Позначки


УКРАЇНЦІ У ДРУГОМУ ПОЛЬСЬКОМУ КОРПУСІ

 http://komb-a-ingwar.blogspot.de
Богдан Дурбак

(У двадцять п’яту річницю бою під Монте Кассіно)

Перецвіли виноградові сади і заорано в долинах поля.
Був травень.
Пахли свіжі трави і грілися до сонця молоді листки на деревах.       

В Італії прокинулося життя.
Крутими гірськими дорогами, як дияволські потоки, котилися униз гармати, авта і танки. Це переможна і горда польська армія, опорошена пилом розбитого манастиря, співала світові пісню перемоги.
Співала пісню про любов і битву, про молоде життя і смерть… і співала пісню про червоні маки на Монте Кассіно.
У могилах на скелях лежать скошені хлопці-діти квітистих піль.
Минуло двадцять п’ять літ…
Ніхто не співає про ті червоні маки на Монте Кассіні з-під галицьких стріх.

Відновлена польська армія поза межами краю після програної війни з Німеччиною у 1939-ім році складалася з двох модерно озброєних змоторизованих корпусів і безпосередньо підлягаючих англійській команді летунства та маринарки. У двох останніх родах зброї українців не було, за вийнятком одиниць.
Перший Корпус формувався в Англії під командою ген. Мачка і брав участь у боях в Бельгії, Голляндії і Франції від 1944-го року аж до закінчення війни. Головним його стрижнем були старшини, підстаршини і вояки тих розбитків польської армії, які перейшли границю Мадярщини або Румунії в 1939-ім році і там були інтерновані. Між ними була також частина змобілізованих українців-галичан і тих, що виконували тоді свою військову службу в польській армії.
До «інтернованих» долучилася друга група кількох тисяч молодих польських патріотів, заохочених до продовжування боротьби проти Німеччини відозвою нового уряду, що його зформував ген. В. Сікорський у Франції. Десятки охотників денно підкрадалися під границю, але тільки нечисленним щастило перескочити з Галичини до Румунії чи Мадярщини осінню 1939-го і зимою 1940-го року. Більшість попадала большевикам у руки і за спробу скритого переходу кордону діставали по три роки примусових робіт в лагерях. У тій групі було небагато українців, пустих авантуристів і перекинчиків з організації «стшельци», або колишніх коляборантів з польською поліцією. Це була для них одинока дорога спастися від Н.К.В.Д. чи помсти населення.

У 1940-ім році, при помочі польських посольств і консулятів на Мадярщині, в Румунії, Югославії і Швайцарії, зорганізовано «сітку», якою «перепачковано» обі групи до Франції. Там змобілізовано ще третю групу з-посеред заробітчанських емігрантів. Чи були між ними українці і скільки їх, цього не відомо. Коли Німеччина заатакувала Францію, польська армія була відновлена в силі понад вісімдесят тисяч людей і, озброєна французькою зброєю, брала участь в обороні Франції, зазнавши великих втрат. Після упадку Парижа вдалося евакуювати до Англії тільки двадцять п’ять тисяч війська. Решта попала у полон або була інтернована у Швайцарії, а мала частина включилася до французької партизанки.

На терені Англії долучилася четверта невелика група заокенських емігрантів. Польський уряд покладав великі надії на приплив людей з Канади, ЗСА і Південної Америки. Велика Британія зобов’язалася допомогти в цій справі і зорганізувала рекрутаційний центр в місцевості Віндсор коло Дітройту по канадійському боці. Однак еміграція завела, не виявивши такого патріотизму, як у роках першої світової війни. Та група цікава для нас тим, що з нею попала у польську армію частина українців з Південної Америки. Це були неосвічені люди і часто неписьменні, але дуже сильних патріотичних почувань, з масової еміграції до Аргентини, Парагваю або Бразилії і там збаламучені комунізмом. Коли Німеччина вдарила на Совєтський Союз, вони вважали за свій обов’язок їхати обороняти «родіну», а тим самим Україну. Плян був податися з польськими добровільцями до Англії, а звідти до Москви. Однак знайшовшись на бритійському континенті, вони опинилися як польські громадяни, у польській екзильній армії. Для оправдання подано, що ворог спільний і не грає ролі, у котрій альянтській армії хто воює.

Після перевишколу з англійською зброєю, деякі частини Першого Корпусу боролися ще перед інвазією в Нормандії у Дункерці, деякі в Норвегії, а третя незалежна дивізія т. зв. «Карпатських Стрільців» прославилася в Африці під Тобруком. У 1942-ім році ця дивізія була доповнена людьми з першого транспорту з Совєтського Союзу, а після реорганізації польських збройних сил на еміграції, прилучено її до Другого Корпусу ген. Андерса. Може цих кілька слів допоможе з’ясувати собі в загальному образ Першого Корпусу і участь українців у ньому. Може знайдеться хтось з учасників тієї формації, який захоче написати докладну історію.

Другий Корпус формувався в Совєтах і в Узбекістані під командою ген. Владислава Андерса і до часів згаданої повище реорганізації називався «Польська Армія на всходзе». Він був найчисельніший, найбагатший у переживання, здобув найбільше розголосу і мав найбільше число українців. Зеновій Книш у книжці п. з.“За чужу справу” описав на основі оповідання учасника тих подій Михайла Козія переживання людей, що були покликані до військової служби і попали з поляками у большевицький полон 1930-го року. Відзискавши волю на підставі договору, що його підписали прем’єр екзильного уряду Польщі ген. Сікорський і совєтський амбасадор Маєвський 30 липня 1941-го року в Лондоні, ті польські громадяни творили ядро нової польської армії на совєтській території. їх було приблизно п’ять відсотків з усіх українців в Другім Корпусі. Я постараюся розповісти про решту, а саме про т. зв. «поборових» рекрутованих з в’язнів, депортованих, «лагерників» та інших, які колись були польськими громадянами, і загально про всіх галицьких українців у колишньому польському Другому корпусі.

Матеріялом для цього є передусім власні переживання, а щодо нашого зорганізованого життя у пізніших часах, послужив мені ласкаво своїми записками мгр. Теодор Данилів. Прізвища буду згадувати тільки тих, які відіграли поважнішу ролю, інші мусять вибачити мені. Загалом було коло сотні активних хлопців, але понад двадцять літ часу затерли неодно ім’я у моїй пам’яті і я зробив би кривду, називаючи одних і промовчуючи других. Моїм наміром є подати якнайточніше факти, умовини, їх вплив на людей і спосіб думання. У моїх спостереженнях чи поглядах на деякі справи не маю найменшого наміру когось ображати. Були події, в яких ми всі брали участь і нині можемо згадувати їх і обговорювати, але не можемо змінити їх.

«Українці у Другім Польськім Корпусі», це тема дуже багата. Це є історія галичан, які пережили другу світову війну проти своєї волі у спосіб дуже прикрий і повний несподіванок. На жаль, ніхто не виявив зацікавлення тією справою і тому про нас т. з. «корпусяків» еміграція нічого не знає. Призадумуючися не один раз над давно минулими роками останньої світової війни, головно над нами «корпусяками», я оформив п’ять запитів: Хто ми були, скільки нас було, чому служили в польській армії, як поводилися і що робили, та останнє — що з нами тепер діється. Де поділися всі люди? Думаю, що, відповідаючи на ті запити, я розкажу вірно історію українців у польськім Другім корпусі.

***

Почалася вона 12 серпня 1941-го року, коли в СССР проголошено «амнестію» для польських громадян і перший раз в історії Совєтського Союзу відкрилися дроти таборів, в’язниць і центрів переселення, випускаючи на волю малу частину своїх жертв. Від 39-го до 41-го року вивезено з території Західної України і Білорусі приблизно півтора мільйона населення. На підставі дослідів польської влади, в часі проголошення «амнестії» залишилося між живими всього пів мільйона. На самій тільки проклятій і Богом забутій Колимі згинуло одної зими десять тисяч осіб з Галичини, здебільша поляків. Але большевики потребували в 1941 р. конче помочі від західніх країн і тому прихильніша політика супроти Польщі та розпочате звільнювання її громадян були пропаґандивним трюком для створення опінії, що в Совєтах наступають «зміни». Насправді Москва ніколи не думала виконувати свої зобов’язання. Цілий час будови польської армії був позначений інтригами, перешкодами і злою волею збоку Кремля. Вирятувалося тільки 150,000 людей, а решта не побачила волі аж до часів формування комуністичної армії ген. Жимєрского. Щасливі були ті українці, яких прізвища не стояли на чорнім списку в НКВД і, пролізши крізь большевицьке сито, опинилися на листі польських громадян, звільнених у перших тижнях після проголошення «амнестії».

Наближалася осінь. Діставши документ «удостовєреніє» в руки, «лагерники» і в’язні придбали за пару рублів кілограм хліба і кусок сала, а переселенці зав’язали у мішки рештки свойого не проміняного ще на харч майна і рушили в дорогу всіми можливими засобами транспорту. За пляном і дороговказом молоді мужчини мали їхати в армію, а решта у дозволені міста до праці. Насправді мало хто знав, куди і як прямувати, отже, добившися по кількох тижнях чи навіть місяцях несамовитого зусилля до головних шляхів центральної Росії, зливалися з масою совєтських евакуованих та втікачів і сунули разом на південь, кидаючись подорозі на все, що тільки бідний живіт міг прийняти. Їхали обдерті і голодні, у драних ватованих блюзках і штанах, у важких лагерних гумових черевиках і лаптях. Приблизно пятдесят відсотків поляків, двадцять українців та по пятнадцять відсотків жидів і білорусів.

В’язниці і табори не навчили наших любих сусідів багато розуму, але спільні переживання відсунули трохи колишні антагонізми на другий плян і тому, одержавши волю, трималися всі разом у групах з вибраними між собою командантами. На жаль, ті відносини тривали дуже коротко. Був незаперечний факт, що Польща стала «союзником» Совєтів і перша точка «липневої умови» уневажнювала договір Молотова—Ріббентропа. Виринуло питання східніх границь і віджила стара болячка «мнєйшосці народових». На добавок, групи міняли свій склад майже на кожній станції. Хтось побіг за «супом» або «кіп’ятком» і пропав у юрбі, не знайшовши більше «ешалону», а інший стрінув свояків чи давніх знайомих і приставав до іншої групи. На їх місце приходили все нові. По кількох тижнях у вагоні їхали люди, яких не в’язало уже знайомство з таборів, тільки припадок.

