Позначки


Лемківський підсумок ХХ століття й перспективи на ХХІ століття
Лемківський підсумок ХХ століття й перспективи на ХХІ століття

Богдан Гальчак

Лемківський підсумок ХХ століття й перспективи на ХХІ століття

Під назвою «лемкиl» розумію українське населення, що виводиться з Лемківщини – історичного регіону, розміщеного в Карпатах, на польсько-словацькому пограниччі. У межах Словаччини лемки (у цій країні їх найчастіше називають русинами) живуть у регіоні, який словаки називають Шаришем, а також у невеличких частинах Спіша і Земпліна. Українці називають той регіон Пряшівщиною. У Польщі до 1947 р. лемківські поселення були на території, яка охоплювала повіти Новосанчівський, Горлицький, Яслицький, Коросненський, Сяноцький, південно-західну частину Ліського й кілька сіл у Новоторзькому повіті1.Згідно з українською традицією, межа між Лемківщиною й розміщеною на схід від неї Бойківщиною пролягала вздовж річок Сян і Ляборець2. У Польщі в міжвоєнний період стала розповсюдженою за посередництвом Романа Райнфуса думка, що східна межа історичної Лемківщини пролягала за річкою Ославою, верхами Буковиці і Великого Поділу3 (однієї з найвищих височин на Південному Розточчі, пол. Wielki Dział). Таке розуміння меж Лемківщини виключало з приналежності до неї Ліський повіт і більшість Сяноцького повіту. Думка ця породжувала сумніви навіть у деяких польських дослідників. Вони вважали, що східну межу Лемківщини слід пересунути у східному напрямку, принаймні до річки Солинки4. Сам Райнфус, зрештою, не заперечував факту присутності лемків на схід від Великого Поділу. Він тільки вважав це перехідною лемківсько-бойківською зоною.

Дивлячись із сучасної точки зору, можна зробити висновок, що теза Романа Райнфуса про встановлення східної межі Лемківщини на Великому Поділі мала підґрунтя більше політичне, ніж наукове, подібно, зрештою, як і деякі інші думки видатного етнографа. Таким своєрідним способом Райнфус «відрізав» від Лемківщини ті повіти, де українська національна ідентичність у міжвоєнний період мала досить міцне підґрунтя. Натомість «залишив» у межах цього регіону ті повіти, де переважало населення з не до кінця сформованою національною ідентичністю5. Українське розуміння меж Лемківщини виглядає інакше і в минулому мало це вимір не тільки теоретичний6.

Проблеми, з якими довелося змагатися лемкам у ХХ ст., почалися ще у XIX ст. Уже в 70-х рр. того століття розпочалася в карпатському регіоні масова еміграція в Америку. Зумовили її чинники демографічного й економічного характеру. Не була це перша велика еміграція в історії Лемківщини. Уже в XVIII ст. австрійська влада переселила значну кількість лемків на Балкани (Воєводина, Хорватія, Боснія, Словенія).

Однак наслідки еміграційної хвилі у XIX ст. були серйозніші. Згідно з деякими підрахунками, за океан подалося близько половини населення Карпат7. Стосувалося це й лемків. Високий природний приріст дозволив швидко відтворити чисельність мешканців карпатських сіл. Однак в еміґрацію подалися люди найбільш динамічні й підприємливі. Стали вони серйозною втратою для Лемківщини, хоч емігранти загалом підтримували міцні зв’язки з краєм свого походження.

Після Першої світової війни була порушена встановлена раніше система державних кордонів у Центрально-Східній Європі. Лемківщину розділив польсько-чехословацький кордон. Щоправда, лінія кордону проходила верхами Карпат ще від часів Середньовіччя. Спочатку це був польсько-угорський кордон, потім галицько- угорський, однак той факт не утруднював значною мірою населенню підтримувати зв’язки. Кордон між Річчю Посполитою й Чехословаччиною мав інший характер. Був точно визначений, його пильно охороняли. Зв’язки між населенням значно обмежилися.

Як Річ Посполита, так і Чехословаччина були державами багатонаціональними. Однак у Речі Посполитій домінували поляки, а в Чехословаччині – чехи. Політика обох держав мала за мету захист інтересів домінуючих націй. Протягом 1919-1939 рр. по обох сторонах кордону чинилися спроби асиміляції лемківського населення. Непринесли вони бажаних результатів.

