Теги


 ПРАІСТОРІЯ САНОЦЬКОЇ ЗЕМЛІ

Чому варто відвідати Санок і його околиці

Саноцька Земля розташована на географічному прикордонні Східних і Західних Карпат, до того ж володіє всіма атутами, необхідними для активного відпочинку. Серед незайманої природи і гірських краєвидів, з характерними для них полонинами, де безмежний простір дає почуття волі, а кришталево чисте повітря  і  вода гарантують екологічну безпеку – людина забуває про свої щоденні проблеми. Цей регіон, розташований на польсько-українсько-словацькому прикордонні, і від віків поєднував в собі культури Сходу і Заходу, досі зберігає сліди матеріальної культури поляків, українців, в тому числі лемків і бойків, євреїв, котрі проживали поруч. Дерев’янні церкви, костели, житлові та господарські об’єкти, збудовані в стилі характерному для цього терену, синагоги і кіркути – єврейські цвинтарі з могилами садиків – викликають зацікавлення в туристів, а одночасно дають змогу відчути неповторний клімат прикордоння, де зустрічалися різні народи. Тут діють музеї, які у своїх колекціях сьогодні зберігають дуже цінні історичні експонати: природничі, культурно-етнографічні, іконографічні, а також пам’ятки сакральної архітектури. Тут відбуваються циклічні фестивалі оперної і музики, фольклорного мистецтва, театральні заходи, ярмарки майстрів народного мистецтва. Приватні особи і організовані спортивні групи знайдуть тут всі умови для відпочинку, а також матимуть змогу зайнятися такими видами спорту, як хокей, ковзанярство чи лижний спорт взимку, а влітку –  плавання,  велосипедний спорт, чи вітрильний. Популярною сьогодні є риболовля на гірських ріках, в яких водяться лини, песруги, форель, а навіть соми. Такий вид спорту приносить багато задоволення рибакам. Карпатські ліси багаті на звірину, отож  це дозволяє мисливцям пошукати нагоду для отримання нових мисливських трофеїв. Завдяки розвинутій мережі доріг, пішоходних та велосипедних стежок, лижних шляхів, туристи без особливого клопоту можуть доїхати чи дійти до своєї мети. У самому Саноці, а також вздовж всієї траси, яка веде у Бєщади, Бескиди Низькі чи Карпатське Погір’я, знаходяться готелі, туристичні бази, ресторани та інші споживчі пункти, розраховані на широке коло відвідувача, при різних фінансових можливостях. Доїзд до Санока можливий залізницею з Варшави, Глівіц, Кракова, Лодзі, а також з Хирова (Україна) і з Гуменного (Словаччина). Можна їхати і автотранспортом, що ведуть в Санок з боку Кракова через Тарнів, а з боку Варшави – через Радом (або Люблін) і Жешув. Туристи з півдня Європи можуть перетнути польсько-словацький кордон в Радошицях і Барвінку, а туристи зі сходу –  в Кросьцєнку біля Устшиків Дольних, або в Медиці біля Пшемисьля. Крім в/в пунктів перетину кордону, діють і залізничні точки – в в Лупкові і Кросьцєнку, а недалеко від Санока функціонують ще й велосипедні, лижні і пішоходні пункти перетину польсько-словацького кордону, це: Розтоки-Гурне Руске, Вальніца-Осадне, Радошице-Пальота і Черемха-Чертіжне. Найближчі аеродроми знаходяться в Жешові, Кракові, Львові (Україна) і Кошицях Словаччина). Якщо досі Вам не вдалося ознайомитися з у достоїнствами Саноцької Землі, що у південно-східній Польщі, де серед чудових краєвидів і в досконалому екологічному середовищі, в центрі Європи можна займатися вибраними видами туризму – то СЕРДЕЧНО ЗАПРОШУЄМО.

 

 

 

 

 

Саноцька Земля

 

Праісторія Саноцької Землі

Результати археологічних досліджень визначають перші сліди осадництва на Саноцькій землі біля 40-го тисячоліття д.н.е. З цього періоду походять знайдені в Сані і колишніх його притоках і селах: в Гочві, Ольшаниці, Угерцях, знахідки зубів та іклів мамонтів. Про перебування homo sapiens, т. зв. ловців мамонтів, на наших теренах свідчать віднайдені у Глудні та Весолей біля Динова кремінні знаряддя (27- 17 тисячоліття д.н.е.), а також сліди таборища ловців північних оленів знайдені у Гломчі. 9-те тисячоліття д.н.е.- закінчує кам’яну епоху. З того періоду походить численний асортимент кремінних знарядь. Серед них т.зв. драпачка, рильце і гроти-листяки (знахідки з Пакошувки, Завадки Мороховської, Весолей, Бахужа). Молода кам’яна епоха – неоліт, належить до найбільш революційних в історії людства. Починається вирощування рослин та тварин, виробництво глиняного посуду, шліфування кремінних та кам’яних знарядь з отворами. З різних місцевостей Підкарпаття – Лобочев, Панішув, Соколе, Бубрка, Саковчик, Мокре, Морохув, Пораж, Чашин, Санок-Ольховце, Завадка Мороховська, Гочев, Тужаньск, Заґуж, а також на Динівському Погір’ї, походять (з кінця  кам’яної епохи – 2400 р. до н.е.) віднайдені кам’яні і рогові мотики, серпи, сокири, ткацькі тягарці, дрібні кремінні знаряддя, фрагменти горнців, які належали до перших хліборобів. Біля рільництва, починається також випасання тварин на пасовищах, про що свідчать сокирки з т. зв. каменя смугастого та, характеристичний для пастухів, глиняний посуд, прикрашений відтиском мотузка. Вже під кінець кам’яної епохи появляються предмети з міді (наприклад сокирки з Глудна), які підтверджують залізну та бронзову епохи. І хоч весь час витворюють знаряддя та зброю з кременя, в інвентарі селищ та могил що раз частіше присутні предмети з бронзу. Від початку бронзової епохи з’являються численні скарби. І так треба вимінити знагідки: скарб із Стефковей – прекрасно орнаментові прикраси, а також багато бойові чекани (найстаршим з території Саноцької землі); зі Страхоціни – аналогічний чекан закарпатського походження; з Заґужа і Залужа – набір прикрас (намиста, браслети, кольє, коралики); мініатюрні серпи з Фалєювки, культового значення; з Заршина та Тирави Сольної (кінець епохи). На багатьох становищах, з різних періодів епохи бронзу, стверджується закарпатський вплив. Осада з такими пам’ятками була досліджена в Саноці. Впливи з півдня підтверджує також бронзова сокирка з молодшої епохи бронзу з Чертежа. Поки що не вирішений характер  становища з епохи бронзу “Городище” в Трепчі (правдоподібно оборонний). Водночас обличчя культурне цього закутка краю вирішує людність, яка приносить новинки з півночі. На переломі VIII/VII стст. д.н.е. закінчується епоха бронзу та розпочинається епоха заліза (рання епоха заліза: скарб з Гломчі – біля 300 прикрас, які знаходять аналогію в альпійському районі). Починається вплив двох могутніх цивілізацій – скіфів та кельтів. Відомі кельтицькі осади над Саном – Санок-Біла Гора та Трепча, де на вершині “Городище” могло знаходитись кельтське оборонне селище. Треба навести також осадництво в Пакошувці (та околицях), Риманові та сліди осадництва з району  надсолінського. У Трепчі віднайдено одну з найстарших відомих на Польських землях кельтська монета – наслідування статера Александра Македонського, з зображенням богинь Афіни та Ніки (ІІІ/ІІ ст. до н.е.). Перші століття нашої ери – це т. зв. період під впливом римським. З того часу знані осади в Пакошувці, Гломчі, Леску. Після мандрівки народів і майже цілковитого обезллюднення польських земель, на території Саноцької землі в VІ ст. з’являються слов’яни (звані склавінами). Найдавніші сліди їх присутності знайдено в с. Бахуж. Ще донедавна город Санок локалізовано на території сьогоднішого міста – на “замковій вершині”. Нині здається нам однак, що первісного Санока треба шукати, на вершині “Городище”. Віднайдено там центр староруської культури з найстаршою на Підкарпатті (пол. XІІ ст.) дерев’яною церквою. З храму залишились тільки кам’яні фундаменти нави і фрагменти вівтаря. На його попелищах, біля пол. XІІІ ст. було збудовано меншу будівлю сакральну, правдоподібно каплицю. Оба об’єкти оточені були кладовищем. Перед входом до церкви, в кам’яних саркофагах поховано найвидатніших представників місцевої суспільної еліти. Натраплено також на ще один сакральний об’єкт великих розмірів резиденціонального характеру. Археологічні досліди відкрили також дерев’яну криницю (легенда поєднує її з проваленою церквою), з якої від часу до часу мало бути чути звук дзвонів. У Трепчі знайдено сотні рідкісних предметів, що ставило Санок на рівні з Перемишлем – 7 бронзових наперстних хрестів-енкольпіонів з XІ-XІІІ ст., м.ін. один з уламком метеориту; єрусалимські хрестики, перстені з представленням хреста; завішка – постать архангела. Зі світськогою сферою пов’язані наступні унікальні знахідки: дві едентичні печатки, що приписуються князеві Рюрикові Ростиславичу з кінця XІІ і початку XІІІ ст. (свідчить це про функціонування в городищі канцелярії); срібні монети-динари аквілейського єпископа Готфрида наступника Пеллегрина (торгівельні контакти); прикраси – срібні колти з зображенням грифів, які були одним з елементів головного убору руських аристократок, а також фрагмент позолоченої бронзової діадеми з експресійним зображенням лева, що облизує лапу (підтверджується  високий ранг городища); численна мілітарія – м.ін. фрагменти кольчуги, наконечники стріл (присутність війська в городищі). Усі ці знахідки здаються безперечно доказують, що городище у Трепчі треба поєднувати зі згаданим в джерелах городом Санок. Свідчить про це, з одної сторони, різнородність, багатство та численність знахідок відкритих на Городищі, а з другої – присутність на майдані будівель резиденціонального та сакрального характеру.

 

 

Історія Саноцької Землі

Від початку нашої державності, землі, що входили в склад Галицької Русі, були суперечливою територією. За свої впливи тут боролись Руські князі, угорці та поляки. Часто земля терпіла і від татарської орди. Бажання панувати над цими землями проявляли перші польські володарі – Болеслав Хоробрий і Болеслав Смілий. Крім польських володарів, таке ж бажання виникало і в угорських. 20 січня 1339 р., у Володимирі Волинському Юрій ІІ Тройденович, з ласки Божої Князь і дідич королества Руси, видав сандомєжському мешканцеві Барткові привілей на організування і проведення в Саноці локації міської гміни на німецькому праві. Це новолоковане місто мало статися на довгі роки важливим адміністративним осередком – столицею Саноцької Землі. Добрі відносини з поляками, латинське оточення, впливи католицького Костела викликали серед руської аристократії антипатії до влади. Існує припущення, що Юрій був отруєний своїми боярами весною 1340 р. На відомість про смерть Юрія ІІ Тройденовича, Казимир Великий негайно подався на Русь, щоби забезпечити собі панування. Після приєднання до Польського Короліства, Саноцька Земля увійшла разом з Перемиською, Холмською, Львівською, Галицькою землями в склад Руського воєводства і такий стан тривав аж до часу розподілу Польщі. Разом з приєднанням цих земель до Польщі рушила велика осаднича акція. Сюди почали напливати осадники з інших частин короліства. Король Казимир дозволив створювати тут німецькі та інші осади. Ця територія покрита лісами і луками, а отже придатна для пасовищ, тому осадники заселяли восновному долини рік і потоків. В слід за осадниками почали засновуватись містечка. Біля Сянока привілеї отримали м. ін. Кросно (бл. 1348), Ясліска (1366), Тичин (1368), Риманув (1376), Бжозув (перед 1388), Заршин (перед 1395), Дубєцко (1407), Динув (перед 1423), Тирава Крулєвска (сьогодні Мжиґлуд, 1425), Яцьмєж (1437), Новотанєц (1444) і Лєско (1477). До наших днів збереглися костели з тих часів (XV/XVI стст.) в Гачові, Блізнем і Гумнісках. Окрім осадників, які створювали міста, від XV ст. на пустих територіях Саноцької Землі, цю територію почали інтенсивно заселювати пастухи волоські, що виводився з території Балканів. Це волохи були засновниками таких сіл, як Оджехова, Щавне, Плонна, Радошице, Ольшаніца, Угерце. Протягом всього XV та XVI ст. осадництво волоське, а після змішання з корінним людом руським, волосько-руське, зробило великі поступи. Вік XVI-тий, це не тільки  розквіт осадництва, це також і розквіт міст, які вже існували, а посеред них найважливішого – Санока. Його значення при володінні Владислава Ягелли було великим, бо король вибрав парафіяльний костел у Саноці за місце вінчання зі своєю третьою жінкою Ельжбєтою Ґрановською – дочкою воєводи Оттона з Пільчи. Це Санок був місцем їх зустрічі та вінчання, яке відбулось 2-го травня 1417 р. Також наступна жінка Владислава Ягелли – князівна Гольшаньська Сонька – Зофія була близько зв’язана з містом – Санок був їй подаруваний чоловіком з нагоди її коронації в 1424 р. Від того часу Санок становив оправу королівських жінок. Після смерті Ягелли Зофія охоче перебувала у сяніцькому замку, де приїжджала найчастіше навесні. Будучи у Саноці, брала участь в засіданнях суду, призначала посади урядникам та вирішувала суперечки, робила майже все те, що король. Період панування Ягеллонів – це період розвитку Саноцької Землі. Крім Санока, на Саноцькій Землі швидко розвивалось Кросно, яке сталось важливим торговим містом. Занедовго до цих міст дійшло і Леско. Від кінця XVI ст. наступає повільний занепад столиці землі – Санока. Причиною були катаклізми та перебування військ – своїх та чужих. XVIІ ст., – це століття багатьох воїн, які вела Річпосполита на початку її занепаду. Після першого розподілу Польщі в 1772 р. Саноцька Земля опинилася в частині панування Австрії. Нова влада скасувала всі польські управи, мову та розпорядження, і ввела свої порядки. Майже протягом всього періоду австрійського панування, життя на Саноцькій Землі проходило спокійно та без особливої небезпеки. 1-го листопада 1918 р. у Львові австрійці передали українцям багато забезпечені склади військові. Українська Народна Рада прокламувала незалежність Західньо-Української Народної Республіки. Саноцька Земля, а принаймі її південно-східня частина, також мала увійти до майбутньої Української Держави. ЇЇ початком на цій території була т.зв. “Команьчанська Республіка”. В їй склад увійшло біля 30 сіл від Лупкова по Височани та Карлікув, а столицею була Команьча. В обороні Львова та зайнятих територій повстали поляки та розпочалась русько-польська війна, в якій використовували навіть бронювані машини. Війна закінчилась відібранням з рук українців зайнятих ними територій Саноцької Землі, яка знову стала інтегральною частиною відродженої ІІ Річпосполитої. Саноцька Земля, згідно з адміністраційним поділом, увійшла у склад Львівського воєводства, а Санок далі залишивсь важливим адміністраційним осередком.  У вересні 1939 р. вибухла ІІ світова війна. Війна, котра, як і в цілій Європі, трагічно записалась на Саноцькій Землі. До Санока німці увійшли 9 вересня 1939 р. В перших тижнях окупації вояки німецької армії здійснили екзекуцію над мешканцями Саніччини, між іншими в Беску, Ольховцях та Стефковій. 17 вересня, виконуючи постанову з потаємного протоколу, Армія Червона увійшла на територію Речпосполитої та в швидкому темпі дійшла до Сану. Совіти ввели на своїй території нові порядки. Так було до 22 червня 1941 р., коли росіяни були заатаковані німцями. Подібно, як на території цілої Польщі, також на Саноцкій Землі діяв польський опірний рух зорганізований в Крайовій Армії, яка свої структури мала майже в кожній місцевості, особливо в західній та північній частині Саніччини. Вліті 1944 р., коли офенсива набрала темпу, з’явились також польські партизани. В рамках акції “Бужа” створено було партизанський загін “Полуднє”, який воював з німецькими відділами, що вже відступали. На жаль Червона Армія, котра перемогла і  увійшла на територію Саноцької Землі в перших днях серпня 1944 р., стала новим заграбником. Розпочались масові арешти, переважно людей, які були пов’язані з воєнною конспірацією, та вивезення їх в глибину Радянського Союзу. Військові, яких не було взято у полон, залишились в конспірації та почали воювати від початку, тим разом з новим, комуністичним заграбником, з однієї сторони, а з українськими боївками – з другої. 27 березня 1947 р. увійшло в життя рішення про остаточну ліквідацію УПА, а чинником, який мав це полегшити, мало бути виселення на північно-західні землі Польщі мешканців українського походження. Мало це відбутись в рамках акції “Вісла”. Ці трагічні події, які проходили на Саноцькій Землі в 1944-1947 рр. на багато років внесли незгоду між поляками та українцями. Від того часу минуло багато літ. Саноцька Земля – це нині як і перед віками, частина самостійної Річпосполитої. Санок далі зберігає свою домінуючу позицію, а про багату, часом скомпліковану історію цієї території свідчать дерев’яні церкви та кладовища розкинуті на пагорбах, а також пам’ятки в наших музеях.

Історія міста Санока

Найстарша згадка про Санок походить із часів, коли то земля ця належала до руських князів. У “Іпатієвському Літописі” з 1150 р. написано про здобуття Санока угорським королем Гейзою ІІ. 20 січня 1339 р., у Володимирі Юрій ІІ Тройданович видав сандомєжському мешканцеві Барткові привілей на організування та проведення у Саноці локації міської гміни на німецькому праві. Це нововлоковане місто мало статися на довгі роки важливим адміністративним центром – столицею Саноцької Землі. Проведені останніми роками археологічні роботи на замковій вершині у Саноці та на Городищі (інакше Файка) у Трепчі, не тільки пітверджують писані джерела, але й пересувають дату заснування міста далеко швидше, аж по IX століття. Ще донедавна гóрод цей локалізовано на території теперішнього міста, на “замковій вершині”. Нині можна припустити, що первісний Санок знаходився у Трепчі, на вершині Городище. Знайдено там залишки найстаршої (пол. XII ст.) на Підкарпатті церкви та кладовища, залізні остроги, в цьому винятковий екземпляр з ІІ пол.  XVIІІ ст.,  залізні предмети (пол. IX та початок X ст.), а також дві печаті Великого Київського Князя Рюрика Ростиславича з ІІ пол. XII ст. Після 1340 р. Казимир Великий приєднав до Польщі Галицьку Русь, а 25 квітня 1366 р. підтвердив міські права Санока. Місто стало тоді столицею адміністраційної одиниці – Саноцької Землі, яка входила до Руського воєводства. Саноцька Земля охоплювала території від джерел Сану, на півдні та сході, по Блажову на півночі та Кросно на заході. В Саноцькому замку мав свою садибу городський та земський уряд, зі старостою на чолі. У місті функціонували також суди: городський, земський та вищий суд німецького права для цілої Саноцької Землі. У XVI ст. за старанням Миколи Вольського, доконано перебудови існуючого готичного замку, на ренесансовий стиль. Незважаючи на численні перебудови та знищення крил, замок зберігся у цій формі до нині. В 1417 р. у саноцькому парафіяльному костелі відбулось вінчання Владислава Ягелли (Ягайли) з Ельжбєтою Ґрановською. При костелі функціонувала парафіяльна школа. Ходили до неї сини саноцьких міщан та околишньої шляхти. Найбільш знані це: Ґжеґож з Санока – видатний гуманіст, та Ян Ґродек – ректор Ягеллонського Університету в роках 1540-1552. Санок був наділений королівським вдовам, тому і багато років у саноцькому замку, після смерті Владислава Ягелли, замешкувала Зофія Гольшанка, а про заслуги королеви Бони для міста, свідчить включення гербу Сфорців (змій, що поглинає Сарацена) до гербу міста. Період від пол.  XIV до пол.  XVІ столітття належав до найбільш вдалих в історії міста. Від кінця  XVІ ст. почався повільний занепад Санока. Причиною цього були у великій мірі пожежі, з яких найбільша, у 1566 р., знищила місто так міцно, що врятувалися тількі замок, костел францішканів, 5 домів та горішнє передмістя. Після першого розподілу Польщі у 1772 р. Саноцька Земля опинилася під пануванням Австрії. Санок тоді був так знищений, що садибу староства перенесено до Лєска (староство повернулося до Санока щойно в 1798 р.). В 1848 р., під час європейської революції, повстала у Саноці Національна Рада Саноцького Округу і зорганізувалась Національна Ґвардія Саноцької Землі. Приблизно 1845 р. була створена у місті котлярська реміснича майстерня – її заснували Валенти Ліпіньскі та Матеуш Бексіньскі. У 1886 році верстат був перемінений у промислове підприємство. Казімєж Ліпіньскі (син Валентія) кілька років пізніше створив Перше Галицьке Товариство Будови Машин та Вагонів у Саноці, а в роках  1894-95 почав будову фабрики на території дільниці Посада Ольховска – тепер Саноцька Фабрика Автобусів “Aвтосан”. Велике значення для розвитку освіти та культури у  XIX ст. мало заснування друкарні Карольом Полляком у 1848 р. В 1855 видруковано перший зошит “Польської Бібліотеки”, редакції Казімєжа Юзефа Туровскєґо. У 1872 р. побудовано залізничу лінію з Хирова, через Заґуж і Лупкув, на Угорщину. Дванадцять років пізніше добудовано відрізок із Заґужа через Санок до Ясла. Під час І-ї Світової війни Санок дуже потерпів унаслідок воєнної діяльності та епідемії холери. 1-го листопада 1918 р. з будинку Сокола вийшли перші польські патрулі та наступило переймання влади поляками. У міжвоєнному періоді Санок збагатився Фабрикою Ґуми, Фабрикою Акумуляторів “Варта”, електричним освітленням, водогонами, частково газом та багатьма іншими інвестиціями. У 1934 р. створено Музей Саноцької Землі. 9 вересня 1939 р. місто зайняло німецьке військо. До 22 червня 1941 р. Санок був містом кордонним, тому що рікою Сан проходив державний кордон поміж Генеральним Губернаторством і Радянським Союзом. У 1940 р. зорганізувався рух підпільних збройних сил. Через Санок проходили в роках 1940-42 кур’єрські траси на Угорщину. Армія Крайова проводила також численні диверсійні акції. 9 серпня 1944 р. до Санока увішло російське військо. Війна принесла місту великі знищення, особливо у промисловості. Для Санока тривала вона довше, як до часу перемоги над фашизмом. Прибрала вона характер домашньої війни, поміж українським та польським підпіллями і відділами Міліції Обивательської (Громадянської), Службами Безпеки та Польським Військом. Тривала вона до 1948 р. Принесла з собою спустошення та знищення сіл Саніччини. Їй останнім драматичним акордом була “Акція Вісла”, що переселила україномовне населення на т.з. відзискані землі.

