Позначки


23-22 // 08.08.2012

Призабутий науковець Орест Зілинський

В нижній частині свидницького цвинтаря на крайній могилі від дороги побудовано скромний керамічний  пам’ятник у формі неправильного шестикутника з написом „Орест Зілинський (1923-1976)”. Могила заросла травою, а позолота напису на плиті давно поблякла. Із свидничан мало хто знає, хто такий Орест Зілинський, тлінні останки якого почивають на їхньому цвинтарі. Тож пригадаймо його з нагоди недалекого 90-ліття з дня його народження.

Орест Зілинський – визначний слов’янський літературознавець та фольклорист – народився 12 квітня 1923 року в селі Коростенька (нині Красна) Кроснянського повіту на Лемківщині в сім’ї професора краківського Яґеллонського, пізніше – празького Карлового університетів Івана Зілинського (1879-1952). Вчився у краківській польській гімназії, однак матурував в українській гімназії в Ярославлі і 1940 р. поступив

на філософський факультет Українського вільного університету в Празі, де під керівництвом О. Колесси та І. Панькевича вивчав українську філологію. Паралельно він вчився і на славістич­ному відділі празького Німецького університету.

Університетське навчання він закінчив у 1948 році, а вже через рік   успішно захистив у Карловому університеті докторську дисертацію і став викладачем філо­софського факультету Університету ім. Палацького в Оло­моуці. В 1952 р. йому надано чехословацьке громадянство, а в 1958 р. прийнято на роботу в Чехословацьку академію наук, де він працював до передчасної смерті.

На початку 50-их років, коли на Пряшівщині розпоча­лася „українізація” культурного життя, О. Зілинський активно залучився до цього процесу: на курсах у Ружбахах для вчителів новозаснованих українських шкіл він читав лекції з української літератури та фольклору та брав участь в укладанні перших підручників та хрестоматій з української літе­ратури. Та співпраця Зілинського з Пряшівщиною тривала не­довго. Разом з І. Панькевичем у 1953 році його тут було обвинувачено в українському буржуазному націоналізмі і на довгі роки припинено офіційні взаємини з ним.

Припинивши співпрацю з українськими установами Пряшівщини, О. Зілинський анітрохи не припинив своєї наукової діяльності на полі українознавства, для якої в Празі мав досить сприятливі умови.

В середині 60-их років, коли і на Пряшівщині повіяло свіжим демократичним вітром, О. Зілинський відновив співпрацю із КСУТом, Українською філією Спілки словацьких письменників, Музеєм української культури та іншими установами.

На сторінках пряшівської української преси він опублі­кував десятки статей на літературні, фольклористичні та суспільно-громадські теми, виступав на семінарах молодих літераторів, рецензував і редагував рукописи нових книжок, упорядкував та видавав у Пряшеві твори раніше „заборонених” українських письменників тощо. До певної міри він вивів на літературну арену таких пряшівських письмен­ників, як С. Гостиняк, М. Дробняк, М. Немет, Г. Коцур та інших. Під його безпосереднім впливом на Пряшівщині твори­лася і молода літературна критика. О. Зілинський намагався вивести українську літературу Пряшівщини з вузьких регіональних рамок і залучити її до загальноукраїнського та загальночехо-словацького літературних процесів. Йому належить й упорядкування першої книжки про літературні стремління пряшівських українських письменників після Другої світової війни — „Література чехо­словацьких українців” (Пряшів, 1968).

Не менших успіхів ніж у літературознавстві О. Зілинський досяг  у фольклористиці. За монографію „Народні ігри східних і західних сло­в’ян” він у 1966 р. одержав звання канди­дата наук.

