Позначки


2012 — andrievskiy

Андрієвський Іван Дмитрович – кандидат економічних наук

Уривок з книги «Таки збулося відчуття батькової душі»

Торгівля – як пише в своїй праці «Стародавня Русь» російський вчений Л.М.Гумилєв – була надзвичайно вигідною, тому торгували не товарами широкого вжитку, а тільки предметами розкоші. В перекладі на поняття XX століття зазначена торгівля відповідала валютним операціям та перепродажу наркотиків. Тільки надприбуток перекривав витрати на перевозку та утримання у належному стані шляху, на якому споруджувались купола над джерелами та ставками, ставились вішки, що указували напрямок дороги, будувались караван-сараї для ночівель і днівок в особливо спекотні дні.
На торгівельних шляхах створювалися, розвивалися й гинули держави. На так званому «шовковому шляху» у IX столітті створилася й розквітла Стародавня Русь, а у XIII столітті вона зникла. Ринок її створив, ринок її й знищив. Так надзвичайно жорстко йшло регулювання ринку.
Йшли роки – розвивався ринок. Йшли війни – удосконалювався й регулювався ринок.
Розвиток корабельної справи в Європі призвели до створення потужних флотів, відкриттю нових земель та колонізації їх. Колонізація європейцями Північної Америки, Австралії та острівних архіпелагів забезпечила прискорений розвиток промисловості, створення зон вільної торгівлі та накопичення первинного капіталу. Створилися країни нового типу. Це були конгломерати людей різних національностей, багатьох релігій, мов та культур. Їх об’єднувало одне – виробництво товарів та їх реалізація, захист зон вільної торгівлі.
Так створилися й розвинулися сучасні Сполучені Штати Америки, Канада, Австралія та інші країни. Розвиток зазначених країн привів до модернізації багатьох європейських країн як у сфері виробництва, так і у сфері політичного устрою, їх демократизації. Причому демократизація в багатьох країнах розвивалася під натиском трудового народу, з однієї сторони, з іншої сторони, промисловці теж були зацікавлені в демократизації суспільства, у звільненні від монархічної залежності. Прикладом були Сполучені Штати Америки, де були високі темпи розвитку промисловості й науки, сталий суспільний спокій в країні та відсутність монархії.
Друга половина ХІХ початок ХХ століть характеризується зростанням економічного стану багатьох країн Європи, з однієї сторони, а з іншої, розширенням революційної ситуації, перш за все в монархічних Росії й Німеччині. В цих країнах широкого розвитку получила ідея комунізму як новітньої світової релігії. Це турбувало світову спільноту. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що основним підсумком першої світової війни повинно було стати проведення демократичних революцій як в Росії, так і в Німеччині, і тим самим позбутися від реакційних не поворотких монархій, а під їх уламками раз і назавжди поховати й комуністичну релігію.
Що це так, говорять дані щодо частки чисельності та озброєнь Росії й Німеччини на початковій фазі Першої світової війни відносно їх союзників. Так, на зазначений період населення Росії складало 67,8 %, чисельність армії – 52,8 %, загальної кількості артилерії – 51,6 %, літаків – 58,6 % та втрати живої сили за весь період війни – 52,3 %. Частка Німеччині в загальній чисельності населення складала 56,2 %, діючій армії – 62,4 %, артилерії – 70,0 %, літаках – 78,1 %, танках – 100,0 %. Її втрати в живій силі за весь період війни склали 58,8 %.
Але Перша світова війна, як і попередні Кримська і Російсько-Японська війни Росії та Франко-Прусська війна Німеччини, до так бажаних демократичних змін не призвели, а ще більш загостряли й загострили політичну ситуацію в середині країн. Лютнева демократична революція в Росії погрузла в гризні політичних сил між собою за владу, й закінчилась Жовтневою революцією лівих сил. До влади прийшли комуністи з ідеєю всесвітньої збройного повстання з метою будівництва комунізму. Ці ідеї набирали розвитку й у Німеччині. Світ став три полярним: частина країн світу розвивалася за правилами ринкової економіки, частина, а вірніше Радянський Союз, декларували будівництво комунізму, та значна частина країн світу ще перебували на різних ранніх етапах свого суспільного розвитку (в сучасних умовах ці країни отримали назву «країни, що розвиваються»).
Як відомо будь-яка революція (мирна, збройна тощо) має чотири етапи свого розвитку: а) власне революція (від декількох днів до декількох років); б) період романтизму, коли до влади приходять революційні романтики (він може бути миттєвий й перерости до наступного етапу або перейти до будь-якої диктатури, в залежності від політичного та економічного стану країни, ідеології керівного складу, монолітності цього складу, може тягнутися роками у сварках між політичними силами країни); в) період прагматизму, тобто, коли романтики стають прагматиками, або коли до влади замість романтиків приходять прагматики (на цьому етапи відбудовують економіку країни, створюють або реформують політичні й організаційні інститути країни, відновлюють у разі необхідності законодавчу базу країни; бажаний термін цього етапу – 10 – 15 років); г) період сталого розвитку країни.
Після Першої світової війни світ потрясла Велика депресія або агонія світової економіки. Це був результат широкомасштабної довготривалої війни. Але не це було головною біллю. Головною біллю було зародження комунізму як нової соціальної формації в Росії та рух значних сил населення у цьому напрямку в Німеччині, Італії, Іспанії та інших країнах. І тут допускається велика стратегічна помилка. Для боротьби з комунізмом на світову арену випускається фашизм. Спочатку в Італії, потім в Німеччині і в Іспанії. Причому мирна кольорова революція (коричнева) проводиться в Німеччині за розробками спецслужб США. Треба зауважити, що за цією ж методологією проведені мирні кольорові революції в недалекому минулому й на пострадянському просторі, у тому числі й в Україні. До того ж й гасло коричневої і помаранчевої революції співпадає. Слово «хайль» перекладається з німецької мови на українську «так». Далі деталі. Можна поставити будь-яке прізвище. Але Гітлер вніс в зазначену методологію суттєві зміни і влаштував так звану «ніч довгих ножів» учасникам революції від інших політичних сил, цим самим уник періоду романтизму, й перейшов зразу до диктатури фашизму.
З приходом у Сполучених Штатах Америки до влади Рузвельта перед економічною наукою країни були поставлені питання: Що таке комунізм? Як він вплине на стабільність країни? Як з ним боротись?
Науковці довели Рузвельту, що комунізм це набір декларацій, ні одне з його положень науково не доведене. З метою мінімізації впливу його на стабільність країни було рекомендовано економіку країни розвивати на ринкових засадах з втіленням в життя принципів соціальної справедливості, свободи і рівності, тобто на засадах утопічного соціалізму, а Радянський Союз подолати шляхом економічного змагання. На їх думку фашизм, що стає на ноги в Німеччині, ще більш небезпечний, то бажано б було звести їх лоб в лоб для самознищення.
Приблизно таке було наукове обґрунтування другої світової війни. Каскадом хитромудрих дипломатичних комбінацій та інтриг такі звели їх один проти одного, але їх умовляти не прийшлося. Вони й самі були вже готові душити один одного, тобто розповсюдити свої ідеї на весь світ. А третя сторона, потираючи руки, мріяла про їх самознищення.
Й почався шалений період підготовки до війни (табл. 1).
Кожна сторона клялась у вірності, а з іншого боку готувалась до війни, причому одна й інша сторона вважала, що війна буде миттєвою. В день 70 – річчя з дня початку Великої Вітчизняної війни у газеті «Сегодня»  задекларовано «Тому Сталін вибрав інший шлях – він заключив пакт з Гітлером, фактично направив його удар на Захід. …Проте розгром Франції за 40 днів поламав цей сценарій. З того моменту стало зрозуміло, що Німеччина рано чи пізно нападе на СРСР і останньому треба готуватися до оборони. А про плани атакувати Гітлера, який до того часу підкорив всю континентальну Європу, вже не було й мови. Тому розповіді про те, що Сталін планував у 1941 році напасти на Німеччину – це відголоски гітлерівської пропаганди, яка, об’ясняючи світу причини початку війни проти СРСР, як раз й робила упор на те, що це повинно було «запобігти агресії». Але це теж пропаганда тільки з іншої сторони. А насправді супротивники старанно готувались до війни, так званого «бліцкригу».

Таблиця 1 Угруповання військ Червоної Армії за планами 1940 та 1941 рр. для нанесення удару по Німеччині

Дивізії

Усього

У т.ч. в розрізі фронтів

ПнЗФ

ЗФ

ПдЗФ

«Північний» варіант від 18.09.1940 р.

Стрілецькі

116

31

41

44

Танкові

16

4

5

7

Механізовані

7

2

2

3

Кавалерійські

10

3

7

Всього

149

37

51

61

Крім того танкові бригади

11

3

4

4

Резерв

38

26

5

7

Стрілецькі

34

23

4

7

Танкові

3

2

1

Механізовані

1

1

Разом

187

63

56

68

Крім того танкові бригади

11

3

4

4

«Південний» варіант від 11.03.1941 р.

Стрілецькі

128

17

35

76

Танкові

16

4

3

9

Механізовані

7

2

1

4

Кавалерійські

10

3

7

Всього

161

23

42

96

Крім того танкові бригади

11

2

4

5

Резерв

14

4

3

7

Стрілецькі

14

4

3

7

Разом

175

27

45

103

Крім того танкові бригади

11

2

4

5

«Південний» варіант від 15.05.1941 р.

Стрілецькі

136

17

31

88

Танкові

40

4

2

34

Механізовані

25

2

4

19

Кавалерійські

7

2

5

Всього

208

23

39

146

Резерв

20

8

12

Стрілецькі

12

4

8

Танкові

4

2

2

Механізовані

4

2

2

Разом

228

23

47

158

Давайте розглянемо динаміку підготовки оперативних планів бойових дій. Гітлер 21 липня 1940 року  дає вказівку командуванню сухопутних військ взятися до розробки оперативної частину плану війни проти СРСР. У вересні 1940 року у гітлерівському генеральному штабі був готовий план, а у грудні того ж року Гітлер підписав Директиву № 21 про операцію під кодовою назвою «Барбароса», в якій Німеччина ставила завдання швидко розгромити Радянській Союз. Приблизно синхронно Генеральний Штаб Міністерства оборони СРСР розробляє «Північний» варіант, який затверджується 19 вересня 1940 року. Цим планом передбачалось захватити територію Польщі по річку Вислу.

Основний удар повинні нанести війська Північно-Західного та Західного фронтів, а війська Південно-Західного фронту допоміжний. 11 березня 1941 року цей план перезатверджується і вже основний удар покладається на війська Південно-Західного та Західного фронтів, а 15 травня 1941 року й цей план удосконалюється.
На 22 червня 1941 року фактичне співвідношення сил на радянському західному кордоні  було наступне (табл. 2).

Таблиця 2 Фактичне співвідношення сил на радянському західному кордоні на 22.06.1941 р.

