Позначки


Розмова з Іваном Красовським

Джерело: Вісник СФУЛО

Ім’я Івана Красовського є широко знане як в професійних колах істориків, етнографів, культурних діячів, так і серед тих, хто цікавиться своїм минулим. Таке визнання Іван Красовський заслужив завдяки величезному доробку публікацій, книг і невпинному дослідженню лемківської історії, збереженні пам’ятків, традицій лемківської культури. У цьому номері подаємо розмову з невтомним дослідником, щоб простежити за перипетіями його життя та подивитися його очима на акцію “Вісла”. Розкажіть, будь ласка, як минало ваше дитинство? Що стосується мого дитинства, то я народився в 1927 році, 22 жовтня, в селі Дошно. Це було мальовниче гірське село близько містечка Риманова, в якому я пізніше навчався в школі. Дитинство моє пройшло, як звичайно, в горах в умовах Польщі. Правда, батьки в мене були хороші, дуже дбали про мене і хотіли щоб я вчився, дуже тішилися, що я в школі був передовим учнем, обіцяли що будуть робити все, щоб я міг вчитися далі. Моїм сільським учителем був Іван Тибляк, якого пізніше замордували німці в концтаборі Освєнцім. Він мене багато вчив про історію Лемківщини, про історію України взагалі, давав мені читати українські журнали «Дзвіночок», «Світ дитини» і готував мене до вступу в учительську семінарію в Криниці. В малих роках я любив писати віршики до «Дзвіночка» і до «Світу дитини». Потім при депортації десь пропали ті рукописи. Я дуже цікавився історією рідного краю, подіями, які відбувалися в селі, до нас додому дуже любили сходитися сусіди, господарі на вечорниці. Спочатку вони переважно обговорювали свої господарські справи, а пізніше переходили на різну історії – хто які страхи бачив, які пригоди мав. Ми це дуже радо слухали, а я на другій день збирав дітей і то все їм переказував. Вони дуже уважно це все слухали, але це кінчалося інколи не дуже весело для мене, тому що сусідні жінки часто на мене кричали і навіть хотіли вибити за те, що я дітям розказую про різні страхи, чорти і вони ночами не можуть заснути. Також ми дуже любили бавитися у військо. Ми марширували по селі, а коли попідростали, то приймали участь у фестивалях сільської молоді, які проводив мій перший вчитель, культурний діяч Іван Тибляк. Він вчив молодь танцювати, заснував драматичний гурток, церковний хор. Дуже був активний чоловік

А які були ворогуючі сторони, як ви бавилися у війну?

Ми так вже не розбирали. Ми йшли маршем до села, співали, але не воювали. Потім я пішов до першого класу. Тоді в 1934 році в селі якраз побудували нову школу. Школа була польська, але з другого класу була так звана руська мова. Навчалися за лемківським букварем Трохановсьокого. Вчився я дуже гарно, і тому з четвертого класу батько мене оформив в школу в Риманові. До школи було шість кілометрів, які я переважно ходив пішки. Щоправда через наше село йшла дорого з Риманова до Яслиськ, де люди багато їздили на ярмарки, то дуже часто вдавалося під’їхати з кимось. Після закінчення шостого класу в Риманові довелося цю школу покинути, бо почалася війна 1939 року і школа розформувалася. Я ще рік ходив до своєї школи в селі Дошно заради того, що там вчили німецьку мову. Коли я приїхав в Криницю до вчительської семінарії, то мені німецька мова дуже знадобилася. Екзамени до семінарії я здав дуже добре і провчився там 3 роки. А чому ви вирішили йти вчитися саме туди, а не в Сянік, наприклад? Тому що семінарія була українська, а в Сяноці була лише українська торговельна школа, але я не хотів туди іти. Після закінчення семінарії сталося ще одне лихо: в нас в селі польські підпільні формування застрелили священика Богдага Семківа, який походив зі Щирця коло Львова. Ми з ним дуже подружилися. Я навіть помагав йому співати в церкві. Після того як я прибув з Криниці почалися всі ці повоєнні лихоліття, 1944 рік. Відразу після того почалися масові заходи по репатріації лемків зі села. А моє село є дуже давнє. Польський історик Адам Фастнер називає його і село Босько недалеко від нас як два найстаріші села на Лемківщині. Історичні записи сягають XIV століття, коли польський король подарував ліси і землі між містечком Яслиськами і селом Дошном –так написано в грамоті 1369 року – якомусь шляхтичеві Зиндраному для заснування нового село Круликова, що пізніше отримало назву Королик. А саме село Дошно, як говорять легенди, будо засноване в ХІ столітті будівничими міста Сяніка. Коли почали будувати місто Сянік, у нас були суцільні ліси, і тому це було дуже вигідне місце для поселення будівничих, коваля, щоб різати дошки і заготовляти будівельні матеріали. Спершу будували тимчасові землянки, але в кінці ХІ століття з цих землянок заснували перше село і назвали Дошно, бо дошки різали. Воно знаходиться на східній Лемківщині в Сяніцькому повіті. А які були стосунки між окремими національностями, чи не ворогували між собою поляки і лемки? Ні, якраз в моєму селі і в навколишніх селах жили дуже дружно. До війни не було жодних ворожих тенденцій. А наше село було поділене на дві частини – польську і лемківську. Однієї суботи приходили польські парубки та дівчата на забаву до нас і говорили по-лемківськи. На другу суботу лемківські дівчата і парубки ішли на забаву до поляків. Ніхто нікого ні до чого не змушував, поляки знали дуже добре лемківську мову, а лемки польську. Коли були польські свята, то лемки не працювали ні біля хати, ні в полі, коли наші свята – то поляки не працювали. Єдина різниця – це було народне будівництво. Поляки будували малі хати і коло хати хліви та стодоли і малювали переважно цегляно-помаранчевою фарбою, тоді як лемки будували довгі хати, мальовані в такі полоси біло-коричневі або біло-чорні, де під одним дахом була і комора, і стайня. Ще одна різниця, що лемки у святкові дні вдягалися в чисто лемківський одяг, то так виглядало як зборище квітів, все було кольорове, тоді як поляки вдягалися в загальноєвропейський одяг, але ніколи не сміялися, не кепкували з лемківського одягу. Поляки одяг купляли, а лемки переважно самі ткали і вишивали. Що відбувалося в селі після 1944 року? В 1944 році почалися польські напади на село. Наші поляки не робили нам кривд. Натомість збиралися поляки з інших сіл в такі організовані формування. А УПА в нас не діяло, більше на сході. Але коли вони йшли на захід, то переходили і через наше село. Однієї ночі, якраз на Великдень, напала польська банди на село Синява і за одну ніч вбили більше 30 парубків і дівчат. І від того часу радянські представники, війська НКВД почали агітацію, щоб ми переселилися на схід, бо поляки нас виріжуть. Почали зголошуватися на переселення, бо іншого виходу не було. Хоча зголошувалися ми добровільно, але фактично це було примусово. Ще тоді дали нам можливість виїхати на станцію, там ми пробули десь три тижні. То була весна 1945 року. Станція була у Вороблику, п’ять кілометрів від Риманова. Я теж пішов відразу на станцію, бо кілька разів приходили і шукали мене. Польські банди вбили багато моїх колег в Сяніцькому повіті, вчителів, які зі мною вчилися, священиків. Вони мали завдання знищити українську інтелігенцію.

