http://www.day.kiev.ua/221887
Захід на сході
Останнім часом усе частіше лунають пропозиції створити «партію переселенців», або Про зв’язок Миколаївщини з… Польщею
Василь ФЛЯК, громадський діяч (корпункт «Дня» в Миколаєві)

ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ АВТОРА

ЗЛІВА НАПРАВО: МАТИ МАРІЯ (У ДІВОЦТВІ БРИНДЗЯ), БАТЬКО ФЕДІР ФЛЯК І ТІТКА СТЕФА

Пам’ятник В’ячеславу Чорноволу в Миколаєві на погляд українця, який мислить стереотипами, може видатися дивним. Як і величний монумент у вигляді хреста зі дзвонами, присвячений жертвам Голодомору. Людині, хай то з Києва, Львова чи Донецька, такі пам’ятники здаються більш характерними для Західної України,ніж для «червоного поясу» колишньої Новоросії. У час великого протистояння, яке ввійшло в історію під назвою помаранчевої революції, коли Україна поділилась у своїх симпатіях між двома кандидатами в президенти, допитливе око, аналізуючи результати виборів, могло б помітити серед характерних для Миколаївщини «біло-блакитних» виборчих дільниць присутність — наче оаз у пустелі — «помаранчевих» дільниць, де переважна кількість виборців голосувала так, як переважно голосують на заході України. Але це здається дивним, поки не дізнаєшся, що ці люди насправді із заходу.

2011-го виповнилося шістдесят років, як із західних українських земель, що відійшли до Польщі, на схід і південь України були переселені десятки тисяч людей. Цьому по-справжньому великому переселенню передував «Договір між Польською Республікою і Союзом Радянських Соціалістичних Республік про обмін ділянками державних територій», укладений у Москві 15 лютого 1951 року. Обидві країни домовилися, що СРСР поступається Польській Республіці, в порядку взаємного обміну, ділянкою державної території в Дрогобицькій області загальною площею 480 кв. км. Ця ділянка відійшла до території Польської Республіки. Багато переселенців 1951-го року, в основному з Нижньо-Устріцького району, опинилися й у Миколаївській області. Крім того, людей переселили в Одеську, Херсонську та Сталінську, нині Донецьку, області.

Для мене — дитини, що виросла на Миколаївщині в родині переселенців, — назва невеличкого містечка Нижні Устріки на сході сучасної Польщі звучала як «Земля обітована», а річка Сян, про яку співають у Гімні України і на якій народилися й виросли мої батьки, була для мене справжнім Йорданом. Довгий час це було щось дороге, але назавжди втрачене — і для мене, і для моїх батьків. Згадуючи свою малу батьківщину, вони неодмінно вживали слово «до?ма». Місце, куди їх переселили, було зовсім не таке, як «дома». Можливо, тому до природного працелюбства переселенців, вихованого у релігійних західноукраїнських сім’ях, іще додавалося підсвідоме бажання перетворити цей сірий степовий край на щось таке, що нагадувало б край рідний — зелений. Батьки згадували, як переселенці буквально накинулися на роботу. На полі, на фермі, у свинарнику — всюди чулася незвична для місцевих людей енергійна мелодійна говірка новоприбулих. Іще пам’ятаю, як дехто кепкував над бойківськими діалектизмами. Але з часом пародіювання говірки новоприбульців увійшло у звичку місцевих і деякі з них послуговувалися нею не гірше, ніж самі її носії. Також багато західних обрядів, як, наприклад, весільних, припали до смаку жителям півдня і поступово входили і в їхнє життя. Переселенці поступово теж призвичаїлись до звичаїв місцевих, але й дотепер замість російського мату комусь недоброму можуть традиційно побажати, щоб його «шляк трафив» або щоб до нього «перун стрілив». Що стосується мови, то також до цього часу люди старшого віку говорять так, як говорили «дома». Частка «ся» не приєднується до кінця дієслова, а вживається так, як зручніше для вимови. Замість повних форм часто вживаються скорочені: «мі» замість «мені», «тя» замість «тебе», «го» замість «його». Збереглися, як і в польській мові, старі часові форми, які обходяться без повторення займенників «я, ти, він, вона, воно». А поширеним вигуком «Но!» в залежності від обставини і різною інтонацією можна висловити найрізноманітніші почуття.