Прогулянка по Саноці

Прогулянку Саноком найкраще почати з Історичного Музею – тут м.ін. виставка ікон  та картин З. Бексінського. Поки залишимо замковий двір, варто зайти на терасу давньої замкової вежі, з якої простягається чудова панорама Солоних Гір та долини Сану. Ідучи в сторону Ринку, по лівій стороні минаємо майдан св. Яна, де можна на хвилинку присісти і відпочити. Стоїть тут невеличка капличка св. Яна Непомуцена, з поч.  XIX ст., а на середині майданчика –  композиція авторства Здзіслава Бексінського. На площі Ринок варто звернути увагу на міську ратушу з XVIII ст., перебудовану в пізніших роках. На фронтовій елевації – годинник, міський та державний герби (в будинку знаходиться центр туристичної інформації). На протилежній стіні Ринку будинок колишньої Ради Повіту (1875-80 рр.), тепер знаходиться Уряд Міста. На фасаді герб Саноцької Землі. Тут також костел та кляштор (монастир) отців Францішканів з 1632-1640 рр. (тепер у брилі з 1886 р.) фундації Владислава Опольчика. В середині костела знаходяться пізньобарокові престоли та ікона Божої Матері Саноцької Землі (Потішення), правдоподібно з І пол.  XVII ст. У кляшторі знаходиться також і частинка  Святого Хреста. Цілий комплекс будівель у великому ступені зберіг свій первинний характер – належав він колись до оборонної системи міста. З Ринку повертаємо у вулицю 3 Maja (Тжецєґо Мая) – саноцький “дептак ” (місце пішоходної прогулянок). Тут також збереглася міська забудова з XIX ст. Тут знаходиться багато крамниць та кав’ярень, а також славетна лавочка зі Швейком. Не забудьте смикнути його за ніс – на щастя! Йосиф Швейк –  це літературна постать створена чеським письменником Ярославом Гашеком, яка уособлює народну життєву мудрість, будить симпатію в рішучої більшості суспільства. Ця фіктивна особа ніби то відвідала  Санок під час І світової війни, наносила візити у публічному домі (тепер готел „Под Тжема Ружамі”), а кватерував в будинку, котрий тепер став садибою одної з найбільш шанованих шкіл у Саноці. На пам’ятку „присутності” у місті поставлено лавочку, на котрій можна присісти біля вояка. Нині цей нещоденний пам’ятник є візиткою найчастіше відвідуваної вулиці у Саноці (вул. 3 Maja). З вулиці 3 Maя повертаємо на вулицю Косьцюшка, минаючи по лівій стороні так звану Римарівку, нині Дім Гірника (в будинку інформація туристична ORBIS), а пізніше в вул. Ґжеґожа з Санока, при якій знаходиться неоготицкий костел Преображення Господнього, побудований у 1874-87 рр., після пожежі першого. Ґжеґож з Санока  – львівський єпископ, секретар та сповідник Владислава ІІІ Варненьчика, учасник та літописець походу з 1444 р., вихователь синів Яноша Гуняді, прекурсор гуманізму у Польщі, меценас та проректор м.ін. Каллімаха. Нині його ім’я у Саноці носять – вулиця, Міська Публічна Бібліотека та Комплекс Шкіл № 2. У бічній правій наві костела є ренесансова нагробна плита Себастіана Любомірського, яка залишилась після найстаршого готицького костела св. Михайла, знаного із шлюбу Владислава Ягелла (Ягайла) з Єлисаветою Ґрановською 2 травня 1417 р. Дуже цікаві поліхромії авторства Т. Попєля та численні пам’яткові таблиці. Напроти костела стоїть Дім Місіонарів. Виходячи з храму, по лівій стороні бачимо, на фоні міського парку, “Пам’ятник вдячності” воїнам Червоної Армії, котрі у 1944 р. здобули Санок. Коли доходимо до схрещення вулиць Piłsudskiego (Пілсудского) і Mickiewicza (Міцкєвіча), по правому боці минаємо будинок колишнього “Сокола” (тепер Клуб “Кіно”), якого фронтон прикрашений скульптурою злітаючого сокола, а на бічній стіні реконструюваний, після знищення під час ІІ світової війни, брельєф “Сокольника”, що рве кайдани неволі. По лівій стороні вулиці стоїть натомість вілла Доманьскіх, приклад цікавої сецесійної віллової забудови. Подібні об’єкти знаходяться при замкових сходах – вілла Залєскіх та вздовж вулиці Głowackiego (Ґловацкого). В тому місці можемо вибрати, щонайменш три варіанти дальшої мандрівки Саноком. Пропонуємо дійти, вулицею Miцкєвіча, до схрещення з вулицею Koсьцюшка – тут у скверику, напроти схрещення можемо відпочити біля фонтану “Дівчинка у дощі” та оглянути меморіальні плити, присвячені співпраці Санока з німецьким містом  Рангайм (Reinheim) та пам’ятник, який повстав з нагоди спущення на воду корабля “Санок”. Кількадесять метрів далі, на сквері перед парком, зі сторони вул. Sienkiewicza (Сєнкєвіча), стоїть пам’ятник Тадеуша Косьцюшка, відкритий у 1962 р. (площа św. Jana – св. Яна). Стежкою біля пам’ятника входимо до міського парку. Дійдемо нею до насипаного в кінці ХІХ ст. холма ім. Адама Міцкевича, звідки простягається південна та західна панорама міста. Парковими алейками дійдемо пізніше до джерельця ім. Ф. Шопена, звідки найкраще дійти до вулиці Szopena (Шопена), минаючи залишки лижного трампліна, який функціонував ще до 70 -тих років попереднього століття. Тепер у цьому місці навесні та влітку організовуються змагання гірського велосипедного спорту. Сходячи алеєю вниз, дійдемо до згаданої вул. Шопена, а далі –  до вул. Міцкєвіча дійдемо до Саноцького Дому Культури. Повертаючи вліво вниз побачимо пам’ятник присвячений воїнам та міліціонерам, які полягли в боротьбі з УПА. По другій стороні вулиці, на терені Державної Вищої Професійної Школи ім. Яна Ґродка – колись казарма 2-го Полку Підгалянських Стрільців – знаходиться таблиця присвячена історії цього полку. На кінці вул. Lenartowicza (Лєнартовіча) стоїть один з найгарніших будинків у Саноці – вілла міського архітектора Вільгельма Шомко, побудована під кінець  XIX ст., в якій тепер знаходиться Міська Громадська Бібліотека. Варто увійти до середини, тому що протягом  цілого року організовуються тут художні та фотографічні виставки мистців з цілої Польщі. Перед будинком поставний пам’ятник Ґжеґожа з Санока долота Маріана Конєчного. Звідси вже тільки крок до Православного Кафедрального собору з XVIІІ століття при вул.Замковій (Zamkowa) – відразу ж біля замку, звідки ми почали прогулянку Саноком. Православна катедра Пресвятої Трійці була побудована у 1784 р. для греко-католицької парафії, на місці попередніх православних храмів з  XVI та XVIII стт. Всередині церкви знаходиться іконостас з XIX ст., барокові бічні вівтарі та  XVII-вічна ікона Божої Матері з Дитятком.

 

 

 

Активний туризм Саноцької Землі

 

Шляхи верхової  їзди

Околиці Санока, а особливо території південної частини Саноцької Землі, де знаходяться розлогі простори з полями неіснуючих сіл, дикі долини потоків і довгі пасма, частково відкритих гір, чудово виглядають під час верхової їзди. Тут знаходиться кільканадцять конюшень і господарств, які пропонують навчання верхової їзди під пильним оком інструктора, поїздки на возах, бричках, а взимку – на санях. Для заавансованих організують одно- або кількаденні пробіги під опікою провідника гірського туризму, а також перегони худоби на гірські пасовища. Можна також взяти участь в експедиції таборовим возом, за котрим ідуть коні. Учасники, при бажанні можуть пересісти з коня на віз. У конюшнях та господарствах є коні різних пород, але передовсім гуцульської, які найкраще надаються до навчання верхової їзди, прогулянок і пробігів. Декотрі господарства мають додаткові бокси для коней (нічліг для коней), що дає можливість туристам на власному коні проводити час відпочинку. Ті, які хочуть їздити, крім туристичної одежі, повинні взяти з собою найважніші атрибути верхової їзди. Додатковим атракціоном є захід званий «Прощання літніх канікул на гуцульському коні», яке організовує Експериментальний Відділ Інституту Зоотехніки в Оджеховій. Головною частиною є показ великої рогатої худоби симентальської породи та коней гуцульської породи. Організовується також виставка рукоділля і ремесла, ярмарок та різні виступи художніх колективів.

Пропозиція 6-денного маршруту для кінного туризму.

  • Оджехова – Рудавка Римановска – Дарув – Поляни Суровічне – Ліповєц
  • Ліповєц – Зиндранова – Ліповєц
  • Ліповєц – Ясєль – Должица (біля Команьчи)
  • Должица (б/Команьчи) – Радошице – Нови Лупкув – Воля Міхова
  • Воля Міхова – Душатин – Команьча
  • Команьча – Пасмо Буковіци – Оджехова

 

Велосипедні маршрути Саноцької Землі

Саноцька Земля – це рай для велосипедистів, так і для тих, що люблять шосейні велосипеди, як і тих які воліють велосипеди гірські. Рельєф місцевості справляє, що меньш заавансовані туристи повинні вибирати маршрути у західній частині повіту. За винятком дороги Кросно – Санок – Устшикі Ґурне та Жешув – Санок, автомобільний рух є невеликий і тому рухатися цими дорогами, навіть у великій групі велосипедистів, не становить особливої проблеми. Середньо-вправний велосипедист дасть собі раду з усіма шляхами у повіті, хоча декотрі відрізки гірських трас вимагають більшої обережності і перенесення велосипеда. Якщо маємо нічліг у Саноці, варто вибратися на прогулянку навколо міста. Не мусимо мати свого велосипеда, бо можемо його позичти при вул. Rybickigo (Рибіцкєґо) в кемпінгу “Biała Góra”(Бяла Ґура), тел.: 013 46 32 818.

Саноцька Стежка веде вздовж “Шляху Ікон – Долини Сану”, має два варіанти – шосейний і гірський.

Пропозиції велосипедних маршрутів

  • Траса №1 Довжина: 82 км Покриття дороги: асфальтне, ґрунтове

Санок – Трепча – Мєндзибродзє – Мжиґлуд – Гломча – Добра Шляхецка – Улюч – Боровніца – Яворнік Рускі – Пйонткова – Жохатинь – Ліпа – Стара Бірча – Лєщава Дольна – Кузьміна – Тирава Волоска – Вуйскє – Санок

  • Траса №2 Довжина: 52 км Покриття дороги: асфальтне, ґрунтове

Санок – Саночек – Прусєк – Буковско – Плонна – Височани – Мокре – Морохув – Пораж – Лази Стружовскє 521м – Струже Вєлькє – Санок

 

  • Траса №3 Довжина: 50 км Покриття дороги: асфальтне, ґрунтове

Санок – Ґлініца 393м – Заблотце – Чертеж – Костаровце – Страхоціна – Бажанувка – Яцьмєж – Заршин – Патріа 474м – Пєльня – Дудиньце – Побєдно – Прусєк – Вєха 471м – Пловце – Санок

 

  • Траса №4 Довжина: 60 км Покриття дороги: асфальтне, ґрунтове

Заґуж – Тарнава Дольна – Кальніца – Суковате – Камйонкі – Перевал 609м – Тужаньск – Жепедзь – Щавне – Височани – Мокре – Морохув – Пораж – Заґуж

 

  • Траса №5 Довжина: 75 км Покриття дороги: асфальтне, ґрунтове

Буковско – Новотанєц – Оджехова – Сєнява – Риманув – Риманув Здруй – Дальйова – Ясьліска – Суровіца – Дарув – Пасмо Буковіци – Перевал 713м – Воля Піотркова – Буковско

Після відкриття автомобільного прикордонного переходу зі Словаччиною в Радошицях, було визначено новий велосипедний шлях Команьча – Меджіляборці, довжиною 100 км. Траса позначена інформаційними дошками, що знаходяться на території гміни Команьча. На маршруті багато церков з  XVII, XVIII i XIX ст., історичних місць, обсервааційнох пунктів. Траса проходить частково шляхом “Бравого вояка Швейка” та з’єднується зі шляхом “Зєльони Ровер – Бєщади” (“Зелений Велосипед”) у с.Воля Міхова. Маршрути сходяться у Команьчі. Перший бере свій початок у Команьчі і біжить на захід до місцевості  Мощанєц через Чистоґарб і Віслок Вєлькі. Другий біжить з Команьчі через Радошице у Словаччину до м.Медзіляборці. Третій іде на схід через Ославіцу, Лупкув, Смольнік до Волі Міхової. Четвертий веде на північ через Жепедзь до Щавного. Є також петля з Команьчи через Прелуки, Душатин, Смольнік, Ославіцю і назад до Команьчі. Треба на ньому переїхати чотири рази потік, але варто, бо долина Ослави є дуже гарна.

 

Тематичні шляхи Саноцької землі

 

Шлях Ікон – Долина Сану

Дидактичний маршрут, що проводить з Санока (Музей Ікон) побіч Православної Кафедральної церкви, потім до Саноцького скансену на Білій Горі (Бяла ґура) і далі – долиною Сану до Мєндзибродзя, де на стрімкому березі стоїть чудова мурована церква, біля котрої знаходиться гробовець родини Кульчицьких в кшталті піраміди. Звідси шлях веде на Гору Кжиж (475 м над р.м.) пробігаючи побіч хреста з написом “1863”. Далі – поєднується з Червоним шляхом, який походить Білою Горою і біжить далі разом з ним на Орлі Камєнь (554 м над р.м.), тут обходить Жовтий шлях – від Санока – Ольховцців до вокзалів (автобусного та залізничного). Потім сходить на початок села Лішна i за лісничівкою відокремлюється від Червоного шляху, котрий собі прямує межею Солоних Гір. Шлях Ікон входить на гору Мочаркі (584 м над р.м.) і повертає в напрямі села Тирава Сольна. Тут (5 хвилин ходьби від шляху) простягається чудова поляна. Шлях пробігає далі- опобіч церкви в Тираві Сольній, після чого – через міст на Сані входить до старовинного містечка – Мжиґлуд, а звідси – до церкви у Гломчі. Далі прямує до Лодзіни, дещо відбиваючи в західньому напрямі – на погір’я Пшислуп. Сходимо вниз і доходимо до церкви в Лодзині, а далі до Вітрилова, потім через кладку переходимо Сан і йдемо на гору Дембнік, де знаходиться Улюцька Церква. Пізніше дорога поведе нас до церкви в Добрій, a далі догори, повертаючи вправо покинемо село, і лісом, попід гору Остри Дзял дійдемо до Крецова. Тут бачимо місце, де колись височіла Крецівська церква, а біля руїн – залишки старого цвинтаря. З Крецова, дорогою через Пілу йдемо до села Сємушова, де від головної дороги повертаємо в бічну. Тут, в глибині села знаходиться церква. Далі йдемо в напрямі села Голушкова, а потім старим сільським трактом підіймаємось на горішну частину села, де знаходиться церква. Продовжуємо стрімко підійматися вгору і за хвилину опинимось в лісі. Далі йдемо через ліс на вершину Слонна, після чого маршрут веде на горішній кінець села Вуйске, щоб знову піднятися на мале пасмо Ґраніцкої. Йдемо далі в напрямку Ольховец, сходимо стежкою до церкви біля цвинтаря. Тепер залищається тільки пішки вернутись до центру Санока через міст на Сані, або доїхати міським транспортом. Цей маршрут можна перейти пішки, верхи на коні, на велосипеді, а також пливучи човном  по ріці Сан.

 

Напрям маршруту:

САНОК – Трепча – Мєндзибродзє – Тирава Сольна – Мжиґлуд – Гломча – Лодзіна – Улюч – Добра Шляхецка – Сємушова – Голушкув – Вуйскє – Ольховце – САНОК

 

Шлях Ікон – Долиною Ослави

 

Хто б не прибув у ці сторони, в Бєщади, чи Низький Бескид – на шляху своїх мандрівок зустріне дерев’янні церкви, які досконало вписалися в гірський пейзаж. Колись їх було набагато більше, а сьогодні їх невелика кількість, що пережила бурхливі післявоєнні роки, свідчить про культуру і традицію колишніх мешканців цих гір. З метою приближення туристам цієї заникаючої культури, зародилася ідея створення “Шляху Ікон”, який вказує на найцікавіші архітектурні об’єкти православної та грекокатолицької церкви на Саноччині. Першим був створений ознакований шлях в Долині Сану, нижче Санока (Санок-Улюч), а другий Шлях – торкається Долини Ослави і розташований недалеко головної дороги: Санок-Заґуж-Команьча-державний кордон зі Словаччиною.

Сподіваємось, що відповідні черевики і досконала мапа-карта дозволять полюбуватися красою дерев’янної архітектури Ославицької Лемківщини.

 

Перебіг Шляху:

САНОК – Доліна – Заґуж – Вєльополє – Тарнава Ґурна – Ольхова – Лукове – Сьреднє Вєлькє – Морохув – Мокре – Чашин – Куляшне – Щавне -Тужаньск – Жепедзь – Команьча – Радошице – Смольнік.

 

 

 

Шлях Надсансьих Зміцнень

 

Шлях Надсанських Зміцнень – це велосипедний шлях, який веде від Соліни до Красічина і показує нам радянські та німецькі пам’ятники фортифікаційного періоду ІІ Світової війни, в південній частині тз. Перемиського Району Зміцненого – “Лініі Молотова”, та німецких прикордонних зміцнень, тз. Позицїі Кордону “Галичина”. Шлях веде на трасі: Бубрка к. Соліни – Лєско – Динув – Красічин. Початок шляху і його план знаходиться в Соліні. Перший радянський бункер знаходиться в Бубрці (біля Соліни). Перебіг шляху в кілометрах: Бубрка – 1 об’єкт – (0 км) – Мичковсе (4,2 км) – Звєжинь (8,3 км) – Ґлінне (13,6 км) – Лєско (17,7 км) – Лукавіца (22,5 км) – Залуж (28,8 км) – Санок (38,9км) – Мжиґлуд (54,4 км) – Добра (58,7 км) – Улюч (64,8 км) – Яблоніца Руска (72 км) – Сєдліска (81,8 км) – Динув (90,7 км) – Бахуж (96,8 км) – Дубєцко (110,2 км) – Кживча (122,7 км) – Красічин (140 км). Шлях ознакований чорним кольором, майже цілу трасу перебігає долиною Сану, підноситься лише на Глінне і до Лєска, звідки розтягається прекрасний обсерваційний пункт на плесо Сану від Гузелі до Лукавіци. Визначаємо головну трасу, від якої розходяться стежки до окремих бункерів. На вхідних знаках подані координати об’єктів GPS. Більшість траси пробігає асфальтною дорогою, а частина траси біжить дорогами грунтовими і дорогами покритими щебнем. Об’єкти радянські і німецькі збудовано в роках 1940-41, вздовж прикордонної лінії, котра виникла після розділення території ІІ Речіпосполитої Польщі, занятої німецким та радянським військами в 1939р. Заплановано будову 10 тис. бойових сховищ, згрупованих в 13 районах зміцнень. На теперішній території Польщі збереглись фрагменти 3-х таких районів. Шлях Надсанських Зміцнень охоплює південну частину Перемиського Району Зміцнення, який найглибше заходить у північну частину Карпат. Перші праці розпочались 5 жовтня 1939 року за розпорядженням Керівника Штабу Українського Фронту генерала Ніколая Ватутіна. Виконані в той час були перші праці, – будова сховищ земляно- дерев’яних, протитанкові рови і ін. 26 червня 1940 року Комісар Народного захисту Семен Тимошенко видав розпорядження про будівництво постійних залізобетонних зміцнень. Вони повинні були виконувати роль захисту та контратаки на позицію ворога. Головне пасмо оборони створювали батальйонні вузли оборони шириною від 6 до 10 км, та глибиною 5 – 10м. Поле виповнювали протитанкові і протипіхотні рови, а також території із замінованими полями. В склад “Лініі Молотова” входять: традитори артилерійські, сховища для бічного вогню, сховища для фронтального вогню, однокімнатні традитори, доповнючі оборону обсерваційно-командирні бункери. Пасмо зміцнень не було закінчене до часу вибуху німецко-радянської війни, тому більшість з них була легко захоплена в червні 1941 року. В боях було знищено тільки кілька з них. Один із бункерів (Санок – Ольховце коло школи) знищили німці, коли знімали воєнний фільм-хроніку про здобування “Лінії Молотова”.

Багато бункерів вузлу Лєско і Залуж-Санок були підірвані щойно після війни, в 1944-46 роках Польським Військом. Тепер можна побачити об’єкти майже цілковито знищені, або цілковито збережені.

 

УВАГА

Об’єкти не забезпечені!!!

Вхід в середину, може бути небезпечний

для вашого здоров’я та життя!!!

До часу забезпечення бункерів слід оглядати їх тільки ззовні.

 

 

Шлях Швейка

Вітаємо Панство на Галичині!

Тут на перевалі Бескид над Радошицями – 684 м. н.р.м., розпочнемо подорож слідами ординанса 11 маршової компанії 91 піхотного полку з Чеських Будзєйовиць – Юзефа Швейка, котрий в липні 1915 року прямував на російський фронт, щоб віддати життя за “цісаря і його родину”. Його ешелон переїжджав докладно кілька кілометрів в напрямі сходу від цього місця – через лупківський тунель, але ми, як порядні громадяни – зрештою, подібно, як і наш герой , не можемо перейти державний кордон там, де нам хочеться, чи подобається, і тому, показавши на кордонному переході відповідні документи, після перевірки чи часом не перевозимо зі собою надмірної кількості наприклад “яжебяку”, чи “гуменського коняку” – вирушаємо в Бєщади. Початок нашої траси веде кордоном стародавньої Галичини, горами, посіченими в 1914/15 р.р. густою мережею окопів. По дорозі зустрінемо багато слідів тої страшної війни, котру тогочасні європейці вважали за найстрашнішу війну в історії людства. Тому нічого дивного, що потрібно було дійсно швейкового оптимізму, щоб ту війну перетривати. Сподіваємось, що цей оптимізм не покине також і Вас, особливо коли Вам доведеться «драпатись» велосипедом по стрімких карпатських погір’ях. Запропонований нами велосиперний шлях не завжди пробігає так докладно, яким прямував наш герой. Оскільки відтинок від Лупківського Перевалу  до  Санока,  яким  їхав  Швейк  – це була залізнична колія, а для нас їзда по рейсах велосипедом – не належить до приємних, ані до безпечних,  ані до цікавих мандрівок – наш Шлях стелиться мальовничою околицею долини Ослави, Ославіці, паралельно до залізниці, отож матимете змогу побачити те, що бачив свого часу Швейк з вікон потягу. Шлях проходить через всі місця, які описані в повісті. Від Санока до українського кордону ми стараємось також перейти атракційними теренами, через всі села і містечка, котрі згадані Ярославом Гашеком.

 

Перебіг Шляху:

Радошице – Державний Кордон (0 km) – Команьча (9км) – Яворнік (19км) – Жепедзь (22,7км) – Щавне (25,8 км) – Височани (33,1 км) – Мокре (35,8км) – Пораж (42,4 км) – Заґуж (45,8 км) – Санок (53,6 км) – Залуж (64,8 км) – Вуйскє (66,5 км) – Тирава Волоска (72,6 км) – Розпуцє (75,3 км) – Завадка (82 км) – Ропєнка Ґурна (85,9 км) – Войтувка (90,8 км) – Юречкова (93,6 km) – Лісковате (99 km) – Кросьцєнко (105 км).

 

Культура

Історичний Музей у Саноці

Історичний музей у Саноці, був заснований в 1934 р. Належить він до найстарших музеїв Підкарпаття, і  володіє однією з найцінніших колекцій. Експозиції можна побачити в залах замку, побудованого в 1521-1548 рр. старостою Миколою Вольскім. Перед розподілами Польщі замок виконував адміністративні функції на території Саноцької Землі. Тут була колись садиба старости,  королівський архів, а також відбувалися засідання суду. Музей володіє великою, міжнародної вартості, колекцією церковного мистецтва, з численними шедеврами іконопису – від XV до XIX стт.  До найкращих зразків, належать ікони: Христос Пантократор (Вуйскє, XV ст.), Пресвята Богородиця (Флоринка, XVІ ст.), Одигідрія (Паніщув, XVI ст.), Страшний Суд (Ліп’є, XVII ст.). Експозиція ікон знаходиться на першому і другому поверхах замку. Все так зорганізовано, щоб відвідувачі могли побачити, як змінювався іконографічний стиль під впливом західньої культури. В одному із залів, можна побачити, як виглядає інтер’єр церкви. Це зацікавлює відвідувача і підготовляє  його до відвідин храмів Шляху Ікон, а ще-  дозволяє заглянути за Царскії Ворота, що у діючих церквах – недоступне. Це найбільша експозиція ікон у Європейському Союзі. Більшими колекціями можуть пишатися тількі музеї у Києві та Санкт-Петерзбурзі, але їх різнорідність є невелика, з огляду на збереження православ’я на Сході. Якщо, Ви не фахівець в цій галузі, то краще побачити музей разом з екскурсоводом.  Тут культура  минулого перетинаєтся  з сучасністю, яка напевно збуджує захоплення. Світське мистецтво відображене у виді шляхетського портрету XVII – XIX ст. Тут також є кілька прикладів західньо-європейського малярства, зі знаменитим портретом “Дама з віялом” з  XVII ст. намальованим учнем Рембрандта – Ґійсбертом Сибілле. Про цивільно-військову функцію замку свідчить мілітарія – гусарська зброя, шоломи, шаблі та пістолети. Музей володіє численними археологічними пам’ятками, і в тому  числі найбільшою  колекцією покутської кераміки та знахідкиами моравського та руського походження з VIII до XIII ст., що були знайдені у Трепчі. Серед них такі унікуми, як енколпіони чи колти – виняткові пам’ятки, що рідко зустрічаються  на захід від Бугу. Колекція сучасного мистецтва поділяється на три частини. Перша представляє польських мистців, які творили за кордоном, особливо у Франції, м.ін. картини Ольги Бознанської, Тадеуша Маковського, Юзефа Панкєвіча, Вацлава Завадовського, Юзефа Яреми, Мєчислава Яніковского, Арікі Мадейської. Другу та третю частину творять митці, що  зв’язані з Саноком.  У другій – праці Маріана Кручка, Леона Ґетца, Тадеуша Турковського, Анни Турковської, Адама Конєчко, Романа Тарковського, Барбари Бандуркі, Станіслава Пухаліка, Станіслава Батруха. Третя частина- це найбільша колекція праць Здзіслава Бексінського. Почавши від перших ескізів, знімків та графіки , (половина 50-тих років), крізь найвідоміший, фантастичний період 70-тих років, аж по останні праці – експерименти з комп’ютерною графікою. Зазвичай виставляється біля 200 праць художника. В іншому будинку музею, т. зв. Заїзді, також часто організовуються  виставки. Завжди варто туди  зайти, тому що вони, також цікаві, а в ціну квитка, включені оглядини кожної нової експозиції. Недавно на ринку з’явились монографічні альбоми: “Бексінскі 1 і 2 (в підготовці 3) та “Ікони” (Видавництво “Bosz”, ціна 80-100 золотих), які Ви можете придбати в музеї.

 

Музей працює:

від 09 00 до 17 00 в періоді від 16.VI до 15.IX
Протягом решти року:

вівторок і середа: 9: 00 – 17: 00,

четверг-неділя: 9 :00 – 15: 00

У понеділки  (цілий рік )з 8 :00 – 10: 00

 

Ціни квитків:

10 зол.  для дорослих, 7 зол. для Молоді та дітей,

25 зол. родинний квиток (від 4 осіб),

40 зол. провідник, 10 зол.фотографування

Важне: 15.X – 15.V оглядання експозиції в замку можливе тількі після узгодження по телефону або у касі продажу квитків.