А як ви оборонялися?

Ніяк ми не могли оборонятися. Коли були вдома, то йшли десь в поле ночувати, в ліси. Я в церкві кілька разів ночував. А потім, коли вже поїхали на станцію, то вже там сидів, то батько казав мені не приходити додому, бо питали за мною кілька разів. Одного разу я спав удома, а недалеко від нас через чотири хати жив мій пізніший шваґер, чоловік моєї сестри Андрій Волошинович. А він мав пістолет. І якось він вертався пізно з вечорниць, а там коло нас якраз зібралася група поляків, стукали до дверей. І він кілька разів вистрілив в їх бік, і вони повтікали. А тоді зайшов до нас і каже:«Іване, швиденько вдягайся, бо вони можуть повернутися». А чому так загострилося це протистояння саме після війни? Від часу приходу радянських військ весною 1944 року і до переселення це тривало, фактично, цілий рік. Ще за Польщі ці настрої вже були. А збільшилися вже за Німеччини. А вже потім, за приходу радянських військ, почалася нова хвиля. Наші поляки не втручалися в це, наскільки мені відомо ніхто з них не був учасником тих банд. Але вони мовчали, коли хтось щось говорив, що когось пограбували чи залишили якісь сліди, газети, папери. Я навіть один раз прийшов до солтиса, поляка, і приніс такі папери, то він одразу кинув їх в кухню на вогонь і каже: «Нікому не говори ні слова, бо можуть прийти і вб’ють тебе». Вони плакали за нами, як ми виїжджали, жаліли, але не могли нічого вдіяти. А як зараз село виглядає? Десь 50 років після нашого виселення була така політика, що поляки не будувалися на наших місцях, хоч були і спалені хати і вільні, аж після цього часу почали масове будівництво на нашій українській стороні. Початково, це село було до XIV століття руським, аж коли в 1340 почалася так звана польсько-німецька колонізація, особливо на долах, коли погнали лемків в глиб Карпат. Тоді прийшли до нас ці колоністи. Вони зайняли нижню половину села, а саме село стало польсько-українським

Розкажіть, будь ласка, як відбувалося переселення?

