Позначки

,


0 грудня, 2010  ▪  Мирослава Минай

http://tyzhden.ua/

Змушені домовлятися
Провідника ОУН і Головного коменданта АК помирив німецький табір Заксенгаузен

Зустріч двох відбулася рано-вранці в четвер 22 липня 1943 року на блоці «Целлєнбау» концтабору Заксенгаузен. На початку один зі співрозмовників представився: «Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера» У відповідь почув – «Головний Комендант Армії Крайової генерал Стефан Ровецький». Контакт під прицілом Заксенгаузен відрізнявся від решти німецьких концтаборів блоком «Целлєнбау», де в окремих камерах утримували особливо важливих в’язнів. Дякуючи цьому, у табірному жаргоні блок фігурував, як «промінентенбау». «Промінентами» в табірній говірці називали також винятково важливих в’язнів. Головний наглядач за блоком, Курт Еккаріус підпорядковувався безпосередньо начальникові табору штандартенфюрерові СС Антону Кайндлю. Серед «жителів» блоку значилися комуністичні діячі з усієї Європи, офіцери Інтелідженс Сервіс, пілоти англійських літаків, син Сталіна і син Нансена, принцеса італійського королівського дому Мафальда, радянські генерали, німецькі єпископи, українські націоналісти, французький міністр, австрійський канцлер – всього до 80 осіб одночасно. Зустрітися лідерам двох народів допомогло не тільки Гестапо, але й впертість Володимира Стахіва, члена Проводу Українських Націоналістів і також в’язня Заксенгаузена. Саме він 16 липня 1943 року побачив фігуру когось новоприбулого. Перші дві спроби контакту не вдалися – генерал «мовчав, як заклятий». Тільки 18 липня, на третій день, Ровецький відгукнувся, почувши рідну польську мову – до того Стахів пробував щастя іншими мовами. Тільки-но Стахів розповів, хто він і звідки, тут же почув запитання: «А де Бандера і Стецько?» – «Вони тут. Бандера ваш сусід, ви з 71 камери, а він у 73». Ровецький негайно попросив про контакт з Бандерою. Стахів передав прохання провідникові. Бандера погодився без роздумів. І – в суворій таємниці перед вартою – зустріч відбулася. Хоч перед війною польська преса активно мусувала думку, що ОУН – німецька «п’ята колона», для Ровецького ув’язнення Бандери в Заксенгаузені було «цілком достатнім аргументом, що ці люди також боролися з Гітлером». І тут уже вступало в свої права поняття військової честі, яке забороняє шкодити тому, хто в однаковій ситуації з тобою протистоїть спільному ворогові. Бандерівці на додачу до цього за довготривалий тюремний «стаж» засвоїли тверду етику політичних в’язнів. Згідно з цим неписаним кодексом, усі в’язні, незалежно від походження і поглядів – єдина спільнота, об’єднана спільним ворогом – режимом. Темою №1 тут же стали перспективи українсько-польських стосунків. Ані Бандера, ані Ровецький не змогли розповісти про зміст тих розмов, а пам’ять Володимира Стахіва теж не зберегла їхнього змісту. Свою позицію Ровецький виклав у підпільному «грипсі» польським співвязням: «… вже зараз мусимо рахуватися з втратою наших східних земель на користь українців. Того вимагає політика польської нації». Другою великою темою для розмов була політика західних союзників. Зі Сходу стрімко наступала Червона Армія, а союзники не поспішали відкривати «другий фронт» в Європі. Що далі? «Цієї осені (1943 р.) більшовики займуть Україну, а наступного літа ввійдуть в Польщу. До дідька, наші приятелі, як завжди, мають час і не спішаться.» Реалізму Ровецького в політиці вистачило б не на одного. І українців, і поляків регулярно відвідували гості з Берліна – Німеччина не втрачала надії домовитися з котроюсь зі сторін. Але чули тільки відмови. «В словнику українського націоналіста нема слова «здатися» – цю фразу польські слідчі чули ще перед війною. Тепер її почули і гестапівці. Ровецький припечатав справу коротко: «Кого луплять в боки, з тим переговорів не ведуть!». Генерал Ровецький уже віддавна хворів на шлунок. У концтаборі бажання допомогти важить більше, ніж сама допомога. Ровецького, як особливо важливого в’язня, годували дещо краще – проте половина продуктів були йому протипоказані. Знаючи це, він запропонував