Позначки

,


http://oun-upa.org.ua/articles/from_halasa.html

СТРАТЕГІЇ 1945–1947 РОКІВ НА ЗАКЕРЗОННІ

Розмовляв Богдан Гук, «Вісник Закерзоння», № 7-9, 2002 р.

Розмова з Василем Галасою–“Орланом”, заступником провідника
Закерзонського краю Ярослава Старуха–“Стяга” з політично-пропаґандивної праці

Василь Галаса–“Орлан”

У яких обставинах та коли почався Ваш контакт з тими українськими землями, які 1945 році відійшли до Польщі і не знати на що були призначені?

— Договір, укладений у 1939 році міністрами закордонних справ III Райху Ріббентропом і таким же міністром СССР Молотовим, визначив землям Закерзоння територіяльні обриси більш-менш подібні до нинішніх. Ці землі знайшлися тоді у складі Генерального губернаторства. Опинилася в них, а потім переважно в Кракові вся наша політична еміграція, яка вийшла з польських в’язниць. За часу 1939 по 1941 роки краєвим провідником на українських землях Генерального губернаторства був Роман Шухевич, організаційним референтом Василь Кук, а Ярослав Старух був референтом пропаганди. Під цю пору велася там нормальна організаційна праця. Зокрема важливою була підготовка похідних груп та пунктів переходу кордону з совітами. Цими пунктами переносилася до УРСР література з Кракова та переходили ними зв’язкові.

Терен Закерзоння перестав відігравати передову роль разом з вибухом війни в 1941 році. Він перейшов у нормальні на той час структури ОУН, де існувала Перемиська область, її провідником був Левицький. Після його арешту Гестапо провідником цієї области був призначений я, а сталося це в червні 1943 року. Організаційною лінією прибув я до Селиськ під Перемишлем. Тоді мав я псевдонім “В’юн”. У Селиськах зустрівся з Михайлом Курасем, окружним провідником Перемищини, псевдонім “Остап”. Він загинув у бою з більшовиками в 1945 році в стодолі в Коровниках під Перемишлем. У цьому ж селі Коровниках пізнав я активного юнака Мирослава Сороку–“Птаха”, він став моїм особистим секретарем і заразом командиром мого зв’язку й боївки, яка мене охороняла. Під цю пору в Проводі Перемищини були: військовий референт Яків Чорній–“Ударник”, або “Куля”, референтом Служби безпеки був присланий зі Станіславівщини “Соловій”, або “Осип”, звався Микола Дудка, згинув під час переходу фронту в Карпатах. Обласною провідницею Українського Червоного Хреста була “Рогніда”, тобто Галина Лемеха.

У грудні 1944 року біля Кальварії Паславської згинув “Ударник”. У бою проти НКВД загинув він, двоє бойовиків та його дружина. На його місце ніхто не був призначений військовим референтом, оскільки змінювався поділ структур підпілля. Мали ліквідуватися області й творитися краї. У окремий край виділялося Закерзоння, ширше від Перемиської области. У лютому 1945 року Роман Шухевич викликав мене до Проводу на Львівщину в район Бібрки. Ішлося про організування структур Закерзонського краю. Я зустрівся з “Золотарем”, краєвим провідником Львівського краю. За його посередництвом Роман Шухевич повідомив про рішення створити окремий Закерзонський край, що його провідником призначено Ярослава Старуха, референтом Служби безпеки — Петра Федоріва, командиром УПА — Мирослава Онишкевича. Я мав призначення стати заступником крайового провідника Старуха з політично-пропаґандивної роботи.

Вернувсь я з завданням передати всі свої старі зв’язки Петрові Кавузі–“Тарасові” (“Русланові”). Він мав залишитися в південній частині Закерзоння, перебравши в мене зв’язки з нашими людьми в Польщі, мав ще підібрати інших людей та обслуговувати зв’язкову лінію Україна — Мюнхен.

Коли й де зустрілись Ви вперше зі “Стягом”?

— Це було невдовзі після мого повернення в Перемищину. Ми зустрілися у лісі, десь на межі Перемищини та Ярославщини. “Стяга” я особисто до цього моменту не знав, але чув про нього як про редактора газети “Нове село”. Ми вирішили під час цієї зустрічі низку важливих питань. По-перше, організаційна структура Закерзонського краю. Ми вирисували на мапі три округи структури ОУН, а відповідно до цього тактичні відтінки УПА. Установили ми також провідників. По-друге, обговорили плян пропаґандивної та видавничої справи. По-третє, ми поклали, що я перебуватиму на півдні, тобто в Перемищині, “Стяг” посередині, тобто в монастирських лісах, а на півночі буде “Орест”. Труднощі в контактах були значні, отож ми практично діяли незалежно від себе, однак взаємне розуміння та зв’язок структур були такі сильні, що не допустили ніяких розходжень чи помилок аж до самого кінця боротьби.