СРСР

Противник

Співвідношення

(СРСР/противник)

Дивізії

190

166

114,5 %

Особистий склад

3.289.851

4.306.800

76,4 %

Гармати та міномети

59.787

42.601

140,3 %

Танки та штурмові гармати

15.687

4.171

3,76 разу

Літаки

10.743

4.846

2,22 разу

Як видно з показників наведених у таблицях, що Радянський Союз мав потужне військове угрупування на західному кордоні. Німці мали перевагу лише з особистого складу. Але ця перевага була недовгою. Уже до 1 липня 1941 року особистий склад армії складав 5,8 млн. воїнів, за рахунок призову резервістів, а до кінця року – 7,2 млн. воїнів.
Таким чином, Радянський Союз розпочав війну в межах запланованих ресурсів, а тотальна перевага противника як у живій силі, так і у озброєнні, ніщо не інше як пропагандистський трюк. Інша справа, що цією потужною силою ми не змогли раціонально скористатися. А не змогли скористатися тому, що радянська влада знищила весь генералітет царської армії й вищі армійські посади зайняли унтер-офіцери, тобто тактики, а Гітлер зберіг весь генералітет. Таким чином, німецькій стратегії, ми протистояли тактикою вищого радянського командування. Одним словом «смелого пуля боится, смелого штык не берет».
Дворічна гра в кішки мишки закінчилась. Німеччина перехитрила Радянський Союз. Вона обкрутила навколо пальця радянське командування й за допомогою своєї розвідки взнала точну дату нанесення удару Радянським Союзом й нанесла йому потужний превентивний удар. Й почалася довготривала жорстка страшна війна. На 10 липня 1941 року втрати Червоної Армії були катастрофічні – 815.700 воїнів (24,8 %), 21.500 гармат та мінометів (36,0 %), 4.013 літаків (38,2 %) та 11.783 танків  (75,1 %). Знищені були чи залишені противнику гігантські запаси військової амуніції, спорядження, боєприпасів, пального та військової техніки. А німецька армія уже на десятий день війни свою потребу у пальному на одну третину покривала за рахунок трофейних запасів. Це був дійсно, за влучним виразом Володимира Бешанова, танковий погром. Фактичні втрати  Вермахту за цей час наступні:  79.085 чоловік живої сили (1,8 %), 1.061 гармат та мінометів (2,5 %), 826 літаків (17,0 %) та 350 танків (8,4 %). Ті безустанні безталанні лобові контратаки, які проводило радянське командування за безіменні висотки, показували що війна на самознищення йде успішно. Але не тут то було.
За півтора роки радянські генерали такі навчились воювати, стали застосовувати всілякі тактичні хитрості, але як не берегли життя солдат так і не стали берегти. Прикладом цього можуть стати велика кількість загиблих ріпищан. Усі ті воїни, які у 1941 році повернулися з німецького полону, восени 1943 року знову були мобілізовані й направлені воювати у штрафні батальйони. Вижило їх там не багато, у тому числі й мій дядько Махновець Іван Кузьмович. У серпні 1941 року воєнфельдшер Махновець, про це говорилось вище, під Уманню попав у полон, зимою 1942 року він утік з концтабору «Зелена брама», восени 1943 року його мобілізували й направили рядовим у штрафбат, весною 1944 року він взяв у полон під Проскуровом німецького генерала й був амністований, поновлений у званні та направлений у один з польових шпиталів Третього Українського фронту лейтенантом.
Ще одним прикладом безглуздого знищення бранців може слугувати розмова почута мною у 1967 році у Черняхівському райвійськкоматі Житомирської області, де я оформляв документи на присвоєння мені офіцерського звання. Бувший фронтовик, який був мобілізований названим військкоматом зимою 1944 року, розповідав працівнику цієї установі, що їх підрозділ був направлений у бій під Потіївку (біля 30 кілометрів від Черняхівська), там їх «озброїли» палками й направили проти німецьких танків добувати втрачену у 1941 році зброю. Майже всі вони там й загинули. Я не можу підібрати слів, щоб оцінити це дійство. Російське керівництво та українські комуністи одноголосно на весь світ кричать, що геноциду проти народу України не було. А це  що? Не геноцид?
Це, на мій погляд, були знищені живі свідки, які своїм тілом відчули невдале керівництво війною партійною та військовою елітою на початковій її стадії. Причому хто не загинув на війні, того ждала смерть у радянських концтаборах.
Війна Радянського Союзу з Німеччиною не дала шансів світовій демократичній спільноті знищити комунізм, а навпаки налякала її. Бо з перемогою фашизму демократи мали б ще більше клопоту. Тому то й стали вони допомагати Радянському Союзу знищувати фашизм. Була Перемога. Був суд над фашизмом. Й настав період мирного життя, період холодних та локальних війн, період будівництва соціалізму з однієї сторони капіталістичного, а з іншої декларованого комуністичного, та період економічного змагання.
За роки холодних й локальних війн та економічного змагання виросла потужна економічна система країн з ринковою економікою та унікальними соціальними стандартами, на долю яких припадає біля дві третини виробництва товарної продукції. Своїм розвитком вони доказали всьому світу, що утопічний соціалізм – реальність, а комунізм – утопія. Світ став дво полярний, тобто поділяється на країни ринкової економіки та на країни, що розвиваються. З карти світу зникли країни, що будували комунізм на чолі з Радянським Союзом, значна кількість країн європейського континенту, що декларували будівництво соціалізму, стали розвивати економіку своїх країн, після випробувального часу, на ринкових засадах з втіленням в життя принципів соціальної справедливості, свободи і рівності, тобто будувати утопічний соціалізм.
Радянський Союз разом з перемогою отримав під свій протекторат цілу низку європейських країн й почав відновлення зруйнованої у період війни своєї економіки та економік підлеглих країн, став активним співучасником холодної війни та локальних війн. Клепав, клепав й клепав зброю. Озброювався сам, озброював країни «соціалістичного» табору та країни Азії, Африки та інших континентів, що примикали, або декларували що примикають, до цього табору. Соціальні стандарти для населення зазначеного табору були майже нульові.
Насичена мілітаризація країни вимагала понесення надзвичайно великих матеріальних та фінансових витрат. У післявоєнні роки все було мобілізовано на оборону, а простіше на озброєння. Наведу приклад з Ріпищ. З 1950 року – це бригада Владівського колгоспу імені Щорса. Вона мала приблизно 1000 гектарів сільськогосподарських угідь, у тому числі десь 50 % орної землі, 35 %  – лісової  та 15 % – сінокісної, 50 дворів колгоспників, в її господарстві було близько 20 робочих коней, 30 молочних корів, 50 телят, 200 свиней, декілька сот курей та 1 автомобіль ГАЗ – АА. В державний фонд щорічно забиралось майже все зерно та картопля, 100 % перший укіс сіна, другий укіс розподілявся між колгоспниками та бригадою (близько 50 % його залишалось для відгодівлі колгоспного стада, в основному для коней). Треба зазначити, що другий укіс за масою сіна не більше 50 % від першого, а в засушливі роки інколи другого укосу й не бувало взагалі. Таким чином, в такі роки колгоспне стадо та тварини домашніх господарств залишались без кормів. Тоді йшла на їх відгодівлю лише солома, в основному житня, якої на зиму було недостатньо, а кормити тварин приходилось сомою зі стріхи та тримати їх підв’язаними до стелі, щоб у них не припинилась функція життєдіяльності. Страшна була картина. Такі тварини весною перш за все вчились ходити. В середині 50-их років знайшли оригінальний вихід з цього положення. Сіно як здавали, так і продовжували здавати в державний фонд, як жартували колгоспники «для кінноти Будьонного», якої уже давним-давно не було, а для колгоспних тварин стали заготовляти пшеничну солому, більш поживну, у Кагарлицькому районі Київської області. Туди направляли свій комбайн з комбайнером, він там збирав урожай, отримував там зарплатню, а за експлуатацію комбайна розраховувались пшеничною соломою. З умовою її доставки золота то була солома, але іншого виходу не було. Треба ж обороноздатність країни тримати на належному рівні.
В середині тих же 50-их років будується ракетно-ядерний щит країни. Його прикриття здійснено найбільшою у світі військовою операцією проведеною цивільним населенням. Це так зване підняття цілини у східній частині країни. В цій операції я теж приймав участь. Було мені тоді 17 років. День і ніч на Схід країни рухались вантажні потяги з тракторами, пересувними вагончиками для проживання, будівельними матеріалами, сівалками та іншим сільськогосподарським реманентом. Приблизно в рівній пропорції рухались потяги, вагони яких були обтягнуті брезентом. Напевно військові. Все це рухалось за рішенням ЦК КПРС, ВЦРПС та ЦК ВЛКСМ з благородною метою створити в країні базу з нарощування запасів продукції сільськогосподарського призначення. А насправді завдання стояли зовсім інші. Їх можна сформувати наступним чином:
1. Прикрити будівництво комплексів ракетно-ядерного щита в східних регіонах країни шляхом створення сільськогосподарських підприємств з освоєння цілинних земель.
2. Створити резерв воїнів запасу за рахунок населення слов’янського походження з західних регіонів країни для захисту комплексів ракетно-ядерного щита у випадку необхідності.
3. Приступити до освоєння цілинних земель в районах будівництва комплексів ракетно-ядерного щита з метою швидкого створення необхідної кількості робочих місць та населених пунктів для їх проживання.
З зазначеного видно, що у керівного складу партії була велика недовіра до місцевого корінного населення за участь у русі басмачів, яке було тут подавлене у другій половині тридцятих років. Так що признати мудру національну політику радянського керівництва, виходячи з зазначеного, не виходить. Але ми всі були однаково підготовлені з цього питання. В той час кожний з нас, приїжджаючі з відрядження з будь-якої місцевості, на запитання хто там проживає одно шаблонно відповідали: росіяни, українці, білоруси та нацменшини. Таким чином, корінне населення нами бачилось як нацменшини. Ми відповідали так як це було сформовано у підручнику з географії СРСР, тобто виходячи з загальної структури населення країни, де росіяни, українці й білоруси складали більшість.
Там, в Казахстані, я взнав про війну, яка точилася на той час в Україні. Взимку 1955 року ми проживали в однокімнатній квартирі на базі радгоспу «Московський». Ми – це трактористи з 5-ї бригади Циганков з дружиною з центральних районів України, Володимир Горбунов та Петро Повар з Радомишльського району Житомирської області, тракторист з 2-ї бригади Віктор Петров з Кіровської області Російської Федерації та я обліковець 2-ї бригади з Чоповицького району на той час Житомирської області. В довгі зимові вечорі між нами точилися бесіди про побачене та почуте. Основними оповідачами були Володимир Горбунов, який у 1950 – 1953 роках служив командиром танка в Заполяр’ї, та Віктор Петров, який воював в ті ж роки в Західній Україні механіком-водієм бронетранспортеру. Віктор Петров розповідав, що перед кожним виходом на патрулювання місцевості, вони отримували план маршруту та наявність схронів й план їх розташування в кожному з населених пунктів. Їх будували з розрахунку  приблизно один на десять садиб. Вхід до схрону маскувався порогом, тобто входом до будинку. Завданням передбачалось провірити всі схрони в зоні патрулювання. Провіряли їх дуже просто. Підходили до будинку, піднімали поріг й кидали в лаз 2 – 3 протитанкові гранати, а потім спускались до схрону. Деякі були пусті, а деякі були набиті понівеченими тілами дітей, літніх людей й жінок. Інколи зустрічались серед них тіла бойовиків. То була бойня ХХ століття, схожа на бойню в Чечні у ХХІ столітті. А ми співали в той час довоєнні пісні, що наша Армія Червона береже свої кордони… Ось вам й берегла…