Лемківщина під час ІІ Світової війни сильно постраждала, однак найскладніший для лемків період надійшов після формального закінчення бойових дій. Комуністична влада польської держави підписала 9 вересня 1944 р. угоду з урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) про обмін населенням. Охоплювала вона поляків на території України та українців, що проживали в Польщі. Подібні угоди польська влада уклала також з урядами радянської Білорусі та Литви. Обмін населенням мав відбуватися добровільно, проте фактично проходив у формі примусового виселення8. Охопив він і лемківське населення. На радянську Україну виселено близько 95 тисяч лемків, тобто майже 2/3 усієї їхньої популяції в Польщі. Після закінчення обміну населенням залишилося в Польщі ще біля 30-40 тис. лемків9. У 1947 році їх разом з усіма іншими українцями, які ще тут залишилися, депортовано у рамках Акції «Вісла» на західні й північні території, і поселено там примусово у значному розпорошенні. Польська комуністична влада спочатку цілком унеможливлювала, а згодом утруднювала лемкам можливість повернення на прабатьківські землі.

Також представники влади Чехословаччини підписали 10 липня 1946 р. угоду про обмін населенням з Радянським Союзом. На радянську Україну емігрувало понад 12 тисяч громадян Чехословаччини10. Були це передусім лемки. У Чехословаччині не застосовували безпосереднього тиску на українське населення, щоб змусити до виїзду. Чехословацька влада надала можливість радянським агітаторам вести на своїй території агітацію за виїзд в СРСР, однак не брала безпосередньо участі в цьому. Проте важко оцінювати виїзди лемків з Чехословаччини в СРСР як добровільні, оскільки переселенці стали жертвами маніпуляції. Радянські агітатори надзвичайно цинічно обманювали наївних людей, обіцяючи їм достатнє життя у добробуті в радянській Україні. Дійсність, яку застали прибульці з Чехословаччини у знищеному війною голодному краї, була цілком іншою. Лемки не мали можливості об’єктивно перевірити перед виїздом обіцянок агітаторів.

Лемки на Словаччині уникнули Акції «Вісла». Події в Польщі однак мали негативний вплив і на лемків зі словацького боку кордону. Відчували вони загрозу, яка не була цілком позбавлена підстав. Отож, у державі чехів та словаків теж появилися думки про необхідність ліквідації «українського питання в Чехословаччині» шляхом виселення цього населення в СРСР. У лемківській громаді на Словаччині запанувало пригноблення й апатія11. Українське походження стало важким тягарем. Могло спричинитися до примусового виселення з Чехословаччини, яка на тлі інших країн Центрально-Східної Європи у сорокові роки виглядала майже як оазис стабілізації та добробуту.

Однак після введення у цій країні комуністичної диктатури почався процес уподібнювання цієї країни до СРСР. Ліквідовано приватні індивідуальні сільські господарства, вводячи кооперативну систему, зразком для якої були радянські колгоспи. У 1950 рр. ліквідовано в Чехословаччині Греко-католицьку церкву. Священиками заповнено в’язниці, а мирянам накинуто православ’я.

У другій половині 50-х рр. комуністична влада Чехословаччини офіційно визнала лемківське населення українською меншиною. У школах північно-східної Словаччини 1952 рр. введено українську мову12. Своєрідна «українізація» словацьких лемків проводилася бюрократичними методами, не беручи до уваги почуттів людей. Супроводжувала її агресивна пропагандивна кампанія, скерована проти «українського буржуазного націоналізму». По суті, ця кампанія мала антиукраїнський характер. Дивлячись із сучасної точки зору, можна зробити висновок, що метою чехословацької комуністичної влади була не «українізація» лемківського населення, але радше її словакізація. Адже русинів поставили перед дилемою: вибрати ідентичність словацьку або українську, зогиджуючи водночас український народ. Крім того, вибір української ідентичності в ситуації, коли не минула цілком загроза примусового виселення в радянську Україну, межував з героїзмом.

Після II Світової війни загальні переписи населення показували явище зменшення кількості населення, яке декларувало українську національність. Кількість лемківського населення у Словаччині у 20-х рр. XX ст. оцінювали на 155 тисяч.13 Під час загального перепису в Чехословаччині у 1930 р. «руську» національність декларувало понад 95 тисяч опитаних14. Під час перепису 1950 р. про українську національність заявило загалом 48 231 особа. Відсоток цього населення у північно-східній Словаччині зменшився на понад 45%. Водночас відсоток респондентів, які заявили словацьку національність, збільшився у тому ж регіоні на 65%. У 2001 р., під час загального перепису населення у словацькій державі українську національність декларувало 10 814 респонденти, а русинську – 24 201. Загалом обидві національності декларувало 35 015 осіб15.

