Видавник:

Видавництво “Rewasz”, 05-800 Pruszków, skr. poczt. 174, тел. (22) 798-33-84, факс (22) 798-60-30 е-пошта: rewasz@rewasz.com.pl http://www.rewasz.com.pl

Зміст

Вступ.………………………………………………………………………………………………………………… 5 Деканат Балігородський…………………………………………………………………………………. 19 Деканат Тіснянський………………………………………………………………………………………..52 Деканат Ліській……………………………………………………………………………………………… . 84 Деканат Літовищанський…………………………………………………………………………… …115 Деканат Лупківський……………………………………………………………………………………..160 Деканат Турківський……………………………………………………………………………………….192 Деканат Устріцький…………………………………………………………………………………………218 Деканат Жукотинський…………………………………………………………………………………..248 Бібліографія……………………………………………………………………………………………………..270 Джерела світлин …………………………………………………………………………………………….274 Покажчик місцевости……………………………………………………………………………………..276

Спокон віків церкви у Бескидах становили невідлучний елемент крайобразу цих земель у горах Карпатах. Їх неповторна архітектура належить до найцікавіших явищ ув европейській культурі. Характерною рисою автохтонів-русинів, вірних східного грецького обряду було прагнення будувати церкви чи не в кожному селі. Завдяки цьому постали сотні невеликих церков, як правило деревляних, які будували ся руками місцевих майстрів. Кожна з тих церковиць являла собою оригінальний витвір сільського будівництва.

Заміром нашим є представити спис церков з терену давньої греко-католицької Дієцезії Перемиської, а докладніше тої її частини, яка сьогодні перебуває у сучасних політичних кордонах Польщі. Взялись ми за цю область земель з тої причини, що в період повоєнний (1944-1956) саме тут було найбільше знищено церков. З близько 650 церков, що існували станом на 1945 рік сьогодні лишилось заледве 300. Нищення церков греко-католицьких було частиною більш широкої операції з депортації української людності з теренів Закерзоння, яка провадилася в роках 1944-1947/51. За час тих депортацій здепортовано було близько 500 тисяч Українців, а ще близько 150 тисяч було розпорошено на так звані Зємі Одзисканє (повернуті землі). Після депортації української людности у Бескидах залишилися сотні спустошених сел. Майже в кожному селі стояла церква. В роках 1947-1956 провадилась планова акція з розбирання забудов по тих селах. На обширах давнього воєводства Ряшівського розібрано по тому близько 300 церков, при цьому нищилося і розкрадлося їхнє внутрішнє оснащення і предмети релігійного культу. Після 1956 року знищено було ще 50 церков. Ті церкви, котрі вціліли до сьогодні у своїй переважній більшості було позбавлено давнього вигляду (як правило перебудовано на римські костели). Тілька невелика частка церков потрапила до музеїв. Більшість ікон і предметів релігійного культу було розкрадено або знищено.

В кількох наступних томах опишемо церкви з обширу Бескиду Сандецького, Низького, Бескидів Східних, Погір’я і терену між Перемишлем і Любачевим, використовуючи передвоєнний поділ Перемиської епархії на деканати.

Ця книга містить опис 8 деканатів: – балігородського; – тіснянського; – ліського;

– літовищанського; – лупківського; – турківського; – устрицького;

– жукотинського.

В основному це є опис обширу Бескидів Східних (у польській літературі з 1938 року- Бєщади), котрі з 1944 року лежать в кордонах сучасної політичної території Польщі, але не тільки. Більша частина деканатів турківського і жукотинського знаходиться на території сучасних кордонів України. Оскільки ці терени досить часто відвідуються польськими туристами в нинішньому виданні включили ми також опис всіх церков і з цих деканатів.

Обшир описуваних нами земель до 1340 року був у кордонах Руси, мешканці якої прийняли хрещення у східному обряді. Навіть після прилучення цих земель до Польщі після 1340 року структура релігійного визнання серед місцевого люду не змінилася аж до депортацій 1946-1947/51 років. Після Берестейської Унії 1596 року вірних східного обряду стали називати греко-католиками.