 

Адреса:

Muzeum Historyczne w Sanoku

вул. Zamkowa (Замкова) 2

38-500 Sanok
тел. 013 46 30609

www.muzeum.sanok.pl

e-mail: mhssekret@interia.pl
muzeum@muzeum.sanok.pl

 

Музей Народної Архітектури 

Музей відкрито у 1958 р. Розташований він на правому березі Сану, біля підніжжя гір Солоних і належить до найгарніших європейських музеїв під відкритим небом. Це найбільший такий музей у Польщі. На 38-ми гектарах зібрано 150 будинків, що відображають життя етнічних груп погір’янів, долинянів, бойків та лемків з XVII до XX ст. Біля житлових будинків та господарських будівель, у музеї знаходяться такокож і сакральні об’єкти (м.ін. костел з Бачаля Дольного з 1667 р., церква з Ґронзіової з 1731, з Росоліна з 1750 р., а також каплички), громадські (сільська школа, корчма т.ін.) та промислові будинки (водяний млин, вітряки, кузні тощо). Інтер’єри більшості будинків оснащені відповідними меблями, знаряддями праці, що відображають умови життя їх мешканців  кінця XІX ст.,- по другу половину XX ст. Багато уваги присвячено оточенню будинків і огорожам садиб, шляхом реконструкції городів, садків тощо. МНА має своє місцеве відділення в селі Улюч (20 км від Санока) – це дерев’яна церква, з залишками  XVII-вічної поліхромії. Це одна із найстарших (1659) і найгарніших пам’яток церковної архітектури у Польщі. На території скансену знаходиться чудова постійна виставка під назвою “Ікона Карпатська”, експозиція яакої нараховує понад 200 ікон, котрі походять з періоду від XV до ХХ ст., а також тимчасові експозиції. Музей знаходиться на трасі “Нафтового шляху” і тому тут є експозиція нафтової промисловості, що відображує історію видобування нафти на Підкарпатті від половини ХІХ ст. до сьогодні. Музей зібрав близько 30 000 експонатів зі сфери народної культури, а також культури мешканців підкарпатських міст та містечок. Відвідини  Скансену можна розпочати (або закінчити)  у корчмі, яка знаходиться в старовинному амбарі з 1732 р. та покуштувати регіональні страви (напр. вареники з разової муки або гречаники). Стильно обладнані приміщення (30 m2) створюють неповторну атмосферу для відвідувачіх корчми. У квитковій касі, біля секції з буклетами і путівниками, знаходиться галерея-крамниця купити можна мистецькі і народні вироби, сувеніри, наукові, популярно-наукові та туристичні видавництва (польські та іншомовні путівники, альбоми, мапи т. ін.). Взимку музей можна оглядати їдучи саньми, а влітку – бричкою. Це ще не всі атракції, які пропонує Вам музей. Влітку на сцені скансену відбуваються музичні концерти, почавши від джазу, закінчуючи народною музикою.

 

Музей працює:

від 1 до 30 квітня від год. 9.00 до 16.00

від 1 травня до 30 вересня від год. 8.00 до 18.00

від 1 жовтня до 31 жовтня від 8.00 до 16.00

від 1 листопада до 31 березня від год. 9.00 до 14.00

 

Ціни квитків:

дорослі 9 злотих

молодь 6 злотих

Опікуни шкільних груп за квитки вступу не платять

 

Оплата екскурсовода:

  • Польською мовою (група 20 -особова) 30 злотих
  • Іноземними мовами (група 20 – особова) 40 злотих

Якщо група більша ніж 20 осіб – за кожну наступну особу платиться додатково 50 грошів

Один екскурсовод може вести групу максимально 30 осіб.

Резервацiя послуги екскурсовода здійснюється  за телефоном :+48 013 463 16 72 або безпосередньо в касі Етнографічного Парку при вул. Рибіцкого 3 (ul. Rybickiego 3)

 

Оглядини об’єктів в середині відбуваються тільки з екскурсоводом

 

Адреса:

вул. Traugutta (Трауґутта) 3

38-500 Sanok

тел.: 013/ 463 09 34, 463 09 04 факс: 463 09 35

http://www.skansen.mblsanok.pl

e-mail: skansen@bieszczadyonline.pl

 

Циклічні заходи

 

Фольклорний Ярмарок

Захід організовується  щороку у травні. Проходить вона в типово ярмарковій атмосфері (народна музика, виступи фольклорних ансамблів з держав Карпатського Єврорегіону, продаж виробів мистецтва, демонстрація ремесла, дегустація селянської їжі).

 

Фестиваль Народної Пісні і Музики Молодих “Еврофольк на Поґранічах” (Єврофльк на Прикордонні)

Відбувається у серпні. Це захід міжнародного характеру, що презентує фольклорні ансамблі високого рівня. Невід’ємним елементом кожного концерту є виступ “Зірки”.  Цілий фестиваль “Еврофольк на Поґранічах” ведеться відомими радіо- та телеведучими.

 

Саноцькі Гітарні Зустрічі

Саноцькі Акордеонні Зустрічі

Державна Музична Школа співтворить музичне та культурне життя міста і є  господарем двох міжнародних фестивалів. Під час фестивалю до Санока приїжджають найвидатніші інструменталісти і педагоги з Польщі і з-за кордону. Цей захід, який став популярним, відбувається під патронатом Міністерство Культури. Саноцькі Акордеонні та Гітарні Зустрічі з кільканадцятирічною традицію, вібуваються у квітні.

 

Фестиваль Оперної Музики

Господарем Фестивалю Вокальної Музики ім. Адама Дідура є  Саноцький Дім Культури, який має найбільшу залу в місті. Біля найвидатніших виконавців та прекрасного репертуару, постійними елементами жовтневого фестивалю є  Загально-польський Композиторський Конкурс та Гуманістично-Художній Табір.

 

Фестивалі та концерти альтернативної і джазової музики

Саноцький “Клуб Pani K”(Пані К) – це один із найцікавіших клубів у регіоні, місце неповторного клімату, з амбітним репертуарем музики, яку грають «на живо». Виступали тут корифеї музичної сцени такого формату як: Acoustic Jazz Quartet, Agressiva 69, Ścianka (Сьцянка), Pogodnо (Поґодно) чи Cool Kids of Death. Рік-річно відбуваються два цикли концертів: “Wiosna w Pani K z muzyka nie dla wszystkich” (“Весна в Пані К з музикою не для усіх”), в рамках якого виступили у Саноці м.ін. такі альтернативні ансамблі як: Ludzie, Robotobibok, Gen-Dos, 5 Syfon і Odra Smeykal, та “PaniKa w Jazzie” (“ПаніКа в Джазі”), який проводиться восени і адресований є усім любителям, не тільки традиційного, джазу. Тут грали вже: Robotobibok, Pink Freud, Chiba Hriby i Baaba.

Санок, вул. II Pułku Podhalanców (Друґєґо Пулку Подгаляньцув), тел.: +48 691 523 743.
e-mail: michaeloszul@o2.pl   www.klubpanik.pl

 

САНОЦЬКИЙ ПОВІТ

Саноцький повіт розташований в південно-східній частині Польщі, на території гірського характеру, поділеній долинами Сану, Ослави, Віслока та їх притоками. Займає простір 1.225 км2, який обіймає західня частина Бєщадів, східня частина Низького Бескиду та пасма Солонних Гір і Перемиського Погір’я. Це територія високої природної вартості, а близько 3/4 повіту знаходиться в різних зонах захисту природи. Південні межі повіту – це державний кордон зі Словаччиною. Від кордону з Україною відділяють повіт Леський та Бєщадський повіти. У Саноцькому повіті більше як 96.600 мешканців. Густота населення – це 79 осіб на 1 км2. Найбільше людей живе у Саноці і Заґужі. Столицею повіту є Санок, який становить головний економічний і культурний осередок регіону. Повіт обнімає 107 населенних пунктів, в тому числі два міста – Санок і Заґуж. Місцевості ці входять до складу восьми гмін: одної міської – Санок, одної місько-сільської – Заґуж та шістьох сільських – Беско, Буковско, Команьча, Санок (гміна), Тирава Волоска, Заршин.

 

Гміна Санок

 

Характеристика гміни

Розташована в мальовничій і різноманітній місцевості, гміна Санок налічує 32 сіл. Розтягуються вони на просторі Низького Бескиду і Ясєльсько-Саноцькій улоговині. Через гміну пропливають ріки: Сан, Саночек, Піявка і Тиравка. Площа гміни виносить 23.185 га. Проживає тут біля 16.500 осіб. Гміна має сільсько-господарський характер, з густим покриттям лісу.

 

Історичний зарис

Археологічні досліди виявили, що Саноцька Земля була заселена від початку кам’яного віку ( IV – III тисячоліття до Р.Х.). З того часу походять найстарші архелогічні знахідки м. ін. кам’яні мотики з місцевостей Биковце і Прусєк. Інші праісторичні знахідки з території гміни походять із неоліту (ІІІ-І тис. до Р.Х.) та раннього бронзового віку (XVIII-XV ст. до Р.Х.). Населення, що замешкувало ці терени, у пізніших часах підтримувало торгові контакти із Римським Цісарством та кельтинськими племенами, про що свідчать знайдені монети, як і римські, так і кельтинські. Перша згадка про Саноцьку Землю походить з XII-вічного “Іпатського літопису”. Згідно з ним, у 1150 р. Саноцка Земля, яка належала тоді до руських князів, була здобута угорським князем Ґейзою ІІ. У  XIV ст. території Галицької Русі, разом з Саноцкою Землею, були приєднані до Польщі Казимиром Великим, який почав ці землі колонізувати. В XIV i XV ст. уперше появляються назви сіл, що входять тепер до гміни Санок, м. ін.: Трепча і Чертеж (обі з 1339 р.), Прусєк (1361 р.), Тирава Сольна (1402 р.), Гломча (1429 р.).

В наступних століттях Саноцька Земля була майном знаних магнатських та шляхетських  родин (Кміти, Стадніцкі, Тарнавскі). У 1648 р. на території нинішніх гмін Санок і Заґуж дійшло до селянських повстань. У XVII ст. Саніччина була територією приватних воєн поміж локальними магнатами (м.ін. за участю Станіслава Стадніцкого, званого “Ланцутським дияволом”). У XVII i XVIII стт. Саноцка Земля була багаторазово нищена татарами, шведами, семигродянами та росіянами, що призводило до її вилюднювання та цілковитої господарської руїни. В 1772 р., в наслідок І-го розбору, теперішня територія гміни увійшла в межі Габсбурської держави і була включена до Леского циркулу. Наступні сто років відзначалися значним господарським розвитком. В 2-ій пол. XIX ст., на Саніччині почала розвиватися нафтова промисловість. В 1872 і 1884 р.р. побудовано було залізничні лінії з Перемишля до Лупкова та крізь Санок до Ясла, що спичинилося до розвитку місцевого господарства. Під час І-ї світової війни регіон був частинно знищений. У міжвоєнному періоді територія нинішньої гміни увійшла до Саноцького повіту. У повіті функціонували сильні селянські партії. В 1937р. вибух масовий селянський страйк. В часі німецької окупації, під час ІІ-ї світової війни, на Саноччині функціонували Армія Крайова і Батальйони Хлопські, що боролись як і з німцями, так і українською армією. Територія нинішнього Саноцького повіту була визволена у 1944 р. В результаті німецької окупації місцеве господарство було цілковито знищене, а число населення знизилось з 120 до 55 тис. мешканців. Після ІІ-ї світової війни територія гміни належала до Саноцького повіту, який був частиною жешовського воєводства. В 1972 р. створено сільську гміну Санок. Від 1975 до 1998 року гміна належала до кроснівського воєводства. Від 1999 р., внаслідок самоурядної реформи, сталася одним  із 20-ти земських повітів Підкарпатського воєводства.

Варто побачити

Мжиґлуд

  • Парафіяльний костел Апостольського Післанництва. Побудований у 1-ій чверті XV ст. ( в 1424 р.). У 1624 р.-  знищений татарами. Багаторазово був відновлюваний і реставрований (в 1624, 1881,1934, 1865р.р.) – він втратив свої готичні риси (мурований, однонавовий). Під костелом недоступні крипти. Над навою –  вежа-дзвіниця. На головному престолі – зображення Христа Пантократора з датою 1660 р. Дерев’яна хрестильниця  1-ї пол. XVIII ст. При костелі мурована ширмова дзвіниця з 1836 р. Місцеве населення розповідає, що будували храм, полонені лицарі-хрестоносці з-під Грюнвальду.
  • Церква Успіння Пресвятої Богородиці з 1901 р., мурована, орієнтована. Побудована на місці старшої, яка згоріла в 1893 р. Після виселення служила як крамниця, тепер – в стані руїни.
  • Пам’яткове архітектурне розміщення ринку – будинки вздовж ринку побудовані після пожежі в 1893 р.
  • Кузня – з кінця XІXст., зрубової конструкції, з’єднана з господарчим будинком (Ринок, дім №2).
  • Водяний млин – стоїть в місцевості Югнє, побудований біля 1900 р., зрубової конструкції, сполучений з господарчим будинком. Діяв до 1950 р.
  • Муровані каплички, XІXст.
  • Пам’ятник Владислава Ягелли поставлений у 1910 р. на площі Ринок, знищений німцями у 1942р., відбудований у 1960р.

 

Трепча

  • Церква греко-католицька Успіння Богородиці, філіальна. Після 1946р. функціонувала як костел римо-католицький. В 2000 р. в селі збудовано новий костел, цим храм не використовується. Про першу дерев’яну церкву згадано в 1552 та 1753 році. У 1801 р. вона згоріла. Теперішню- перебудували в 1807 р., зі старої социніанської кірхи. Розбудовано було її кінцем XIX ст. (ремонти в 1914,1955 та 1968 рр.). Храм орієнтований, мурований.
  • Невеликий двір з залишками парку.
  • Придорожні каплички та хрести з XIX i XX стст.
  • Городище і Городна – залишки городища з VIII-XIII стст. Підмуровок церкви з XII ст.; багато могил.  Тут віднайдено  численні археологічні пам’ятки – хрести, зброю, прикраси, печаті, керамічні вироби, тощо. Городище було правдоподібно первісним, згаданим у руських літописах, Саноком.

 

Биковце

  • Палац з початку ХХ ст., який правдоподібно побудували для родини Тарнавєцьких. В стилі курортної архітектури, мурований і поштукатурений. Стоїть на фундаменті старшого, ( XVIII-ст.) двору. Після війни частково розібраний, а відреставрований в 1976р. Можливо, що в XIV ст., тут був оборонний двір Міколая Чешика. В  XVII ст. власниками двору були Дембіцкі, а на початку XIX ст. родина Вензлярів. Пізніше  маєток перейшов у володіння Тарнавєцьких, а в міжвоєнному періоді – Планетів.
  • Металевий хрест з 1848 р. на пам’ять про скасування панщини.

 

Фалєювка

  • Парафіяльний костел Воздвиження Чесного Хреста. Побудований в 1908- 1914р.р. саноцьким архітектором Вільгельмом Шомеком. Костел мурований, неоготичний.
  • Двір з кінця  XIX ст., перебудований 1924 р.
  • Сільські каплички, одна з 1830 р. на пам’ятку листоподавого повстання, друга з 1700 з фігуркою св.Яна Непомуцена.

 

Костаровце

  • Парафіяльна греко-католицька церква Симеона Стовпника з 1872, від 1946 р. філіяльний костел римо-католицький – філія страхоцінської парафії. Про першу церкву у Костаровцах згадано в 1440 р. Сьогодні – це дерев’яний храм з сучасним іконостасом, відреставрованим у 1939 р. На прицерковному цвинтарі –  надгробний камінь Яна Непомуцена зроблений скульпторем з місцевості Брусно Старе.

 

Лодзіна

  • Церква Різдва Пресвятої Богородиці з 1743 р., греко-католицька, філіяльна, тепер – це римо-католицький костел. Храм ремонтовано в 1875 р. та в 1900 i 1977 рр. Церква орієнтована, дерев’яна. Іконостас – приблизно з 1875 р. Перед церковою старий дуб, про який говорять, що він на 8 років молодший за храм.

 

Страхоціна

  • Неоготичний парафіяльний костел св.Катерини, з 1903 р., збудований за проектом Вільгельма Шомека. Розташований костел на краю ліса, на місці попереднього костелу з 1390 р. фундований Пакошом з Пакошувки і Фридериком Мисснаром з Яцьмєжа. Другий побудований на цьому місці костел, був спалений у 1624 р. татарами. Джерела розповідають, що разом із костелом і приходством, спалено також і пароха Адама Містоґу. Після тамтого храму залишилася готична хрестильниця. В 1756р. на місці згорілого костела  поставили новий.

 

Чертеж

  • Парафіяльна греко-католицька церква Переображення Господнього з 1742 р., реставрована в 1836 р. Храм орієнтований, критий ґонтом, на камінному фундаменті. Всередині два бічні вівтарі і поліхромії св. Володимира і Ольги. Перед храмом дерев’яна двіниця з 1887 р.

 

Добра

  • Парафіяльна греко-католицька церква Святого Миколая з 1879 р. Перша згадка про існування парафії у Добрій походить з 1433 р. В 1944 р. під час фронту її ушкодили знарядом, який знищив баню. Від 1946 р. –це римо-католицький костел. Церква дерев’яна, орієнтована, тридільна. Над вівтарем, нефом і притвором – фігуральний стінопис виконаний в роках 1899-1904 Антоном і Міхалом Боґданьскими, за участю Міколая Демковіча. Іконостас з років 1899-1904, роботи Боґданьского. Кам’яна кропильниця з ХІХ ст. Церкву оточує кам’яний мур. На прицерковному цвинтарі – старі надмогильні камені.

 

Гломча

  • Церква Собору Матері Божої – парафіяльна, від 1946 р. філіальний римо-католицький костел. Сьогодні – діюча греко-католицька церква.

 

Нєбєщани

  • У селі збереглися залишки земляних валів двору з XVI ст., який згорів у XVIII ст. Зберігся тільки двірський підвал з 1750-1825 рр.
  • Мурований неоготичний парафіяльний костел Св. Миколая побудований в 1925 р. Оснащення інтер’єру храму походить із попереднього костела. Прикрашає його бароковий головний престол з XVIII ст. Цікавою є також кам’яна пізньоготична хрестильниця, яку датують XV ст.

 

Саночек

  • Давна грекокатолицька церква Різдва Пресвятої Богородиці з 1863 р., побудована в місці старшої, колишньої православної. Дерев’яна, орієнтована, зрубової конструкції, шолювана, ззовні дводільна. Башта зі шпилем. Від 1946 р. – костел римо-католицький.
  • Невеликий мурований двір з 1910 р. належав до родини Рапе, власників текстильного заводу в Лодзі.
  • Каплички з ХІХ і ХХ століття.

 

Тирава Сольна

  • Давня філіальна греко-католицька церква св. Йоана Хрестителя. Від 1947- римо-католицький костел. Первинну дерев’яну церкву згадували вже з 1679 р. Теперішню побудовали в 1837 р. (її розбудували в ХІХ ст.). Об’єкт Орієнтований, мурований, ззовні дводільний. Всередині гарний фігурально-орнаментальний стінопис з 1927 р. Особливо цікавий іконостас Юзефа Боґданьского. По боках бічні вівтарі, що створюють цілісність з іконостасом.
  • Дві муровані каплички з ХІХ ст.

 

Залуж

  • Костел з 30-х рр. ХХ-го ст., побудований на місці давньої корчми, з фундації Вікторів.
  • Палац з кінця ХІХ ст., на фундаменті старшого об’єкту,  датований XVII ст. Кругом – ХІХ-вічний парк. В 60-х рр. ХХ ст. у ньому знаходився відпочинковий осередок, тепер – приватне майно. Недалеко двору, в напрямку Сану, знаходиться каплиця з ХІХ ст.,  в стані руїні.
  • Сховища т. зв. “Лінії Молотова”. Залуж розташований на перехресті головних маршрутів і тут був перший  радянський залізничий вокзал. Він був місцем локалізації пункту опору, який складався з 17-ти сховищ, що входили до “Лінії Молотова”. Більшість з бункерів знищено, але декотрі знаходяться у доброму стані. Один із сховищ від 1969 р. є пам’яткою і заразом могилою екіпажу, який загинув під час вибуху.

 

 

Туризм

На території гміни організовується багато культурних, рекреаційних та спортивних заходів. На туристів чекають туристичні бази та добрі умови активного туризму. Одим із націкавших центрів є село Вуйскє, розташоване у підніжжя Слонних Гір, через яке веде туристичний шлях (біло – червоно – білий).

  • Червоний шлях: Санок (автобусний вокзал) – Бяла Ґура – Орлі Камєнь – Лішна – Слонни Вєрх –  Слонна  гора – перевал на Слонних горах – гора Пжислуп – с. Ракова
  • Жовтий шлях: Санок – Ольховце – Орлі Камєнь
  • Синій шлях: Санок – Струже – ліс Янікове – Пораж – Ґурка Чекайка – Морохув – Бжозовєц – Поґари – Суліла – Хрищата

 

 

Культурні події:

  • Карпатський Кермеш – концерти народних ансамблів з держав, що належать до Карпатського Єврорегіону, продаж художних і ремісничих виробів, деґустація селянської їжі (липень)
  • Великодній Конкурс – на найкращу писанку, крашанку, обрядний хліб – паску, тощо (квітень)
  • Перегляд дитячої пісні (травень)
  • Фольклорні ярмарки (червень, липень)
  • Конкурс на кращий обжинковий вінок (серпень)
  • Зустріч з релігійною піснею (остання неділя серпня)
  • Покази Народного Мистецтва (жовтень)

 

 

 

Гміна Беско

 

Характеристика гміни

 

Шукаючи Беска на мапі, треба подивитись на південно-східний куток Польщі; майже посередині поміж Кросном і Саноком, на перехрестку дороги і залізниці з рікою Віслок, віднайдемо густо населену, добре загосподарену місцевість, розташовану в долинах і узгір’ях над Віслоком. Беско – це невелика гміна, одна з найменших у Польщі – її територія виносить 27,5 км2, тут живе 4400 осіб. До гміни належать три села: Беско, Мимонь і Поремби. Найбільш характерним елементом рельєфу території Беска є ріка Віслок. Випливає вона із східніх схилів Канасювки, в прикордонному пасмі Низького Бескиду, пливе понад 200 км, а за Ярославом,  впадає у р. Сан.

 

Історичні зариси

Беско, це старе королівське село, що належало до 1772 р. Саноцького староства руського воєводства. В документах є згадка, що 1419 р. тут проїжджав Владислав Ягайло і коли зупинився у Беску, виставив один із  документів. Селище існувало однак скоріше, що найменш з XIV ст. Заснували її на руському праві. Її мешканцями були у більшості русини. На поч. XV прибули до Беска поляки. В 1595 р. король Зигмунт ІІІ Ваза, на прохання саноцького старости Єжи Ґжеґожа Мнішха, утворив у Беску парафію латинського обряду. Римо-католицька структура сприяла не тільки полонізації цих теренів, але також забезпечувала адміністративний нагляд. Від XVI ст село почалося розвивати. Цього процесу не перервали навіть наїзди: татарів – у 1624 р., шведів, які зграбували село в 1655 р. і семигородців – у 1657 р. Розвиток зв’язаний з діючим у Беску фільварком, при якому групувалася велика скількість челяді польського походження. У XVIII ст. у селі понад 1700 мешканців, однак доля підданих селян погіршувалася, аж до пол. ХІХ ст., коли кооперативний рух і спілки народного руху почали впливати на покращення долі. Ситуацію додатково погіршували (про що свідчать документи), посухи або навпаки – повені і надзвичайно морозні зими, що спричиняло виникнення смертельних епідемій. В травні 1915 р., під час І-ї світової війни, австро-угорські і німецькі війська ставили в долині Віслока остаточний опір російській армії і росіяни мусили відступити аж за Волинь. Беско визволили 16 вересня 1944 р. 67-им корпусом 38-ї армії І-го Українського фронту. Почала будоватися нова, не завжди краща дійсність. В наступному році більше 1300 мешканців українського походження переселили на схід – до Самбора по Злочів. Повільно однак життя почало стабілізуватися, вщухали давні чвари і суперечки.

 

Варто побачити

  • Цвинтарна брама 1900 – 1925 рр.
  • Дерев’яний монаший дім Сестер Феліціянок – 1935р.
  • Дзвіниця біля костела – 1841 р.
  • Придорожна фіґура – 1870 р.
  • Придорожні фігури біля зруйнованої церкви – 1890-1910 рр.
  • Придорожна капличка – 1937 р.
  • Капличка в огородженні костела – поч. ХХ ст.
  • Капличка з гномоном в огородженні двору – поч. ХХ ст.
  • Костел Воздвиження Чесного Хреста – 1755 р.
  • Прикостельний лямус – 1800-1825 рр.
  • Мурований монаший дім Сестер Феліціянок – 1866 р.
  • Двірський парк – ХІХ-ХХ стст.
  • Дворський амбар – ХІХ-ХХ стст.
  • Водяний тартак – 1938 р.
  • Заїжджний двір – XVIII-XIX стст.

 

Туризм

Рекреаційні місця ґміни:

  • Спортивний Стадіон зі спортивним залом і готелем,
  • Ігровий майданчик,
  • Спортивний зал при Комплексі Шкіл,
  • Велосипедна доріжка,
  • Місця для ловлення риби,
  • Ріка Віслок – місце для купання, рибні стави
  • Чудовий ландшафт, що заохочує до пішохідних прогулянок

 

Важливі культурні та спортивні події на території гміни

  • Обжинки
  • Народні гуляння
  • Огляд духових оркестрів
  • Змагання пожежників
  • Різні спортивні змагання

 

 

Гміна Буковско

 

Характеритика гміни

Гміна Буковско розташована у східній частині Низького Беськиду, на південний схід від Санока, в Підкарпатському воєводстві. Простір гміни становить 38 км2. Межі гміни обіймають 12 т.зв. Солецтв (сільська рада -допоміжна одиниця гміни) і 2 села, в яких живе 5304 мешканців. Но 1км2 припадає 37 осіб. Рівень безробіття становить приблизно 20 %. Гміна Буковско має типово сільськогосподарський характер. На їй території функціонує 1064 індивідуальних господарств, середньою площею поверхні 7,2 га. Загальна поверхня усіх господарств виносить  6607 га. 