Оцінюючи результати загального перепису населення, які стосуються декларацій щодо національності, треба бути обережним. Адже вони показують суб’єктивне почуття національної приналежності. Тим часом у Центральній Європі переважає «культурна» концепція народу, згідно з якою про приналежність до народувирішує не суб’єктивне відчуття людини, тільки культурні ознаки. Отож, під час згаданого вище загального перепису у Словаччині 2001 р. 62 786 респондентів назвали своєю рідною мовою русинську або українську (54 907 русинську; 7 879 українську)16. Тим не менше, беззаперечним фактом є різке зменшення чисельності лемків у північно-східній Словаччині. Згідно з оцінкою видатного знавця проблематики проф. Миколи Мушинки, з-посеред коло 90 тисяч мешканців історичної Лемківщини, на словацькому боці русини становлять тепер неповну четвертину, хоч більшість мешканців цього регіону має лемківське (русинське) походження17.

Водночас зростає в південно-східній Словаччині відсоток ромського (циганського) населення. Це ефект як цілеспрямованої політики чехословацької комуністичної влади, яка з задоволенням поселяла в цьому регіоні ромські родини, так і високого природного приросту цього населення. Можна припустити, що чисельність ромів на Лемківщині перевищить невдовзі чисельність лемків, або навіть так уже сталося.

Ще гірше – з точки зору лемків – виглядає ситуація на Лемківщині з польської сторони кордону. У ході проведеного в Польщі загального перепису населення в 2002 р. на території Лемківщини лемківську ідентичність декларували 1 642 особи, a українську – 78918. Загалом це дає 2 431 особу, тобто заледве біля 4% сучасних мешканців Лемківщини. В усій Польщі під час згаданого перепису українську національність декларували 27 172 особи, а лемківську – 5 850 осіб. Значна частина тих, хто декларував українську національність, це люди, які походять з Лемківщини або їхні нащадки. Загалом обидві ідентичності декларувало 33 022 респонденти.

Кількість осіб, що декларують українську та лемківську (русинську) ідентичність в Польщі та Словаччині, у ході загальних переписів у 2001-2002 рр. виявилася подібною. Тим не менше, помітні теж відмінності. У Словаччині переважає русинський варіант, а в Польщі – український. Однак респонденти, які декларують обидві ідентичності, проживають у Словаччині головним чином на території Лемківщини, а в Польщі – у західних і північних регіонах. Це результат Акції «Вісла».

У ході згаданої операції депортовано близько 150 тисяч осіб. Той факт, що 2002 р. національність українську або лемківську декларувало дещо понад 33 тисячі респондентів, можна інтерпретувати як прояв значної успішності депортаційної операції. Проте знак рівності тут ставити не можна. Про «кваліфікування» до участі в Акції «Вісла» не вирішували самі зацікавлені, тільки функціонери Управління безпеки та командування військових підрозділів, які проводили виселення. Робили це на власний розсуд. Зовсім не брали до уваги національну свідомість людей, яких виселяли, ані їхніх політичних поглядів. Натомість під час загального перепису населення респонденти складали власні декларації.

Тим не менше, процес прогресуючої полонізації населення, виселеного в рамках Акції «Вісла», є об’єктивним явищем, існування якого не можна заперечити. Більш промовистими від загальнопольських результатів перепису 2002 р. є дані, зібрані в місцевому масштабі. У 1947 р. до Воловського повіту на Нижній Сілезії переселено 2 881 особу з Лемківщини (626 родин)19. У ході перепису 2002 р. у згаданому повіті лемківську ідентичність декларувало 55 респондентів, українську – 3220. Як показали проведені Малгожатою Франчак дослідження, на території повіту надалі проживає значна кількість людей, чиє «коріння» знаходиться на Лемківщині21. Однак у переважній більшості вони займають пасивну позицію Не беруть участі у жодних формах діяльності для підтримання власної ідентичності.

Також дослідження Олександри Яворницької-Новосад, проведені в Любуському воєвідстві у середовищі виселених у рамках Акції «Вісла» осіб та їхніх родин, вказують на зменшення рівня знання мови предків серед молодого покоління: як української мови, так і лемківської говірки22. Підтверджує це прогресуючий процес асиміляції в польському оточенні.