Стахіву ділитися з ним їжею. Цей план не вдалося зреалізувати з практичних причин – доступ до вікна камери перекривав щиток, через який можна було щось закинути хіба з даху – але не з двору, під наглядом конвоїрів з «вишок». Попри все, Ровецькому вдалося знайти щілину і крізь неї регулярно просовувати різні дрібнички – наприклад, цигарки. Стахів став для генерала, здавалось би, кровно ворожої армії справжнім «вікном у світ». Ще в липні він повідомив решті в’язнів – поляків про присутність їхнього Головного Командира в блоку і з тих часів передавав записки від них генералові і назад второваним шляхом – через вікно. Жодна з тих записок не потрапила в руки німців. Ціна свободи Восени 1943 року Ровецький і Стахів почали планувати спільну втечу. Основним у втечі з концтаборі було вибратися за його межі. Вибратися з блоку, не кажучи вже про табір без сторонньої допомоги було неможливо – спробуй беззбройному пробитися через подвійні мури і ряди колючого дроту під наглядом кулеметних дул з «вишок». Тому змовники почали шукати серед охоронців такого, який згодився б за відповідну суму вивести втікачів з табору і допомогти їм сховатися у незнайомій місцевості. Такий охоронець знайшовся. Свободу двох людей він оцінив у 50 тисяч марок, які згоджувався сплатити Ровецький – за себе і за українських друзів. Він уже готувався писати лист до своїх соратників на свободу. Але – контакти з охоронцем підтримувалися через третього в’язня, а того несподівано перевели до загального табору. План розвалився. Нова надія засвітила, коли стало відомо про плани перевезти Ровецького до Берліна для фахового медичного огляду. Як і попереднього разу, участь у підготовці втечі набрала міжнародного характеру. Планувалося, що генерал вискочить з автомобіля на закруті в районі Потсдамської площі. Стахів, який раніше бував у Берліні, намалював для товариша по недолі план околиць площі. В останній, як думали, розмові, обоє домовилися про спосіб, яким Ровецький у разі удачі подасть звістку про себе. Генерал мав прислати листа, в якому прізвище Стахіва мало бути написане на польський лад. Остання фраза українця у тій розмові була: «Боже вам помагай!». Коли Ровецького нарешті повезли до Берліна, Стахів «ані того дня, ані наступного не міг спати». Але і цей план не вдався – Ровецького везли двома автомобілями під сильною охороною. Спроба втечі напевно закінчилася б розстрілом на місці. Стефану Ровецькому так і не судилося втекти з ворожих рук – його розстріляли в серпні 1944 року, зразу ж після вибуху Варшавського Повстання. Степана Бандеру у вересні 1944 року вивезуть з табору до Берліна. Вкотре умовлятимуть зректися Акту відновлення Української Держави і пропонуватимуть співпрацю. Вкотре почують «ні». У лютому 1945 року Провідник зуміє в атмосфері загального хаосу втекти з-під варти і продовжить боротьбу. Володимир Стахів переживе обох і стане свідком того, як і надалі двох провідників єднатиме тільки бажання до свободи свого народу. Стефан Ровецький заслужено буде вшанований своїм і чужими народами. Боротьба Степана Бандери триватиме ж після його смерті.

Національно-визвольні армії українців і поляків – Українська Повстанська Армія та Армія Крайова попри спершу протилежні цілі вретші стали перед фактом необхідності сільних дій. АК та УПА пішли на домовленості з метою здійснення скоординованих заходів проти депортацій поляків з території УРСР, українців з території, яка залишилася за Польщею. У квітні 1945 р. на Перемищині результатом зустрічі представників обох формувань у с.Скдліско стало підписання протоколу, за яким гарантувалася цілковита безпека населення, а також тісна співпраця і взаємодія. Наступними кроками були локальні зустрічі та домовленості у Руді Ружанецькій (Любачівщина) 2 і 21 травня того ж року, та в Тучні і Горощинці в повіті Біла на Підляшші восени 1945 р. Сам факт примирення викликав захоплення і радість як українців, так і поляків. Зі спільних акцій відомі напад на ст. Вербковичі 6 квітня 1946 р. та атака на м. Грубешів у ніч з 27 на 28 травня 1946 р.


Advertisements