 

Зариси історії

Буковско належало до коронних польських маєтків. Перша згадка про селище походить з 25 червня 1361 р., коли Казимир Великий надава братям Петрові і Павлу з Угорщини коронні землі – Збоіска, Буковско аж до Віслока і Радошиц, що належали до парафії св. Петра в Буковску. З документу дізнаємося, що вже в 1361 р. Беско мало костел та парафію, а с. Воліца належало до Буковського плебана. В XV ст. Буковско мало своє самоврядувння, з солтисом, а пізніше з війтом, на чолі. Знаємо, що в роках  1480 -1485 солецтво ( сільська рада) було добре розвинутим, мало млин та корчму. Купив його тоді Ян Фелєштиньскі і створив з нього шляхетський фільварок – на Нендзах. В 1624 р. на Буковско напали татари. Втрати були величезні: спалили село, двір, костел, багато людей забрали у ясир. Напочатку XVIII ст. ситуація Буковска починає змінюватися на краще. В 1710 граф Юзеф Осоліньскі, власник Буковска, відбудовує костел Св. Хреста. Тоді також уфундували для Буковської парафії приходство. До парафії приєднали 35 околичних сіл. У 1748 р. Буковско мало вже парафію і міські права, про що свідчать гродські і земські акти. У Буковску розвивалися торгівля і ремесло, міцніла економіка. В містечку найбільше жило євреїв. Уже в 1745 р. була тут синагога, в горішній частині ринку. Найкраще розвивалася торгівля худобою, а буковскі ярмарки мали добру славу. 6 вересня 1772 р. згорів двір. у записках про пожежу згадується про броварню, ратушу та рибні стави. В ХІХ ст. місто починає розвиватися. Наприкінці тамтого століття досягає найбільшого розвитку. Біля Санока і Риманова – тут найгустіше  населення і найбільший ремісничо-торговий центр у саноцькому повіті. У 1883 р. був побудовано новий костел у готичному стилі, а також школу. В 1902 – 1903 рр. Збудовано було поверховий будинок, в якому знаходився суд і в’язниця. Відкились тут адвокатські канцелярії, яких у 1939 р. було 5. У 1918 році, після визволення Польщі, Беско було центром колективної гміни, на чолі якої став війт. Тут був гродський суд, 3  судді, нотаріальна кантора, відділ державної міліції, пошта, фінансовий відділ, аптека, парфюмерія та три лікарі. В час ІІ-ї світової війни Буковско було центром, звідси перевозили людей, що були у небезпеці, до Угорщини.  16 IX 1944 р. прийшло визволення, але не на довго. Вночі 4 IV 1946 р. Буковсько напали відділи УПА. Після війни Буковско стало знов селом. Не зважаючи на драматичні події, щоденне життя у Буковску продовжувалося у правильному напрямку.

 

Варто побачити

Три старовинні костели: неоготичні в Буковску і Дудинцях та бароковий у Новотанці. Інші, гідні уваги, об’єкти – це м. ін. руїни церкви у с. Наґужани і Плонна, костел у Воліци, двірські будинки, каплиця та костел у с. Збоіска, церковна дзвіниця і новий костел у с. Воля Сенькова. На території гміни багато також і меньших об’єктів – придорожні каплички, пам’ятники, надмогильні камені, тощо.

 

Туризм

Межами гірського пасма Буковіци проходить головний туристичний шлях у Карпатах. Природне багатство лісів, чисте повітря і вода – це все створює ідеальні умови для любителів збирання грибів, ловлення риби, верхової їзди або мисливства. Атракціоном зимового сезону є два гірськолижні підйомники у Карлікові (довжина 1,2 км;  провозять 2 тис. осіб на годину).

 

Культура у гміні

Під патронатом Бюро Промоції Гміни діяють два народні ансамблі “Малі Буковянє” і “Буковянє” з Буковска. “Малі Буковянє” – це дитячий ансамбль, що існує з 2001 р., культивує традиції народної музики, лауреат багатьох фестивалів та конкурсів. Капела “Буковянє” існує з 1969 р. (входила до складу Ансамблю Пісні і Танцю “Буковянє”, від 1989 р. самостійний ансамбль). Концертує по цілій Польщі та за кордоном (Словаччина, Франція). Багато разів виступала в раді і в телебаченні. У 1996 р. видали платівку.

 

  Важливі культурні та спортивні події на території гміни:

  • Загальнопольський Фестиваль “Буковскє Презентаціє Фольклору Млодих”
  • “МУЗИКАНТИ – фольклор без кордонів”
  • Буковський регіональний турнір оборонної справності
  • Стрілецькі змагання солдатів запасу
  • Опладкова зустіч (Різдвянна) народних капел

 

 

 

 

Гміна Команьча

 

Характеристика гміни

Гміна Команьча розташована на прикордонні Низького Бескиду і Бєщадів. Від півдня межує зі Словаччиною. Це одна із найбільших гмін у Польщі, займає площу 455 км2. Більше 70% поверхні займають ліси (переважають листяні). Частина території гміни входить до складу двох заповідників: Цісьнянсько-Ветлінського і Ясєльського. З огляду на природні цінності та мінеральні води, Команьча має великий шанс стати туристично-курортним центром. Тут багато ознакованих туристичних шляхів, чудові ландшафти, багатий світ флори та фауни. Треба також сказати, що у гміні функціонують три прикордонні пункти пропуску зі Словаччиною: Радошице-Пальота – круглодобовий, автомобільний для пасажирського і вантажного руху та для туристичних автобусів (вантажні автомобілі до 7,5 тони); Лупкув-Медзіляборце – залізничий, пасажирського та вантажного руху (V-Х); Бальніца-Осадне – туристичний, пішохідний (01.VI-30.IX).

 

Історія

Село Команьча було засноване в королівських добрах, за волоським правом 1512 р., на основі локаційного привілею наданого Іванкові зі Щавного саноцьким старостою – Миколаєм Камєнєцькім. Село мало називатися Кжемєнною, але було назване Команьча – від Куманєцького потоку (скоріше Барбурка; тепер Барбарка).  Джерела кажуть, що слово Команьча походить від татарського плем’я Куманчів, яке колись перебувало на цій території. В 1686 р. село напала банда угорських товгаїв, грабуючи все, що можна було взяти. Нащадки князя Команьчі одержали – мабуть за воєнні заслуги – шляхетські титули з гербом Леліва і прийняли прізвище Куманєцкі. В  XVIII ст. побудовали вони дерев’яний двір, який був знищений після 1945 р. Після періоду знищень і нападів у Команьчі настав час економічного оживлення, до чого спричинилася, будова залізничої лінії з Перемишля через Хирів, Заґуж, Лупківський Перевал до Будапешту. Час І-ї світової війни  записався кривавими літерами в історію Бєщадів, особливо Команьчі. Боротьба тривала до листопада 1914 р. Лінія фронту змінювалася, ішла пасмом Полонин, Отриту і Острого. Під кінець війни монархія Габсбургів почала упадати. Бєщадське Підгір’я знайшлося в центрі польсько-української боротьби. В листопаді 1918 р. утворили т. зв. “Команчанську республіку”, якої метою було з’єднання з самостійною Україною. Вона об’єднувала близько 30 сіл. У 1919 р. проти Команьчу і Баліґруду виступило польске військо. “Команчанська республіка” перестала існувати. В міжвоєнному періоді Команьча почала розвиватися, як відпочинкова місцевість. У бічній долинці було засновано турбазу Летніско-Команьча,  побудовали тут кілька поверхових пансіонатів. До нині залишилися тільки два – в одному знаходиться Монастир Сестер Назаретянок, а в другому – турбаза ПТТК. У вересні 1939 р. Бєщади, в тому числі й Команьча, блискавично опинилися під німецькою окупацією, а пізніше, на підставі пакту Ріббентроп-Молотов, німці поділилися  цією територією зі совєтами. Кордон проходив уздовш Сану. Після перших днів ІІ-ї світової війни польські відділи, що стерегли кордону, провели кілька боїв з німецькими та українськими диверсантами. Сапери висадили тунель під лупковським перевалом і відтяли залізниче сполучення зі Словаччиною. В околицях Команьчі не було жодних більших боїв. Поміж 9-12 вересня у Бєщади увійшли одиниці вермахту, яких українські націоналісти радісно вітали. Почалася понура окупаційна ніч, масові арештування патріотів, екзекуції, переслідування, екстермінізаця євреїв та ромів. Майже від перших днів окупації у Бєщадах і Команьчі почав народжуватись рух опору. Його діяльність зосереджувалася на організації кур’єрських маршрутів через “зелений кордон” на Угорщину. Кінцем 1944 р. більша частина Підкарпаття вже вільна. Разом з відбудовою зруйнованої держави, почалася бурхлива діяльність УПА. Після воєнних дій, ву 1947 наступила акція “Вісла”, яка мала намір остаточно знищити УПА і виселити українське населення. Після 1956 р. частина українців повернулась до Команьчі.

 

Варто побачити

Вище зупинки Команьча-Лєтніско знаходиться пам’ятковий, дерев’яний монастир сестер Назаретанок. Будинок скоріше був пансіонатом. На перехресті 1955/56 рр. в монастирі був інтернований примас С. Вишинський. На пам’ятку цього факту тут засновано музей та відкрито пам’ятник. Складовою частиною культурного пейзажу Команьчі є лемківські церкви та каплички з ХІХ ст. Храми стоять в селах: Віслок, Команьча, Радошице, Смольнік, Жепедзь, Тужаньск, Щавне. У Команьчі є 2 церкви: перша з ХІХ ст., яка в 60-х рр. була передана православним (згоріла 13 вересня 2006р.), друга – це сучасна грекокатолицька, з елементами церкви з Дудиньців.

 

Туризм

Природно-історичний шлях Команьчею.

Шлях має 7 км. Починається при греко-католицкій церкві, дальше ми бачимо православний храм, місця природних особливостей, панораму Команьчі з обсерваційного майданчика в монастирі СС. Назаретянок, місце катастрофи літака з ІІ-ї світової війни, далі місце масового винищення ромів (також ІІ світова війна). Шлях закінчиться біля римо-католицького костела в центрі Команьчі. Через територію гміни проходять також численні туристичні шляхи, напр. “Шлях ікон долиною Ослави”, “Шлях дерев’яної архітектури”, та Транскордонний Велосипедний Шлях – з Польщі, крізь прикордонний перехід, до Словаччини. Атракціоном улітку є вузьколійна лісова залізниця (Майдан – Воля Міхова, Майдан – Пшислуп, Майдан – Бальніца). Завдяки старанням самоврядування Гміни Команьча та Фонду Бєщадської Вузькоколійної Лісової Залізниці, буде відкритий відрізок траси  з Волі Міхової до Лупкова. Прикордонні переходи зі Словаччиною – в Радошицях, Лупкові та Бальнці, можна зачислити також до туристичних атракціонів. Останніми роками швидко розвивається туризм. Зони для відпочинку, пансіонати, турбази та понад 50 агротуристичних господарств, пропонуть цікаві і різнорідні туристичні послуги. Влітку Ви можете покататися на конях, у диліжансі, в зимку –  на санях чи лижах.

 

Важливі культурні події:

  • “Радошицьке Джерельце”. Словацько-польський захід, організований греко-католицькою парафією у Команьчі та Урядом Гміни Команьча (червень)
  • Концерт “Оркестру Святого Миколая” Люблина (липень)
  • “Прикордонні Зустрічі Команьча-Медзляборце” – організовані Урядом Гміни в Команьчі і партнерським містом Медзіляборці (серпень)

 

 

Гміна Тирава Волоска

 

Характеристика гміни

Тирава Волоська – це одна із найменших гмін Підкарпатського воєводства. Займає площу 69 км2, близько  50 % всієї поверхні займають ліси. В 5-ти селах гміни, Тираві Волоській, Голучкові, Раковій, Розпуці та Сємушовій, живе близько 2000 мешканців. В гміні нема жодної промисловості, але добре розвивається обробка деревини. Рівень безробіття становить приблизно 20 %. У гміні діють: дві школи – початкова у Тираві Волоській та гімназія у Раковій, Гмінний Центр Культури, Гмінна Публічна Бібліотека, пошта, медпункт та банк. З 2003 р. у гміні діє Суспільно-Культурне Товариство “Біля підніжжя Солонних Гір”, основною метою якого, є підтримка суспільного, культурного та економічного розвитку гміни та покращення життя суспільства у локальному середовищі.

 

 

 

Історія

З джерел знаємо, що село існувало вже в 1402 і носило назву Tyravia minori (Тирава Менша). В 1436 р. село звали Тирава Валашізем, а 1443 р. була заснована за волоським правом – Тіріві Валаска. Засновником і власником села був Міколай Чешик – саноцький суддя, гербу Ossorya, від  якого походять кілька знаних родів Саноцької землі: Тиравскі, Буковскі, Ґрабовніцкі, Ритаровскі, Пелкови. Тиравский, нащадок Чешика залишився у Тираві. В пол. XVII власниками Тирави стала родина Оссолінських. Перша згадка про Тураву Волоську, як місто novum lacartm, походить з 1707 р. Нове місто знаходилося на торгівельному шляху з Перемишля до Санока і Леска, до карпатських перевалів далі. Головним завданням міста була організація торговельного обміну (в межах своєї території). Під кінець ХІХ ст. у Тираві відбувався тільки один ярмарок у році – 16 липня.

 

Тираву заселяли русини, поляки та євреї. У 2-й пол. XVII ст. власником Тирави стал Кароль Краєвскі гербу Ясєньчик, після нього – його син Марцін Тадеуш, а далі син Леон. У 2-й пол. цього століття Тирава Волоська втратила міські права. Наприкінці ХІХ і початку ХХ ст. місцевістю, керували євреї. Двір та частину земель, перехопили Бжезіньскі, які господарювали тут до 1940 р. В 1945 р., в наслідок атаки УПА, двір згорів, а землі викупили місцеві селяни. В Тираві пройшла акція “Вісла”, під час якої виселили на так звані  «повернені землі», близько 780 осіб української національності.

 

Варто побачити

 

Галерея скульптури “Quo Vadis”

Гміна Тирава Волоська гордиться також галереєю скульптури “Quo Vadis”, яка знаходиться просто неба. Її власником, як і творцем, є Богуслав Івановський – художник відомий не лише в Польщі, але і за кордоном. Галерея і її власник є  найбільшим скарбом для місцевого населення, яке часто відвідує його сад повний величезних статуй. Варто також увійти в дім. Там усі стіни згинаються під тягарем чудових барельєфів, в кожному куточку малий шедевр. Кожен хто відвідає галерею, має змогу почути історії кожної різьбленої речі. На майданчику біля дому можна запалити вогнище та в казковій атмосфері послухати розповідь про кожну дерев’яну постать. Художник піднімає різні теми – про релігію чи історію, але також і про щоденне життя. Тут кожен знайде щось для себе. В скульптурах художника найчастіше бачимо біль, страждання, відчай. Його різьби можна було побачити в багатьох місцях світу: Швейцарії, Німеччині, США, Жешові, Кракові, Варшаві, тощо. Б. Івановський є заслуженим лауреатом багатьох нагород та відзнак.

 

 

 

Гміна Заґуж

 

Характеристика гміни

Гміна Заґуж росташована в південно-східній частині Підкарпатського воєводства, у Саноцькому повіті, поміж Низьким Бескидом і Західними Бєщадами, вздовш долини р. Ослава. Гміна займає простір 160 км2, населення становить 12900 мешканців. На цій території знаходяться: села – Чашин, Кальніца, Лукове, Мокре. Морохув. Ольхова, Пораж, Сьреднє Вєлькє, Тарнава Дльна, Тарнава Ґурна, Загутинь; та місто Заґуж – у якому знаходиться влада гміни, промислово-послуговий центр та важливий комунікаційний вузол. У Заґужі схрещуються автомобільні та залізничі шляхи, які ведуть на Україну та Словаччину. Через місто протікають дві головні ріки – Ослава та Сан, багаті на  рибу (форель, харіус європейський, барбус, голавль, тощо). Гміна багата на чудові ландшафти, різнорідну флору та фауну (особливо в південній частині гміни), а також  на пам’ятки сакральної та народної архітектури. Майже 50 % площі гміни займають ліси (південна частина). Первинні ліси, це ялиново-букова пуща, яка збереглася у деяких місцях. У гмінних лісах багато видів, тварини і птахів. Можемо зустріти тут: серни, оленів, зайців, рідше – рися, лісового кота чи вовка.

 

 

Історія

Перша історична згадка походить з 1412 р. В той час власником Заґужа був Ян з Тарнави. Скоріше всього селище було заселене скоріше. Заґуж був заснований за німецьким правом – локаційний акт зберігся до нині. Заґуж межував тоді з Вєлополем, Ославою, Заславом, Доліною, Сушковом, які тепер входять до складу міста. Черговими власниками Заґужа були: Анджей Самуель Стадніцкі, Крассіцкі, Францішек Трусколяскі, Вінценти Рильскі, Еразм Лобачевскі, Зиґмунт Лобачевскі, Адам Ґубриновіч. Про зростання значення свідчить існування храмів східнього обряду і повстання римо-католицької парафії в 1750 р. На початку XVIII ст. було побудовано монастир Кармелітів Босих, неподалік костела в т. зв. Старому Заґужі. Найважливішим кроком для розвитку Заґужа була побудова залізниці: в 1872 р. І Угорсько-Галицької Залізниці, а в 1884 Гилцької Трансверсальної Залізниці. Побудовали два вокзали та інші будинки. Зросла кількість населення, які утримувалися з праці на залізниці. З’явилися перші фабрики. В 1891 р. Казімєж Ліпіньскі – власник котельно-механічного заводу з Санока, відкрив фабрику вагонів. У ХІХ ст. почали також вести досліди та приступили до пошуку нафти. Переший поклад знайдено у Вєльополі, де побудували копальні. Під час І Світової війни у Заґужу діяла Польська Збройна Організація. У 1918 р. мешканці Заґужа брали чинну участь у боротьбі за повернення Польщі незалежності. Міжвоєнний період відзначився великою суспільною діяльністю заґужанців. У той час постав целюлозний завод у Заславі. У Залужі в ті часі, жили поголовно поляки, русини та євреї. ІІ Світова війна була для Заґужа важким періодом. У Заґужі був сильний рух опору, а багато мешканців пов’язаних було з конспірацією. Німці на території целюлозного заводу створили табір праці для євреїв, який діяв до 1943 р. Після ІІ світової війни Заґуж почав постійно, хоча помалу, розвиватися. 1 лютого 1977 р. отримав міські права.

 

 

Варто побачити

  • Руїни кляштору (монастиря) Кармелітів Босих у Заґужі – Монастир був побудований на горі, яка зветься  Маримонтом, її з трьох сторін оточує ріка Ослава. Створений в 1700 р., а його фундатором був Ян Францішек Стадніцкі. В 1714 р. урочисто ввели до монастиря кармелітів, але  роботи при костелі та монастирі тривали ще до 1730 р. До монастирного комплексу належали: костел, монастир та господарчі будинки. Це все оточував оборонний мур з баштами. За мурами стала лікарня для воєнних ветеранів шляхетського походження. Кляшторний костел мав восьмибічний неф і дві бічні каплиці. Від 2000 р. тривають роботи, які мають зберегти пам’ятку від цілковитиго знищення.

 

  • Костел Успіння Пресвятої Богородиці в Старому Заґужі – Місцева легенда говорить, що коли Казимир Великий у 1343 р. пішов на Русь, щоб прилучити її Червені Городи до Корони , під час стоянки, Матір Божа з’явилася йому у сні і сказала, що досягне він успіху в поході. Король казав побудувати на цьому місці каплицю, а коли вертався з походу залишив ікону Благовіщення, яка донині знаходиться у головному вівтарі храму. За історичними джерелами початки парафії сягають 1697 р., коли парох пораської парафії, Пйотр Ґлоскі уфундував пребенду. Спонсором оснащення костела був каштелян з Бєча Пйотр Константи Стадніцкі (1724 р.). У 1750 р. Перемишльський єпископ Вацлав Сєраковскі створив у Заґужі незалежну парафію. У вівтарі храму знаходиться готично-ренесансова чудотворна ікона Благовіщення Пресвтої Діви Марії (темпера на липовій дошці). Бічні вівтарі з ХХ ст., виконані на зразок головного вівтаря. По лівій богато прикрашений амбон з поч. XVIII ст. На стінах знаходяться картини з монастиря Кармелітів Босих. У пресвітерії картина Святої Родини, а  в головному нефі – Св. Антоні,  Екстаз Святої Терези та Хресної Дороги. На вікнах вітражі з 1937 р., фундувані Броніславом Лудвіком Бароном Ґубриновічом.

 

  • Церква Св. Михайла в Заґужу – Перші історичні інформації про церкву в Заґужі походять з 1761 р. Оновлений храм існує  з 1836 р. Його фундатором був Еразм Лобачевскі, а далі Францішек Трусколяскі – власник Заґужа в ХІХ ст. Храм –  тридільний, з баштою на заході.

 

  • Церква у Вєльополю – Греко-католицьку церкву побудували в 1865 р., навпроти заґурського монастиря. До найцінніших пам’яток у храмі належить рококова картина Благовіщення Пресвятої Діви Марії.

 

  • Старий цвинтар у Заґужі – Розташований 200 м вище костела. Тут побачимо гробові каплиці родини Трусколяскіх і Ґубриновічів, пам’яткові намогильні камені з ХХ ст. та повстанський хрест.

 

  • Костел Стрітення Очищення Пресвятої Діви Марії в Поражі – Теперішній храм був побудований в 1784 р. (консервуваний 1853 р.). В костелі знаходиться пізньобароковий амбон з кінця XVII, а також кам’яна хрестильниця частково вмурована в стіну пресвітерії.

 

  • Церква Стрітення Господнього в Морохові – Дерев’яна однонавна церква вибудована у 1837 р. До 1961 р. храм був греко-католицьким. Всередині іконостас з ХІХ ст. Нійціннішою пам’яткою у храмі є плащаниця з 1803 р. Церква належить до об’єктів “Шляху Дерев’яної Архітектури”.

 

  • Заслав – Під час ІІ-ї Світової війни став місцем екстермінації євреїв. Восени 1940 р. зорганізували тут, на місці розпущеної целюлозної фабрики, табір примусової праці для єврєїв, з території Саноччизни і Словаччини. В 1940-1943 рр. у таборі  перебувало близько 15 тис. в’язнів. У 1943 німці зліквідували табір і перевезли частину в’язнів до винищувального табору в Белжці, розстріляли біля старого цвинтаря у Заславі. Тепер там  знаходиться інформаційна таблиця та пам’ятник жертвам.

 

Туризм

Гміна Заґуж – це бєщадска гміна розташована поміж Східніми і Західніми Карпатами, Ясєльсько-Саноцькими Долами і Бєщадами. Заґуж часто називають воротами Бєщадів. Розташований він у Підкарпатському воєводстві (Саноцький повіт), на південно-східньому краю Польщі, долині ріки Ослави і Кальнічки, на відстані 50-ти км від прикоронних переходів на Словаччину і Україну. Кожен, хто їде в гори, мусить тут зупинитись. Заґуж знаходиться на перехресті транспортних шляхів (Санок- Устжикі Дольне, Пшемисьль- Кросно) з міста всюди є близько – до Бєщадського Національного Парку, Солінського Озера, в Солоні Гори або в інші цікаві місця району. Поїздом їхати в України або у Словаччину – тільки 1,5 години.

 

Культура

Важливі культурні та спортивні події на території гміни:

  • Дні Християнської Культури, Заґуж (травень)
  • “Сукцесік” – Фестиваль Дитячої Пісні, Заґуж (Червень)
  • Риболовні Змагання за Кубок Бургомістра, Заґуж (червень)
  • Біги навпростець Нєчуї, Заґуж (червень)
  • Міжнародні Спортивні Змагання, Чашин (Липень)
  • Заґужський З’їзд Народних Капел, Заґуж (Серпень)
  • Свято Культури над Ославою, Мокре (серпень)
  • Зліт антикварних автомобілів, Заґуж (серпень)
  • “Риковіско Ґаліцийскє”, Заґуж (серпень – вересень)
  • Кубок Бургомістра зі стрибків на лижах, Заґуж Закуцє (січень – лютий)

 

 

Гміна Заршин

 

Характеристика гміни

 

Гміна Заршин лежить у басейні ріки Віслок, яка протікає  західним її краєм, а річка Пєльніца, яка пробігає  через гміну є її правою притокою. Більша частина місцевостей, які належать до гміни,  розташовані над Пєльніцею, або її притоками. До складу гміни входять: Заршин, Посада Заршинська, Яцьмєж, Посада Яцьмєрска, Длуґє, Бажанувка, Новосєльце, Пєльня, Оджехова. Великі лісові простори, різноманітний рельєф, мала промисловість, брак заводів обтяжливих для середовища, дають можливість для використання лісів для туризму. Гміна Заршин знаходиться у південно-східній Польщі, на Прикарпатті. Терени гміни розташовані в т. зв. Долах Ясєльсько-Дукєльскіх поміж Карпатами і передгір’ям Карпат. Околиці Заршина історично зв’язані з Саноцькою землею. Гміна Заршин розташована на  головному комунікаційному шляху – автомобільному і залізному, який веде у Бєщади, далі через Лупкув і Радошице на Словаччину, а через Кросьцєнко – в Україну.

 

Історія

Найстарші сліди життя людини на цій території походять зі старшого кам’яного віку (5000 – 1700 р. д.н.е.). Це  –  кам’яні знаряддя знайдені Оджехової і Рєльні. З бронзового віку походить скарб, знайдений у Заршині – намиста, шпильки, коралики, тощо. Знахідки монет і предметів щоденного вжитку (імпортовані з південної Європи) репрезентують Залізний вік (напр. З Яцьмєжа). Все це свідчить про існування тут торгівельного шляху, який проходив через Саноцьку землю. У ХІІІ ст. почало зростати осадництво, а вже з XIVст. походять перші історичні згадки про декотрі місцевості нинішньої гміни.

 

Варто побачити

Крім гарного, мальовничого розташування гміни, зацікавлення викликають також історичні пам’ятки. До них належать і дерев’яний костел з XVII ст., і  пожежне депо та доми навколу ринку в Яцьмєжі. У Бажанувці і Новосєльцах – пам’яткові об’єкти дворянської архітектури (тепер в обох об’єктах діють школи). У Пєльні знаходиться мурована церква з 1805 р. з дзвіницею. У костелі в Заршині знаходяться пам’ятні вітражі на  вікнах пресвітерії та чотири картини у формі вітражів. У селі Оджехова є дві пам’ятки з ХІХ ст. – дерев’яний двір і церква з двіницею.