У 60-ті роки радянське керівництво зрозуміло, що розвинені країни Заходу досягли високих успіхів у розвитку економіки й установили надзвичайно високі стандарти соціального захисту населення своїх країн. Радянський Союз разом своїм табором, що декларував будівництво розвиненого соціалізму, зрозумів, що світова пролетарська революція вмерла раз і назавжди, але продовжував клепати й клепати зброю, озброюватися й будувати комунізм черговому генеральному «кухарю» партії та розвинений соціалізм для партійно-адміністративного апарату. З метою недопущення переходу трудового люду з території декларованого соціалізму на територію з високими соціальними стандартами у 1961 році у Берліні за одну ніч була збудована стіна, а після чехословацьких подій у 1968 році була збудована стіна з тими ж мотивами, яка відділила Східну Європу від Західної. Але й Західна Європа не дуже заперечувала цій вихідці сходу, бо їй було вигідно економічно і морально підтримувати незначну кількість дисидентів, ніж мільйони жебраків, якщо вони перейдуть кордон, та і війна у такому випадку була неминучою, а її це теж не влаштовувало.
Як показав багатовіковий світовий досвід, будівництво стіни на кордоні – це початок кінця держави. Яскравим прикладом сказаному є кріпосна стіна у Північному Китаї. Перші ділянки якої споруджені у IV – III століттях до нової ери. Після об’єднання Китаю (221 р. до н. е.) імператор Цинь Ши-хуанді наказав спорудити суцільну стіну, щоб прикрити північно-західний кордон від нападу кочових народів. Велика китайська стіна  неодноразово добудовувалась та ремонтувалась. Проходить вона зі Сходу від міста Шаньхайгуань, на узбережжі Ляодунської затоки, до пункту Цзяюйгуань (провінція Гансу). Довжина якої за одними оцінками не перевищує чотирьох тисяч кілометрів, а за іншими – понад п’ять тисяч кілометрів. Висота її 6,6 метрів, а на окремих ділянках до 10 метрів, ширина нижньої частини біля 6,5 метрів, верхньої біля 5,5 метрів. На всьому шляху її простягання споруджені каземати для охорони та сторожеві вежі, а у головних гірничих проходів – кріпості.
Війни між державами Чжаньго закінчились перемогою царства Цинь  та створення першої в Китаї централізованої імперії Цинь (221 – 207 рр. до н. е.). Її засновник та перший імператор Цинь Ши-хуанді здійснив низку реформ, які об’єднали та зміцнили державу. При ньому були сполучені стіни північних царств та створена Велика китайська стіна. Цинь Ши-хуанді здійснював опіку представникам школи легістів, призначаючи їх на високі посади, і в той же час переслідував конфуціанців, знищуючи них та спалюючи їх твори. В наслідок низки повстань, які виникли на підґрунті жорсткого гніту, зростанні податків, трудових та військових повинностей, імперія Цинь припинила своє існування (209 – 206 рр. до н. е. та трохи пізніше).
Так було і на нашій землі у давнину. Вона теж відгороджувалась від кочових народів кріпосними стінами та ровами біля них. Так, на території України зафіксована ціла низка величезних фортифікаційних споруд, які споруджені у стародавні часи. Ці фортифікаційні споруди в народі отримали назву «Змієвих валів». За допомогою радіовуглецевого та палеомагнітного методів вчені установили, що вони зводилися з II століття до н. е. по VII – н. е . Вони проходять вздовж річок Вить, Червона, Трубеж, Стугна, Рось і ручаю Злобич. Найбільший, довжиною 120 кілометрів, і найперший вал простягається від Фастова до Житомира. В часі їх будівництво зміщується на південь. Всі вони мали різну висоту та різну довжину. Більша їх кількість сконцентрована у південній частині нинішньої Житомирщини та Київщини, загальною довжиною, за оцінками істориків, біля 1400 кілометрів.
Ці фортифікаційні споруди будувались по єдиному плану висотою з чотирьохповерховий будинок, тобто, біля 12 метрів, поперечник їх основи складав 20 метрів. Через 6 – 8 кілометрів, за лінією оборони, були розташовані городища та дозорні пункти. Відстань між лініями оборони складала біля 10 кілометрів. Загальна віддаленість від першої до останньої лінії оборони складала біля 200 кілометрів.
Окремо треба сказати про змієвій вал, який, відносно недавно розвіданий (у 80-ті роки ХХ століття), з півдня захищав столицю Древлянської землі Коростень, і пролягає між річками Ірша та Уж. Він насипався понад селами Веселівка, Холосно, Мелені – Шершні, загальною довжиною 25 кілометрів . А це є вагомим аргументом того, що будівничими всієї грандіозної оборонної системи були древляни. Деякі автори досліджень недаром називають цю систему укріплень Великою Древлянською стіною.
Змієві вали Житомирщини та Київщини будувались фронтально повернутими на південь, таким чином, нападників чекали з півдня, а не навпаки. Хто і з якою метою їх будував? Є різні думки з цього приводу. В мене є своя, яка відрізняється від інших. Нижче я попробую її розкрити.
Так, перегляд перепису населення Радомишльського повіту Київської губернії за 1795, 1811, 1816, 1834, 1850 та 1858 роки звернув мою увагу на наявність великої кількості населених пунктів, що носили назву Рудня, Буда, Гута, Гамарня. Майже всі вони були заселені міщанами, селянами та дворянами і були скупчені навколо міста Радомишля, містечка Малина та сіл Пинязевичі, Потіївка та Чоповичі. Як відомо рудні видобували та збагачували руду, виплавляли чавун й кували, кували його, поки не отримували щось путнє з нього, буди випалювали поташ, який йшов на виготовлення миючих засобів та на виробництво кришталю, гути виробляли скло, а гамарні виплавляли сталь. Всі ці назви прийшли до нас з далекої давнини, а це означає, що у ті далекі роки тут були зазначені промисли, а тепер вони залишились лише у вигляді назв окремих населених пунктів, причому у значно меншій кількості.
У 1621 році мій пращур двоіменний Степан-Гаврило Андрієвський купив урочище Вуглевщина (в подальшому воно стало називатись Уголець), яке розташоване на південь від села Чоповичі, на правому березі річки Ірша, вниз по течії річки до його прилягало поселення Гута Луганівська, а вверх – Рудня Чоповська. За старослов’янським церковним словником слово «вуглевщина» означає місце, де колись випалювали деревинне вугілля. На момент складання купчої, тобто, на 18 травня 1621 року тут вже деревинного вугілля напевно не випалювали. Степан-Гаврило пише, що після його смерті зазначене урочище перейде у спадщину синам його Станіславу і Хведору  Андрієвським зі всіма угіддями, островами, деревами бортними з бджолами і без бджіл, сінокосами, дібровами, борами, іншими лісами та належностями, а про виробництво деревинного вугілля ні слова.
В сучасних умовах на території колишніх рудень видобувався та видобувається ільменіт дражним способом Іршанським гірничо-збагачувальним комбінатом. Тут геологами розвідано декілька родовищ ільменіту у корінних породах. Рудні тіла, які представлені малими інтрузіями штокоподібної форми анортозитів та габро-анортозитів глибиною до одного кілометра, їх верхня частина представлена зонами: каоліну (потужністю до 12 метрів), жорстви (до 21 метра) та вивітрювання (до 16 метрів) і все це лежить під покровом осадових порід потужністю до 30 метрів. Ці дані стосуються Стремигородського титаново-апатитового родовища. На південному сході, приблизно у п’ятдесяти кілометрах, від його знаходиться аналогічне Федорівське родовище але вже грибоподібної форми і під покровом осадових порід лише від 1 до 12 метрів (в середньому 7,3 метра), а західніше від його знаходиться Кропивенське родовище аналогічної форми і приблизно з таким же покровом осадових порід.
У 1966 – 1967 роках я, як технік-геолог, проводив пошуки титану на території Черняхівського та Володарськ-Волинського районів Житомирської області. Роботи показали, що сучасна сіть приток Ірші та їх ручаїв дещо зміщена в ту чи іншу сторону від стародавніх місць їх протікання, що переміщення ільменіту здійснювалось десь з незначної відстані, так як його кристали були слабо роздроблені, крупні. Окремі ураганні проби досягали вмісту більше 300 кілограмів ільменіту на один кубічний метр пісків.
На початку ХХ століття до складу корисних копалин, які видобуваються на території Радомишльського повіту Київської губернії, значаться: гнейсограніти, лабрадорити, мармур (біля села Козієвки Коростишівської волості), фарфорова та фаянсова глини (південно-західна частина повіту), бурий залізняк, залізиста вохра та торф .
Сучасний рельєф та осадові відкладення північної части Житомирщини та Київщини сформувались під дією південно-польського та дніпровського зледенінь. Під їх дією була зруйнована, перенесена, відкладена та перевідкладена у басейні ріки Ірші потужна кора вивітрювання, у тому числі й корінних родовищ ільменіту, що знаходились тут. Таким чином, льодовикові і водно-льодовикові відклади утворили зондрові та моренно-зондрові рівнини, у яких  були сформовані осадові родовища ільменіту та інших видів корисних копалин, а корінні – були сховані під осадовий чохол потужністю від 1 до 30 метрів. Підтвердженням викладеному вище є склад порід, що утворюють зазначені рівнини, це гравій, піски, суглинки та супіски.  Сліди дніпровського зледеніння у вигляді валунів різних розмірів спостерігались у басейні річки Кам’янка ще у 60-ті роки минулого століття. Потім їх звезли з полів і використали у будівництві.
Під дією еволюційних процесів створився сучасний ландшафт краю, з густою сіткою повноводних на той час річок та ручаїв, блакитних озер та боліт, навколо яких простирались широкі луки, засіяні різними злаковими, лободовими, зонтичними та іншими трав’янистими рослинами, і густі мішані ліси, в яких росли і ростуть сосна, граб, дуб, береза, вільха, клен, липа, ліщина тощо. Ще й зараз на Лугинщині можна зустріти реліктовий евкаліпт. Це був казковий край з сприятливими умовами для розвитку різних видів тварин, птиці, риб, бджіл та інших комах.
В надрах краю продовжувались процеси скупчення рудних компонентів. Ільменіт, що знаходився у розсипах та відслоненнях, під дією природних умов окислювався і зносився потоками води у озера та болота, де накопичувався у вигляді бурого залізняка або залізистої вохри. Було його більш чим достатньо та й процес окислення йшов інтенсивно. Завдяки цьому вода у водоймах була буро-жовтою, тому річку, яка протікає тут, з давньої давнини назвали Іршою, що походить від слова іржа.
Заселення краю розпочалось у ІІІ столітті до н. е., тобто 2500 – 2000 літ тому. Так, біля села Каленське на острові, що знаходився в гирлі річки Моства, яка впадала в озеро Корма, археологом І.Ф.Левицьким було виявлено дві стоянки людини старого часу. Перша з них. У верхньому горизонті культурного шару знайдено примітивний господарський посуд, знаряддя лову риби тощо. Горшки з ямочно-гребінчастим орнаментом на стінках посудин. Оббивні мигдалевидні кремінні сокирки. Зверху культурного шару рештки житла розміром 4,6х2 метри. І все це було сховано під 4 метровою товщею торфу. Друга стоянка має більш солідні
розмірі – 11х8,5х6,5 метра. Це вже житло, в якому, крім людей, утримувались домашні тварини – кінь, вівця, бик, свиня .
