Позначки


Цікавим в роботі Михайла Драгоманова є те, що в нього жодним словом не згадуються бойки, натомість “українці, русини, руснаки…”, хоча це не єдиний аспект, чому варто ознайомитися з тестом.

ред.


http://www.ditext.com/drahomanov/selected/hromada-u.html

Михайло Драгоманов, «Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками» т.1, ред. Павло Богацький, Прага 1937.


ПЕРЕДНЄ СЛОВО ДО «ГРОМАДИ».

Межі нашої мужицької України в Росії й Австрії. — Наші сусіди-мужики. — Чуже начальство й панство на нашій землі. — Змагання наших простих людей до волі й спілки на всій нашій Україні в козацькі часи XVIII ст.— Остатній поділ наших людей і неволя в XVII ст. — Змагання наших людей до волі й спільности в XIX ст.: письменство українське й наука про Україну в Росії; змагання мужиків до волі й землі. — Змагання наших людей до волі духовної в XVI—XVII ст. й попівська неволя в XVIII—XIX ст.: брацтва міщанські в XVI ст. й селянські в XIX ст. (люди божі й штунди). — Змагання наших людей до волі й землі в Австрії. — Марність надії на царство й попівство. — Своя воля на своїй землі. — Можливість і вартість своєї української держави. — Українська козацька держава XVII ст. й правдива своя воля: — товариство й безначальство. — Товариство в Січі запорожській. — Товариські й громадівські змагання й наука в Европі й Америці: — соціялізм. — Однаковість українських і соціяльних змагань.

«Громада» видається для громад тієї країни в царствах Росії й Цісарщини (Австро-Угорщини), на котрій живуть люди, що звуть себе українцями, русинами, русняками, а іноді й просто людьми, а од книжників зовуться малорусами, малоросіянами, рутенами і т. і. Люди по цих громадах, хоч і розкидані по великій країні, а все-таки стільки подібні одні до одних мовою й звичаями, як це рідко де спіткаєш по таких великих країнах на світі. Не раз за сотні років з того часу, як про тих наших людей говорить писана історія, громади тієї нашої України показували, що й на найдальших кінцях її люди пам’ятали добре про других земляків своїх. І досі наші селяни-чорнороби йдуть на заробітки й на виселки найбільше в ті країни, по котрих здавна жили або ходили батьки їх, по котрих і тепер живуть земляки, і мало вважають на те, як поділені ті країни між царствами та начальствами. Тільки між письменними людьми й на нашій Україні заслабла чутка про громади наших людей, і більше вважаються казенні межі й поділи її, бо ті письменні люди тепер мало мають спілки з мужиками, а більше з начальством, і вивчені по чужим школам, для служби чужим царствам і панствам, між котрими поділена наша Україна.

От через те ми бачимо, що треба перш усього нагадати тим письменним людям про ті межі, в котрих живуть наші люди і в котрих лежить наша земля.

Українська земля — там, де живуть такі самі мужики, як на колишній козацькій Україні по Дніпру, котру здавна більше знають письменні люди з усіх наших україн.

Отже мужики ці живуть в тій межі, котру читач наш сам собі може навести на карті по тих місцях, що перелічимо далі. Хай почне він на заході сонця трошки на південь од Білостока в Городненській губ. в Російській імперії і трошки на схід сонця од Сєдльця в Царстві Польськім і веде межу через Красностав, Янів, Крешів в тому Царстві, а далі в Цісарщині через Ярослав на захід Дубенка, Сянока, а звідти трохи не під самий Старий Сандеч, а од того через гори Бескиди (Карпати) мало не до Пряшева (Eperiess) в Угорщині, од нього до Ужгорода (Ungvar), Мукачева (Munkacz), Хуста (Huszt), Сегіта (Sziget) до Чорногори в тім кутку, де сходяться казенні межі Галицька й Буковинська до Угорської, а звідти до Кірлібаби, на межі Угорській, Буковинській і Седмигородській (Трансільванській).

Тут починається південна межа нашої України: йде вона од Кірлібаби на Чернівці (Czernowitz), столицю Буковини, й звідти недат леко знов входить в Російську імперію, йдучи на південь од Хотина в Бессарабщині, далі через Сороки з добрим крюком під Більці в Бессарабщині ж, а потім понад Дністром, подавшись трохи на захід аж до Дністрового лиману й до моря, до Білгороду (Акерман), а звідти на захід понад морем аж до Дунайського гирла з довгою вузенькою полосою од Акерману в середину Бессарабщини, а на схід од Акерману морем до Перекопа, а потім по Арабатській косі під Феодосію та Керч, далі через пролив на Тамань, а звідти через Новоросійськ по південній межі землі козаків Війська Кубанського (чорноморці) і далі мало не до великого коліна на р. Кубані.

СХІДНФ межа нашої України піде, закручуючись, то на схід, то на захід повз Новочеркаськ в землі козаків донських, Слов’яносербськ в Катеринославщині, а далі на схід поза Богучари й Павловське в Воронезькій губернії.

ПІВНІЧННА межа нашої України йде поза Павловським, через Коротоянь в Курській губ. на середину між Старим Оскалом і Обоянню, а звідти під Корочу, навкруг Суджі, вище Новгорода-Сіверського та Городні в Чернігівщині, до Лоєва на Дніпрі в Могилевській губ., далі Дніпром до гирла Прип’ятського, а далі мало не скрізь р. Прип’яттю до Пінського в Мінській губернії, а там через Пружани в Гродн[енській] губ. під Білосток.

Всього буде в цій межі землі більше 13.500 кв. миль. А наших людей в ній налічують в Росії 14.239.129 та в Австрії — 3.032.000 (в Галичині — 2.312.000, в Буковині — 200.000, в Угорщині — 520.000), всього більше 17.000.000 *.


Про це все дивись: Головацького «Народные песни Галицкой и Угорской Руси», IV. («Чтения в Московском] общ[естве] истор[ии] и древностей», 1876, I, III, 676 — 747, с этногр. картою); Mихальчука «Наречия, поднаречия и говоры Южной России в связи с наречиями Галичины» («Труды этногр.-стат. экспедиции в Юго-зап. край» П. П. Чубинского, т. VII, 453 — 512 с картою) ; Риттиха «Этнограф. карта Европ. России»; Риттиха «Племенной состав контингентов русской армии»; Суворина «Русский календарь на 1877 г.»


По цих межах наші мужики мають сусід мужиків од Білостока до Бескидів — ляхів, або поляків, за Бескидами до Ужгорода — словаків, од Ужгорода до Хуста — угрів, од Хуста аж до гирла Дунайського — молдаван (волохів, руминів), коло гирла — болгарів, тих, що в Болградських виселках живуть; по морю Чорному проти наших мужиків сидять татари, (в Добруджі) болгари, турки, греки, грузини, абхазці і т. і.; далі по сухій межі коло наших мужиків сидять сусіди-мужики: татари (в Криму), черкеси (за Кубанню), а од Кубанського коліна по межі східній і північній аж під НовгородСіверський — москвини (москалі, руські, великоруси), а далі білоруси (невірно — литвини, лицьвяки).

Ніхто не може перечити, що така сила народу, коли б була на своїй волі й в спілці, то здоліла б що-небудь зробити доброго для себе й стати в пригоді для сусід. Тільки ж оддавна усе те, що робилось на нашій землі й навколо, вело не до того, щоб міцніше звести наші громади в спілку, а щоб розбити й ту спільність, яка й була сама по собі й поміж громадами, й поміж людьми в кожній громаді. Не час тепер розказувати багато, через що воно так було. Перша причина й тут, звісно, була — місце, на котрому довелось жити нашим громадам: на великій дорозі, через котру перлись в Європу степовики — вояки з Азії і через котру до них добирались великі царства, сусідні з нашою Україною. Закарпатську нашу Україну (країну, яка звалась давно Мукачівщина) ще в X ст. захопила держава Угорська, в XIII ст. по степах наших і на самому Поділлю сіли татари, а з XIV стол. Польща забрала Галичину, Молдавщина — Буковину, литовсько-білоруські князі по волі й по неволі загорнули під себе все, що зосталось нашої землі, і тоді наші люди вкупі з білорусами й литвинами почали хоч увільнятись од татар і посунулись до самого Чорного моря. Але в XV — XVI стол. берег Чорного моря із тим, що було під Молдавщиною, захопила Турецька держава. Тоді ж таки Литовська держава дісталась під Польщу з усією нашою Україною, що була за князями литовського роду. Панство, що вийшло з своїх і чужих вояків, котрих мусили багато держати наші громади, затим що їх з усіх боків чіпляли, а далі й велика доля попівства й частина міщанства, приладжуючись до чужого начальства, повертались у нас в людей зовсім чужих мужикам нашим, в поляків, а далі, коли подніпрянська Україна з ½ XVII ст. перейшла по волі й по неволі під Московське царство — в москвинів. А в Цісарщині, куди дістались в XVIII ст. частини нашої землі то од Польщі (Галичина), то од Туреччини (Буковина), стали засідати на нашій землі ще й пани-німці. Міста ж наші за поміччю чужого начальства населились найбільше жидами, котрих чужі нашим громадам начальства то навмисне накликали до нас, як польське, то не пускали виходити з нашої землі, як московське. Так наші українці зостались майже тільки селяни й городяни-чорнороби, та трохи з малого купецтва й попівства, а попівства, панства, начальства й купецтва на нашій Україні єсть і московського (найбільше на лівім боці Дніпра й в степах), польського (найбільше од Дніпра до Бескид), угорського (за Бескидами), молдавського (в Бессарабщині й в Буковині). Всі ті, чужі нашим мужицьким громадам, люди між собою, кожна порода, спільніші, ніж де-небудь, бо окрім того, що одно роблять, ще й однієї мови, віри й породи, а нашим мужикам чужої, нагнітали й нагнітають наші мужицькі громади ще більш, ніж по всіх других країнах нагнітає їх начальство, панство й купецтво.

Кілька разів за останні триста років селяни наші вставали, щоб скинути з себе панування чужих людей, і всякий раз показувалась сила й родинства й земляцтва між мужицькими громадами на нашій Україні, невважаючи на те, що вони були не дуже то письменні, й на те що вони ніколи не були під одною державою. В часи найдужчих повстань нашого мужицтва проти панства показувались і найбільші змагання громад по всій нашій Україні стати в спілці проміж себе. Найбільша сила, чутка про котру дійшла до самих далеких мужицьких громад нашої України, була козацька Січа Запорозька, куди зібралось найвільніше мужицтво з усієї України, — осередок «Вольностів Війська Запорозького», або вільної землі української. Так в ½ XVII ст. за приводом вибраного «січовим товариством старшим і меншим» і всім повставшим проти польської неволі народом «за гетьмана Війська Запорозького й всієї України малоросійської» Богдана Хмельницького спільне повстання мужицьке, а почасти й міщанське, піднялось од Лубенщини до Надвірної під Бескидами. Війна між сусідніми царствами за нашу Україну та безладдя між козацтвом поділили знов нашу Україну й положили пустелю між правим боком Дніпра й лівим, котру потім суд царства та панства Московського, Польського та Турецького звелів зоставити віковічною . Тільки ж наше мужицтво не послухало того суду й знов почало оселяти правобічну Україну подніпрянську під захистом знов появившогося там козацтва за фастівського полковника Палія (1688 — 1704). Знову стали горнутися до того козацтва й селяни й міщани з усієї України обох боків Дніпра аж до Перемишля в Галичині, а також і деякі пани, котрі не хотіли зовсім ділитись од мужицтва й між котрими ми знаходимо перший в наших країнах примір пана хлопомана, написавшого перш польську книгу, а потім пійманого в мужицькій одежі з листом, звавшим народ до повстання (Данило Братковський, скараний судом в Луцьку 1702 p.).

В часи найбільшої сили козацтва українського, од Хмельниччини (1648 р.) до першого руйнування Січі за Мазепи (1709 p.), видно, як росло в наших людей знаття про те, що вони осібна порода людей, невважаючи на підданство якій державі або й на саму віру, осібна од поляків (універсали, вселюдні листи Хмельницького й др.), далі од москвинів (універсали Виговського й др.), од тих і других (листи Петрика й січових товаришів), що вони всі мусять бути вільними й стати всі вкупі й спілці (лист Б. Хмельницького, Петрика, січових товаришів *).


Просимо читачів глянути в «Летописи Самоила Величка» т. І, 32 — 33, 75 (листи Б. Хмельницького), 80 — 89 (лист мовбито писаний Богданом Хмельницьким в 1648 p., a на самім ділі пізніше складання, в котрому показується, що думали козаки в другій половині XVII ст.); т. II, 224 — 226 (л[ист] кош[ового] Мартиновича), 343 — 345 (л. кош. Сірка), 394 — 396 (од того ж), а найбільше 467 — 472 (л. кош. Сірка), 539 — 543 (л. кош. Гусака), 557 (л. кош. Гр. Сагайдачного); III, 62; Соловьева  «Истор. России», т. XIV, 182 — 193 (лист повстанського гетьмана Петрика), тамож 180 (л. кош. Гусака). Всі листи з 1648 р. до 1692.


Далі до кінця XVIII ст. ті всі думки йдуть, все слабіючи.

Вважливе діло: в ті ж часи, коли найближче було наше мужицтво до волі, а вся наша Україна до спілки національної, тоді ж наша Україна найбільше звертала на себе увагу й сусіднього мужицтва усякої породи й становилась і йому в пригоді, або, інакше кажучи, мала найбільше ваги інтернаціональної. В ті ж названі часи козацька Україна була й притулком для міщанських і мужицьких втікачів польських, волоських, сербських, московських, а найбільш усього білоруських; од чутки про козацтво українське піднімалось мужицтво й польське, а білоруське так цілими повітами козачіло й приставало до спільних громад (федерації) козацьких полків українських.

Тільки через що б там не було, а сталось не так, як бажалось козацтву й мужицтву українському, і коли сила держав польської й московської, за поміччю козацького панства, скасувала козацтво перше на правім боці Дніпра (1711 — 1713), а потім і на лівім (Гетьманщину й городове козацтво — в 1765 p., Січу й Низове — раз в 1709, вдруге в 1775), мужицтво наше скрізь дісталось в тяжку неволю, а земля наша розірвалась між сусідніми царствами і начальствами. Перед світом стали замість одного нашого народу в Росії — Малоросія, тобто тільки Чернігівщина й Полтавщина, Слободська Україна, тобто Харківщина й далі до Острогожська, куди тікали на землю, записану здавна за Московським царством, наші люди з польської сторони в XVI — XVII ст., Новоросія, колишні Вольності війська Запорозького, котрі країни начальство ділило на губернії, як знало само, прилучувало наші громади до чужих, населяло між нашими громадами чужих, зганяло наші і т. д.; в Польщі те ж саме робилось по воєводствах, причому більша частина наших країн залічувалась в Малопольські землі, а друга, північна, — в Литовські! Скрізь по наших землях засіло чуже панство, а наші громади мужицькі одірвалися одна од одної, і люди по громадах теж одірвались один од одного.

Після всякого безладдя й тяжкої війни пропала держава Польська, і більша частина нашої України, на правім боці Дніпра, дісталась під одне царство Московське, тільки старі порядки мало перемінились, хіба що до польського панства ще прибавилось московське. Друга, менша частина, Галичина, дісталась під Цісарщину, під котрою теж зосталось панство польське, та ще й та Галичина, котра й під Польщею була окремим воєводством Руським, тепер тісніше зчеплена була з польським воєводством Краковським, а в Буковині, котру, як сказано було, здобула Цісарщина од Турції, зчеплено було наші громади з волоськими та над тими й другими було поставлено начальство німецьке.

Так поряд наша Україна була поневолена й поділена, а люди й громади розірвані одні од одних, і сама думка про волю й спілку їх придавлена в мужицьких громадах, а ще більше в письменних людей. І так сталося саме тоді, коли скрізь в Європі, а особливо на західній половині її, складались ті думки про людське життя й про державні й громадські порядки, котрими тепер заправляються всі освічені люди — так сталося в XVIII ст. Саме в XIX ст. письменним людям на нашій Україні довелось, вже по старих книгах та по увазі до неписьменних людей, добиватись до того, хто вони, чим вони були й чим мусять бути.

Як тільки втихомирились наші країни після страшенної війни й безладдя, серед которого одігнано Туреччину од Чорного моря й Дністра й пропала Польська держава, і як тільки знову почала рости в наших сторонах без перериву наука, хоч і по чужих школах, так і почала рости поміж письменними українцями думка про наші громади, про волю їх і про спільність їх на всій нашій Україні. Початок зроблено на подніпрянській Україні, де більше задержалось колишнього козацького духу.

З кінця XVIII ст. починають показуватись зводи історії козацької України, хоч і писані не нашою мовою *.


* Нашою мовою писані літописі козацькі з XVII й початку XVIII ст. (Самовидця, Грабянки, Велички й др.), дякуючи порядкам, котрі перетягли письменство з нашої України в Петербург і Москву, зоставались ненапечатаними аж до 40 — 50-х років XIX ст. Через те ж мало стали відомі в нас і писання латинські, польські, французькі і т. і. про козацтво XVII ст. В кінці XVIII ст. появились перші печатні зводи козацької історії французькі й німецькі: Шерера  — «Annales de la Petite Russie ou Histoire des Cosaques de l’Ukraine», 1788, Енгеля  — «Geschichte der Ukraine und der Ukrainischen Kosaken», 1796. Наші: «Краткая летопись Малыя России с 1506 по 1776 г.», изд. Рубаном. СПб., 1777; «Летописец Малыя России», изд. Туманеним, СПб., 1793. Сюди ж треба поставити й «Историческое известие о возникшей в Польше Унии» Никол. Бантыша-Каменского, написане по волі Катерини II ще в 1795 р., але надруковане тільки в 1805.


Зараз за тим починаються проби письменних людей наших писати чистою мужицькою мовою жартівливі й жалосні книги про селян наших **.


** Котляревського «Енеїда» почата в 1798 p., перші три пісні напечатаю тільки в 1809 р. в Петербурзі, скінчена в 1825 р., а вся напечатана в Харкові тільки в 1842 р. «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник» написані в 1819 р. Для «вольного театру» в Полтаві, напечатані в 1837 p.; писання Гоголя-батька, Квітки, Гулака-Артемовського й ін. полтавців і харківців 10-х і 20-х pp. XIX ст. Тоді ж і перша граматика чисто мужицької мови української Павловського 1818.


Далі більше прибавилось уваги до козацької історії, а за тим і до мужицьких споминів про неї, пісень і т. д., а далі й до усяких пісень і казок мужицьких ***.


*** «История Малой России» Дм. Бантыша-Каменского. СПб., 1822 (тричі видана до 1842 р.); «История Малороссии» Н. Маркевича. СПб., 1842 — 1843; «Опыт собрания старинных малороссийских песен» кн. Цертелева. СПб., 1819; «Малороссийские песни» Максимовича. М., 1827; «Украинские песни», 1834, «Запорожская старина» Изм. Срезневского, 1833 — 38, по більшій часті фальшиві, зроблені по Рубану й по «Истории русов» та колись дуже читались; «Малорусские и червонорусские думы и песни» Пл. Лукашевича. СПб., 1836; «Наські українські казки запорожця Іська Материнки» . М., 1833 і т. д.