Зокрема якщо йдеться про українсько-польські стосунки?

— У жовтні 1943 року була відправа в селі Мелна Львівської области. Брали в ній участь обласні провідники львівської, тернопільської, станіславівської, дрогобицької та перемиської областей ОУН. Червона Армія приближалась до Києва й було ясно, що німці війну програли, а воєнна лавина посунеться на Захід. Україна опиниться заново під окупацією. Уперше прозвучало слово “криївка”, але з відповідним коментарем: це не нора, а підземна кімната для праці нашого підпілля.

На цій нараді прозвучала директива скоротити фронт з поляками. Я тоді відказав, що це не вдасться, але почув у відповідь від Шухевича: ні, це вдасться.

Як би здійснювали цю “фантастичну” директиву?

— Цю директиву я практично міг почати здійснювати аж у 1945 році, коли ми на Закерзонні опинилися вже в дуже ясній ситуації. На початку 1945 року почав я писати спеціяльну брошурку “Українсько-польські взаємини”, скінчив її восени цього ж року. Справа була негайна, однак писати не було легко, оскільки весь час доводилося вирішувати багато організаційних питань. Друком — на циклостилі — вийшла вона аж на початку 1946 року, наклад — тисяч дві, не більше, польською мовою, а перекладачем був Ярослав Старух–“Стяг”, який польською мовою володів прекрасно. Друковано цю брошурку в його ж технічному звені, де були відповідні спеціялісти. Стали ми розповсюджувати її між поляками задля того, аби вони зрозуміли, що ми не банда, а політична організація з ясно сформованою політичною програмою, що боремося за Українську Самостійну Державу, а ця держава має бути союзником Польщі, буде сприяти розвиткові справді добрих сусідських взаємин Польщі й України. Розповсюджували ми цю брошурку насамперед між місцевою польською інтелігенцією — священиками, учителями. Відсилали ми її також у центральну Польщу за допомогою наших зв’язкових пунктів у різних містах, а цих пунктів було немало. Переважно обслуговувалися вони дівчатами, які залишали літературу — бо не тільки “Українсько-польські взаємини” йшли таким шляхом — в різних місцях, доступних для людей, на пошті, при вищих школах тощо. Вишуковували вони також адреси високопоставлених польських діячів політики, культури чи науки та посилали їм окремі примірники.

Отож, це українська сторона пропонувала польській перемир’я на Закерзонні, а раніше — по всій Західній Україні. Це сталося навіть у тій ситуації, коли польське підпілля завдало жорстоких ударів по Павлокомі, Березці, Бахові та інших селах. Нашою відповіддю були спершу летючки з закликами припинити різню та ворожнечу. Не дочекались ми позитивної відповіді, отож, розвідавши, хто брав участь у вбивстві українців у Павлокомі, вирішили вдарити на польське село Борівницю. У ньому містилася база польського відділу, безпосередньо відповідального за морд. Не вдаряли ми в село — ми вдаряли в конкретних винних польських партизан. І саме їх, зачитавши вирок нашого революційного суду, розстріляли. Розстрілювали ми не поляків, а вбивців.

Чи не наступного дня появився посланець від поляків з листом, що вони хочуть вести з нами мирні переговори. Ми погодилися й послали районного провідника “Бориса” та Івана Кривуцького–“Аркадія”. Зокрема важливий був тут “Аркадій”, людина, яка не була ні в якому проводі, але заразом на високому рівні глибоко заанґажована в наші змагання. І, насамперед, людина інтелігентна, здатна дуже тверезо оцінювати ситуацію та вести переговори. Порозуміння було досягнуте в Селиськах на взаємовигідних умовах. Згодом такого ж типу зустрічі з представниками польського проаківського підпілля відбулися в інших місцях, на Холмщині, Підляшші, Любачівщині. Потім для ведення переговорів на вищому рівні Роман Шухевич прислав на нашу сторону Юрія Лопатинського–“Шейка”. Він прибув спершу до мене, а зараз потім пішов до “Стяга”. Щоправда, далі переговори не просунулися вперед, не з нашої причини, але всі командири вже отримали інструкції, як поводитися з польською цивільною людністю та полоненими вояками. Ми не могли їх, наприклад, розстрілювати…

А що ж тоді сказати про розстріл командиром “Хріном” вояків ВП, узятих у полон під Яселком у березні 1946 року?

— “Хрін” був потім за це підтягнутий під суд, однак це була у нас велика постать. “Нас б’ють, тож і ми повинні бити їх безпощадно”, — так думав командир “Хрін”. На суді була пропозиція зняти його з командирства сотнею, проте я сам це заперечив, оскільки то командування УПА могло приймати такі рішення, а не провідники ОУН, які ж не мали нічого спільного з призначенням його командиром сотні.

Між командуванням відділів УПА й Проводом ОУН були, отже, різниці щодо того, як вести боротьбу?