На жаль не збереглося документів про церкви, які будувалися в цих теренах у часи давньої Руси-України до 1340 року. Але можемо припустити, що з’являлися вони одночасно із закладанням сіл в околицях Сянока і Ліська. Усна ж традиція повідомляє про церкву у Великополі, яка існувала вже з першої половини 15 ст. (1400-1450).

4

Найдавніші письмові акти, що збереглися, в яких згадуються відомости про церкви, датовано першою половиною 15 ст. (1400-1450). Згадуються в тих актах церкви в Березці (1444) і Вільшаниці (1447). З другої половни 15 ст. (1451-1499) є відомости про церкви у Загошів’ї (1463), Великополі (1482), Щавнім (1492) і Райськім (1493). В тей же час згаданий є монастир у с. Терка (1489). Також існував монастир у Головецьку Долішнім. Можна також припустити, що існувала вже тоді церква й у Турці.

16 століття приносить нам більше письмових джерел і відомостей. В роках 1507-1530 (по сучасній польській стороні кордону) згадано існування 32 церков східного грецького обряду, тобто українських. У гірських селах були то церкви в Березці, Поляні, Радощицях, Ступосянах, Телешниці, Терці, Творильнім, Волі Миговій, Вовковиї, Загошів’ї. По теперішній українській стороні кордону на обширі пізніших деканатів Турківського і Жукотинського в 16 ст. існувало 19 церков східного грецького обряду.

Як виглядали найстарші бескидські церкви?

Не є легко нам сьогодні відповісти на це запитання. Але напевно можна стверджувати, що майже всі вони були дерев’яні. Найстарша церква східного грецького обряду по теперішній польській стороні кордону, котра зберіглася до наших днів, постала у глибині гір в Хревті 1670 року. Подібна до церкви у Хревті є церква в Головецьку Долішнім (по українській стороні теперішнього кордону), котра постала, можна припустити, з 17 ст.. Відомости про існування церков, що постали раніше, ми маємо хіба з нечисленних описів та зображень, що походять з 15 ст. та 16 ст. В ті часи домінуючим типом церкви від Бескиду Сандецького аж по Чорну гору була тридільна в плані будова церкви, котру було увінчано окремими банями у формі ламаних чотирисхилих дахів.

Отже можна припустити, що у 15-16 ст. саме так виглядали бескидські церкви. Той тип церкви презентувала церква у Хревті. Очевидно, що церкви мали також і двосхилі, конькові дахи. Найстаршою знаною нам церквою такого типу є церква в Ліську, котра походить з 1575 року. По українській стороні теперішнього кордону найстаршою і що важливо вцілілою до наших днів є церква в Ільнику Запросткому. Збудовано її було ймовірно на початку 16 ст. Унікальність тої церкви випливає не тільки з її віку, а й з того, що будівля та є мурована (стіни і склепіння). З деревини виконано тільки елементи даху.

Більшість сіл у Бескидах закладалося на праві волоськім. Документ локаційний на закладення такого села вимагав між иншим і утримання церкви і священика. В період 1600-1650 років постали остатні села в Бескидах. Тоді усталилась мережа парафіяльна, котра існувала з малими змінами аж до депортацій української людности в роках 1946- 47/51. В період з 1650 до 1930 року постало іще кільканадцять церков. Наприклад, церкву у Лікті було збудовано 1737 року, а в Душатині – 1925 року.

Як правило, церкви ставили на пагорбах, котрі височили на місцевістю і часто мали ще й оборонне значення. На раз вибраному місці будовано було наступні новіші церкви. Дуже рідко, але таке бувало, що наступну, новішу церкву будували на іншому місці. Так в Смільнику (1791) та Жолобку (1830). Навколо церкви висаджували дерева, а цвинтар огороджували дерев’яною або мурованою загорожою з ворітьми. В 1780-х роках згідно австрійських адміністративних указів цвинтарі заборонялось утворювати безпосередньо коло стін церкви. Як правило закладали їх відразу за огорожею церквоного цвинтаря або рідше на краю села.