Вже з тих чисел, які ми навмисне поставили в примітках, можна бачити, як то важко було розростись тій думці письменних людей про козацтво й мужицтво наше й в XIX ст. в кріпацькій, чиновницькій і централізованій Росії. А тим часом і в самому мужицтві порушилась думка помститись за кріпацтво й неволю, вирватись хоч на час з неї, і показувались немов забутки старого козацтва, немов початки нового, романтичне гайдамацтво Гаркуші на лівім боці Дніпра, й Кармелюка на правім, котре пускало об собі нові пісні й казки *.


Пісня Кармелюкова:

Од богатого візьму я, а бідному даю,
І так гроші поділивши, сам гріха не маю.


А по всій Україні то там, то сям піднімались маленькі бунти крестянські, та втікачі в степи та виселки іноді й великими купами на слободи в степи, на котрих жили колись запорожці. Коли далі деякі письменні українці стали більше приглядатись до старої козаччини й до теперішнього стану мужицтва, то вже й українські писання їх стали показувати початок думки, щоб вернути козацьку волю на Україні **.


** Єремії Галки (Костомарова) «Переяславська ніч» і «Сава Чалий», трагедія з кінця 30-х років, і А. Могили (проф. Метлинський) «Думки та співи» і т. і.


Далі роздумавшись, українські вчені люди забажали ясно волі усього люду нашого од кріпацтва, письменства для нього, спільності усієї землі й своєї волі (автономії) для неї чи то в Росії, чи то в спільній і вільній Слов’янщині. Такі думки вже дуже пробивались в «Истории Русов, или Малой России», буцімто писаній Георгієм Кониським, архієписк. Білоруським, котора почала дуже пильно переписуватись українським панством в 20-ті роки, а напечатана була тільки в 1846 р. ***


*** В ті ж часи, як певно писалась та «История русов», козацька історія підбивала й вільний дух по всій Росії, як це видно із Рилєєва — «Исповедь Наливайка» й «Войнаровский».


Зовсім явно думки такі вилились та ще й нашою мужицькою мовою в писаннях Шевченка з 1840 по 1847 р. То були бажання хоч невеличкого київського кружка приятелів Костомарова й Шевченка «Кирило-Мефодіївське братство», про котре знайдете розмову в дальшій нашій книжці і котре було скаране царем Миколаєм в 1847 р.

Подібно ж і на правім боці Дніпра серед споляченої шляхти почала звертатись увага до своєї країни, рости спомини про козацтво й гайдамацтво, увага до мужицтва ****.


**** Українська школа польських поетів (Мальчевський, Залеський, Гощинський і др.).


Тільки тут було менше прихильності до козацтва й менше уваги до мужицтва, і думка не про свою волю України, а про прилучення її до поновленої Польщі. Тільки й тут серед партії «демократів» були думки про увільнення мужиків од кріпацтва серед повстання для того поновлення Польщі.

Тим часом мужицтво наше показувало, що йому дуже не терпиться в кріпацтві, а найбільше по правім боці Дніпра, по старій козацько-гайдамацькій полосі коло Дніпра й скрізь під панством польським. До того ж сюди мусили зайти чутки й про повстання «хлопське» в Галичині, котре підняли в 1846 р. на цей раз більше польські, ніж наші, мужики й од котрого багато панів втікало й в Росію. Саме начальство російське здумала вдержати панське здирство хоч на правобічній Україні і зробило «інвентарні правила» 1847 про землю й роботу кріпаків. Правила ці не вдовольнили кріпаків, котрі піснях своїх жалілись, що «чиновники полигались з панами». В часи ж севастопольської війни 1855 р. мужики в Київщині піднялись цілими селами, щоб іти «в козаки, на вільні степи», де буцімто всім «цар обіцяв волю й землю». Знайшовсь один з польських студентів демократів (Розенталь), котрий пішов до мужиків розказувати їм що вони те не од царя, а од спільного повстання з поляками получать, і, звісно, пропав в Сибіру. Після війни скрізь по Україні кріпаки стали ждати волі то од царя руського, то од Наполеона, а потім, коли вийшла звісна воля без землі 19 февр[аля] 1861 p., то вони скрізь стали ждати «нової волі» й «слушного часу», коли вся земля буде поділена між людьми рівно, так що сам цар мусив казати в Полтавщині виборним з мужиків, що «нової волі» він не дасть. Були й такі, що казали, що прийде якийсь Гарабурда (Гарібальді) і дасть нову волю.

Це все, що робилось в самому мужицтві українському з 50-х років, отдавалось і на тих письменних українцях, котрі, почавши од козаколюбства раніших часів, стали пильніше приглядатись до мужицтва, а найбільше, коли між ними став сам мужик зроду, Шевченко, котрого в 1857 р. повернуто з невільної служби в Азії. Письменні українці, по більшій часті ті, що були в товаристві Кирило-Мефодіївському, і найближчі до них, стали більше виступати з своїми думками в печаті, в окремих книгах (Куліша, Марка Вовчка, Костомарова, Шевченка і др.), а далі в місячному виданні «Основа» 1861 — 62. Коли ж після 1863 р. стало важко говорити українцям в Росії, то вони стали писати по галицьких часописах, наприклад в «Меті» 1863 — 64 pp. і в «Правді» 1867 — 75.

Перше прихильники українського люду й країни виступали смирно, бажаючи небагато: волі печатати книги рідною мовою й вчити нею по нижчих школах, волі особи в державі російській, полегшення бідноти мужицької, повертання панства й попівства на Україні до породи української, до згоди з мужицтвом. (Дивись Шевченка «Посланіє до земляків», статті Куліша й Костомарова в «Основі» й «Дні»). Навіть Шевченко, котрий в думах своїх та піснях йшов дальше (напр., «Заповіт»: «Поховайте та вставайте — кайдани ломіте!»  і т. д.), коли писав простою мовою (прозою), то радий був вдовольнитись і тим малим, котрого він бажав в «Посланії». Тільки дальший зріст вільних думок (демократії й соціалізму) в Європі й в Росії в 60-ті роки, примір поляків, котрі змагались повставати (1860 — 63 pp.), увага на бажання самого мужицтва нашого, а до того байдужість українського панства й навіть ворогування доброї долі панства й попівства (найбільше вищого) до всіх тих бажань українських, ворогування проти них доброї волі панства, попівства й чиновництва в Московщині, заборона начальством печатати книги українські (наукові й церковні) і байдужість до того навіть вільнолюбивих московських людей — це все показало декому з українців марність надії на все те, що панує на Україні й по всій Росії.

Ще з 50-х років почали вироблятись серед молодих з письменних людей на Україні ті думки, котрі вороги їх з поляків назвали «хлопоманією», а з жидів і москвинів — «українським сепаратизмом», тобто думки про те, щоб підняти чорноробів, вигнати усяке панство й начальство з України й поставити на ній вільну козацько-мужицьку державу або повернути хоч таку свою волю, яку мала Україна в Московському царстві за часи гетьманів. Безперечно, що такі думки ворушились по гарячих головах. Тільки таких людей було ще мало, й вони мало що робили не те, щоб доводити ті думки до діла, але й щоб більше привернули людей до них. Та до того по підбитих українах (провінціях) усяким освіченим людям важче було так навчитись і зібратись докупи, як навіть це можна було і в столицях Росії. Через це «хлопоманські» й своєвільні думки на Україні в 50 — 60-х pp. мало в кого стали досить ясними й дужими, а потім на кілька часу й зовсім були притихли.

До того ж і праця невеличкої купки українських «хлопоманів» поневолі мусила розбиватись на усі боки од наукового досліджування старовини й мови народної до праці серед мужицтва. А тут ще й польське повстання случилось якраз тоді, коли тільки що українські «хлопомани» і прихильники «своєї волі» стали складатись в упорядковані купки й громадки й виясняти собі свої думки й приводи, чого і як добиватись. Українці бачили, що начальство московське й помосковлене панство й попівство наклада руку й на самі смирні праці українські, як, наприклад, на книги й школи; а тоді ж таки панство польське на правім боці Дніпра прямувало до того, щоб якбільше забрати в свої руки наше мужицтво й повернути старе Польське королівство, і самі найвільнодумніші польські демократи, навіть ті, що згоджувались з тим, що Україна не в усьому подібна до Польщі й мусить мати якусь-то свою волю, все-таки змагались прилучити її до Польщі, з чого не могло б бути нічого, окрім панування поляків над українцями, а далі й панства над мужиками. Мужицтво українське в часи повстання польського 1863 р. само повстало проти поляків, щоб «завоювати собі землю», як колись козаки, і тим примусило й начальство царське дати йому більше землі, ніж її дано було скрізь по царській волі 1861 р. На правобічній Україні, в губерніях Київській, Подольській, Волинській, як і в інших, де було польське панство, почались переглядання «уставних грамот», що були зроблені од 1861 до 1863 р. російським начальством і панством (по більшій часті польським) з 1864 р. по 1869 р. В тих трьох губерніях наші крестяни здобули через те на 20 % більше поля, ніж вони було дістали до польського повстання *.


* Дивись «Труды этнограф.-статист. экспедиции в западнорусский край». Материалы, собранные П. П. Чубинским, т. VII, 515.


Це все не зосталось без сили над прихильниками української волі, і тим більше, що вони як «хлопомани» більше давали ваги поліпшенню господарства мужицького, ніж яким-небудь державним порядкам. До того ж тоді скрізь в Європі ходили думки, навіть між соціалістами, що поліпшатись господарство мужицьке може й без вільного державного строю, за поміччю царства, а до того в Росії була дуже міцна думка, що прихильник мужиків мусить мало не в усьому йти з мужиками. А мужики українські стали за царя, від котрого сподівались землі, проти поляків. От через це все думки й праця українських вільнодумців і «хлопоманів» роздвоїлись: не лишаючи незадовольства проти начальства московського за його нагніт на українську волю й породу (національність), хлопомани раді були, що те ж начальство сповня хоч частину їхнього бажання про справи господарські (економічні) і дає нашому мужицтву хоч в одній країні трохи більше землі.

Таке роздвійство ще додало причини, через що українське «народовство» в 60-ті роки не виступило перед своїм людом і перед усім світом з прямими думками про те, що сам народ український мусить впорядкувати свою долю, як йому потрібно, скинувши з себе усяке панство й державство.

Потроху дійшло й до того. Ще з 1866 р. начальство царське спинилось навіть і з тими невеличкими ділами, котрі воно почало робити для мужиків, напр[иклад] з школами, з переміною податків, і почало явно йти назад і більше держати руку панства навіть і на правім боці Дніпра. До того й тут виявилось в 70-ті роки, що й надання нашим мужикам трохи більше землі не рятує їх од бідності й од того, щоб вони не мусили запродуватись в найми або кидати свою батьківщину й шукати собі виселків, де вони знаходять ту ж саму неволю, що од неї думали втекти. Тим часом за 10 — 15 років після волі 19 февр[аля] 1861 р. вспіло нарости нове панство — багатирське, Іноді з самих мужиків і козаків, з сільської старшини, котре поприставало до ранішого панства — дворянського й купецтва, також почало нагнічувати мужицтво й збільшило число чужих йому людей на Україні. Між бідним мужицтвом знову почала ходити думка про те, Що мусить таки наступити новий переділ землі, вже од нового, коли не од теперішнього царя. Так знову мужицьке життя поставило й перед письменними українцями думку про те, як вийти мужицтву нашому з тієї нової неволі, в котру воно дісталось, ще не зовсім вирвавшись з старої панської й зовсім не вирвавшись з чиновницької (Царської).

Західна Європа й Америка, де тим часом вкінець розбились надії прихильників чорноробства на поміч од Бонапартів, на поміч од держави в Пруссії (Staatshülfe), в котрих можна було бачити, як по самих вільних державах (Англія, Швейцарія, також С.-Америк[анські] Спільні Держави) мужицтву живеться далеко не красно, навчали, що мужицтву ніхто не поможе, окрім його самого. В Україні, в котрій все, що вище мужика, двічі, коли не тричі, чуже йому, це ще більше мусило бути правдою, ніж де-небудь. Нарешті начальство царське ще раз наложило руку навіть на самі смирні початки праці над тим, щоб перенести в мужицтво науку й звести панство з мужицтвом хоч однаковою мовою: воно заборонило в 1876 р. вкінець печатати українські книги на Україні, а з них — наукові книги й де-небудь в Росії, причому знову показалась або байдужість до цього нечуваного в Європі діла, або й явне ворогування проти українства з боку московського й помосковленого панства, навіть з самих вільнодумців. Та байдужість і те ворогування тільки осмілили царське начальство робити, що здума, над Україною.

Так в тій частині нашої України, що під Москвою, зростала в XIX ст. знов думка про спільність і волю своєї України серед невеличких громадок і письменних людей, а серед громад мужицьких так виростала своя думка про землю й волю; так показувалась дедалі марність надії і тих і других на всяке панство й начальство світське. Подібне ж вияснилось останніми часами й щодо панства попівського. Тільки тут, може, ще більше видно, як мужицтво наше само по собі, саме через те, що воно бачило навкруги себе й од чого терпіло, було попхнуто до того ж, до чого мусили б дійти письменні люди наукою: почало скидати попівські пута з розуму свого.

Та вся колотнеча, яка робилась на нашій Україні сотні років, не давала на ній без перестанку рости науці, а особливо науці про природу. З того ж часу, як наша Україна дісталась під державу царів московських, наука в нас дісталась в конечну неволю царського й попівського догляду (цензури), котрий пропускав з всесвітньої науки до нас тільки те, що хотів. Далеке й чуже начальство не дбало зовсім про наші школи, навіть і про такі, які йому було завгодно заводити в своєму царстві для самих панів і попів. До того ж прохід науки до наших людей спинявсь через те, що по школах наших стали вчити чужою мовою, і навіть коли вже панство й попівство наше так-сяк вправилось з тією мовою й помосковилось, то до мужицьких громад вже зовсім не могла дійти й крихта панської науки, котру розказувано чужою мовою. Так наша Україна довго мусила годуватись майже самою церковною, грецько-слов’янською наукою, а нашому мужицтву після XVIII ст. зостались самі хіба послідки й луна тієї науки. Тільки ж розум наших людей і в старовину пробував вийти з тієї межі, яку перед ним провело грецько-слов’янське попівство, і в тій межі звернув увагу більш на те, що було найпожиточне для громад людських, ніж на обрядові вигадки й заборони. Що тому була за причина, чи природна сила розуму наших людей, чи те, що вони здавна мусили знатись з людьми усякої віри (напр., коли не йти в дуже далеку старовину: з греками, з італьянцями по Чорному морю в XIV-XV ст., з ляхами, з німцями, з усякими лютерами, кальвінами, социніанами і т. і., котрими кишіло русько-польське королівство в XVI-XVII ст., до котрих приставали й пани й міщани), тільки ж ще в XVI — XVII ст. наша Україна була найближче, ніж коли-небудь, до тих думок, які помогли в Європі перемінити панські церковні порядки на громадські, а далі й увільнити розум громадський од путів попівської науки. Думка про таку переміну починалась у нас серед простіших людей саме тоді, коли вище панство наше, світське й церковне, почало повертатись в чужу породу, польську, а далі й у віру латинського обряду і коли та віра, котра так-сяк, а стала вірою наших людей, дедалі зоставалась тільки вірою простих людей. Впять-таки наша Україна була найближча до тих думок, котрі довели всю Європу до зміни церковної (реформації) якраз тоді, коли наші прості люди найбільше повставали за свою волю, а наша порода була найближче до спільності всіх своїх громад.

В XVI ст. прості люди по містах наших закладали братства церковні, в котрих багаті й бідні були рівні, в котрих усі братчики мусили вибирати й судити попів, й архієрей мусив слухатись братства, бо братчики брали собі право докоряти й архієрея, коли той робив що непотрібне, й «противитись йому як ворогові правди». Братчики на сходах, скінчивши розмови про справи свої, самі читали книги духовні й розмовляли між собою, печатали книги церковні й світські, держали школи. Братчики думали, що гроші й маєтки церковні — добро бідних людей, вдов, сиріт, давали з братського скарбу поміч бідним і нужденним без лихви, помагали бідним хлопцям вчитись науки. Братчики хотіли самі судитись проміж себе, не виносячи справи за поріг, і т. д.*


* Дивись устав Львівського братства, зложений міщанами 1586 р. в «Памятниках Киевской комиссии для разбора древних актов», т. III, 24, Далі 37 — 45.


Попівському панству, архієреям не подобались такі змагання простих людей, «хлопів, кожум’як, сідельників» і т. і., і вони пристали під руку архієрея римського, сотворивши на Брестському соборі (1595) унію, котру стали підпирати польське панство й королевство. Це було одною з причин, через що наша зміна церковна не пішла до кінця, як західна реформація. Братчики пристали до тих архієреїв, котрі зостались з грецьким «благочестієм» (православієм). За поміччю міщан, козаків і селян вдержалась на Україні церква грецько-слов’янська, а потім мусила пристати вкупі з Гетьманщиною під церковне начальство московське. Тільки ж і в прихильниках грецького «благочестія» на Україні в XVI — XVII ст., а найбільше тоді, коли до братства простих людей ще мало приставало архієреїв, було багато братського духу, Духу громадських церков, якими робились в Європі церкви «протестантські». В тих писаннях, які писались в XVI ст. проти унії архієрейської, наші люди, навіть з попів, проклинали панство церковне, «владик, архімандритів, ігуменів, всіх священиків, котрі, на святих місцях лежачи, гроші збирають, слуги умножають, жони украшають, приятелі обагачують, корити зіждуть, розкош свою поганськую ісполняють», і казали, що «хлопи, кожум’яки, сідельники, шевці, простії християни, світські — то й єсть саме тіло церковне, котре має волость скверноначальника попа вирвати, осудити й проклясти», що наука, мовбито попи вищі світських людей і що світські мусять тільки слухатись їх в усьому, — це наука не Христова, а рабинська. Навіть монах українець писав тоді: «Не попи спасуть нас, або владики, або митрополити, а таїнство віри православної та заповіді, — оте спасе нас», — і добавляв, пишучи «народу руському, литовському й лядському в розділених сектах і вірах розмаїтих», що тепер «священики всі черевом, а не духом офірують» і що «на панів нічого надіятись, що прості люди самі мусять вичистити церкву од скверноти» *.


Четыре сочинения афонского монаха Иоанна из Вишни. — Акты Южн. и Зап. России, II, 205 і далі. Апокризис альбо отповедь на книжки о соборе Берестейском, через Христофора Филялета, 1587.


Знаходились в XVI ст. попи, котрі «для ліпшого вирозуміння християнського люду посполитого» перекладали Євангеліє «з язика болгарського на мову руську», та ще й так, щоб воно годилось для людей і грецького й латинського обряду» **.


** Див. И. Житецкого. О пересопницкой рукописи. — Труды III археол. съезда, 221.


А козаки за Хмельницького казали польському ксьондзові своєю терпкою мовою, що й «ваші ксьондзи й наші попи однакові такі сини» ***.