Нижні Устріки, нині Устшикі Дольне, з населенням близько десяти тисяч осіб — затишне містечко неподалік від українсько-польського кордону. Позиціонує себе як місце відпочинку, особливо зимового. Тут є найрозвиненіша інфраструктура для лижного спорту, тому Нижні Устріки часто називають зимовою столицею Підкарпатського воєводства. Я поцікавився походженням назви Нижні Устріки. Містечко розташоване на усті ріки. Тому коли, перекладаючи з польської, у нас назву пишуть через «и» — Устрики, це викликає у мене відруховий спротив і бажання «повернути історичну справедливу назву». У місті збереглася й діє українська греко-католицька церква. Її відвідують українці, які якимсь дивом залишились або повернулися після переселення додому. Через шістдесят років після переселення ми, понад сорок чоловік із Миколаєва і кількох сіл Миколаївської області, нарешті теж спромоглися зібратися «додому». Поїздка, яка відбулася наприкінці минулого літа, запам’ятається мені надовго. Двома групами ми вибралися до Польщі на Бойківську ватру. Так називають зібрання колишніх мешканців-бойків. Його вже десять років організовує Товариство «Устріки», засноване в місті Миколаєві Львівської області. Мене особисто дуже зворушило, як жителі одного села, до котрого вже немає під’їзду, майже п’ять кілометрів ішли пішки туди й назад, аби тільки вклонитися землі, на якій народилися. Вклонитися — не в переносному, а у прямому значенні. Під старою грушею, три рази. Від себе, від тих, хто не зміг приїхати, і від тих, хто вже ніколи не зможе приїхати. Іще я не міг не надивуватися, як по шістдесяти роках пам’ять зберегла образ рідного села, якого насправді вже немає. За якимись містичними ознаками люди згадували, де чия стояла хата. І взагалі якась загадкова сила відчувалась у немолодих вже «прочанах».

Темою переселення з Польщі у 1951 році, а також в інших роках, останнім часом почали займатися на досить високому рівні. Науковці готують докторські дисертації. Як на мене, ця тема є набагато ширшою. Зробивши колись «відкриття», що в Миколаєві багато українців, я наразі відкрив, що тут досить великий відсоток «заходу». Йдеться не тільки про переселенців із Польщі — українців, а й етнічних поляків. Якщо, наприклад, у Миколаєві заговорити в якійсь компанії на тему Польщі, то досить часто можна виявити, що хтось із присутніх тим чи іншим чином пов’язаний з Польщею: або батьки колись були переселені з Польщі, або бабця була полькою, або мають друзів у Польщі, або просто люблять слухати Марилю Родович, читати Станіслава Лема або дивитися фільми Анджея Вайди. Про цей «польський чинник» говорили самі поляки напередодні останніх президентських виборів в Україні. Маючи супутникову антену, я бачив передачі, коли поляки в Польщі щиро дивувалися і майже обурювались, чому жоден із кандидатів не звертає увагу на такий значний прошарок електорату, який запросто може дати омріяний відсоток або бодай два голоси «за». Будучи трохи заангажованим у виборчий процес, я намагався «докричатися» до деяких кандидатів і привернути їхню увагу до такої категорії населення, як переселенці з Польщі і поляки взагалі. Ніхто з тих, до кого я достукався, увагу на те не звернув. І президентом не став.

Можливо, тому останнім часом усе частіше й голосніше лунають пропозиції створити власну партію переселенців і мати власного кандидата у президенти. Головну роль у цій справі могли б дійсно зіграти непосидючі й уперті бойки. Бо саме з бойків були гетьман Петро Конашевич Сагайдачний, Іван Франко, Степан Бандера та Михайло Вербицький — автор музики до гімну «Ще не вмерла Україна».

Advertisements