Навіть у роки другої світової війни і під час боїв з УПА було знищено лише кілька церков і то головно від рук комуністів, а не від УПА. Масове нищення і розбирання будівель церков було вчинено польською комуністичною владою в повоєнний час в роках 1948- 1956 відразу після депортації української людности. Тоді ж розібрано було і хати, що стояли у більшости тодішніх сіл у Бескидах. В північній частині Бескидів у селах, де поміж українського було й польське місцеве населення будівлі церков було перебудовано під костели. Але не завжди таке вдавалося зробити через перешкоди комуністичної влади, котра не толерувала релігійній справі навіть римо-католикам

5

полякам. У роки 1960-1965 кільканадцять таких костелів було відібрано у вірних і розібрано. Ті, котрі вціліли, було повернуто римо-католикам наприкінці 1970-х років (1977-1979). У селах, в яких було організовано владою ПГРи (щось на кшталт колгоспів) будівлі використовувались як склади, що доводило ті будівлі до цілковитої руїни. На українській стороні сучасного кордону доля церков не була такою драматичною, як по польській стороні, тому що мали ті церкви весь час своїх природніх опікунів, котрих не було масово депортовано, як на польській стороні.

У ті часи Україна була під владою Москви. 1946 року московська влада заборонила українську греко-католицьку церкву. Внаслідок цього частину церков було замкнено, а частину переведено на православ’я. Хоча комуністична влада в СССР і не толерувала релігії, але такого варварського нищення церков на Західній Україні не було, як то було по польській стороні на Землях Закерзоння, коли було розібрано 300 церков. Правда, слід сказати, що на східній Україні у 1920-1930-х роках більшовики провели масове варварське нищення церков.

Станом на 1939 рік на описуваному в цій книзі терені існувало 180 церков і каплиць (по польській стороні повоєнного кордону). На початку 2004 року збереглося їх 54, в руїні було 6, перенесено на інше місце 4 церкви, при чому 2 з них перенесено за межі описуваного тут обширу. Тільки три церкви перебувають тепер у правдивих власників, себто греко-католиків. Є то святині у Реп’яді, Устріках Долішніх, Великополю. Чотири церкви використовуються вірними православної церкви (Дзюрдзів, Команча, Щавне, Туринське), а чотири не мають користувачів. Инші церкви, що вціліли служать тепер як костели римо-католицькі. Після 1945 року вдалося вибудувати тільки чотири черкви: у Явірнику, Команчі, Мокрім і Височанах. Всі вони постали в роках 1985-2000.

По українській стороні повоєнного кордону на теренах деканатів турківського, устріцького, жукотинського збереглося напевно 35 церков (в тому числі одна в руїні) і 6 правдоподібно. Більшу частину з них було зведено ще до другої світової війни. Знищення зазнало 6 церков, головно через безпосередню близькість нового повоєнного кордону між Польщею та СССР. Винятком стала лише церква у с. Соколики Горішні, в якому церкву до 1990 року використовували як стайню місцеві прикордонники. Майже всі церкви, що вціліли протягом панування совітської влади в Україні, перебувають у віданні православної церкви. Більша частина належить до Української Православної Церкви Києвського патріярхату, а менша до Української Автокефальної Православної Церкви. Зовсім трохи з них до Української Греко-католицької Церкви (УГКЦ), оскільки з 1991 року вийшла вона з підпілля.

Внутрішнє оздоблення вцілілих церков збереглося різною мірою. По польській стороні сучасного кордону в 13 церквах іконостаси старі ще збереглися, в частині некомплектні. У ще чотирьох можна бачити лише фрагменти. З церков, що перебувають тепер по польській стороні сучасного кордону зникло близько 7 тисяч ікон!!!, багато предметів літургійних, стародруків, парафіяльних метрик. В музеях польських сьогодні можна зустріти тільки малу частину того майна. Більшу частину церковного майна було розграблено або знищено поляками відразу після депортації української людности 1947 року. А треба пам’ятати, що в церквах по Бескидах дуже багато ікон походили з 15-16 ст. і то не було рідкістю.