В останній період свого життя О. Зілинський чимало уваги присвятив дослідженню українських народних балад, перш за все балад карпатського регіону. На переломі 60-70 років він підготував до друку збірник „Українські народні балади Східної Словаччини”, який міс­тив 485 текстів (в тому числі 136 самостійних баладних сю­жетів) та 255 мелодій народних балад з цієї невеличкої тери­торії. Отже, це був найбільший регіональний збірник народних балад в усій слов’янщині. На жаль, і цій книжці, як і іншим перед нею і після неї, не судилося побачити світла Божого. Після другої сторінкової коректури її було викреслено з видавничого плану і цілий набір та навіть рукопис – знищено. Мені вдалося врятувати лише коректорські гранки знищеної книжки.

Більш щастило дальшій монографічній публікації О. Зі­линського “Slovenská ľudová balada v interetnickom kontexte”, виданій вже після його смерті у видавництві Словацькій ака­демії наук (Братислава, 1978).

Орест Зілинський помер 17 липня 1976 року в лісі над водоймищем  Земплинська Ширава за досі не з’ясованих обставин. На Пряшівщині про його смерть було суворо заборонено писати. Мої некрологи про цього визначного вченого появилися в Польщі та Югославії. Пізніше – до його недожитого 60-ліття я опублікував у США книжку „Науковець з душею поета” (Баунд-Брук, 1983).

Після смерті О. Зілинського вийшла у світ і дальша монографія О. Зілинського, присвячена баладам — “Lidové balady v oblasti západních Karpat”. Видала її Чехословацька академія наук у Празі 1976 року. На Пряшівщині О. Зілинський був реабілітований лише в 1993 році, коли з нагоди 70-річчя з дня його народження у Пряшеві та Свиднику було влаштовано міжнародну наукову конференцію.

Нарис про О. Зілинського я закінчу кількома спогадами про мої взаємини з ним. Мене з ним познайомив проф. Іван Панькевич 1955 р., коли я вчився у Празі. В 1956 р. Зілинський був консультан­том та офіційним опонентом моєї курсової, а в 1958 р. — дипломної роботи.

Після смерті І. Панькевича в 1958 р. я був у постійному контакті з О. Зілинським і обговорював з ним майже кожну свою наукову працю.

У своєму епістолярному архіві я поки що виявив 65 листів та чотири листівки Ореста Зілинського до мене. Нижче подаю один з листів як свідчення про його великий інтерес до фольклору русинів-українців Словаччини. Ми з ним запланували цілу серію науково-популярних публікацій, першим томом якої мала бути збірка календарних обрядів та звичаїв, до підготовки якої ми планували залучити широке коло збирачів-аматорів. Для них ми разом опрацювали понад 50-сторінковий питальник, що його ухвалила до друку президія Етнографічного товариства Словаччини. Політична цензура з ініціативи мого колишнього колеги у пряшівському Дослідному кабінеті україністики М. Г. спочатку викреслила з титульної сторінки моє ім’я, а потім теж ім’я Зілинського. Рукопис старанно опрацьованого питальника і досі лежить в архіві даного товариства.

Це, як бачимо з долученого листа, не відрадило Зілинського від дальшої праці над корпусом видань фольклору найзахіднішої гілки українського народу. Дуже він переживав моє звільнення з роботи в університеті і, на відміну від моїх найближчих співробітників у Пряшеві, не мовчав, а писав листи відповідним особам, щоб мене залишили на роботі. На жаль, його зусилля були марні, коли „свої” люди поставилися проти мене. Лист подаю повністю без найменших змін.

                                                                                                 Микола Мушинка
Дорогий Миколо,

простіть, що відповідаю Вам аж тепер: 30 червня, в день, коли Ви писали до мене, я виїхав з Праги на місяць, і повернувся тільки вчора. Між тим побував і в Пряшеві і розшукував Вас, але безслідно.