— Не сам один “Хрін” був за гострішим курсом у боротьбі, мовляв, провід хай політикує, а ми будемо воювати. Однак і воювати ж треба було за політичними принципами. Я пояснював військовикам не один раз, що загострення боротьби, навіть відплатні акції, принесуть нам більше шкоди в опінії Польщі та Европи, ніж реальна користь від збройних акцій. Одна з моїх записок саме в такій справі потім цитувалася в “Дорозі нікуди”. Узагалі треба ствердити, що командування УПА було доволі свідоме й переконувати його в справедливості політики, обраної Проводом ОУН, не треба було надто довго. Зрештою, від евентуальних заходів щодо тих поляків, які прямо й справді провинилися щодо української людности, була Служба безпеки та Польова жандармерія, а УПА прямо не мала в цьому брати участи. Ми ніяк не могли допустити до того, щоб УПА мала опінію чи стала просто бандою, а не повстанською армією.

Удалося досягти порозуміння з поаківським польським підпіллям, однак залишилося ж Військо Польське. Чи з цією формацією також велися спроби досягти перемир’я, нейтралітету або ще інших форм припинення боротьби?

— Недавно в одному з київських архівів знайшов я звіти наших провідників про контакти з ВП, з міліцією. У цих звітах не раз зазначувалося про контакти з командирами відділів ВП. Бували, отож, випадки, що офіцери ВП приходили в ліс на переговори з нашими провідниками чи сотенними. Ішлося, очевидно, про спробу нейтралізувати зудари УПА – ВП. Зрозуміло, що такі вдалі контакти могли статися лише з дуже свідомими й інтелігентними польськими командирами. Не один раз нарікали вони на присутність совітських офіцерів у ВП, які стараються совітизувати військо, якомога загострювати стосунок війська до УПА чи людности.

Цікаво, що були зустрічі з польськими священиками. Відбувалися також за нашою ініціятивою й проводилися в такому самому дусі, як зустрічі з військовиками. Ішлося про те, щоб авторитетний та впливовий польський суспільний чинник пояснив полякам, що наша взаємна боротьба на руку Москві й ми не повинні її продовжувати. Між священиками попадали ми на таких, що посилали б усіх українців на заріз, аби тільки відвоювати Креси, але й на таких, які нас розуміли й підтримували.

З одного звіту знаю, як до Риботич під Перемишлем зайшла сотня УПА та зорганізувала збори місцевої людности, переважно польської. Прийшли, між іншим, учитель і священик, виступив політвиховник “Вадим” – Ярослав Пеців, молодий, але розумний, з відчуттям політичного такту й мудрости. Він підкреслив, що наша сторона може відомщувати полякам, однак політичні обставини і здоровий глузд диктують цілком іншу стратегію наших стосунків: мирну. Люди дали сотні вечеряти, потім пригостили, політвиховник знайшов гарне розуміння серед риботицьких поляків. І таких розумних поляків та розумних наших провідників було ж більше. Не треба перебільшувати з українськo-польською ворожістю в ці дні. На ділі ця ворожість — значною мірою продукт пізнішої пропаганди.

Якщо зважити на історичний потенціял, то центром Закерзоння була Перемищина.

— Безумовно, за духом і традицією центром була Перемищина, хоч географічним — Любачівщина, де була база “Стяга”. Однак на півдні був Перемишль, а бувати в ньому, розмовляти з перемиською інтелігенцією, передумувати деякі справи доводилось мені не раз, і не раз був я здивований, наскільки перемишляни патріоти та практично задіяні в оборону свого українства люди. Вони тут завжди щось мусили відстоювати — то церкву, то школу, то якусь установу, а тому в місті сформувався дуже активний тип наших людей, зокрема українського інтелігента.

У вересні 1944 року саме у Перемишлі виник Український громадський комітет на чолі з Михайлом Вахнюком. Він представив перемиському старості іншу концепцію укладення українсько-польських стосунків: узамін за лояльну громадянську поставу українці мали б мати всі громадянські права й на демократичних засадах жити на своїх землях у рамках Польської держави. Чи це становище було в якийсь спосіб узгоджуване з Проводом ОУН Закерзонського краю?

— Ні, але ми знали про виникнення цього Комітету й не чинили ніяких перешкод у його діяльності, тому що це був ще один варіянт того, щоб врятувати нашу людність та історичні українські землі перед руїною. Укладення демократичних стосунків з польським урядом було б і нам на користь, а до цього ж підкреслюю, що нашим головним ворогом була російська більшовицька імперія, а не Польща. Знаю, що представники Комітету були в Варшаві на переговорах, але вернулися ні з чим. Висновок був у нас такий, що легальними засобами таки українцям громадянства в Польщі не добитися.

До складу VI Воєнної округи “Сян” входило 18 сотень УПА. Ця кількість була оптимальною? Не ставилося питання зменшити або збільшити її?