*** Пам. Кіевск. Комм., I, III, 325.


Діло не дійшло до того, щоб у нас заложились цілком громадські церкви, як там, де подібний же рух серед громад міщанських довів до кальвінства, індепенденства і т. і. Тільки ж все-таки братства й увесь рух церковний XVI — XVII ст. пройшов не дурно. З самих попів наших повиходили люди, котрі й в Московщині навчали людей тому, що в XVII ст. навчали дальші парослі протестантства (армініани, латітундарії, деїсти), тому що не самі тільки грецькі християни — християни, що й у нехриста можна навчитись доброму, що спасіння не в обрядах і т. і. (Прокопович, Бужинський і т. і.). Тільки таких людей стала тратити в XVIII ст. наша Україна для столичної Московщини, а там вони перероблювались з вільних людей на царсько-церковних чиновників. Дальший зріст таких думок серед людей духовної школи в нас спинивсь, найбільше через церковну централізацію й цензуру ****.


**** Ще в 1720 в Чернігові вийшла книга «Богомыслие», в котрій побачили «лютерские противности». Цар Петро заборонив печатати всякі книги духовні без догляду вищого начальства церковного.


Само попівство наше під царською рукою зовсім перестало бути вибірним, стало казенним, а далі й зовсім чужим, особливо архієрейство.

А по громадах мужицьких все-таки ворушились думки, котрі було проскочили в гору в братствах, та ще й своїм робом посувались далі: в піснях і казках своїх мужики розказували про Христа — Бога бідних, сміялись над попами й архієреями, іноді й над святими, «що молебні люблять», і над усіма порядками церковними, котрі тільки деруть з мужика: «Боженьки, боженьки! А над ким ви будете богувати, як нас не буде!» *


* Дивись приміри у нас в: Малор[оссийские] нар[одные] предания и рассказы. К., 1876; у Чубинського, Труды, т. I.


Потроху попівство наше й церкви стали для наших простих громад майже такими ж самими, якими були колись, в перші часи унії: панськими й чужими, тільки що не латинськими! От тоді-то серед нашого мужицтва показались люди, вже зовсім протестанти, котрі дедалі стали складатись в «братства». «Штунди» — так і звуть себе — «братство руське». Тут не обійшлось без чужої науки: німців і московських людей. Тільки ж чужа наука сама по собі багато не вдіє, коли самі люди не готові прийняти її. Та й з усіх чужих вір наші люди слухають німецьких менонітів, анабаптистів і московських не старообрядців, а «людей божих» (шалопутів, хлистів; ці теж не без німецького початку в XVIII ст. завелись в Московщині), і «люди ж божі», хоч верзуть усякі нісенітниці, та все-таки держаться того, що в кожному чоловікові божа сила єсть, що він сам по собі розуміти віру може без попа та що всі люди мусять в братстві жити. У штундів так і зовсім уся віра на христове братство сходиться. А в усіх тих сектантів, які тепер показуються серед українського мужицтва, порядки духовних громад зовсім такі, які хотіли завести братчики XVI ст.

Цікаве діло, що ці нові братства заводяться у нас вже зовсім самими «хлопами, кожум’яками, сідельниками», що ніхто з письменних людей на Україні навіть не вмів дізнатись добре про ті братства. Вони самі собі ростуть і письменству навчаються, і коли тепер не заводять шкіл і печатень, то тільки через те, що це тепер трудніше в Росії XIX ст., ніж в Польщі XVI ст.; самі перетолковують між собою біблію «з язика болгарського на просту мову — руську», на просту українську, і коли не пишуть тих перекладів, то через те, що ще й не чули, що єсть люди, котрі пишуть не панською руською мовою, — українською.

В усякім разі й тут, в справах духовних, як і в справах господарських, наше мужицтво тепер приходить на те, на чому стояло в козацькі часи XVI — XVII ст. До того ж підходять з різних боків (національного, політичного й соціального) й купки письменних українців, котрі не забули того, що вони українці, й хотять ухопити кінець нитки, що ввірвалась в нашій історії в XVIII ст. Чи вмітимуть наші письменні люди вхопитись за край тієї нитки, котрий тягнеться сам по собі в нашому мужицтві, чи вмітимуть прив’язати до нього й те, що виплела за XVIII — XIX ст. думка людей, котрих історія не переривалась, і звести в темноті й на самоті виплетену нитку — іноді більше бажання, ніж ясної думки — нашого мужицтва з великою сіткою наукових і громадських думок європейських людей — ось в чому тепер все діло для теперішніх письменних людей на нашій Україні!

Ось де для них: чи жити, чи помирати?!

До того ж краю дійшли письменні люди й мужицтво і в тих наших країнах, що під Цісарщиною, хоч там і була трохи одмінна доля письменних людей в XIX ст., ніж в Росії. Там під пануванням начальства неслов’янської породи й віри не греко-руської важко було зовсім перемінити в наших школах і церквах старі порядки XVII ст., як це зроблено у нас під московським начальством. Там руські церкви й школи вдержали більшу частину попівства од повертання в зовсім одмінну од мужицтва породу. В Галичині найменше порвалась нитка, котра прив’язує письменство людей XIX ст. з старим церковноруським XVII ст., тільки уніатським. Це, звісно, мало свою користь і для мужицтва, бо все-таки вдержувало наших письменних людей коло свого краю й народу. Тільки ж через те, що письменні люди руські в Галичині були тільки попи, то й письменство руське було тільки попівське, з його мало було користі для живих потреб громадських. Ще з того часу, як в Галичині за поміччю польського начальства взяла верх унія, братські порядки в церквах вкорочено, і попи дедалі склались в осібне панство, звісно, менше, ніж польське, а все-таки вище од мужицтва. Під Цісарщиною попівство руське повернулось там в чиновництво, то цісарське, то польське, котре дума про свою користь та службу старшому начальству, а не про громади, тим більше, що настанова попа на парафію там залежить од пана-дідича.

Тільки років з сорок назад і серед галицького попівства стали показуватись люди, котрі наукою і приміром других країв слов’янських стали доходити до думки, щоб хоч що-небудь робити на користь свого мужицтва, хоч давати йому більше зрозумілу церковну науку, на його живій мові. Розумніший між ними був Маркіян Шашкевич, видавший книжку «Дністрова Русалка» (1837) з піснями мужицькими й почавший перекладати Біблію на галицьку мову. Шашкевича й його товаришів між іншим підбили до таких праць книги з нашої України (Котляревського, пісні Максимовича). Мусили також зробити своє й проби польської української школи письменської, а найбільше збори пісень Вацлава з Олеська й Жеготи Паулі. За українськими книгами в Галичину стали заходити з Росії й козацькі думки. Тут сталось польське повстання проти цісаря в 1848 p., і мужики галицькі показали себе також само, як і подніпрянські в 1863 р. Цісарське начальство здумало вжити з того початку між письменними русинами галицькими уваги до того, що вони не поляки, а русини, із ненависті мужицтва галицького до панства польського, і згодилось на те, щоб русини впорядкувались як осібна політична партія, осібна, признана державою порода людей, рівна по праву зо всіма другими. Русини, попи й мужики, звернули надію на начальство цісарське, що воно їх зовсім увільнить од польських панів, а мужики склались на попів, що ті здобудуть їм од цісаря волю од панщини, поле, ліси й пасовиська. Тільки й тут всі ті надії стали марними. Окрім позбави од кріпацької панщини та маленьких клаптиків землі за чималі податки, мужики наші в Галичині не дістали нічого й тепер, дедалі збіднюються все більше й тратять і ті клаптики землі, що були в них, і хати, запродаючи їх жидам, щоб виплатити усяке здирство. Та й уся Галичина все-таки зостається під польським начальством, котре перешкоджа русинам в усьому й навіть заводити свої школи і т. і. Бачачи таке, деякі з письменних русинів стали покладати надію вже на царя московського *.


* Про це все більше розказано в нашому передньому слові про галицьке письменство до книги «Повісті Федьковича». К., 1875.


Та й саме мужицтво в Галичині, як де, то сподівається, що від того ж царя, як руського, здобуде собі землю й волю од великих податків і всякого здирства. Тільки з цими надіями живуть галичани вже більше десяти років, а все з них нічого не виходить, і для того, хто зна порядки в Росії, ясно, що й нічого не буде: і в Росії селяни ждуть того ж од царя, ждуть, що він не тільки, «подарувавши панщину, подарує й податки», а ще позволить панів в кайдани заковувати, посилати в ліс стосів рубати і т. і.**


** Дивись подільську пісню, перероблену з галицької, записану од лірника, в Зап[исках| Юго-западн. отд. Русск. географич. общ., І, II, стр. 54 — 55.


Вже й в Галичині появились люди, і між письменними людьми (котрі вже тепер єсть там й окрім попів, і між самим мужицтвом), котрі розуміють, що марно надіятись і на цісарське начальство, й на московське, й на своїх попів, а покладають надію на самих себе та на самі мужицькі громади. А бачачи на нашій Україні людей однакової породи, що одно терплять і до одного йдуть, вони раді пристати до спільної праці з російськими українцями.

Далеко гірше стоять наші земляки в Угорщині. Тут дуже вже давно наші люди дістались під руку панів угорських. Сюди, за гори, майже не доходила чутка про наших козаків і про те, як в наших місцях мужицтво пробувало само орудувати долею своєю. Та в часи нашого козацтва людей наших за горами ще було небагато; землі було вволю; пани угорські теж ще не розплодились та й часто заодно з мужиками терпіли од турок, втікали од них, воювались з ними. Коли ж панство угорське міцніше й густіше засіло на нашій Закарпатській країні, в XVIII ст., то вже тоді козацтво наше було далеко, аж за Дніпром, та й те скінчилось. Так загірні люди наші одбились зовсім од нас, та й у нас так затихла думка про них, що навіть вчений складач «Истории Малой России» Бантиш писав, як темну чутку, що «сведущие люди находят нынешнее малороссийское наречие сходным с тем, коим говорят венгерские россияне, известные под именем (?) карпатороссов ***.


*** Ист[ория] M[алой] Р[оссии]., III, 249.


Перше в XVIII ст. хоч попівство закарпатське було спільне з галицьким (а часами в XVII через нього то й дотикалось до київського), але в XIX ст. і воно підлягло зовсім угорському начальству й потроху переробилось зовсім на нове панство, майже зовсім угорське, котре й говорить між собою не інакше, як по-угорському й не має іншої думки, як жити з наших людей та вслугувати начальству й панству угорському. Рідко хто з того попівства думав про те, щоб що-небудь писати по-руському, а котрі й думали (в останні тридцять-двадцять років Духнович, Раковський, Павлович і др.), то ще менше галицьких попів думали про те, щоб писати близько до того, як мужицтво їхнє говорить, і про такі речі, щоб світським людям та громадам мужицьким були пожиточні, а змагались писати все більше про попівські речі та мовою мовби то московською, як панською серед усіх руських, котрої однако ніхто в них не вміє, бо не чує ніколи. Через те писачі ті нікого й не загріли до своєї рущини, про котру рідко хто з письменних людей по тих сторонах і дума.

Досі найбільше, що зворушило земляків наших на Угорщині, — це повстання угрів проти цісаря в 1848 р. й похід війська з Росії на поміч цісареві. Дехто навіть з попів руських по тій стороні пристав було до угрів, але потім, коли не їх взяла, то й ті перейшли на цісарів бік і стали йому прислугуватись проти угрів. Мужики ж зразу стали за цісаря, бо дякували його за волю од панщини й сподівались теж поля, лісів, пасовиськів *.


* Дивись пісні проти Кошута, приведені в нашій статті «Малороссия в ее словесности». — Вестник Европы, 1870, VI.


Ті ж з письменних людей, хто був гарячіший до рущини, ті стали сподіватись усякого добра, звісно, більше для себе, ніж для мужицьких громад, од цісаря або од цісаревого приятеля, царя «руського», й ще ревніше стали старатись помосковитись, щоб показати, що й між ними єсть пани, як і між уграми. Деякі й справді стали на час чималими чиновниками в своїй країні. Тільки мужики тут дістали ще менше, ніж в Галичині, а згодом цісар мусив помиритись з уграми, і пани угорські знов забрали силу по всій тій країні над нашими людьми та ще тепер стали лютішими до них. А з того змагання письменних людей помосковитись вийшло тільки те, що вони ще більше стали гордувати над своїми ж земляками мужиками, котрі б то й мови настоящої руської не вміють. Потроху всі письменні люди в угорській Україні вернулись до угорської мови, хіба хто поїхав в Росію на службу, з чого, звісно, для тієї країни ніякої користі немає, і тепер хоч і єсть ще там одна газета мовбито руська, то й та, змагаючись писати по-панському, по-московському, тільки й дума, що прислугуватись до угрів, і нападається на усіх, хто їм не хоче коритись: на сербів, на словаків, та й на своїх русняків і на саму Московщину. Тепер на всю нашу угорську країну нема ні однісінького письменного чоловіка, котрий би явно промовив хоч слово за своє мужицтво й за рущину й слов’янство. Так воно й мусило бути після того, як письменні люди в тій країні захотіли бути не громадянами серед своїх людей, а панами, хоч би й руськими. Руського панства коло себе вони не знайшли, московське далеко: прийшлось приставати до угорського або мовчати! Тільки як воно це не гірко бачити, а вже й з цього видно, що в нашій угорській країні діло громад руських стало начистоту: тут вже зовсім видно, що не мужицьке, зовсім чуже й зовсім гордує мужицтвом і рущиною, зовсім ворогує пооти них. Явно значить, що тут вже й крихти надії не може бути на що-небудь, окрім самих мужицьких громад, котрі самі собі мусять помогти, вибавивши свою землю од чужих людей. А коли там наших людей небагато, то ясно, що вони мусять шукати помочі в спілці з сусідами, котрих доля майже така ж сама, як і їхня: з словаками, сербами, волохами і т. і. та з своїми братами-русинами — за горами, в Галичині й у нас. Ця спілка з людьми, котрим самим того ж треба, що й русинам закарпатським, буде певнішою поміччю, ніж надія, напр., на Московщину: Московщина далеко, та й начальству московському нема причини переміняти за Карпатами порядки, котрі воно само в себе держить!

Так то по всіх наших українах стало тепер на однакове: скрізь наші люди зостались майже тільки мужики; скрізь людей наших однаково давить, хоч і не однакове, царство, панство, купецтво й попівство; скрізь мужицькі громади одного бажають, скрізь виявилось однаково, що марні надії на кого-небудь, окрім на самі мужицькі громади. А коли ті громади скрізь у нас однакової породи, живуть поруч, то ясно, що нашим людям найліпше: стати спільно, щоб дійти до свого; щоб жити по своїй волі на своїй землі.

Що ж то значить: жити по своїй волі на своїй землі? Чи то значить тільки заложити свою окрему державу, як, напр., зробили це на наших очах італьянці?

Безперечно, українці багато стратили через те, що в ті часи, коли більша частина інших пород людських в Європі складали свої держави, їм не довелось того зробити. Як там не єсть, а своя держава, чи по волі, чи по неволі зложена, була й досі ще єсть для людей спілкою задля оборони себе од чужих і задля впорядкування своїх справ на своїй землі по своїй волі. Тільки ж не всіх справ і не Для всіх людей рівно! Тепер вже люди переросли державні спілки и прямують і волею, й неволею до якихось інших. Тепер вже показалось, що й в тих породах людських, котрі мають свої держави й великі, багаті, й вільні (напр., як Франція, Англія), або й великі спілки вільних держав (як С. Американська Спілка), більша частина людей бідує мало чим менше, ніж бідують мужики українські. Безперечно, що коли б українці перш усього вибились з-під чужих держав і заложили свою, вони б стали також, як і другі породи, самі мізкувати, щоб полегшити ту біду, од якої терплять скрізь люди. Тільки ж того, що пропало, не вернеш, а надалі повстання проти Австрії й Росії, таке як робили за свою державну спільність італьянці за поміччю Франції, для нас річ неможлива. Швидше можливе діло для нас — стати усім в одній державі, це коли б одна з тих держав, що тепер володіють нашою землею, одірвала решту її од другої держави. Звісно, це швидше може зробити Росія з Австрією, ніж Австрія з Росією. Тільки в такім случаю наші справи не поліпшали б багато, хіба б що наші австро-угорські брати зовсім би запевнились об цім та пристали б до спільної праці проти усякої неволі, од котрої ми терпимо. Далеко можливіше для українців добиватись в тих державах, під котрими вони тепер, усякої громадської волі за поміччю других пород, котрі теж піддані тим державам. Тільки ж це таке діло, котре потребує стільки усякої праці, що в кінці її не варто здобути тільки державну волю й спілку. Не варто було б здобути тільки те й тоді, коли б довелось справді людям української породи добитись того через велике повстання й криваву війну. Мало того, що ми бачимо по других людях, котрі мають свої держави, напр. хоч би й в Італії, нас може навчити примір і нашого повстання за часи Богдана Хмельницького, коли наша Україна справді була найбільше подібна до самостоячої й чималої держави.

Держава та зложилась через повстання великої частини поспольства козацтва, міщанства, попівства й трохи й панства, не забувшого ще рущини й «благочестія». А вже серед самого повстання показувалась незгода між багатшими й біднішими, між поспольством, міщанством — і козацтвом і панством, між козацтвом, поспольством — і попівством, далі між козацтвом простим — і значним. Незгода ця примусила українців шукати помочі проти Польщі в «союзі й протекції царя восточного», котрі союз і протекція обернулись в «підданство», й не «вільне підданство», як хотіли українські козаки, а в «вічне підданство», як поправляв гетьмана Виговського цар московський. Вже за часи того Виговського незгода між тими поділами наших людей по стану й по багатству дійшла до того, що вже наперед можна було бачити, що українська держава не встоїть «серед незгоди частих і непостоянних начальників» кожного стану й серед «незичливих сосідственних монархів факцій» (злочинств), як плакались товариші війська запорозького в листах, на котрі ми вказали вище. Сталось це через те, що ті, хто закладав українську державу XVII ст., скидали з себе тільки чуже ярмо та те, що більше усього мулило їх, а не виривали неволі з коренем: вони зоставили стани людські: попівство, вояцтво (шляхту й козаків), міщанство, поспольство; вони, хоч і казали потім, що «козацька шабля скасувала колишні панські кріпості на землю», та тільки не вміли подумати об тім, як би не заводити нових кріпостів, а всі кинулись на займанщину поля, лугів, млинів, а то так і зоставили старі кріпості на грунти православних церков й шляхти й козаків з тими підданими, котрі «обиклую повинность одправовали». На тому й вмовились державні люди українські з царем в Переяславі (1654) і зараз же почали й од нього й од гетьманів випрошувати собі нові маєтності з підданими або хоч з послушними. «Як люди осілись після Хмельницького, — казали в початку XVIII ст. у нас на Україні, — то можніші пописались в козаки, а подліші осталися в мужиках» *.


Лазаревського «Малороссийские посполитые крестьяне (1648 — 1783)». Чернигов, 1866, 5, 6.


Через кілька років після Переяславської мови 1654 р. городова Україна вже знову мала нових своїх «дуків-ляхів», а за тим сталось так, як усі знають. В Україні низовій згода й воля держались довше, бо там менше було станів та займанщини (бо майже не було хліборобства), а було товариське вояцтво й господарство (рибальство, полювання, скотарство).

