Позначки


http://proridne.org

Бойківщина — найбільший етнографічний район України: територія розселення бойків простяглася на сотні кілометрів з півдня на північ. На півдні вона межує з Гуцульщиною, на заході — з Закарпаттям, а на півночі та сході — з рівнинними просторами Галичини. Бойки населяють частково Надвірнянський і повністю Богородчанський, Рожнятівський та Долинський райони Івано-Франківської області і Дрогобицький, Сколівський, Турківський та частково Старосамбірський Львівської області. Це карпатські гори і підгір’я.

На сьогодні етнографічні особливості майже повністю знівелювалися, і за зовнішнім виглядом тепер усі, як-то кажуть, однакісінькі. А якихось 50-60 років тому бойка можна було пізнати здалеку: був він з голови до ніг у білому — і сорочка, й штани з вибіленого полотна.

У гірській частині Бойківщини люди жили бідно. Орних земель там небагато, та й ті неродючі. Основні сільськогосподарські культури — овес і жито. Хліб випікали здебільшого з вівсяного борошна. Ще й тепер старі люди кажуть, що той хліб був ліпший за житній. На схилах гір, на полонинах випасали корів і овець. Багато чоловіків працювали на лісорозробках.

До високих чеснот бойків треба віднести їхню українську національну свідомість і патріотичний дух. Багато синів і дочок Бойківщини наклали головами у боротьбі за українську ідею і незалежність України; під час Першої світової війни воювали вони і в рядах січових стрільців. А в 40-их роках минулого століття бойки масово пішли в УПА, і немало їх загинуло або пройшло через комуністичні концтабори. Патріотична налаштованість бойків виявилася і на історичному зламі початку 90-х років XX століття, коли розпався Радянський Союз і на його руїнах постала суверенна Україна та інші незалежні держави.

Мені особисто довелося пройти в пошуках народних казок багато сіл Бойківщини у Турківському та Сколівському районах Львівської області восени 1990 року, коли ще існував СРСР. Багатьом людям тоді здавалося, що він існуватиме вічно, а на Бойківщині в кожній загальноосвітній школі поряд з державним уже гордо красувався синьо-жовтий прапор. Зайшов я в школу села Урич Сколівського району, а там тільки синьо-жовтий прапор, а радянського — нема. На моє запитання, чому так, директор школи, молода енергійна жінка, впевнено відповіла: «А нам його не треба!»

Іду сільською вулицею в Турківському районі, а назустріч — група літніх жінок: до церкви йдуть. Побачили у мене на грудях синьо-жовтий значок, і одна з них сказала: «Це наш чоловік, українець!» Отакі бойки.

Кілька слів про бойківський діалект, про який докладно написано у збірці «Бойківщина». В цілому бойківські говірки лексично близькі до гуцульських, але фонетично значно різняться від них. Зокрема, тут нема переходу наголошеного я в є: єблука, єйця, свєто — так кажуть гуцули, а бойки: яблука, яйця, свято. Бойки не кажуть, як гуцули, пизно, пишов, віпив, вішов (пізно, пішов, випив, вийшов), зате у кінці слів бойки-горяни вимовляють и дуже твердо: казки, дівки, книжки тощо.

На бойківському діалекті помітний вплив сусіднього Закарпаття. Навіть у Рожнятівському районі, більш віддаленому від Закарпаття, ніж Сколівський і Турківський, можна знайти немало слів, які прийшли із Закарпаття: звідатися (спитатися), згладити(знищити, звести зі світу), куртий (короткий), нич (нічого), туй (тут), цуравий (обдертий, подертий) та інші.

Казки Бойківщини і жанрово, і тематично більше тяжіють до закарпатських, ніж до казок рівнинної Галичини, хоча вряди-годи можна зустріти навіть такий сюжет побутової казки, про який думалося, що він побутує тільки в Бессарабії або на Буковині, — шляхи міграцій казкових сюжетів незбагненні. Правильна назва не «Рожнятів», а «Рожнітів». Саме так називають свій райцентр місцеві мешканці. Це під час польського панування (1919-1939) стали писати на польський кшталт — «Рожнятув».

Казки переважно записано у Рожнятівському (власне, Рожнітівському, як кажуть тутешні мешканці) районі Івано-Франківської Області. Найбільше казок вдалося записати у Перегінську та Ясені. Місцеві жителі вважають, що назва Перегінське походить від слова «переганяти» — тут колись пролягав шлях, яким у XV-XVII століттях переганяли своїх бранців татари. Перегінське, як і інші села району, розташоване на рівнині, але казки, записані тут, жанрово і тематично близькі до казок бойків-горян, бо тутешні жителі масово ходили на лісорозробки в гори, і відбувалася постійна дифузія казок між рівниною та горами. Про це вже йшлося в передмові до першої книги цього видання.

Тут більше, ніж на Гуцульщині, Буковині або Покутті, поширені легендарні казки, особливо на християнські теми (казки такого типу здебільшого побутують у місцевостях з греко-католицьким населенням).

Низку казок записано у розташованому поруч з Перегінським Небилові. Це те село, з якого в 1891 році прибули перші українські емігранти в Канаду (тепер тим двом піонерам еміграції до Канади — Івану Пилипіву і Василю Глиняку — біля Небилівської школи поставлено пам’ятник).

А в Ясені народився і виріс відомий український діяч, один з учасників знаменитої «Руської трійці» Іван Вагилевич. Тут йому встановлено пам’ятник і створено меморіальний музей. Тут я, між іншим, записав 22 казки від Василя Лучканича, який походив з Лемківщини, із села Довжиці Сяноцького повіту. Усіх його мешканців польські комуністичні власті виселили, а село ніким більше не заселяли, бо воно опинилося на кордоні між Польщею та Словаччиною. Пропало село. У записаних від В. Лучканича казках збереглися деякі особливості лемківського діалекту: хпали, гбили замість впали, вбили тощо.

Подано також казки з гірської частини сусіднього з Рожнятівським Долинського району.

Микола Зінчук

Легенди Бойківщини

Народні оповідання Бойківщини

Демонологічні розповіді Бойківщини

Казки Бойківщини