 

Важливі культурні та спортивні події

  • Гмінний Волейбольний Турнір (лютий)
  • Бесіда Гуртків Сільських Господинь (травень)
  • Спортивний Турнір Міст і Гмін (травень)
  • Огляд Дитячих Колективів (червень)
  • Гмінні Обжинки (вересень)
  • Гмінний турнір із настольного тенісу (вересень)

 

 

 

БЄЩАДСЬКИЙ ПОВІТ

 

Бєщадський повіт це один із найгарніших районів Підкарпаття. Лежить у північно-східній Польщі, на стиці трьох кордонів: польського, словацького і українського. До складу повіту входять три гміни: Чарна, Лютовіска, Устшикі Дольне та місто Устшикі Дольне. Повітове староство знаходиться в Устшиках Дольних. Місто є важливим комунікаційним вузлом для усіх, які їдуть у Високі Бєщади – тому, що лежить на т. зв. Малій та великій “бєщадській петлі”. Це найближча до гір місцевість, яка має залізницю. Бєщадський повіт займає площу 1138 км2. У ньому живе близько 23 000 осіб.

 

Гміна Устшикі Дольне

 

Характеристика гміни

Устшикі Дольне – це найдальше висунуте на південний схід повітове місто, що налічує 11 тис. мешканців, розташований у південно-східній частині Підкарпатського воєводства, центр Бєщадського повіту та гміни, важливий траспортний та залізничий комунікаційний вузол. Знаходиться біля 480 м н.р.м., майже на цій самій відстані від Кросна і Пшемисля, на трасі т. зв. малої та великої окружної дороги. Має автобусне сполучення з Жешовом, Варшавою, Катовіцами і Новим Сончем, найближчою є місцевость до Високих Бєщадів, яка має залізницю. Через місто протікає ріка Стрвйонж, вздовж якої тягнуться Устшикі Дольні. Належить вона до басейну Чорного моря. Завдяки розташуванню у гірській місцевості та відповідному клімату (довгий період сніжного покрову), Устшикі Дольне мають добрі обставини для розвитку зимових видів спорту. У місті та околиці знаходяться гірськолижні бази з багатьма гірськолижними підйомниками та спусковими і біговими трасами.Тут організують багато цікавих спортивних і рекреаційних починань. Нічлігова база нараховує біля 3 тис. місць, немало також і ресторанів, барів, тощо. Відпочинкові центри, готелі, пансіонати, агротуристичні господарства, турбази та приватні квартири пропонують різний стандарт послуг “на кожну кишеню”. Влітку діє у місті високостандартний критий басейн, є багато пішоходних і туристичних шляхів, та велосипедні траси. Поблизу міста знаходяться дві стайні коней, які дають моливість займатися кінним спортом. Додатковим атутем устрицького мікрорегіону є комплекс перехідних прикордонних пунктів у с. Кросьцєнко (9 км), який дає змогу дістатися до України, Угорщини чи балканських країн.

До складу гміни Устшикі Дольне входять місцевості: Арламув, Бандрув, Бранюв, Брелікув, Бжегі Дольне, Дашувка, Дзьвіняч Дольни, Ґронзьова, Гошовчик, Гошув, Ялове, Юречкова, Кросьцєнко, Квашеніна, Лєщовате, Лісковате, Лобозев Дольни, Лобозев Ґурни, Лодина, Мочари, Новосєльце Козіцкє, Ропєнка, Рувня, Соколє, Середніца, Станькова, Телєсьніца Ошаварова, Телєсьніца Санна, Тжцянець, Труйца, Устянова Дольна, Устянова Ґурна, Воля Романова, Войткова, Войткувка, Завадка. Місцевості гміни, це в більшості рільничо-туристичні селищами, налаштованими на дрібну сільсько-господарську діяльність (вирощування худоби, землеробство) та туристичні послуги.

 

Історія

Перша згадка про існування даного пункту проходить з 1502 р. Село було королівською земельною власністю, заснованим на волоському праві. У 1509 р. тутешнє князівство отримав Івонія Уніговські гербу Пшестсшал родом з Семигроду, родоначальник Устрицьких. У ті часи Устшики були заселені людьми, котрі прибули з руських землеробських сіл, а також  волоськими пастухами, які шукали безпечної оселі. Прибули сюди і поляки, німці та угорці, а пізніше євреї. Первинна назва Береги або Бжеґі Вишнє. У 1509 р. вперше занотовано назву Устшик. Як і польська версія назви, так і українська-Устрики означає місце, де з’єднуються ріки Стрвйонж і Ясіонка. Завдяки сприятливому розташуванню на роздоріжжі важливих торговельних шляхів, що ведуть до Кросна, Самбора та в Угорщину, місто було важливим ремісничо-торговельним центром. У 1727 році завдяки старанням Клеменса Ігнація Устшицького, саноцького підкомірного, за дозволом короля Ауґуста ІІ Сильного, Устшикі отримали міські права. До поділу Польщі ця територія належала до руського воєводства, у 1772 році опинилась під австрійською владою. У період барської конфедерації місто та околиці були територією боїв конфедератів із російськими військами. У 1864 році мешканці Устшик та околиць були активними учасниками повстання проти загарбника. ХІХст. принесло зміни до всієї Європи, а велика хвиля перемін докотилася також до містечка над Стрвйонжем і принесла його мешканцям певну користь та нові можливості. У 1872 році тут проведено стратегічну залізничну лінію з Угорщини до  фортеці Перемишль. Істотним для цього терену був розвиток нафтової промисловості  та створення шахт у Бжеґах Дольних, Стебніку та Лодині, що спричинилося до побудови в Устшиках  Дольних  нафтоперегінного заводу. У другій половині XIX ст. почався розвиток деревообробної промисловості. З періоду I Світової війни слід згадати, що через околиці Устшик двічі проходив фронт. У міжвоєний період в Устяновій біля Устшик функціонували планерна школа та один з найбільших у Європі планеродромів. Пізніше часи не були щедрими для населення над Стрвйонжем. У 1939 році місто як територія на схід від річки Сан опинилося під рядянською окупацією; у 1941-1944 рр. перебувало під німецькою окупацією. Місто зазнало значних людьських та  матеріальних втрат, до чого спричинилися як німці, так і совєти. Було знищене все єврейське населення, поляків змусили покинути місто, українців вивезли в глубину СРСР. Після війни Устшикі та околиці опинилися в межах СРСР, а в 1951 році в рамках обміну прикордонних територій знову були повернуті Польщі, а частина Люблінщини (частина Грубешівського повіту з містами: Белз, Кристинополь і Варенж) була приєднана до СРСР(сьогодні вони знаходяться в межах української держави ). Цей процес був пов’язаний з т.з. репатріацією. У місцевість над річкою Стрвйонж прибули, зокрема, переселенці з Сокальщини. На воз’єднаних територіях створено повіт із центром в Устриках Долішних, який існував до 1972 року.Устрики Долішні знову стали центром повіту в 1999 році.

Варто побачити

Не зважаючи на те, шо війни принесли багато знищень, на території міста збереглося багато цікавих старовинних об’єктів. Унікальною пам’яткою є Святиня (Санктуаріум) Божої Матері з XVIII ст., у якій знаходиться чудотворна картина Бєщадської Божої Матері. Старовинний характер має також римо-католицький костел Божої Матері Королеви Польщі, в якому цінна ікона привезена із Белзна. Матеріальними слідами Східньої культури є: греко-католицька Церква з XVIII ст. ув Устяновій, мурована церква з 1874 р. в центрі Устшик Дольних, церква у Стрвйонжику з 1831 р. (тепер римо-католицький костел), греко-католицький цвинтар, бойківська церква з XVIII ст. у Рувні, тощо. Про присутність єврейського суспільства свідчить синагога побудована приблизно в 1800р. (тепер бібліотека) та кіркут.

 

Пам’ятники природи

Більшє як 1/3 простору гміни займають мішані ліси, що належать до великого лісового комплексу, який простягається від Словаччини по Україну. У лісах живе багато звірини, що чинить цю територію атракційною для мисливців і любителів природи. Неподалік створено два заповідники. Натомість на території гміни можна побачити такі пам’ятники природи: липа у Бжуґах Дольних і дуб у Ясєні. У м. Устшикі Дольне знаходиться Міжнародний Екологічний Центр Державної Академії та Науково-Дидактичний Центр Бєщадського Національного Парку з Бєщадським Природничим Музеєм. Більша частина міста і гміни, це високого класу туристичні території. Додатковим атутом є таком міжнародний прикордонний перехід у поблизькому селі Кросьцєнко (9 км), з якого можна податися в Україну, Угорщину або балканські країни.

 

Туризм

Гміна Устшикі Дольне – це один з найгарніших регіонів Підкарпаття, а особливо Бєщадів. Розташована вона в пасмі Саноцько-Турчанських Гір. Велику частину повіту займають ліси, у більшості старі, мішані, що становлять частини великого лісового комплексу, що простягається із Словаччини до України. Ці ліси є елементом Ландшафтного парку Солоних Гір, який оточує місто від півночі і сходу. Гміна – це важливий комунікаційний вузол, що лежить на трасі т.зв. Малої і Великої Бєщадської окружної дороги, великий туристичний і послуговий центр. Через місто протікає р. Стрвйонж, яка належить до басейну Чорного моря. Від півночі і сходу місто оточує пасмо Солоних гір, у яких багато заповідників і пам’ятників природи. Гміна має чудові умови, щоб займатися кінним, пішохідним і велосипедним (позначені туристичні шляхи) туризмом та водним спортом (доступ до Солінського озера), а також зимовими видами спорту.

 

Культура

У гміні Устшикі Дольне проходить багато культурних, спортивних і туристичних заходів. Наважливіші це:

  • Карпатський Туристичний Ярмарок
  • Фольклорний Ярмарок “Бойковіана”
  • Свято Хліба
  • Фестиваль Музики Кантрі і Культур Прикордоння
  • Міжнародний Лижний Біг Авіаторів
  • Фестиваль Пісні Дітей і Молоді
  • Дні Устшиків Дольних
  • Народне гуляння “Кошикалія”
  • Карпатський Турнір Пляжного М’яча
  • Міжнародна Акція “Чисті Гори”, тощо

 

 

 

 

Гміна Лютовіска

 

Харктеристика гміни

Гміна Лютовіска – країна бєщадських полонин, чистих гірських потоків, лісів, в яких живуть ведмеді, вовки і зубри. Серце одної із останніх європейських пущ – польський “Дикий Схід”. Гміна Лютовіска знаходиться  на півдні і є одною з найбільших (476 км2 площі) гмін у Польщі. Населення гміни становить, майже 2 200 осіб – тільки  4,5 особи на км2. Єдина гміна, яка межує одночасно з Словаччиною і Україною. Це найбільш тиристично атракційна гміна у Бєщадах. Понад 80% площі гміни становлять ліси – здебільшого буки, з домішкою смерека, явора і ялини.  На території гміни в цілості існують різні форми зберігання природи і ландшафту – Східньо-Бескидський Простір Охорони ландшафту, Ландшафтний Парк Долини Сану та численні заповідники, напр. заповідник “Криве”, який зберігає останню у Польщі популяцію полоза  лісового. Простори захисту природи, які знаходяться на території гміни, (Бєщадський Національний Парк та Ландшафтний Парк Долини Сану) є складовими елементами першого у Європі тристоронного (польсько-словацько-українського) Міжнародного біосферного заповідника UNESCO-MAB “Східні Карпати”, у якого загальна площа території складає  2 132 км2. Бєщадський Національний Парк – це другий національний парк у Польщі, який дістав у 1999 р., від Європейської Ради “Європейський Диплом”, за найціннішу і найкраще керовану територію захисту.

 

 

Історія

Постійна колонізація  руського і волоського населення та території теперішньої гміни Лютовіска почалась уже в XVст. Більша частина сіл гміни виникла XVI ст. Навали чужих військ, голодомори та епідемії спричинили до часткового вилюднення території. XVIII ст. був періодом повторного заселення сіл, політичної стабілізації, економічного оживлення та формуванняся тривалої народної та релігійної структури, яка складалася з польської шляхти, русинів та євреїв. Після знесення у 1848 р. панщини землі поділили, а занепадаючі маєтки перейняли підприємці, які побудовали лісопильні і вузькоколійну залізницю. В 1915 р., протягом важких боїв у Карпатах, багато сіл зазнало знищення, мешканців лякали епідемії та голод. У 20-х роках, почали будувати нові лісопильні і фабрики, шукати ропи. Економічна криза в 30-х рр.довела до занепаду багатьох заводів і ліквідації вузькоколійних залізниць. Кінець 30-х років приніс нове економічне оживлення, почав також розвиватися туризм. У силу пакту Рібентроп-Молотов, у 1939 р. Сан сталася кордоном, який ділив території теперішньої гміни на простори німецької і російської окупації. На совєтській території розібрали будинки і виселили 13 сіл, які знаходилися у прикордонній зоні. На Сибір вивезено було місцеву інтелігенцію, державних службовців, священиків та лісничі служби. На лівобережжі, німці почали гнобити  населення єврейського походження, що довело до цілковитого її винищення. У червні 1941 р. цілу територію приєднали до Генерального Губернаторства, що розпалило польсько-український конфлікт. Після концентрації на цій територї сил УПА, збільшився терор на польське населення, яке перервало вступ у совєтське військо; у боях знищено багато сіл. Новий кордон поміж Польщею та СССР, уздовж Сану, поділив територію теперішньої гміни. В російській зоні почалася примусова колективізація сіл і введення московського православія. Тих, хто опирався – вислано у Сибір, а Лютовіска перейменовано на “Шевченково”. На польській стороні, гірські території аж до Цісної контролювали відділи УПА. Вже в 1944 р., у рамках “репатріації”, почали виселяти українське населення до СССР (від 1946 р. примусові). В 1947 р., в рамках акції “Вісла” цілковито вилюднено територію. Усі забудови було знищено, розлогі території давніх сіл зайняла дика природа. В 1951 р. Лютовіска повернули до Польщі, а на територію гміни прибули виселені мешканці із Сокальщини.

 

Варто побачити

  • Кіркут у Лютовісках – заснований у 2-ій. пол. XVIII ст. Збереглося понад 1000 нагробних каменів, з яких найстарший походження з 5- X-1796 р. і наймолодший з 29-II-1940 р. Багато мацев зазнало часткового або цілковитого знищення. Нагробні камені є цікаво оздоблені, з оригінальними візерунками єврейського народного мистецтва. Цвинтар – це єдина пам’ятка, яка залишилася про єврейське населення, що проживало на цій території від XVIII ст. до знищення у червні 1942 р.

 

  • Костел у Лютовісках – побудований, як римо-католицька каплиця у 1898 р. Парафіяльний костел у Лютовісках увійшов до реєстру пам’яток, як добро культури, що становить “єдиний зразок неоготичної сакральної архітектури у польських Бєщадах”.

 

  • Церква у Смольніку – належить до найстарших і найгарніших пам’яток сакральної архітектури у Бєщадах. Перший храм побудувано правдоподібно в 1547 р. Деякі збережені елементи святині, походять з 1601 р., що підтверджує архаїчну поліхромію іконостасу.

 

  • Костел у Хмєлі – перша згадку про тутешню церкву походить з 1584 р. Другу парафіяльну дерев’яну церкву св. Миколая побудували в 1795 р. (мабуть на місці старої). Вона існувала до 1904 р. Теперішній храм є з 1906 р., належить до парафії у Дверніку. На цвинтарі знаходяться: нагробна плита Фієроії Ф. з 1641р. з інскрипцією в старо-церковно-слов’янській мові (стертий напис), надмогильний камінь власника місцевих земель, Еміля Ріці  (1875 р.) і пам’ятник місцевого наставника Фелікса Должиньского (1903 р.).

 

Туризм

Гміна Лютовіска – це найбільш висунутий на південний схід куточок Польщі. На кожному з її 476 км² проживає заледве 5 осіб, окрім цього – 94 відсотки території займає Карпатська Пуща. Немає нічого дивного, що дану територію ще називають польською Аляскою і вона  приваблює людей, які прагнуть зануритися в тутешню прекрасну, недоторкану природу. Привабливість природи і краєвидів місцевості Лютовіска сталися основою охорони цієї території і введення її у зону Бєщадського Національного Парку (БНП), а також двох ландшафтних заповідників, в яких є виділені зони для рекреації. Вся територія є доступною для відвідування завдяки системі ознакованих туристичних шляхів – пішохідних, кінних, велосипедних та лісових доріг. Завдяки наявності повного комплексу пропозицій для відпочинку, дана місцевість – цілорочно приваблива для туристів. Найвищі вершини Польських Східних Карпат – Високі Бєщади, становлять найбільшу туристичну привабливість гміни. Прикрашені узбіччя гір: восени – багатоколірним лісом, взимку сніговими куполами полонин, а навесні та влітку букетом різнорідних квітів і стікаючих вниз гірських струмків і річок – все це захоплює і залишає незабуті враження. Тиша, спокій, гостинність людей та чисті, теплі місця для проживання дають можливість спокійного, безпечного та привабливого відпочинку.

 

Запрошуємо в осінньо-зимово-весняний період на:

  • мандрівки пішохідні, кінні, а в зимовий сезон також лижі, по знакованих туристських маршрутах,
  • мандрівки на велосипедах цікавими туристськими вело трасами,
  • мандрівки з провідником з метою пошуку слідів диких звірів, спостереження за змінами в природі, восени слухання рику оленів, навесні – вигуків сов, деркачів, сойок та шумів пробучуючої природи,
  • відвідування об’єктів сакральної архітектури,
  • вечірні бесіди в гірських притулках чи навчальних осередках БНП за участю запрошених місцевих мешканців,
  • навчання та заняття на замовлення: для молоді, відпочиваючих та гостей в об’єктах парку і на території гміни з метою вивчення природи, історії та здобуття навиків – наприклад вишивки, різьблення, ткацтва, малярства,
  • відпочинок в об’єктах, пристосованих для цілорічного відпочинку з можливістю ознайомлення з туристичними привабливостями місцевості кожної пори року і за будь-яких погодних умов.

 

Заохочуємо да мандрівок ознакованими природничими, історичними, лижними і пішоходними стежками навколо місцевості Устрики Горішні, Лютовіска (екомузей “Три культури”), бази кінного туризму у Волосатому (збережено вирощення коней, гуцульської породи) з можливістю навчання їзди верхи на конях в критому приміщенні; з гірськолижних підйомників в Устриках Горішніх, Дверніку і Затварніци, критого басейну в Устриках Долішних та відвідування сусідніх містечок і пам’яток культури. Можливість виїзду на коротку самостійну чи організовану екскурсію в Україну (Львів) чи до Словаччини збільшує привабливість проживання в нашій місцевості.Доїзди в Бєщади є зручними і безпечними протягом цілого року. До всіх бєщадських місцевостей в зимовий період дороги систематично очищаються від снігу, але вимагають від водіїв розсудливості. Пропонуємо доїзд з Устрик Долішніх до Лютовіск і далі до відпочинкових  місцевостей – Устрики Горішні, Волосате, Мучне – Тарнава (власний транспорт), Двернік і Затварніца. Увага – особам, які перебувають в горах, при потребі, допомогу забезпечує Бєщадське Відділення Служби Гірського Рятунку (GOPR тел.985).

 

 

Гміна Чарна

 

Характеристика гміни

 

Резиденцією органів влади гміни і центром адміністративно-торгівельним для мешканців, зупинкою для туристів, які їдуть у Бєщади – становить гміна Чарна. Звідси близько і в околичні місцевості, і до Солінського озера, і в високі гори. У Чарній знаходяться усі важливі для локального суспільства та гостей, інституції й об’єкти, м. ін. – Уряд Гміни, медпункт, аптека, комісаріат поліції, відділ прикордонної служби, банк, пошта, початкова школа (а в ній сезонна турбаза), гімназія, Гмінний Центр Культури, пекарня, торгові і харчувальні пункти; автобусна зупинка, з якої від’їжджають автобуси до Устшик Дольних, Устшик Ґурних та інших місцевостей гміни Чарної; Костел у старовинній церкві з 1834 р., комфортабельний Конфернційно-Рекреаційний Центр Нафти і Ґазу, спортивний майдан. Чарна є мальовничою гірською гміною рільничо-лісового характеру (62% площі гміни становлять ліси). Немає тут промислових заводів, тому навколишнє середовище незабруднене, що сприяє розвитру екологічного рільництва, продукції здорової їжі, а передусім відпочинкові у натуральному, чистому середовищі. Територія цілої гміни – це простір охорони ландшафту, частину гміни займає Ландшафтний Парк Долини Сану. Гміна належить, також, до Карпатського Єврорегіону.

 

 

Варто побачити

Обов’язково треба побачити старовинні дерев’яні церкви у Поляні (1790 р.), Жлобку (1830 р.), Чарної (1834 р.), Рабе (1861 р.), Міхньовці (1863 р.), Бистрем (1902 р.). У Бистрому знаходиться один із найкраще збережених греко-католицьких цвинтарів у Бєщадах. У Бистрому та  Міхньовці знаходяться зразки людового каменярства, придорожні хрести та каплички. Копальня ропи з 1897 р. – діє до нині. Старі дерева, знайомі пам’ятниками природи –  три широколистні липи у с. Поляна, біля костела, при дзвіниці; модрина європейська в Чарній Дольній на старому церквищі; ясен і липа в Рабому біля церкви; ясен і клен в Міхньовці біля церкви.

 

Культура

Головними культурними об’єктами є Гмінний Центр Культури разом з бібліотекою, сільські світлиці, приватна галерея у центрі села, де знаходяться роботи місцевих художників, велика група яких працює у гміні (скульптура, живопис, ікони, кераміка, ткацтво, тощо). Велику роль у пропагуванні культури і традиції  відіграє Гмінний Центр Культури у Чарній, у якому діє театральний колектив “Бабінєц” та театральний садочок. Він організовує багато заходів: День сім’ї, Дні кераміки, Святковий ярмарок, тощо.

 

Туризм

Без жодних проблем можна знайти квартиру, а люди, які пропонують туристам послуги – це справді дуже гостинні, сердечні і відкриті господарі. Є щораз більше агротуристичних господарств – вони дають шанс пізнати звичаї та щоденний побут сільських родин (печення хліба, виготовлення масла, сиру та м’яса). Чарна – це магічна місцевість, серед лісів і гір, яка диспонує багатством мінеральних вод, чистим повітрям і чудовим кліматом. Любителі спокійного відпочинку, можуть зайти в тутешні ліси, скуштувати ягід і назбирати грибів. Більш активні туристи виберуть, мабуть, один із багатьох велосипедних шляхів, або поїздять верхи. Площа гміни межує з Бєщадським Національним Парком. Великою вартістю гміни є джерела мінеральних вод, що знаходяться у с. Чарна Ґурна (у гірничій зоні). На основі фізико-хімічних дослідів в 70-х рр., стверджено, що тут знаходяться води  різного типу.

 

 

Туристичні шляхи

  • Пішоходний шлях OWS PKN “Nafta” Чарна Копальня – Остре – Чарна (червоний)
  • Пішоходний шлях OWS PKN “Nafta” Чарна Копальня – Чарна Ґурна (синій)

 

 

Гірськолижні підйомники

  • Гірськолижний підйомник у Поляні – довжина 231 м, тел. (013) 461-11-33
  • Гірськолижний підйомник при Конференційно-Рекреаційному Центрі SZGNiG у Чарній – довжина 300 м, тел. (013) 461-10-81 вн. 13
  • Helmut Melzer (Гельмут Мельцер), Rabe (Рабе) 14 – довжина 100 м, тел. (090) 39-51-69

 

Стайні коней

  • Wacława Terlecka (Вацлава Терлєцка), Lipie (Ліпє) 37
  • Jan Mucha (Ян Муха), Czarna (Чарна) 141
  • Stanisław Myśliński (Станіслав Мисьліньскі), Polana (Поляна) 70a, тел. (090) 26-93-74 – гуцули
  • Witold Smoleński (Вітольд Смолєньскі), Serednie Małe (Середнє Мале) 1, тел. (090) 31-70-85 – гуцули
  • Elżbieta Chrapkiewicz (Ельжбєта Храпкєвіч), Rabe (Рабе) 10, тел. (013) 461-90-74

 

Спортивно-рекреаційні об’єкти

  • Centrum Konferencyjno-Rekreacyjne SZGNiG (Конференційно-Рекреаційний Центр) у Чарній, тел. (013) 461-61-61
  • Спортивний зал (гардероб, душ, їдальня) при гімназії у Чарній
  • Басейн – „Zajazd na Kresach” (“Заїзд на Кресах”) у Чарній, тел. (013) 461- 90-61
  • Купальня – Chrewt (Хрефт) над Соліньськім Озером, об’єкт  Воєводської Лікарні в Жешові

 

Турбази

  • Centrum Konferencyjno-Rekreacyjne SZGNiG (Конференційно-Рекреаційний Центр) у Чарній, тел. (013) 461-61-61
  • Пасіонат „Na Kresach” (На Кресах) у Чарній, тел. (013) 461-10-81 вн. 61
  • Пасіонат „Harenda” (Гаренда) у Чарній, тел. (013) 461-92-51
  • Пансіонат „Przy kominku”(При Комінку), Jan Stołycia (Ян Столиця), Жлобек, тел. (013) 461-91-71

 

 

ПОВІТ ЛЄСКО

 

Лєский повіт розташований у південно-східній частині Підкарпатського воєводства. Від півдня межує зі Словаччиною, зі сходу з Бєщадським повітом, а від заходу і півночі – з Саноцьким повітом. Майже цілий повіт лежить в гірської території Бєщадів і Саноцько-Турчанських Гір. Гміна Лєско, разом із містом Лєско, знаходиться у північній частині повіту. Її оточують узгір’я Лєського Погір’я (найвища точка – 583 м н.р.м.) і Солоних Гір (668 м н.р.м.). На схід від цього гірського пасма лежить гміна Ольшаніца. У центральній частині знаходиться гміна Баліґруд, яку від заходу оточує т. зв. Вєлькі Дзял (1071м н.р.м.). Довкола Солінського Озера розташована гміна Соліна (гори Явор -741м н.р.м. і Корбан (894 м н.р.м.). При кордоні зі Словаччиною знаходиться гміна Цісна, яку від півдня оточують Бєщади (1119 м н.р.м.), а від півдня масив Лопєнніка (1069 м н.р.м.) і Ветлінська Полонина (1253 м нрм).  Найбільшою рікою повіту є Сан зі своїми притоками: Солінкою, Ветлінкою, Гочевкою і Ольшанкою. У повіті створено два штучні озера – Солінське і Мичковєцке, які є резервуарами питної води і хоронять низькоположенні території під повені. На обидвох озерах створено Комплекс Водяних Електростанцій Соліна-Мичковце. Над озерами знаходиться багато відпочинкових центрів. Повіт, який нараховує  834,48 км2, населяє близько 26 700 осіб. До його складу входять гміни: Баліґруд, Цісна, Лєско, Ольшаніца, Соліна.