В цьому-то товаристві: в рівності й в спільному господарстві над усім, що потрібно людям, і єсть корінь волі й для людей, маючих свої держави й не маючих їх. «Шабля козацька» інакше б послужила «матері нашої Україні», коли б вона, «скасувавши нестерпимую лядськую неволю», не ділила людей на стани й не попускала займанщини, а повернула б всю Україну в «вольності усього товариського люду українського», в те, чим були річки й луги на низовій Україні для «товаришів війська запорозького». От до того, що справити, в наших дідів не стало розуму, коли вони складали козацьку державу, як і ні в кого в ті часи, до того мусимо тепер після довгої й гіркої науки добиватись ми, їхні онуки, в котрих нема ніякої держави.

Ясне діло, що така велика купа людей, скільки єсть їх на всій нашій Україні, не може бути одним товариством, інакше вона б перестала бути й вільним товариством. Вона мусить стати товариством товариств, спілкою громад, вільних в усіх своїх справах, інакше які-небудь громади будуть поневолені робити не те, що вони хотять, і не там, де вони сидять. Добре було товаришам запорозьким щороку кидати жереб, якому куріню яка річка на цей рік дістанеться, бо товаришів запорозьких було завше тисяч з 6, і вони вже через вояцтво своє мусили найбільше сидіти в Січі, коли не були в поході. Але вже то одне, що кожний товариш мусив безпремінно приставати до якого куреня січового, щоб стати справді товаришем січовим, робило, що справдешньої рівності не було між усіма, хто сидів на всій землі запорозькій (а їх там бувало не 6 — 10 тисяч, а 50 — 60), хоч і кожному була воля перейти в Січу й стати товаришем. Та в тім то й сила, що не кожний схоче, а всі не можуть кидати свою громаду та йти в другу, в середню навіть на час. Не буде рівної волі й тоді, коли хто-небудь буде справлятись в усьому за другого, як це робиться в виборних Державах. Виборний тільки тоді не стане начальством, коли він просто справить те діло, за котрим його вислав другий, котрий знав наперед, яке то діло, й наказав, як його треба справити. З цього ясно, що справді вільними можуть бути тільки маленькі держави, або, ліпше сказати, громади, товариства. Справді вільною спілкою може бути тільки спілка товариств, котрі просто чи через виборних людей для кожної справи обертаються до других товариств, з котрими їм найближче, найлегше, найпожитніше бути спільними, за потрібними їм справами, оддаючи їм поміч за поміч.

Розважаючи далі, побачимо, що й громада потрібна людям тільки для того, щоб кожному було найліпше. Значить, і громада тільки тоді буде мила кожному, коли вона не неволить нікого: бути в ній чи не бути. І громада мусить бути спілкою вільних осіб.

От дійти до того, щоб спілки людські, великі й малі, складались з таких вільних людей, котрі по волі посходились для спільної праці й помочі в вільні товариства, — це й єсть та ціль, до котрої добиваються люди і котра зовсім не подібна до теперішніх держав, своїх чи чужих, виборних чи не виборних. Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей й товариств.

Це діло не зовсім таки нечуване на нашій Україні. Наша Січа Запорозька була подібною ж вільною спілкою: кожний міг прийти до неї й одійти, коли хотів. Кожний приставав до такого куреня, до котрого хотів; кожен курінь був спілкою вояцькою й господарською, котра працювала спільно й вживала своє добро в спільному будинку. Всі 38 куренів складали товариство січове. Товариство обладало усім добром на землі своїй і ділило щороку по жеребу між куренями те, з чого найбільше жили товариші: річки. Хто хотів «лиситити», звіря ловити, ті складались на час роботи в курінь і ділились заробленим рівно. Вся старшина курінна й січова була виборна на рік або поки вгодно товаришам. Правда, як ми це вже спом’янули вище, такі товариські порядки не розширялись в Січі на всіх людей і на все господарство. У січовиків було поспільство; вони давали заводити по хуторах займанщину. У них появились і піддані. Окрім того, порядну згоду вміли держати січові товариші тільки по куренях, котрих і вороги їх не могли не похвалити, а в цілому товаристві часом бувало чимале безладдя *.


* Ригельмана «Летописное повествование о Малой России». M., 1848, IV, 67 — 84.


Та ніхто ж і не дума, щоб в XVII ст. та ще при такій колотнечі, яка була тоді по наших сторонах, могли бути якраз такі порядки, як слід їм бути і які будуть колись. Примір Січі тільки показує, що ті вільні порядки, про котрі ми зараз говорили, зовсім не таке діло, що його ні здумать, ні згадать, тільки в казці сказать. Більш двохсот років стояло з подібними порядками січове товариство — й робило своє діло, вояцьке й господарське, далеко не погано. Звісно, діло запорозьке було доволі просте; тепер у людей більше діла, більше потреби, та зате в них і більше науки, й більше розуму, то вони зможуть вправитись ліпше січових товаришів. Тепер ніхто ще не може сказати докладно ні того, коли, напр., світ дійде до таких безначальних порядків, про які сказано вище, ні всіх доріг, якими він дійде до них. Цілком такі порядки тільки тоді можуть бути й в одній якій країні, коли вони будуть на всьому світі, бо тільки тоді зовсім перестане потреба в вояках і купцях, з котрих скрізь і заводиться панство й багатирство, а за тим і начальство. Для таких порядків мусить також, щоб не було попівства й віри, з котрої виходить попівство, бо попівство теж панство й начальство, а віра заводить незгоду між людьми. Замість віри мусить бути вільна наука, котра до того мусить настільки полегшити людям чорну роботу, щоб люди не могли ділитись на чорноробів і білоробів, щоб кожний робив чорну роботу й мав час і для білої роботи, для вправи громадських діл для науки, котра тепер тільки в руках панства або доводить до панства вчених людей над невченими. А це все речі нелегкі й неблизькі.

Тільки ж до того всього, до тих безначальних порядків увесь світ іде і йтиме, бо доти не може бути спокою між людьми, поки де-небудь хто-небудь буде в якій-небудь неволі. От через те ні один народ, ні одна держава, ні один гурт людей (партія) не здоліє того, ні щоб не попустити таких порядків, ні щоб зробити їх проти волі людської: до них добиваються й будуть добиватись люди й навмисне, й ненавмисне, й через науку, й через державні переміни, й через повстання, й через усякі спілки між людьми. В Західній Європі й Америці єсть вже сотні тисяч людей, котрі просто прямують до таких порядків. То партія соціальна, громадська, соціалісти-громадівці. Почавшись серед деяких людей з самого панства й купецтва, котрі провели далі думки XVIII стол. про волю й щастя кожної особи (Роб. Овен, Сен-Сімон), думки громадські дедалі притягали до себе і чорноробів і людей великої науки й розуму (Луї Блан, Прудон, Лассаль, Маркс, Дюрінг, в Росії Чернишевський) і тепер стали вже чималою силою, на котру мусять вважати й байдужі й вороги. Дедалі й люди вчені, котрі й не зовсім належать до громадівців, згоджуються на ту чи іншу з їх думок (Мілль, Лавеле, Шефле) або викладають свої думки про громадські порядки недалеко од самих гарячих громадівців (Ланге). Досліджування про старі, допанські, докупецькі, додержавні громадські порядки й про зостатки їх на світі стало тепер однією з самих гарячих праць європейської науки (Мен, Маурер, Лавеле і т. і.*).


* В Росії, після німця Гакстгаузена, вчені люди почали досліджувати старі й теперішні громадські порядки серед мужицтва московського (община, мир) — в працях Чернишевського, Кавеліна, Бєляєва, Соколовського, Посникова і др. У нас на Україні більше говорилось про державні порядки громад козацьких (праці Костомарова, Куліша, Антоновича), про те, як завелось панство (у тих же, а про нове панство XVII — XVIII ст. найбільше у Лазаревського — «Малор[оссийские] посполит[ые] крестьяне», «Очерки стар[инных] двор[янских] родов Черн[иговской] губ[ернии]», «Очерки малор[усских] фамилий» в «Р[усском] арх[иве]» з 1875 р.), про громадські суди (Іванишева — «О древн[ей] сельск [ой] общине в Юго-З[ападной] России», у Антоновича і Новицького в їх книгах про крестян в Україні в XVI — XVII ст.), ніж про громадське господарство. По наших українах в Австрії зовсім нічого не зроблено письменними людьми для науки про старі й нові громадські порядки, окрім хіба про братства й міщанство (в працях Зубрицького , Петрушевича, Шараневича). Про теперішні проби громадського господарювання й спільних заробітків на Україні майже тільки й єсть, що в «Неделе» 1876 — 1877 pp. статті д. Ф. Щ[ерби]ни «Крымские солепромышл[енные] артели», «Артель севастопольских лодочников», «Южнорусские артели» і т. д.


До того ж дедалі все більше показується безладдя теперішніх порядків державних і панських (війна, крадіжка, банкротства, кризиси і т. і.). Це все дедалі все більше дає сили думкам громадівським і серед теперішніх чорноробів (поки ще більше городських, ніж сільських) і серед білоробів.

Тепер ще нема згоди між тими громадівцями ні в тому, як добитись тієї зміни в порядках громадських, яку вони здумали, ні в тому, як конечне впорядкувати товариське життя в спілках малих і великих. Приміром таких незгод можуть служити суперечки навіть між тими з громадівців, котрі більше других готові тепер же сказати, як треба повалити теперішні порядки й чим їх зараз же замінити, між тими, котрі належать до спілок громадівських крайових і всекрайових (інтернаціональних) і котрі викладають рішуче свої думки на з’їздах (конгресах) своїх виборних. Напр., тоді, як одні налягають більше на волю кожної особи, товариства й громади (повне безначальство, анархія, як каже Прудон і другі романці, а з слов’ян, напр., Бакунін), другі — більше на спілку всієї породи або країни на народну державу (Volksstaat), велику (напр., у німців) чи меншу (напр., у фламандців) *.


* На з’їзді соціалістів в Генті 1877 р. один англічанин і два німці просили постановити, що: 1) «З’їзд заявляє, що треба, щоб держава, котра справляється за ввесь народ і в котру ввесь той народ входить, обладала землею й другими струментами праці». Три французи (два з Франції, один з Бельгії) внесли таку 2) статтю: «Робітники мусять забрати громадське добро, щоб повернути його в власність спільну для союзних виробляючих товариств». Один італьянець вніс таку 3) статтю: «З’їзд постановляє, що земля й струменти праці стають спільною власністю, не постановляючи зарані порядків і способів для того». За 3-ю статтю тільки й подав голос цей самий італьянець, за 2-у подано 11 голосів (з Італії, Іспанії, Франції, Греції, Швейцарії, Германії, Бельгії), за 1-у подано 16 голосів (2 англічанини, З німці, решта більш усього фламандці). До цієї 1 статті прибавлено тільки по думці фламандця де Пена після слова «держава» — «і громада», так що похвалена більшим числом голосів (16 проти 11) стаття вийшла така: «Le congrès déclare qu’il est nécessaire que l’Etat ou la commune, représentant et comprenant la totalité du peuple, possède la terre et les autres instruments de travail». — Bulletin de la fédération jurassienne, 1877, № 37 — 38. Подібні ж суперечки йдуть і з-за того, як добиватись зміни теперішніх порядків: чи зміною законів, чи наукою й проповіддю, чи повстанням, чи зсередини держав, чи знизу вгору і т. д.


Тільки ж корінні думки в європейських громадівців все-таки одні, а таке чи інакше впорядкування громад малих і великих по тих думках зробиться скорше силою потреб людських, ніж заранніми розмовами, більше потребами впорядкувати працю над виробкою пожиточних людям речей господарських (економічних) чи то малими, чи великими купами й спілками людей, ніж думками (політичними) про порядки державні й противодержавні й перемінами в державних порядках або скасуванням тих порядків через повстання. Повне ж безначальство, повна воля кожної особи завше зостанеться ціллю всіх порядків, чи по малих, чи по великих спілках, так само як думка вменшити до 0 перешкоду од тріння в машинах. І в наші часи не тільки громадівці всяких порядків, а й ніхто з розумлюдей вже не може говорити проти волі й добра кожної особи. Громадівці тільки показують, що ні те добро, ні навіть сама воля можливі без того, щоб чоловікові не діставалось для вжитку все те, що він випрацював. А це впять не можливе без того, щоб кожний мав рівну долю в орудуванні сирою силою природи, як земля, і приводами праці над нею, як машини, що впять-таки можливе тільки в товаристві товариств. В цих думках всі громадівці стоять за одно.

Ми бачили вище, що українські письменні люди й українське мужицтво прийшли до того, що їм нічого не остається далі, як просто пристати до думок європейських і американських громадівців і посвоєму прикладати їх на своїй землі.

II

Конечна ціль громадської праці. — Зміни половинні й посередні станції: державні зміни. — Служба людей з теперішнього панства мужицьким громадам. — Проби такої служби на Україні: українські, польські й всеросійські. — Потреба ясно одмежованного українства в тій службі. — Всесвітня наука й краева праця. — «Всесвітня спілка робітників» і товариства по країнам і породам. Українські потреби громадівської праці: політичні вільности, осілость по країнам і громадам і спеціяльність праці; живі повстання громадських людей; потреба праць не політичних і зріст нових порядків в громадах; праця противупопівська й наукова. — Українській соціялізм — не партія, а громада. Що тепер може зробити українська печать? — Українці в чужій печаті. — Наші думки про чужих людей на Україні. — Наші супротивники й спільники. — Федеральна спілка в Росії й в Австрії. — Спілка демократії в недержавних породах в Европі. — Користь з неї для державних пород. — Спілка Українців з західними Славянами.

Розваживши над тим станом, в котрому тепер стоїть наша Україна, ми бачимо, як далекий він од тих безначальних громадських порядків і як теперішні порядки навіть не дають нашим людям роздумати докладно про своє життя, а не то, щоб стати до того, щоб перемінити їх. З цього вже ясно видно, що люди, котрі посвятились на те, щоб послужити українським громадам, мусять, добиваючись до тієї конечної цілі, користуватись усякими й малими змінами теперішніх порядків, котрі хоч в чому-небудь, хоч на час поліпшують долю тих громад, а найбільше такими, котрі влегшують людям і громадам спосіб збиратись до куп, вкупі роздумувати про своє життя й пробувати поставити його інакше.

Так, напр., повертаючись до життя українського народу в Росії, ми бачимо, що мало того, що в його однято більшу частину землі його, що він терпить од усякого багатирства, як і всі чорнороби в світі, але терпить він ще й од панства, од самовольного царського начальства, котрих по деяких краях в Європі й в Америці вже й нема, од попівства, котре обдира його й затуманює далеко більше, ніж по деяких інших землях в Європі й в Америці. Наші мужики, як і скрізь майже в Росії, навіть не получили й того, що їм обіцяно було й по царських законах, наші люди, як і всі піддані царські, розганяються по волі чиновників по безмірному царству російському, не можуть бути зовсім безпечні ні за свою шкуру, ні за волю, не мають волі навіть слова сказати про свої справи, ні навчатись про те, про що навчаються другі люди, ні збиратись до куп і до товариств. А до того на нашій Україні царська самоволя навіть забороня людям і вчитись і проміж себе, й по родинах, не то вже по вселюдних школах, вчитись навіть писати книги на рідній мові наших людей.

Дехто держиться таких думок, що або все, або нічого, що чим гірше, тим ліпше, бо тим скорше люди не стерплять і тим скорше візьмуть все, що їм слід, а як трохи полегша, то буцімто вони й тому так будуть раді, що вже й заспокояться й більшого не захотять. Тільки те, що скрізь діялось й діється на світі й не тільки між людьми, але й між звірем, не показує, щоб такі думки були правдиві, щоб вони були справними законами живих тіл і громад (законами біологічними й соціологічними). Ніяка жива тварина не витерпить, щоб не вхопити хоч ту частину, яку можна вхопити з того, що їй треба, а з другого боку, усяку можна так заморити, що вона вже й ногою не двигне сама, а з третього, підживившись трохи, усяка забажа більшого, а далі усього, що їй треба. В Європі скрізь ведуть перед і в громадівському руху зовсім не ті з простих людей, котрим найгірше, а ті, котрим найліпше, і найдужчий той рух зовсім не там, де найменше було малих перемін в старих порядках, а там, де їх було найбільше.

Було б зовсім чудним ділом не виступати проти деяких порядків, од котрих терплять наші люди, напр. в Росії, тільки через те, що й в других країнах, де тих порядків вже нема, люди все-таки терплять. Було б чудним, якби ми судили порядки російські, рівняючи їх тільки до таких, які мусять бути і яких ще ніде нема. То був би суд без усякої перспективи, та й без усякої сили в очах, може, більшої часті живих людей, котрі не можуть зразу вискочити думкою своєю за все те, що навкруг себе бачать. От через те в своїх книгах, переглядаючи життя наших громад, напр. в Росії, ми стараємось рівняти його перше з тим, яке б воно мусило бути навіть проти теперішнього закону російського, далі з тим, яке ми бачимо по других державах, а далі з тим, яке мусить бути по чистій правді громадській і яке, певно, буде тоді, коли самі вільні громади розумних і рівних людей візьмуть в свої руки всі свої справи. От через те ми вважаємо, що нашим людям слід добиватись і тих змін, котрі, як показують приміри усіх других країн в Європі, мусять наступити й в Росії ще раніш, ніж велика частина громад зрозуміє потребу докорінної зміни в теперішніх порядках: добиватись скасування царської й чиновницької самоволі, котра, певно, заміниться виборним урядом (царством уставним, а далі цілком виборною гетьманщиною або республікою). При теперішньому стані Росії, котра дуже вже явно держиться тільки мужицькими грішми, сама панська рада з виборних людей з усього царства не може бути без того, щоб зараз же в ній не піднялась розмова про податки мужицькі й про наділ мужикам поля. А вже одна розмова про це послужить тому, щоб більше одчинити очі мужицтву на всі державні й громадські порядки, й поведе за собою дальші бажання й зміни. Далі усяке вменшання чиновницької самоволі в Росії мусить полегшити людям кожної породи, країни, громади спосіб умовитись і впорядкуватись проміж себе й підкопа ту державну централізацію, котра не дає жити нашій Україні. Звісно, ні один з тих, хто поставив собі ту конечну ціль, про яку ми сказали вище, тобто цілковите безначальство й цілковите громадство, не може вдовольнитись малими змінами в теперішніх порядках, а, добившись їх, буде добиватись все більшого. В самих менших змінах, в змінах державних, він буде байдужий до того, як там впорядкується вище державне начальство, а більш налягатиме на те, щоб вбільшити власне волю кожної особи в слові й праці, волю кожної людської породи, спілки, громади, країни, щоб, скільки мога, вменшити силу державного начальства, чи то царського, чи гетьманського, чи то управи (адміністрації) , чи самої виборної ради (парламенту), перед силою особи, громади і щоб дати їм більше способу для того, щоб заложи™ живі початки порядків безначальних: безпанських і бездержавних.

