Позначки


Одна з переселенських вулиць в Кривому Озері, 2012 р. Фото: Зоряна Свистович

Автор: Ольга Самборська, Берлін-Скородне-Криве Озеро

Відстань, яка віддаляє Скородне з Лютовищами і Кривим Озером, становить 785 км і приблизно 12 годин часу в дорозі легковою машиною. Для мешканців Скородного і Лютовищ, яких в 1951 році було насильно  переселено в Миколаївську облаасть України, дорога з Бескидів в степи стала дорогою в один кінець. Мало хто з них дожив  до часу постсовєтської відлиги, щоб після 40 років розлуки з рідними місцями знову вклякнути на рідній землі поміж гір і смерек. Та для тих, кому руїна Залізної завіси дозволила ступити на скороденську межу в 90-ті роки минулого століття, в новому відліку часу 2000-их років доводиться долати нову завісу, шангенську. Коли кордон Європейського Союзу посунувся на межу Україна-Польща, відвідини полишених в 1951 році земель стали знову проблематичними. Старшим за віком переселенцям вже не вистачає здоров’я проходити через всі бюрократичні лабіринти оформлення віз. Не всім і по кишені далека поїздка. Потяг до рідної землі і до сьогодні не залишає цих несправедливо покараних ні в чому невинних людей. Ми зустрілися з багатьма з них, щоб довідатись яке значення має для них іх культура, їх історія і їх доля переселенців. Інтерв’ю з колишніми мешканцями Бескидів  ввійдуть до документального фільму “Забуті мешканці Бескидів”. А поки подаємо фоторепортаж про наші відвідини Кривого Озера і його мешканців-переселенців. 

В 2012 році селище міського типу Криве Озеро святкує своє 250-річчя. З цих 250-ти 200 років Криве Озеро було українсько-єврейським містечком. В 30-ті роки спустошене голодомором і виснажене Другою світовою війною в 50-тих роках воно було заселене гірським населенням з Бескидів, зокрема, мешканцями сіл Скородне і Лютовищ. Найбезгуздіший сталінський експеримент підняття півдня України одним кінцем і позбавлення патріотичного духу гірсько-лісової частини Дрогобицької області другим зломив життя тисячам людей, які в мить укладання  договору про обмін територіями з Польщею в 1951 році з аборигенів Бескидів перетворилися на переселенців.

Багато з них не витримувало нових умов проживання. Виснажені розлукою з рідним селом, знеслаблені спекотним степом, вони повмирали вже в перші роки після переселення. Так не стало в мене особисто моїх двох бабусь і діда з маминого боку. 

А дід Самборський Іван помер під час Другої Світової війни в Лютовищах. Він був важко хворий на серце і мусів постійно брати ліки від серця у місцевій аптеці. Коли ж фашисти ввійшли в Лютовища, то перше,  що зробили, це знищили там єврейське населення. Таким чином загинули власники місцевої аптеки. А мій дідо залишився без ліків і невдовзі помер від захвату серця. Жодному з моїх прадідів не довелось перейти  60-річний рубіж в житті. Вони залишили на чужій землі великі родини по шестеро і восьмеро дітей в кожній, в яких найстарші  діти мусіли піднімати на ноги менших. А було тим старшим по 14-17 років. Так було не лише в нашій родині. Але пройшли витривалість часом і діти. Вони повивчалися і самі поспиналися на ноги, так ніколи і відвідавши край, до якого привели їх на світ батьки.

Мої мама і тато померли в 90-ті роки в такому самому віці як і їх батьки, закриваючи родинний цикл на місцевому цвинтарі в Кривому Озері. А могила діда з Лютовищ так і віднайдена до сьогодні. Знаємо, що його прах покоїться на католицькому цвинтарі в Лютовищах. Я обійшла весь цвинтар вздовж і впоперек, могили діда так і не знайшла. Десятки років його могилку ніхто не відвідував. Можливо стерта та могила вітрами і роками.  Нам залишається на разі ставити свічку пам’яті біля хреста спільної могили загиблим в Лютовищах. І тільки тепер, коли я живу далеко від Кривого Озера, тепер вже моєї домівки, я розумію, як важко усвідомлювати, що могила твої батьків знаходить сотні кілометрів від тебе. І як було скороднянам пережити розлучення навіки з рештками своїх батьків і дідів, які залишилися осиротілими на цвинтарі в польському Скородному.