По стороні українській сучасного кордону збереглися майже всі ікони, але більша частина з них має походження 1950-1999 років. Більшість з тих ікон зазнало відновлення, що їх виконували місцеві майстри-маляри. Складно тепер вияснити які ікони під тими новими мальовидлами криють давніші шари давніх ікон, а які являють собою просто сучасного походження ікону, котра наслідує давні традиції іконопису.

Усередені церков часто обшитих фанерою постало багато сучасних розписів, що не являють собою культурної цінности. Можна припустити, що під тою фанерою криються на стінах старі розписи. За останні 15 років українські церкви із зовнішньої сторони було обшито бляхою і то не тільки дах, а й навіть стіни. В деяких парафіях стіни обшито навіть сайдингом (пластикова вагонка). Окрім того, що така обшивка візуально псує природній вигляд церкви, котра спокон віку вкривалася ґонтом, а й також можна припустити, що деревина стін, котру позбавлено природньої вентиляції, невдовзі зазнає

6

руйнації від грибка, плісняви та сирости. Державні служби нагляду за реставраціями не мають влади над спонтанним рухом з ремонту та відновлення церков їхніми вірними.

Повоєнні розбирання церков, що їх чинила по польській стороні сучасного кордону комуністична влада, виконувались без жодного документування. Тому сьогодні часто ми не знаємо як виглядала третина тих церков. Через це наші знання про архітектуру бескидських церков довоєнного періоду є і напевно залишатимуться неповними.

На підставі матеріялів, що збереглися, можемо твердити, що у південно-східній частині Бескидів описуваного нами обширу домінував бойківський тип церкви. Архітектура бойківської церкви являла собою тридільну святиню, тобто складалася з трьох вінців- зрубів. Звінчення мали кілька заломів, кількість яких була від одного до трьох. Будівлю церкви оточував карнизовий дашок, що спирався на балках.

Церква бойківського типу вигляда майже так само, як виглядали описувані тут бескидські церкви в 15-16 ст. В дійсності Бойківщина була єдиним обширом у Бескидах, де отой давній тип церков будувався аж до початку 20 ст. Поза тереном Бойківщини у 20 ст. майже не стрічалося церков будованих в традиціях 15-16 ст. Тому дослідники й нарекли той тип церков з 15-16 ст. бойківським типом. По польській стороні сучасного кордону церкви такого бойківського типу постали в Хревтю (1670), Царинськім (1775), Беньовій (1779), Ступосянах (1787), Соколиках Горішніх (1791), Смільнику над Сяном (1791), Бережках (18 ст.?), Буківцю (1824), Волосатому (1837), Смереку (1875), Берегах Горішніх (1879). З названих церков уціліла тільки одна – церква у Смільнику над Сяном, котру було збудовано 1791 року.

По стороні українській сучасного кордону церкви бойківського типу або так званого архаїчного можна побачити щонайменше в двадцяти селах. Відаємо також про існування п’яти церков цього типу розібраних у зв’язку з будуванням нових святинь. Бойківський тип церков домінував на цих теренах аж до кінця 19 ст початку 20 ст. Класичними прикладами церков бойківського типу, що збереглися є три церкви у Турці, котрі походять з 18 ст. Напевно 17 ст. сягає побудова церкви у в Головецьку Долішнім.

Красивою гармонійною будовою вирізняється святиня в Гвоздцю (1791). Дуже цікавим об’єктом є мурована церква в Ільнику Запросткім увінчана дерев’яним чотирисхилим дахом. Правдоподібно походить вона з 1512 року. Архаїчні, унікальні архітектурні форми має церква в с. Вовче Долішнє. Презентує вона будівельний конструктив характерний для 17-18 ст. Десять церков бойківського типу, котрі вціліли до сьогодні, постали в роках 1875-1928. Це доводить нечувану живучість традиційних форм будівництва, що спирались на середньовічні взірці.