На цій же території у кінці XIX століття та на початку XX проводив археологічну розвідку В.Б.Антонович. Розвідкою було виявлено велику кількість стародавніх поховань та деяка частина з них була вивчена. Виявлені поховання датуються від ІІ століттям до н. е. до VII століття н. е, тобто, співпадають з періодом будівництва Великої Древлянської стіни. Антоновичем був встановлений, так званий, древлянський тип поховання, який характеризується наступними особливостями. Скелети лежать на спині, головами на захід. Поховання бідні. В могилах знаходили залізні цвяхи, які оконтурювали померлого у певній системі, бронзові та срібні персні, пряжки тощо. Такий тип поховань був й у їх сусідів – Дреговичів. Це напевне були два клани одного і того ж народу. Археологи С.С. Гамченко (у 1896 – 1923 роках), Ю.В. Кухаренко (у 1955 – 1963 роках) та І.П. Русанова (з 1959 року) виявляють ще два типа поховання на Древлянській землі – спалення померлого та поховання у обпалених дубових колодах. Поховання на течії річки Случі між селами Миропіль – Ульха, під селом Корчак на Тетереві, під селом Бабка на Рівненщині, в селех Тетеревка, Шумськ, Буки на Тетереві та Селищі під Гульськом на Случі обслідувані зазначеними вище археологами датуються VI – VII століттями нової ери.
Чого цей дивовижний край отримав дивовижну назву «Древлянська земля»? Хто ж її перший заселив? Відповідь на ці запитання я бачу в роботах російських вчених. Михайло Васильович Ломоносов на засіданні Академії наук сказав: «Славяне и Чудь по нашим, Сарматы и Скифы по внешним писателям, были древние обитатели в России. Единство Славян с Сарматами, Чуди со Скифами для многих ясных доказательств неоспоримо. Народ Славянский, усилясь, притеснил Чудь к сторонам восточным и северным, и часть оные присовокупил в свое соединение. Потом Варяги, жившие по берегам Балтийского моря, которые именовались Россы, Готы, Норманны, Свия, Игрене, имея со Славянами частые войны, купечества, и путешествуя в Грецию чрез здешние земли, на многих местах поселились».
Це було сказано давно, у першій половині XVIII століття, а ось що написав у своїй роботі «В поисках предков» видатний російський вчений (антрополог, історик, археолог, академік РАН) Валерій Павлович Алексєєв, зовсім недавно написав: «Украинцы происходят от средневекового племени Полян, жившего по Среднему Днепру, – так думали почти все историки и археологи, так думают сами украинские ученые и украинская интеллигенция, мнение это пустило ростки и укоренилось в популярной литературе. Поляне, в начале небольшое племя, затем разрослось, объединили Древлян и Северян в один союз и сыграли основную роль в подъеме Киева и возникновении государства Киевской Руси. Все три племени, вошедшие в состав украинского народа, изучены и археологически, и палео-антропологически – найдены и раскопаны оставленные ими могильники, собран и изучен археологический инвентарь, скелеты древних людей. Выявилась не совсем понятная сначала, но любопытная и важная деталь – Древляне антропологически отличались от остальных славянских племен, они были крупнее, массивнее, лицо в них шире. А когда измерили черепа современного населения Украины, стало ясно – это именно тот краниологический тип, который свойствен и современным украинцам. Таким образом, краниология подсказала – физическими предками современных украинцев были Древляне, они сыграли решающую роль в становлении антропологических особенностей украинского народа, в их культуре нужно искать истоки этногенеза и культурного развития украинцев. Древляне, однако, связываются некоторыми археологами в одну родственную группу с Балтами: соседние с ними, они наверняка вступали с ними в этнические контакты. Физический тип древлян тоже похож на физический тип Балтов. Значит, в состав украинцев вошли северные элементы не только по культуре, но и по своему антропологическому типу? Это оказалось невероятным – их не находят в культуре и языке, а антропологический состав современных украинцев, говорилось выше, включает как раз южные, а не северные элементы. Создается логический тупик, из которого не виделось никакого выхода, парадоксальная ситуация, когда ясно, что гипотеза неудовлетворительна и нужно искать новую, но абсолютно неясно, в каком направлении вести дальнейший поиск…
…Древляне, следовательно, – продвинувшееся на север южное по происхождению население, северные элементы в их культуре – позднейшее напластование, результат соседства с Балтами. Южные люди, они были относительно темноволосы и темноглазы, как и современные украинцы, и теперь сопоставление тех и других, признание их прямого генетического родства не вызывает никаких антропологических затруднений. Так часто тупиковая ситуация в науке проявляется с помощью фактов, которые на первый взгляд не имеют к ней прямого отношения».
Сармати засвітились в Україні за думкою одних вчених у період з ІІІ століття до нової ери – по IV століття нової ери, а інших – з ІІ-І століть до нової ери – по IV століття нової ери.
Савроматів вперше згадує Геродот (близько 484 – 425 роки до нової ери), який переказав легенду про походження Савроматів від шлюбів скіфських парубків з амазонками. Авеста, священна книга Давнього Ірану, згадує Савроматів-Сарматів під ім’ям «Сайріма». У другій половині IV-III століть до нової ери кочові племена, що мали загальну назву «Савромати», почали називати в письмових джерелах Сарматами, судячи з повідомлення давньогрецького вченого Теофраста (близько 372 – 287 роки до нової ери), який вперше використав термін «Сарматія». Але ще довго, аж до перших століть нової ери, грецькі і римські письменники називали їх Савроматами, відображаючи цим історичну спадкоємність Савроматів і Сарматів. Від початку ІІ століття до нової ери сармати все частіше фігурують в працях грецьких, римських та східних авторів. В своїх працях Страбон (близько 64 – 24 роки нової ери) розподіляє Сарматів на племена – Язиги, Роксолани, Аорси, Сіраки та Алани. На Україні він розміщує Язигів та Роксоланів .
Від ІІ століття до нової ери Сарматів все частіше згадують в різноманітних військово-політичних акціях. У договорі малоазійських держав 179 року до нової ери згадується цар Сарматів Гастал. Дещо пізніше полководцеві Мітрідата Діофанту доводиться воювати з Роксоланами, очолюваними Тасієм. За свідченням римських авторів І століття нової ери Помпонія Мели та Плінія до початку нової ери межі Сарматії на заході досягають Істру (Дунаю) та Висли. Інший римський історик Корнелій Тацит (близько 56 – 117 роки нової ери) повідомляє про спустошливий набіг Роксоланів на дунайську провінцію Римської імперії Мазію в 68 році нової ери, де вони порубали дві когорти .
Розподілити їх на племена вдалося лише за рисами поховальної орієнтації покійника. Виходячи з зазначеного, виділяють Сіраків, яких ховали з орієнтацією тіла головою на схід і захід, Аорсів – на південь, Аланів – в квадратних ямах з покладанням небіжчика по діагоналі, Роксоланів та Язигів – на північ. Аргументом датування інших вчених було наступне. На початку нової ери Аорси, витісняючи Роксоланів, освоїли межиріччя Дону і Дніпра і облаштувалися на заході дельти Дунаю . Першим вагомим аргументом є те, що в 60 – 80-ті роки нової ери в Ольвії карбуються монети з сарматськими тамгами та іменами сарматських царів, спочатку золоті з ім’ям «Цар Фарзой», а пізніше – срібні з ім’ям Інісмей. Разом з тим у цей період за археологічними дослідженнями зростає кількість сарматських поховань між Дніпром та Дністром й лягло в основу припущенням, що Фарзой і Інісмей були володарями сарматського державного утворення Аорсів у Північно-Західному Причорномор’ї у другій половині І століття нової ери і, очевидно, Ольвія попала до них в залежність.
Сіраки у середині І століття до нової ери були союзниками Аорсів і разом надавали військову допомогу боспорському цареві Фарнаку. А вже у І столітті нової ери виступають як вороги, під час боротьби за престол між боспорським Мітрідатом ІІІ та його братом Коттосом. Сіраки підтримали Мітрідата, а Аорси – Коттоса.
Через деякий час Сіраки та Аорси увійшли до аланського об’єднання, що включило всіх скіфів-сарматів Кавказу та Східної Європи. А у ІІ-І століттях до нової ери Скіфія стала називатись Сарматією.
Сарматам були притаманні наступні ремесла: зброярство, лимарство, ткацтво, обробка шкіри, гончарство, виготовлення дерев’яного та шкіряного посуду, не гребували вони й наймицтвом.
Виходячи з вище сказаного можна допустити, що заселення сучасного Полісся розпочалося наприкінці ІІІ або на початку ІІ століття до нової ери, виходячи з характеру розміщення поховань головами на захід, сарматським племенем Сіраків з метою розвитку зброярства з місцевої болотної залізної руди та з ільменіту, що залягав неглибоко у розсипах та корах вивітрювання. Загально відомо, що рудою вважалось все те, що плавилось, а ільменіт, маючи більше 36 % заліза міг і плавитись і бути рудою. Мені відомі факти, коли геологи у 50 – 80-ті роки недалеко від Ріпищ знайшли декілька «кишень» ільменіту. Пісок був чорний, майже концентрат. Напевно у стародавні часи потік рудної маси йшов через вирву річок, ільменіт як більш тяжкий накопичувався на місці, а піщано-глиниста маса вимивалась. На родовища запаси не тягнули, а вміст ільменіту був ураганний. Перша з цих «кишень» була біля колишньої Рудні Сичівка у басейні річки Ірші, з якої було видобуто, за інформацією головного геолога Іршанського збагачувального комбінату Трохименка Володимира Михайловича понад 800 тонн концентрату, а інша у басейні річки Кам’янки обсягом декілька десятків кубічних метрів на незначній глибині. Найняли вони у другому випадку у колгоспі села Владівки екскаватор, вибрали руду й вивезли її на збагачувальний комбінат. Не пропадати ж добру! Про це розповів мені екскаваторник Євген Степанович  Шпакович.
А у ті стародавні часи натрапити на такі «кишені» можливостей було значно більше, так як ще йшов активний процес розмивання кір вивітрювання корінних родовищ ільменіту, тобто, коли все або майже все знаходилось на поверхні.
Так у зазначені вище стародавні часи Сармати-Сіраки прибули у цю казкову місцевість, супроводжуючи, напевно, караван з товарами з далекого Китаю або Індії для країн Західної Європи. Зупинились для дньовки на Дніпрі. Розвідали навколишню місцевість, яка була не дуже доступна для ворогів та багата природними ресурсами: у лісі було багато диких звірів необхідних для полювання та диких бджіл, у повноводних річках та озерах кишіло рибою, незчисленні луки були придатні для випасу худоби, а в надрах було достатньо руди для виготовлення зброї та інших предметів з металу. Й вирішили вони тут осісти й побудувати на правому крутому березі Дніпра стаціонарний караван-сарай, провісник сучасного Києва, для накопичення товарів та відпочинку торгового люду. Виходячи з зазначеного можна припустити, що Києву на початок 2012 року щонайменше 2312 років. Крім того повноводний Дніпро мав стати водною артерією для переміщення товарів. Згодом вони побудували у басейні Ірши перший військово-промисловий комплекс, якщо говорити на сучасній мові, свого роду сарматський Рур. З півночі караван-сарай, порт та військово-промисловий комплекс природно захищався річкою Прип’ять з її притоками та озерами з непрохідними болотами та лісами, зі сходу – річкою Дніпро з притоками та лісами, з заходу – річками Случ та Горінь, які протікали теж в непрохідних лісах. Оставався відкритий південь. Де ліс поступово переходив до лісостепу, а лісостеп до степу. Треба зазначити, що у кінці XIX століття у довідниках з краєзнавства ці місцевості ще продовжували називатись нетрями, тобто непрохідними. Та і німці у 1941 році обійшли зазначені нетрі: першою стрілою вони пішли на Брест – Мінськ – Смоленськ – Москва; другою – Луцьк – Рівне – Житомир – Київ; третьою – Львів – Вінниця – Умань – Кременчук. Враховуючи ці особливості та відчуваючи неспокійних сусідів на півдні, наші стародавні предки розпочали будувати непрохідні фортифікаційні споруди по лінії Фастів – Житомир, тобто по границі лісу та лісостепу. Поступово вони освоювали лісостеп й споруджували все нові та нові лінії оборони, поки не вийшли на лінію степу. Таким чином, Сіраки прийшли у цю місцевість для осілого життя ще в кінці ІІІ століття до нової ери, інакше для чого треба було тратити стільки сил і часу для будівництва цієї непрохідної системи укріплень.