Крім того,  вже нам, онукам, доводиться відтворювати з пам’яті тих, хто здолав 80-річний рубіж, історію і культуру вкраденого в 1951 році краю в Бескидах.

Саме з цією метою ми відвідали старших за віком людей, які памя’тають не лише переселення 1951 року, але і їх життя в Скородному і Лютовищах. Нам хотілося знати все: як вони жили, чим забавлялися, чому раділи і чим страждали. Великою знахідкою для нас стали ті, кого ми зустріли в Кривому Озері. Надзвичайним здивуванням для нас було те, що незважаючи на свій понад вісімдесятирічний вік, ці люди могли відтворити своє життя в Бескидах до найменших подробиць так ніби вони залишили гірських край потоків і чар тільки вчора. Іноді думалось, що ці люди мають якийсь космічний розум і таку ж пам’ять. Ми бачили перед собою молоді блискучі очі, через які виливалася щира і тепла душа горянина.

Вже з першої хвилини зусрічі люди нам бажали всього доброго. Так само і при розлучені. Ця традиція вітання вже давно загублена в сучасній цивілізації. “Най ти буде все добре, дитинойко” або “Най Бог посилат ті щистя і здоров”я” – чули багато разів. Зазвичай, таке чуєш дуже рідко, а шкода, бо так тепло робилося після спілкування з цими старшими  людьми з минулого, яке ніяк не хоче признатися бути своїм. Ми ж хотіли знати свою історію.

Родина Воляр, фото з архіву Катерини Воляр, Криве Озеро, 2012 р.

Найкраще ввела нас в бутність Скородного Воляр Катерина Василівна, з дому Стець, по-вуличному Гриндийова. Чоловік пані Катерини Воляр Петро довгий час був церковним старостою в старій церкві “на тій стороні”, тобто в сусідньому з Кривим Озером містечку. Далеко було переселенцям ходити до тієї церкви. Пану Петрові Воляру  належить заслуга відкриття української церкви в Кривому Озері в 1990 році, яка діє і по цей день.

Маючи з дитинства добру пам’ять, пані Катерина детально розповіла нам про свої молоді роки в Скородному, про те, як бачила на свої очі Ковпака і хто такі були бандити в лісі і чим вони відрізнялися від справжніх бійців УПА, які після війни в 1945 році залишили Україну. Пам’ятає вона всі справедливі і несправедливі злочини як совєтської влади, так і української з лісу. Не раз з’являлося на її устах прізвисько одного з лісових: “Дунай”. Пані Катерина напам’ять перерахувала нам всіх мешканців Скородного до 1951 року так як вони жили в Скородному, хата за хатою. А це не мало-небагато понад 200 дворів. В свої 82 роки пані Катерина ще вишиває і показала нам чудову колекцію ікон, обрамлених власною вишивкою.

Греко-католицький образ, привезений зі Скородного, в родині Воляр,2012 р. Фото: Зоряна Свистович

Воляр Катерина Василівна, 2012 р. Криве Озеро. Фото: Зоряна Свистович

Одноліткою мого батька є Бахур Марія Іванівна, з дому Лисканич (по–вуличному Іванчикова). Мені вдалося віднайти стару світлину, де пані Марія і мій батько в школі в Лютовищах в 1944 році.

Фото з архіву Марії Бахур: діти зі Скородного і Лютовищ в школі, 1944 р. Копія: Ольга Самборська, 2012 р.

Пані Марія приємно згадувала дитинство своє в Скородному. Зауважила, що стільки веселощів, скільки мали молоді скородняни тоді, вона вже більше не мала. Молодь збиралася на вечірки, бали. Тарцювали, пряли, вишивали. Кожен мав своє заняття. Традиції вживання алкоголю в Скородному не було. Якщо і пили горілку, то виключно на весіллях або похоронах, коли староста одним наперсточком розливав кожному відміряну кількість алкоголю. Весело було і без горілки, а горе запивали не алкоголем, але підтримкою одні одних.
 Батько Марії Іван

Лисканич Іван з дружиною народжені в Скородному. Фото з архіву Марії Бахур,

вмів грати на скрипці і змагався з іншими сільськими скрипалями у віртуозносці. Легенда говорить, що йому навіть довелося звернутися за допомогою до церкви, щоб захистити свої струни від іншого скрипаля-чародійника, який міг поглядом порвати струни на скрипці конкурента. Мені вдалося віднайти ту скрипку, яка була душею переселенців після переселення.
 