На польській стороні сучасного кордону описуваного тут терену, аж по Великий Діл на заході, найбільш часто стрічались церкви тридільного типу накриті коньковим двосхилим дахом. Можна було також зустріти святині дводільні і навіть однопросторові. В районі між Ліськом і Устріками Долішніми церкви такого типу зі сторони входу мали прибудовану вежу. Треба однак зауважити, що майже всі церкви такого типу (з вежою при вході і однопросторові) постали в 19 ст., з них понад 60% в період 1800-1850 років. Таке часте повторення однакового архітектурного стилю, чужого місцевій будівельній традиції, наводить на припущення, що стиль тей був впроваджений австрійською адміністрацією [з 1775 року ці терени увійшли до складу Австрійської імперії Габсбургів].

Адже вже в першій половині 18 ст. австрійські архітектори опрацювали концепцію проекту недорогого мурованого сільського костелу, званої Landspharkirche.

Цей же проект було швидко адаптовано до потреб будованих святинь православних в Сербії і уніятських на Словаччині. Згідно з тим каноном постала в роках 1752-1759 церква монастирська в Красному Броді коло Гуменного, відома численним пілігримам, що прибували з північної сторони Карпат. Після прилучення Галичини до Австро- Угорщини 1775 року з ініціятиви австрійськго імператора Йозефа II, котрий правив у роках 1780-90, почали будувати муровані сільські церкви на новоприєднаних землях у ширших масштабах. Проекти виробляли віденські архітектори з установи

7

Obernhofbaudirektion. Їхня праця полягала у відтворенні типових проектів часів імператриці Марії Терезії, часто із значним спрощенням архітектурних деталей. Віденську будівельну штаб-квартиру у провінціях монархії представляли земельні будівельні органи (Landesbauämter), а також циркулярні будівельні уряди. Архітектори, котрі в них працювали, використовували креслення вироблені у Відні як взірці для своїх проектів часто копіюючи їх з мінімальними змінами.

У Бескидах в період 1800-1850 років зведено кілька мурованих церков, архітектура яких дублювала віденський будівельний проект Landspharkirche. Відрізняються вони між собою способом встановлення вежі при вході. В одних вона є надбудована над фасадом і втоплена у дах. Наприклад, так збудовано у місцевостях Лопенька (≈1815), Чашин (1835), Лісько (1837), Криве над Сяном (1842). По українській стороні сучасного кордону так збудовано церкви у Яблінці Нижній (1810) і Грозьовій (1817).

В инших вежу прибудовано впритул до фасадної стіни, де є розміщений вхід до церкви як окрему конструкцію з власним фундаментом. Так є збудовані церкви у с. Середнє Велике (1810), Тернова Горішня (1817), Ославиця (1821), Гільське (1820), Лукове (1829). До австрійських взірців церков збудованих без таких веж на цих теренах є церкви у с. Задвижень (≈18 ст), Жерниця Вишня (1800), Телешниця Сянна (1828).

В бідніших парафіях, а таких у Бескидах було чимало, будували нові церкви з деревини, дотримуючись схеми будівльного проекту Landspharkirche. До сьогодні вціліли дерев’яні церкви з коньковим дахом у Бандрові (1882), Берегах Долішніх (1844), Бережниці Вишній (1830), Безмиговій (1830), Чорній Горішній (1834), Горянці (1838), Лодині (1862), Монастирцю (1818), Орельцю (1754), Пашовій (≈18 ст.), Поляні (1790 ?), Рябому (1858), Радощицях (1868), Раковій (18 ст.), Руденці (1843), Стефковій (1840), Щавнім (1888), Устяновій (1792), Жолобку (1830). По українській стороні сучасного кордону подібну церкву можна бачити у Туречках Вижних (1890).