Ця приблизна схема розвитку подій підтверджується основною масою археологічних свідчень про просування сарматів у І столітті нової ери. Вони в цей час просуваються на захід від Дніпра і розселяються у басейнах річок Рось, Русава та Тясмин. Тут відбулася найбільша концентрація сарматських могильників у зазначений час, які підтверджують про систематичний характер поселень сарматів у Середній Наддніпрянщині.
У зв’язку з розподілом праці та розширенням місця проживання Сармати, що поселились тут, розпались на окремі групи: Древлян, що несли військову службу, займались промисловим виробництвом та мисливством, Антів або Полян, що займались сільським господарством та тваринництвом, та Сіверян. Цей процес відбувся протягом ІI століття до нової ери – VI століття нової ери. Причому у Древлян як був дорадчим органом управління Рада Ліпших Людей або Рада Старійшин (це одне і теж), так і залишилось, а ось Поляни і Сіверяни стали князівствами. Не виключається, що Сармати, які мігрували з сучасного Полісся у верхів’я Висли стали Антами, а повернулися знову на Полісся під назвою Полян та Сіверян. Але більш за все це не їх самоназва, а назва, яку їм дав, Нестор-літописець у своєму опусі та інші «літописці», які його коригували. Цей розподіл  робиться за висновками академіка В.П. Алексєєва, адже він своїми дослідженнями антропологічним та краніологічним методами не знайшов серед українців ні Полян ні Сіверян, а лише Древлян.  Але ж вони тут були! Історики їх зникнення чогось не помітили (причина цього явища не наукова, а політична). Це ще раз підтверджує, що і Древляни і Поляни і Сіверяни мають єдиний корінь – сарматський.
Розподіл Древлян власне на Древлян і Полян у VI-VIII столітті нової ери можна зробити за типами обряду поховання небіжчиків. Археологами на Древлянській землі як це зазначалося вище виявлено два типа обряду – спалення небіжчика та поховання в дубових колодах. Стовбур поваленого дуба палили на частини на великому вогнищі. Вибирали кращу частину стовбура для захоронення родича. Кремінними клинами – звичай тисячоліть – відколювали верхню пластину-покришку домовини. Випалювали всередині колоди-домовини місце для покладання тіла, пропалювали злегка верхню покришку. Обряд свячення вогнем . Це древлянський обряд поховання небіжчика, а це сарматський обряд поховання небіжчика за археологічними доказами. Сарматам було притаманне семибожжя з провідним культом бога війни, якого уособлює меч, а також поклоніння сонцю та вогню, останнього є сліди під курганами, опальність дерев’яних поховальних конструкцій, вугілля в сарматських могилах тощо. Також у сарматів був поширений культ поваги до предків . Цей тип обряду поховання небіжчика майже співпадають з попереднім. Таким чином, Сармати – це Древляни і навпаки.
Щодо обряду трупоспалення небіжчика, то цей обряд, більш за все, прийняли Поляни при створенні окремого відособленого племені.
Виходячи з вище викладеного можна зробити висновок, що Древляни – самоназва Сарматів-Сіраків, що заселяли лісову та лісостепову частину сучасної України з ІІІ століття до нової ери по VI століття нової ери, а Руси –  їх назва іншими народами з VI по X століття нової ери. Це з однієї сторони, а з іншої: Слов’яни – самоназва Древлян,  Полян та Сіверян, що виникла у ХІІ столітті нової ери. Можливо назва останніх – це видумка істориків.
Це підтверджується наступним: по-перше, це думки російських академіків Михайла Васильовича Ломоносова та Валерія Павловича Алексєєва, які наведені вище; по-друге, однотипність поховань небіжчиків з орієнтацією головами на захід або у більш пізні часи у дерев’яних опалених конструкціях і Древлян і Сарматів-Сіраків; по-третє, і Древляни і Сармати-Сіраки не мали ні своєї ні чужої писемності й не залишили власних писемних джерел інформації про себе; по-четверте, в один і той же час вони жили на одній і тій же території; по-п’яте, ті і інші ходили найматися на військову службу до Візантії, Латинської імперії та інших країн; по-шосте, спільна відсутність у мові звуку «ф» та наявність фрикативного «г», перший із них вимовляється як «хв» або «п» і другий – «ґ», що притаманне лише для українців.
В той же час більшість російських та українських авторів історичної науки вважають, що Слов’яни прийшли з верхів’я Висли на південь, у Подніпров’я, і на північ, до верхів’їв Дніпра, Десни і Оки. У III-V століттях, у період «готських воєн», вони прийшли – на південь до Дунаю і у степове Причорномор’я та на північний схід – на дніпровське лівобережжя. Причинами міграції вважають демографічний вибух та вичерпаність фонду вільних земель . При цьому Слов’яни не були аборигенами Східної Європи, а проникли до неї у VIII столітті, заселивши Подніпров’я. До їх появи зазначену територію заселяли Руси.
Але все це видумка політиків, яку підхопили історики. Спочатку Володимир Мономах вносить суттєві правки у «Повість минулих років» з метою доказу, що Стародавню Русь створив рід Рюриковичів, а потім за вимогою Петра І, перед прорубкою вікна в Європу, вносяться доводи, що слов’янський народ заселив ці землі під час великого переселення народів, що вони вихідці з Західної Європи та Прибалтики. Він рубанув так, що повірили. Й перенесли межу Європи з східного берега Балтійського моря на Уральські та Кавказькі гори. Але якщо межу континенту із-за політичної доцільності можна переносити в ту чи іншу сторону, то це не континент, а частина континенту. Таким чином, Європа і Азія це один континент, а не два. Тоді, що це таке?  Можливо – це Атлантида, яка давним давно зникла з лиця землі? У такому випадку: Європа – це діамант вдало вмонтований в тіло Атлантиди. До речі, якщо зв’язувати назву континенту з напрямком його заселення, то Європою може називатися лише східний шельф Атлантичного океану, бо Польщу заселили Сармати, Німеччину – Арії з Тибету, решта території Західної Європи заселена вихідцями теж з Азії та Африки. З іншого боку, до Європейського Союзу ближчим часом може вступити Туреччина з територією в Азії, і нарешті в далекій перспективі Путін може «рубанути так вікно в Європу», що Росія, вже зі значною територією Азії увійде до Європейського Союзу, тоді межа Європи переміститься за Курильські острови, а з Азії залишаться лише «ріжки та ніжки».
Зазначену територію у той час заселяли декілька народів, у тому числі і Сармати, і можливо якусь частину з них Готи витіснили з верхів’я Повислянщини. Та і не були вони в той час Слов’янами. Слов’янами вони стали значно пізніше. Крім того треба зазначити, що Сармати у той час жили осіло на території теперішнього Полісся. А це ще один з доводів того, що Сармати, Древляни, Руси, Слов’яни та їх різновидності – це один і той же народ, тобто сьогоднішні українці.
Далі автор доказує, що Слов’яни і Руси – це різні народи, виходячи з побутових навиків у характерних дрібницях. Так, Руси умивались перед обідом у спільному тазу, а Слов’яни – під струмком. Руси голили голову, залишаючи пасмо волос на тімені, а Слов’яни стригли волосся «під кружок». Руси жили у військових селищах і «кормились» військовою здобиччю, частину якої продавали хазарським іудеям, а Слов’яни займались землеробством та тваринництвом. На мій погляд, довготривалий розподіл праці цих різних суспільних груп одного і того ж народу вніс у їх побут «характерні дрібниці». Ще раз нагадаю у ті далекі часи Слов’ян ще не було, тому краще треба було конкретизувати про кого тут йдеться мова. Про Полян, Сіверян, Древлян чи інших? Бо Слов’яни – це Поляни, Сіверяни та Древляни.
Але при цьому неможна рахувати Русів скандинавськими варягами, так як останні почали свої походи у ІХ столітті, а Руси відомі як самостійний етнос авторам VI століття Йордану і Захарії Ритору. От так Гумилєв! Це дуже гарний для нас висновок. Тоді знову – Сармати, Древляни, Руси та Слов’яни – це одне і теж.
На протязі довгого стародавнього часу і Сармати і Древляни, а це одне і теж, йшли легіонерами, тобто, рицарями або дворянами, по нашому, у військові дружини Візантії, Римської імперії та інших країн, а для цього їх, за влучним виразом Л.М. Гумилєва, тренували до упаду, як у наш час заслужених майстрів спорту, бо без цього їм загрожувала гибель у першій сутичці, й заслужили від них собі назву Руси, а для країни Росія.
Можливо на цьому підґрунті в них й виникали протиріччя з їх вічними сусідами Полянами, але це більш за все видумка істориків. Можливо ці протиріччя відчули Варяги які мандрували «з варяг у греки» через Київ й самостійно сіли «на стіл» у Києві, який ніким не охоронявся, бо ніде у світі не знайшли запрошення на це княжіння, лише про це згадується у історичному пасквілі Нестора-літописця «Повісті минулих років». Цей пасквіль ліг у основу світової історії щодо Східної Європи, колишньої історії Царської Росії, Радянського Союзу, сучасної Федеративної Росії, сучасної України та Білорусі.
Більш за все їх ніхто не запрошував на київський стіл, й вони не відчули протиріч між сусідами, а прийшли вони підступно, з тилу, Дніпром, у личині купців й з метою розширення своїх володінь. Відомо, що на той час Київ збірним пунктом варягів, багато різного роду шукачів пригод, що збиралися тут для мандрів на Чорне море. Напевне ті варяги, які були незадоволені останніми невдачами Аскольда та Діра, й були запрошувачами Рюриковичів на стіл у Київ.
Рюриковичі не стали довго чекати й 882 році з’являються у Києві. Олег, з приходом до Києва, знищує у першій день Аскольда та Діра й переносить до нього центр нового державного утворення. Історики констатують це лише на підставі «Повісті минулих років», що кияни спокійно віднеслись до відзначених подій, і визначають їх незадоволення своїми князями, особливо торгового люду. Але чи можна робити такий глибокий висновок на документі, який неодноразово піддавався корегуванню? Не признали ж цю окупацію Древляни та Уличі? Якщо Древляни через деякий час скріпивши серце погодилися платити данину окупанту, то Уличі на такий крок не пішли, поки не були витіснені зі своєї території, а це значна територія сучасної України!
З приходом до влади князя Ігоря першими у 914 році повстали Древляни, що зробили спробу повернути свою незалежність, але воєвода Свенельд, який був главою уряду Ігоря, жорстоко задушив повстання й отримав за це довічну данину від Ігоря на свій кшталт від Древлян .
Взагалі після смерті Олега Стародавня Русь затріщала по швам. Всього в Стародавній Русі було проведено більше 104 міжусобних великих та малих боїв (див. хроніку подій нижче). Рюриковичі, володіючи великими княжими гаремами, плодились як миші, гризлись між собою як собаки, брат йшов на брата лише за право володіти княжим столом, за розширення «своїх» волостей та разом з тим розглядали державну владу як засіб узаконеного розбою.
Княжна Ольга зі своїм сином Святославом жили у Вишгороді, його вчителем був деякий Асмуд, а воєводою його батька – Свенельд .
