Позначки


http://nashe.com.ua/На схилах карпатських бескидів

Вихід у світ нової збірки лемківських пісень завдячуємо палкому любителю народної творчості Оресту Марковичу Гижі, Либонь 30 років тому до фольклорної праці його заохотив академік Ф.М. Колесса. Вчений щиро прагнув, аби дослідження пісенної культури крайньозахідних етнографічних груп українців, започатковані в його роботах “Народні пісні з Галицької Лемківщини” (Львів, 1929), “Народні пісні з Південного Підкарпаття” (Ужгород, 1923), “Народні пісні з Підкарпатської Русі” (Ужгород, 1938), були надалі продовжені. I ось у 1958 році у Словаччині виходять друком “Народні пісні Пряшівського краю” та “Українські народні пісні Східної Словаччини” (1963), “Лемківські співанки” М. Соболевського (Київ, 1967) і, нарешті, збірник Ореста Гижі.

Звідкіля такі пісенні багатства на лемківській землі, стільки творчої енергії у її люду?

Українці-лемки з давніх-давен заселяли територію по обох схилах Карпатських Бескидів – від верхнього Сяну і Ціроки по верхній Попрад і Дунаєць та по західному Ужу. Багато племен і народів пройшло по цих землях, розташованих в центрі Європи. Одначе вже з VI-го століття існують відомості про їх поступову колонізацію слов’янами. 3 виникненням могутньої держави Київської Русі та розширенням її володінь ці землі наприкінці X століття разом із червенськими містами Західного Побужжя ввійшли у її склад.

Назва “лемки” пішла від вживаного у лемківському мовному діалекті прислівника “лем” (іноді “лен”), що означає “тільки”, “лише”. Численні українські поселення на Спиші, Сандеччині згадуються в історичній літературі початку XIV століття.

3 посиленням феодальних міжусобиць і війн історичне становище Лемківщини, яка опинилась на стиках кордонів Польщі, Чехії, Угорщини, було нелегким. В середині XIV століття її північну частину захопила шляхетська Польща, південна попала під владу Угорщини і Чехії.

Після першого розподілу Польщі (1772) Лемківщина цілком перейшла у володіння Австро-Угорської монархії; між першою і другою світовими війнами північна частина знаходилася під пануванням буржуазної Польщі, південна – Чехословаччини.

Лемківський край був джерелом визиску, економічно і культурно відсталою провінцією. У багатьох українських селах Східної Словаччини, аж до її визволення (1944), зберігалась напівфеодальна форма експлуатації. Та чим жорстокішими були умови життя, тим більше українці лемки тяжіли до возз’єднання з єдинокровними братами зі Сходу, до національного самозбереження. Асиміляційна політика, яку довгі роки вели панівні держави, не зломила, а ще більше загартувала волю українців-лемків.

Вже наприкінці XVI століття лемки Сяніччини, Перемишльщини стають на захист своїх прав і приєднуються до антифеодального опришківського руху Західного Поділля. Через школи, монастирі Галичини, Волині, через учителів, духовних осіб, що навчались в Перемишлі, у львівських братських школах, Києво-Могилянській академії, до лемків потрапляла українська друкована література і рукописні збірники. Географічне розташування Лемківщини – тут проходив один із торговельних шляхів зі Сходу на Захід – сприяло її активному спілкуванню із широким світом. Незважаючи на патріархальні умови розвитку краю, його населення було рухливим, ініціативним. В пошуках засобів існування лемки, поряд з землеробством, займалися випасом худоби, яку водили на продаж в Моравію, Чехію і Польщу, а також різними видами промислів – ткацтвом, гончарством, виготовленням дьогтю. 3 надією на покращання своєї долі наприкінці XIX століття вони почали емігрувати за океан. По-різному складалося життя українського селянства на чужині.

Жорстока експлуатація з боку австро-угорського, польського урядів не раз викликала гнівний протест. Становище лемків особливо ускладнилось з поширенням реакційних москвофільських теорій “панруського народу”, підтримуваних царизмом та Австро-угорською монархією. Москвофіли заперечували права на існування української нації та єдність її етнографічних груп, вони прагнули відмежувати лемків від українського народу. Але навіть у найтяжчі періоди історії лемки не втрачали національної гордості та віри у краще майбуття. Устами свого улюбленого поета Ігоря Антонича вони закликали кріпити волю:

Наші очі далеччю гартуймо,
А серце куймо
На сталь, на сталь…
I сонцю ми поженемо навпроти,
Бадьорі, радісні…

Знаменний 1939 рік возз’єднання українського народу в єдиній Українській Радянській державі для лемків, що залишились по той бік радянського кордону – за річкою Сян, не приніс визволення.