Змінялися також і самі люди. За посередництвом відновленої польської амбасади в Москві засновано «Організацію опіки», а по більших містах її філії т. з. «пляцуфкі». Це підняло поляків на дусі. Хтось дбав про них і то на російській території. На станціях появилися представники, переважно колишні офіцери в цивільних лахах, але в «рогатифках», які давали інформації, підбадьорювали мріями про переможний поворот до Польщі і часами вели на обіди до совєтських військових кухонь. Народився воєнний настрій і відродилась питома польській вдачі хвалькуватість і зарозумілість. Старі команданти вагонів відступили місце модним поручникам і часто улюбленою темою розмов під час довгих постоїв на сліпих рейках стали спогади з польсько-німецької війни, а за тим прийшли докори і погрози на адресу «пшеклентих караїмуф» і «жидуф клапцяжи». Наші хлопці, будучи в меншості, селянського роду та не знаючи добре польської мови, ховалися на звуки таких любовних до нас мелодій під нарами і сиділи тихо, як миші. Брати білоруси мовчали, хоча серцем може були з нами, а на жидів було жаль дивитися. Не одному волосся ставало дуба, чуючи, що його чекає за цілування совєтських танків у 1939-ім році.

На початку листопада 41-го року трагедія совєтських громадян, а з ними і наша, доходила до вершин. Мільйони насилу евакуйованого народу і біженців мучилися по вагонах, вулицях і станціях. Адміністрація, не маючи жодного здорового пляну і нездібна тому зарадити, поступила точно по-московськи, залишаючи людей на власну долю. У висліді їв і гроші мав тільки хитрий або злодій, клапоть брудного місця на підлозі в ждальні, щоби переспати, добував брутальний, а до поїзду всідав сильний. Тепер прийшла черга на «панів командантів» поручників та капітанів. Інтелігенція і проворність ніяк не йшли у парі з рангами польских офіцерів, отже вони почали полягати все більше і більше на поміч передвоєнних вуличників «цваняків». Так дійшли до голосу у вагонах комбінатори, злодії і голота. То були типи, які щоправда з-під землі вміли вирвати хліб для своєї групи і «кіпяток», чи дрова натопити в печі, але половину пайок продавали на «чорно», а решту обділяли за своєю батярською совістю. Відважніші не погоджуючись з тим порядком, відлучувалися від груп, а менш зарадні люди мовчали і дякували, бо краще було дістати щось, як нічого. Найтяжче платили за ту поміч самітні жінки і дівчата. Підірвання у в’язницях і лагерях моральности та почуття особистої гідности давало тепер повні висліди. Такі випадки, де колись культурна людина служила опришкові як пес за ціну догриження решток їди і докурення останнього «дима», були нормальним явищем. Грабунок став виявом сприту, сили і геройства, а хто хотів жити, той мусів бути хоч «маленьким героєм».

Амнестія, звільнення і виїзд з таборів були для нас українців такими несподіваними і неочікуваними, що, правду сказати, ніхто не здавав собі ясно справи з свого положення. Поляки їхали до армії воювати за Польщу, а ми волочилися з ними без думки, як приліплені або приголомшені. Для нас існувало тільки «нині», а кожне «завтра» стрічали так, як воно того від нас вимагало. Не було ні уряду, який стояв би за нами, ні «пляцувок», ні комітетів. Одинокі, що заопікувались би нами дуже радо, були НКВД-исти, але ніхто не бажав собі такої опіки. Раз вирвавшися з їхніх рук, воліли держатися від них якнайдальше. В тім випадку чулися між поляками наче у захисті від москалів, однак з другого боку думка про себе, як про польського вояка, бентежила нас і видавалася зовсім чужою.

Ситуація «і так зле і так не добре» змінилася швидко на безвихідну. Совєтський Союз, ставши альянтом західніх країн, прийняв принцип т. з. «Атлянтійської Хартії», проголошеної Черчілем і Рузвелтом 14-го серпня 1941-го року. Одна з точок тої «Хартії» запевняла право самовизначення і вільних виборів усім народам, співпрацюючим у війні з німцями, отже Сталін, покликаючись на «плебісцит» з листопада 1939-го року, проголосив приналежність території Західної України і Білорусі і її мешканців до Совєтського Союзу. Це відносилося до нас, до білорусів і жидів, а як «вияв доброї волі» з боку Москви, дозволено ласкаво мобілізувати тільки поляків, народжених у тих країнах. Та заява Сталіна вийшла приблизно два місяці після підписання польсько-совєтського договору і від того часу барометр взаємин обох країн почав іти вдолину, аж дійшов до цілковитого зірвання дипломатичних зв’язків у квітні 1943-го року, після відкриття в Катині помордованих комуністами десятьох тисяч полонених польських старшин.

Про всі ті справи люди довідувалися не з газет чи радіо, тільки з переборщених переказів і в різному насвітленні: для простого, наприклад, мазура сама згадка про Львів насувала відразу українців на думку і тому ми були для нього цілою проблемою. Так як колись говорилося про нас у вагонах лишень з докором і погрозами, так тепер «геройська голота», маючи голос, не хотіла чекати на «демократичну» Польщу, тільки готова була на місці розв’язати питання «мнєйшосьці народовей» або викиненням «гайдамаків» з поїзда у бігу (я чув оповідання про доконання таких злочинів), або передачею до НКВД, як члена ОУН і німецького шпіона. Ставало ясним, що з ними не буде нам подорозі, а які пляни Москви на майбутнє — того ніхто не знав. Якщо ми були совєтськими громадянами, то амнестія могла не відноситися до нас і повисло над нами мариво повороту назад до в’язниць і таборів.

Останні надії на який-небудь притулок біля поляків розвіялися, коли перші транспорти добилися нарешті до мобілізаційного пункту в Бузулуку. Показалося, що не тільки відкидали рекрутів з-посеред нас, але навіть колишніх вояків українців тримали в окремих бараках, не дали їм нової одежі й уживали їх як слуг до ношення води і рубання дров, не дивлячись, що вони билися у польській армії в 1939-ім році і сиділи за те у полоні. Не було сумніву, що однаково Польща як Москва воліли найрадше бачити нас у могилі. Ото ж одиноке, що кожному прийшло на думку, щезнути на першій ліпшій станції і згубитися у загальному балагані. Від того часу впродовж кількох місяців ми їздили від міста до міста, промишляли на власну руку і жили від випадку до випадку. Між москалями вдавали «полячків з Польщі», а попавши між поляків сиділи тихо, або підшивалися під совєтських громадян. Такий був початок і причина довгого періоду приховування правдивої національности. Спершу робилося це, як неприємний і тимчасовий вихід з поганої ситуації у вагоні, в магазині за хлібом, чи на станції, чи на міліції. Потім зжилися помалу з тою думкою, як з пляном в запасі на завтра в разі потреби, а згодом стало системою життя. Це діялося ще довго перед вступленням до польської армії.

Відважніші пробували втікати до дому. Приїхавши з Сибіру до Европи, деяким здавалося, що стоять майже на порозі рідної хати. Тільки «перескочити» Волгу і вже дома. Найпопулярніша ідея полягала на тому, щоби під’їхати під фронт і чекати у криївці на прихід німців. На жаль, це швидко виявилося річчю нездійсненною і небезпечною. Тоді, коли лівобережжя Волги було перенаселене біженцями та евакуйованими і в комплектнім балагані, то правобережжя проголошено прифронтовою смугою і при зменшенім населенні знаходилося під повною контролею армії, органів безпеки і спеціяльних відділів комсомолу. Особи, які не мали відповідного дозволу на письмі перебувати в тій зоні, підлягали арештам і воєнним судам. По війні розказував мені в Аргентині один колишній німецький вояк, що, хто щасливо обминув всі перешкоди, пересидів у сховищі і дочекався нових визволителів, той стрічався з найбільш несподіваним розчаруванням. Німці розстрілювали такого нещасника, як шпіона, не питаючи багато. Один «ост» більше або менше, не грало тоді жодної ролі для зарозумілих носіїв «нового порядку».

Як пословиця каже, що своєї долі конем не об’їдеш, так було з нами і з поляками. Большевики не спішилися виконати свої зобов’язання, підписані на військовій конвенції у серпні 1941-го року щодо помочі при організуванню нової польської армії. Бузулук, одиноке місце рекрутації, скоро заповнився, прийнявши тільки малу частину людей, а решту скеровано на південь в незнаний Узбекістан, якраз туди, куди сунули маси совєтських евакуйованих і розсіяні між ними українці-галичани. Десь в неозначеній ближче майбутності і в невідомих ще місцях мали постати нові мобілізаційні центри, а покищо НКВД перебрало на себе опіку над поляками, розміщуючи їх групами по колгоспах. Велике число українців не дало зловити себе і залишилося в Ташкенті або Самарканді, де зпочатку було легко промишляти, але вкоротці, коли наїхало мільйони народу в Узбекістан, вони пережили свій хрест грабунків, голоду і страшної епідемії висипного тифу. Не знати було, чи більше вояків гине на фронті, чи мирного населення з голоду і тифозної гарячки без лікарської опіки під голим небом на вулицях, або на залізничних станціях.

Решта наших хлопців, придержуючись системи подавання себе за поляків перед совєтською владою, опинилася в колгоспах, призначені до збирання бавовни. Узбеки прийняли всіх дуже гарно, але розчарувалися, коли прийшло до роботи. Вісімдесят відсотків людей не надавалися взагалі до жодної праці. Започатковані у таборах і в’язницях недуги з браку вітамін, як популярно звана «цинга», «шкорбут» і «куряча сліпота», розвинулися під час дороги до найвищого ступня. Одним вилітали зуби, другим творилися болючі ропні рани, які не гоїлися, інші тратили зір по заході сонця, а з браку мила всі мали «чесотку» і сотні співтоваришів подорожі за обшивкою. Нарід потребував відпочинку, їди і лікаря, а не роботи.