Послаблення активності лемків помітне теж за океаном. На початку XX ст. сформувалося в США й Канаді сильне лемківське середовище, що складалося з емігрантів. Було воно політично різноманітне. Існувала в ньому і проросійська орієнтація, і українська. До чільних організацій проросійського спрямування належав, безперечно, «Лемко-Союз». Організація була створена 1929 р. й активно розвивалася23. У період найбільшого розвитку об’єднувала вона біля 5000 членів у США і Канаді. Центр організації знаходився в місцевості Йонкерс, що входить у склад нью-йоркської метрополії. Однак під кінець XX ст. наступив раптовий занепад організації. На даний момент функціонує вона в залишковому стані.

Особисто я не належу до числа ентузіастів ідеології, пропагованої «Лемко-Союзом». Була вона проросійська, а навіть (до 1989 р.) прокомуністична. Однак занепад «Лемко-Союзу» – це поразка усієї лемківської громади, без огляду на світоглядні переконання. Шокує він тим більше, що українські організації в США й Канаді функціонують загалом досить добре. Серед них є також Організація оборони Лемківщини, яка об’єднує лемків, що ототожнюються з українським народом, проте прагнуть зберегти регіональну окремішність.

Трагічною була доля лемківської діаспори на Балканах у період ІІ Світової війни. Ще під кінець XIX ст. у цій спільноті настав поділ на орієнтацію українську, яка переважала головним чином у Хорватії та Боснії, та москвофільську (так звану «малоруську»), яка переважала в сербській Воєводині. У період 1941-1945 рр. українське населення у Хорватії та Боснії підтримувало загалом хорватську державу, яка була союзницею ІІІ Райху. Поряд з хорватською армією був створений навіть Український легіон. Натомість лемківське населення з Воєводини підтримувало комуністичних партизанів Йосипа Броз (псевдонім Тіто). Нерідко нащадки лемківських емігрантів стріляли один до одного. Після закінчення війни комуністи Тіто застосували жорстокі репресії до прихильників незалежної Хорватії. Проте коли Тіто увійшов в конфлікт з СРСР, то москвофільські середовища в Югославії також були піддані репресіям.

Після ІІ Світової війни комуністична диктатура, яка запанувала в Югославії, і погана матеріальна ситуація спонукали численну еміграцію лемківської молоді в Західну Європу, що ослабило українську меншину в Воєводині й Хорватії. Це явище триває й досі. А також надалі існує на Балканах у лемківському середовищі поділ на орієнтацію українську та «русинську». Така ситуація сприяє асиміляції в чужорідному оточенні.

Підсумок ХХ ст. для лемків дуже прикрий. У своєму прабатьківському краї – на Лемківщині, стали вони незначною меншиною. Водночас прогресує процес асиміляції лемківського населення в чужорідному середовищі (польському, словацькому, сербському, американському). Також лемки в Україні втрачають, часто безповоротно, свою регіональну специфіку. Існує серйозна небезпека, що лемки зникнуть цілковито, як окрема з культурної точки зору група.

Аналізуючи причини складного становища лемків, мимоволі приходить на думку прислів’я: «Де тонко, там і рветься». Ця група населення стала жертвою процесу формування «національних держав» у Центральній Європі у ХХ ст. Часто ставала жертвою насильства, якому жодним чином не могла протиставитися (наприклад, Акція «Вісла»). Однак чи всі нещастя лемків можна пояснити чужим насиллям? Занепад «Лемко-Союзу» в Америці напевно не був результатом чужого насильства. Можна також мати сумніви щодо того, чи у Словаччині були використані всі можливості з метою захисту лемківської ідентичності. Також спостереження у Польщі за громадською активністю у середовищі виселених у рамках Акції «Вісла» осіб не надихають оптимізмом.

Активність населення, депортованого з Холмщини (Люблинщини) чи Надсяння (Перемиського Погір’я), виразно вища у порівнянні з населенням, яке походить із Лемківщини та їхніх нащадків. На Вармії і Мазурах українське населення здобуло досить міцну позицію в рядах місцевої самоврядної влади. Також на Помор’ї місцеві політики часто стараються про підтримку українського середовища. У багатьох випадках може воно мати вирішальний вплив на те, хто буде керувати гміною чи повітом. Дає це можливість бути більш ефективним у стараннях про дофінансування українських культурних ініціатив. На Нижній Сілезії та Любущині, де поселено більшу кількість депортованого з Лемківщини населення, місцеві політики часто навіть не знають про присутність у регіоні лемків. Рідкістю є випадки, коли звертаються вони до цього населення про підтримку у виборах. Дуже важко отримати дофінансування культурних ініціатив.

