьми, яких ні перепеленати, ні помити змоги не було. Десь там далеко ззаду за нами добиралися вагони з нашим деревом з розібраних хат. За два тижні ми добралися до степового Вознесенська. До степу ми, звичайно, були не привичні. У нас буяла зелень, трава по коліна, а тут страшна спека, скільки сягає око навкруги все випалене сонцем, жовтий голий степ. Жінки знов у плач, ми тут не виживемо…

На залізничному вокзалі Вознесенська перший ешелон переселенців зустрічали перестрашені люди, у більшості боялися з нами навіть говорити. В основному справлявся і організовував наше розселення начальник нашого ешелону, молодий Євген Зінківський, який щойно повернувся з армії.

У деяких селах, через які ми проходили місцеві мешканці зустрічали переселенців з вилами і косами при дорозі, налякані, мовляв зарізяки, бандерівці і бандити ідуть, то ж загоді приймали міри самооборони… Так їм говорили, так їх навчили, що «західняки» як учасники національно-визвольного руху, являються виключно бандитами і головорізами.

Переселенців кинули у голий степ – живіть як знаєте. Коли прибули до села Весьолоє то побачили їх веселе життя. У селі було всього три хати абияк складених з каміння, інші – звичайні землянки. Більшість тамтешніх мешканців села мешкали у виритих у землі землянках, біля деякої знаходилася лише прив’язана коза – ось і вся господарка. У Драгасимові півниці були у кращому стані, ніж ці «житлові приміщення». Нас спершу поселили, згадує фронтовик Микола Чичул, у селі Весьолоє до місцевої комуністки, влада її заставила нас прийняти. Вона була відвертою російською шовіністкою, дуже погано до нас відносилася, ненавиділа все українське, особливо мову, все для неї було ворожим, націоналістичним. Куска хліба нашій сім’ї не дала – живіть хоч здохніть. А у нас маленька донечка, всього три місяці – набідувалися, хай воно пропаде! Але мусіли терпіти поки не побудували у селі свою драгасимівську вулицю. Корінні мешканці села Весьолоє у більшості вимерли під час голодомору 1947 року, багато не повернулося в село з війни. То ж у село для роботи у колгоспі завезли росіян з Росії і нас, пригадує Микола Семенович. Спершу росіяни, які жили у простих землянках і будуватися не спішили, наших людей боялися, спілкувалися з нами досить обережно і старалися нас уникати. Ввечері ні у кого світла у хаті нема – всі затаїлися, бо поряд «бандери». Але досить швидко вже дивувалися нашій заповзятості і майстерності у роботі. – Чи ви коли не будь спите? – здивовано запитували драгасимівських чоловіків, які зі сходом сонця вже поралися на будівництві осель.

Багато з місцевих мешканців, беручи приклад з драгасимівців, теж почали будуватися. А коли узнали правду за що їх нових сусідів вивезли і покарали, то взагалі досить швидко подружилися з ними, почали ходити до них в гості, бо впевнилися, що бандити так завзято працювати не будуть. Місцеві парубки стали заглядатися на працьовитих драгасимівських дівчат, почалися спільні весілля.

За спогадами Варвари Грицюк, їх на вокзалі у Вознесенську вже зустрічали значно краще. На машинах приїхала місцева молодь, представники з сіл і колгоспів, змучених дорогою людей підбадьорювали колгоспними піснями, демонстрували своє щасливе заможне життя «заблудним відсталим западенцям». Зустріли нас, пригадує ті дні Варвара Грицюк, «файно, без образ, нема що сказати, місця нам поробили. Нас чотири сім’ї поселили в клубі. Ми з мішками поділили зал на чотири частини і так жили допоки не побудувалися».

Фербей Катерину, 1922 р. н., виселяли в останній групі. Добиратися залізницею до Миколаївщини, якби сьогодні, менше доби, а тоді їхня група їхала цілий тиждень. Виселення назавжди запало людям в пам’ять. Дорога була надзвичайно важкою, худоба реве, кормити нічим, діти плачуть – одним словом, пекло справжнє. За словами пані Катерини, зустріли їх на Миколаївщині теж добре, співчутливо, по-людськи, спеціальні представники з колгоспів приїхали за ними на станцію. Її з немовлям на руках сперва приютила якась пані, викупала і перепелинала дитину, дістала молока. Затим забезпечила можливість всім помитися. І так дружно жили до будівництва своєї хати.

Так-сяк облаштувавшись до життя драгасимівців взялися за роботу. Через тиждень-два почали приходити вагони з нашим лісом, згадує Микола Чичул. Ми організували будівельну бригаду і взялися до будівництва. Починали роботу з сходом сонця і закінчували з його заходом. Місцеві чудувалися, бо у четвертій годині ранку вже чули як сокири дерево тешуть. І так гуртом ставили хату за хатою.