Крім повного фізичного виснаження, була ще мала охота до праці. Ми всі були найкращим доказом нищівного ефекту таборів і цілої совєтської системи, що формувала «громадянську мораль». По-перше, не знаю, чи хтось вірив у можливість вистачального заробітку з нормальної праці, а по-друге, роботу вважалося за кару. Нас чейже «покарано» примусовою працею в жахливих умовинах, а високі табірні норми змушували до крутійства. Чесним способом можна було виробити тільки тридцять до пятдесят відсотків норми, що означало злетіти до найнижчої категорії т. з. «слабосілки» на 250 грамів хліба денно і чекати смерти; тому люди рятувалися хабарництвом, злодійством, або обманом. Такий спосіб життя по кількох роках увійшов, як кажеться, «у кров» і звичай. Зрештою, на бавовні ніхто не розумівся і не виконав би норми навіть при найкращій добрій волі, а живіт немилосердно плакав їсти. У висліді того всього, продукція по цілоденній роботі в колгоспі була мінімальна, зате вночі по-стахановськи щезали кури, барани і мука в магазинах. Може перший раз в історії тої країни, гостинні і відкриті узбецькі хати-ліп’янки мусіли пильнувати своїх воріт. По кількох тижнях польсько-узбецькі відносини не можна було називати приязними. Безперечно, що «мнєйшосьць народова» вклала свій щедрий вклад до того, але найбільшу вину мали самі таки поляки. Наш парубчина чи білоруський або жид ніколи не міг рівнятися з львівським «кіндером» чи мазурським «цваняком». Поза тим поляків було більше і вони надавали всьому тон. Чим довше перебували з узбеками, тим більше ставали «небажаним елементом».

Біді не було кінця. Перед Різдвом 41-го року, харчовий стан Совєтів був такий безнадійний, що Сталін велів відживляти фронтові частини коштом цивільного населення. Виконуючи той наказ, у колгоспах залишено на повних привілеях тільки ковалів, столярів і шоферів, а решті визначено 750 грамів ячмінної несіяної муки і ні товщів ні м’яса. Нашим призначенням було неначе йти зі злого в гірше. Внедовзі колгосп став таким прокляттям, як сама Колима.

В міжчасі польсько-совєтські переговори велись в Москві на російський спосіб. Нині «да», а завтра «нєт». У грудні ген. Сікорський наладнав взаємини і одобрено дальшу організацію армії, зложеної з сімох дивізій і запасних полків, разом 150.000. Покищо існували тільки дві частинно озброєні дивізії, зложені з колишніх воєнно-полонених і малого числа цивільних, прийнятих в Бузулуку. П’ята дивізія стояла в Татіщеві, а шоста в Тоцкоє. Сталін хотів ужити їх якнайскорше на фронті, але ген. Андерс, командант новотвореної армії, не годився з огляду на безнадійний фізичний стан війська і брак вишколу. Крім цього, були труднощі з мундурами, з харчем і приміщенням. Військо жило під шатрами при температурі -40 ступнів Цельзія. Справи полагоджено так, що рішено перевезти обидві дивізії у кращі кліматичні умовини, моряків і летунів евакуювати на Близький Схід і приступити до організації нових дивізій. Харч і одежу ген. Сікорський обіцяв дістати від англійців. Поляки не знали, яким вітром повіє з Москви в найближчій майбутності, отже приступили ще за доброї погоди до негайної реалізації плянів. НКВД і воєнкомат, діставши з Москви наказа помагати, приказали з свойого боку всім колгоспам доставити самих мужчин до залізниці і малими групами по 30 до 50 чоловіків спрямовували до Джізаку на польсько-совєтську комісію, а звідтіль до призначених частин.

На сім місяців раніше ми почали ту нещасну дорогу подібними групами, тільки з іншими людьми і з іншим духом. Колись ми були скулені під нарами і непевні, а поляки, піднявши гордо голову вгору, мріяли про «штандари», «гуфце» і «амаранти», та про Польщу могутню і велику від ««моря до моря». Тепер всі разом, змучені і зломані, їхали в армію, як хворі на прощу до святого місця в надії, що один дотик вилічить цингу, приверне зір, урятує зуби, дасть чисту сорочку, наляє миску теплої юшки і… повезе в капіталістичний світ. Груднева постанова про евакуацію деяких частин зродила у втомлених і хворих людських умах вістку-мрію про виїзд цілої армії до Англії. Наші хлопці володіли здебільша дуже ламаною польською мовою, але були поляки, які говорили ще гірше. Зовнішній вигляд також не різнив їх від решти, отже, керуючись виробленою системою, Іван писався Ян, а Павло Павел. Були деякі дуже сильні і запеклі, що воліли радше залишитися в Совєтах, ніж іти до поляків, інші знову, хоча навіть дуже хотіли вирватися, були занадто свідомі своєю діяльністю перед війною, щоби могти просковзнутися між НКВД і жандармерією. Це було друге сито, яке відлучило українську інтелігенцію від простолюддя. Споглядаючи нині у минуле на наші переживання, бачу, що в більшості випадків з кожним кроком і з кожною думкою чи ділом ішла в наших людей упарі, як тінь, одна характеристична риса, що була вислІдом довгого і постійного тиску терору та нужди, а саме, затрата міри між злом і добром. Спасаючися обманом, люди не бачили у цьому своєї трагедії, тільки ще одну хитрість, або навіть геройство комбінаторської системи життя.

Голод, втома, хвороби, мрія про виїзд і втеча з-під опіки НКВД були найчастішими причинами, чому українці служили в польській армії, але не одинокими. Родини військовиків, наприклад, мали привілеї, отже хто мав родину, той хотів забезпечити її, ставши вояком. Часами заважили чиясь нерішучість або страх і робив точно те, що інші робили. Як привезли хлопчину до комісії з цілою групою, то йшов від столика до столика і, щоби не напитати собі якої біди, відповідав на всі питання, як його попередник відповідав. Бувало також, що деякі, перебравши мірку у «геройстві» і маючи забагато баранів на своїй совісті або чужих валізок, зголошувалися до комісії під видуманим прізвищем і щезали з овиду, як у чужинецькім легіоні. Найменше зо три сотні таких хитрунів звільнено з совєтської армії разом з поляками і спрямовано до польської армії. Будучи красноармійцями могли піти кожного дня на фронт і згинути, а так продовжили життя ще найменше на кілька місяців перевишколу. Я знав і такий випадок, де хлопець, не маючи тоді нагоди зробити щось для України, хотів посвятити той час для своєї мами польки і сестри.

Вступивши до війська, ми почали новий етап життя, який тривав шість літ. Складався він із чотирьох фаз. У Совєтах, на Близькому Сході, в Італії, на фронті і по війні. З совєтських часів говоритиму про Сьому дивізію, а з оповідань знаю, що її доля була ні гірша ні ліпша від других. Місцевість називалася Керміне і лежала на шляху Ташкент — Красноводск. Над малим потоком зеленів гайок і розкинулись управні поля невеликого колгоспу. По одному боці залізничої станції був мурований великий магазин, а по другому скромний шпиталик, кілька адміністраційних житлових будинків і кілька площ, огорожених високими глиняними валами з вежами на скоростріли у рогах. Дальше, куди оком глянеш, все пустиня. Колись, у часах колективізації, звозили туди «ворогів народу» «щасливого» соціялїстичного Узбекістану перед висилкою у Сибір на «перевиховання». Тепер це був осередок організації союзної армії «братнього» польського народу, для «пабєди над враґом».

У місяці лютому народу прибувало більше, як канцелярії могли списати. Росли умундуровані полки під шатрами і росли удвоє скорше юрби цивільних жінок, дітей і старців під голим небом. Ті нещасні люди приїздили самовільно на шкоду собі і другим, але зупинити їх не було сили. Біля війська вони почувалися безпечніше, як у далеких колгоспах. Спали під зорями, розбирали ніччю кухонні дахи і залізничі підклади на ватри, тиснулися один до одного кругом вогнищ за теплом і розмножували воші, а вдень розносили їх по всьому таборі. Під кінець лютого Керміне подобало на один величезний циганський табір, а в березні на один несамовитий лазарет. Ми всі лежали хворі на тиф у шатрах, в гаражах і на дворі під шпиталем. Кількох лікарів без лікарств не могли біді зарадити, отже на московський спосіб сильніші вилизувалися, а слабші ішли на цвинтар біля станції у спільні ями. Так виглядало польське святе місце, де люди їхали відпочати, їсти і лічити свої недуги.

Однак не всім було зле. Нова большевицька соціяльна еліта «поваров» і «спекулянтов» найшла собі знамените місце і серед «демократичних» поляків. Хто пам’ятає передвоєнних «напомпованих» польських поліцаїв, той легко уявить собі надутих і ординарних шефів магазинів, кухонь і канцелярій. Большевики не додержувалися постанов і утруднювали доставу харчів або обтинали порції, але вояк не мав би жалю, якщо бачив би справедливий розподіл того, що було. Тим часом «панове шефовє» наїдалися спершу самі, обростали скоро салом, потім їли їх коханки і знайомі, трохи йшло на базар за горілку, дещо попадало тільки у вояцьку їдунку, а рештки у цивільну миску. «Панове офіцеровє» визначили собі платню від тисячі рублів угору на місяць і зорганізували касино, а воякам дали двадцять п’ять рублів на склянку махорки по ціні чорного ринку. З браку їди зліквідовано в околиці не тільки всі собаки, коти і черепахи, але почали пропадати барани, та найважніший засіб транспорту товарів тої країни — верблюди. Ніч за ніччю лунали з касина веселі сміхи і мелодії танків, а голодне військо і цивілі чатували в пустині на череди овець, або узбецькі каравани. Росли біля станції могили померлих і росли в другому місці могили розстріляних за крадежі і грабунки. Так виглядала польська армія у свойому останньому виступі в дусі передвоєнної корупції і соціяльної кривди. Вояк ніколи не мав насправді правдивого респекту і пошани до своїх старшин. Тінь Керміне блідла під впливом хвилевого патріотизму, або типового польського вияву нещирої сердечности, але були моменти, коли при першій ліпшій нагоді прибирала гострої барви і тоді вибухали ординарні сварки між стрільцем та старшиною. В інших арміях такої поведінки навіть не можна б уявити.
На початку квітня евакуйовано до Персії 30.000 людей. Це були моряки, летуни, залізничники та цивільні, переважно родини військовиків. Решті розвіяно всілякі надії на виїзд. «Братній польський нарід» мав іти на ворога разом «рам’я в рам’я з великою красною армією». Більшого розчарування і пригноблення не могло уже бути. В травні або у червні, не пам’ятаю добре часу, проголошено без жодних ближчих вияснень, дозвіл на демобілізацію, якщо хтось зголосить таке бажання на письмі. Причиною того рішення була, мабуть, ще одна інтрига Москви, зв’язана цим разом зі створенням власного польського уряду Ванди Васілевської І полковника Берлінґа, та пляном організації окремої комуністичної армії. Між зголошеними на звільнення не бракувало українців. Польське військо втратило свою найбільшу силу, а саме віру в Мойсееве виведення народу з неволі до обіцяної землі. Крім того, безнадійні умовини і неприхована ненависть мазурів-колоністів до нас не були ні медом ні маслом. Коли проте перші «цивілі» дістали спрямування виїзду назад до нещасних колгоспів, то у багатьох захиталося бажання виступу з війська. В міжчасі минула весна і прийшли несамовиті літні спеки з постійними щоденними пісковими бурями, до яких ніхто не був призвичаєний і ніхто не знав, як у них поводитися. Команда була змушена припинити всі заняття. Не було ким перевести їх і не було здібних людей до виконання їх. Тепер десяткувала нас з черги малярія і дизентерія.