Признаюся, що я відкривав Вашого листа з острахом, як Ви сприймаєте мої „авторські перестановки”, яких я пізніше сам пожалів [1]. Між тим ситуація знову трохи змінилася й уточнилася. З  того, що я дізнався в Свиднику, стало мені ясним, що Чабиняк [2] в своєму сучасному стані не може бути партнером у даній справі, і що мені треба орієнтуватися безпосередньо на продуктивних співробітників. Виявилось також, що мій первісний термін – не реальний для Шмайди [3] в його сучасній ситуації[4]. Переговоривши з ним і з Дулебою [5], я дійшов до висновку, що при довшому терміні можна б поставити книгу силами ширшого, напр[иклад], 4-членного авторського колективу, в якому були б і Ви, і Дулеба[6]. Правда, треба було б розподілити ролі, щоб не робились повторно ті сам роботи й не появилися методологічні розбіжності. Скажу прямо, що я брав би участь в цілій книзі тільки в ролі координатора (наукового редактора) й автора основного оціночного тексту і в іншому випадку я міг би відповідати тільки за пісенну частину, яку, здається, підготую в основній схемі до друку, ще поки буде готова решта рукопису. Я вирішив не наполягати на швидкий хід інших праць, і не дуже поквапно завершувати працю з піснями. Першим завданням було б тепер виготовлення квестіонара [7] до звичаїв і пісень, за яким могла б у наступному році піти праця в терені. Якщо будете мати охоту включитись в цю працю, буде дуже  добре.

Це, правда, пов’язане з Вашою сучасною ситуацією [8]. Можете вірити мені, що в Вашому випадку мене обурює й ображає те, що діється. Хіба ж факультетові має бути байдужою втрата такої робочої сили, як Ви?  Може не схвалюєте моє втручання, але збираюся написати листа Штецеві [9], хоч дуже мало знаю його. Може  промовлю ще Зіну Геник-Березовську [10], яка, здається, вчила його. Я настільки оптиміст що вірю, що в такій людині повинно рухнутися сумління. Вже раз мені вдалось допомогти  Вам у подібній ситуації, може пощастить і на цей раз? [11].

            Через вічні клопоти з баладами я не встиг перед від’їздом написати рецензію на А[нцю] Ябур [12]. Обіцяю, що до 20 серпня ця рецензія буде здана в „Чеський лід”. Хотів би прорецензувати і „З глибини віків”[13]; побачимо, як буде з часом, бо дуже гнітять мене всякі терміни.

            Не втрачайте віри й доброї думки про майбуття. Здається, що я маю повне право потішати Вас.

            Вітаю.  О[рест] З[ілинський]

[1] Йдеться про зауваження О. Зілинського до мого проекту книги „Календарні звичаї українців Словаччини”, який він поповнив своїми внесками.

[2]  Іван Чабиняк – директор Музею української культури в Свиднику.

[3]  Михайло Шмайда – письменник та фольклорист, тоді – працівник Музею української культури в Свиднику.

[4] Згідно з первісним планом книга мала бути закінчена до кінця 1970 року.

[5]  Андрій Дулеба – учитель, збирач фольклору.

[6]  Шмайда та Зілинський.

[7] Квестіонер – питальник.

[8]  Саме тоді мене було звільнено з роботи в Дослідному кабінеті україністики на Кафедрі української мови і літератури і переведено на підрядну роботу в бібліотеці, а згодом і з цієї роботи мене звільнили.

[9] Микола Штець – завідуючий кафедрою української мови і літератури – мій безпосередній начальник.

[10] Зіна Зеник-Березовська – викладач української літератури Карлового університету.

[11] В 1967 році партійні органи Східної Словаччини вимагали недопущення мене до захисту кандидатської дисертації в Карловому університеті, О. Зілинський, як опонент моєї дисертації, посередництвом своїх знайомих добився скасувати цієї вимоги.

[12] Йдеться про мій збірник пісень та прози „Срібна роса” (Пряшів, 1970).

[13]  Йдеться про „Антологію фольклору українців Словаччини З глибини віків” (Пряшів, 1969).

Підписи під репродукції:

Частина листа О. Зілинського до М. Мушинки від 31 липня 1970 року

Повідомлення про смерть О. Зілинського

Источник: zakarpattya.net.ua

Advertisements