Нас в сім’ї було п’ятеро дітей – три сестри, і нас двоє хлопці. Сестри дві старші вже померли. Катерина померла в Збаражі, де виїхала з чоловіком, а Анастасія з чоловіком виїхала в Крим, там працювала штукатурницею, а він в будівельній бригаді, і теж там померла. А брат живе в Дрогобичі, він на дев’ять років молодший за мене, і сестра Ганна, яка молодша на дванадцять років, живе в Донецькій області, вийшла там заміж. Нас переселили на Тернопільщину, в село Мала Плавуча, це близько Зборова. До Зборова нас привезли в вагоні. Десь через тиждень приїхали фірманки з села мала Плавуча, а це вже Козівський район, і забрали туди 20 родин. У малій Плавучі я деякий час помагав секретареві сільради. Він мені нічого не платив, але завжди брав до себе додому і пригощав сніданком чи обідом. То було для мене дуже добре, бо перші дні буди дуже важкі. Спочатку місцеві мешканці якось з недовір’ям ставилися до нас, казали якісь такі люди дивні – ні поляки, ні українціА потім зжилися з галичанами, вони почали нам приносити картоплю, молоко. Хотів також запитати про ідентичність. Коли у вашому селі вживали українську мову, а коли лемківську? Українською мовою було навчання в семінарії. А в нас в сільській школі вчили не українську, а діалектичну лемківську мову. В церкві священик відправляв по-церковнослов’янськи, проповідь говорив по-українськи, а люди між собою всюди говорили по-лемківськи. Я теж, поки жили батьки, а мама померла в 1962 році, а батько – в 1978, вдома тільки по-лемківськи говорив, а тепер вже так привик до літературної мови. Але можу і по-лемківськи говорити, як хто хоче. Пожив я десь два роки в Плавучі і набувся неприємного, ворожого ставлення місцевих структур, тому що лемки були на два роки звільнені від податку. Один рік дійсно так було, а на другий почали примусово брати. Я написав листа до Верховної Ради, і прийшов наказ повернути лемкам зерно і не брати в них. За це, що я це зробив, почали мене переслідувати. Батько сказав мені їхати в Теребовлю, бо там мав двоюрідного брата. Там я вступив в технікум культосвітніх працівників. Показав своє свідоцтво з Криниці і вступив на останній курс на бібліотечний відділ. Після закінчення працював рік завідувачем районної бібліотеки в Микулинцях. Потім мене записали до комсомолу, я працював завідувачем шкільного відділу спочатку в Микулинцях, а потім в Теребовлі. І вже з Теребовлі мені вдалося виїхати до Львова в юридичну школу, в якій я провчився два роки. Після школи я досить легко вступив на юридичний факультет, але вже через місяць випросив ректора університету, щоб перевести мене на історичний факультет. Це було в 1952 році. А в 1958 році я закінчив. Одночасно я працював в історичному музеї науковим працівником. Там я пропрацював до 1969 року, коли мене запросили працювати в музей архітектури. І я був три роки його завідувачем. А коли вже офіційно створили музей, мене відмовилися затвердити директором, бо я не був в партії, тому мене затвердили завідувачем наукового відділу, де я працював до 1987 року. У 1987 році я пішов на пенсію, але  залишився там працювати на добровільній основі. Затвердили мене завідувачем відділу будівництва лемківської церкви, де фактично на моїх плечах було будівництво цієї церкви. Потім ми збудували музей і заснували видавниче об’єднання «Бібліотека Лемківщини».

Хотіли вас запитати, яке ваше ставлення до питання акції “Вісла” і спроб засудити її на законодавчому рівні?

Після виселень 1945 року на території Польщі залишилися ще 150 тисяч лемків і десь 200 тисяч інших українців. Уряд Польщі звертався до українського уряду, щоб продовжити переселення, але український уряд відмовився. Тоді поляки вирішили самі вирішити це питання і в квітні 1947 року організували таку акцію і виселили українців на західні понімецькі землі. Я вважаю, що через 70 років ніхто серйозно вже цим питанням займатися не буде. Можуть засудити формально, що це була ворожа акція проти інших національностей, але щоб щось робити якісь заходи юридичні, то даремно. Я думаю, що краще помиритися і забути все, то вже пройшло багато років. І так до цього часу вже би повмирали ті, кого порізали. Так що краще помиритися, і жити як належиться. Тут навпаки треба би було своїми внутрішніми справами зайнятися, коли вже лемки почали гарно розвивати свою культуру, щоб об’єднати лемків в одне товариство українського характеру. Якби вдалося об’єднати лемків, то би вдалося однозначно поширити культуру, збудувати ряд культурних будинків. І вдалося би зберігати культуру ще багато-багато років. Тому що зараз ніщо не загрожує такому об’єднанню. Розмовляли Богдан Сиванич та Назар Радь

 

Вісник СФУЛО. ©. Офіційне видання Світової Федерації Українських Лемківських Об’єднань. Виходить раз на місяць. Основна мета часопису – динамічно висвітлювати діяльність усіх суб’єктів СФУЛО. Редакційний колектив: Софія Федина, Андрій Стадник, Назар Радь,Олесь Куйбіда, Роман Піняжко, Орест Ваврух, Богдан Сиванич Номери вісника можна буде скачати зі сайту СФУЛО: sfulo.com Адреса редакції: visnyk.sfulo@gmail.com. Можна надсилати свої матеріали. Рішення про публікацію прийматиме редакційна рада

Advertisements