Так, гадаємо ми, примусить сила думки й життя працювати на нашій землі живого громадівця в справах політичних. Найголовнішим же ділом його, певно, буде помагати тому, щоб якнайбільша частина мужицтва зрозуміла те, як йому взяти всі свої справи безпосередньо в свої власні руки. До цього кінця веде все, що робиться тепер по всьому світі, навіть і те, що обдира мужицтво та, щоб ліпше те робити, збира його в великі купи, в котрих те мужицтво пізнає свою силу. До цього кінця ведуть всі теперішні порядки, котрі своїм здирством і байдужістю до добра вселюдського показують мужикам марність надії на кого-небудь, окрім самих себе. Ця природна сила не тільки доброго, але й злого часом ще більше посува мужицтво до нових порядків, ніж усякі проповіді. Тільки, звісно, що всяка дорога стає легшою, коли нею люди прямують більше свідомі, більше по волі, ніж темні й по неволі. От тут-то й можуть тепер прислужитись мужицтву ті люди, котрим доля помогла за наукою й усякою іншою білою роботою вияснити собі думки громадські більше, ніж у мужицтва за його щоденною чорною працею, особливо, коли ті люди посвятяться тій службі цілком для мужицтва.

У нас на Україні думка про таке цілковите посвячення людей панської науки на службу мужицтву не зовсім вже нова. Ми бачили проби такої служби в українській хлопоманії, котра показала приміри людей, що не тільки письменно стояли за мужицтвом, а й оселялись серед мужицтва й брались за всю мужицьку роботу. Проби зійтись з мужиками робились і людьми з польської демократії на Україні. Далеко більше од таких проб, і українських, і польських, показали їх в останні роки й в нашій Україні всеросійські соціалісти. Росія — країна темна, без вільного слова, без пам’яті про те, що ще вчора робилось, і через те не всі ті проби відомі, й, може, ні одна не відома цілком. Через те й з усяким судом про них треба стерегтись. Здається нам, що ми не дуже помилимось, коли скажемо, що проби української хлопоманії «злитись з народом», іноді в тому, що самому народові треба кидати, показували більше щирості до України, ніж знаття потреб громадських і почастно мужицьких на всьому світі, ніж всесвітньої науки; що проби польські увільнити народ од царства й панства мали на цілі більше Польщу, ніж нашу Україну, і більше Державну, ніж громадську волю; що проби всеросійських соціалістів піти в народ, гаряче переносячи в Росію думки європейських громадівців і змагаючись звести докупи працю над увільненням мужицтва в Росії з такою же працею європейською, — що й слід було! — переносили в Росію й ті спроби, які виросли в Європі при тамошньому житті й стані народа; до того ж всеросійські соціалісти, маючи на умі державну вигадку (фікцію) всієї державної Росії, як польські демократи — всієї (державної історичної) Польщі, тим менше могли вважати на нашу Україну, таку, яка вона єсть, з тим життям, яке в ній єсть, або прибирати способів праці таких, яких потребує те життя, ні осідати на Україні з довгою й затяжною працею навіть і на стільки, на скільки дає до того могу царство російське.

Останніми часами вияснилось, що треба злити те усе добро, усе потрібне громадам, що було в усіх тих пробах, повчитись з усіх помилок, які були зроблені раніше, й твердо обмежити, спеціалізірувати працю людей, котрі хочуть працювати власне для українських мужиків. Немало вже говориться про це словесно, дещо говорилось і печатно. Ми попробуємо сказати й свої думки про цілі й способи праці українських громадівців на близькі часи, про які ми тільки й можемо думати скільки-небудь фактично.

Наші думки про останні цілі громадської праці ми вже сказали вище. Ми думаємо, що наша Україна, котра не має ні свого попівства, ні панства, ні купецтва, ні держави, а має доволі розумне од природи мужицтво, залюбки прийме науку про безначальні й товариські порядки, що через те на тій Україні варто працювати громадівцям, а найбільше тим, котрі зросли на Україні. Дальші наші думки про теперішні способи праці для тієї цілі ми могли б виложити з перегляду подібної ж праці на всьому світі, з здуманих (теоретичних) потреб людських осіб і громад. Але ми ліпше будемо виводити ті думки з перегляду того стану, в якому стоїть тепер наша Україна. Ми ж думаємо, що усяка громадська праця на Україні мусить мати українську одежу, українство. Звісно, те «українство» не може бути в цілях праці. Цілі праці людської однакові на всьому світі, як однакова здумала наука. Але прикладна наука не однакова скрізь. Так і з громадською працею: в кожній країні, в кожній людській породі, далі навіть в кожній громаді й коло кожної особи мусять бути осібні підходи й приводи до однакової цілі; кожна країна й купа людська може показати більш ясно, ніж другі, потребу й спосіб тієї чи іншої з тих праць, того чи іншого способу праці, потрібної і для всіх людей. Цьому навчають і проби всесвітньої праці робітників.

Найважніша, яка досі була зроблена, проба робітницької спілки всесвітньої «Association Internationale des Travailleurs», котра постановила, що біднота (пролетаріат) по всьому світу має одну ціль і мусить заодно стати, постановила також, в своєму уставі (в Лондоні 1864 р. в ст. 7), потребу, щоб в кожній країні були товариства по породах людських. Сама та «Всесвітня спілка» через те й розстроїлась і стратила тепер силу, що вона задумала заложити вже й середню всесвітню управу над всіма крайовими товариствами своїми Головній Раді спілки (Conseil général, Conseil central) раніше, ніж думки спілки пустили корені по всіх країнах Європи, так що сила тієї Ради була більше на папері, ніж на ділі. Інакше кажучи, та «спілка» почала працю не знизу вгору, а згори вниз, так що й сама 7 стаття уставу її, котра говорить про потребу крайових і породних товариств, і доволі централістична й доволі темна *.


* Ось де та стаття: «Puisque le succès du mouvement ouvrier ne peut être assuré dans chaque pays que par force résultante de l’union et de l’association; que, d’autre part l’utilité du Conseil central dépend de ses rapports avec les sociétés ouvrières, soit nationales ou locales, les membres de l’Association internationale devront faire tous leurs efforts, chacun dans son pays pour réunir en une association nationale les diverses sociétés d’ouvriers existantes ainsi que pour créer un organe spécial. Il est sous-entendu cependant que l’application de cet article dépendra des lois particulières de chaque pays et que, abstraction faite de ces obstacles légaux, chaque Société locale indépendante aura le droit de correspondre directement avec le Conseil central de Londres»; або «Вбачаючи, що верх робітницького руху може стати певним в кожній країні тільки через силу поєднання й спільності і що, з другого боку, корисність і самої Середньої Ради залежить в тому, скільки вона знається з робітницькими спілками, чи національними, чи місцевими, товариші спілки Інтернаціональної мусять старатись, кожний в своїй країні, звести в одну спілку національну всі ті товариства робітницькі, які тепер єсть, а також заложити окреме для них печатне видання. Розуміти треба й те, що поступати по цій статті треба, вважаючи на закони осібні в кожній землі, й що, скинувши те, що треба, з-за перешкод од законів тих, кожне осібне товариство крайове матиме право листуватись просто з Середньою радою в Лондоні».

Як бачите, тут все діло йде од готової вже спілки, котра наперед назвала себе всесвітньою, «інтернаціональною», та ще й од Середньої Ради її, котра й хоче, щоб по кожній країні завелись такі ж середні спілки, й мовбито не хоче, щоб вони заступили її перед осібними товариствами. Окрім того, тут не ясно показано, що таке pays, nation, — чи держава й всі, хто під нею живе, чи природна країна й порода людська. На ділі в Спілці інтернаціональній, а особливо в Раді, виступали люди по державах. Так, в ній був виділ (секція) й секретар генеральний за Росію, хоч в Росії десятки країн і людських пород, одна до одної не подібних. Про те, як оберталась «Association internationale» і «Alliance socialiste» до Росії, Польщі й усієї Слов’янщини, ми поговоримо в 1 книжці «Слов’янської Громади».


З поводу того, що деякі спілки «Всесвітньої спілки» знаходили, що Головна Рада не потрібна й що вона приносить централістичну управу, начальство в справи товариські, вийшли незгоди в «Спілці», найбільш між Головною радою, за котру стояли більше германські спілки, й Спілкою громадівською («Alliance socialiste»), в котрій був старшиною Москвин Бакунін і до котрої більше пристало романських товариств. Сварки ті багато причинились до вменшання сили «Всесвітньої спілки», хоч і більше підняли думку про потребу самостоячих крайових товариств, за котрі стояла «Alliance socialiste». Тільки й вона не пустила коренів по всіх країнах Європи через те ж саме, що й «Всесвітня спілка». Як мало могли обидва товариства пустити ті корені по справжніх живих громадах, в котрих люди зійшлись по однаковості праці, по сусідству, породі, видно, напр., з того, що іспанська «Federacion» напечатала в 1870 p., що «Головна Рада в Лондоні, бачачи скорий зріст Товариства в Росії, поставила генерального секретаря для цього народу (пасіоп) — німця Карла Маркса!» і що звісний артилерист, філософ і оратор Бакунін був на з’їзді 1869 р. виборним од ліонських робітниць, що сучать шовк, сам живучи в Женеві (Bakounine, publiciste, délégué des ouvrières ovalistes de Lyon. Genève *).


* Про це все див. у «Testut Internationale», 5 — 6, 25, 209, 147.


Ясно, що як коли-небудь оживе «Всесвітня спілка» й стане справді коли не всесвітньою, то всеєвропейською або заложиться нове подібне товариство, то тільки після того, як скрізь по кожній країні й людській породі заложаться міцні товариства людей, котрі зійшлись в природну спілку не по самій тільки основі думок, а й по однаковій праці, по сусідству, по однаковій породі й мові, і тоді, коли вони самі забажають і ширшої й всесвітньої спілки. Тепер же, от уже від кількох років «Alliance socialiste» вмерла (1870 p.), a «Association internationale» живе більше на папері, ніж на ділі, а зате в кожній країні серед кожної людської породи росте думка й проповідь про ті зміни, які вони думали поробити в громадських порядках. І в тій крайовій праці тепер і вся дійсна сила громадівського руху в Європі, далеко більша, ніж в з’їздах малосильної «Association internationale» або в таких, яким був з’їзд соціалістів торік в Генті.

Обернемось же до тієї праці на нашій Україні, як та праця виходить з того стану, в котрому та Україна тепер живе.

Наша Україна поділена між двома чужими державами. В одній царство самодержавне, в другій — уставне. Вже через це одне нам, українцям, нічого розказувати, чи мають для нас яку вагу державні вільності хоч не великі, як про те колись, за часи самодержавства Бонапарта й Бісмаркового короля, розказували деякі європейські соціалісти і як про те іноді розказується у російських соціалістів. Ми вже теперішнім станом частини нашої землі приведені до тієї думки, на котрій стали й європейські соціалісти, коли постановили на Лозаннському з’їзді «Всесвітньої спілки робочих» в 1867 p., «що недостача політичної волі спиня громадську науку й увільнення бідноти (пролетаріату)» і що через те з’їзд об’являє, «що увільнення робітників в справах господарських не можна одмежовувати од увільнення їх державного, що постановити вільності державні єсть діло першої й безпремінної потреби», що треба всім товаришам добиватись гаряче, щоб усі народи мали права, котрі виложили французи в уставі 1789 р. **


** Le Congrès international, considérant: Que la privation des libertés politiques est un obstacle à l’instruction social du peuple et à l’émancipation du prolétariat, — déclare: 1) Que l’émancipation sociale des travailleurs est inséparable de leur émancipation politique; 2) Que l’établissement des libertés politiques est une mesure première d’une absolue nécessité; 3) Que cette mème déclaration sera renouvelée chaque année; 4) Qu’il sera donné communication officielle de ces résolutions à tous les membres de l’Association internationale des Travailleurs, ainsi qu’à ceux du Congrès de la Paix, en leur demandant leur concours énergique pour investir tous les peuples des droits imprescriptibles de 1789 — Testut, 133-134.

Ті статті («Déclaration des droits de l’homme et du citoyen» і «Dispositions fondamentales garanties par la constitution»), власне, й говорять не так про те, як буде впорядковане вище начальство, а про те, які мусить мати права кожний чоловік перед начальством: рівність, волю переходити з місця на місце, волю слова, письма, печаті, віри, зборів і навіть право противитись неволі. Louis Blanc, «Histoire de la Révolution française», 1869, III, 47 — 51. Нам, українцям, тепер треба доложити до тих основних прав ще і волю кожної породи людської, а також громади й країни, тобто вільності федеральні.




Всяка зміна громадська посувається не самими тільки різкими, рішучими кроками, а й щоденною тихою працею, не самими тільки переломами закону, а й законними працями. В таких же державах, як Росія, не можна й говорити ні про яку сталість праці, ні про який закон. Там всякий час треба бути готовим боронити не то свою працю, а й думку й шкуру просто револьвером од царських беззаконників. Австрія далека навіть од такої волі державної, яка єсть і в других царствах, напр. в Англії або в Бельгії, а все-таки там, як ми вже сказали, наші люди можуть виступити одверто і як порода людська, і як партія громадська, навіть і як громадівська, серед самих робітницьких товариств і серед сільських громад на зборах (мітингах) . Останніми часами ми бачили суди над соціалістами в Галичині й в Росії, з котрих виявилось, що те, за що в Галичині присуджували на 3 місяці тюрми, в Росії каралось 12 — 6 роками каторги. Ясно значить, що те, що потребує в Росії незвичайного геройства, в Австрії можуть робити люди з звичайною натурою, а звісно, що всяка громадська справа посувається вірніше, коли за нею стоять якнайбільші лави хоч і звичайних людей, ніж самі герої, котрих ніколи багато бути не може. Ми, українці, на цей час мусимо признатись, що ми ще не покористувались і тими всіми невеликими вільностями, які дають австро-угорські порядки, й мусимо добиватись для себе й у Росії на перший раз хоч таких порядків, звісно, не для того, щоб на них стати.

Далі одна з найголовніших одмін нашої України од великого числа других земель, в тім числі й од Московщини, в тому, що в ній мужицтво ще більше покинуто на самого себе, ніж в тих країнах, котрі не тільки мають свої держави й панство, а ще й підгорнули під себе й другі землі з їх і панством і мужицтвом. Чи по волі, чи по неволі, а в тих землях держава й панство роблять що-небудь і для мужицтва, а як де, то на користь і мужицтва державної породи роблять і люди з пород чужих, недержавних. Доволі буде показати хоч на те, що, напр., в Московщині книги для московського люду пишуть не самі москвини, а й українці, а то й німці, ляхи, грузини, молдавани і т. і., причому по більшій часті забувають про працю для своїх людей. В таких країнах і люди з думками противодержавними й противопанськими все-таки йдуть по тій дорозі, котру проложила держава й панство, користуючись усіма засобами, котрі дали їм держава й панство. В таких же країнах, як наша, цілком не так. Письменні люди на нашій Україні скрізь двічі одірвані од свого мужицтва: й через панство, й через виучку по чужих школах, і звичку йти з людьми державної породи. Через те наші письменні люди по волі й по неволі тягнуть в бік московський, польський, угорський, німецький, або й зовсім кидають свою країну. Навіть ті з письменних українців, котрі держаться думок мужицьких (демократичних) і союзних (федеральних), не всі одразу можуть переломити в собі те, що в них з батьків і дідів поселила чужа держава й школа, й вернути собі те, що в них вона одняла, — спільність з українським мужиком, напр., хоч би то в мові. Звісно, ніякого чоловіка не можна примусити безпремінно працювати в тій країні, де він родивсь, для тих, а не для других людей. Підряд бачимо німця, котрому доля довела працювати у французів, і навиворіт. Тільки найбільше все-таки люди працюють серед своєї країни й для свого народу, коли тільки в тому народі хоч сяк, хоч так, а господарюють свої люди. Не так в нашій Україні. Письменний українець по більшій часті працює для кого вгодно, тільки не для своєї України й її мужицтва. А з другого боку, здавна звикли усякі чужі люди хазяйнувати на Україні, не знаючи її, не звертаючи уваги на те, як треба обертатись з українцями; ми не кажемо вже про тих, котрі тільки й думають, як би поживитись з України, нічого доброго для неї не роблячи. От через це ті люди між письменними українцями, котрі не хотять, щоб дедалі все більше Україна й її мужицтво тратило свої сили, мусять заректись не йти з України, мусять упертись на тому, що кожний чоловік, вийшовши з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українському, — єсть видаток з української мужицької скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не звернеться в неї нізвідки. Так перш усього українська думка про працю для мужицтва мусить вести за собою осілість, земляцтво. Це не значить, що українці мусять не глядіти далі своєї межі. Зовсім інакше: вони в тій межі робитимуть те, чому навча всесвітня наука, спробована примірами других країн і в згоді з другими людьми, близькими й далекими. Вони тільки перестануть оббирати свою країну, покористуються всіма силами, які дає їм їхня країна й порода, і будуть брататись з другими, не як пухирі, що літають по вітру, а як люди, котрі, стоячи міцно на землі своїй, можуть говорити не тільки за себе, а й за неї. Правдивий федералізм може вийти тільки з спілки таких людей по всіх країнах Європи.

Розваживши далі над потребою українським людям не розбігатись по чужих землях, а працювати в своїй, дійдемо й до того, щоб і на самій Україні люди як можна більше держались кожний свого кутка, котрий їм найбільше відомий і де вони найбільше зрослись з людьми. Без такого повертання людей до свого кутка, без сидіння, як можна довше, на одному місці більша частина розмов про громадство, федералізм і проти державних і купецьких порядків зостається, власне, одними розмовами, бо ніхто ж стільки, як ті державні й купецькі порядки, не ганя людей од краю до краю й не ставить кожного безрідним і одиноким серед великих куп таких же безрідних і одиноких людей, котрими через те так і легко орудувати усякому начальству й багатирству. Звісно, дедалі пересування людей з сіл в городи, з місця на місце все більше росте в світі, й не од самої тільки неволі : господарської (бідності), а й од волі особи, котра хоче все бачити, всього спробувати. Тільки ж те пересування тоді тільки не буде служити самим багатирям, коли по всіх кутках будуть сталі й впорядковані купи людей, спільних між собою, мов рами (кадри), в которі поставатиме новоприйшовший товариш, а не бурлака, як тепер.

Вже з цієї потреби осілості людей з нашими думками по наших громадах виходить і потреба того, щоб вони приходили туди не з самими тільки такими чи іншими думками про громадські порядки та з проповіддю їх, а перш усього з докладною (спеціальною) наукою в таких речах, котрих потребує громада людська, чи то хліборобських, чи вчительських і т. д. Чоловік, котрий хоче, щоб його поважала й ради його слухала, думки його приймала громада, а особливо така терта, практична, як мужицька, мусить знати й вміти тих річей ліпше, ніж кожний чоловік в громаді. Тільки такий чоловік, котрого праці й ради щодня потребує громада, стане їй любий і зростеться з нею так, що й громада може послухатись його думок і про зміну й громадських порядків *.


* При цьому не слід пропустити й такої уваги: тільки докладна повсякдень потрібна громаді праця може порятувати проповідачів нових порядків до того, щоб серед них не виросла порода людей, котра буде тільки «молоти язиком» та кидатись од справи до справи, ганяючи з краю до краю «как саврас без узды», так самісінько, як це робили колишні пани. А комусь-то треба ж буде платити за ті «проїсти й прогони». Звісно, нікому, як тому мужицтву, котре за все платить і котре майже тільки одне у нас живе по закону: «В поті лиця їж хліб твій», закону, котрий і мусить бути корінним законом і громадським, і громадівським!