На захід від Великого Діла в долині річок Ослава та Ославиця виник тип церков, званий східно-лемківськім. Її стандартним прикладом є збудована у роках 1801-1803 дерев’яна церква у Туринськім. Повторює вона архітектуру в селі Гуменне по словацький бік кордону. З Гуменним села над Ославою сполучені трактом, котрий іде через перевал Бескид над Радощицями. Святиня в Гуменнім має поперечний неф, крила котрого закінчуються як і вівтар, абсидами. Дахи церкви вінчають п’ять барокових бань. Шоста центральна баня є найбільш вражаюча. Будівля дерев’яної церкви в Туринськім являє собою унікальну споруду і не має собі подібних серед инших дерев’яних церков на описуваних нами теренах. Найближчі до неї є дві церкви збудовані в сусідніх селах Команчі (1805) і Реп’яді (1824). Ці три церкви являють собою видатну пам’ятку дерев’яної церковної архітектури. Є то святині подовжені в плані, в котрих кожну з трьох частин накрито окремою цибулястою банею, під кожною є віконечка для денного світла. Коло кожної з церков стоять окремо стовбчаті дзвіниці зі стінами, що злегка сходяться до вершини і вінчаються подібними цибулястими банями з віконечками для світла.

Місцева церковна архітектура описуваного нами терену зазнала адміністративного домінування взірців австрійської архітектури від початку 19 століття аж до початків 20 ст.. Проте і в цей період будувалися церкви, архітектурний стиль яких грунтувався на місцевих давніх народних традиціях будівництва церков автохтонами-русинами. В Гошеві збудовано було 1732 року церкву, у котрій наву було вкрито чотирисхилим дахом із двома заломами. Інші частини церкви вкрито було коньковим (двосхилим) дахом, а над бабінцем знаходилася каплиця споряджена галереєю. Церква у Двернику (1785) мала подібну будову, але чотирисхилий дах над навою мав три, а не два заломи і не було каплиці з галереєю над бабінцем. У с. Рівня (поч. 18 ст.) та Терка (1771) збудовано церкви вкриті дахами із заломами і увінчані восьмигранястими банями. Також і церква у Коростенку (1799) має наву увінчану восьмигранястою банею. Дуже правдоподібно, що іще під кінець 18 ст (1780-90-ті роки) церковна архітектура в Бескидах була сильно закорінена в місцевій народній (українській) традиції і домінуючим типом були чотирисхилі дахи церков з трьома заломами.

8

Впродовж майже цілого 19 ст. (1800-1900) греко-католицька церковна ієрархія не мала впливу на архітектурний вигляд святинь, що зводились. У першій половині того століття (1800-1850) цей вплив унеможливлювали циркуляри австрійського цісаря. І після 1855 року, не зважаючи на підписання конкордату між Австрійською монархією та Ватиканом, котрий повертав духовенству повний контроль над будовою нових церков, духовенство не було зацікавлене наглядати та впливати на архітектору церков. Спричинив до цього майже суцільний відхід від давньої народної традиції українців- русинів зводити тридільні церкви, в яких кожна з частин мала своє окреме накриття- маківку. В 19 ст. (1800-1900) рокі зазвичай зводили церкви накриті одним спільним коньковим дахом (на два схили), на якому розміщали три окремі маківки, як то традиційно робилося в класичних тридільних церквах. Хоча насправді святиня часто була дводільною, але маківок ставили все одно три. Щораз частіше траплялося й таке, що новозбудована церква не мала іконостасу. На цьому тлі дуже виділялись будівлі церков дерев’яної в Михнівцю (1863) і мурованої в Березці (1868). Обидві мають наву восьмикутну в плані непропорційно велику відносно до инших частин будівлі. В Михнівці наву накрито маківкою, що спирається на внутрішніх стовбах, а інші частини накрито декоративними маківками. Біля церкви стоїть єдина вціліла на всі Бескиди стовбова дзвіниця зведена зрубовою технікою. В Березці вціліли лише стіни, але над навою напевно височила дерев’яна баня.