Однак ми виїхали.

Літо 1942-го року, було може найбільш критичним моментом для Совєтського Союзу під час другої світової війни. Німецькі дивізії підходили до Волги, а населення могли урятувати від голодової смерти тільки Англія і Америка. Ген. Андерс використав той момент слабости і одержав згоду від Сталіна на евакуацію польської армії на Близький Схід. Перед від’їздом роблено труднощі щодо українців, білорусів і жидів. Це відносилося до тих, які були правильно зареєстровані ще з часів полону. Однак поляки не поступились і всі виїхали. Ясна річ, що не роблено того в ім’я приязні і любови. Вони знали, що це була остання нагода вивезти людей, отже старалися забрати їх якнайбільше.

Яке було правдиве відношення поляків до нас, це може з’ясувати найкраще спогад ген. Андерса з розмови між Сталіном і Молотовим з одного боку, та Сікорським і ним, Андерсом, з другого, у грудні 41-го року в Москві. Ген. Сікорський хотів примусити Сталіна визнати нас і білорусів за польських громадян для принципу, бо на його думку, тим самим Галичина й Білорусь були б визнані, як польські землі. На людях йому не залежало. Стоявши віч-у-віч з катом Сталіном над свіжою могилою мільйона поляків, вивезених насилу або арештованих, він пропонував йому призначити галицьким українцям ту саму долю після насильної виміни за поляків, народжених в Совєтськім Союзі. Коли ген. Андерс зі свойого боку для обниження вартости українців назвав їх Германофілами, тоді Сталін звернув йому увагу, що це відноситься тільки до галичан і вони разом знищать їх. Оба польські представники дали на це своєю мовчанкою безперечну згоду.

У серпні 1942-го року рештки сьомої дивізії в Керміне навантажувались до товарових вагонів в останню подорож по країні щасливого пролетаріяту. По сімох місяцях свойого існування, з дев’ятьох тисяч душ тільки п’ять тисяч прощало завіянні піском могили на цвинтарі біля залізної дороги. Решта лежала вічним сном і лише Бог один знає, скільки є між ними українців і там і в Гузарах, і в Кенімеху, і всюди, де творилися польські дивізії в Совєтськім Союзі.
11-го серпня пароплав, на якому був і я, причалив до перської пристані в Паглеві, над Каспійським морем. На березі приглядалися нам сотні цивільних і військових представників різних альянтських країн. Наш вигляд мусів бути направду жалюгідний, бо деякі старшини зформували шпалір на містку і, передаючи нас один другому з рук до рук, помогли зійти на землю. Коли на другий день, по докладній дезинфекції і одержанню нового виряду ми стояли в ряді у коротких штанятах англійських тропікальних одностроїв, то у кожного вояка була найгрубша нога… в коліні.

Так закінчився перший етап українців у польській армії під знаком повного розгублення і мертвоти. Ми крилися, боялися і не зналися, а тим самим не могли сходитися і помагати один одному. Майже кожний був зданий виключно на себе самого.

Нове місце для «Польської Армії на Сході» (така була її початкова назва) визначено Ірак. Штаб примістився в Кізіл Рібат, а військо біля міста Канакін над рікою Даяля. По кількох тижнях інтенсивного відживлювання ми були здібні до фізичних занять, отже почалися наново вправи і спроби привернення дисципліни та респекту до старшин. Це була нелегка справа. «Дух Керміне» сидів заглибоко в душі вояка, а демократичні ідеї, проповідувані членами 3-ої Карпатської дивізії, яка прибула з Англії і боролася в Тобруку, додавали ще більше жалю і охоти до відплати. Однак команда знайшла спосіб, звертаючись до найбільш делікатної сторінки польського характеру, а саме до гордости, зарозумілости й імперіялістичного лакімства. В одній долині, використовуючи природний терен, вибудовано амфітеатр, а повище, на узбіччі горбка, так, щоби було видно на цілий табір, складено з мальованого каміння величезну мапу будучої Польщі від Балтику по Дніпро, Київ і Чорне море. На вислід не прийшлося довго чекати. Гордість розпирала полякам груди і світилися мазурські очі, мріючи про колонії на нашім чорноземі, а старшини, не забувши ще ведмедя, розділяли між себе шкіру. Той вибирався на старосту в Києві, той в Одессі, а інший у Львові. Керміне призабулося. Перешкодою до реалізації мрій і центром ненависти були тепер німці і ми, українці.

В амфітеатрі знову підбадьорювали духа кожної суботи різними виставами та старалися відбудувати любов до своєї культури. По виїзді з Совєтського Союзу видно було, який глибокий вплив зробила совєтська пропаганда на людей за тих кілька літ. Принайменше 80 людей вірили в усі видумані або собі приписувані осяги совєтської науки і техніки, а майже кожний цілком підсвідомо і механічно звертався до чужинця араба чи англійця на «общепонятном язике».

Одним з найбільш успішних пропаґандивних виступів в амфітеатрі були добре виконані і у гарних одягах народні танки. Вони зробили колосальне вражіння не тільки на поляків, але й на запрошених англійських старшин. Зате українці верталися до шатер пригноблені і з почуттям безмежного жалю. Польські народні танки охоплювали також «гопака» і у гуцульських строях «коломийку» та «аркана». Цей випадок спричинив серед нас сильне бажання шукати за своїми. Так почався новий період українців у польській армії, під гаслом нав’язування контактів між своїми людьми.

Робота ішла дуже пиняво. Старих знайомих, яких призначено до інших частин, стрічалося припадково і рідко коли, а хто ще був українцем у своїй власній сотні, того зпочатку ніхто не знав. Часто за посередництвом третьої особи з чужого полку ми довідувалися, що Юзек С. чи Антек Б., це ніхто інший, як тільки замаскований земляк. Коли було нас вже двох або трьох, тоді ставало веселіше і відважніше шукалося за рештою. Штука полягала на тому, що перше треба було знайти «правдоподібного» українця, а відтак «обрабляти» справу. Звичайно наші хлопці відрізнялися виглядом, слабим знанням мови або характеристичною вимовою деяких польських слів і поведінкою. Українець, наприклад, ніколи не був ординарний у відношенні до другого вояка, і не брав участи в розмовах про часи передвоєнної Польщі, які все кінчилися прокльонами проти українців і заповіддю вирізання їх. Найбільш характеристичною рисою поведення наших людей в польській армії було держати себе здалека і в тіні. Коли вже підшукалося такого «підозрілого типа», тоді підходилося до нього у відповідний момент і нібито жартом казалося просто з мосту: «ти українець». По реакції можна було менше більше бачити, чи здогад був правильний. Річ ясна, що хитрий не дав себе заскочити і також ніхто не пускав відразу «фарби», але слово по слові та після кількох таких спроб, виявляючи в міжчасі приязнь і поміч, приходив вкінці бажаний вислід. Бувало часами, що «здогад» був злий і тоді приходилося придумувати якусь історію для зацитькання «ображеного» Мацька, чи Франка. В армії не можна було робити сходин і засновувати організацій без дозволу влади, отже праця ішла конспіративно системою сітки на взір ОУН. Першими і найрухливішими в тій роботі були колишні члені тої організації і тому не диво, що ми вживали вивченого взору. Спочатку відгукувалися тільки свідоміші, а решта боялася. В пізніших часах, коли були зорганізовані вже гуртки по відділах, деякі зголошувалися самі. Це траплялося переважно під час свят. Люди почувалися тоді дуже самітніми і шукали своїх.

Найбільшою перешкодою у зберіганні контактів одних з одними і поширюванні їх, були труднощі з відвідинами і комунікацією. По-перше, ми не мали умовленого місця на стрічі, а по-друге, військова служба не дозволяла поїхати до когось в любий час. По-третє, було небезпечно. Ген. Андерс був залюблений в тоталітарних режимах і старався будувати свою армію на їх подобу. Розмовляючи раз при одній нагоді з маршалом Жуковим, він гратулював Совєтам за НКВД і залізний спосіб держання різних національностей під одною рукою. Цікавий я знати, чи ген. Андерс ґратулював би тепер також за КҐБ і залізну руку над польським народом. Система полягала на тому, що кожна сотня мала принайменше одного тайного політрука, званого популярно «двійкаря», який належав до органів безпеки і контррозвідки під шумною назвою «Другі Оддзял». Такий ««опікун» провадив докладну евіденцію і контролю поведінки всіх без огляду на національність, а спеціяльну увагу присвячував нам, готовий причепити протипольську діяльність, зорганізоване шпигунство, або дошукуватися доказів на стріляння до вояків у 39-ім році. Поляки мали повну автономію внутрішньої адміністрації з своїми судами і вязницями включно, отже ніхто не бажав собі звернути на себе забагато уваги.

Українці в П’ятій дивізії знаходилися у кращих умовинах. їх переживання описані в книжці п. з. “За чужу справу”. Та частина була зформована в більшості з воєннополонених, отже вони зналися з часів війни 39-го року або з таборів полонених і хоча команда не любила українців, не могла закинути їм, наприклад, співпрацю з німцями, чи скрите стріляння до вояків. Крім цього, в П’ятій дивізії наших хлопців було багато і в деяких сотнях творили разом з новими т. з. «поборовими» двадцять до тридцять відсотків. Якщо додати до цього жидів і білорусів, то не диво, що поляки, не маючи великої переваги, рахувалися з українцями. В інших відділах наше положення було невеселе, а найгірше в т. з. «армійних» полках, які підлягали безпосередньо ген. Андерсові. То були: протилетунська артилерія, важка наземна артилерія, змоторизована кавалерія, технічні помірові компанії, магазини, транспорт і панцирний танковий полк.