 

Гміна Лєско

 

Характеристика гміни

Центром  Гміни є Лєско (Лісько) – місто, що лежить на правому березі Сану, на кордоні  Бєщадів і Перемиського Погір’я. Гарна, мальовнича місцевість, чудовні краєвиди забезпечують туристичну атракційність цього міста і чинять його важливим центром туристичного руху.  У місті реалізують багато ініціатив, які мають служили розвитку міста і гміни – підвищенню туристичної атракційності і шукання нових місць для інвестицій та інвесторів. Лєско – це великий послуго-економічний і туристичний центр у Бєщадах. Вже декілька  років місто є господарем Рільничої Виставки і Споживчих Торгів. До складу гміни Лєско входить 15 місцевостей: Бахлява. Безмєхова Дольна, Безмєхова Ґурна, Дзюрдзюв, Ґлінне, Гочев, Гузелє, Янковце, Лончкі, Лукавіца, Манастежец, Постолув, Сьредня Вєсь, Веремєнь. Згідно з даними на 30 червня 2004 р., гміну заселяло 11 530 чоловіка, а за даними з 2002 р., гміна Лєско має простір 111,58 км2 (це 13,37% території повіту).

 

Історія

Назва Лєско походить від слова “ліщина”. В документі з 1436 р. носить назву Лєско, а пізніше Лєсцо, Лєско, Ліско, Лісско, аж в кінці залишається теперішня назва. Під кінець  XVIII ст. появляється руське Лісько. Щойно в 1931 р. на пропозицію міського управління, повернено до назви Лєско. Первинне село повстало в місці де різділявся старий торговий шлях з Бєча, Кросна через Санок на Угорщину. На перехресті XIV i XV ст. Лєско разом зі своїми маєтками було надане Кмітом з Вісьніча королем Владиславом Ягайлом. Лєсько тоді стало  одним із сіл, що належали до т. зв. “собєнського ключа” – власностей роду Кмітів. Міські права- отримало в кінці 1469 р. або на початку 1470 р. Власником і засновником міста  можливо був Станіслав Кміта. В перших роках XVI ст. він  переніс свою садибу, із знищеного угорцями замку Собєнь, до Лєска. Раніше, в 1470 р., Казимир Ягеллончик надав місту право на організування двох ярмарків на рік і щотижневих базарів. З цього періоду до наших часів зберігся міський ринок (тепер Площа Конституції) і типова схема середньовічного розташування вулиць, які відходять від ринку. Після смерті Станіслава Кміти, в 1538 р. Лєском опікується його старший  брат, яке практично стало столицею східних маєтків родини Кмітів. Піотр Кміта побудовав у Леску замок і костел, а також церкву (вже не існує). В цьому періоді повстав, також, спеціальний суд для розбійників (званих бескидниками або товгаями) та парафіяльна школа. Разом зі смертю Піотра Кміта, скінчився період динамічного розвитку міста. Лєско перейшло, якийсь час до рук Станіслава Стадніцкого – дядька  відомого “ланцуського диявола”. В 1702 р. Лєско знищили шведи, а три роки пізніше  людей добиває чума. Після Стадніцких власниками міста є Оссоліньскі, Мнішки, а останніми Красіцкі. В міжвоєнному  періоді в  місті з’являється електрика, будують міст на Сані, а в ратуші повстає архів і міський музей. Діє тут виробництво вина і питного меду та оптовий склад імпортуваних вин. Розвивається торгівля, харчова, нафтова і деревинна промисловість.

 

 

Варто побачити

  • Замок Кмітів – побудований на поч.  XVI ст., перебудований в пол. XVIІ ст. і ґрунтовно реставрований у 1837-38 рр., тепер відбудований після воєнних знищень. Довкола замку старовинний парк. Збережений урбаністичний вклад міста з двома ринками і міщанською забудовою з XVII i XIX ст. та ратушею з 1896 р. Костел з 1538 р., в 1760 і 1889 р. було перебудовано. Біля храму – дзвіниця з XVIII ст. Давня синагога (тепер Галерея Мистецтв), оборонна, побудована в XVI-XVII ст.. розбудована в XVIII ст., відбудована у 1969-63 рр. Біля святині,  на пагорбі – єврейський цвинтар (кіркут) з оригінальними нагробними каменями.
  • Костел Успіння Пресвятої Богородиці в с. Сьредня Вєсь
  • Костел Св. Анни у Гочві
  • Костел Переображення Господнього в Манастерці
  • Православна церква Різдва Пресвятої Богородиці в Дзюрдзіові

 

 

Пам’ятники природи

  • Лєський камінь[Ґлінне] – пісковик, про якого існує багато легенд, що височіє 20 м. над містом. Писав про нього письменник Александер Фредро, між іншим у поемі “Камінь під Ліськом”. Пам’ятник знаходиться 3 км від міста, при головній трасі в напрямку Устшик Дольних. З центу міста веде  зелений  туристичний шлях.
  • Лєскі мінеральні джерела. Перед І Світовою війною у Лєску діяв курортний пункт, в міжвоєнні роки тут було створено невеликий курорт, після якого до нині збереглися криниці, 6  джерел, фігурка Божої Матері, з написом “Оздоровлення хворих” та камінь на пам’ятку смерті Юзефа Пілсудського.
  • Заповідник Гора Собєнь – в селі Манастежец. Обіймає фрагменти мішаного лісу (липа, граб, бук, тощо). Знаходяться там руїни замку Собєнь з 1340 р. – стародавньої садиби Кмітів, засновників Лєска.
  • Ріка Сан в околиці Лєска протікає гарною і мальовничою долиною (тут вода має І-й ступінь чистоти). Ріка належить до гірських вод і є багата  на  рибу: форель, харіус, лосось дунайський, голавль, барбус, ялець, тощо, а також широколобка, йорж звичайний, рак, (останні три, є під охороною). На берегах Сану, можна побачити видру, бобра, а на небі – орлана-білохвоста, що полює на  рибу. Приємне товариство рибакам гарантують лелеки.

 

 

Туризм

Бєщади асоціюються з польським диким заходом, конем, ковбоєм і пригодою у сідлі. Діє тут багако кінних стаєнь, об’єктів гірського кінного туризму. В Бєщадах знаходиться біля 500 км позначених шляхів для кінного туризму. Це тут починається і закінчується транскарпатський кінний шлях, який проходить через цілі польські Карпати аж до Бескиду Живєцького. На території гміни діють 3 заклади щодо годівлі коней гуцульської породи. Організовуются тут  цікаві заходи:

  • Єдиний у Польщі перегін худоби,
  • Траперські рейди,
  • Мандрівки диліжансами,
  • Пікніки кантрі,
  • Кінні змагання – “Wszechstronny Konkurs Konia Bieszczadzkiego”
  • -а також школи для екскурсоводів гірського кінного туризму

 

Велосипедні шляхи “Зелений влосипед-Greenway Східні Карпати” – транскордонна мережа природно-культурних шляхів, які з’єднують найцікавіші місця району.

 

У гміні Лєско визначено велосипедні шляхи “Extreme – Бєщади”, що проходять лісовими стежками і польовими доріжками.

  • Велосипедний шлях “Поґуже Лєскє” (24,9 км) – проходить хребетом Лєського Погір’я, яке ділить басейни рік Сану і Ослави.
  • Велосипедний шлях “Чарни Дзял” (22.5 км) – проходить через ліс Чарни Дзял і біжить в напрямку планеродрому  на горі Каміонка
  • Велосипедний шлях “Челюня” (23,2 км) – починається у підгір’я Лєського Каменя і піднімається на горб Челюня (576 м н.р.м.)
  • Велосипедний шлях “Ґура Маковска” (21,2 км) – траса веде через північні пагорби пасма Дурної і Лопєнніка.
  • Для родинного велосипедного туризму підготували лагідніші траси, які проходять твердими дорогами. Траси добре ознаковані.
  • Із Лєска, на велосипедну експедицію,  можна  відправитися шляхом “Ґури Слонне” (54 км), що проходить довкола пасма Солоних Гір. Друга траса веде на “Пагорб Ґрушка” (46 км), з якого видніється панорама на масив Хрищатої.

 

 

 

Гміна Баліґруд

 

Характеристика гміни

Територія гміни Баліґруд майже вся покрита лісами і лісовими грунтами., тому діяльність мешканців наставлена на лісову і деревообробну промисловість. У гміні знаходяться охоронювані природні території. Баліґруд та околичні місцевості, з огляду на багату історію і цікаві пам’ятки – це цікаві місця для відвідаючих Бєщади. Додатковим отутом є її розташування при головному комунікаційному шляху – великій кільцевій дорозі. Мешканці плекають надію на розвиток курортнаго лікування у гміні – в цьому районі знаходяться джерела мінеральних вод. Окрім згаданих атутів, у гміні також залишилися пам’ятки після давніх мешканцях цих земель, карпатських верховинцях – бойках. Баліґруд є місцем, у якому зустрічалися багато культур – польської і української,  в тому числі бойків та лемків, а також і єврейської. Бойки, давні володарі цієї землі, змушені були покинути свою батьківщину і не залишилося багато слідів їх перебування. Долина річки Гочевки була місцем трагічних подій при кінці 40-х рр., тому турист не знайде тут багато старовинних церков або старих бойківських хатів. Замість цього він відкриє чудові природні і туристичні атути, добре розвину туристичну і агротуристичну базу, пішохідні і велосипедні шляхи, а взимку лижний спуск (стандарт FIS).

 

 

Зарис історії

Містечко засноване на початку ХVII ст. сяноцьким підкоморним Петром ІІ Бальом, в центрі широких маєтків Балів між річками Гошівка і Солінка. На оборонній горі, оточеній з трьох боків водами Гошівки і Стежніцки, у 1600 – 1615 роках був заснований невеликий мурований замок. Документ, який свідчить про закладення міста, не зберігся. Найперша письмова згадка датується 1634 роком. Це грамота короля Владислава, з якої можна довідатись, що місто мало Магдебурзьке право, мало право складу вин, два ярмарки в рік та базар у кожну п’ятницю. Гербом Балігроду була Гоздава – лілія, родовий герб Балів. Лінія Балів закінчилась на померлій в 1770 році Соломії з Балів Каршніцьких. Місто перейшло в руки Андрія Каршніцького. В 1780 році Балігрод разом з присілком Бистре нараховував 84 будинки, в яких проживало 593 особи, з них – 148 євреїв. Найважливішим заняттям мешканців Балігроду був випас худоби і овець, яких купували весною в місцевих гірських жителів і продавали восени на заріз. Деякі мешканці працювали на виплавці заліза в Рабім. Висівали також коноплі і ткали з них полотно на продаж та для власного вжитку. Від 1862 року в Балгроді діє школа. В 1855 році утворений Балігродський судовий повіт, в тому ж році засновано пошту, а від 1876 року Балігрод мав власного лікаря. Під час ІІ Речі Посполитої Балігрод втратив міські права. Перепис, проведений в 1921 році, зафіксував у містечку 179 будинків, в яких проживало 1260 осіб. Найчисленнішу групу становили євреї. У міжвоєнний період найбільшою популярністю користувалися Балігродські ярмарки. В містечку працювали пилорами, млин, кузня, пекарня і інші ремісничі заклади. Проте основним заняттям мешканців залишалось бджільництво та годівля худоби. В переддень Другої світової війни в Балігроді мешкало 2368 жителів. 10 вересня 1939 року Белігрод зайняли німецькі і словацькі війська. Восени 1942 року з Балігроду німці вивезли 880 євреїв, яких замордували в Заславі біля Сянока. В результаті війни і післявоєнної департації, Балігрод втратив багато українців (64% населення). В 1961 році тут мешкало 987 осіб.

 

 

Варто побачити

  • Мхава – цвинтарна каплиця та каплиця відпущення гріхів “Бога Отця” 1823 р.
  • Новосюлкі – греко-католицька каплиця 1912 р.
  • Новосюлкі – невеличкий костел, побудований за одну ніч (2/3 серпня 1975 р.)
  • Розтокі Дольне – філіальна церква з 1830 р. (тепер філіальний римо-католчцький костел)
  • Дерев’яні народні споруди – Загочев’є Новосюлкі, Розтокі Дольне, Баліґруд, Стежніца
  • Заповідники та природні пам’ятники:

– лісові: “Тиси на горі Явор” в Клоніцах, “Воронікувка” в с.Яблонкі

– флористичні: “Ольха коса” в Стежаніці

– геологічні: “Ґолобоже” природний скельний осип пісковику у селі Рабе

– пам’ятник історії природи – 300-річний граб у Баліґроді

  • Місце, на якому стояла церква у с. Кєльчево та Стежніца
  • Старий кам’яний кар’єр у Рабому – урочище для любителів геології
  • Єврейське кладовище у Баліґроді – біля 50 мацев, в тому числі одна з найстаріших, які знаходяться на цій території
  • Церква з 1829 р. у Баліґроді – унікальний приклад безкупольної, безвежової мурованої церкви; поруч дзвіниця з XIX ст.
  • Церква у с.Жерніца Вижна, 1800 р.
  • Військовий цвинтар радянських та польських солдатів 1944-47 рр. в Баліґроді
  • Меморіальна на пам’ять про трагедію жителів Балігороду, яка сталася 6 серпня 1944 р., закладена мешканцями цього регіону
  • Музей природи та мисливства в с. Новосюлкі, тел. +48 (0) 13 469 41 85
  • Пам’ятник вірі: Баліґруд – капличка “Королева неба; Рабе” – капличка “Синарево”
  • Жерніца Ніжна – каплиця Матері Божої Остробрамської з 1932 р. (на майданчику мурованої церкви з 1843 р.)
  • Пам’ятник танк T – 34 (центр Баліґрода), на пам’ятку визволення Баліґрода Радянською Армію 24 X 1944 р.

 

 

 

Пам’ятники природи

  • Заповідник “Воровнікувка” в селі Яблонкі – створений у 1989 р., має поверхню майже 15 га. це смереково-буковий ліс з тисом.
  • Заповідник “Ґолобоже” – утворений у 1960 р., скали, що поросли смереково-буковим лісом. Займає простір біля 14 га. Розташований поміж Рабим і Бистрим.
  • Флористичний заповідник “Ольха коса” в Стенжніци – утворений ву 1960 р. на схилах гори Марковска, має 2 га. Охоронює вільху зелену- характеристичний східньо-карпатський вид кущів (дерев). У Бєщадах росте  здебільшого на полонинах.
  • “Тиси на горі Явор” у селі Бистре – на просторі 3 га під охороною є 300 тисів, що ростуть смереково-буковим лісі. Заповідник утворений у 1957 р.

 

 

Туризм

Кінний туризм – Гміна Баліґруд – це прекрасна місцевість для заняття кінним туризмом і тому для всіх зацікавлених приготували тут багато кінних трас, які сполучені із сусідними гмінами. Ця форма туризму є дуже приязна для середовища і тому користується попитом. Влітку можна поїздити бричкою, а взимку – саньми (куліг з вогнищем на закінчення) і чудово провести час на лоні природи.

 

Пішохідний туризм – баліґродська територія особливо корисна для цієї форми туризму і кожен знайде тут для себе відповідні шляхи, для прогулянок і експедицій.

 

  • Гміниий рекраційно-спортивний шлях – довжина 6 км (синій): прогулянкою – біля 3-ох годин; марш сполучений із бігом – біля 1,5 години4 гірським велосипедом – біля 0,5 години

 

  • Гмінний прогулянковий шлях (жовтий) – довжина 6 км4 перехід прогулянкою – біля 2,5-3 годин
  • ШЛЯХ: Баліґруд-Дзял-Бердо-Лопєннік – Сіні знаки, Час 4-5 годин
  • Шлях Лісової Освіти
  • Чорний шлях (скоріше т. зв. Шлях волі), Перевал 920-Яблонкі

 

Велосипедний туризм

Через Гміну Баліґруд проходить синій велосипедний шлях “Зелений велосипед”, який сполучує найгарніші місця району, природні і культурні (верстари, народні художники, локальні ініцативи  на користь охорони спадщини Бєщадів) атракціони. На шляху можна зазнайомитись з орігінаньними починаннями зі сфери еко-туризму. Перебуваючи у Боліґроді, можна також скористати з велосипедного шляху більшої трудності.

 

Велосипедний шлях “Рабе”

Шлях цей у більшій частині перебігає через лісові території. Опущені поляни і сади, це єдині пам’ятки, що залишились по, колись численних та густо залюднених, місцевостях.Ці території є оселею для диких тварин (ведмедів, вовків, бобрів). Минаючи ці місця, треба дотримуватися тиші та обережності. Шлях дещо технічно важкий, ведучий каменистими дорогами, вимагає доброї технічної підготовки.Тільки частина, що пролягає до великої бєщадської окружної дорогои має добре асфальтне покриття.

 

Полювання без крові

Бєщадська земля є знаною країною ловів з уваги на велику кількість дичини в тутешніх лісах. Мисливці пропагують старі традиції і звичаї, тому полювання із ними є незабутнім переживанням. Мисливці ведуть також активну діяльність, якої метою є відтворення у польській природі рідкісних і зникаючих видів тварин. Модною формою стаються т. зв. лови без крові – підглядання природи для либителів спостерігання життя тварин і рослин. Території гміни Баліґруд (як і цілих Бєщадів) є досконалим місцем для прогулянок із фотоапаратом, лорнетом або камерою. Особливості Бєщадської флори та фауни зацікавлять напевно усіх.

 

 

Гміна Цісна

 

Характеристика гміни 

Це одна з найбільш туристично привабливих місцевостей Бєщадів. Положена вона в глибокій долині/котлині над берегом р.Солінкі. З усіх сторон оточують її гірські вершини, що має вплив на специфічний мікроклімат. Цісна належить до місцевостей з найбільшою кількістю опадів у Бєщадах. Тут свою садибу мають органи місцевого самоврядування, Прикордонної Сторожі, римо-католицька парафія, гімназія, надлісництво, поліція, пошта, медпункт, аптека, рятівник GOPR (Охотничої Гірської Швидкої Допомоги), Гмінний Центр Культури та Екології, Гмінний Центр Туристичної Інформації, Фонд Бєщадської Вузькоколійної Залізниці.

 

Історія

Цісна була заснована 1522 р. за волоським правом, родиною Балів, у 1522 р. Називалася у той час Чиасні (Сясна). У 1806 р. купила її сім’я Фредрів, які засновали тут залізний завод, т. зв. Фришерку. Сировиною тут була убога руда заліза, що була видобувана в районі Гирлятої. В 1846 р., під час краківського повстання Й.М. Ґосляр зорганізував тут збройний віддділ, який був розсіяний австріяками по околицях Лєска. В роках 1890-95 збудовано лісову залізницю  до Нового Лупкова, а в 1904 до Кальніці. Під час І Світової війни через село кількаразово перейшов авсрійсько-російський фронт, який приніс багато знищень. В 30-тих р.р. XX ст. село було винесене до ранги дачної місцевості.

 

Культурні заходи

На переломі січня та лютого – перегони у собачих запрягах – Пжислуп біля Цісної

  • 1-3 травня – “Дні квітів”, розпочаття туристичного сезону – Цісна
  • 3-тій уікенд липня – “Дні Цісної” – Цісна, Ветліна
  • 2-гий уікенд серпня – Фестиваль Різних Видів Мистецтва “Бєщадскє Аньоли” – Ґурна Ветлінка, Цісна

 

Туризм

Гміна Цісна – це одне з найгарніших місць у Польщі. Територія гміни майже ціла покрита лісами, повними дикої звірини, а в цілому розташована в горах Бєщадах, на погляд декотрих – найчарівніших горах Польщі. І хоч Бєщади у гміні Цісна зберегли свій дикий характер, кожен турист знайде тут щось для себе. Широкий вибір місць для нічлігу різного стандарту, чудова регіональна їжа та багато інших цікавих способів для проведення вільного часу. Частина території гміни входить до складу Бєщадського Національного Парку, а решта знаходиться в межах Ціснянсько-Ветлінського Ландшафтного Парку. Це гарантія того, що ще довго матимемо змогу знайти тут незайману природу, диких звірів чи чарівні потоки, з яких можна без сумнівів напитися води. Кожна місцевість у гміні Цісна – це добрий пункт для виходу на туристичні шляхи. Траси тут – різного ступеня важкості та часу переходу. Тут можна знайти легкі пішоходні маршрути, але можна і піти у вищі частини Бєщад. Кожен з туристів знайде тут щось для себе. Якщо не зхочете ходити по горах, наша гміна пропонує Вам ряд інших привабливих занять. Верхова їзда, лісова залізниця чи лижні підйомники – це тількі деякі можливості проведення часу. Щиро запрошуємо Вас до гміни Цісна.

 

Пішоходні шляхи:

Цісна – Смерек, через Мале Ясло (1097 м), Ясло (1153 м), Окронґлік (1101 м), Феречата (1102 м).

Меньш відомий, але дуже атракційний відрізок червоного шляху (чудова панорама із Ясла і Феречатї) – час проходу – 6 год.

 

Велосипедний туризм:

  • Велосипедний шлях: Цісна – Кальніца – Сіне Віри  –  Бук – Должица – Цісна
  • Велосипедний шлях: Цісна – Розтокі Ґурне – Воля Міхова – перевал Жебрак
  • Велосипедний шлях: перевал Гирча – Лопєнка – Должица – Цісна – Майдан – Солінка

Верхова їзда, прогулянка бричкою

  • Tomasz Kwiatkowski (Томаш Квятковскі), тел. 0502 507 802
  • Oberża Biesisko (Обержа Бєсіско), тел. 0502 383 882
  • Jacek Krawiec (Яцек Кравєц), тел. 0501 066 180
  • Sławomir Dybaś (Славомір Дибась), тел. (013) 468 63 11
  • Jadwiga Wethacz (Ядвіґа Ветгач), тел. (013) 468 43 69
  • Skiring
  • Oberża Biesisko (Обержі Бєсіско), тел. 0502 383 882

 

 

Бєщаджка лісова залізниця

Посеред лісистих гребетів в’ється колія лісової вузькозалізниці. Її історія сягає років 1890-1895, коли з ініціятиви кількох фірм з Будапешту та Відня які мали на цій території і експлоатували тоді бєщадські ліси, розпочалась її будова. В тодішньому часі вузькозалізниця виконувала велику роль, тому що давала можливість використання багатства цих сторін, яким було і є дерево, а також була місцем праці для місцеого населення та вносила цивілізаційний поступ на занедбані, важко доступні простори. Нині з огляду на низькі кошти автомобільного транспорту, перестали возити дерево колійкою. Вузькоколійна залізниця курсує сезоново на трасах: Цісна Майдан – Воля Міхова та Цісна Майдан – Бальніца. Крім того організовують перевози на замовлення (цілий поїзд) та винятково привабливі перевози дрезинами.

 

Бюро Фонду Бєщадської Лісової Залізниці – Цісна-Майдан

Biuro Fundacji Bieszczadzkiej Kolejki Leśnej

w Cisnej-Majdanie Бюро Фонду Бєщадської Лісової Залізниці – Цісна-Майдан

38-607 Cisna

тел./факс 013 468 63 35

тел. 0608 413 993

 

Гірськолижні підйомники:

 

Гірськолижий підйомник – Цісна

довжина витягу: 650 м

довжина траси: 700 м

зв’язок: 0503 137 279

http://www.podhonem.home.pl

Додаткові інформації: Підйомник освітлений – це також можливість їзди у вечір. Тут, в бацівці, можна напитися теплого чаю та смачно поїсти.

 

Гірськолижий підйомник – Кальніца

довжина витягу: 650 м

довжини трас6 850 м, 800 м, 650 ь

зв’язок: 0501 170 434

Тут функціонує малий бар.

 

Гірськолижий підйомник у Лішній

довжина траси: 300 м

зв’язок: 013 468 63 11

http://www.dybasiowka.republika.pl

Витяг агротуристичним господарстві “Дибасювка”

 

Траса для бігового лижного спорту – Ветліна

довжина трас: 5,4 км

3,8 км (складається з двох частин: 3 км і 800 м)

зв’язок: http://www.wetlina.org

Траси приготовані Товариством Розвитку Ветліни і Околиць.

 

 

 

Гміна Ольшаніца

 

Характеристика гміни

Ольшаніца – це село в долині Ванькувкі і Старого Потока, які після поєднання при підніжжі пасма Жукова, приймають назву Ольшанки (Ольшаніци). Село знаходиться при великій бєщадській кільцевій дорозі на відстані 10 км від Лєска в напрямку Устшик Дольних і при залізничній лінії Заґуж – Кросьцєнко – Хирів. Тут знаходиться центр влади гміни Ольшаніца. Гміна має добре комунікаційне сполучення із околичними містами і селами. Тут знаходиться: Уряд Гміни, залізничний вокзал, римо-католицька парафія, готель у палаці, приватні лікарські кабінети, аптека, пошта, банк, крамниця (харчові продукти), кав’ярні, автозаправні станції, тощо.