1891 року метрополіт львівський Сильвестер Сембратович провів зібрання синоду, під час котрого було засадничо затверджено архітектурні типи церков. Передо всім мала вона бути тридільною, мав бути іконостас, а також дзвіницю, котра мала стояти окремо від будівлі святині.

Кілька років перед тим повернув до Львова зі студій у Швайцарії Василь Нагірний. Той талановитий архітектор вдосконалив і розвинув концепцію українського церковного архітектурного стилю (пізніше званого народним). Його близьке знайомство з митрополітом та іншими впливовими духовниками греко-католиками, а також руськими (українськими) політичними діячами спричинили до того, що в короткім часі його проекти домінували на ринку замовлень на будівництво нових церков. Свої перші проекті Василь Нагірний реалізував уже 1883 року. Під кінець 19 ст (1890-ті роки) церкви збудовані за проектами В. Нагірного загально називали ”нагірнянський стиль”. Цей стиль став каноном церковного будівництва, а всі українські архітектори на Галичині того часу наслідували його стиль. На зламі 19-20 ст. в Галичині постало багато нових церков. Пов’язувалось то з пробудженням української національної свідомости. В наслідок цього багато сільських громад прагнуло збудувати нову церкву, щоби заявити про свою присутність і підкреслити свою значимість серед місцевих громад.

Близько 1890 року рільництво в Галичині увійшло в етап сталого розвою. Завдяки цьому сільські громади мали змогу зібрати потрібні кошти на зведення будівель нових церков. Так було насамперед в околицях таких великих міст як Львів, Перемишль, Станіслав (тепер Івано-Франківськ), але також і в самих Бескидах було зведено кільканадцять нових церков. Стиль ”нагірнянський” домінував більшою мірою в будівництві дерев’яних церков і меншою мірою в будівництві мурованих. На описуваних тут теренах од 1883 року, початку розбудови церков за проектами Василя Нагірного і його учнів, аж до 1945 року було зведено 53 нові церкви, з них 35 дерев’яних, 18 мурованих. Знаємо як виглядало 39 з них. Серед тих 39 церков 27 було виконано в народному стилі, натхненником якого став В. Нагірний, з них 19 дерев’яних та 8 мурованих. По польській стороні сучасного кордону вціліла тільки одна святиня, дерев’яна з трьома банями, так характерна для “стилю нагірнянського”. Є то святині в Бистрім (1902). Ще у 1970-х роках можна було оглядати дуже виконані в подібному стилі церкви в Літовищах (1898), Лип’ї (1900), Панишеві (1925).

По стороні українській сучасного кордону на описуваному терені збереглося п’ять таких церков у “стилі нагірнянськім”. Можна також у бескидських селах побачити церкви в цьому ж стилі на Сході та Півдні. Загалом по польській стороні сучасного кордону вціліло більше церков, що мають одну баню, і що цікаво, кожна з них презентує різні архітектурні стилі. Дерев’яні святині можна побачити в Хмілю (1906), Мочарах (1919),

9

Ліщоватім (1922), Гошівчику (1926), Гошеві (1939). Муровані святині можна побачити в Мичківцях (1911), Ольшаниці (1923), Великополі (1939).

По українській стороні сучасного кордону збереглося щонайменше 7 дерев’яних церков, що в плані мають форму хреста і увінчаних центральною банею, більш менш різноманітного виконання, що так характерно для “стилю нагірнянського”.

Будівництво нової церкви бувало спричиняло розбір попередньої давнішої дерев’яної будівлі церкви, що часто мали цінне архітектурне значення. Так було розібрано церкви з 17 ст. (1600-1699) у Боберці Вижній, Боберці, Бистрім, Лип’ї і Плоскім. Розібрано щонайменше вісім церков з 18 ст. (1700-1799), серед них унікальна церква у Мшанці, збудована 1762 року у формі хреста на плані. Втрати були тим дошкульніші, що перед розбиранням ніхто не зробив планової і докладної інвентарізації (фотознимки, замальовки, опису).