— Нам не можна було думати про скорочення кількости сотень в цій окрузі, тому що це була б психологічна помилка. Ми не могли сказати тому, хто сам добровільно зголосився служити, що чомусь-то він уже непотрібний. Зрештою, куди ми мали б таку людину послати, коли для нас не було місця? Командування мало можливості зменшити або й збільштити кількість сотень, але не було для цього раціональних причин.

Які шанси мала УПА, щоб результативно протистояти Війську Польському?

— Ми не ставили собі завдання воювати проти ВП, у нас не було мови про фронтальну боротьбу з регулярною армією. На Закерзонні УПА мала виконувати радше пропаґандивно- політичні, ніж мілітарні завдання. Так ставив це сам Роман Шухевич. Ішлося про створення антибільшовицької спілки народів, залучити до спільної боротьби поляків, словаків, чехів. Звідси пропаґандивні рейди в Словаччину, плянувалися також у Польщу.

Ми враховували настання критичної ситуації для УПА, а тому були підготовані на скорочення сотень шляхом переведення їх для подальшої боротьби в Україну, а на цих теренах мала б залишитися лише підпільна мережа.

У деяких публікаціях пробивається погляд, що боротьба на Закерзонні не мала б такої міри напруги, якби не антиукраїнський терор польських формацій, спершу партизанських, потім ВП. Саме цей терор мав би й впливати на сприяння людности для УПА.

— До деякої міри так і було, однак не треба вказувати на цей чинник як на єдиний чи вирішальний. Зорганізований рух опору настільки злився з людністю, що це було просто щось одно. Я ніколи не вважав нашого селянина лише за якусь допоміжну силу, майже сторонній чинник. Ні, тому що як було треба, той український селянин утікав у ліс і ставав під наше крило. Як треба було стріляти, він брав у нас кріса й стріляв разом з нами й ставав одним з нас. Потім вертався, щоб сіяти, однак як часто не міг спокійно сіяти чи орати й звертався до відділів УПА за допомогою. І я не раз бачив поля обставлені відділами, на яких орали чи сіяли наші селяни. А до того вояки УПА часто перетворювалися на селян, бо помагали їм чи косити, чи звозити. Зібраний хліб був потрібний як людності, так і нам.

У свідомості поляків закріпився погляд, що УПА й ОУН воювали проти Польської держави, а не в обороні української людности та її землі України.

— Боротьба проти Польської держави взагалі не ставилася в нас як мета чи завдання. Це ж видно в багаторазових зверненнях нашого Проводу ще з початку 40-х років до польських політичних чинників, з нашого бажання вести з ними мирні переговори. Нам ішлося про Україну, а не про Польщу. Ми боролися проти антипольського режиму в Варшаві, так само як проти антиукраїнського режиму в Києві, й розуміли ми, що є в нас один спільний ворог — російська більшовицька імперія. І йшлося не про те, щоб зліквідувати її як комуністичну, але про те, щоб зліквідувати її як російську імперію, тому що яку б форму не мала, то все вона була спрямована проти свободи народу й проти свободи людини.

У січні 1947 року в Польщі відбулися парламентські вибори, у яких перемогли комуністи, й вони цілком перебрали у свої руки владу. Однак до цього часу в країні існували опозиційні партії, зокрема Польська селянська партія на чолі з В. Міколайчиком, представником польського лондонського уряду. Як відносилася ОУН до цього демокартичного середовища й чи мало воно якийсь вплив на політику Польщі щодо української людности, а також на стосунок ОУН до тодішніх політичних чинників у країні?

— Ми закликали під час виборів голосувати за партією Міколайчика. Задля цього сотенний “Бурлака” навіть зробив спеціяльний пропаґандивний рейд у польські терени за Сяном. Наші пропагандисти закликали поляків голосувати за польські демократичні сили, а не за більшовицькі.

Усе-таки ми не мали помилкових уявлень щодо того, яка була б політика цього табору, якби він у виборах 1947 року переміг. Поляки були настільки шовіністично до нас настро єні в цілому, що стосунок до українців не різнився в комун істів, антикомуністів, християнських партіях тощо. Тут вони були єдністю.

Я пригадую розмову з одним поляком, який прочитав мою брошуру “Українсько-польські взаємини”. Він сказав мені так: “Ви пишете тільки про політичні чинники в наших стосунках, проте ви зрозумійте, що наша історична романтика — уся там, на ваших землях”. А ми ж не хотіли цих земель спеціяльно в подарунку для поляків покидати, бо ж ці землі були наші.

Як провід ОУН на Закерзонні трактував Греко-Католицьку Церкву, зокрема перемиського владику Йосафата Коциловського?

— Боротьба ОУН була тісно пов’язана з тією частиною нашої інтелігенції, якою було греко-католицьке священство. Воно розуміло нашу боротьбу та переважно підтримувало її. З другого боку, ми знали, що наші люди в лісах чи криївках не можуть бути позбавлені контактів з духовенством, бо мають духовні потреби. У підпіллі було кілька священиків, які обслуговували потреби відділів, зокрема отець Василь Шевчук—“Кадило”, курінний капелян Перемиського куреня.