Скрипка, яка веселила насильновиселених з Бескид. Фото: Зоряна Свистович

 Ні для нікого не було таємницею, що наші переселенці відрізнялися життєвою бадьорістю, завзятістю до роботи і неабиякою веселістю. В їх руках  все “горіло”. Достатньо тільки зайти в затишну хату Марії Бахур і ви відчуєте наснагу до рідної культури, її святинь, до вишивання. Тут все у вишитій геометрії.

Накидка на крісло, вишита Марією Бахур, Криве Озеро. ФОТО: Зоряна Свистович

Вишиті Марією Бахур гардини, Криве Озеро, 2012 р. Фото: Зоряна Свистович

Пані Марія вже навіть вишила собі одіж насмерть згідно скороденській традиції піклування про потойбічне і про минуле, і про майбутнє. Стіни її хати прикрашають образи, привезені її батьками зі Скородного.
 
Імперія совєтського зла на півдні України поступово висмоктувала з людей ту радість, яку вони привезли з собою з гір. Та не все змогла висмоктати. Це доводить приклад надзвичайної жінки зі Скородного: Наталії Данилівни Маройко. Душею цілого поселення, зокрема одного його крила Калантирки (так називалася частина поселення з Бескидів біля Кривого Озера) була і є пані Наталька. Скільки разів була вона свашкою на весіллях, скільки разів була за головну кухарку, то вже і не перелічити. Пані Наталька цілий вечір ладкувала нам бескидські  весільни ладканки, згадувала обрядові і патріотичні пісні. І кінця-краю не було тому ладканню-співанню. А коли ніч накрила нашу вечірку темрявою і ми почали прощатися, то я відчула неабияке духовне очищення. Це було так ніби напитися чистої джерельної води від гірського потоку. Це джерело культури, з якого ми п’ємо нашу духовну воду, ні в яку разі не має висохнути. Ми пообіцяли приїхати до пані Наталі іще раз, щоб згасити нашу справу за культурним, за духовних наших батьків з Бескидів.

Маройко Наталя Данилівна, Криве Озеро, 2012 рік. Фото: Зоряна Свистович

Образи зі Скородного, привезені до Кривого Озера під час насильного виселення 1951 року родиною Лисканичів. Фото: Зоряна Свистович

Вишивка роботи Марії Бахур, Криве Озеро, 2012 р, Фото: Зоряна Свистович

Бахур Марія Іванівна, Криве Озеро, 2012 р. Фото: Зоряна Свистович

 
Найстаршою мешканкою Волощино (так називається містечко-сателіт Кривого Озера, куди поселели насильно переселених з Бескидів, аналог Калантирки) є моя нанашка (хресна мати) Марія Василівна Васьків, з дому Волошанівська. На її вік, який вже добігає 90 років, вона ясно пам’ятає все про Скородне, до найдрібніших деталей. Пам’ятає і може відтворити ті пісні, які співали в Скородному, і оповісти про буденності, якими жили скородняни. Так само з осторогою згадувалв “лісових”, від рук яких безвинно загинуло багато скороднян, хто працював з “совітами”. А останні в свою чергу мордували тих, кого підозрювали в підтримці “лісових”. Так і жили тоді люди в страху і від лісу, і від влади, яка постійно змінювалась. Люди ж просто хотіли жити, ростити хліб і дітей.
Марія Василівна показала нам стару світлину в рамці з її весілля в Скородному, яке відбулося в останній день перед насильною депортацією 1951 року. Молоді спішили побратися, бо не знали, що чекає їх в далекій дорозі. 

Фото молодої родини Васьків зі Скородного.

 

Васьків Марія Василівна пригадує своє весілля в останній день перед виселенням, Криве Озеро, 2012 р. Фото: Зоряна Свистович

Її розповіді доповнили сусідки, які радо приєдналися до нашого кола: Стець Ганна Михайлівна і Бахур Марія Іванівна.