Діяльність, спрямована на охорону архітектурних пам’яток була тоді лише в зародку. До 1939 року вдалося врятувати від забуття лише три церкви. Першою була святиня з с. Сянки, збудована 1831 року. Хоч мала заледве 77 років але варта була порятунку бо презентувала єдину в усіх Бескидах церкву закарпатського типу. Після зведення нової церкви 1908 року, завдяки втручанню професора Володимира Димитрикевича знаного археолога та музейника, стару будівлю церкви збережно як цвинтарну каплицю. 1913 року розібрано було церкву у Боберці Вишній (1637). Завдяки втручанню влади зі Львова вдалося зберегти матеріял церкви з метою її реконструкції. Третьою була церква в Соколиках Горішніх, котру було залишено після 1931 року, але за заявою реставратора воєводського зі Львова, стару будівлю було збережно як пам’ятку. На жаль жодна з них не вціліла у лихолітті другої світової війни.

Як уже ми згадували більшість церков у Бескидах було знищено після 1946, по депортації автохтонної української людности. Проте по тих церквах залишились сліди, які можна легко відшукати ще й досі. Де була колись церква, можна пізнати по дубах, липах, ясенях, котрі ростуть і тепер, а колись росли навколо будівель церкви. Мовчазними товаришами є для них тепер хіба що поруйновані залишки цвинтарів, початки котрих уходять в часи, коли поставали бескидські села. На деяких цвинтарях можна відшукати залишки фундамента церкви і кути від стін, а як пощастить то і пошкоджені залізні хрести, котрі височили колись на банях.

Описовий матеріял до цієї публікації здобули ми з шематизмів греко-католицької перемиської дієцезії, що видавались з 1828 аж до 1938 року. Зберегли ми абетковий порядок сіл парафіяльних, в кожнім з деканатів. Сучасний стан церков по стороні польській сучасного кордону виконано на основі власного огляду виконаного на терені. Частина описів церков по стороні українській був узятий з річника ”Bieszczad” видаваного групою регіоналістів з Устріків Долішніх. На жаль до кількох церков по українській стороні сучасного кордону нам не вдалося дістатися, тому їхню пристуність тільки позначено у цьому випуску.

До назви кожної місцевости подали ми також і її українську назву. Деякі назви місцевостей була по-різному записувано в шематизмах різних років. Ми подавали ті українські назви за шематизмом 1938 року.

Старалися ми аби зібраний нами матеріял був багатший на світлини. Од попереднього видання цієї книжки з 1995 року вдалося нам віднайти світлини кільканадцяти церков, вигляд яких дотепер були незнаний. Сподіваємось, що з часом таких знахідок буде більше. Але, на жаль, вигляд багатьох неіснуючих тепер церков у Бескидах і надалі є для нас невідомий.

Віддаючи до рук читачів перший томик спису церков (виправлений і розширений відносно II видання) маємо надію, що наблизить він до Вас неповторний, казковий світ бескидських церков, світ багато в чому вже, на жаль, майже минулий.

10

Переклад українською мовою далі буде..Абсид́ а — апсида (грец. άψίς — склепіння) — виступ будівлі, здебільшого півкруглий в плані (зовні іноді багатокутний або квадратний), перекритий півкуполом або зімкнутим півсклепінням. Вперше абсиди з’явились в давньоримських базиліках. У християнських церквах абсида — вівтарна частина, яка орієнтована зазвичай на схід.

Конкордат (лат. concordatum — угода) — договір між папою римським, як головою Римсько-католицької церкви та іншою католицькою державою, який регулює правовий стан Римсько-католицької церкви в данній державі, а також відносини цієї держави з святим престолом. Договори з некатолицькими урядами називаються конвенціями. Але в 19ст. через зміни політичної карти Європи чітка різниця між цими типами договорів зникла.

Advertisements