Тільки осілість в громаді з докладною, явно потрібною громаді працею дає основу, на котрій можна толкуватись про те, якими способами на який час треба добиватись зміни громадських порядків, котру звуть то переміною (реформою), то переворотом (революцією).

Тепер багато толкується про ті способи проміж громадівцями в Європі й у Росії і частіше всього способи ставляться поряд з цілями, так що ми бачимо такі прапори гуртів (партій), як Staatssozialismus (державний соціалізм), socialisme progressif, socialisme révolutionaire, соціально-революціонная партія і т. д., причому кожний розтяга розум слів: закон, держава, поступ, переміна, переворот і т. д., як йому до вподоби. Те, що ми бачили досі в житті людському й що бачимо й тепер, показує, що життя те переміняється усякими способами й волею не одного гурту і що ні один гурт не може завше вживати безпремінно одних способів. Мало того, стан громади, серед котрої живе чоловік, в іншу хвилю збуджує такий дух, попиха громаду до таких способів, котрі наперед і вгадати не можна. Ясно, що діло не в способах, а в цілі та в живій спільності чоловіка, котрий має думки про потребу зміни в порядках громадських, з тією громадою, серед котрої він живе. При такій спільності, котра, як сказано було зараз, вироста тільки з осілості та з докладної праці, можуть мати вагу й ті проби добиватись докорінних змін в теперішніх порядках, ті проби, котрі радять робити, замість проповіді словами, прихильники повстання, бунтів, propagande par les faits (проповідь ділом) і т. п. Повстання робляться од гарячої крові, од нетерплячки, од невиносної неправди, котра гніте людей, якраз в той час, коли вони повстають, і їх не можна ні втішити, ні підняти розмовами, а також початками чужих громаді людей тоді, коли вони, а не громада надумались його підняти.

Ми думаємо, що всі приміри справді дужих повстань, до самого повстання паризького 1871 р. (Паризької громади, Комуни), показують правду першої половини нашої думки, а недавні малі вдачі таких проб «проповідати ділом», як, напр., уличний хід на спомин Паризької громади приїжджими людьми в Берні 1876 — 1877 pp. або проба приїжджих людей підняти повстання селян під Беневентом в Італії в 1877 p., показують правду другої половини тієї думки. Певно, що й ті проби мусили не пройти зовсім без сліду, тільки навряд, щоб той слід був рівний тим стратам, котрі понесли люди для того, щоб їх зробити.

В Росії між соціалістами дуже поважається Паризька громада 1871 р. і ставиться часто як примір праці громадської й дома. В останні роки чимало говорилось про «бунти» й в Росії. Тоді як одні з громадівців російських держались думки, що їм тепер треба налягати на саму проповідь і тільки строїти ряди будущого війська для спільного повстання громадівського та ждать часу, коли можна буде «покликати народ», щоб він зробив спільний «переворот» в Росії, або «звести докупи менші народні бунти в один повстанський взрив» («Вперед»), другі казали, що треба раптом повалити теперішній уряд і захопити в свої руки державну силу тепер же, бо скоро може бути вже пізно, й впорядкувати Росію по-своєму («Набат»). Треті не признавались до змін згори ніяким урядом і не дуже вірили в те, що може зразу наступити спільне повстання по всій Росії й зміна всіх порядків, та зате думали, що «краєві бунти» проти теперішніх порядків найліпше збудять і мужицькі громади. З-за цих думок бували чималі суперечки між російськими громадівцями, котрі часто на ділі сходились на одному і на ділі більш усього робили, звісно, проповідь (пропаганду) громадівських думок, де можна було. Проти середнього столичного уряду не було зроблено досі ні одного підступу. В столиці була зроблена тільки одна безоружна проба — і, звісно, не повстати, а проговорити проти теперішніх порядків громадських і державних (демонстрація на Казанській площі 6 дек[абря] 1876 р. в Петербурзі). Ні одної проби «краєвого бунту» російські «бунтарі», або «проповідачі ділом», не зробили. А в ці останні роки самі мужицькі громади бунтувались в Чигиринщині, в Уральщині, в Воронежчині і т. д. проти неправди, котра зачепила безпосередньо їх самих. І там не тільки не було ні одного вченого громадівця, а навіть російські письменні люди не здолали й дізнатись докладно, як робились ті бунти.

Вже з цього видно, що всі розмови вчених російських громадівців про повстання, бунти і т. і. були цілком здуманими, а змагання на них більше словесні, ніж дійсні. Такими вони й мусять зостатись, поки громадівці ті не стануть громадськими людьми, такими, про яких ми зараз говорили. Недавніми часами показалось в Росії кілька проб дійсного виступу проти теперішніх порядків (напр., оборона од жандармів в Одесі, діло д. Засуличевої проти Трепова, виступ київських студентів проти арешту їх товаришів і т. д.). Проби ті вийшли живими й звернули на себе громадську увагу. Ті проби, які вони маленькі не єсть, — таке діло, котре показує, що сміливий дух вже пробуджується й в Росії *.


Ще торішнім літом ми писали в книжці «Народні школи на Україні серед життя російського» (22 — 23): «Ми думаємо взагалі, що ті, хто зветься в Росії ворогами теперішніх порядків, говорять про переворот та про бунт, далеко смирніші люди, ніж про них думають, більш страшні здалека, ніж на ділі. Доволі буде вказати на те, що у нас в останні роки було наарештовано до 2000 чоловік, звісно ж тільки два случаї, коли арештовані попробували одбиватись од жандармів і прокурорів, і що у нас жандарм і прокурор іде полювати на «новь» з меншою опаскою, ніж на бекасів».


Певно, що тут послужили й ті розмови про «бунти», «проповідь ділом» і т. і., котрі велись в останні роки. Тільки ж, розібравши ті проби, ми бачимо перш усього, що вони вийшли не з здуманої, а з живої болісті громадок молодих людей, котрим не стало сили терпіти зневагу й муку од царських слуг: тут люди обороняли самі себе, одплачували за своїх, заступались за своїх. Далі ми бачимо, що всі ті виступи зовсім не соціалістичного, а політичного духу, виступи не проти господарських порядків, а проти державних: проти шпіонів, жандармів, прокурорів, поліцмейстера і т. д., тобто зовсім не такі, про які говорили російські громадівці. І похвала тим виступам вийшла тільки од тих людей, котрі найбільше розуміють державні порядки, і, звісно, всього менше од мужицтва, про котре ті громадівці всього більше думали.

Для того щоб мужицтво похвалило ті виступи, треба, щоб воно теж розуміло державні порядки, а для того щоб, напр., яка мужицька громада помогла такій пробі не даватись в руки жандармам, яка була зроблена в Одесі, або вступилась так за кого-небудь з тих громадівців, котрих начальство хапа десятками, як пробували оступитись київські студенти за товаришів, треба, щоб громада знала й любила тих людей, як людей громадських, як товаришів.

Мужицькі ж повстання цілими громадами скрізь, а в Росії більше, ніж де-небудь, можливі тільки з-за причин явно громадських і господарських (соціально-економічних). Найслабший бік мужицьких бунтів в Росії, не тільки в середній Московщині, а з XVIII ст. і в нашій Україні й навіть, здається, й в других козацьких землях, завше був і єсть в тому, що в мужиків не ставало розуму про державні порядки, що мужики, повстаючи проти тієї неправди, котра безпосередньо давить їх, завше думають, що вони повстають не проти закону державного, а за закон, за царську волю, проти котрої йдуть мовбито не вони, а пани або чиновники. Через те вивченому чоловікові страшенно трудно й підступити до мужиків в такі часи, хіба він візьме на себе личину, мовбито й він вірить в царську добру волю або в таке інше, як бродячі солдати й другі подібні, що завше показуються в мужицьких бунтах в Росії. Так на таку личину далеко не всякий вивчений чоловік згодиться піти, а ще менше здоліє видержати її, навіть хоч би хто й задумав таке діло *.


* Говорячи так, ми становимось зовсім не на правове поле, а на природне: ми не кажемо: «Яке хто має право підводити або обманювати других?». Ми кажемо: «Рідко хто зважиться обманювати самого себе, нести свою голову за те, чому він сам не вірить, говорити таке, що тільки затуманюватиме в других ті думки, котрі він вже для себе самого вияснив!» Потреба говорити правду єсть така ж потреба здорового чоловіка, як і потреба дихати чистим воздухом. В таких случаях, як «краєвий бунт», не можна навіть говорити про те, що обманом зробиш щастя людям. Навіть великі повстання Разіна, Пугачова, в котрих не було ясних політичних думок, а до того був ще й обман, «самозванщина» і т. д., кінчались тим, що повстанців побивали. А що ж зостанеться з «красного бунта», коли після того, як його задавлять, не зостанеться в людях навіть і ясної думки про те, за що люди наложили своїми головами? І що ж в кінці всього зостанеться з самих думок про «нове життя по правді», коли в однім місці самі проповідачі його доложать одну неправду — про царя, в другім другу — про бога і т. д.


Ясно, що віру мужицьких громад наших в царський закон може розбити тільки докладне товмачіння, пропаганда. А в тім-то й лихо, що такої пропаганди в такі гарячі часи, як бунти громадські, громада мужицька навряд чи й стане слухати од негромадського чоловіка. Ясно значить, що й для того, хто держиться думки про те, що й краєві громадські бунти посувають час спільної зміни в теперішніх порядках, все діло зводиться на те, чи стане він громадським чоловіком ще перед бунтом, чи ні.

Нам здається, що розмови про те, коли слід «кликати народ на спільний переворот» і як «зводити в один великий взрив» малі бунти, — даремні клопоти, бо коли б вже дійшло діло до того, то «більша частина народу» обійшлась би й без усяких верховодів, котрі б її кликали, та строїли, та зводили.. Та коли б більша частина народу «построїлась в ряди громадівців», то, певно, нічого б було вже й «переворот» робить. Значиться, коли розмовляється про те, як держатись громадівцям до повстань, то можна говорити тільки про малі, краєві повстання, бунти. Ми вже сказали, що, як нам здається, бунти не робляться згори, а що вони піднімаються знизу од немоготи терпіти неправду. Нам здається далі, що хто б що не думав про краєві бунти, чи вважав би їх корисними чи шкідливими, а державні й громадські порядки в Росії й в Галичині тепер зайшли в такий кінець, що мужицькі бунти мусять підніматись дедалі все частіше *.


* З політичного боку Росія тепер подібна до Франції перед революцією 1789 p., з соціального — до Англії 20 pp. XIX ст., Прикарпатська ж Україна багато в чому подібна до Боснії й Герцеговини.


В 95 случаях із 100 навіть «бунтареві», не громадському чоловікові, трудно буде розпалитись самою думкою настільки, щоб понести свою голову в тій справі, котра просто не вража його ока й вуха. З другого ж боку, ні один справді живий чоловік не витрима, щоб не пристати до діла, що робиться коло його, в котрому він бачить хоч зерно своєї правди, і не постаратись, щоб те зерно розрослось якнайбільше. Коли такі живі люди з громадівців наших, ставши своїми людьми в мужицьких громадах, будуть свідками того, що громадам тим робиться кривда, котрої вони не можуть стерпіти, то, певно, вони й повстануть вкупі з громадою, і в такім случаї вже, звісно, мусять приложити всю свою силу на те, щоб повстання громадське пішло якнайдальше: щоб не тільки громада противилась тій найближчій кривді, з-за котрої піднялась вона, а й попробувала змінити й усі ті порядки, од яких вона терпить: напр., в селі обернула всю землю в громадську, як цього маленькі проби вже й робили наші мужики позаторік в Подольській губернії, правда, тільки з землями своїх же мужицьких багатирів. Так, значиться, й тут все діло зводиться на те, чи стане громадівець — «проповідач ділом» осілим громадським чоловіком, чи ні.

Врешті ж, навряд хто б міг вірити в те, що, напр., в Росії на близькі часи, при теперішній силі війська державного, може бути навіть таке велике мужицьке повстання, як в часи Хмельниччини або навіть Пугачівщини. Далі ми думаємо, що давати дуже велику вагу повстанням, а до того й вірити в те, що велика корінна зміна усіх громадських і господарських порядків, котру звуть «соціальною революцією», може стати ділом одного великого повстання, навіть і в одній великій країні, — це показує звичку думати більше про державні справи, ніж про громадські й господарські. Звичка та вкоренилась в людях письменних за ті часи, коли люди, поставлені в державних урядах (царі й виборні, як, напр., якобінці в часи великого повстання французького в XVIII ст.) думали, що вони можуть державною силою згори повернути життя, й самі думки й звичаї тисяч і мільйонів людей, як їм завгодно. Такі державні думки йшли тоді поруч із старою наукою про природу, наукою, котра довго навчала, Що бог творить в світі чудеса, а потім, коли й дібралась до того, що побачила порядок в зміні всього на світі, то все-таки думала про скорі зміни, про перевороти на світі земному, les révolutions du globe terrestre. В XIX ст. багато було повстань, а ні одне з них не здоліло до кореня порядків не то громадських і господарських, а навіть і державних. Недавніми часами й науки про природу, геологія й біологія, показали, як помалу йдуть всі зміни на світі, і замінили слово révolution на слово évolution (розпускання, зріст). Нова наука природна мусить перевчити письменних людей і в їхніх думках про зміни порядків громадських, одучити од звичок держати свої думки найбільше на державних справах та державних змінах, та скорих переворотах, та повстаннях і привчити пам’ятати, що всі порядки в людських громадах ростуть, а не робляться одразу і що державні чи противодержавні заходи й повстання — тільки частина тих приводів, якими посуваються зміни в людському житті, а далеко не все. До того ж і наука про громадське життя дедалі все більше виясня, що державні порядки колись, тоді, як найголовніше діло державне була війна, були коренем і господарських змін, напр. забирання землі вояками, а тепер державні порядки найбільше — тільки покрівля порядків господарських і послідок думок людських і що значить їх ні заложити, ні повалити вкінець не можна одразу. Сама думка про «безначальство» одкида усяку думку про переміни згори вниз, а не знизу вгору, од особи до товариства й далі, і примушує перемінити слова révolution sociale на évolution sociale і вменшити віру в самі повстання. Повстання можуть починати будити громадський розум, можуть кінчати старі порядки, котрі вже підкопані з усіх боків інакшими способами (те й друге видно, напр., на повстаннях з-за такого ще доволі простого діла, як державна воля і спільність Італії), а зробити нові порядки, та ще й громадські й господарські, саме повстання не може. Навіть повалені старі порядки, особливо громадські й господарські, вертаються безпремінно «на другий день повстання», коли їх нічим замінити таким, щоб господарські потреби людські так чи сяк та вдовольнялись, а з тими потребами люди не ждуть довго. Таке й случилось в 1848 — 49 pp. у Франції, коли в перший раз в великому місті попробувано було зразу перевернути старі господарські порядки, поки самі ще щирі громадівці не здоліли й здумати, а не то зробити зразу усі нові порядки. Майже на тому самому зупинивсь і повстанський уряд Паризької громади 1871 p., котрий навіть майже зовсім не змінив корінних громадських і господарських порядків, не скасував осібного обладнання ні хат, ні фабрик як через те, що ще мало було в самому Парижі людей, котрі б пристали на те, так і через те, що тоді б йому прийшлось самому поробити усі нові порядки в Парижі, а далі в усій Франції, без котрої трудно собі й здумати життя Парижу *.


* В виборах 26 марця в уряд Паризької громади з 480 000 виборців подавало голоси 230 000 чол., а з них 167 000 за Громаду. З 92 вибраних було 21 несоціалістів, 18 соціалістів-федералістів, 44 якобінців і так званих бланкістів. Перед кінцем П[аризької] громади, після того, як з неї вийшли 21 смирніших республіканців, в ній було 57 якобінців і 23 соціалісти-федералісти. Змін господарських уряд Паризької громади тільки й зробив, що дав волю не платити за квартири за часи війни (од окт. 1870 p.), звелів одібрати церковні маєтки на громаду, продовжив строк недоплати по позичках за часи війни, дав волю забрати зоставлені в позичковому скарбу речі не дорожчі од 20 фр[анків] — Le françaic. Etude sur le mouvement communaliste à Paris, en 1871. Прибавити треба, що по селах вже зовсім не розуміли не те, що то таке за соціалізм, а й самої республіки, і жахались її як безбожества й мовбито розбою.


Сила зросту нових громадівських порядків значить не стільки в повстаннях проти старих порядків, а особливо не в скасуванні державних порядків, скільки в зрості малих і великих товариств між людьми, в зміні звичаїв і думок людських по всіх громадах якої країни, коли не всіх країн, хоч би на перший раз самих європейських, в цілім ряді праць зовсім не політичних, а громадських і господарських, родинних, наукових.

Тепер ще єсть люди між чесними громадівцями, котрим такі думки не любі, котрі навіть думають, що коли люди не будуть вірити в те, що зараз же все буде по-їхньому, то й руки опустять. Тільки ж це такий же самий страх, як і той, що мовбито коли люди перестануть в бога вірити, то всі злодіями стануть. Зовсім інакше: власне віра в те, що завтра все буде по-нашому, коли не спевниться (а ми бачили це не раз за XIX ст.), доводить до того, що в людей, котрі вчора вірили й гарячились, завтра руки опускаються!

От справді осіле життя в громаді за докладною щоденною й щодня потрібною громадянам працею може вкінець одучити письменних людей од тих старих державних звичок, котрих ще чимало зосталось і в теперішніх громадівців, навіть і в тих, що, покинувши (не дуже давно) якобінські думки, пристали до думок про «безначальство». Тільки щодня маючи діло з людьми, котрі повиростали серед теперішніх порядків, можна побачити усе, чого не стає їм для «нового життя», і кожну хвилину помагати їм посуватись до нього. З сотень примірів такої помочі зовсім не політичного духу ми зупинимось тепер на одному. Важко собі й пригадати, щоб цілковиті безпанські й безначальні порядки могли заложитись там, де люди так мало вміють господарювати коло сирої тварі й машин, як, напр., наші мужики, через недостачу в них науки про природу. От вже з цього одного виходить, що дуже потрібно, щоб по наших громадах були люди, котрі не тільки б уміли розсудити про державні й господарські порядки, а ще б уміли господарювати коло скоту, на землі, на фабриці і т. д. найліпшим науковим способом і могли б навчити тому мужицькі громади. Скажемо просто, не заходячи дуже далеко од того, що ми тепер бачимо в Росії: нас беруть завидки, коли ми читаємо «Письма из деревни» і т. і. хіміка Енгельгардта, і ми думаємо: чому не чуть про людей, котрі б так розумно помагали мужицьким товариствам і громадам вправляти своє господарство, як вправля той Енгельгардт своє власне, для своєї користі, наймитами? Ми б бажали нашій Україні сотні Енгельгардтів з десятками спеціальностей, та тільки з громадівськими думками й цілями в праці. Охота до такої праці, до помочі мужицтву закладати усякі господарські товариства показувалась і в Росії в початку громадівського руху в 60-ті роки. Тільки скоро вона замінилась самою проповіддю про повстання. Та при порядках державних в Росії важко було й витримати з самими смирними пробами товариського господарства, щоб не дістатись в руки поліції, важко було вивченим соціалістам не махнути на все таке рукою. Тільки ж все-таки в самому мужицтві й у нас на Україні самі собі ростуть проби товариського господарювання *


Дивись спом’януті статті в «Неделе», а также в «Киевск[ом] телегр[афе]», 1875, № 14.