Чи такі священики мали на це дозвіл перемиського владики?

— Я не знаю, як з формального боку виглядала їхня послуга відділам. Проте ж цілком розумію, що тоді такого формального дозволу бути не могло, оскільки означало б це велику небезпеку для ієрархії та всієї УГКЦ у Польщі, це була б просто непростима помилка. Крім цього, тоді вже не був час для офіціяльного вирішування таких справ, структура УГКЦ валилася на наших очах, тож кожен священик вирішував певні питання цілком незалежно, по-своєму.

На Закерзонні наш провід не мав ніяких прямих контактів з владикою Коциловським, проте ми відчували його моральний підтрим для нас.

На початку 1946 року обидва перемиські владики були арештовані. Чи це в якийсь спосіб позначилося на духові нашого опору?

— Ми співчували їм та були глибоко обурені поставою польських та совітських властей. Стрільці та люди по селах передавали з вуст до вуст образи арештування владик, брутальности війська, були заразом горді геройською поставою цих арештантів, але, з другого боку, ми вболівали за їх долю, оскільки передбачувалося, що можуть не пережити знущань.

Як виглядали контакти з закордонними журналістами й посольствами?

— Усі три керівники Закерзоння, тобто “Стяг”, “Дальнич” і я, організували співпрацю з посольствами західніх держав автономно, кожен на власну руку. Так вирішив сам “Стяг”. З зізнань “Дальнича” могло б випливати, що найбільшу працю виконував щодо цього я, проте він багато своїх кроків переложив під час зізнань на мене, щоб, зрозуміло, зменшити тягар пізнішого обвинувачувального акту проти себе.

Я контактувався з посольствами за допомогою зв’язкових. Це були Зіновія Химка – “Зоя”, “Малуша”, Анна Карванська – “Рома”. А для контактів з журналістами працювала ще інша. Усі вони жили на легальних документах у Польщі. Зв’язкові отримували від мене матеріяли про боротьбу УПА й передавали до посольств. Ці контакти обірвалися наприкінці 1946 року, тому що дівчатам загрожував уже арешт. До цього часу зробили ми три передачі до англійського та американського посольств. Ми не мали можливости переконатися, як використовувалися ці матеріяли, проте виконували своє завдання, а йшлося про те, аби західній світ знав про нашу боротьбу.

На пропаганду наше керівництво звертало велику увагу. Встановити контакти з посольствами наказав сам Роман Шухевич. Адже російські більшовики вели проти нас широку пропаґандивну кампанію. Так само потім робили поляки.

Так званою “делікатною темою” історії визвольних змагань у той час є Служба безпеки ОУН.

— У тодішніх умовах Служба безпеки діяла майже виключно як контррозвідка, тобто охороняла нас перед ворожою агентурою. Агентів СБ карала смертю, у легших випадках — тілесною карою. Контррозвідницькі завдання СБ виконувала не цілком задовільно, тому що не розпоряджала відповідно вишколеними працівниками та технічними засобами. Усе-таки в міру своїх можливостей вона виконувала свою роботу, причому бували тут грубі порушення й непродумані кроки. За це прикро, проте цього в тодішніх умовах уникнути було тоді. Зрештою, Закерзонська СБ ще не була така “страшна”, наприклад, на Волині я бачив, як наша СБ записала трохи гіршу сторінку. Однак: яка СБ у світі записала тільки світлу сторінку?

Жаль, що СБ не вдалося запобігти зраді з боку Ярослава Гамівки–“Вишинського”, а тим більше жаль, що ще перед його зрадою СБ мала певні підстави, щоб поважніше зайнятися цією особою.

— Безумовно, я знав про підозри щодо окружного господарчого референта “Вишинського”. Про це говорив мені наш спеціяльний працівник Іван Кривуцький–“Аркадій”. Усе ж людину такого значення для наших структур, особистого знайомого окружного провідника “Григора” арештувати й виконувати вирок не можна було. За ним слідкували, однак не знайшли нічого, щоб поставити його перед судом. Я звертався щодо “Вишинського” до окружного провідника “Григора”, проте він також не міг нічого певного чи сказати, чи то й зробити.

Про зраду “Вишинського” я довідався в криївці “Стяга”, коли прийшов до нього на останню розмову. Перед своїм відходом туди з Перемищини ще про неї не знав. “Стяг” сприйняв цей факт спокійно, такі випадки бували ж в усіх організаціях на цілому світі.

Для мене ця зрада була особисто болюча. Зрадник був моїм особистим знайомим, ми разом перебували в лісах. Я не розумів також того, чому він офіціяльно перейшов на бік противника, тому що він міг завдати нам більше шкоди, якби діяв скрито в наших рядах.