Свенельд, як показано вище, мав на прокорм своєї дружини данину з Древлян та Уличів. Ігорова дружина вважала, що це для його надзвичайно розкішно. Ігорю приходилось платити данину хазарам та кормити свою дружину. У 941 і 943 роках він відкупився від хазарського царя, приймаючи участь у його походах, але у 944 році він спонукуваний дружиною йде походом на Древлянську землю, щоб зібрати собі данину, яка належить Свенельду та його дружині, у той час Свенельд не відмовляється від даних йому прав. З цієї причини відбулося зіткнення Ігорової дружини, з одного боку, та Свенельдової спільно з Древлянами, його підданими, з іншого боку. У цьому зіткненні Ігор був убитий Мстиславом Лютим, сином Свенальда, але вина за нього лягла на голови Древлян. Яких тільки проклять вони не отримали на свої голови, спочатку від «літописців», а потім від «істориків».
Ось характеристика Полян, Древлян та інших племен викладена у «Повісті минулих років», для Полян вона пишномовна (просто золотий народ, чогось автор забув, що і у Полян було трупоспалення померлих, а от у Древлян його не було), а для Древлян та інших племен образлива: «Всі ці племена мали свої звичаї, і закони своїх батьків, і перекази, і кожний – свій норов. Поляни мають звичай батьків своїх лагідний і тихий, соромливість перед невістками своїми і сестрами, матерями і родичами; перед свекрами і діверами велику соромливість мають; мають і шлюбний звичай: не йде зять за невісткою, але приводить її напередодні, а на наступний день приносять за неї – що дають. А Древляни жили звіриним звичаєм, жили – як худоба: убивали один одного, їли все нечисте, і шлюбів у них не бувало, але викрадали дівчат біля води. А Радимичі, В’ятичі і Сіверяни мали загальний звичай: жили у лісі, як і всі звірі, їли все нечисте і лихословили при батьках і при невістках, і браків у них небувало, але влаштовувались гульбища між селами, і сходились на ці гульбища, на танці і на всякі бісівські пісні, і тут викрадали собі дружин по змові з ними; мали по дві і по три дружини. І якщо хтось помирав, то влаштовували по ньому тризну, а потім робили велику колоду, і клали на цю колоду померлого, і спалювали, а після, зібравши кістки, складали їх до невеликого жбана і ставили на стовпах біля доріг, як роблять і тепер ще В’ятичі. Цього ж звичаю придержувались і Кривичі, і інші язичники, що не знають закону Божого, але самі собі встановлюють закони».
Велику ціну Древляни заплатили за свою непокору варягам, над ними глумились всілякі князі та царські опричники, від них вони отримали назву Деревляни, тобто ті, що живуть на деревах. Але фактично вони себе вважали за людей, що живуть за стародавніми звичаями та законами, тобто на українській мови їх необхідно називати Стародавщани або Стародавці, а їх землю – Стародавчизна. Але вони все стерпіли.
Насправді ворожнечі між Древлянами, які на Древлянській землі стали околичною шляхтою, тобто людьми військовими, та Полянами, які стали селянами, ніколи не було, бо жили вони завжди поруч, дружньо. А та різниця між ними, що наведена у «Повісті минулих років», непристойна видумка автора повісті.
Головною рисою, якою відрізнявся побут околичних шляхтичів від побуту всього шляхетського середовища, складалась у характері їх відносин до селян і взагалі до посполитих людей. Не дивлячись на придбані дворянські права, мешканці околиць не були відокремлені від маси народонаселення тією непрохідною стіною, яка відокремлювала всі інші дворянські роди. Це між іншим і було природно, так як і віра, і мова, і народність, і обстановка побуту, і перекази, і норови зв’язували них та зближували значно більше з селянською масою, ніж герби та кастові права з дворянством. У відношенні їх до посполитих людей не знаходиться й сліду неприступної, що перетворилася в кров і плоть, кастової гордості, яка складає саму крупну рису дрібної польської шляхти XVIII століття. Напроти того околичні шляхтичі часто вступали у дружні та сімейні зв’язки з селянами .
Не менш чіткими є погляди околичних шляхтичів на юридичні відносини, при цьому віддаючи перевагу народним законам або багатовіковим звичаям над законами або звичаями, виробленими у шляхетському середовищі. Між тим як дворяни південноросійські вважають одним з більш вигідних своїх переваг право користуватися судами гродськими та земськими, між тим як вони з кінця XVI століття починають тіснити сільські громади і замінюють їх судову владу власним поміщицьким судом, околичні шляхтичі зберігають зв’язок з селянськими селами, що складали разом з ними колись одиниці громад, збирають купи або копи на яких бувають разом з селянами і міщанами, представляють справи свої на рішення копного суду і зберігають його у повній силі до початку XVIII століття. Останнє засідання копного суду відбулося у 1714 році.
Володимир Боніфатійович Антонович, працюючи над архівними документами Південно-Західної Росії, встановив у Овруцькому повіті існування наступних двох громад до самого кінця XVII століття з добросусідськими відносинами між селянами та околичною шляхтою. Перша лежала в басейні Ірші і складалась із сіл околичної шляхти Каленського, Ходаків, Чопович та із поміщицьких маєтків, містечок Кам’янки, Сарнополя і Хотинівки та сіл Красилівки, Липлян, Татарнович і Уланівки (напевно Владівки). Друга лежала в басейнах річок Уж, Жерев і Норинь і складалась із сіл околичної шляхти Геєвич, Гошова, Дідковець, Закусил, Кубиліна, Мошків, Пашин і Швабів та із поміщицьких маєтків сіл Бондарів, Жерева, Ласків, Потапович, Раківщизни, Сарнинок, Сільця, Скородного і Хвосні, а так же із містечок В’язівки і Народич. Центральним місцем, де збирались купи, першої громади  було село Липляни, а другої – село околичної шляхти Гошів, заселене дворянами Гошовськими та Барановськими.
Особливою рисою була велика гуманність копних судів зазначених громад. Так, за весь період їх існування зафіксовано лише один випадок винесення смертного вироку, але з правом трьом Ліпшим Людям взяти його на поруки при зобов’язанні притягнення їх до судової відповідальності за умові рецидиву. У Парижі в цей час неустанно працювала гільйотина, на якій прилюдно відсікали голови злочинцям або будь кому, ким була незадоволена влада, аналогічний процес відбувався й у Москві, де в центрі на лобному місці сокирою відрубували кінцівки та голови бранцям, але ще більш жахливо відбувався цей процес у Варшаві при натовпі шляхти бранця розтягували за кінцівки чотирма кіньми, а кати шаблями сікли його на шматки. Зовсім недавно демократичні Сполучені Штати Америки під наглядом у часі онлайн керівництва країни без суду і слідства знищили Бен Ладена, хай і злочинця, але ж без слідства і суду. Таке ж дійство у демократичній країни недопустимо! А тут у Поліській глухомані, на Древлянській землі, потомки Древлян, з далеких стародавніх часів по 1714 рік у судовій практиці вже застосовували закони, які в Старій Європі стали застосовуватись лише у другій половині ХХ століття. Таким чином, брехливі видумки Нестора-літописця ніщо не інше як наговір на Древлян, не могли ж вони так швидко переродитись.
Стій! Історія що це за наука, коли в ній основна тема війна? Чи це не наука про мілітаризм? Бо з неї ми більш за все знаємо: хто кого душив, де і коли це було, хто кого переміг тощо. Але майже нічого не знаємо про мирні взаємовідносини між різними народами. Ходили ж Сармати, а вони це Древляни, у мирні дні найматися у військо до Візантії, Римської імперії та інших країн? Ходили! І чи не було в Старій Європі на окремих територіях як в околицях Древлянської землі дружніх відносин між різними суспільними групами населення? Та було ж! Чи випадково вони не збагачували один одного? Збагачували! Але про це не цікаво було писати з одного боку, а іншого з архівними документами тут кепсько, їх майже нема, до того ж перед історією кожної країни стояло і зараз стоїть майже основне завдання підтримки патріотичного духу народу на високому рівні, а без знання історії мілітаризму його підтримувати не можливо.
Каральну операцію, після убивства Ігоря, на Древлян знову очолив Свенельд , з ними він протистояв Ігорю, за це них і карав. Він жорстко розправився з ними. Частину Ліпших Людей закатовано на місці, частину закатовано у Вишгороді, частину віддано у рабство княжій знаті, а решту було обкладено даниною. Щодо князя Мала. Це теж видумка Нестора-літописця, яку потім підхопив Лаврін Похилевич. Древлянська земля, так як і Дреговицька ніколи не мала князя. Загальними справами землі тут керувала Рада Ліпших Людей, до якої входили Старійшини родів. Старійшиною роду могла стати людина, у якої був найстарший син у роду, щоб за життя батька він міг вчитися у нього, дублювати його, а при необхідності й заміняти його. Загальногосподарськими справами поселень та територій керували виборні особи. Так, за переписом 1795 року господарськими справами села околичної шляхти Чоповичі Радомишльського повіту Київської губернії керував шляхтич Андрій Йосипович Барановський. У цьому документі у графі «Рід занять» записано: «Живе у коморі, на життя заробляє» , тобто за свою роботу він отримував від громади лише кришу над головою, тут у дворі у господарських приміщеннях зберігалося майно загального користування та всякого роду резерви. Зазначена комора була і коморою, і конторою, і житлом для виборної особи. Ця посада проіснувала в Чоповичах до періоду колективізації.
З приходом до влади князя Святослава Древлянська дружина підпорядковується йому. З нею майже все життя провів у походах, більш за все у Візантії та Болгарії. І ті релікти поселень Русинів на територіях Болгарії, Румунії, Угорщини, Словакії, Закарпатської області України та інших європейських країн, є ніщо не інше як залишки дружинників та обслуги з сім’ями на місця стоянок зазначеної дружини з тилом. Тил на той час складався з обозу з припасами зброї, різної амуніції та реманенту, продуктів харчування, різної обслуги та членів сім’ї дружинників тощо, чисельність тилу, як правило, у 3 – 4 рази перевищувала чисельний склад дружини, так що було кому залишатись. З іншого боку за період княжіння Ольги та Святослава «російським молодцям» дозволялось служити у візантійських військах за достойну плату. Але чи всі вони повернулися на батьківщину? Нікому не відомо. Так що й частина цих «молодців» могла поповнювати чисельність названих вище реліктів.
В Стародавній Русі звільненій Святославом єдності не було. Війни, безкровні або кроваві, йшли не стільки на кордонах, стільки у стольному граді і навіть над ним. На душі киян посягали і жерці Перуна, і латинські прелати, і грецькі монахи .
Якщо у ХІ столітті князя вели воєнні дії силами невеликих дружин, то у другій половині цього століття появились величезні армії, яким взяті міста віддавались на розграбування.
Ось хроніка активного розвалу Рюриковичами Стародавньої Русі .
Цей недатований запис «Руси нападають на Слов’ян на кораблях, полонених продають у Хазарії та Булгарі» Л.М. Гумилєв умовно відніс до 826 року, до цього ж року він відносить домовленість Русів і Хазар про гарантії безпеки кордонів.
Побудова у 834 році Саркела можливо проти Русів, Угорців та Слов’ян.
Згадується у 837 році титул «каган рос» у багатьох латинських та мусульманських авторів.
Невідомі «вороги» у 838 році мішали послам Русів вернутися додому з Константинополя.
Посли кагана Русів у 839 році у Інгельгеймі прийняті за Шведів.
За розподілом сфер впливу в 858 році Варяги стали брати данину з Чуді, Слов’ян, Мері та Кривичів, а Хазари з Полян, Сіверян та В’ятичів.
Відбувся у 860 році напад Русів на Константинополь.
Відбулося у 862 році вигнання Варягів Чуддю з Слов’янами. У тому ж році Рюрик повернувся до Новгорода.
Відбувся у 865 році похід Аскольда на Половців.