Перший зорганізований крок українців в армії ген. Андерса був за ініціятивою хлопців з П’ятої дивізії. Осінню 42-го року скликано в горах коло Канакіну тайні сходини, де рішено намовляти людей до офіційного вияву своєї національности. На жаль, та акція не мала повного успіху. Пару місяців пізніше, коли ми не були ще до того приготовані, поляки перевели новий перепис, вияснюючи, що влада хоче дати змогу спростувати свої персональні дані, зареєстровані в Совєтах фальшиво з різних, як казали, «оправданих причин». Що насправді крилося за тим розпордженням — я не знаю. Ходили чутки, що в ім’я демократичної свободи зажадала цього Англія і Америка. Для нас це була огидна фарса. До кожного полку приїздила комісія і повторилися сцени з Джізаку. В присутності команданта, шефа, підстарший і товаришів поляків, мало хто відважився подати свою правдиву національність, а хто рішився сказати, той наражував себе на шикани до кінця війни і довідався, що української національности ніколи не було і нема. Може бути тільки поляк греко-католик або поляк православний.

На мою думку, наша справа виглядала так: Перше, ми були дуже молоді і недосвічені в організаційній і у кожній іншій ділянці. Наш вік був між 19-им та 25-им роком життя. Якщо відняти два або три роки побуту в таборі, де чоловік нічого позитивного не вчився, тоді побачимо, що наш позем був від сімнадцяти до двадцяти дволітньої людини. Друге, майже всі були селянами і в найкращім випадку мали закінчену тільки сільську школу. Хлопців зі середньою освітою було менше, як пальців одного вояка, а з вищою освітою я знав тільки двох і вони почали працювати серед нас не з своєї вини дуже пізно. Такий стан, очевидно, не мав ніякого вигляду на успіх супроти зорганізованого військового апарату, жандармерії, суду, преси і радіо та польської інтелігенції, яка творила принайменше двадцять відсотків цілости.
Щоб з нами хтось рахувався, ми потребували когось, який заступив би, або доповнив наші браки. Це повинні були зробити сильні і респектовані їх урядами українські Комітети в ЗСА, Канаді і південній Америці. Польська влада була б тоді безсильною і змушеною допустити представників Комітетів стрінутися з нами. Будучи під зовнішнім тиском, команда мусіла б дати дозвіл на об’єднання українців та забезпечення їх культурною і релігійною опікою. Маючи до диспозиції вільну пресу, а може навіть і радіо-авдиції, наші контакти були б облегшені і легальні. Свідоміший елемент, свобідний від закидів конспірації, був би провадив явно акцію серед війська і люди, чуючи силу за собою, не затаювали б своєї правдивої національности під час другого перепису. Польський уряд апелював до гуманности Заходу, шукаючи в розпуці рятунку для решти залишенців в Совєтах, тому не міг би відмовити людяности нашим Комітетам, респектованим на Заході. Крім цього, порушення кимось сильним жалюгідного положення багаточисельних і різнонаціональних та релігійних груп у польській армії, обезцінило б поляків в очах демократичних країн. Їх зобов’язання супроти Польщі, дані перед війною і вперте підкреслювання своїх принципів екзильним польським урядом починали обтяжувати приязну англійсько-американсько-совєтську співпрацю, отже поменшення моральної вартости наших сусідів було б їм на руку. Це налякало б поляків і змусило їх до респекту та допущення нас до шкіл, зорганізованих в Палестині, опісля в Італії, допущення до старшинських і підстаршинських вишколів, авансів, свобідного організування, а що найважніше, ми могли б виступати не як поляки «грек.-кат.» чи православні, а як українці в одній із альянтських армій без прищеплюваної нам ворогами марки німецьких коляборантів. Нас було коло двадцять п’ять тисяч. Це невелике число, але добре скапіталізоване, принесло б багато добра.
На жаль, ми не були настільки мудрими, щоб знайти українські заокеанські організації, а вони не виказали настільки сприту, щоб за нами пошукати. Чейже в польській армії мусіли бути українці, як колись були в австрійській, але про це, видно, ніхто не подумав. Зрештою, що наші Комітети могли вдіяти під час війни і яку мали силу, тепер усі ми знаємо. Для них було досить роботи зберегти самих себе при житті, відбиваючи всі польсько-московсько-жидівські напади. Первісні пронімецькі симпатії, скажім собі одверто, і творення Дивізії поставило нас на Заході у дуже поганім світлі. Ми все граємо на злу ставку, у злий час і злими картами. Українці, які служили і гинули у польській, німецькій чи іншій арміях — це була трагедія не тільки моя і Павла або Петра, а цілого народу, як вислід нашої вічної політичної склерози. Ми не були приготовані до подій другої світової війни так, як тепер ми не приготовані до сучасних і будучих подій.

В недовгому часі після тайних сходин в Канакіні, наша праця над поширюванням контактів зупинилася з огляду на кількамісячний вишкіл в різних місцях, залежно від роду зброї. В міжчасі тертя і розбіжності в польськім екзильнім уряді поглиблювалися щодо дальшої політики після зірвання дипломатичних зв’язків з Москвою і неясного становища західніх держав щодо будучности Польщі. Вершком кризи були відвідини ген. Сікорського до всіх частин «Польської Армії на Сході» в товаристві найближчих однодумців. Хоча доложено багато зусиль для гарного зовнішнього ефекту проте патріотичні промови і шумні дефіляди та «сльози в очах» не могли відвернути уваги від загального напруження. Закінчивши візиту останньою заявою в Бейруті, що польський вояк не буде боротися за чужі інтереси, генералові Сікорському не судилося вернутися назад до Англії. Він згинув разом з приятелями в таємничій і ніколи основно невиясненій летунській катастрофі біля Ґібральтару. Тепер було питання, хто обійме його позицію і по якій лінії піде польська політика.

Нас українців ті справи ні пекли, як кажеться, ні гріли. Ми починали знову думати, як взятися до нашого діла. Я стояв тоді з першим дивізіоном важкого зенітного полку в призначенім на постій місці всіх «армійних» частин біля Кіркуку. Наша позиція називалася оборонним становищем рафінерії нафти в сусідстві, але дивлячись на положення батерій, я все мав враження, що ми стоїмо радше на обороннім становищі штабу ген. Андерса, як рафінерії. Терен мав легкі горбки, отже стоючи біля гармат було видно за дорогою, як на долоні, штабові шатра, всі стійки і розташовані кругом для більшої безпеки ескадрони улюбленої андерсівської кавалерії. Ті «вибрані хлопци» грали нам на нервах. Вони носили мундури темної краски, надягали пояс з амуніцією через рам’я ї дивилися згори на решту війська. Робили враження НКВД, або СС. Обсервуючи їх одного дня і цілу штабову площу прийшла мені до голови чортяча думка, що наколи б так було більше українців в батерії, ми могли б залишити польську армію без команди. Очевидно, що це була тоді тільки злобна думка, але… я тоді також не знав ще про двадцять інших дуже добрих українців в батерії і п’ятнадцять з них гарматників. Під кінець війни ми всі зналися і в разі потреби могли наварити полякам багато каші.

В Кіркуку наші зв’язки мали характер товариських зустрічей і поширювання знайомства, а часами, відійшовши в пустиню далеко від табору, ми співали своїх пісень та свобідно вживали рідної мови, яка у деяких починала щербитися. Найбільшу проблему справляла нам комунікація. Одинокий можливий спосіб удержання зв’язку був через переказування собі вісток з одного полку до другого, а це вимогало посвяти і нараження на різного рода неприємностей. Найславнішим в цій роботі був мій приєтель Масний Іван. Ми зналися ще з Росії і були першими українцями в нашім полку, що «розкусили» один одного. Той завзятий хлопчисько (нині батько трьох синів) бігав невпинно з частини до частини і, правду сказати, поклав з нас усіх найбільше труду. Він заслужив собі серед українців признання і пошану, а серед поляків шикани і несчисленну кількість карних звітів. Річ ясна, що команда ніколи не знала правдивого місця і причини його самовільних прогулянок. Жартуючи нераз по-товариськи, ми називали Масного «кур’єром».

Весною і літом 43-го року, ми зробили дві слабі і необдумані спроби зарадити нашому положенню. Першою була поїздка мойого гімназійного товариша Луцева і моя до Тегерану з метою нав’язання контакту з українським еміґраційним світом. Найпростіше було б написати до американського консуляту прохання про адреси наших заокеанських організацій, але ми не вірили пошті. Кожний лист був докладно контрольований, отже вірогідно він опинився б швидше на смітнику, як у консуляті, а ми на жандармерії. З тої причини, ми хотіли особисто знайти цивільну вільну людину, як посередника, і спричиноти, щоб еміґрація іззовні шукала за нами офіційною дорогою. На жаль, Персія в часі війни була насправді окупована Америкою, Британією і Москвою, а в самому Тегерані крутилося більше шпигунів і агентів, як мирного населення. Якщо жили там якісь українці, то сиділи тихо, як цвяхи в дошці. Ходженням по місті і розпитуванням за ними можна було радше попасти назад у Совєтський Союз, аніж в українську хату. Думка може була добра, тільки вимагала більше часу і сприту.

Другу спробу організувала П’ята дивізія. Літом скликано знову тайний з’їзд в Тель-Авіві у Палестині, де вибрано делеґацію зложену з одного старшого стрільця Петра Шавеля і стрільця Михайла Козія для розмов з англійцями, щоб відлучили нас від поляків. Треба дати повне признання тим людям за їх щирий замір і добру волю та патріотизм, але який був вислід старань, це не важко відгадати. Перш усього до головної команди не добилися. Сподіватися, що головнокомандуючий генерал перерве свою програму праці для вислухання болів двох вояків слабою англійською мовою, це були тільки мрії недосвідчених молодих людей. Якийсь старшина нижчого ступня вислухав їх чемно і вияснив, що Англія не може мішатися у внутрішні справи свого союзника Польщі, а крім цього, не маючи своїх старшин і підстаршин, не можна створити окремої частини. Він порадив сидіти тихо, аби не напитати лиха і так скінчилася ціла історія. Несподіванки і розчарування були нашими нерозлучними товаришами і хоча ми покладали у всьому може завеликі надії, не заломлювалися невдачами. В тім часі організовано прощі до святих місць в Єрусалимі і ми постановили звернутися в якийсь особливий спосіб до Всевишнього за ласкою для нас і України. Героєм того задуму був товариш Луців. Він запропонував зложити гроші і вмістити при Божій Могилі золоту таблицю з різьбленим нашим Отче Наш. Ідея всім подобалася і тільки Бог один знає, скільки мрій і які бажання мали хлопці в думках, складаючи гроші. Завершення того діла наступило багато пізніше.