Саме так зробив інший великий зрадник — Леонід Лапінський–“Зенон”.

— Про його зраду я довідався дуже пізно, аж після проголошення незалежности України, тому що інформації про нього досі майже ніде не появлялися. Вичитав про цю постать з публікації Євгена Місила “Анатомія зради” в “Нашому слові”. Я оцінюю справу “Зенона” набагато складнішою, ніж “Вишинського”, оскільки він саме діяв весь час у підпіллі, навіть був у зв’язках з самим Степаном Бандерою…

Чим, можливо, аж надто компромітує не лише структури Служби безпеки ОУН, але сягає навіть глибше.

— Боротьба є боротьба, ми користувалися такими ж самими методами, як наш противник. На “Зеноні” ОУН та ідеї нашої боротьби не кінчалися, його зрада лише заважала практично їх здійснювати, проте ні в чому не скомпром ітувала ОУН та ідей цієї організації.

Коли зіставити ці нечисленні зради з загальною поставою української людности на Закерзонні, отримаємо картину іншу, ніж у Вашому питанні. А оскільки тут не було ніякої зради, а геройська вірність, то це показує справжнє обличчя наших ідей та наших дій.

І досі неясно, хто стоїть за вбивством генерала Кароля Свєрчевського…

— Нам було ясно, що генерал Свєрчевський знайшов смерть від куль УПА: я ж зараз потім читав рапорт командира “Хріна” про цю акцію, однак він не знав, кого вбили його стрільці. Про те, що там поляг генерал “Вальтер”, я довідався на другий день з радіо та преси. Сам “Хрін” знав тільки те, що їхатиме високого рангу військова депутація.

З погляду мілітарного — це гарний успіх УПА. Так само з пропаґандивного боку ця засідка була нам корисна: вона проломлювала інформаційну блокаду про нашу боротьбу. Писала про неї не лише польська, але й чи не вся європейська преса.

Отож, акція проти генерала Свєрчевського була безумовним успіхом, а ми добре розуміли також, що вона не має ніякого зв’язку з пізнішою депортацією українців на Захід.

Спробуймо порівняти ситуацію українців на Закерзонні, тобто на українських етнографічних та історичних землях у тодішній Польщі, з ситуацією, здавалося б ідентичною, українців у Чехословаччині, на Пряшівщині, де не було ніякого опору проти комунізму.

— Відносно Чехословаччини й Словаччини зокрема була в нас політика нейтралітету. Не було політичного смислу починати боротьбу проти Чехословаччини як проти окупаційної держави, як вели це ми проти польського уряду. Перед війною склалися з цією державою дуже гарні стосунки, українці мали там скрізь підтрим і можливості розвитку. Леґально діяли патріотичні організації.

ОУН не творила на Пряшівщині структур для опору й боротьби, однак наша організація була там присутня. Тамтешніми теренами йшла навіть зв’язкова лінія на Захід. Саме нею йшли Маївський та Грицай в 1945 році. Після їхньої невдачі ця лінія перестала діяти, але з метою розвідки тощо ми втримували на Словаччині свою невелику сітку. Словаки відносилися до нас дуже добре, зокрема після пропаґандивних рейдів закерзонських сотень на їх сторону. Це було потім також видно під час переходу наших сотень на Захід. Натомість чехи були скомунізовані набагато більшою мірою від словаків і протистояли нам.

Як Провід ОУН зареагував на масову депортацію української людности, свого людського та матеріального запілля, на Західні землі Польщі?

— Про те, що на лінії Керзона станеться екстремальна ситуація — ми передбачували. Уперше мова про це пішла на нараді в жовтні в Бережниці Нижній у 1945 році. Проводив її Дмитро Маївський – “Тарас” і Дмитро Грицай–“Перебийніс”. Були там Старух, я, “Орест”. Ми перебули з ними майже два тижні. На відправі йшлося ось про що: як бути далі на Закерзонні. Ще до цього були особливі директиви Романа Шухевича, що ми цей терен повинні використати для особливої роботи, зокрема праці серед дипломатичних представництв, пропаґандивних рейдів у Польщу й Чехословаччину, праці з закордонними журналістами тощо. Очевидно, ішлося також про ліквідацію польського фронту — це було доручено особисто мені.

Відправа мала місце тоді, коли вже було видно переселення до УРСР. Ми добре знали природу російських більшовиків: що почали — доведуть до кінця. А вони ж уже виселили татар та інші малі народи з їх рідних земель, тож легко можна було сподіватися, що не пощадять і того місця, де якраз ми були. Москва звертала увагу насамперед на те, що поза сферою її безпосередніх впливів знайшлося б кількасот тисяч українців. Отож ми сподівалися виселення всіх без винятку українців до УРСР, а в цій ситуації мали самі також перебратися туди. Залишитися мали тільки люди для зв’язку з Заходом. Важко було передбачити, у якій формі мали б вони залишитися: чи в криївках, чи на фальшивих документах. Останній варіянт був кращий, тому що для прожиття в криївках треба було мати свою людність, а її якраз не ставало.