Відбулося у 867 році хрещення частини Русі та встановлення російської епіскопії.
Відбулася у 870 році війна Аскольда з Кривичами.
Мусуді у 872 році згадує слов’янське царство Дулібів з царем Діром.
Помер у 879 році Рюрик.
Відбулися у 882 році: захват Києва Варягами, вбивство ними Аскольда та вдар по православ’ю Києва.
Відбулося у 883 році підпорядкування Олегом Древлян та невдалий напад Русів на Абаскун.
Відбулося у 884 році підпорядкування Олегом Сіверян та об’явлення війни хазарам.
Відбулося у 885 році підпорядкування Олегом Радимичів та війна з Тиверцями і Уличами.
Відбувся у 904 році набіг Русів-Дромитів на Візантію, який відбитий грецьким флотом.
Уклали у 905 році союз Русів-Дромитів з Іудейо-Хазарією.
Руси у 909 році висадили десант на острів Абаскун.
Руси у 910 році спалили місто Сари у Мазандрані, але у морському бою були розбиті.
Руси у 911 році заключили договір з Візантією.
Руси у 914 році здійснили похід на Каспій і були знищені біля Ітиля при поверненні. Відбулося придушення повстання Древлян Ігорем.
Печеніги у 915 році підійшли до кордонів Русі й заключили мир.
Руси у 917 році прибувають до Булгару з торговими справами.
Відбулася у 920 році війна Печенігів з Русами.
Воєвода Свенельд у 937 році розпочав війну з Уличами.
Сіверяни і Радимичі у 938 році відокремились від Києва.
Хельгу, вождь Русів, взяв у 939 році Самкерц (Тамань).
Свенельд у 940 році взяв Пересічень, місто Уличів, Песах відкинув Русів і примусив їх до підпорядкування.
Землі Уличів і Тиверців у 941 році зайняли Печеніги. Відбувся невдалий морський похід Русів на Візантію.
В Києві у 942 році створили єврейський квартал.
Відбувся у 943 році похід Русів на Берда, де їх застала епідемія, відхід їх до Хазарії, звідкіля ні один Рус не повернувся додому, невдалий похід Ігоря на Візантію.
Ігоря у 944 році вбито Мечиславом Лютим на Древлянській землі, яка була підпорядкована воєводі Свенельду, при зібранні данини.
Здійснено у 945 році переворот у Києві, Ольга вступила в княжіння, укладено договір Русі з Візантією.
Відбулося у 946 році підпорядкування Древлян. Ольга здійснила поїздку до Константинополя, де прийняла хрещення.
Відбулося у 947 році спрощення збору данини у Мсті і Лузі.
Руси у 949 році були найняті на службу до візантійських військ.
Відбулася у 958 році війна Іудейо-Хазарії проти Київської Русі.
Ольга у 959 році відправила посольство до Оттона І.
Епіскоп Адальберт у 961 році прибув до Києва і повернувся назад ні з чим, а на зворотній дорозі був пограбований.
Військо Русів у 962 році було направлено до Сирії на підтримку Калокіра.
Відбулася у 963 році війна Русі у союзі з Печенігами та Торками проти Іудейо-Хазарії. Військо Святослава йшло по Оці, через землі В’ятичів, спускалось по Волзі, через землі Булгар та Буртасів, вони отримали перемогу над Іудейо-Хазарями, при цьому розгромили Ітиль, Семендер та Саркел. Здійснення Святославом походу на В’ятичів. У цьому році Калокір знаходився у Києві.
Руси у 966 році пройшли через Ясів та Косогів (Черкесів), а ті що відкололись від Станіслава, відправились до Риму та Андалусії і розбились на дві партії.
У 967 році хазарська територія залишалась не окупованою Русами.
Вторгнення у 968 році Святослава до Болгарії в союзі з Печенігами та Мадярами. Сіверяни пропустили Печенігів до Києва.
Печеніги у 969 році напали на Київ, але відступили до степу. Померла Ольга.
Святослав у 970 році повернувся до Болгарії та вторгся до Фракії, військо його було розбите під Аркадіополем.
Руси, що висадилися у Галісії і три роки грабували країну, скинені в море у 971 році графом Гонзало Санчесом. Руси двинули мадярську кінноту на Македонію, щоб створити базу Калокіру. Греки відігнали Мадяр і збудили повстання Болгар проти Русів, взяли Преслав. Бої у Доростола. Евакуація Русів. Мир. Загострення ворожнечі Святослава до київських християн. У тому ж році Печеніги заключили мир з Візантією, відмовились дати обіцянку на пропуск війська Святослава до Києва.
В Білобережжі у 972 році зимує російська рать. Військо мучив голод. Відбувалися страти християн. Святослав замучив свого брата Уліба й приказав спалити церкви у Києві. Відбулася гибель Святослава та його війська.
Розпочався у 973 році розпад Русі. Ярополк залишився у Києві, Олегу дісталась Древлянська земля, а Володимир з опікуном Добринею направився до Новгорода.
Олег у 974 році вбив на полюванні Люта Свенельдича. Почався період княжих чвар.
Свенельд у 976 році добився від Ярополка помсти за вбитого сина.
Ярополк у 977 році розбив Олега біля Овруча, де Олег загинув у бою. В той час Володимир покинув Новгород і втік за море.
Печенізький князь Ілдея у 978 році поступив на службу до Ярополка. До Києва прийшли посли з Константинополя та Риму. В Києві за чисельністю мала перевагу православна громада.
Ярополк у 979 році посадив на стіл своїх посадників. Він не здобув популярності в Новгороді.
Володимир у 980 році повернувся до Новгороду з варязькою дружиною. Воєвода Блуда зрадив Ярополку. Захват Володимиром Полоцька. Гибель там Ярополка. Вигнання Варягів до Візантії.
Мешко І у 981 році заволодів Червоною Руссю. Відбулося відвоювання Червоної Русі та здійснення походу на В’ятичів.
Другій похід на В’ятичів відбувся у 982 році.
Завоювання у 983 році Ятвягів, жертвопринесення людей в Києві, мусульманські мулли із Булгару, іудейські рабини з Хазарії, католицькі кюре з Риму та грецькі монахи з Константинополя намагаються обернути Русь до своєї віри.
Здійснено завоювання у 984 році Радимичів, бувших союзників Мазовії.
Здійснено у 985 році похід на Болгар в союзі з Торками. Установлено мир. Здійснена військова допомога Болгарам проти Греків.
Здійснено похід на кавказьких Хазар та окупацію Тмутаракані.
Проведено у 987 році хрещення Володимира.
Хрещення киян проведено у 988 році, були скинені ідоли, проведено хрещення суздальців, проведено підкорення Тмутаракані русичами.
Здійснено у 989 році похід на Корсунь, проведено хрещення новгородців, направлено русичів на службу до Дербента.
Здійснено у 990 році напад Печенігів на Русь, який відбито, установлено мир з Візантією.
Закладено у 991 році Білгород для захисту від Печенігів.
Проведено у 992 році хрещення чернігівців, здійснено похід на Хорватів та війну з Польщею, напад Печенігів на Русь.
В гвардії Василя ІІ у 993 році знаходився російський корпус чисельністю 6 тисяч чоловік.
Здійснено у 994 році похід на волзьких Болгар та підкорення кавказьких Хазар.
Встановлено у 995 році мир Русі та Великого Булгара.
В Києві у 996 році побудовано церкву Богородиці та здійснено похід на волзьких Болгар.
Володимир у 997 набирає у Новгороді військо для війни з Печенігами.
Російський корпус в Сирії та Вірменії у 999 році приніс перемогу Грекам.
Померла у 1000 році мати Володимира Малуша та здійснили набіг на Київ Половці.
Помер у 1003 році Всеслав, онук Володимира.
Здійснено у 1004 році набіг Печенігів на Білгород, який відбито без бою.
Ярослава у 1010 році призначено правителем до Новгорода, Бориса – до Ростова, Гліба – до Мурома. Померла Ганна, дружина Володимира. Святополка призначено до Турова, він одружився на дочці Болеслава та взяв духовником Рейнберна Колобжегського.
Проведено у 1013 році хрещення Смоленська та здійснено безрезультатний похід Русичів на Печенігів.
Відділення у 1014 році Ярослава в Новгороді від Володимира та проведено арешт Святополка та Рейнберна.
Помер у 1015 році Володимир, відбулися різня Варягів з новгородцями та вбивство Бориса і Гліба Святополком, а більш за все Ярославом, розпочалась війна Ярослава проти Святополка, Печеніги вступили в союз з Святополком.
Ярослав у 1017 році пішов війною на Київ, в результаті якої було спалено церкви, були здійснені військові дії на польському кордоні, Печеніги штурмували Київ, але були відбиті.
Болеслав Хоробрий у 1018 році розбив Ярослава на Бузі й посадив Святополка на київський стіл, відбулося побиття Поляків у Києві, Печеніги прийняли Святополка, що втік від Ярослава.
Перемога Ярослава у 1019 році на Альті, здійснена втеча та гибель Святополка.
Великий князь Ярослав 1020 році надав пільги новгородцям за допомогу у війні проти Святополка.
Брячислав Полоцький у 1021 році взяв Новгород, але був наздогнаний Ярославом та розбитий.
Російський корпус у 1022 році розбив Грузин при Ерзерумі, активізувався рух волхвів у Новгороді та Суздалі, Редедя, князь Косогів, загинув у поєдинку з Мстиславом.
Мстислава у 1023 році з Хазарами і Косогами не прийняли кияни і він сів у Чернігові, Сіверяни були на стороні Мстислава.
Отримав перемогу в 1024 році Мстислав над Ярославом при Листвені.
Мстислав у 1025 році продовжував княжити у Чернігові. Косоги та Яси заволоділи Тмутараканню.
Розділення Русі у 1026 році між Ярославом та Мстиславом. Встановлення ними миру.
Надані пільгові грамоти у 1029 році новгородцям. Ярослав здійснив похід проти Ясів та повернув назад Тмутаракань.
Відбулося у 1030 році взяття міста Белза на Волині та закладання Юр’єва. Ярослав здійснив похід на Чудь, а Русь – набіг на Ширван, де Руси були винищені еміром Дербента.
Повернені у 1031 році Русі міста Червоної Русі та здійснено напад на Польщу.
Похід у 1032 році новгородця Уліба за залізні ворота, де було його побито, назад повернулося мало воїнів.
Здійснено у 1033 році невдалий напад Русів з Аланами на Дербент.
Мстислав помер у 1036 році, здійснено чергове об’єднання Русі, Ярослав посадив до тюрми у Пскові Судислава, Печеніги здійснили напад на Київ, де були розбиті.
Здійснили у 1038 році невдалий похід на Ятвягів.
У 1040 році вислано посольство до Німеччини та здійснили похід на Литву.
Здійснено у 1041 році похід на Мазовію.
Здійснено у 1042 році похід на Ям, неприйнята рука Ярославни Генріхом ІІІ.
Розгромлено у 1043 російський флот біля Константинополя, встановлено мир з Польщею.
Ярослав у 1047 році здійснив похід на Мазовію і підпорядкував її королю Казимиру.
Ганна Ярославна у 1049 році стала королевою Франції. Гузи і Кумани прийшли на Русь.
Іларіона у 1051 році призначено митрополитом. Встановлено союз з Францією.
Помер у 1054 році Ярослав Мудрий, здійснено черговий розділ країни на уділи. Всеволод переміг Гузів та заключив мир з Половцями.
Ізяслав у 1055 році став великим князем.
Ізяслав у 1058 році завоював Голядь.
Звільнений у 1059 році з тюрми обмовлений Судислав.
Російські князі у 1060 році здійснили похід на Торків, які без  бою пішли у Візантію.
До Ізяслава у 1061 році прийшло посольство від Генріха IV, Всеволода розбили Половці.
У 1064 році Ростислав вигнав з Тмутаракані Гліба Святославовича.
Всеслав у 1065 році підняв міжусобну війну, напавши на Псков, Гліб розпочав боротьбу за Тмутаракань з Ростиславом.
Ростислава отруєно у 1066 році котопаном Херсонесу.
Всеслав у 1067 році взяв Новгород, але був розбитий на річці Немізі і відправлений у тюрму до Києва.
У 1068 році відбулася втеча Ізяслава та введено Всеслава на престол.
Придушення реакції язичників (1070 рік) у Києві та Новгороді; волхві були страчені.
У наступному 1071 році Всеслава було розбито біля Голотичеська, він втік.
Ізяслава було вигнано до Польщі у 1073 році Святославом та Всеволодом.
У 1076 році помер Святослав, а на його місце на престол вступив Всеволод.
Ізяслав у 1077 році повернувся до Києва і вступив на престол замість Всеволода, Борис В’ячеславович втік з Чернігова до Тмутаракані.
У 1078 році відбулася битва на Нежатиній Ниві, в якій загинув Ізяслав І, а у Заволоччі вбито Гліба Святославовича.