Літо 43-го року принесло нам ще одну несподіванку, а саме вістку, подану польською пресою в Лондоні, про одномільйонову українську армію в краю під німецькою командою. Не знаю, у якому світлі бачили ту справу уряди західніх держав, але що стосується збільшення ненависти поляків і населення Палестини до українців, то та пропаґанда мала повний успіх. Нас вона збентежила і на ту тему говорилося між нами і часто і багато. Були два питання, які найбільше турбували. Перше, чи це була правда і чи принесе Україні користь, а друге, що мучило нас до кінця війни, то питання, що станеться, наколи б, не дай Боже, ми станули одні проти других.

Відносно першого, думки були поділені. Слова «Українська Армія» мали для всіх чарівний і солодкий звук. Ми чейже були виховані у дусі здійснення найбільшої нашої мрії, як своя національна армія і незалежність, отже не диво, що багато хлопців прийняли ту вістку з великими надіями і без застережень. Була однак частина, яка не вірила німцям, пам’ятаючи Закарпаття і договір Ріббентропа-Молотова або, читаючи в польській пресі статті про відносини у нас в краю, як арешти, розстріли, поділ на губернаторства, прилучення частини земель до Румунії і т. п., але ніколи жодної згадки про вільний український уряд. Поляки напевне не прогайнували б такої нагоди, щоби говорити про українську коляборацію, а якщо нашого уряду не було, то це значило, що німці не думали віддавати нам Україну. Так підходила до тої справи наша група «поміркованих». Крім цього при війську йшла сильна протинімецька пропаганда з оповіданнями про нелюдяну поведінку нацистів і божевільні пляни Гітлера супроти всіх народів. Часами та пропаганда видавалася переборщеною, бо годі було повірити у розказувані звірства без наочного доказу, однак в загальному мало свої впливи. Симпатії або надії покладені перед війною на німців були захитані. Поза тим, для кожного, що трохи думав, число «один мільйон» нашого війська подобало радше на злобну пропаґанду.

На друге питання ніхто не вмів тоді ясно відповісти. Більшість говорила про перехід до своїх без жодної застанови, але в душі, сказати правду, була тривога і великий знак запиту. Часами дуже вигідно по-вояцьки виконати чийсь приказ, але буває тяжко рішитися на свій власний крок.

Літо 43-го року було щедре у несподіванки також і для поляків. Під час маневрів цілої армії в Палестині, жиди нав’язали контакт зі своїм підпіллям і почали дезертерувати спершу одинцем, а
згодом цілими групами. Вони займали в деяких частинах дуже важливі позиції і команда була змушена перевезти ґрунтовну реорганізацію. Кількох наших хлопців спробувало також втекти, але Мойсеева земля не була для них гостинною. Їх піймали дуже скоро і засудили на довголітню в’язницю.

Жидівська афера була тільки маленькою хмаринкою на польськім небі в порівнанні з надходячими чорними хмарами Тегеранської конференції. Ставало цілком ясним, що Америка і Британія шукали тепер якнайменш болючого способу позбутися свого першого союзника з-над Висли. Просте вояцтво не здавало собі справи з політичного положення, але між старшинами і підстаршинами та свідомішим елементом кружляли різного рода поголоски. Раз перебирали нас цілковито англійці, раз американці (така можливість була, мабуть, обговорювана урядом президента Рузвельта після конференції в Тегерані), а вкінці шепотілося тільки між «довіреними» про демобілізацію і виїзд на постійно до Еритреї. Казалося навіть, що хтось їздив уже оглядати ту країну.

В тім самім часі трапилася ще одна мала історія, якої не знаю, як назвати і як було б найкраще описати її. Розійшлася раз між нашими хлопцями новина, що є в Палестині канадійський сержант, українець, який розпитує за нами українцями в польській армії. Думаю, що зайво розписуватися про нашу радість. Сказати просто — уяві виросли могучі крила і кожний побачив себе нараз у своїй мрії так, як хотів би бачити у дійсності. На жаль, «канадієць» з’явився як метеор і зник як метеор. Десь були хлопці, що бачили його і говорили з ним і прощали на летовищі в Тель-Авіві. Він дав комусь свою адресу і адресу Комітету в Канаді і обіцяв зробити щось в нашій справі, але кого б я не питав, ніхто не пам’ятав його прізвища і ніхто не мав адрес. Василь посилав до Петра, Петро до Павла, а Павло відсилав назад до Василя. Так і залишилася та історія таємницею по нинішній день.

Восені все успокоїлося і ми переїхали до Єгипту, а звіти як частина англійської «Восьмої Армії» під назвою «Другий Польський Корпус» переплили Середземне Море зимою 43-го на 44-ий рік до Італії. В акції були від місяця лютого аж до закінчення війни, беручи участь у всіх найважніших боях.

На початку лютого відбулася в місцевості Сан Базіліо наша невелика нарада. Шкода, що не можна було зорганізувати більшого з’їзду. Ми стояли вкінці перед сумною дійсністю відходу на фронт і найважнішим питанням було: що дальше робити? Поляки за весь час виказали нам стільки ненависти і грубости, що ніхто не почувався до обов’язку чи вдячности супроти них, а думка про українське військо по німецькій стороні не давала хлопцям спокою і деяких дуже кортіло перейти на той бік. Патріотизм був одиноким дороговказом для щирих і простих людей.

Я належав до тих, які радили здержатися покищо від необдуманого і може неоправданого кроку. Про існування української армії чи нашого уряду не було жодного офіційного повідомлення, а крім цього ситуація на фронтах не ворожила німцям нічого доброго. На Сході большевики при помочі Британії і Америки зупинили німців та починали йти вперед. На заході бомбардування Англії не дало бажаного висліду і колесо щастя обернулося також проти Берліну. Тепер бомби сипалися на промислові центри Німеччини тоді, коли англійська індустрія працювала на повну пару в далеких і безпечних колоніях разом з американською, австралійською і канадійською. Битва за панування над морськими дорогами була програна так, як за панування над повітрям. Альянти не тільки оборонили Суезький канал і доставу нафти, але самі станули на землі німецького союзника Муссоліні. Була ще одна справа, на яку мало хто звертав увагу, а саме альянти видали комунікат, перестерігаючи, що хто добровільно працюватиме з нацистами, той підлягатиме карі як коляборант, або воєнний злочинець.

Наша нарада закінчилася рішенням сидіти покищо тихо і зберігати життя. Присутніх було тоді дуже мало, отже не можна сказати, що ми напевне вплинули на всіх, однак ніхто не перейшов на той бік пляново і добровільно. Були тільки нормальні випадки полону, які послужили прекрасним доказом на погане і нещире відношення німців до України. Їх трактували на рівні з іншими, знаючи, хто вони були і часами вживали до тяжких підфронтових робіт. Про українську армію навіть не згадувано їм. Річ ясна, що після війни польська влада пробувала засудити кількох за дезертацію до німців, а одному капралеві панцирного полку закидували втечу з попереднім вистрілянням цілої обслуги танка. З браку доказів мусили випустити на волю. Польське судівництво було тоді уже, на щастя, під «легким» оком англійців.

Не знати, що сталось би, як би німці кинули були Українську Дивізію на італійський фронт. Може ми перейшли б до них, а може вони до нас. Скажу докладніше — до альянтів. Однак, можу сказати напевне, бо знаю, які були наші хлопці і що думали, ні один не стріляв би до своїх. З польського боку зате, якщо війна закінчилась би з іншим вислідом, то не було б ні причини ні потреби судити змобілізованих німцями сльонзаків за добровільну дезерцію до польської армії, або вистріляння обслуги свого танка перед втечею. Вони знали, кого мають навпроти себе, але билися вірно по німецькому боці до останка. У полон здавалися тільки за рішенням команди, або не маючи іншого виходу, а до Корпусу приходили тоді, коли англійці відсилали їх траспортом з табору полонених. Польська воєнна література воліє мовчати про ті справи.

За цілий час воєнних дій наші контакти мали характер приємних і веселих та товариських зустрічей. Ми переживали війну так, як переживає її кожний вояк у світі. Заходило сонце хмарою на вістку про чиюсь смерть, з полегшою приймалося, що Андрій чи Іван тільки ранені і не жалувалося вина за здоров’я земляків. Були серед нас хлопці, що, не забуваючи про вояцькі обов’язки, доклали всіх зусиль для збереження свого життя, але найшлися і такі, що не береглися перед смертю. Чому поводилися так — не знаю. Може піддалися психозі війни. Другий Польський Корпус кривавився на своїй дорозі «до Варшави», як казав ген. Андерс, і для його слави лягали також українські діти. Ішов бій за боєм і перемога за перемогою. Не встоялося Монте Кассіно, яке гордо і завзято боронило шість місяців доступу до Риму і зламало американців і шотляндців і славних гіндусів ґурків. Його здобуло божевільним наступом на цементові бункри в скалах і завішено на славу Польщі, польський прапор над розритим віковим манастирем, коштом чотирьох і півтисячі жертв. Найтвердіший горіх гризла П’ята дивізія. Дальше, крок за кроком ішла Анкона, Льоретто, ріка Сеньо, лінія «Ґотів» і рукопашні битви під Фаензою і Больонією на оборонних укріпленнях промислової півночі і врожайної долини ріки По. В Італії залишилися свідки польської слави — цвинтарі. Скільки спочиває там українців? На стид цілій нашій еміґрації — не знати. Якими вояками були українці? Назагал українці були обов’язковими, здисциплінованими і добрими вояками в противенстві до багатьох поляків, які відзначалися пиянством, розбоєм, венеричними недугами і браком дисципліни. Ген. Андерс умів послугуватися нами добре.

Польська політика під час воєнної кампанії держалася точно визначеної лінії. Тегеранська конференція і нерішучість західніх країн супроти Москви, а часами навіть виразна нехіть станути в обороні вимог і прав польського екзильного уряду, пророкували некорисний вислід війни для наших сусідів. Ген. Андерс, фанатичний визнавець місії польського «післанництва на сході» разом з лондонським урядом, яким керували імперіялістичні мрійники і недобитки великих землевласників, рішили підтримати свої вимоги активною і якмога найбільш чисельною участю польських збройних сил. Треба признати полякам, що при всіх великих труднощах консеквентно і здисципліновано зробили для свого пляну все, що було в їх спроможності. Тої політики не змінив навіть договір в Ялті, де перерішено долю менших народів, не лишаючи жодного сумніву щодо будучности польського народу. До самого кінця війни уряд в Лондоні демонстрував на кожному кроці своє провідництво над народом, керуючи в краю боротьбою т. з. «Армії Крайової» і трагічним повстанням у Варшаві, а за границею, не зважаючи на передчасне зужиття людських резерв з цивільних таборів внаслідку дезерції кількох тисяч жидів у Палестині, продовжував активну участь в кривавих боях і розраховував на доповнення зпосеред полонених шлезьких поляків з німецької армії. В міру поступу вперед альянтських військ у Франції під кінець 44-го року тих полонених приходило щораз більше і польська армія дійсно побільшувалася. Разом із сльонзаками зголошувалося багато німців, які знали польську мову і воліли бути на волі, як у полоні, отже Корпус зароївся Гансами, Фріцами і Еріками, а навіть москалями. «Двійка» знала про них досконало, але владі йшлося про число і все було в порядку. Поляки використали навіть ворогів для своєї справи. Після війни включено до армії полонених в Німеччині з 39-го року і членів «А.К.» з концентраків, а по цивільних таборах їздили агенти, намовляючи до війська кожного, навіть українців. У 45-ім році, польська армія нараховувала близько чверть мільйона в обох корпусах і казалося, що генераліція думає маршувати на Варшаву.