Між нами ніколи не було мови про те, що може бути виселення людности на Західні землі. Ми сподівалися радше того, що більшовики цілком виселять всіх українців до УРСР.

Капітуляції у нас не було, ніхто не здавався на милість ворога й не просив помилування. Ні “Стяг”, ні “Орест”, ні я, ні інші провідники, ні командири не скапітулювали, отож не може бути мови про те, що наша боротьба закінчилася у формі капітуляції.

Під час зустрічі зі “Стягом” улітку 1947 року не було мови про демобілізацію. Сотні з півдня були поділені на рейдові сотні, спрямовані на Захід, і сотні, призначені до переходу до УРСР. На півночі, де діяв курінь “Залізняка” та “Прірви”, ситуація тоді була складніша. Тамтешні сотні розпалися. У нас, проте, не було ніяких сумнівів щодо того, як закінчити боротьбу на Закерзонні, коли настане екстремальна ситуація. Адже зараз за кордоном була Україна, тож про що можна було думати й що розважувати? Ми ж належали до загальноукраїнських структур і не можна було думати про якість особливі вирішення нашої евентуальної екстремальної ситуації, лише рейд Перемиського куреня на Захід — хоч так заплянований і продуманий — відбігав трохи від нашого загального розуміння стану справ. Ми взагалі втримували заплянований рейд у великій таємниці, щоб не створювати психозу втечі всіх і вся на Захід. Ми вже бачили цей психоз у 1944 році й знали, до якого спустошення він веде. Лемківський курінь перейшов в Україну. Я зустрів їх потім у Станіславівщині. Лемки стояли під командою “Хріна” четвериком, і стояли наче мур, хоч їхні села були попелом. І майже всі полягли.

Сталася акція “Вісла” — як ви розуміли її результати?

— У пляні ідейної та мілітарної боротьби це не була велика втрата, тому що ми продовжували боротьбу на Україні й наші ідеї не зазнали ніякої зміни, а ними були незмінно: воля народам! воля людині! Однак ми розуміли, що ми втратили плацдарм, чудовий зв’язковий канал у Західній світ, а нам залежало на цьому “вікні у світ”. Найболючіше було те, що ми втратили тоді 20 тисяч квадратних кілометрів споконвічної української землі. Проте я й сьогодні не можу впевнено сказати, що ця втрата сталася назавжди, тому що суспільні й національні процеси дуже часто нас дивують та заскакують. Певне є те, що українці з Західніх земель повинні вертатися на свої історичні землі, бо вони завжди будуть їхні.

Який момент чи подію можна було б прийняти за кінець існування та діяльности ОУН у Польщі?

— Символічним кінцем ОУН у Польщі треба вважати смерть провідника Закерзонського краю Ярослава Старуха – “Стяга” в криївці біля Монастиря 17 вересня 1947 року. Однак практично не можна забувати, що до 1948 року діяв Євген Штендера–“Прірва” у Пруссії, серед українських переселенців. Він перейшов у Німеччину у 1948 році — це має своє значення. Так само має тут значення існування до 1954 року сітки “Зенона”. Адже крім нього, у ній не було зрадників, це була таки сітка ОУН, коли глянути на стан свідомости її учасників, тобто бувших повстанців УПА й членів ОУН.

Ще додам, що опір, навіть організований ворогом, таки має неґативний вплив та значення і на того, хто його організує. Цю справедливу думку висловив командир воєнної округи Західноукраїнського краю у донесенні М. Хрущову про створювані НКВД підпільні нібито упівські групи. Отож, треба вважати за борців за волю України в рамках хоч і провокативної сітки “Зенона” її несвідомих справжнього стану справ членів. Адже за щось вони пішли потім у тюрми, своїх ідей не зреклися, а дехто отримав смертні присуди.

Натомість кінцем УПА в Польщі треба вважати перехід у 1948 році вояків “Прірви” у Баварію. Вони не чинили бойових акцій, проте були спадкоємцями, і то безпосередніми, боїв на Закерзонні, а в Пруссії чи під час рейду просто мусили діяти іншими методами. Усе ж їх дорога була останнім рейдом УПА в Польщі.

Чим було закінчення існування ОУН та УПА на Закерзонні в 1947 році. Польська сторона говорить про “ліквідацію”. Чи так само розуміла або розуміє це й українська сторона?

— З нашого боку це не була насамперед капітуляція, оскільки для капітуляції потрібний спеціяльний повноважний представник, який складає перед противником зброю та обговорює умови, на яких це робиться. Ми не капітулювали ще й тому, що не вели боротьби проти поляків ані проти Польщі, ми воювали проти московської більшовицької імперії, а тому на Закерзонні просто мав місце факт кінця боротьби й переходу сотень на Україну, де боротьба була продовжена. Правда, що ми втратили територію та зазнали величезних людських втрат на цьому клаптику України, однак нашу боротьбу треба конечно бачити в ширшому, ніж лише закерзонський чи українсько-польський контексти.