У Києві у 1079 році призначено великим князем Всеволода І, а Всеслав спалив Смоленськ, Мономах гнався за ним і спалив землю, на Десні він вступив в боротьбу з князями Асадуком та Сауком, побив їх дружину, розігнав сильних воїнів Белкатчина, відібрав у них мечі та весь їх полон, за допомогою половців взяв Мінськ та пограбував його. У тому ж році Мономахом подавлено повстання Торків.
На Волині у 1084 році ведуть грабежі Давид і Володар, яких утихомирив Мономах. У тому ж році Мономах нападав на В’ятичів, на Ходоту та його сина.
У 1085 році відбулося повстання Ярополка Ізяславовича, який втік до Польщі.
Олег вигнав у 1094 році з Чернігова Володимира Мономаха.
Мономах у 1095 році віроломно вбиває у Переяславі Ітларя та Китана. Олег відмовився видати Мономаху Ітларевича.
У 1096 році Святослав і Мономах здійснили напад на Олега. Олег капітулював.
У 1113 році помер Святополк, у Києві відбулося повстання, здійснив похід на Чудь Мстислав, син Мономаха.
Мономах у 1119 році взяв Мінськ.
Володар і Василько у 1124 році виступили проти Мономаха, обидва померли.
У 1127 році відбулася окупація Полоцька Мстиславом Великим.
У 1130 році був здійснений похід на Чудь та обкладено її даниною.
У 1132 році відбулося звільнення Полоцька та відділення його від Києва.
У 1135 році відбувся конфлікт Мономаховичів з Ольговичами.
Відбулося у 1136 році звільнення Новгорода і створення там республіки.
Ярополк помер у 1139 році, а Всеволод вигнав В’ячеслава і взяв Київ.
У 1143 році відбувся конфлікт між Володимирко Галицьким та Всеволодом ІІ разом з Іваном Берладником.
Ізяслав Мстиславович у 1146 році вигнав Ольговичів з Києва. Ігоря ІІ взято у полон.
Ігор Ольгович у 1147 році вбитий натовпом киян.
Юрій Довгорукий з Половцями у 1149 році виступив проти Ізяслава з Уграми та Поляками.
Відбулися у 1150 році війна Суздалі з Волинню за золотий стіл Київський, розкол Руської землі та війна «південно-заходу» з «північно-сходом».
Перемога у 1152 році Ізяслава та витіснення Юрія з Києва та Чернігова.
У 1155 році Юрій Довгорукий взяв Київ, відбулося відокремлення Галича від Києва та Волині.
Відбувся розпад у 1156 році Чернігівської та Сіверської земель – домена Святославовичів.
Помер у 1157 році Юрій, відбулося побиття суздальців у Києві, посаженно ростовцями та суздальцями на стіл Андрія.
Мстислав Ізяславович у 1158 році зайняв Київ. Відбулася зміна князів у Києві дуже швидко.
Звільнення у 1159 році Великого князівства Володимирського від Київського та встановлення співуряду в Києві для зменшення протиріч.
Відбувся у 1167 році конфлікт Андрія з Новгородом, було спалено Новий Торг.
Андрій у 1169 році взяв Київ і віддав його на три дні на пограбування.
Невдалий контрнаступ Мстислава у 1170 році на Київ.
Гліб Юрійович у 1171 році отруєний киянами.
Відбулася у 1173 році війна смоленських та рязанських з суздальськими Юрійовичами.
Андрій убитий у 1174 році Кучковичами, Всеволод ІІІ – Велике Гніздо стає князем Північної Русі.
Відбулася боротьба у 1176 році Ростова та Суздалі з Володимиром та їх поразка.
Всеволод у 1177 році переміг та взяв у полон рязанських князів та здійснили їх осліплення.
Відбулася війна у 1178 році з Новгородом та розгром Торжка Святославом Чернігівським.
Роман Волинський у 1195 році виступає проти Рюрика Ростиславовича.
Роман Волинський у 1202 році взяв Київ та розгромив Половців.
Рюрик Ростиславович у 1203 році взяв Київ та пограбував його.
Рязань та Чернігів у 1206 році разом з Половцями виступають проти Всеволода ІІІ. Рязанські князі у 1207 році зраджені своїми племінниками та ув’язнені.
Відбулося у 1208 році покорення Рязані Всеволодом ІІІ, було вбито Ігоровичами галицьких бояр.
Чернігівські Ольговичі у 1210 році просили у Всеволода ІІІ миру.
Князі Ігоровичі у 1211 році повішені у Галичі.
Всеволод ІІІ помер у 1212 році, відпущені на волю рязанські князі та був взятий Київ Мстиславом Смоленським.
Угорщиною та Польщею у 1214 році за договором у Спиши проведено розподіл Галицько-Волинського князівства.
Відбулася у 1215 році боротьба Костянтина Ростовського з Юрієм Володимировичем за спадщину.
Відбулася у 1216 році битва при Липиці, перемогу на якій отримав Костянтин з новгородцями.
Гліб Рязанській у 1217 році заманив у гості своїх братів та убив їх.
Гліб (братовбивця) у 1219 році привів Половців на Рязань, але напад був відбитий. У тому ж році Мстислав взяв Галич.
Відбулася у 1225 році війна Мстислава проти Данила Волинського. Відбулося примирення.
Відбувся у 1229 році похід Михайла Чернігівського з Володимиром Київським на Волинь.
Михайло Чернігівський у 1235 році зайняв Галич за підтримкою бояр, болохівських князів, Половців, Поляків та Угорців.
Монголи у 1240 році взяли Київ.
Таким чином, Велика Древлянська стіна не допомогла ні Древлянській землі, ні Стародавній Русі, бо розсипались вони з середини, у першому випадку з тилу Дніпром прийшли Варяги і тихенько всіх підкорили, а у другому – товкли один одного, палили міста та церкви до тих пір поки у 1240 році прийшов хан Батий й зробив зачистку території після їхньої колотнечі, а вони не згуртувалися, не стали стіною за свою землю, а й після цього ще майже століття продовжували ділити між собою повіти та волості, душити один одного.
Древлянська дружина після смерті Святослава розсипалась до його синів, онуків, правнуків і так далі. Воїни Древлянської дружини стали боярами у них й поселились у стольних містах відповідних князівств. Представника роду Андрієвських я знаходжу Галицько-Володимирському князівстві – це Дмитро Дедько, він же Детко та Датко одним словом дядько князя Андрія Юрійовича Галицького або Волинського.
А тепер декілька слів про останні роки існування Радянського Союзу та ще деякі додаткові причини його розпаду.
Всередині сімдесятих років ЦК КПРС, а точніше його ідеологічний апарат, проаналізував стан сільського господарства за всі роди існування радянської влади й прийшов до висновку, що Радянський Союз через 15 – 20  може розвалитися за рахунок негативів, які накопичились у сільському господарству.
Восени 1976 року результати цього аналізу були оприлюднені на випускних курсах вечірніх університетів марксизму-ленінізму. Оприлюднення зазначених результатів проводили класні лектори ЦК КПРС. Був новий, невиданий до цього за своєю гостротою матеріал, але й лектори були прекрасні, які вкладали його в наші душі.
У цьому циклі лекцій йшла мова, що селяни підтримали партію в боротьбі з внутрішніми і зовнішніми ворогами в період громадянської війни та індустріалізації країни. На думку лектора тут спрацював лозунг «Землю селянам!», але лектор нічого не сказав про другу частину цього лозунгу «А хліб державі!», бо весь післявоєнний період йшла боротьба з селом за цю другу половину лозунгу, весь час експропріюючи хліб у селян до тих пір, поки не була проведена колективізації села. На думку лектора вона була проведена вдало та вчасно за «підтримкою» селян.
Далі йшла мова роль селян у Великій Вітчизняній війні та у відбудові економіки країни після війни. Враховуючи великі заслуги селян у війні та у відбудові економіки для колгоспників була встановлена гарантована грошова оплата праці, але колгоспники по-своєму відреагували на це, вони стали відкладати зароблені гроші на чорний день, тобто на ощадні книжки. Станом на кінець 1975 року на ощадних книжках населення було накопичено понад 300 мільярдів карбованців, з них 70 відсотків на Україні. На всі заходи партії та уряду з покращення життя селян селяни не реагують, а продовжують накопичувати гроші. Туди направляються і покращений одяг та взуття, і побутова техніка, але марно, ніякої реакції з боку селян.
В кінцевому циклі лекцій йшла мова недоліки, які накопичились у сільському господарстві. Основний з них це старіння села. Цей процес продовжує усугублятись, уже більше половини вирощеного врожаю збирається студентами та працівниками промислових підприємств і установ міста. Якщо ближчим часом партія і уряд не знайдуть рішення зазначених проблем, то через 15 – 20 років Радянського Союзу може й не буде. Ще раз нагадаю це було восени 1976 року.
Першими на це відреагували китайці. Вони весною 1977 року опублікували заяву в газеті Сіньхуа, що Радянський Союз не доживе до свого восьми десятиріччя. На що невдовзі ТАРС заявив, що Радянський Союз буде жити вічно.
Для вирішення зазначеної проблеми у 1982 році була проведена бездарна реформа сільського господарства, якою передбачалось створити у кожному союзному та республіканському міністерстві управління сільського господарства. Це було зроблено моментально, бо писати папері ми любимо. За кожним сільськогосподарським підприємством закріплялось до двох або трьох промислових підприємств та установ. Результати не стали довго чекати. На паперах виросла у 1,5 – 2 рази врожайність, приріст м’яса тощо, бо за кожну одиницю приросту продукції стали звітувати 2 – 3 підприємства, а фактична результативність сільського господарства за цей час знижувалась.
Фактично Радянський Союз розвалився 1 грудня 1991 року, тобто через 15 років. Чого так сталося? Чому по мінімальному прогнозу? Прискорення цього процесу сталося, на мій погляд, із-за аварії на Чорнобильській АЕС та адміністративної реформи, яку провели у 1987 році. За цією реформою була проведена централізація функцій управління майже з всіх напрямків промислового виробництва, республікам залишалось управляти лише біля 5 відсотків виробництва промислової продукції.
Аварія на Чорнобильській атомній електростанції вплинула на багато сторін життя України, її сусідів, допомогла розвалити колоса на глиняних ногах, тобто Радянський Союз.
Правду про дійсні причини аварії напевно ніхто ніколи не взнає, а от реконструювати деякі деталі її протікання можна. Чи можна спасти людей від радіаційного опромінення? На мій погляд, така можливість була. У всякому разі значно зменшити кількість населення, що знаходилося в зоні.
25 квітня 1986 року об 11 годині дня з залізничної платформи Академмістечко я виїхав електричкою в місто Малин, що знаходиться на північному заході Житомирської області. Через одну зупинку нас затримали для пропуску ешелону з технікою для дезактивації техніки й людей після ядерних вибухів та технікою для проведення радіаційної розвідки. По дорозі до станції Немішаєво нас обігнало всього чотири таких ешелонів. Потім ми їх побачили в тупиках залізничних зупинок Загальці, Спартак, Піски та Тетерев. В зазначених тупиках вони знаходилися майже рік. На шлях, який електричка долає у нормальному режимі за годину й двадцять хвилин, було затрачено шість годин.
Таким чином, що може статися нештатна ситуація на Чорнобильській АЕС певний круг керівних осіб знав неменше як за добу до її скоєння, якщо ця техніка знаходилися в Києві або Київській області, а якщо за її межами – то 2 – 3 доби. Треба ж було мати час, щоб зібрати необхідну кількість порожняку, підготовити його та загрузити технікою, укомплектувати необхідними спеціалістами та на дорогу до станції призначення. Виходячи з зазначеного, можна зробити висновок, що певний резерв часу для евакуації людей був, але ним чогось не скористалися.
Ліквідація аварія потребувала значних витрат праці та фінансових і матеріальних ресурсів, зупинки виробничих потужностей, що й прискорило розвал Радянського Союзу.
Адміністративна реформа 1987 року розрушила рівновагу в галузі управління народним господарством. Так, у республіканських органах державного управління залишились всі обов’язки, а от права були централізовані. Це привело до того, що республіканським управлінцям було не цікаво підтримувати заходи, які пропонував центр, а це теж стало додатковим важелем для розвалу Радянського Союзу, свого роду його прискорювачем.

Advertisements