Ця справа хвилювала нас українців дуже сильно. Ніхто не знав, скільки у тому фантазії, а скільки правди і хлопці боялися повторення історії Галлера. В часі другої світової війни люди були свідоміші і деякі заявляли, що заки дійшли б до Галичини, то спершу вистріляли б автоматом свої сотні, але від слів до діла завжди дуже далеко і годі сказати, як воно виглядало б в дійсності. На щастя, все скінчилося тільки на патріотичних балачках і накликуванні людей стояти вірно при уряді в Лондоні. Мабуть, рішуча постава англійців і присутність совєтських дивізій на Чехах, в Австрії і в Югославії не були пригожими факторами для будь-якої авантури, але, якщо Італія межувала б безпосередньо з Польщею, то мені здається, що ніщо не зупинило б романтичного маршу Андерса «з зємі влоскей до Польскі».

Польське військо, перейшовши напруження і опинившися в безділі, почало проявляти втому та заломання. Для збереження людей в одній зорганізованій масі лондонський уряд зробив ще один театрально драматичний крок. У всіх відділах прочитано і широко пояснювано нову аграрну революційну рефому розподілу великих земельних посілостей на двадцять п’ять гектарові хутори. Однак це не дало бажаного психологічного ефекту, бо уряд був у Лондоні, а землі під большевиками. Не звертаючи уваги на відозви і намови старшин, люди вписувалися масово на поворот до краю, а решта думала про демобілізацію і перехід до нормального незалежного цивільного життя. Канада, Австралія і Нова Зеляндія зголосилися прийняти до себе певну кількість польських вояків, як вияв співчуття для «геройського і покривдженого народу», тільки нами ніхто не цікавився і ніхто про нас не думав. Ми могли користати з привілеїв польських вояків, це правда, але ми мали вже досить поляків, англійців, війська і залежности від когось, або чогось. Всі почувалися виснаженими і по стільки роках чужини хотіли нарешті щось «свого». Так почався новий і останній період українців в польській армії, а саме — творення власного ідеального та вимріяного українського середовища і шукання за своїми по таборах переселенців.
Перша стичність з нашими людьми була у самому таки війську. З новим елементом по війні прийшло до нас багато втікачів з української дивізії, або з таборів у Німеччині і інших країн. Вони подавали себе за поляків і сиділи покірніше від нас. Були між ними дуже добрі хлопці, але назагал, та головно, коли зійшлося їх більше, поводилися зарозуміло, наче тільки вони були справжніми патріотами, і з гордістю розказували про свої геройські подвиги дома в УПА, або під Варшавою. Це робило погане враження. Людина є дуже бідною, якщо не вміє запитати себе, чи її діло дає добрі висліди і бачить у ближнього трісочку, але не добачає у свому оці цілого поліна. Якщо їх діла були такі добрі для України, то чому скривалися. Була між нами й емігрантами різниця, над якою ніхто не призадумувався і яка поглиблювалася в міру частіших зустрічей. З туги за своїм ми вимріяли собі Україну як ідеал і, на жаль, цього ідеалу не бачили у наших братів з краю. Ми линули до них, як мухи до меду, і в часі відвідин у цивільних таборах чи пізніше у дивізійників в Ріміні насолоджувалися своєю мовою і людьми, але, роздумуючи подорозі до дому над пережитим днем, ми відчували, що належимо до інших світів. Нас розділяв найгірший ворог — час. Товариші чи рідні були тільки у спогадах і думках такими, як у 39-ім році, а насправді і ми і вони змінилися під впливом цілковито різних умовин. Наших хлопців найбільше дивувало те, що поруч доброго імени українця одні мусили мати фірму «бандерівець», другі «мельниківець». Коли деяким ті два прізвища, може, нічого не казали, то свідомішим і колишнім членам одностайного ОУН вони в’язалися з поняттям посвяти, геройства і патріотизму. Для еміграції вони були символами двох на смерть розсварених таборів. Дехто з нас заражувався тою «недугою» у пізніших часах не так з переконання, як під впливом односельчан чи свояків, але швидко відступав, переконавшися, що його спосіб думання не підходить під партійні лінії. Більшість стояла осторонь і почувала себе чужою. До Ріміні їздила, наприклад, невелика група все тих самих найбільш запальчивих і найбільш спрагнених, інші з’являлися раз і, не найшовши спільної мови, більше не показувалися. Були справи, які видавалися нам неясними, чужими і незрозумілими, але туга за своїм була таки сильнішою і не було випадку, де б «корпусяк» не спішив з приємністю прислужитися, чим міг.
Цікаве і болюче було те, що ніхто, крім наших священиків в Римі, не хотів зайнятися нами. Двері Отців Василіян були все відкриті, а Преосвященний Єпископ Бучко не жалував для нас часу і теплого слова. Для решти ми були якісь там «леґіонери», як чулося часами, або прямо таки «поляки», негідні більшої уваги, за вийнятком випадків, коли можна було щось у нас скористати. Один наш товариш, наприклад, знаходився під спеціяльною опікою одного нашого видатного діяча в Римі, бо служив йому, як кур’єр між Німеччиною, Австрією і Італією, але літом 45-го року, коли трьох нас пішли до нього за порадою, то довідалися, що нам нічого не треба, бо маємо сорочку, дах над головою і миску теплої юшки. Таку мізерію, як сорочка і юшка, ми залишили за собою п’ять літ тому, а тоді пішли до нього шукати чогось вищого. Так само поводилися й інші партійні лідери, з якими ми стрічалися дуже часто.
Проясніло нарешті, коли знайшли першу цивільну людину поза корпусом, яка послужила нам своєю хатою, добрим словом і зрозумінням. Це був д-р Роман Бачинський. Через клопоти з владою у Польщі він поселився перед війною в Італії і працював як лікар в малім місточку Порто Реканаті. Перебуваючи довгий час на чужині, він тужив за своїми і тому розумів нас. Місцевість Порто Реканаті лежить над Адрійським морем і тому, що тоді знаходилося в центрі території, занятої польським військом, отже гостинна хата д-ра Бачинського стала швидко місцем наших сходин, а в пізніших часах помостом між нами, Римом і дивізією в Ріміні. Там прилучився до нас ще один «корпусяк» мґр. Теодор Данилів, наш будучий лідер. Шкода, що він не міг працювати серед нас скоріше. Справа українців у польській армії виглядала б цілком інакше. До війська взяли його аж в Тегерані, а з приводу фальшивого доносу одного поляка і жида, він мав довший час великі неприємності з владою і зорке око «двійки» за кожним рухом.
**
В міжчасі українці на території Англії заснували в Лондоні товариський «Союз Українців у Великій Британії», в скороченню «СУБ», з осідком в будинку Канадійського Допомогового Комітету. Головою був Микита Бура, колишній парляментарний посол у Польщі, а секретарем Степан Яворський. Треба признати їм багато заслуг початковім розвою тої організації. Не пам’ятаю, хто перший нав’язав з ними контакт і в який спосіб. Здається мені, що товариш Пука Василь приніс до хати д-ра Бачинського заяви вступу разом з інформаційним листом. Тут розпочав свою працю мґр. Данилів. Як правник і знаменитий організатор, він взявся за діло фахово і з того часу події покотилися справно і пляново. Передусім він зажадав від централі СУБ-у, щоб вона подбала в головнім польськім штабі за дозвіл для вояків належати до позавійськової організації. Польська влада не могла відмовити тій вимозі на англійській території з правом необмеженої національної і релігійної свободи і за якийсь час подано згоду до загального відома в газеті «Дзєннік Жолнєжа». Однак усупереч тому дозволові, жандармерія в Італії задержувала наших хлопців на допити і утруднювала в праці. Отже знову на пропозицію мґра Данилова пороблено заходи для реєстрації СУБ-у в англійських властях на праві бритійського закону і, ставши правною англійською організацією, Микита Бура міг успішно інтервеніювати в нашій справі перед польським урядом. Це було якраз те, чого ми все потребували. Сильної і респектованої організації. З того часу ми мали спокій з жандармерією і в скорому часі придбали більше членів в Італії, аніж централя за цілий час свого існування в Англії.
Кореспонденція була ще одним клопотом. Вписові заяви разом із членськими вкладками пересилано до Лондону у спеціяльних ковертах військовою летунською поштою і вони часто пропадали. Крім цього, в Англії не можна було в тім часі виміняти італійських лірів на фунти, отже ми мусіли або купувати доляри в Римі на чорнім ринку, або уживати т. з. «моні ордерів». Доляри коштували дорого, а «моні ордери» були в дуже обмеженій кількості і треба було замовляти їх на чиєсь прізвище у платничого старшини компанії. Щоби оминути ті труднощі, рішено дати мґрові Данилові повновласть бути представником СУБ-у на терені Другого корпусу з повною свободою діяння. Користаючи з того права, він нав’язав співпрацю з єпископом Бучком на полі харитативнім і пропаґандивнім. В Італії знаходилося багато біженців і в Римі створено Комітет для їх опіки. Корпусяки, хоч самі не дуже багаті, складали щиро поважні суми грошей і їх складалося на руки єпископа Бучка, як голови того Комітету. В сорок шостім році зложено тридцять тисяч лірів на видання італійською мовою Папської Енцикліки «Орієнталес Омнес» про нашу Греко-католицьку Церкву. Єп. Бучко одобрив цю думку, асигнуючи на те решту потрібних грошей і так появилася п’ятдесятьчотиросторінкова книжечка, правдоподібно перша друкована для чужинців по війні, під наголовком: «Ін Діфеза Дель Католічезімо Украіно» з нагоди тристап’ятдесятьліття злуки Української Церкви з Римом. При тому зазначено також, що це видання є заходом військових українців в альянтських збройних силах.
