Позначки


http://www.hurtom.com/portal/?p=496
 
Тота сторона мила, де м’я мати породила…*

09/12/2011 Петро Катеринич

… Ридали потічки, волали вершини,
Як злочин чинили тирани-мужі:
Нас виривали із гір Лемковини, –
Тільки не вирвали гір із душі.
                                                
Так склалося, що за свою історію Україна пізнала чимало болю, наковталася солоних та гірких «сліз», була розіп’ятою за свої ідеї, духовні та моральні цінності й ідеали, древні традиції, що переходили від роду до роду та входили в кров ще з моменту народження, з молоком матері.

Багато випробувань на долю нації припало від так званих «добрих» сусідів – Росії, Румунії, Польщі, Угорщини. Здавалося б, з Росією Україна – братній народ, обидві нації вийшли з однієї спільної слов’янської «колиски», одначе російська диктатура, народжена в пеклі злих сердець, придушувала прояви будь-чого українського, нищила дзеркальну воду самобутніх і древніх джерел української культури, гасила багаття національного патріотизму. Саме про жахіття братовбивчого, кривавого тоталітарного режиму і йдеться в книзі – сповіді «Злочин без кари», виданій в цьому році у Києві. Автори книги Василь Ковальчук і Лідія Стойкова ще будучи дітьми, зазнали чимало горя та поневірянь.

До 1939 року на території Лемківщини проживало близько 160 000 українців, одначе після етноциду 1946-1947 (операція «Вісла») Лемківщина залишилася без потенційних корінних жителів, без рушія народних традицій та діалекту. Культура лемків була морально та духовно розтрощена «залізною» та кривавою рукою сталінського режиму.

… Ось Яворина, мов неня, привітна
Руки зелені навстріч протяга:
«Діти мої, де блукаєте, рідні?
Адже коріння без вас засиха».

«Злочин без кари» – не просто книга. Це сповідь. Сповідь зраненої печаллю душі. Душі, котра вічно має крила. Крила, які прагнуть вернутися на батьківщину, побачити шпилі рідних гір, уздріти батьківську світлу домівку, поцілували милу губам, думкам та серцю землю. Страшно, коли тебе відривають від дому, коли кидають напризволяще, коли не залишають бодай малого шансу та права на волю, на щасливе існування на Батьківщині. Василь Ковальчук – син своєї землі, дитя України. Він мужньо витримав репресії. Він встояв. Вітри часу не зламали його моральної серцевини. Змучили фізично, але не духовно. Я плакав від спраглого крику поезій Василя Ковальчука. Це щось більше, аніж просто поезія. Це – єдність почуттів, емоцій та страждань, печаль життя, котра «розтерзала на шмаття» серця багатьох лемків, але залишала вічну іскру в кожному з них, аби частинки серця могли з’єднатися. І кожна згадка про рідний дім зцілювала, додавала сил, оживляла джерела стомлених душ. В оповіданнях Василя Ковальчука криється не менш філософський сенс. Глибокий психологізм вистражданих почуттів виливається на рядки. Господи, якби сьогодні такою безмежною, як тоді, була любов до Вкраїни сучасного молодого покоління! Якби ще більше молодих людей усвідомлювало, за що віддавали своє життя їхні попередники, за що боролися, то цінували б і волю, і Вкраїну, і рідних батьків. А так коїться хаос… Як до болю щиро згадує Василь Ковальчук лемківську зиму, літо, осінь… Невеличкі абзаци, а стільки в них змісту, стільки любові та щирості, що серце по вінця переповнює. «… від самого лісу, з гори спускаються на санях малі і дорослі…господарі на луках складають копиці сіна… тато розкладає вогонь – печуться бандурки…». Відверто, відкрито, правдиво про біль залюблених в рідний край людей вдасться сказати лише тому, хто пропустив це все крізь призму власної душі, крізь свої почуття та переживання. Трагічно солов’їною видається розповідь польки пані Даути, котра почула про трагедію лемків від матері: «Щоб ще раз побачити рідні краї, один з наших односельців за ніч і півдня пішки пройшов від Нового Санчу до Злоцького і назад близько ста кілометрів…обвів поглядом краєвиди, поплакав і поспішив назад…» На такий подвиг були здатні лише особистості, які не можуть зрадити свою землю, котра дала життя, на якій зробили свій перший ковток повітря, стали на ноги, виросли… Кров’ю здатні скропити рідну землю її сини, аби лише навік залишитися поруч. Гострим вістрям кинджал тоталітарного режиму поволі вбивав українську націю, котра трималася, хоч і була змучена та знесилена, до переможного кінця. Згадати лишень слова тітки Петрини до партійного чиновника: «Нема від вас життя. Хоч вішайся», на які високопоставлений «гість» зневажливо та гордо відповів: «Вот ремень. Вешайся». Не було в диктаторського режиму серця. Ним його обділила природа. Тиранія не знала, що таке істинна любов. Зачерствіли серця й у її «соратників» та поплічників. Ще дитиною автор цікавих та самобутніх оповідок пережив та побачив багато. Набагато більше за своїх однолітків, котрим не дісталася така доля, котрих розпестило безвладдя та безправ’я, які, за словами мудрого дядька Івана, «нічого, окрім коров’ячих хвостів в житті не бачили»…

