Позначки


http://www.novadoba.org.ua/sites/default/files/42.pdf

коваль антоніна іванівна,

вчитель кривоозерської зоШ і-ііі ст. No1, смт криве озеро

Погляд дослідника

……………..

Спогади Дмитрів Анни Юріївни 1925 р. народження, про-живаючої за адресою вул. Пархоменка 11, смт. Криве Озеро, Миколаївської обл.

У Скородному було 200 номерів, половину переселили на Волощино, а половину на калантирський посьолок. У нас поля були не орні, їх не можна було обробляти тракторами, а тіль- ки волами, биками. Про те що ми маємо залишати рідні до- мівки нам сповістили за 3 дні до того. На третій день у наш двір в’їхала машина і нам дали трохи часу для того щоб ми зібралися.

Виселяли нас в кінці осені. Щоб якось прожити ми взяли з собою в дорогу корову, дві курки, трішки дров, картоплі з 5 центнер, а решту залишили так і не викопаною, багато не можна було брати, тому що нам давалася тільки одна машина на сім’ю. На нові місця ми їхали товарними потягами разом з усім тим що ми взяли з собою, дорога була виснажлива, на потягах ми доїхали до Любашівки, потім нас вигрузили, а далі автобусами ми приїхали у Криве Озеро

Разом на одній землі. істоРія УкРаїни багатокУльтУРна.
Розділ: як ми жили разом. співіснування (повага, дружба та конфлікти) в історії України

Наші нові хати були побудовані з лампача, а груби з сирової цегли. Взимку ми палили соломою та коляндрою, яка росла біля нас. Коли був мороз то весь дим йшов на хату, тому що хати були ще мокрі і від того старі і малі хворіли. Нам давали по центнеру пшениці, вона була перемішана з вонючою колян- дрою. Коляндру ми вибирали, а пшеницю мололи в жорнах.

Там у Скородному нам жилося добре, ліс під боком, можна була назбирати багато ягід, черешень. Там ми їли чорний хліб, а коли приїхали сюди то люди, які тут жили їли уже білий хліб. Тутешні люди ставилися до нас погано вони думали що ми хотіли сюди їхати, але це було не так, але були й такі, що ставилися до нас з розумінням, дозволяли жити у їхніх хатах поки ми не обладнаємо своїх, годували нас, та допомагали.

Хто зна якби ми залишилися там, чи жили б ми там як тут, чи їли б білий хліб, чи ні? Але все ж таки у рідній домівці за- вжди легше жити.

Спогади Маройко Наталі Дмитрівни 1928 р.н. проживаючої за адресою вул.Гайдара 7, смт. Криве Озеро, Миколаївської обл.

У нас був колгосп у Скородному. У людей все позабирали і гнали робити в колгосп.

Одного літнього дня я йшла на роботу, а вже була вагітна другою дитиною. Мене зустрів мій чоловік і завертає мене: «Йди додому, бо нас вже записали вивозити». Боже, як я пла- кала! За три дні ми мали приготуватися до переїзду. Я все кинула і почала картоплю копати, а вона ще тільки цвіла. Поки їхали на схід, та картопля побилася і погнила у вагоні. Приїхавши уже на нові місця, ще три місяці я була на квар- тирі. Нам добре жилося, хазяйка була мені «мамою», все мені носила. Приїхавши у Криве Озеро нам давали по 10кг кукуру- дзяної і 10 кг пшеничної муки на місяць.

Потім мій чоловік Петро набив глини, зв’язав очерету і на- стелив у нашій недобудованій хаті на землю. Взяв на складі у колгоспі двері, вклав їх і ми перейшли у ще не готову для проживання хату. Це дійсно була хата, а не будинок, бо муро- вана з глини. Викопав на корову землянку бо не було стайні. По солому ми ходили аж в сусіднє село Леніно, за 10 км, бо не було що корові їсти дати. Ішли дощі і у ту яму-землянку ллялася вода і ми корову витягували вранці звідти, але побу- дувати стайню можливості не мали.

Ми народилися в гарному краї, але нас перевезли не пита- ючи згоди. Жилося нам добре, там люди до колгоспу все самі робити ходили, боялись щоб не вислали до Сибіру. Будинки були у нас гарні, з дерева.

Розповідь Литки Гната Дмитровича 1931 року народження (в селі Скородне Ново-Устріцького району Дрогобицької об- ласті ),проживаючого в селі Голоскове Кривоозерський район Миколаївська обл.

« Згадувати ті часи без болю неможливо й досі, хоч пройшло вже багато років. Залишали рідні місця, обжиті домівки, моги- ли найрідніших людей, усвідомлюючи, що більше вже ніколи

сюди не повернуться. Ї м не хотілося вірити, що більше не ви- йде село на омиті росами ранкові покоси, що більше ніколи не підуть у ліс, всіяний різноманітними грибами і ягодами, що більше ніколи не вдасться освіжитися в стрімкими потоками Сяну. А повітря такого, як в рідному краї, свіжого і цілющого, наповнюю чого душу і тепло до самих п’ят, немає ніде в світі. З важким тягарем в душах залишали люди батьківську зем- лю. Про можливе переселення було попереджено за півроку. Але тоді ще не вірилося, що це можливо. Наївно думали, що це просто лякають, бо за весь час, після приходу на ті землі радянської влади, люди звикли до всіляких залякувань. А вже ближче до весни активізувалися партійні працівники, уповно- важені представники з області та району. Тоді стало ясно, що переселення не уникнути. Почалося все це в травні 1951 року. З кожного села району виділялися бригади по одному чоло- віку із сім’ї, ці люди їхали першими у місцях переселення. Їхнє село Скородне переселяли до села Голоскове, тоді ще Первомайського району Одеської області.