Михайло Васьків прощається з образом зі Скородного, якого вирішили подарувати музею переселенців з Бескидів в Кривому Озері, 2012 р.

Чоловік Марії Василівни Михайло Степанович із-за важкої хвороби не зміг приєднатися повноцінно до розмови, але його душа завжди реагувала, коли він споглядав, як жінки оповідали ту чи іншу скороденську історію. Коли я запитала їх як же називали вас там чи як вони самі себе називали в Бескидах  (бойки, галичани чи ще якось), то у відповідь почула однозначне: ні в якому разі не бойки. Бойки тоді було звичайним прізвиськом, яке вживали для образи один одного (очевидно на кшталт сьогоднішнього хохол чи кацап). ” Ти – бойко або ти – лемко” вживалося між собою, коли хотіли підкреслити якусь ухильність від правила особи. З пояснень стало зрозуміло, що мешканці Скородного не поспішали ототожнювати з якоюсь великою групою в регіоні, бо розуміли вони в найбільшому етнічному вимірі себе як галичани. Як потрапило образливе “бойки” до наукового словника, залишається великою загадкою. Очевидно комусь вигідно обізвати цю велику групу населення з Бескидів у свій далекий від народного спосіб, щоб стати їх керманичим чи речником на зразок малих речників великих народів. До якого ж народу належать мешканці Бескидів – питання для великого дослідження. На разі чоловік пані Катерини поставив крапку в нашому екскурсі до етнічної назви скороденців: руснаки казали, зауважив він.

На фото зліва направо: Анастасія Васьків, Стець Ганна Михайлівна, Бахур Марія Іванівна, Васьків Марія Василівна і Ольга Самборська, Криве Озеро, 2012 р. Фото: Зоряна Свистович

Родина  Васьків все життя пропрацювала в місцему колгоспі “Заповіти Ілліча”. Про їх минуле нагадують пожовтілі фотокрафії в родинному альбомі як і їх пожовтілі в памя’ті спогади про вічнозелене Скородне ніколи не зав’януть .

Зараз мої нанашки живуть біля дочки Анастасії в м. Кіровоград, де вона доглядає за їхньою старістю. На літо ж вона привозить їх в Криве Озеро до рідної хати.  Ця хата має неабияке значення для постарілих волощанських скороднян. Діти думали навіть продати хату, але у батька відразу погіршало здоров’я, тому від цієї ідеї відразу відмовились. Це так ніби для людей, які одного разу пережили втрату дому, втрата наступного є неабияким переживанням. Одна рана накладається на іншу, яка ніколи не заживає.

На наступний день після нашого інтерв’ю  родина Васьків мусіли відїхати до Кіровограду. “Скільки плачу було!”- зауважила свідок їх відїзду. А скільки плачу було в Скороднім, коли домівки залишали назавжди, думалося нам.

Подібна історія трапилася і з чоловіком нашої попередньої співрозмовниці Катерини Воляр . На кінець життя старі Воляри віддали свою хату дітям, а собі придбали іншу, на тій самій вулиці. Незабаром Петро Воляр важко захворів та так, що діти вже не вірили в його одужання. Забрали його важкохворого до рідної хати на останні дні мовби. І тут ожив наш пан Петро і ще довший час прожив біля дітей. Таку цілющу силу має це людське Домів!

З кожним з наших співрозмовників ми мали довгі і цікаві інтерв’ю, які неможливо викласти в короткому репортажі. Єдине важливе ми зрозуміли як підсумок до всіх розмов: у кожного було і залишилося почуття святого ставлення до України. Це було дуже давнє наболіле відчуття на зразок того, яке мали ще мешканці старої Європи, кожен нарід мріючи про свою країну. В мене навіть склалося враження, що ця Україна, вірніше, Край, Країна, є дещо інше, що розуміємо ми – консумери мейнстрімного медіа-простору. Це той край, можливо скороденський, а можливо і той, який вони полишили тисячу років, принісши свою культури в Бескиди? Щоб це зрозуміти, потрібно тієї культури надпити, скоштувати її на смак. А відтак ще живі ті, хто цей скарб тримає при собі. Скарб духовної спадковості краю. Краю з назвою Домів.

Далі буде.