Для мене кінець змагань на Закерзонні не був поразкою. Так само поразкою не було те, що в Україні КГБ розгромило ОУН. Ми ж залишали за собою геройський переказ, конкретні подвиги, конкретних людей, хай вони й були вже мертві. Ми залишали за собою перемогу, це не є лише нинішній висновок — ми так само розуміли сенс і перспективу боротьби в 40-х чи 50-х роках.

Крім цього, зважмо: на Закерзонні ми витримали 3 роки, в Україні — 12 років. Чи це можна назвати поразкою? А вистояли ми не перед будь-ким, а наймогутнішою та найжорстокішою системою в історії людства, зрештою, не інакше вистоювали ми в боях проти ідентичного з нею фашизму.

Три роки — це цифра, а як могли б Ви схарактеризувати ці три роки в моральних чи якісних категоріях?

— Наш Провід уже в 40-х роках склав дуже високу оцінку змаганням на цьому скравку української землі. Ми створили там одну з найяскравіших сторінок у історії визвольної боротьби українців в половині XX століття. Масовість опору, рівень свідомости й солідарности людности з військом та політичним Проводом — усе це, можливо, і не має порівняння з іншими районами України.

Я думаю, що навіть вирвані силою з рідної землі українці, переселенці з акції “Вісла” не можуть уважати 1947 року роком нашої поразки. Військо Польське не перемогло їх. Змінило місце проживання нашої людности, але ж не змінило її духу, поглядів, бажання бути українцями і вільними людьми.

Що було найбільшою поразкою й що найбільшим осягненнями УПА та ОУН на Закерзонському краю за понад три роки боротьби?

— Найбільша поразка — це болючі втрати в людях, які треба просто назвати жертвою. Найбільшим успіхом було те, що ми витримали так довго й вели в таких обставинах боротьбу три роки. Ми не капітулювали.

У нас не було поразки, ми чесно йшли до бою на своїй землі. Ми не воювали проти ніякого народу, проти ніякої держави, не займали чужих земель. Ми шанували польський народ, його державу на його етнографічних землях, пропонували антибільшовицький союз і приязнь на довгі-довгі роки, і ми ні разу від цих засад не відступили.

Що значить для Вас особисто п’ятирічний час діяльности в структурі ОУН Закерзонського краю?

— У моєму особистому житті саме цей час і ці місця відіграли найважливішу роль. Я був молодий, на Закерзонні я одружився, втратив сина, тут почав працю в підпіллі, мав перші успіхи й невдачі, редагував журнали, писав тощо. Я так зійшовся з людьми, з вояками УПА й нашими селянами, що кожен закерзонець донині як рідний. Адже я все це робив цілим серцем і віддавав цьому серце, буває ж так, що інколи ідейне братерство сильніше за братерство крови.

Коли вперше відвідали Ви землі, де діяли в підпіллі в 1944–1947 роках?

— Це сталося аж у 2001 році. Вплив на це мали такі малоцікаві справи, як те, що, будучи пенсіонером, у мене не було достатніх засобів для закордонних подорожей. У 2001 році отримав я запрошення узяти участь у святі української національної пам’яті в Пикуличах під Перемишлем.

Я виробив паспорт та й поїхав. Мені дуже хотілося їхати й побачити ті місця, які я топтав п’ять років день-у-день. Я мав мало інформацій про долю українців у Польщі після 1957 року. Знав, що з нашим вояцтвом жорстоко розправлялися, що легше стало аж після смерті Сталіна. Прямі контакти почалися аж після проголошення незалежности України в 1991 році. Відтоді на різних з’їздах зустрічав я та розмовляв з українцями з Польщі.

Я не розчарувався українцями з Польщі, вони весь час працювали на національній ниві й мають свої досягнення, які я оцінюю дуже високо. Заразом знаю про асиміляцію, про занепад тої сили спротиву, яка була в час життя на рідній землі. Українство в Польщі має перед собою довгу перспективу, зокрема на рідних землях. Серед українців у тім краю є бажання бути собою, є усвідомлення спадкоємства ідей, за які стояла колись УПА.

Уперше я приїхав у 2001 році до Пикулич, там люди довідалися, що я є між ними, обступили мене, і сльози полилися, як їх побачив. З цими сивими головами чоловіків і жінок я тут колись воював, ми були разом, ми були одно. Я стояв і таки питався за одно: чи вони передали своїм нащадкам пам’ять про жертву мертвих і живих на Закерзонні в обороні народу та людини, тобто чи не спольонізувалися в наступних поколіннях.

Дуже дякую за розмову.

 

Advertisements