й ждуть того, щоб вчені люди подали їм свою поміч наукою.

І ми найгарячіше бажаємо, щоб скорше пропали царські державні порядки в Росії, щоб такі люди могли виробитись з гарячих молодих громадівців, котрі тепер гинуть по тюрмах, і щоб щезла в наших письменних людях панська незвичка до затяжної, холодно обдуманої неполітичної праці, котрої доволі знайдеться по наших мужицьких громадах. Такі люди поможуть повиростати по тих громадах пуп’яшкам, з котрих попіднімаються парослі нових громадських порядків, що, вбільшуючись, дедалі випхнуть старі порядки новими, не здуманими тільки, а готовими й з готовими для них людьми — громадянами. А така служба мужицьким громадам більш ще, ніж друга, потребує довгої осілості серед них.

Так вже сама осілість наших громадівців по країнах і громадах, осілість, котра так потрібна власне на нашій Україні в її теперішньому стані, примусить їх звернути увагу на багато речей, котрі уважити треба б було в наші часи й другим, що піклуються про конечну зміну громадських порядків, і підопре в наших громадівцях ті думки про ту зміну, котрі виходять і з нової всесвітньої науки.

Теперішній стан нашої України зверта увагу ще на багато таких справ, котрі важливі й для громадівців на всьому світі. Так, напр., було вже сказано вище, що в нашому мужицтві в Росії показуються люди, котрі йдуть проти попівства, котре, між іншим, просто пристало до чужого начальства й панства й ворогує проти українства, а що в нашій Україні в Австрії попівство виробилось в своє панство. Через це все наші громадівці мусять виступити проти попівства дужче, ніж це досі роблено було громадівцями, напр. в Московщині. В Австрії наші громадівці мусять виступити проти попівства, може, ще дужче, ніж в Україні малоросійській, власне, через те, що там попівство не так явно одцуралось од української породи й іноді манить себе й других і самі мужицькі громади, буцімто воно стоїть за ті громади й може полегшити їхню долю. В нашій австрійській Україні безпремінно і якнайскорше треба налягти на те, щоб попівство обмерзіло молодим людям, щоб вони не йшли в попи. Отже, повалити готове попівство й не дати вирости новому серед таких братств, як штунда, котрі тепер виступають проти готового «православного» попівства, та тільки з тією ж самою «святою» книгою, на котрій заоснувались православні святощі й попівство, помагати теперішнім противопопівським братствам стати людьми цілком вільного розуму можна тільки так, щоб підкопати в корені віру в те, чого не бере розум чоловічий. А це можна зробити тільки за поміччю науки про зріст усього в природі, а також про те, як росли й віри й попівські порядки по всьому світу. Тепер вже в Європі досить виробилось такої науки, та тільки громадівці мало спожиткували її в своїй проповіді, навіть і ті, котрі, як «спілка громадівська» «Alliance socialiste», 1867 p., просто написали в своїм уставі, що «Спілка» заявля, що вона не вірить в бога й хоче, щоб «віра замінилась наукою». А по деяких країнах (напр., в південній Німеччині й в самій Франції) ще не перевелись громадівці, котрі думають помирити своє громадівство з вірою й навіть з християнством. Тільки останніми днями в північній Німеччині, коли показалась проба прусського лютерського попівства привернути до себе робочих вигадкою «державного й християнського соціалізму», німецька соціально-демократична партія виступила з різкою проповіддю проти віри й попівства. Досі ще противопопівська наука держиться скрізь більше серед багатших людей і переходить до чорноробів дуже помалу, більш крапельками, що проціджуються зверху вниз, ніж через впорядковане навчання од людей, котрі взялись за те докладно. А таке навчання тепер дуже потрібно, бо попівство було першою білою працею, котра підняла купку людей над другими, чорноробами, а потім вкупі з вояцтвом, а далі з усяким іншим начальством і панством вбільшувало і святило нерівність між людьми, захопило собі великі маєтки й досі стоїть за них і підпира державну й громадську неволю й нерівність і всилюється повернути великі купи богомільного народу проти усіх противників тієї неволі й нерівності, в тім числі найбільше проти громадівців. Віра ж і попівство здавна підбивали незгоду між людьми й не можуть перестати підбивати її ніколи. До того всього, коли нові безначальні порядки потребують, щоб люди мали більше часу на науку й не несли нікчемної праці й видатків, то певно, що скасування віри, богомільства, церков і попівства влегшить ті тягарі, котрі скрізь несуть людські громади. От через це все наукова праця з різних боків проти попівства єсть одна з найбільших потреб прихильників громадівства скрізь *.


Уряд Громади паризької 1871 р. постановив, «що віра — діло домове, а не громадське. Управи IV і XVII волостів (arrondissement) паризьких постановили, що в школах громадських не будуть вчити попи, що вся наука в них буде опиратись тільки на вільному розумі, а управа XVII волості постановила, що ученикам не будуть давати в школах ніякої книги, ніякої речі, котра чим-небудь буде противна науковому методу». Lefrançais, App., 53 — 58. Тільки досі ще таких шкільних книг нема! А в такі то часи, як часи Громади паризької, найліпше й видно, яка помилка була зроблена через те, що попівську силу серед простих людей, особливо селян, не підкопано було раніше наукою.


Коли ж на нашій Україні попівство зверта на себе більшу, ніж по деяких інших країнах, увагу громад, то тут мусила б повстати тепер же по всіх купках українських громадівців пильна праця, щоб почати широку проповідь проти кореня віри й попівства за поміччю науки природної й громадської.

Вище було сказано, що українство задержалось майже тільки в самім мужицтві і що дуже мале число письменних людей признається на Україні до свого краю й люду. З того виходить нова служба для тих з теперішніх вивчених людей, котрі не зрікаються свого українства. Люди ті, коли вони тільки трошки роздумаються, то не можуть стати іншими, як приятелями мужицтва, подібними демократам, соціалістам і т. і. гуртам в других країнах. Тільки ж в цих других країнах, де державні порядки не одвернули так вивчених людей од мужицтва, як в нас, такі гурти можуть легше звести свою працю на саму проповідь про зміну теперішніх невигідних простим людям порядків, державних і господарських, залишивши інші громадські справи й потреби — наукові, майстрові і т. і. — на других людей. Ці другі люди часто зовсім і не розуміють думок про ту зміну в громадських порядках, а працюють просто для теперішніх, а іноді й ворогують з тими, хто хоче зміни. Тільки ж все одно часто вони, й не гадаючи об тім, працюють для того, щоб стала можливою цілковита зміна теперішніх громадських порядків, іноді ще більше, ніж деякі проповідачі самими словами про ту зміну. А часто й ті самі проповідачі тільки користуються тим, що виробили й вигадали такі люди для своєї цілі й потреби. Доволі буде, щоб пояснити нашу думку, вказати, напр., на той вжиток, який роблять тепер проповідачі громадівства з статистики й науки про господарство громадське, з науки про старинне громадське життя й про звичаї й думки усяких народів, з науки про зміну страви на працю в тілі чоловічому і з усієї нової біологічної науки взагалі. Ми вже не кажемо про вигади технічні, без котрих теперішнє, а ще більше будуще господарство не проживе й години, або про початкову науку дітську. Досі всі такі справи були зовсім в руках людей старих порядків і навіть не дуже звертали на себе увагу проповідачів громадівства серед чорноробів, хоч завше вагу їх розуміли люди, котрих можна вважати за батьків нового громадівського руху, як, напр., Овен, С. Сімон і др. Досі навіть всі розмови про те, щоб зробити правдиву статистику чорноробського життя самими товариствами робочими зоставались самими розмовами. Тільки недавніми часами й в з’їздах самих виборних од чорноробських товариств громадівського руху поставлені були думки про такі справи, як цілковите навчання дітей (Enseignement intégral, instruction intégrale — на з’їзді «Всесвітньої спілки», 1867 і 1868) *;


* Навчання наукам (безпопівське), умілостям і ремісництву.


торік на з’їзді гурту німецьких громадівців постановлено видавати науковий місячник («Die Zukunft» — «Будуще») ; окрім того, виходить в Швейцарії другий подібний місячник («Die neue Gesellschaft» — «Нова громада»). Подібні проби єсть тепер і в французів («Le Travailleur» — «Робітник», «Le Socialisme progressif» — «Поступове громадство»), у фламандців і др.

Такі проби науки чисто громадівського напрямку ще доволі слабі. Тільки ж в Західній Європі од того ще не така велика шкода, бо, як ми сказали зараз, там для такої науки працюють і нехотя люди й других думок. Наша ж Україна тим не подібна до других країн, що в нас до мужицтва не доходить і стільки з вигадів панської науки, скільки їх доходить по других країнах, де панство не одірвалось од мужицтва в зовсім вже чужу породу, і що в нас вже зовсім ніхто: ні державне начальство, ні панство — не помага й тим науковим працям, котрі служать навіть тому, щоб пізнати свою країну. Мало того, в нашій Україні всякий, хто ухопив хоч трохи науки, вже перебіга од мужицтва в гурт чужих йому людей і становиться паном навіть і тоді, коли б вважав себе прихильником мужицтва. От через це у нас ті невеличкі купки людей, котрі, маючи всесвітні думки про волю мужицтва, не зреклись свого українства, мусять робити не одне те діло, котре по других країнах роблять подібні їм гурти людей, а кілька діл, починаючи од діл академічних (таких, напр., як збори слів мови нашого народу, без котрих не може посуватись ніяка проповідь і наука серед мужицтва й котрі, напр. в Московщині, робляться за поміччю держави) і кінчаючи ремісництвом, проповіддю в мужицьких громадах, повстаннями з тими громадами і т. і.*


Щоб напечатати «Толковый словарь великорусского языка» Даля, для котрого слова збирала Академія, цар дав 6000 руб. Про те, як стоїть в нашій Україні початкова шкільна наука перед державною Московщиною, дивись в другій часті «Громади».


Це праця, звісно, нелегка, і не всякий, хто не був в шкурі українській, зрозуміє потребу усіх частин такої праці. Тільки розваживши добре, усякий прихильник мужицьких громад мусив би згодитись з тим, що те, що примушує доля робити українським прихильникам мужицтва, мусили б робити подібні ж люди й скрізь, що скрізь би було корисно для мужицьких громад, якби всяка праця, чим-небудь — чи просто, чи боком — потрібна тим громадам, робилась людьми з громадівськими думками, а не байдужими, а то й ворогами громадівства, і якби усі люди, котрі тепер поділились способами (спеціальностями) праці, потрібної для громад, були коли не в спілці й змові, то хоч би розуміли один одного. От такого розуму всіх таких спеціалістів, а ще ліпше — спілки й змови між ними, й мусять бажати на нашій Україні прихильники мужицтва, і для того, щоб вона наступила, вони мусять взятись за всі ті справи, котрі просто й боком потрібні на користь мужицьким громадам української породи в їх теперішньому стані. Українським громадівцям нічого страшитись, що вони розкидаються по великій купі різної праці. Хай тільки не розкидаються хоч по безмірній обшарі російського царства, а осядуть на Україні, коло українських праць, то незабаром наших людей достане на всі ті праці.

Ось деякі важніші признаки стану українських прихильників мужицьких громад, українського громадівства теперішнього часу, по крайній мірі, по нашому розуму. Ми думаємо, що говорили не зовсім неправду, коли казали, що ті одміни не в чому-небудь зовсім осібному, а в тому, що стан України де в чому ясніше показує потреби таких змагань і праць, котрі потрібні й скрізь. Таке ж, думаємо, виходить і з тією одміною українського громадівства, на котру ми зведемо усі ті, що вище були показані, і котру ми скажемо словами: український соціалізм не партія, а громада. То значить, що українські соціалісти мусять од тепер же змагатись, щоб, осівши по наших громадах, приложити свої голови й руки до того, щоб справляти всі служби, потрібні в здоровому житті громадському (services publiques, fonctions sociales), і там в громадах з тими службами проповідати здорові громадські порядки, показувати примір їх та обороняти старі здобутки й нові парослі тих порядків од ворогів їх усіма способами, мирними й вояцькими. Нічого, здається, прибавляти до того, що такі робітники для українських громад мусили б тепер же, осідаючи по тих громадах, змагатись до того, щоб зчеплятись в спілки з своїми товаришами по всіх громадах од ближчих до дальших і з усіма тими, хто тільки чесно працює коло такої чи іншої, більше чи менше просто потрібної для України в її теперішньому стані праці, так щоб Україна, якскорше покрилась цілою сіткою зчеплених один з другим товаришів і товариств, робітників українського громадства, з котрих якнайбільше людей були б й товаришами в мужицьких громадах.

Ясно, що не тільки для того, щоб наступила велика зміна в теперішніх порядках і на нашій Україні, але й для самого того, щоб по ній появилось багато таких людей, котрі потрібні для того, щоб по всіх громадах наших поставити думки про нове громадське життя, потрібно багато праці й у нашій Україні й навкруги її і, певно, немало часу. Не тільки ні один чоловік, а й ціле коліно ровесників, що тепер живуть й працюють, не може взятись наперед вказати всі приводи й дороги до того кінця. Та й в усьому слово, проповідь і сама наука — тільки один з приводів громадського зросту і досі йшли більше позаду його, ніж попереду. Ми ж, починаючи наше печатне видання далеко од рідної України, ще менше, ніж хто інший, сміємо брати на себе верховодство навіть і в суді про те, як громади українські посуваються до тієї цілі, до котрої явно йдуть тепер громади в Європі, в Америці. Ми думаємо, що в усьому печать зробить своє діло, коли вона буде більш виясняти ті цілі, до котрих йдуть громади, судити ті дороги, по котрих вони досі йшли, те, що привело їх до того, на чому вони тепер стали, ніж налягати безпремінно на той чи на другий привід, на ту чи на другу дорогу, так, мовбито тільки єсть один привід, одна дорога для живих людей та ще й в усякий час. Печать же українська на теперішній час зробить велике діло, коли хоч покаже докладно теперішній стан України, я́к і через щó вона прийшла до нього, і поможе тим людям з українців, які хотять зробити щось доброго для своїх громад, зібратись докупи й вияснити собі, де працювати й до чого прямувати, а тоді вже вони самі знайдуть десятки доріг до спільної цілі.

Заложити тепер таку печать на самій Україні, навіть Австрійській, діло не легке, а в Росії цілком неможливе. Через це ми почали наше видання в Швейцарії, де ми маємо повну волю слова, хоч, правда, зате не маємо навкруг себе живої громади земляків наших. Ми добре розуміємо, що найліпше усього вияснили б всі сказані вище думки про стан нашої України й про потреби усякої праці для неї, коли б ми просто напечатали цілий ряд праць по всіх тих справах, котрі намічено вище. Тільки ж всякий мусить зрозуміти, скількох чоловіка праці потрібно для того. На Україні ж навіть тепер не зовсім вже бракує в людях, котрі б здоліли, коли б захотіли, виповнити ті всі праці. Немало земляків наших працює по чужих кутках над подібною чи іншою працею, і ми б нічого не сказали проти того, коли б хто заступав їхнє місце в громадах українських і навіть коли б їхнє українське серце могло цілком задовольнитись працею серед чужих людей по чужих способах. Хай спитає кожний з них самого себе: чи всі думки, котрі він хотів передати товариству, приймались чужими людьми і чи так само, як би він хотів, чи ні? Певно, ні! Так чи не пора ж українцям повернутись до своїх земляків і до праці для них просто? Коли ж за спільною працею всіх розумних українців налагодиться як слід життя 17 мільйонів нашого люду, тоді й ті «широкі інтереси», котрі тепер підбивають вивчених українців шукати собі поля для праці по чужих сторонах, на чужих мовах, зовсім не втратять, а ще більше виграють од того, що в світі буде одним бездушним трупом менше, однією живою великою породою людською більше. Але ж всі ті розмови про «широкі інтереси», котрі буцімто потребують, щоб українець почав служити їм з того, щоб зрікався власне своєї України, — нічого більше, як послідки тієї неволі, в котрій тримала нашу країну чужа держава — Польща, а потім таке ж чуже Московське царство з безмірною чиновницькою централізацією. Й всякий українець і неукраїнець мусять же розуміти, що він просто служить неволі цілої великої країни й усякому обдиранню, й кишені, й розуму великої людської породи, коли по волі чи по неволі, ділом чи бездільством підпира й продовжує послідки тієї державної неволі й централізації.

Ми беремо волю поставити це діло просто й ясно перед судом земляків наших, без помочі котрих ми не можемо послужити нашій Україні, якби того ж хотіли. Закладаючи перше цілком вільне видання українське, ми будемо старатись зробити його сталим й одчинимо його для всякої письменної праці земляків наших, котрі держаться однакових з нами основних думок про життя громади й природи: хто признається до громадівства, своєї волі (автономії) мужа і жінки, кожної особи, спілки, громади, людської породи, до вільного товариства (федерації) громад і пород людських, до вільного розуму (раціоналізму) й твердої науки (позитивізму).

Обертаючись перш усього до земляків наших, маючи на думці в усьому нашому ділі перш усього й найбільше їх, розмовляючи про людей наших і чужих, ми зовсім не пристаємо до тих, хто б думав сіяти яку-небудь незгоду між людьми неоднакової породи. Далі, в наших книгах читачі побачать не раз недобре слово про чужих людей на нашій Україні: про ляхів, москвинів, угрів, німців, жидів. Тільки ж, розваживши над тим, читач наш, певно, побачить, що ми говоримо про них не як про людей перш усього не нашої породи, а як про людей, котрі або шкодять нашому мужицтву, або не дбають про нього. То люди стану панського, попівського, чиновники, купці і т. і. — неробочі білоруки, або коли й білоробочі, то до того такі, котрі зовсім не думають про те, щоб хоч стільки служити нашому чорноробу, скільки скрізь служать білороби чорноробам однієї з ними породи. Така чи інша порода людська може нам бути більш чи менш до вподоби, також як і способи праці, які в ній вживаються навіть для нашої цілі. Тільки ми ніколи не дамо волі зачіпати кого-небудь в його домовій праці. Ми тільки мусимо давати одсіч усякому, хто дума порядкувати на нашій землі не тільки на шкоду нашому мужицтву, але й не знаючи його, не питаючи його або й зневажаючи його. Хто ж і чужий працює в спілці з нашими людьми, поважаючи їх, хто пристає до наших громад, а особливо до громад мужицьких, той для нас такий же наш чоловік, як мовбито він був наш і зроду. Та такий і мусить бути усякий громадівець: коли українець, котрий не став громадівцем, показує тільки, що він не додумавсь або не довчивсь до кінця, — також само й громадівець на Україні, котрий не пристав до українців, теж не довчивсь, не додумавсь до кінця, не поборов в собі пана, чиновника. Тільки ж і того мало: ми добре знаємо, що людей, додумавшихся до кінця, ще мало на світі й що тепер ще не можна й бажати, щоб люди панського роду й казенної школи зовсім служили мужицтву, та ще й українському. Примір такої служби мусять показати перш усього наші люди, то за ними підуть і чужі. Ми ж не пропустимо пошанувати усяку працю, чим-небудь корисну для наших громад, для українства, [хоч би] її зробив і не наш чоловік, хоч би він і не згоджувавсь з нами в усіх думках наших, хоч би він і не думав про службу власне нашим громадам.