 

Історія

Ольшаніца – це одне із найстарших сіл у Бєщадах. Мабуть існувала вона вже в XIV ст., але перша згадка про неї походить з 1436 ст. Назва села має топографічне походження – виводиться  від слова вільша, вільшина і значила місцевість пороснену вільхами. Свідчать про це джерела: 1441 р. – Ольшаниче, 1443 р. –    Ольшанича. В той час село діяло за волоським правом і належало до Кмітів. У 1441 р. була тут парафіяльна церква, якої парохом був Сань. Наприкінці XVIст. поряд Ольшаніцею засновано нове село Цісовєц. Пізніше обидві місцевості знову з’єдналися. У 1580 р. в розподілі маєтку Барбари з Гербутів Кмітової, собєньскі добра і Ольшаніца перейшли в руки Стадніцких. 1589 р. появилася теперішня назва Ольшаніца. Під час останнього наїзду татарських чамбулів (1672 р.) Нурадин-Солтана на Бєщади в селі врятувалося 8 домів. Ординці пограбували і спалили село, а мешканців взяли на схід до неволі. В 1921 р. у селі було 202 доми і 1120 мешканців (688 греко-католиків, 380 римо-католиків і 51 євреїв). 10 вересня 1939 р. пополудні до села ввійшла німецька армія, яка скоріше під Угерцами зламала опір польського війська (батальйон народної оборони “Санок”). 29 вересня село зайняли росіяни, що дійшли до лінії ріки Сан відповідно до пакту Рібентроп-Молотов.

 

Варто побачити

  • Старовинний палацовий комплекс в Ольшаніці із сецесійно-романтичним палацом, побудованим Йорданами в 1905 р. Об’єкт оточений ровом з водою. Палац був побудований на місці старшого оборонного двору з XVI ст. Збереглися фрагменти бастіонної земельної фортифікації з ІІ-ї пол. XVI  ст.
  • Флігель, кузня і міст з кінця ХІХ ст. і поч. ХХ ст., біля палацу. Все це оточує дворський ландшафтний парк (7 га). Тепер тут відпочинковий центр Міністерства Юстиції.
  • Церкви у Ваньковій, Орельці, Пашовій, Руденці.
  • Парафіяльний римо-католицький мурований костел, дзвіниця і мур довкола храму – 1757 р., Угерце Мінеральне.
  • Дерев’яна церква (1836-1840 рр.) і дзвіниця (1876-1899рр.) у Стефковій.
  • Мурована греко-католицька церква Успіння Пресвятої Богородиці з 1923 р. (Ольшаніца).
  • Придорожна капличка з 1872 р., виконана, за місцевою традицією (Ольшаніца)
  • Мурована церква з XVIII ст., тепер римо-кат. Костел, Звєжинь.

 

Пам’ятники природи

  • Чудотворне джерело у Звєжині – джерело з лікуючою мінеральнлю водою знали вже в XIII ст. Щороку приходили тут прочани з Русі, Польщі й Угорщини.
  • Пам’ятник неживої природи “Останєц” – пісковик висоти 2,5 м, в лісі, званий Камінем в Орельці.
  • Водопад в Угерцах Мінеральних, у долішньому руслі Старого Потоку (пам’ятник природи).
  • Заповідник “Бобер в Угерцах Мінеральних” – недалеко гирла ріки Ольшанки до Сану.
  • Житло чорної лелеки і сірої чаплі у Звєжиньці – в меандрах р.Сан.

 

Туризм

Гміна знаходиться в одному з найатракційніших, якщо ідеться про ландшафтно-природні атути, районів у Польщі. Чудові ландшафти, тиша, близькість до чистих річок і потоків та Солінського і Мичковєцького озера,  а також ознаковані пішоходні шляхи, заохочують туристів до активного туризму. Пішоходні мандрівки, верхова їзда на коні або велосипеді – запевняють кожному туристі досконалий відпочинок. Безпечно, можна тут пізнавати великі лісові комплекси з багатою флорою та фауною. На території гміни виступають також джерела мінералних вод – в Угерцах Мінеральних, Орельці і Звєжині. Гміна має добрі комунікаційні сполучення з доколишними містами і селами,  тут є залізничний вокзал, римо-католицька парафія, відпочинковий центр “Полоніни”, приватні лікарські кабінети, аптека, пошта, банк, крамниці, кав’ярні, автозаправні станції, тощо.

 

 

 

Гміна Соліна

 

Характеристика гміни

Гміна Соліна лежить у Бєщадах, над Мичковським та Солинським озерами. Більше як 80% її поверхні займає Східньо-Бескидський Простір Охорони Краєвиду, а південну частину Краєвидний парк Долини Сяну та Цісьнянсько-Ветлінський Ландшафтний Парк. Виняткової чарівності околиці надають водозбірки на р. Сан, з цікавою береговою лінією, численними затоками та островами, оточені мальовничими горами – Озеро Солінське (22 км² поверхні, ємкість-500 млн. м³ води) й Озеро Мичковське (2 км² поверхні, 11 млн. м³ води). В акваторій впадають  дві гірські ріки – Сан та Солінка. Велика лісистість терену з багатою флорою та фауною, густа мережа річок та гірських потоків кольору  кришталу, а також мальовничі горби і вершини з широкими панорамами на околиці бєщадських озер, надають гміні Соліна особливої чарівності. Первинна природа, велике залісення, брак промислових об’єктів поблизу, сонячна погода  майже в усі пори року, а також багата історія цих, рідко залюднених тепер земель, притягають від давна любителів активного відпочинку, фотографів, художників, мисливців, рибаків, усіх, хто шукає тишу та спокій, обсерваторів природи. Завдяки цьому вона належить до найпривабливіших регіонів у Польщі.

 

Історія

Соліна належить до одних із найстарших селищ у Бєщадах. Виникла мабуть у XIV ст. Настарша згадка про Соліну походить з 1436 р. Належала тоді до Кмітів. Її назва походить від джерел, з яких видобували тут колись сіль. Село засновали за волоським правом у 2-ій половині XV ст. У 1921 р. у селі було 146 домів і жило 863 мешканців (319 греко- католиків, 498 євреїв). Після ІІ Світової війни виселили звідси мешканців українського походження. У 1961-68 рр. побудовали на Сані велику греблю (664 м) – 1 км на північ від Соліни. Так виникло штучне озеро (474 mln m³ ємкості , 21 km² поверхні) від Сану до с. Райскє (26 км). Під час підготовки будови греблі, знищили забудову села, а мешканців переселили до сусідніх місцевостей. Врятувалося тільки селище Верляс. Після закінчення будови Соліна перетворилася у туристичний центр.

 

 

Варто побачити

  • Березка – мурований римсько-католицький костел з І пол.  XIX ст., побудований як греко-католицька каплиця, у 1970 р., пізніше розбудований; руїни мурованої гр.- кат. церкви з 1868 р. (реставрована в  1920 р.) та залишки двірського краєвидного парку. В селі є кінна стайня,  пансіонат  “Каріно”.

 

  • Березьніца Вижна – дерев’яний римсько- католицький костел фундації Миколая Краєвського з приблизно 1839 р. На межі XIX та XX стт., аж до 1945 р. тут молились греко- католики. В середині знаходиться частина іконостасу із XIX ст. та поліхромія. Біля храму – дерев’яна дзвіниця та цвинтар з надмогильними каменями власників села. Тут знаходиться також і панорамний пункт, з видом на околицю і БНП. Приходство – тел. 013 469 25 81, голова села – тел. 013 470 37 49.

 

  • Буковець – дачна місцевість над Солінкою – річкою, яка вплиавє до Солінського Озера. У Буковцю: два відпочинкові осередки, дачі, гірськолижний підйомник, костел із 1989 р., бари, кафе, руїни двору. Місцевість поєднанана зеленим пішим шляхом із БНП. Із вершини Корбані (905 м н.р.м.) – одна  з найгарніших гірських панорам у Бєщадах (на Солінське Озеро і БНП).

 

  • Бубрка – мурована греко- кат. церква з 1937 р., від 1970-73 рр. – римсько- католицький костел парафії Серця Ісуса. Мурована капличка, що була поставлена у 1848 р. у пам’ятку скасування панщини, відреставрована у 2001 р., з іконою місцевого художника Лєона Храпко. У селі 3 галереї придорожних різьб, туристична база PTSM, пішоходний синій шлях, агротуристичні господарства, магазини, бар, мала пристань.

 

  • Ґужанка – дерев’яний костел з 1836 р., фундації Піотра Ґляйзера, спадкоємця села. На переломі  XIX та XX ст.ст. був переданий австрійською владою греко- католикам. З цього періоду зберігся різьблений іконостас, єдиний у своєму роді у всьому Карпатському Єврорегіоні. Після війни був частково окрадений та розібраний. Актуально реконструйований та консервований. На цей час об’єкт належить до римо- кат. парафії (tel. 013 469 25 81).

 

  • Мичковце – мурована греко- католицька церква св. Юра із 1910-12 рр.; від 1979 р. – римо- католицкий костел парафії на честь Ченстоховської Божої Матері; кам’яний амбар з 1 пол.  XVII ст., одиний елемент, що залишився із спаленого у 1947 р. двірського комплексу (тепер тут руїни); пам’ятник природи “Скалкі Мичковєцкє” над Сяном, біля 1000 м нижче греблі –  унікальна скельна стіна довжини біля 600 м та висоти біля 70 м, що поросла теплолюбними наскельними рослинами.

 

  • Мичкув – у місцевості два храми: неоготичний однонефовий мурований костел із 1900 р., з двома вежами та мурована дводільна греко-католицька церква з 1900 р. з вежою у фасаді. Обі будівлі фундації Яна Непомуцена Заторского, власника села. Поблизу залишки двірського краєвидного парку з  XIX ст., з деревами-пам’ятниками.

 

  • Поляньчик – курорт з комплексом санаторіїв, будинків  для відпочинку, пансіонатів, кафе. Має свою пошту, поліцію, осередок гміни, туристичну інформацію та пішоходні шляхи. Мурована греко-кат. церква з 1907 р. (нині римо-католицький костел парафіяльний), з оснащенням із церкви в Лопєнці. У головному вівтарі знаходится ікона Матері Божої з Дитятком. Нині тут святиня Божої Матері Милостивої (Елеуса). Поблизу церкви – залишки двірського краєвидного парку.

 

  • Полянкі – при дорозі, на схилі над р. Солінкою, мурована капличка, фундована у 1896 р. спадкоємцем Терки, Михайлом Краєвським, котрий повертаючи із Бібрки впав з повозу до річки і нічого йому не сталось.

 

  • Райське – зона відпочинку над Солинським Озером, що входить в долину Сяну. У селі є дачі, пункт прокату плаваючого інвентаря, новий костел та Волонтерський Центр Перемиської Архиєпархії “Caritas” (100 місць), тел. (0-13) 466 68 04, моб.: 696 083 245.

 

  • Терка – у селі стоїть декілька старих хат, від церкви залишився тільки фундамент та дзвіниця з XIX ст.

 

  • Волковия – дачне село, що лежить над затокою Солінського озера, при зеленому шляху із Загіру до БНП. У місцевості: новий костел, відпочинковий центр “Ранчо”, ночлівна база, кемпінги, пункти прокату інвентаря для водного спорту, школа, магазини, медпункт, пошта.

 

  • Завуз – мальовничо положене село у західній частині мису поміж двома затоками, в долині потоку на висоті 460 м н.р.м. У селі 230 мешканців. Тут є відпочинковий центр, прокат плаваючого інвентаря, пристань, бар, магазин та костел з 1971 р.

 

  • Лопєнка – церква парафіяльна св. Параскевії, мурована (спочатку дерев’яна), побудована у 1757 р. з фундації Стрелецьких. Колись найбільш знане святилище Марійного культу у західних Бєщадах. До чудотворної ікони Лопєнської Божої Матері (Елеуси) приходили юрби вірних. 13 липня починався відпуст, що тривав кілька днів (ще у XIX ст. приходило там кільканадцять тисяч вірних).

 

  • Святилище Божої Матері Милосердної у Поляньчику – церква парафіяльна св. Параскевії.Спершу вона постала в дерев’яному виді, під кінець XVIII ст. з фундації цісарової Марії Тереси. Наступна – мурована. Побудована у 1909 р. Від 1948 р. тут парафіяльний римо-католицький костел. Перший латинський парох, св. Францішек Стопа, переніс тут із лопєнської церкви головний престол разом з чудотворною іконою Матері Божої, щоб вратувати її від загибелі. Дзвіниця мурована, ширмова, триаркадна, побудована правдоподібно у 1863 р. Дзвін із 1894 р. Цвинтар церковний майже цілковито зруйнуваний.

 

  • Гребля у Соліні – у 1961-68 рр. побудовано Електростанцію та Водну Греблю Соліну,  перший  цього типу об’єкт у Польщі. При побудові греблі користувались линовим підйомником, що був привезений з Великобританії. Гребля бетонна, важкого типу – 82 м висотою, шириною 664 м. Влітку корона греблі служить як місце  прогулянки  для десятків тисяч туристів.

 

  • Гребля у Мичковцях – у 1956-60 рр. побудовано водяну електростанцію у Мичковцях (будову греблі у Мичковцях розпочато ще в 20-тих роках ХХ ст). Греблі 23 м висоти та 430 м ширини. Нижче об’єкту знаходиться один із найцікавших пам’ятників бєщадської природи – вертикальна скельна стіна (69 м висоти, 600 м довжини, росте на ній низькоросла рослинність).

 

 

Пам’ятники природи

 

Чудотворне Джерельце у Звєжині

Звєжинь (Здвижень) був заснований в 1580 р. на території, яка належала до Кмітів. Згідно до місцевого ререказу назва села походить від хреста,  який понад 150 років тому знайшла у джерелі одна жінка (від Здвиженє – Воздвиження Чесного Хреста). До ІІ Світової війни криниця була великим релігійним культом. Щороку прибували тут з процесією сотні вірних, а священик святив джерело. Знайдений хрест колись знаходився у місцевій церкві, а нині можна  його  побачити в Єпархіяльному Музеї у Перемишлі. Цікаво, що походить він із 1 пол.  XIII ст. і був зроблений у французькому місті  Limoges, понад 1500 км від Звєжиня.

 

Шмараґдове (Смарагдове) Озерці

Утворилось воно неподалік Терки у 1980 р., коли після великої зливи осунулася частина узбіччя Поломи і перегородила річище Ветлінки. Хоча само озерце трішки пересохло, але і надалі залишається цікавим фрагментом бєщадського краєвиду.

 

 

Галереї та майстерні артистичного рукоділля

  • Галелея та майстерня малярства Лєона Храпко (Творчий Дім “Лє Ґраж”) – Бубрка, тел. (013) 469 18 88,
  • Майстерня скульптури – Генрик Ґонґоровскі, Бубрка,
  • Майстерня Анджея Куша – вироби з промокального паперу “Базиль”, Бубрка, тел. (013) 469 18 92,
  • Майстерня ужиткового мистецтва – Стананіслава Подкаліцка, “БроСта”, Бубрка, тел. (013)4691816,
  • “Галерея придорожних різьб” – найбільш репрезентативна у гміні Соліна,
  • Галерея “ЧАД” В. Макара й А. Попитак – випочинковий центр “Явор”, Поляньчик, тел. (013) 469 20 31,
  • Майстерня скульптури – Станіслав Ґвузьдзь, Березка,
  • Ян Нєдзьвєдзь – Поляньчик, тел. (013) 469 22 20,
  • Яцек Йоняк (фотограф) – Поляньчик, тел.  (013) 469 20 91,
  • Авторська галерея – Анна Лєвіньска, гора Явор, Соліна.

 

 

 

Культура

При Гмінному Осередку Культури, Спорту та Туризму в Соліні (GOKSiT), з осідком у Поляньчику в межах його діяльності функціонує фольклористичний гурт “Сіви Ян”, котрий виконує твори з словацького, угорського, українського та польського прикордоня. Капела ця виступає та концертує на різних фестивалях, заходах, які організує між іншими GOKSiT. Вона є лауреатом фолькльорних фестивалів, співпрацює з ансамблем народних співаків “Маціежанка” з Волковиї. Крім того GOKSiT весь час співпрацює з громадськими організаціями, що функціонують на тереторії гміни, м.ін. з так званими Колами Сільських Господинь, які беруть активну участь у культурно-суспільному житті гміни.

Щороку, влітку, господарі гміни, з думкою про гостей, готують  чимало культурно-розважальних імпрез.

 

До найцікавших належать:

  • Солінське літо – цикл артистичних та фолькльористичних імпрез у Соліні та Поляньчику;
  • “Дні гміни Соліна” – на початку травня у Поляньчику;
  • “За кубок Президента РП” –  WZW Jawor в Соліні;
  • “За кубок Командора  SŻ BRYZA Ярослав”;
  • “Телеліто” – ОВ Заява в Поляньчику;
  • “Жеґлярскіе Шенти” – моряцькі пісні, BWOPR Поляньчик (мис);
  • Регата “За блакитний острів Сяну” – регата на Соліньському Озері;
  • “За кубок війта Соліни” – екологічна імпреза;
  • “Дві стихії, дві пасії” – спільна імпреза моряків і льотчиків;
  • “Турнір сіл Гміни Соліна” імпреза спортивно-культурна;
  • “Регіональна Бесіда” – імпреза присвячена регіональним традиціям.

 

 

Туризм

Первинна природа, велике залісення, брак промислових об’єктів поблизу, сонячна погода  майже в усі пори року, а також багата історія цих, рідко залюднених тепер земель, притягають від давна любителів відпочинку, фотографів, художників, мисливців, рибаків, усіх, які шукає тишу та спокій, обсерваторів природи, а також аматорів активного відпочинку. Кожен може знайти тут щось цікавого для себе. Любителів водного спорту притягають акваторії бєщадських озер, планерного спорту – новий планеродром на схилі гори Явор (742 м) в Соліні та два славні бєщадські гірські планеродроми  поблизу Веремєні і Безмєховій у Солонних Горах, а бажаючим перепочити, пропонуємо відпочинкові осередки у Поляньчику, Соліні, Мичковцях, Буковці, Волквиї, Безмєховій та інших місцевостях. В будь-якій порі року тут можна  цікаво проводити час. Весна вітає усіх зеленню і барвистим килимом квітів, співом птахів та щораз довшим днем. Спекотним літом – гірські річки, струмки, затишні ліси та акваторії, охороняють  вас від  сонця. Восени різнобарвні ліси чарують туристів своєю гарячою червоністю та золотом. Зимою гори окриті білим хутром, та чарують  морозоковими  прикрасами. Сніг лежить тут майже 120 днів у році.Тут увесь час працюють гірськолижні підйомники у Військовому Відпочинковому Комплексі “Явор” у Соліні, в Поляньчику,  поблизу Веремєня. На відстані тільки 20 км – в Устриках Долішніх – знаходиться кілька гірськоклижних підйомників на добре утриманих схилах, де проводяться професіональні школи для новачків лижного спорту.

 

Велосипедні шляхи:

  • Поляньчик – Березка – Березьніца Вижна – Ґужанка – Волковия – Поляньчик; час переїзду: 2,5 години (25 км),
  • Поляньчик – Гочев – Баліґруд – Стенжніца – Ґужанка – Волковия – Поляньчик; час переїзду 5 годин (41 км),
  • Варіант А: Поляньчик – Березка – Березьніца Вижна – Воля Ґужаньска – Тискова – перевал Гирча – Лопєнка (церква) – Полянкі – Терка – Буковєц – Волковия – Поляньчик; час переїзду: 6,5 години (52 км),
  • Варіант Б: Поляньчик – Березка – Березьніца Вижна – Стенжніца – Тискова – перевал Гирча – Лопєнка (церква) – Полянкі – Терка – Буковєц – Волковия – Поляньчик; час переїзду 6 годин (54 км),
  • Соліна (через греблю) – Лобозев – Бубрка – Мичковце – Звєжинь – Угерце – Орелєц – Бубрка – Соліна; час переїзду 2,5 години (24 км).

Увага: Березьніца Вижна – малий пам’ятник присвячений Зиґмунду Качковському

Прогулянкові стежки Гміни Соліна

  • “Зелені горби над Соліною” – кольор знаків: червоний; час переходу: біля 5 годин,
  • “Синя сльоза” – кольор знаків: синій; час переходу: біля 5 годин,
  • “Мис Поляньчик” – кольор знаків: зелений; час переходу: біля 2 години,
  • “Зв’язківець” – кольор знаків: синій; час переходу: 30 хвилин.

 

Прогулянкові стежки:

  • “Зелені височини над Соліною” : червоний шлях – 5 год.
  • “Синя Сльоза” – синій шлях – 5 год.
  • “Мис Поляньчик” – зелений шлях 2 год.
  • “Перлина Поляньчик” – жовтий шлях – 2 год.
  • “Лончнік” – синій шлях30  мін.

 

Пункти прокату гірських велосипедів:

  • W. Orenczak (В. Оренчак) – Поляньчик, тел. (013) 469 23 17
  • Готель „На ґурце” – Поляньчик, тел. (013) 469 23 09
  • J. Siercha (Сєрга) – Поляньчик, тел. (013) 469 27 32

 

Курорт  Поляньчик

Поляньчик – це курортна місцевість в центрі Бєщадів, на півострові Солінської Бухти. розташування місцевості робить її атракційною завдяки  краєвидам та клімату. Води озера сприяють гострому гірському повітрю, створюючи специфічний мікроклімат. Кліматичні обставини та чистота повітря –  це головні атути цієї території. Курортне лікування було засноване на початку 70-тих років, але статус курорту Поляньчик здобув у 1999 р. Тут використують лікувальні води багаті в гідрокарбонат натрію, йодні мінерали, бор.

 

Санаторна база: 

Вся санаторно-відпочинкова база знаходиться на чудовому, прекрасному півострові, що входить далеко в солінські води. У санаторних об’єктах “Солінка”, “Пльон”, “Еля”, “Дедаль” може оздоровлятись одночасно 700 осіб. Осередки мають свої лікувальні кабінети та володіють умовами для інвалідів. У санаторії “Солінка” знаходиться природно-лікувальний заклад. На тереторії курорту діють також відпочинкові осередки: “Явор”, “Шимон” та “Релявія”.

 

Профілі лікування:

  • захворювання органів руху,
  • захворювання дихальних шляхів,
  • хвороби гормональної системи та порушення обміну речовин

 

Лікувальні заходи:

  • грязьові ванни,
  • кінезитерапія,
  • гідротерапія,
  • інгаляція,
  • підводний масаж,
  • мінеральна ванна,
  • шотландський душ.

 

У Поляньчику також діють зони відпочинку: “З’ява”, “Унітра”, Відпочинковий Осередок PBGiTR Жешув, багато пансіонатів, готелів, агротуристичних господарств, приватних квартир та кемпінгів.

 

 

 

ПОВІТ КРОСНО

 

Кроснянський повіт розташований у південно-східній Польщі, в Підкарпатському воєводстві. До повіту належить 9 гмін: Хоркувка, Дукля, Івоніч Здруй, Єдліче, Корчина, Кросьцєнко Вижне, Мєйсце Пястове, Риманув, Вояшувка. Південна частина кроснянського повіту розташована у горах і долинах Низького Бескиду. Південний кордон повіту, а заразом і держави, проходить через пагорби головних карпатських вершин. Гміни Єдліче, Хоркувка, Мєйсце Пястове і Кросьцєнко Вижне розташовані в т. зв. Ясєльсько-Саноцьких Долах (ямах), що тягнуться від Горлиць на заході, до Санока на сході (біля 100 км довжини, 18 км ширини). Місцевості, що належать до гмін Вояшувка та Корчина (північ повіту) – розташовані на території Стжижовсько-Диновського Погір’я. У його ландшафті домінують невеликі пагорби – найбільше Суха Ґура (591 м н.р.м.) над с. Чарножекі.

 

Історія

Історія Кросна сягає XI ст., коли на розташованій над р. Віслок оборонній височині заснували рільниче селище. В 1282 р. краковський князь, Лешек Чорний, надав любуському єпископові імунітет, у якому посеред маєтків єпископства, згадане також і Кросно (тоді ще селище). В половині XIVст. Кросно перейшло в руки Куявскіх, родини, з якої виводився Казимир Великий. Багато благ зазнало Кросно від короля Владислава Ягайла. В 1399 і 1415 рр. отримало від нього привілеї сприятливі для розвитку торгівлі і ремесла. В той період виникли перші школи, яких абсольвенти стали пізніше професорами в Краківській Академії.  XVIст. – це період інтенсивного розвитку Кросна. Знаходилося воно при головних торгових шляхах, що проводили над Чорне море, на Угорщину, Червону Русь та Сілезію. Розвивалося ремесло і торгівля. Нажаль у 1638 р. виникла пожежа, яка знищила більшу частину міської забудови. Погану економічну ситуацію погіршив у 1655 р., наїзд шведів, а 2 роки пізніше – атака відділів князя Семигороду Юрія ІІ Ракочі. Відкриття в околиці Кросна покладів ропи, причинилося до економічного оживлення району. Треба згадати про Ігнатія Лукасевича – винахідника газової лампи (1853 р.). Друга пол. ХІХ ст. – це також імпонуючий тозвиток кроснянського ткацтва. Вироби з льону потрапляли до Італії, Босні, Герцеґовини і Угорщини.