Мені приємно було дізнатися, що автор мемуарів Василь Ковальчук є випускником нинішнього Інституту журналістики. Автор цікаво обіграв різні розділи-розповіді зі свого життя. Мені, як студенту-першокурснику, неймовірно цікаво було почитати про шкільні та студентські роки лемка Василя Ковальчука, котрий, незважаючи на жодні перепони, знайшов у житті щире щастя, волю та істину…

Болючою є і розповідь дружини Василя Ковальчука, співавторки книги-сповіді Лідії Стойко. Дівчина пізнала цей світ, як ніхто інший. Вона ніколи не знала батьківської турботи, їй не було як відчути тепло материнських рук, щиру і віддану батьківську любов. Чому? Батьків Лідії Стойко знищили. Їх вбив тоталітарний режим, який у кожному патріотові вбачав злочинця, ворога народу, а то й гірше – зрадника-вбивцю, котрого просто повинні вилучити з суспільної свідомості як особливо небезпечного. Тоді розпочиналося «пришивання» карних справ за участь в неіснуючих громадських організаціях чи мітингах. Так найлегше було знищити людину. Підірвати її фізичне здоров’я, і найгірше – задушити морально. Я дякую Богові, що живу у вільний час. У час, коли можна усвідомити те, яким було минуле, аби змінити щось в своєму житті на краще. Сльози. Печаль. Біль… Все це впереміш з криком душі відчув я, читаючи першого за 6 років заслання листа матері Лідії Стойко. За що? За що була вбита ця жінка, матір, донька? У чому була винна її молода душа, котру тоталітарний режим кинув на розтерзання «левам» заслання? «А сейчас я чувствую себя самой счастливой в мире, что вы живы, и так хочется попросить, попросить всем существом: мои славные, хорошие, доживите, продержитесь, пока я приеду, так хочется собраться ещё хоть раз после этих тяжёлых годов разлуки… После весточки из дому я опять бодра, сильна, крепка физически…». Материнська любов здатна долати будь-які кордони… Як тяжко усвідомлювати, що більше ніколи не зустрінешся з найріднішою особою в житті, а на згадку залишаться лише незрадливі, невмирущі та вічні слова: «Рости, моя хороша люба донечко, моє карооке щастя. Обнімаю і міцно цілую тебе – твоя мама».

Книга «Злочин без кари» – дзеркало суспільної свідомості. Автори творчої праці – люди з мудрістю за плечима. Люди, котрі прожили та побачили немало. Василь Ковальчук змушений був покинути лелече гніздо, Лідія Стойко – рости без материнського плеча. Так розпорядилася історія. Жорстока історія, котру творив тоталітаризм. Живімо так, аби було що згадати, живімо так, аби майбутнє було світлим, шануймо та любімо своїх рідних, бо вони – наша опора, наш життєвий талісман.
*- з лемківського фольклору.

Прочитав книгу Петро КАТЕРИНИЧ, член НСЖУ

Advertisements