Далі, розваживши, що тепер добро й лихо громад в одній країні Європи зчепляється з добрим і лихим других близьких і далеких країн, ми не думаємо, щоб нашим людям слід було всилуватись рвати всі ті нитки, котрі чи так, чи сяк, а поєднали їх з людьми других пород в тих державах, до котрих тепер належать наші громади. Дуже гірко нам обійшлись ті держави, тільки ж дух всесвітньої спільності, не маючи поки другої дороги, просувавсь до нас і через ті державні нитки. Замість того, щоб нам рвати ті нитки, котрі так чи сяк, а єднають нас з другими, нам ліпше вкупі з ними переробити теперішнє поєднання з невільного на вільну спілку рівних громад. Ми думаємо за себе, що українцям замість того, щоб рватись заложити свою державу або які-небудь дуалізми, напр., як угорський в Цісарщині, ліпше старатись розбавляти усяку державну силу й прямувати до волі краєвої й громадської вкупі з усіма іншими країнами й громадами. От через те українцям найліпше виступати з думками не стільки національними, скільки автономними й федеральними, до котрих пристане завше багато людей і з других країв і пород. В кінці всього тільки автономія самих дрібних куп людських може помирити всі теперішні сварки між породами людськими. Ми, напр., стоїмо за волю нашої породи, але ж ми думаємо, що було б не по правді, якби ми взяли по шнуру одбили ту межу, в котрій більша частина людей нашої породи, та й гнітили на менші частини або й на купки людей чужої породи, примушуючи їх становитись нашими, — так, як це робиться скрізь не тільки по державах, напр., як у французів, німців, москалів, угрів, поляків, а й по таких країнах, як наша, котрі ледве самі вибиваються з-під чужої неволі, напр., як у сербів, болгар і т. і. По нашій думці, кожна громада, кожне навіть товариство чужої нам породи, коли воно сидить і серед українських громад, мусить бути вільним зостатись таким, яким воно хоче. Самим же українським громадам далеко корисніше тепер же почати добиватись якнайбільшої своєї волі, ніж пориватись здобути для України більше чи менше централізовані осібні державні порядки. Добиватись такої своєї волі громадівської й крайової (напр., навіть повітової й губернської) для України, напр. в Росії, ми думаєм, що буде й розумно й корисно, бо по такій дорозі українці підуть не самі, а вкупі з федералістами й з других пород і до них пристане навіть чимало людей і з самої державної породи московської *.


* Ці всі справи не так то здумані й не так то далекі, як хто-небудь може подумати. І тепер, напр., в Галичині стоїть ще справа про поділ Галичини на Західну й Східну, котрий поділ по нашій думці інакший, ніж по думці тамошніх націоналістів руських і польських. Незабаром буде в Росії Земський Собор, в котрому безпремінно мусять піднятись розмови про «обласну автономію», і українцям, і тим, що будуть в тому Земському Соборі, і тим, що в ньому не будуть, прийдеться стати або федералістами нашого розуму, або стояти за те, щоб заведена була більше чи менше централізована Україна (як Ц[арство] Польське, Угорщина і т. д.).


Тільки ж все-таки ми думаємо, що добра доля людей з тих пород, з котрими ми тепер зчеплені державними порядками, стане проти нас, а найбільше ті, котрі більше звикли панувати над другими або котрі мають користь з державного й іншого панування: бо звичка й користь більше мають сили над людьми, ніж слово й розум, і ховаються часто й під розумними словами про волю, рівність, спільність, широкі справи і т. і. От через те ми наперед знаємо, що українське громадівство спітка собі ворогів не тільки як громадівство, а й як українство. Не тільки панство, попівство, купецтво, чиновництво в нашій Україні в Росії й в Австрії (найбільше, звісно, з перевертнів) виступить проти українського громадівства, а воно не буде любезне великим купам людей і в щирій Московщині, Польщі, Угорщині, Німеччині, особливо людям столичним. По всьому, що ми бачили скрізь і що вже бачимо тепер і в Росії, ми можемо ждати, що й в Росії виросте гурт централістів, не тільки лібералів (таких, напр., як німецькі націонал-ліберали) або демократів (як німецькі прогресисти, французькі гамбетанці ), а й соціалістів-державників (як, напр., німецькі соціал-демократи або французькі бланкісти). Ці всі гурти в землях, що були під Польщею, певно, пристануть до централістів польських, а в других — до московських, і всім їм буде не по нутру наше українство. Ми ждемо зате, що ті, хто самі побули в стані людей недержавних і «окраїнних», хто сам потерпів од централізму, ті будуть прихильніші до нас, навіть коли вони будуть самі з поляків, що були колись державною породою, або з москвичів, котрі тепер державна порода. Ми ждемо через те більше прихильності до себе од поляків-познанчиків, а потім од варшав’яків, ніж од поляків галицьких або подніпрянських, од москвинів, північних поморців, низовців поволзьких, донців, уральців, сибірських людей, ніж од людей столичної Московщини або помосковлених українців, далі од людей недержавних пород в Росії: фіннів, естів, латишів, молдаван, кавказців і т. і., звісно, коли вони дізнаються про нас, а за Росією од людей слов’янської породи, котрих доля подібна нашій долі. Українцям слід старатись стати в тісну спілку зо всіма такими недержавними людьми в Росії й в Австрії, навіть і з такими, котрі не зовсім ще дійшли до громадівських думок, тільки б вони признавались: 1) до того, що кожна порода людська мусить бути сама собі господарем дома, 2) та до того, що сила кожної породи людської лежить в мужицтві. Ми думаємо, що коли українське громадівство вкорениться на своїй землі й зчепиться з сусідніми демократичними й федеральними гуртами, то воно потроху втягнеться в широку спілку всеєвропейських демократичних гуртів, а між ними, найтісніше, в спілку демократій людей менших і недержавних пород, таких як, напр., західні слов’яни, волохи, провансали, каталонці, бретонці, фламандці, ірландці і т. і., котрих доля найподібніша до нашої і серед котрих впорядкуються тепер скрізь гурти, подібні українській хлопоманії або й громадівству.

Не дуже то давно можна було звертати малу увагу на подібні гурти і навіть думати, що вони коли не шкідливі, то лишні. Ще років з 10 — 20 ті гурти були малосильні, а як де, то й зчеплялись з старими думками (попівськими чи феодальними). А до того гурти розумців (раціоналістів), вільнодумців (лібералів), народовців (демократів) і громадівців, впорядкувавшись перше там, куди держава й купецька сила постягала більше людей, багатства й науки, тобто серед пород державних (французів, німців, англічан, москвинів і т. і.), виступали з словами про всесвітнє братство, рівність і волю: всенародство-інтернаціоналізм. Перед тими словами, думалось, що розмови про яку-небудь одну країну нічого не варті, а розмови про своїх і «чужих людей» мовбито й зовсім шкідливі, бо тільки руйнують тісне всесвітнє братство. Тільки ж останніми часами показалось, що де в кого і з «інтернаціоналістів» слово народ (nation) значить держава, так що ті інтернаціоналісти зовсім і не вбачають недержавних пород, а іноді й людей малих держав. Далі показалось, що «патріотичні» гурти людей по малих країнах і недержавних породах замість того, щоб замирати, як того ждали було, все всилювались, а поряд з тим і почали дедалі все більше обертатись до думок розумівських і громадівських (як то показують деякі товариства феніанські в Ірландії, каталонські федералісти й громадівці, деякі люди серед французьких провансалів, як, напр., видавці «La Lausetto», цілий фламандський громадівський гурт і т. д.). А до того виявилось, що слова про братство й рівність всесвітню у деяких людей з пород державних, навіть і з громадівців, любісінько живуть поряд з звичками верховодити над другими по приміру держав тих, в котрих повиростали ті люди, і з зневагою до «темних» і недержавних людей. Так, напр., показали себе в часи після повстання сербських мужиків в Герцеговині проти турецького й потурченого панства й чиновництва і далі в часи війни слов’янських пород проти турецької держави угорські й німецькі не то ліберали, прогресисти, а й демократи й соціалісти в Австро-Угорщині, а за ними й німецькі соціал-демократи в Германії й навіть в Швейцарії. Од проповідачів рівності всіх людей, од космополітів почулось, що слов’яни — варварська, розбійницька порода, що треба вдержати «німецьку греблю проти слов’янства», що проложена од Балтійського моря до Адріатицького, або й посунути її ще далі на схід; од інтернаціональних ворогів теперішніх держав почулись скарги на те, що зневажаються «національні й навіть державні інтереси» угорські, австрійські, німецькі, що уся Австро-Угорщина — частина Германії, бо й то, що в ній ще не помічено, тобто землі слов’янські, все-таки «передня земля Германії» (ein Vorland Deutschlands). Дійшло до того, що вже верховодники «Всесвітньої спілки робітників» заприсягали не тільки в тому, що 99 % неволі й здирства, котре буцімто терплять слов’яни в Турції, єсть видумка Росії, а й в тому, що «не можна показати ні одної голови з південних слов’ян, котра буцімто рветься на волю!», до того, що проповідачі всесвітньої революції чорноробів стали кликати держави й начальства європейські порятувати Турцію, навіть з «status quo», і не то вже, що побити начальство царя російського, а щоб й одігнати од цивілізованого світа Росію, котру вже всю, і з самими її «нігілістами», звали диким звірем! *


* Цього всього доволі знайдете в віденських і пештських газетах усяких гуртів і в соціалістичній пештській «Arbeiter-Wochenchronik» (угорська «Munkas-Heti-Kronika»), лейпцігському «Vorwärts» і др. газетах германських соціальних демократів, а за ними й в швейцарському «Grütlianer» і т. і., італьянській «La Plebe» і т. д., і т. д., а вкупі в брошурах одного з верховодів німецького соціалізму й інтернаціоналу, Лібкнехта: «Zur orientalischen Frage oder soll Europa kosakisch werden?» і «Die Orientdebatte im deutschen Reichstag». В тому, як себе держать німецькі соціал-демократи перед слов’янами, не буде нічого дивного, коли пригадаємо собі, що апостол тих людей Лассаль писав не дуже давно (в 1863 p.), що він дуже зрадів, прочитавши в одного пруссака слова: «Я сподіваюсь дожити ще до того часу, коли спадок Турції дістанеться Германії й коли полки німецьких солдат або робітників стануть на Босфорі». Далі Лассаль каже: «Я признаю право національності тільки за великими культурними націями, а не за расами, которих все право тільки в тому й єсть, щоб ті їх переробляли й розвивали далі». («Nein, Nationalitaets principler bin ich nicht… Ich windicire das Recht der Nationalitaet nur den großen Kulturnationen, nicht den Raçen, deren Recht vielmehr nur darin besteht von jenen assumilirt und entwickelt zu werden».) Цікаво, що тут же Лассаль каже, що він «найрішучіший противник федеральної держави і такий же прихильник унітарної». — «Briefe von F. Lassalle an С. Rodbertus-Jagetzow», Berlin, 1878, 56 — 57. Цікаво також, що і в соціалістів других державних пород часом прориваються подібні ж неприхильні слов’янам думки і що, напр., ціну недавньому повстанню сербів проти Турції зложив на бернському з’їзді «Association internationale» в 1876 p. вірніше других чоловік недержавної породи фламандець Де Пене, навіть вірніше деяких з всеросійських соціалістів. Тільки те, як німецькі громадівці напали на російських «нігілістів» і романських «анархістів» трохи провчило і тих, і других і в цій справі, як це можна стало бачити, напр., на «Bulletin de la fédération jurassienne» з 1877 p.


Так-то привітали навіть соціальні демократи сусідніх державних пород проби слов’янські впорядкуватись по своїй волі на своїй землі. Нас німало не здивує, коли також само привітають люди державних пород і українські проби *.


* Досі нам не раз вже траплялось одповідати на питання: нащо ми печатаемо «Громаду» по-українському? Ми не можемо інакше одповісти, як спитати в свою чергу: «А чому б нам не печатати по-українському?»


У наших земляків галицьких єсть дві приказки: 1) «Тікай, ляше, бо все, що на тобі, то наше», 2) «Посунься, ляше, най русин сяде!» Ці дві приказки ясно малюють те, як стоїть діло між державними та панськими й недержавними та мужицькими породами людей скрізь на світі. Не тільки все, що пани й держава витягають з людей простих, недержавних, все, що на панстві, але й теперішня сила самих противопанських і противодержавних гуртів серед людей державних пород на добру частину виросла через те, що висисала грошеві засоби й вивчених людей од людей простих, од породи недержавної. Тепер, коли показуються люди, що хочуть покинути працю тільки на породу державну, а повернути її на породи недержавні, і впорядкуватись серед неї самі по собі, багато декому приходиться знімати з себе те, що він надів чужого, і багато декому приходиться посуватись. Це ж, звісно, не всякому подобається, навіть і з тих, хто говорить, що всі люди рівні. Того, хто звик мало вважати на самі слова та звик заглядати в середину людського життя, того ці всі буцімто нові розмови й зовсім некосмополітичні й недемократичні вчинки угорських і німецьких і т. і. прихильників всесвітнього громадівства проти слов’янства і т. і. не можуть дуже здивувати. Він зна, що старі звички живуть в людях довго й довго заховуються й під новими думками й словами й навіть обертають їх собі на службу.

Він зна, що в світі всяка сила посувається тільки перед силою ж. Напр., люди угорські й німецькі дуже довго звикли панувати над слов’янами, як люди державні, як пани, купці і т. і.; з того панування довго перепадало дещо й деякому з чорноробів угорських і німецьких, котрі все-таки вважались за щось вище, ніж слов’яни, щоб не тільки панство й купецтво, а й добра частина самого чорноробства державних пород не отруїлась державною отрутою. А вже, звісно, нею отруїлись письменні люди й з самих громадівців. Щоб ту отруту вигнати з світа, мало самої науки словом про те, що всі люди однакові та брати, а треба, щоб «менші» впорядкувались обік з старшими та показали їм ділом, що вони, як там не єсть, а можуть жити самі по собі. От через те навіть і наростання нових породних держав, таких, напр., як Італія, Роминія, Сербія, Болгарія й навіть як Германія під боком у Франції, все-таки корисно для зросту космополітичних думок у сусід їхніх, котрі доти хазяїнували по їхніх хатах як «великі народи». Такі національні держави, які вони не єсть, а спиняють не тільки вояцьку й державну зневагу одних пород людських другими, а ще й кладуть «початок кінця» тому, щоб панство й багатирство (капіталісти) тих пород, що раніше набрались сили, висисало (експлуатірувало) людей породи сусідньої й на господарському полі, і кладуть кінець тій спільності, яка поневолі єсть в цій зневазі й цьому висисанню між державою, панством, багатирством і т. зв. «народом» державної й панської породи. Коли держава, панство й багатирство теперішніх «великих», «культурних» і т. і. пород будуть одіпхнуті в свої країни хоч би новими державами пород «менших» в Європі, а далі й в Азії, хоч би з їхнім панством і багатирством, і опиняться вид до виду з своїм «народом», тоді й «соціальний переворот» настане скорше. Так само може бути корисний навіть державний федералізм в Австрії й Росії, котрий би дав чехам, полякам (звісно там, де мужики — поляки), русинам, словенцям, словакам, сербам, хорватам, роминам і т. д., які вони тепер не єсть, свою волю на своїй землі. А всього корисніше було б, звісно, коли б серед усіх недержавних і мужицьких пород в Європі впорядкувались і розрослись гурти людей, котрі, оступаючись кожний за свою породу, були б в той же час і явними прихильниками громад мужицьких, — такі гурти, як, напр., громадівці фламандські, українські, чеські, сербські і т. і. Такі гурти не тільки зроблять думки про волю людську справді всесвітніми, бо занесуть їх в саму глибину усіх пород людських, а до того й поможуть людям пород панських і державних викинути з себе усі звички панські и державні. Мало того, такі гурти на перших порах вменшать силу поступових гуртів серед пород державних, бо одведуть од них якусь Долю перевертнів до праці для пород недержавних, котрі вони були покинули, але потім вбільшать силу тих гуртів тим вже одним, що примусять їх теж зібратись кожному на своїм природнім грунті, замість того, щоб розкидатись скрізь, куди сяга межа державна. Безперечно, коли б усі понімчені слов’яни в Західній Пруссії або в Австрії, слов’яни поугрені в Угорщині, пофранцужені провансали, бретонці й фламандці, пополячені русини, помосковлені українці покинули працю серед письменства й громадства (політики) пород державних, а вернулись до праці серед своїх людей, то державні письменства й громадства на час би втратили, а скоро б затим всі б виграли вже через те одне, що кожний би працював на своєму природному грунті. Як би там і де не було, а в Східній Європі, особливо в Росії, чується гаряча потреба в такому осіданню й розмежуванню праці, бо тут вона дуже вже нерівно поділена, бо тут дуже прикладається закон, що «у имущего и будет и преизбудет, у неимущего же аще что и имать быти, отнимется». І ми думаємо, що, напр., українці, осівшись з своєю працею на своєму мужицькому грунті, не тільки послужать своєму мужицтву, котре досі або обдирали, або обминали усі письменні люди, або не знали, як до нього приступити, а ще послужать і всім сусідам, і самим полякам, і москвинам, показавши ділом, що пора вже скінчить кочування письменного чоловіка думкою й працею «от финских хладных скал до пламенной Тавриды» і «od morza do morza!» З таким кочуванням можна служити кому й чому вгодно, тільки не народові, не мужикові, бо мужики — люди осілі й краєві, і в кожному краї різні!

Спільні ж справи, напр. спільна праця для волі і т. і., од того вже не програють, що їх зовсім не в силах ніхто залишити, навіть коли б і хотів. Українські ж справи так зчепляються з справами сусідніх людей навкруги, і в Росії, й в Австро-Угорщині: з московськими, білоруськими, польськими, словацькими, сербськими й всякими іншими слов’янськими і не слов’янськими (напр., з волоськими через Буковину й Бессарабію, коли вже не говорити про Трансільванію), що українському громадському чоловікові, власне, з того часу, як він стане українським, ніяк не можна не стати чоловіком дуже широких думок федеральних, навіть інтернаціональних. Звісно, що ближче всього для українського громадянина будуть справи сусідів його найріднішої породи й найподібнішої долі, себто слов’ян. Товариство всеслов’янське для громадянина українського мало чим не така ж сама потреба, як і товариство громад українських. І певно, що державні пута, котрі тепер плутаються на ногах українських, розтопляться тільки в вільній спілці всеслов’янській, до котрої початок мусять положити спілки всіх поступових товариств по слов’янських породах, особливо тих товариств і гуртів, котрі працюють просто для волі мужицтва слов’янського. Маючи завше такі думки, ми й досі в своїх виданнях говорили про справи слов’янські як про свої рідні і тепер в дальшій часті «Громади» вділили їм чимало місця, а наперед будемо видавати, поряд з «Громадою», окремий ряд книжок з значком «Слов’янська громада».

Женева, 30 квітня 1878

Advertisements