Того самого року, пан мґр. Данилів зголосився на авдієнцію у Голови Конґреґації Східніх Церков Кардинала Тіссерана і вніс прохання українців греко-католиків у польській армії про признання для нас священика. Кардинал обіцяв зробити в цій справі все можливе і по якомусь часі приїхав до Другого корпусу з Австрії кол. військовий капелян в Станиславові, о. Степан Колянківський. Відтоді щонеділі відбувалися Богослужби, щораз в іншій частині, щоб усі мали нагоду брати в них участь. При цій нагоді мушу згадати наших православних товаришів з Волині і Холмщини, які не дивлячись на різницю віровизнання, приходили на католицькі Богослуження для виявлення національної солідарности перед поляками.
Тимчасом дальшу долю польського війська вирішено на конференції в Лондоні між прем’єром Еттлі і ген. Андерсом та головним штабом. Вислід конференції і зобов’язання Англії помогли «розпочати нове життя», подано до відома у дуже рожевих кольорах кожному корпусякові на летючці з підписом прем’єра Еттлі. Вояки повірили в золоті обіцянки і переїхали слухняно, як ягнята за своїм пастирем, до Великої Британії осінню 1946-го року.
Тут прийшов удар за ударом по розчарованих і обеззброєних поляках. Останнім завданням ген. Андерса було привезти череду і він це виконав. Команду над корпусом перебрав ген. Богуш-Шишко, а він, помивши руки і покотивши «гірку сльозину», на прощання виїхав до одержаного в Канаді маєтку з доброю досмертною пенсією і молодою та гарною другою дружиною… українкою.
Наступною бомбою була заява англійського уряду, що головним його зусиллям є намовити поляків на поворот до їх «визволеної» батьківщини. Лондон підписав тоді дуже корисну для себе торговельну умову з Варшавою і така політика була вказаною для забезпечення тієї умови і приязних зв’язків з Москвою. Елястичність бритійської політики була трагедією не одного вже народу.
Ще одною неприємною і болючою несподіванкою було загальне холодне або навіть вороже ставлення колись приязного англійського населення. Причина того лежала безперечно у зміні політики і симпатії пересічного англійця до Совєтів, але найбільшу вину мали самі таки поляки. їх характер і поведення були цілковито протилежні вдачі і звичаям бритійського громадянина, а «заґлоби» з першого корпусу ген. Мачка, стаціонованого в Шотляндії, працювали ревно від 40-го року над виказанням тих різниць у всіх можливих формах. Безпорядок, горілка і жінки були їх вибраним полем до попису. Яка глибока була нехіть автохтонів до поляків, можуть посвідчити найкраще дебати в парляменті над будучим приміщенням польської армії. Коли один шотландський представник виявив іронічно втому від «благословенства» польських вояків на його території, то у відповіді заспокоєно його справедливим розподілом «благословенства» вже по цілій Британії.
Найсильнішим ударом була все ж заява, що хто хоче здемобілізуватися і користати з обіцяної допомоги, той мусить спершу вступити на два роки до т. зв. «Польскего Корпусу Пшиспособєня і Розмєщеня», в скороченні ПКПР. Це мала бути невинна організація тільки формально військова, з метою приготування людей до цивільного життя. Проте вона породжувала поважні сумніви. Одна з точок вписової анкети говорила про дворічну службу бритійському королеві, а саме тоді починалися бої в Палестині і люди боялися попасти у біду. Крім недовіря і підозри було ще питання, чому польський уряд в Лондоні не демобілізує своїх громадян, якщо він покликав їх до армії. Може бути, що англійці не мали нічого злого на думці і поводилися в данім випадку за своїми законами, а вина була польських старшин, які неправильно вияснювали справу. Вони хотіли за всяку ціну зберегти всіх разом в одній зорганізованій цілості. Реакція війська була справжньою несподіванкою. Десятки тисяч зголосилися на поворот до краю, а решта розпочала голодівку, як протест. Під тиском критики преси і консерватистів у парляменті уряд прем’єра Еттлі впровадив певні зміни, як, наприклад, негайний перехід до цивільного життя тих, що підпишуть і знайдуть собі працю. Однак це не дуже помогло перебороти недовір’я.
Ми, українці, мали одно велике бажання: розпрощатися нарешті з поляками і в цій справі покладали надії на наш СУБ, який нараховував тоді понад тисячу дійсних і активних членів. Решта приглядалася збоку і чекала, що СУБ зможе зробити. На жаль, під кінець 1946-го року приїхав до Англії з першими добровільними робітниками з Німеччини дух таборової політики, а пізніше з приїздом Дивізії в 47-ім році розгорілася на добре боротьба за впливи, плятформи, масштаби, гуляйполя і т. п. Річ ясна, що жертвою і місцем інтриг став СУБ, організація цілковито аполітична та удержувана людьми надзвичайно щирими й ідейними.
Перший скрутний момент прийшов зі зміною обсади канадійського Допомогового комітету в Лондоні. Новий голова, сотник Богдан Панчук, зажадав від СУБ-у залишення будинку. Заболіло трохи, що відмовляється нам частину пивниці на канцелярію і видавання офсетової газети, але на заклик Микити Бури корпусяки витріпали кишені, частину грошей склав він сам і куплено свій власний великий чотироповерховий будинок при вулиці Лінден Ґарденс 49 (осідок СУБ-у по нинішній день), який мав служити водночас за готель для приїжджаючих до столиці членів. Полагоджено тоді також справу інформації переходом зі старої газети «Наш Клич» на регулярно друкований тижневик «Українська Думка». Першу пробу не тільки витримано, але, можна сказати, СУБ вийшов з неї скріплений, притягаючи нових членів.
Остаточна прірва між українцями з польської армії та рештою еміграції почалася на початку 1948-го року. Довголітній і заслужений голова СУБ-у Микита Бура рішився виїхати до Канади, отже скликано загальні збори на Різдво 1947-го року просто тому, що кожний міг дістати тоді святочну відпустку і дармовий білет до Лондону. Коли хлопці з’їхалися, збори відкликано з суто політичних причин, щоби не допустити до голосу людини небажаної партії. Для наших хлопців це було щось цілком чуже і незрозуміле. Стара управа заплуталася, на жаль, у закулісову політику «впливів» нової еміграції і потайки упляновано на пост голови СУБ-у мало відомого корпусякам Богдана Панчука. Вкоротці, коли за англійським правом корпусяки не могли ще дістати нових перепусток, привезено до СУБ-у дивізійників і ці вибрали Б. Панчука на голову, повіривши наївно пропаганді, що він, як бритійський старшина, зможе звільнити їх з табору полонених. Не знаю, чи «хлопці з-за дротів» були членами, а якщо так, то хто заплатив за них вкладки, щоб могти голосувати? Не знаю також, чи вони, як полонені ворожої армії, могли взагалі бути членами організації, зареєстрованої за англійським законом. Ніхто не старався вияснити тої справи тоді і ніхто, мабуть, не буде вже того розглядати. Нам зроблено кривду і це був сумний факт. Воля кожному дорога. Українці з польської армії розуміли це дуже добре і тому оправдували пересічного дивізійника, але мали слушний жаль до верхівки. Брак довір’я і невдоволення зросло ще більше через невідповідну методику праці нової управи. Велике число урядовців-дивізійників, які виповнили цілий будинок, стукання закаблуків, салютування, ставання на «струнко» і титули, перетворювало СУБ у генеральний штаб, не лишаючи місця для товариського тепла в свому середовищі, якого корпусяки шукали так довго і так уперто. Поза тим, воно наражувало на великі кошти утримання, а одиноким платником був тоді ніхто інший, як знехтований і відсунений на бік українець з польської армії. Я, наприклад, з моїми приятелями Іваном Масним і Кралею Петром, намовили у члени СУБ- всіх хлопців нашого полку та інших частин і було нам прикро слухати їх докори і вияви невдоволення.
48-ий рік був рішальним і останнім в історії польської армії, а тим самим і нашої. Люди стояли перед питанням, що далі робити. В «Українській Думці» дораджувалося підписати ПКПР і дораджував те робити сам голова, Богдан Панчук, вживаючи аргументу: «Живеш в Англії, то роби, що вони кажуть. Дивися з чиєї печі хліб їсиш». Не перечу, що наші народні приказки бувають мудрі і практичні, але ми були тоді психологічно непідготовані до такого скрайно реального, аж невільничого думання. Ми довгими роками шукали ідеї і лідера, а коли, здавалося, нарешті знайшли їх, вони щезли, залишивши нас знову самітніми і зданими на власні сили. Одні, знайшовши працю, залишилися в Англії, мале число вернулося додому, багато скористали з програми допомоги польським воякам і виїхали до Австралії, Нової Зеляндії і Канади, деякі зголосилися до Франції і Бельгії або Голляндії, а решта подалася на еміграцію до Південної Америки. Така була вже доля, що українець з польської армії виїхав з Совєтського Союзу підшившися під поляка, воював як поляк і виїхав у світ як поляк при помочі таки поляків, а в Лондоні залишив свою дитину СУБ і політичну еміграцію, для якої поділ на «мельниківців» та «бандерівців» був важливішим від самої України. Це причина, чому «корпусяків» ніде не видно. Розбіглися, розчаровані ідейні одиниці і розбіглися тисячі тих, що стояли «збоку», очікуючи діла і вияву сили. Політикувати в гурті однодумців дуже легко, але знайти спільну плятформу для всіх і керувати ними, є правдивою штукою. У той час СУБ міг це зробити.
Ніхто ніколи над нами не призадумувався і після нашого виїзду ніхто не оплакував втрати. Не було чоловіка, який звернув би увагу, що чейже ми були не вибраною під мірку елітою, а звичайною пересічною групою галичан з різних околиць, віровизнань, станів і поглядів від свідомих членів ОУН починаючи, на звичайних сільських хлопцях кінчаючи. Між нами були навіть комуністи, які добровільно їхали в Совєтський Союз на роботи, а прозрівши, скористали з нагоди і виїхали з польською армією. «Корпусяки» — це була частина України в міньятюрі і з мінімальним числом інтеліґенції могли стати знаменитим матеріялом для дослідів над психологією народу, залишеного на поталу большевицькому теророві, після масового відпливу української еліти на еміґрацію. Наш край якраз занурювався у совєтський «общий котьолок», у якому ми уже своє відкипіли.
Advertisements