 

Варто побачити

  • Фарний костел Св. Трійці – готичні мури з бароковим прикрашенням та барокова дзвіниця. Дзвін Урван є одним із найбільших у Польщі. Костел має кілька гарних каплиць: свв. Петра і Півла, Шкаплєжної Божої Матері, св. Яна Непомуцена, св. Войцєха, св. Анни. В головному вівтарі знаходиться картина венецького художника Томи Долабелла. Поліхромію на стінах пресвітерії виконав у 1899 р. Францішек Дінішевскі. В храмі знаходиться також готична картина на дошці, з 2-ї пол. XV ст. (Якуба Трвалого з Кракова), що представляє Коронацію Божої Матері Святою Трійцею, а також картина, тоді учня гімназії, художника Станіслава Вітовского-Ікжиняка – Св. Тереса  (1926 р). З нагоди беатифікації і канонізації черниці Фаустини Ковалєвської у костелі примістили картину “Христе, я на Тобі довіряюся”. В 2004 археолог  Ян Ґанцарскі, вів розкопки у крипті храму і знайшов незнані до цієї пори саркофаги єпископів.
  • Костел і Монастир оо. Францішканів – має кілька гарних каплиць, посеред них Каплиця Осьвєнцімів, Пресвятої Богородиці і Св. Станіслава із Щепанова.
  • Костел і Монастир оо. Капуцинів.
  • Філіальний костел Св. Войцєха – пол. XV. Наприкінці  XVІІІ ст. був покинений. В пол. ХІХ ст. його відновили, а в 1856 р. посвятили. Храм був цілковито перебудований (збереглися пропорції попереднього) в 1903 р., за проектом архітектора Тадеуша Стриєньського.
  • Каплиця Емаус – вул. Kletówka (Клєтувка)
  • Єпископський Палац – у ньому тепер Підкарпатський Музей.
  • Старовинні кам’яниці на Ринку.
  • Єврейський цвинтар (кіркут) – заснований у ХІХ ст.
  • Підкарпатський Музей – міститься на території старого міста, в старому Біскупському Палаці. Початки цього об’єкту сягають кінця  XIVст. Дерев’яний двір у Кросні купив тоді Ерик з Вінсен, перший перемиський єпископ.   Набрав вигляду палацу після розбудови і перебудови в 1-ій пол. XVI ст. До 1626 р. був майном перемиських біскупів. У музеї знаходяться відділи: археологічний, історії освітлення, історії скла і скляної промисловості, освітно-промоційний, адміністративно-господарчий, фінансово-книжний, бібліотека.
  • Музей ремесла в Кросні – музей  збирає, забезпечує і робить приступними культурні блага зі сфери: історії ремесла і промисловості та художніх ремесел південно-східньої Польщі. За 10 років діяльності Музей Ремесла зібрав 2 тис. експонатів, що преставляють народне ремесло Галичини, а особливо Кросна і околиць.
  • Музей Марії Конопніцької у Жарновці біля Кросна – старовинний Двір з XVIII ст. (перебудований наприкінці ХІХ ст.) та старовинний парк (3 га), які Марія Конопінцька одержала в 1903 р., як народний дар з нагоди ювілею 25-річчя письменницької роботи. В 1991 р. віддали для вжитку будинок Ламуса (давніше амбар), у якому знаходиться частина експозиції.
  • Скансен (Музей біля неба) Нафтової Промисловості в Бубрці. В 1854 у Бубрці перша у світі нафтова шахта, створена Ігнацим Лукасєвічом. Тепер тут знаходиться Музей Нафтової Промисловості ім. І.Лукасєвіча, в якому можна побачити свердловини і бурильні знаряддя з ХІХ ст. Музей розташований у гарному лісі, в місці недіючої шахти Бубрка. Це нійбільший і один із небагатьох об’єктів цього типу. У музеї знаходяться експозиції нафтового гірництва, газівництва, рафінерної промисловості, діють дві свердловини, збереглися також оригінальні документи засновання шахти.

 

 

Гміна Мєйсце Пястове

 

Характеристика гміни

Мєйсце Пястове знаходиться 6 км на південь від Кросна, на гарній височині (310 м н.р.м.) та її підніжжі. Через західню частину гміни протікає ріка Любатувка, з якої витікає на сході р. Івонка. Через центр гміни проходять важливі комунікаційні шляхи. З заходу, від Ясла через Кросно, веде дорога до Санока і далі в Бєщади та на схід до Перемишля і польсько-українського кордону. З півночі, від Жешова на південь простяглася міжнародна дорога дорога E94 – через Дуклю, Барвінек, до польсько-словацького кордону. Цю дорогу називали колись “угорським трактом”.

 

Історія

Перша історична згадка про Мєйсце Пястове походить із 1358 р. Цього року король Казимир Великий дав місцевості МЄСТЦЕ локалізаційний акт на німецькому праві. Назва села на просторі віків змінювалася. За Ягеллонів село називалося МЕЩЕ, а від розподілів МЄЙСЦЕ. Прикметник “Пястове” отримало в 1895 р.  (синонім слів виховання – пестування), після тога, як священик Вроніслав Маркєвіч утворив навчально-виховний заклад для дітей-сиріт.

 

Варто побачити

  • Мурований двір з 1791 р.
  • Неоготичний парафіяльний костел – 1862-1886 рр.
  • Неоготично-романський костел Св. Архангела Михаїла.
  • Дерев’яний костел з 1736-40 рр. – с. Тарґовіска.
  • Дерев’яний двір з поч.  XVIII ст. – с. Тарґовіска.
  • Дерев’яний костел з XVIII ст.
  • Неоготична каплиця Св. Розалії ст.

 

 

 

Гміна Риманув

 

Характеристика гміни

 

Риманув знаходиться у Підкарпатському воєводстві, 14 км від коросна. Через центр міста проходять важливі комунікаційні шляхи. Це є державні дороги: Вадовіце-Перемишль-Медика (з Риманова до прикордонного переходу з Україною у Медиці є біля 130 км) та Бжозув-Риманув-Дальова-Барвінек (з Риманова до прикордонного переходу зі Словаччиною, у Барвінку є 25 км). Тут також проходить залізна колія  Струже-Ясло-Кросно-Санок-Заґуж (вокзал знаходиться у Врубліку Шляхетському – 5 км від Риманова).

 

Історія

Риманів був створений за магдебурським правом у 1376 р., сілезьким князем Владиславом Опольчиком, намісником короля Людвіка Угорського. Місто початково мало назву “Ladisslauia” – від імені засновника. Назву Риманув прийняли за Владислава Ягайла, походила від імені війта – Реймана. Місто розташуване на перехресті головних, прикарпатських і угорських, торгівельних шляхів. Риманув, у XV i XVI ст., отримав від польських королів багато привілеїв – на організування ярмарків, володіння власними торгівельними складами. Біля торгівлі розвивалося ремесло. Разом із розвитку нафтової промисловості, в околиці Підкарпаття побудовано залізничну колію (км від міста). Це сприяло дальшому розвитку торгівлі й ремесла, а також дрібної промисловості й послуг. У 1876 р. відкрили тут мінеральні джерела, що дало початок Риманові Здруй. Засновником курорту був Станіслав, граф Потоцкі (власник Риманова). Великий вклад для розвитку курорту дала також його дружина Анна з Дзялиньскіх Потоцка. Потоцкі сталися власниками земель, де було знайдено джерела. Незадовго бкло побудовано купальні, бювет, ресторан та вілли. Кінець ХІХ і поч. ХХ ст.  – це період найбільшого розвитку Риманова Здруя. Гостили тут між іншими архикнязь Альбрехт Габсбург, Станіслав Виспяньскі, Леон Ружицкі.

 

 

Варто побачити

  • Дерев’яні вілли з ХІХ ст – Риманув Здруй.
  • Мурований костел Св. Станіслава Єпископа, стара курортна каплиця з 1909-1910 рр. – Риманув Здруй.
  • Дерев’яний костел Св. Архангела Михаїла, з 1854 р., оточений муром із польових каменів. Оснащення всередині- з попереднього костела;  поліхромія відомого художника Тадеуша Попєля – Клімкувка.
  • Малий дерев’яний костел Святого Хреста, у вівтарі  – хрест з XIVст. – Клімкувка.
  • Старовинний дворянський парк – Клімкувка.
  • Шляхетський двір Бойнаровскіх – Лядзін.
  • Дерев’яний костел, давна церква з ХІХ ст., поряд –  цвинтар із старовинними нагробними каменями – Врублік Шляхецкі.
  • Мурований костел з ХІХ ст. (давна греко-католицька церква) – Врублік Крулєвскі.
  • Мурований двір з ХІХ ст. Врублік Крулєвскі.
  • Палац (тепер школа) і парк з ХІХ ст. – Бзянка.
  • Дерев’яна церква Успіння Пресвятої Богородиці (тепер костел). У храмі зберігся іконостас з XVII /XVIII ст. та головний вівтар з 1783 р. – Булацянка.
  • Дерев’яний костел Різдва Пресвятої Богородиці і Св. Вацлава з пол. XVIII ст. Костел побудований на пагорбі, відділений від дороги потоком, оточений великими деревами. В дзвіниці дзвін з 1599 р. Крулік Польскі
  • Руїни мурованої церкви Св. Миколая – церква ХІХ ст., знищена в 1944 р. – Крулік Влоскі.
  • Мурована придорожна капличка з 1794 р. (найстарша в околиці) – Крулік Влоскі.
  • Дерев’яні хати з ХІХ ст. – Лази.

 

Пішохідні шляхи

Церґова(716 м. н.р.м.) – Любатова – Івоніч Здруй – Римнув Здруй – Пулави – Токарня (778 м н.р.м.) [Головний Бескидський Шлях]

 

Гірськолижні підйомники

 

 

Гміна Івоніч Здруй

 

Характеристика гміни

Івоніч Здруй – це стара курортна місцевість в південно-східній Польщі. Вона розташована посеред гір і лісів, 18 км від Кросна. Це найбільший курорт Підкарпаття і один із найстарших у Польщі. Відомий з мінеральних вод, які допомагають у лікуванні ревматичних та інших захворювань. Перші згадки про лікувальні властивості тутешніх вод походять з 1578 р., коли вийшла в світ книжка “Цєпліце” Войцєха Очко, надворного лікаря Стефана Баторія. В XVII ст. чудові властивості івонічських вод були знані по всій державі, коли власники Івоніча – Кароль Залускі, а далі Амелія Залуска, розпочали будову перших об’єктів купального комплексу.

 

Історія

Історія Івоніча, місцевості розташованої в долині потоку Івонка, торкається XIVст. Село було засноване в XIVст за німецьким правом. Більшу частину мешканців становили німці. Першими відомими власниками Івоніча були представники роду Іваніцкіх. В 1464 р. побудовали перший у селі костел. У XVII i XVIII столітті часто змінювалися власники цих земель. У XVII ст., Івоніч пережив багато нещасть – повені, пожежі, наїзди татарів, шведів, семигородців. Незважаючи на це, село помалу розвивалося. У 1799 р., Івоніч стався майном Залуских і належав до них до 1945 р. Наприкінці ХІХ ст. у селі почали видобувати нафту, що причинилося до розвитку місцевості. Наприкінці ХІХ – напочатку ХХ ст., парох, священик Подґурскі, ствовив заклад для смертельно хворих. Міжвоєнний період –це період дальшого розвитку Івоніча, зв’язаний діяльністю курорту та звільшенням видобування нафти. ІІ Світова війна принесла багато знищень.

 

Варто побачити

Через гміну проходить Головний Бескидський Шлях (Устронє – Криніца – Маґура Вонтковска – Івоніч Здруй – Команьча – Галіч у Бєщадах). В Івонічу Здрої варто звернути увагу на Старий Палац, Мінеральні Ванни, Оздоровчий Дім, пансіонат ,,Базар”, забудову ,,Джерела Юзефа”, тощо. Нові санаторії побудовані довкола старовинного центру. Старий Палац, найстарший курортний об’єкт у місцевості – побудований у 1837 р., за проектом Амелії Залускої. Старі Ванни, проекту Фелікса Ксьенжарского, були побудовані в 1859-61 рр. Наступний старовинний об’єкт –  це Готель побудований  в 1859-61 рр. Тепер знаходиться там кінотеатр “Вчасовіч”. Павільйон над джерелами Амелія і Ян, що знаходиться біля фігурки Божої Матері – це дерев’яна будівля у формі 8-бічної альтани, збудована у 1838 р. Над джерелом Юзеф височіє мурований будинок з 1890 р. Більша частина вілли на території курорту залишилась дерев’янною, в так званому швецарському стилі. Найстарша з них – це вілла “Базар” з чудовою баштою з годинником  (1866 р.) На правому березі Івоніцького потоку стоїть дерев’яний костел з кінця ХІХ ст. В курортному парку знаходиться джерело “Белкотка”, з якого видобувається газ.

 

Культура

Важливим курортним елементом є також культурне і спортивне життя. Відпочиваючі можуть провести вільний час у відкритому басейні з майданчиком для дітей, майданчиком для волейболю, сауною, тенісним кортом або на велосипеді. Взимку можуть скористатити з гірськолижного підйомника. Тут є і кінотеатр, багато кав’ярень, концертна сцена, сольна печера. Завдяки цьому всьому не можна нудьгувати в Івонічу Здрої.

 

 

БЖОЗОВСЬКИЙ ПОВІТ

 

Бжожовський повіт розташований в центральній частині Підкарпатського воєводства, в межах Диновського Погір’я, поміж ріками Сан, Стобніца і Віслок. Єдинимим містом у повіті, а одночасно локальним адміністративним, економічним, культурним і освітним центром – є Бжозув. Це 8-тисячне, мальовниче містечко, розташоване в південно-східній Польщі, в Підкарпатському воєводстві. Знаходиться на відомій трасі, яка йде з центру держави у Бєщади. Гміна Бжозув знаходиться біля 50 км, на південь, від Жешова і біля 20 км, на північ від Санока – в басейні Стобніци і потоку Пєльня.

 

Історія

Бжозув своїми коріннями сягає  XIVст. 2 грудня 1359 р., король Казимир Великий надав Стефанові, синові Войоста із Собньова, локаційний документ села на території лісу Бжозовє над р.Стобніцею. Після тієї події, єпископство побудовало місто з такою ж назвою. Наприкінці XVI і напочатку XVII ст. місто зазнало багато нещастя (зарази, пожежі, війни і наїзди татарів). З наїздами татарів зв’язане декілька легенд, напр. про Червону Гору, або про чудотворне врятування ікони Палкої Божої Матері. Після цих недуг Бжозув відродився, завдяки торгівельним контактам із Саноком, Кросном, Львовом, а навіть Краковом і Гданськом. Біля 1779 р., на луках, поміж с. Стара Вєсь і Бжозовом пройшли бої поміж Барськими Конфедератами і російськими відділами. Після розподілу Польщі у 1772 р., Бжозув знайшовся під пануванням Австро-Угорщини, на території Галичини, а його значення почало зменшуватися.  В пол. ХІХ ст бжозовська парафія обіймала місто Бжозув та його передмістя – Боркувку, Подлєсє та с. Стара Вєсь.

 

Варто побачити

  • Будинок Міської Ратуші – Ринок у Бжозові.
  • Барокова Колегіата у Бжозові з інтер’єром.
  • Будинок колишньої Колегії Священиків місіонерів у Бжожові.
  • Будинок колишнього Гімнастичного “Сокул” у Бжозові – тепер Бжожовскі Дім Культури
  • Рококова базиліка – Стара Вєсь; у районі знаходяться унікальні дерев’яні храми (Блізне, Домарадз, Ґльцова, Гачув, Ясєніца Росєльна, Гумніска, Улюч, Змєнніца).
  • Музей Пожежної Служби – єдине на Підкарпатті і одне із найбільших у Польщі.
  • Колишній палац Осташевскіх з залишками парку, XVIII-XIX ст. – Вздув.
  • Неоготичний костел з 1913-1926 рр., оснащення інтер’єра зі старого дерев’яного костела, з вівтарем з XVII ст. – Ґрабовніца Стажиньска.

 

Гачув

Село Гачув є розташоване на захід від Бжозова, на схід від Кросна. Простягається у радусі 7 км  над річкою Віслок. Перші згадки про село походять з 1352 р. Гачув існував, як колонія, на німецькому праві. Тепер село є мальовничою місцевостю з багатою історією, а також цінними пам’ятками. Найціннішою пам’яткою Гачова є готичний дерев’яний костел з  XIV/XVст. Це  найстарша пам’ятка сакральної архітектури у Польщі. В XVII ст. до костела добудовали барокову башту. В 1956 р. в інтер’єрі храму віднашли поліхромію з кінця XV ст. Костел у Гачові був снесений у Список всесітньої культурної спадщини  UNESCO. До інших пам’яток Гачова належать старий придворний парк, мурований флігель із XVIII ст. і каплиця з 1820 р., а також дерев’яна лікарня з кінця ХІХ ст.

 

Блізне

Блізне – це село у гміні Ясєніца Росєльна. Знаходиться у центральна-західній частині Диновского Погір’я, при дорозі Жешув – Бжозув. Блізне розташоване у розлогій долині ріки Стобніца. Село було засноване Казмиром Великим у 1366 р. У місцевості знаходиться унікальний парафіяльний комплекс з дерев’яним готичним костелом побудованим у XV або XVI ст. У 1-ій. Пол. XVIIст. до храму добудовали башту. Головний та бочні престоли походять із XVIII ст. Костел розміщений серед старих дерев. Із західньої сторони, прилягає до костела велика дзвіниця. Цей об’єкт, подібно, як костел у Гачові, був занесений у Список світової культурної і природної спадщини UNESCO.

 

Стара Вєсь

Стара Вєсь – це місцевість над рікою Стобніца, від півдня межує із Бжозовом. Історично, була вона селищем, яке дало початок м. Бжозув. Місцевість була знана із святилища Богородиці, яке знаходилися у місці, де з’явилася чудотворна ікона Успіння Богородиці. Теперішній храм був побудований, на місці старших, дерев’яних костелів, перемишським єпископом А. Фредро. Святилище перебудовали в 1822 р. оо. Єзуїти. В 1968 р. згоріла ікона Старовєйської Божої Матері – тепер у храмі знаходиться її копія. У відстані 1 км від базиліки, знаходиться монастир сс. Непорочного Зачаття. У селі, від 1999 р., діє заклад – терапії у профорієнтаційній роботі. У Старої Вєсі знагодиться також єдиний на Підкарпатті і один із найбільших у Польщі, Музей Пожежної Служби.

 

 

ТРУСКАВЕЦЬ

 

Трускавець  – це унікальний і найдавніший бальнеологічний курорт Європи.

Курорт розташований у передгір’ї Східних Карпат, на висоті 350-400 м. над рівнем моря в живописній долині гірської річки Воротище (басейн Дністра), за 9 км від м. Дрогобича, 95 км від обласного центру м. Львова шляховими дорогами. Трускавець має пряме залізничне сполучення зі Львовом, Києвом, Харковом, Дніпропетровськом, а також автобусне зі Львовом, Кам’янець-Подільським, Чернівцями, Івано-Франківськом, Чортковом, Житомиром, Коломиєю, Тернополем, Бельци, Кишиневом (Молдова), Перемишлем (Польща), Прагою (Чехія). По місту курсують автобуси, маршрутні таксі, радіотаксі.

 

Трускавець – це тиха і екологічно чиста зона. На його території зосереджені великі запаси підземних мінеральних вод з 14-ма природними джерелами і покладами “гірського воску” озокериту. Але, безперечно, славу місту принесла унікальна лікувальна вода “Нафтуся”. Всього у місті зареєстровано 689 підприємств. З них 20 санаторіїв та понад 20 пансіонатів різної форми власності. Наявні три підприємства, які займаються випуском мінеральної води: ЗАТ “Т. С. Б.”, ПП ТзОВ “Аква-Еко”, ТзОВ “Акваріус”. МПП “ТАКТ” виготовляє прилади обліку води. У місті нараховується три середніх школи, Будинок учнівської творчості, біологічний факультет Дрогобицького педагогічного університету ім. І. Франка. Крім санаторіїв та пансіонатів курорт має два бювети мінеральних вод, 2 курортні поліклініки, 2 бальнеозокеритолікарні. Функціонує міська лікарня, поліклініка. Працює ряд науководослідних лабораторій, зокрема: лабораторія експериментальної бальнеології Інституту фізіології ім. О. Богомольця НАН України, кафедра медичної реабілітації Львівського державного медичного університету, курортний науковий реабілітаційний центр “Карпати Чорнобилю”, реабілітаційний центр хворих на ДЦП “Еліта”. У місті працюють: Палац культури ім. Т. Шевченка та Палац культури “Мир”, які входять у ЗАТ “Трускавецькурорт”, міський Народний дім, 13 клубів у санаторнокурортних закладах, кінотеатр “Червона калина”, котрий має три глядацькі зали. Міська централізована система бібліотек об’єднує одну дитячу і три дорослих бібліотеки. Окрім того по санаторно-курортних закладах працює 17 бібліотек. Функціонує одна школа мистецтв. Далеко за межами міста та України є відомі колективи художньої самодіяльності, які мають звання “народний”: ансамбль пісні і танцю “Трускавчанка”, фольклорні ансамблі “Джерела Карпат”, “Барви Карпат”, “Відгомін”, “Галичани”, Зразковий дитячий камерний оркестр, народна циркова студія “Каскад”.

 

Історія

Територія сучасного Трускавця, як свідчать археологічні знахідки, заселена ще в сиву давнину. Свою назву, на думку вчених, поселення отримало від старослов’янського імені Трушко. У X-XI столітті ця територія входить до складу Київської Русі, а після її розпаду входить до Галицького та Галицько-Волинського князівств. У XIV столітті князівські землі загарбала феодальна Польща і Трускавець стає власністю шляхти. З 1772 року Трускавець, як і вся Галичина відходить до складу Австрійської імперії. У XIX столітті на території Трускавця відкривається ряд цілющих джерел,  які використовуються з лікувальною метою. Офіційно ж Трускавець вважається курортом з 1827 року, коли будується невелика “водолікарня” та 4 будиночки для гостей. З другої половини ХІХ століття Трускавець активно розвивається, будуються нові вілли, готелі, пансіонати. З 1911 року курорт переходить в руки акціонерної спілки, яку очолює Раймон Ярош. Він розпочинає роботу по європеїзації курорту. Це приводить до напливу відпочивальників. У 1913 році Трускавець відвідує понад 5 тис. осіб. Тоді ж за успіхи у розвитку лікувальної бази, будівництві та благоустрою Трускавець нагороджується Великою золотою медаллю. Перша світова війна та окупація Трускавця російськими військами на декілька років призупиняють розвиток курорту. 20-30-ті роки характеризуються активним ростом і успіхом курорту. У 1923 році Трускавець відвідує 6 тис. гостей, у 1927 вдвічі більше, а у 1933 понад 17 тис. осіб. Вересень 1939 року. В Трускавці на базі приватних пансіонатів відкривається 8 санаторіїв на 1500 місць, організовується колгосп. З липня 1941 по серпень 1944 року Трускавець окуповують німецькофашистські війська. З 1945 року курорт відновлює свою роботу. У 1947 році Трускавець отримує статус міста, у 1952 стає містом обласного підпорядкування, а згодом і всесоюзним курортом. З кожним роком росте популярність українського курорту, на його цілющі води приїздять сотні тисяч людей. У 1950 році на курорті лікувалося біля 50 тис. осіб., а у 1965 близько 150 тис. З 1965 по 1990 роки Трускавець розвивається за єдиним генеральним планом забудови міста. В цей період будується ще 10 нових санаторіїв, реконструюються і добудовуються старі. З 1990 році будуються і вводяться в дію ще два великих санаторних комплекси санаторій “Карпати” і санаторій “Перлина Прикарпаття”, нові комфортабельні пансіонати. За підсумками роботи у 1999 році Трускавець визнається кращим курортним центром України. Відзнакою цієї Всеукраїнської номінації є “Кришталевий лелека”. З січня 2000 року набрав чинності Закон України “Про спеціальну економічну зону туристсько-рекреаційного типу “Курортополіс Трускавець”, яка створена в межах м. Трускавця на період 20 років. Метою СЕЗ є стимулювання інвестиційної діяльності та збереження природних ресурсів. В рамках діяльності СЕЗ “Курортополіс Трускавець” затверджено 13 інвестиційних проектів. Суб’єктами СЕЗ стали 11 підприємницьких структур.

 

 

Музей Міста-Курорту Трускавця 

Музей міста-курорту Трускавця організований 29 грудня 1982 року відповідно до рішення Трускавецького міськвиконкому. Розташувався музей у центральній частині міста в приміщенні колишньої вілли “Саріуш”, яка є пам’ятником архітектури початку ХХ ст. З часу свого заснування в музеї проведено 3 реекспозиції, в даний час в 7 залах музею експонується чимало цікавих документів, оригінальних експонатів з історії та побуту населення Підгір’я від найдавніших часів до сьогодення. Щорічно музей відвідує більше 14 тисяч осіб. Якщо Ви цікавитесь історико-культурною спадщиною нашого краю, тоді Вам неодмінно слід завітати в наш музей, який працює щоденно, крмі суботи, з 10 до 18 години. Довідки про роботу музею Ви можете отримати за телефоном 5-22-37

 

 

Художній Музей Михайла Біласа у Трускавці

В 1992 році в самому центрі Трускавця відкрито Художній музей митця світової слави, Народного художника України Михайла Біласа, чиє ім’я відоме на усіх континентах і записане у понад 100 виданнях та публікаціях різними мовами світу. Це є перший прижиттєвий музей в Україні і знаменно, що  функціонує він у місті, звідки походить родовід великого майстра, і де він проживає сьогодні. Розмістився музей в одному з найгарніших будинків Трускавця, пам’ятці дерев’яної архітектури кінця ХІХ ст. старовинній віллі “Гопляна”, пишна оздоба якої гармонійно вписалась у мальовничий краєвид міста.В музеї експонуються текстильні роботи митця: гобелени, килими, верети|, ліжники, вишивані сервети, доріжки, подушки, багатопланові сюжетні панно та аплікації, декративні квіти. Експозиція розгорнута в 12 залах, що проедсавляють більше 150 авторських робіт Михайла Біласа, який нині вважається національною гордістю нашої держави. Крім постійно діючої виставки музей експонує роботи художників, графіків, скульпторів, майстрів декоративно-прикладного мистцетва, знайомлячи відвідувачів з новими авторськими здобутками.

 

Advertisements