Контраст між поставою населення, виселеного з Лемківщини та інших регіонів південно-східної Польщі, де проживала українська меншина, подекуди шокує. У 1947 р. у двох сусідніх повітах на півночі Польщі – Валецькому та Пільському – поселено в рамках Акції «Вісла» подібну кількість родин. В обох повітах панували подібні умови.

Проте доля депортованого населення виглядала по-різному. Валецький повіт належить до числа регіонів з найвищою активністю української меншини у масштабі всієї Польщі24. Натомість людність, поселена в Пільському повіті, ніколи не проявляла серйозної ініціативи до будь-якої зорганізованої діяльності для збереження власної ідентичності25. З плином часу піддалася асиміляції майже цілковито. Різниця полягала в тому, що в Пільському повіті поселено головним чином мешканців західної Лемківщини (повіти Новосанчівський і Горлицький), а на Валеччині – людність з повітів Ліського, Сяноцького, Перемиського, Любачівського.

Лемківське середовище на заході Польщі часто відзначається пасивністю. Стосується це й тих лемків, які ідентифікуються з українською нацією, як і тих, що окреслюють себе «автономістами» або зараховуються до народу «русинського».

Звичайно, існують у «морі пасивності» й своєрідні «острови» порівняно високої активності. Пов’язані вони найчастіше з особами жертовних діячів, які виконують роль місцевих лемківських «лідерів». Однак ті місцеві «герої» колись закінчать свою діяльність, а послідовників вони переважно не мають.

Проводячи лемківський підсумок ХХ ст., не можна позбутися думки, що народ цей програв властиво все, що тільки міг програти. Чи має сенс його подальше тривання? Якби я був націоналістом, то відповів би, що такого сенсу немає. Основою ідеології націоналізму є суспільний дарвінізм, який закладає, що право на існування мають тільки народи сильні, натомість слабші мусять підпорядкуватися сильнішим або загинути26. Проте націоналістичний світогляд мені чужий. Не вважаю, що слабкість рівнозначна з браком права на існування.

Колись я був на острові Мальта на Середземному морі і звернув там увагу на те, що місцеве населення послуговується власною мовою, не схожою на жодну іншу європейську, хоч усі досконало знають мову англійську (оскільки це колишня британська колонія). Коли я запитав у працівника готелю, чому його земляки так ревно прив’язані до рідної мови, якою користується досить невелика кількість людей, мій співрозмовник відповів: «Англійською говорить увесь світ, а мальтійською – тільки ми». Якби мешканці Мальти відмовилися від своєї рідної мови, то значно зубожіли б духовно. Так само й світ став би убогішим.

Історія Мальти була дуже складна. Протягом століть мешканці цього острова перебували під чужим пануванням. Проте вдалося їм зберегти власну мову й ідентичність, а в ХХ ст. створити власну державу. Історія лемків поточилася інакше.

Однак це не заперечує їхнього права до існування. Якщо взагалі можна говорити про будь-яку «лемківську політику», то її мета може бути тільки одна – рятувати те, що ще врятувати можна. Але щоб дії, які ведеться у цьому напрямку, були успішними, необхідно провести ретельний аналіз джерел дотеперішньої слабкості лемків.

У дискусіях, які точаться в лемківському середовищі, часто підкреслюється факт, що цю невелику спільноту дуже ослаблюють поділи: з огляду на релігію (православні й греко-католики) та національну орієнтацію (українці й «автономісти»). На практиці лінії поділу в обох випадках сходяться: «автономісти» переважно православні, а з українською національністю загалом ідентифікуються греко-католики. Чи головне джерело слабкості лемків – у релігійному поділі?

Як свідчить історія європейських країн, віросповідна «уніфікація» народів, а тим самим відсутність релігійних конфліктів, загалом є явищем корисним, особливо в кризових ситуаціях. Наприклад, важко переоцінити роль Римо-католицької церкви, яку вона відіграла в історії польського народу. Проте існують теж приклади народів віросповідно неоднорідних, які добре функціонують. Наприклад, німці діляться на протестантів і католиків, але цей чинник не має впливу на їхню національну орієнтацію.

Загалом, поділ на православних і греко-католиків існує в усій українській меншині у Польщі, однак переважно не буває причиною різниць на тлі національної орієнтації. Православні мешканці Холмщини та їхні нащадки – це часто винятково «тверді» українці. Та й переважна більшість України має православний характер. На мою думку, проблема лемків не полягає у віросповідному розмежуванні, тільки у відсутності цілісного образу «власного місця у всесвіті».

Advertisements