Але недовіра місцевої влади до переселенців тривала ще довго. Для підтвердження цього, Микола Чичул приводить такий факт. Ще за німецької окупації німці через Весьолоє проклали залізницю. Прийшло туда наше дерево, ми його сторожимо, бо місцеві розкрадають, дерево там у великому дефіциті, степ, палки не знайти. З станції возимо ліс волами. Якось їдемо і бачимо наш лейтенант Євген Андрійович Зінківський лежить мертвий при дорозі під тополею. Як виявилося, його ще й пограбували, вкрали паспорт і гроші, що він мав з собою для виплати людям «підйомних». Ми повідомили владу про трагедію, начальник нашого ешелону повертався з переселенського комітету вирішувати справи, витребувати для нас так звані «підйомні». Його вбила місцева банда, але підозра впала на нас, мовляв це могли зробити лише бандерівці-западенці.

Мене з хлопцями, пригадує Чичул, викликали до сільради. Там міліціонер Погорєлов нас арештував, пояснень наших слухати ніхто не захотів, кинули в кузов машини, накрили брезентом і під караулом міліціонера з націленим на нас карабіном повезли на міліцію. Довго нас били і катували, зітхає ветеран війни, хотіли, щоб ми взяли те вбивство на себе. Але ми стояли твердо і нас прийшлося відпустити, бо доказів проти нас не було. Та у селі довго на нас дивилися боком, вважали, що те вбивство могли спричинити лише ми, бандерівці. Але згодом хтось обікрав сільмаг у сусідньому селі і міліція виявила у одного чоловіка вкрадену там матерію, за якою виявили і злодіїв. У них же і знайшли паспорт вбитого начальника нашого ешелону. Після розкриття цього вбивства відношення у селі до нас змінилося на краще.

Вид будинку С. Грицюка після виселення родини з Драгасимова
Вид будинку С. Грицюка після виселення родини з Драгасимова

Приживалися переселенці у Миколаївських степах важко. Не лише люди, а й худоба. Звиклі до зеленої отави, драгасимівські корови не могли призвичаїтися до сухої паші влітку, від спеки у них потріскалися навіть морди… Колгоспна велика рогата худоба не приймала галицьку породу до стада. Прийшлося побідувати, згадує Чичул Микола, заки на Миколаївщині налагодилося хоч якесь життя…

Врешті, слід особливо наголосити, що коли ще не встигли всі «добровільні переселенці» дістатися місць свого заслання, як місцева влада розпочала конфіскацію (!) їх майна, що осталося в селі, яке не змогли переселенці забрати з собою. Після конфіскації розпочалася його купівля-продаж. Цим займався навіть виконком районної ради. Цитую за протоколом засідання Снятинського райвиконкому від 4 вересня 1951 року:

– гр. м. Снятина Мосічкіну П.Т. продати з держфонду стайню в с. Драгасимові, яка раніше належала Гринчуку. Стайня оцінена на 930 крб;

– гр. села Х. Будилів Пічугіну В.В. продати конфісковану хату у Драгасимові, яка раніше належала Фербей Г.Д. Хата оцінена райфінвідділом на 4160 крб;

– гр. села Стецева Гаврилюку Миколі Юрійовичу і Антонюку Григорію Івановичу продати конфісковану хату у Драгасимові, яка раніше належала Сорохану Дмитру Степановичу. Хата оцінена райфінвідділом на 5715 крб; – гр. села Княже Фербей Марії Іллівні та Данилюк Наталії Миколаївні продати хату в с. Княже, яка раніше належала Фінтену. Ціна 1148 крб;

– гр. села Белелуя Шлемку Дмитру Федоровичу продати конфісковану 29.06.1951 р. хату в Драгасимові, яка раніше належала Гринчаку Івану. Хата оцінена райфінвідділом на 2840 крб;

– гр. села Стецева Никифоруку Івану Дмитровичу продати конфісковану хату в Драгасимові, яка раніше належала Мамчур Насті. Хата оцінена райфінвідділом на 2560 крб. (рішення № 378 від 29.06.51 р.);

– продати колгоспу ім. Сталіна дім і дві стодоли Гнідана, дім, комору, стайню і сарай Курилюка, бувших мешканців села Драгасимів, на загальну суму 19830 крб.
Рішенням райвиконкому закріплено будинок № 106 у Драгасимові як будинок учителів, а у Княжому конфіскований будинок Винничука В. П. за міліцейським участком і будинок без номера для учителів. Відправку останнього ешелону з драгасимівськими переселенцями разом з переселенським відділом райвиконкому особисто організовував і інспектор відділу переселення виконкому обласної ради депутатів трудящих Степанченко.

Advertisements