Завданням представників було будівництво житла для пере- селенців. Протягом майже двох місяців зі світання до смерку робили із глею та соломи вальки, лампач і будували з них житло. Працювати приходилося дуже важко, робота висна- жувала, адже повноцінного харчування тоді не було, як для них, так і для місцевих жителів, які працювали разом з ними. Так пройшло півтора місяці. А в липні по всьому Нижньо- Устріцькому районі почалося тотальне виселення корінних мешканців з рідної землі. Якась частина сіл переселялася у Львівську і Тернопільську області, частину людей “завербу- вали” на шахти Донецької області. А основний потік пішов на заселення території південних областей: Миколаївської, Херсонської, Одеської. За добу до відправки людей попереди- ли, щоб вони приготували в дорогу все, що вважають за по- трібне. На ранок уповноважені партійні представники, війська МВС, підрозділи міліції зі східних та південних областей ото- чували село за селом. Людям наказали залишити домівки і зібратися на околиці села.»

Розповідь Литки Ганни Семенівни 1931 року народження (в селі Розсохате Нижньо-Устріцького району Дрогобицької об- ласті ),проживаючої в селі Голоскове Кривоозерський район Миколаївська обл.

«…Кожен взяв із дому, що міг. Тільки-но сім’я покинула двір, як слідом забивали вікна і двері. На краю села всім на- казали чекати. Ніхто не мав права залишати вказаного місця. Патрулювання вели війська та міліція. Так на відкритому по- вітрі з усіма пожитками люди пробули цілу добу, аж поки на другий ранок всіх не повезли на залізничну станцію. На до- рогу видали по двісті рублів на душу.

Протримали всіх на станції ще добу, поки не подали вагони. Всіх людей розмістили в товарних вагонах разом з худобою і всім господарським знаряддям. На третій день прибули на станцію Любашівка, звідти автомобілями перевезли до міс- ця призначення. Люди, які приїхали з худобою, пригнали її

page3image26224

пішки. Від уповноважених осіб із села Голоскове, які супро- воджували переселенців, дізналися, що їдемо в степовий хліб- ний край, де є все, треба лише трудитися.

Як удома, так і тут, у чужому краї, який мав стати нам рідним, надіялися на свої умілі працьовиті руки, селянську кмітливість, на добросовісне відношення до праці. Адже не було такої роботи в сільському господарстві, яку б не вміли виконувати наші люди. Сподівалися ще на більш-менш гідні побутові умови життя та приязне ставлення з боку місцевих жителів. Як виявилося згодом, сподівання ці виправдалися лише в незначній мірі.

По приїзді більшість людей розмістилися по квартирах. До місцевих мешканців поселяли, як правило, по одній сім’ї, а дехто, якщо дозволяли житлові умови, приймав і по дві. Двадцять сімей розмістили в конюшні. Там вони пробули до самих морозів. Ціле літо і цілу осінь велося будівництво жит- ла. Робота ця була неймовірно важка. Весь час доводилося місити глину, робити лампач. Техніки не було ніякої. Все ро- били в ручну, кіньми і волами. Будівництво житла було най- першою справою, але робили цю роботу не всі. Інші люди піш- ли на так звані « штатні» роботи, доглядати корів, свиней, овець. Деяка частина людей влилася до складу рільничих бри- гад. У поле доводилося ходити пішки по 6-8 кілометрів в один кінець. Штатні ж працівники працювали без вихідних днів і без свят.

Перед самою зимою стало зрозуміло, що все житло збуду- вати не вдасться. Штатних робітників поселили в більш-менш готові будинки. До них підселяли на зиму й інших. А біль- шість знову на зимовий період поселилися на квартирах. І так пережили аж до осені 1952 року, поки не збудували всі будинки. Нас поселили на квартиру солдатської вдови Олени Савівни Чечельницької. З господаркою дуже пощастило.

Важкі то були часи для всіх. Побутова бідність, голод, важ- ка праця. Хоч як було важко, але господиня дома прийняла переселенців з радістю. Віддала нам (а я тоді була вагітна) своє ліжко — збиті із дощок нари. Сама з малолітнім сином Олексієм спала на землі на солом’яному настилі. Доброї душі і щирого серця людина ділилася з ними всім, що в неї було. Хоч її вже багато років нема з нами, але завжди наша сім’я згадує цю прекрасну людину добрим словом.

В переважній більшості населення, оброблене комуністич- ною пропагандою, знаючи, що переселенці приїхали з країв, де люди боролися за Вільну Україну, зустріло їх нерадісно. Важким каменем лягали на душу докори місцевих жителів: «Чого понаїхали на наші землі? Ви там нічого не мали». А хіба хтось хотів їхати сюди по своїй волі? Відчуття, що в людини насильно забрали батьківщину, не полишає нас й досі. Дідусь згадує: «Навіть діти місцевих жителів ставилися до нас з презирством, підбігали до нас з дерев’яними автоматами і зі словами «повбиваємо бандерів» імітували стрілянину.

Advertisements