У роки Великої Вітчизняної війни, виявляючи свої патріотичні почуття та солідарність з радянським народом, українці цих земель беруть активну участь в партизанському русі, пліч-о-пліч з радянськими воїнами борються за звільнення Західної Європи від фашизму.

Після розгрому гітлерівської Німеччини лемківські землі увійшли до складу Польської Народної та Чехословацької Соціалістичної Республік. У 1945-1946 рр. чимало лемків добровільно переїхало на територію Радянської України. Оселившись переважно в Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській, Херсонській та інших областях, вони активно включились у будівництво нового життя. Як ніколи, нині українці-лемки мають найкращі можливості розвивати свої творчі здібності. Письменник Д. Бедзик, скульптор В. Одрехівський, сестри-співачки Байко, передовики соціалістичної праці М. Заяць, М. Гутей разом з усім українським народом плідно працюють над зміцненням економічного та культурного потенціалу Радянської України.

Відомо, що пісня – душа народу. Її локальні відміни, як діти однієї матері,– рідні, але й різні. Своєрідною є лемківська пісенність в багатому суцвітті української народної творчості. Вона виявляє, як справедливо писав Ф. Колесса, “безсумнівну приналежність до українського матірного пня і нерозривну спільність з іншими українськими діалектами музичними”, але разом з тим у новіших нашаруваннях має і певні відмінності, що відбивають специфіку соціально-економічних умов життя лемків.

Лемківська пісня лаконічна у виразах, винахідлива у формі. Вона не відчула на собі потрясінь козацьких воєн, стихій неозорих степів, але вона по-своєму уславила любов українського народу до рідної землі.

“Гори мої зелени,
В прекраснім віночку сплетени
Шовковом травичком покрити,
Роками, віками забити…
Гори наши, гори наши,
Гори наши Карпати,
Нихто не зна, не буде знав,
Кілько ви в нас вартате…”

В лемківській пісні вабить жвавий оптимістичний тонус. Вона наскрізно пройнята жартівливими, фривольно-пародійними настроями, що навіяні загострено критичним світосприйманням. Іронічні півтони навіть у поважних обрядових, баладних піснях є наслідком переоцінки народом ним же створених традиційних канонів. Може, тому пісні карпатських Бескидів так припали до душі великої інтелектуалістки Лесі Українки, яка, отримавши збірку “Галицько-руські народні мелодії” С. Людкевича, писала сестрі: “…Там найкращі пісні лемківські”.

***
Збірник “Українські народні пісні з Лемківщини” О.М. Гижі містить 300 творів. Збиранням фольклору О. Гижа почав займатися ще в 1933 р. у своєму селі Висові. Любов до рідної культури перейняв Орест від батька, який був активним будителем національної свідомості на Лемківщині. Напуття ж до фольклорної праці дав йому Ф. Колесса.

“Після закінчення гімназії,– якось розповів О. Гижа,– я відпочивав цілий рік вдома і, повний молодечого запалу, взявся керувати хоровим та драматичним гуртками… Хоча моя музична підготовка була такою ж скромною, як і програма навчання співів у класичній гімназії, все ж таки вона дала мені реальну підставу для фіксування мелодій пісень…”

У 1933-1937 рр. Гижа навчався у Варшавській стоматологічній академії. Він брав участь у студентських хорах, вивчав музичну літературу.

Повернення у рідний край після закінчення академії, знову розбудило в ньому давню пристрасть до фольклору. Наприкінці 1938 року О. Гижа зі своїми записами народних пісень поїхав у Львів до Ф.М. Колесси. “Кількагодинна розмова-консультація,– згадує він – на все життя закарбувалася в моїй пам’яті, як кращий спогад. Поважний академік, мов юнак, радів з того, що знайшовся ентузіаст для продовжування його почину… Він проаналізував не тільки кожний такт мелодії від першої до останньої пісні, але й кожне слово. Особливу увагу звертав Філарет Михайлович на точне відтворення ритмічної будови пісень”. Відтоді збирання усної народної творчості стало для О. Гижі завітною справою його життя. В історії української музичної фольклористики, після Івана Колесси та Порфирія Демуцького, це ще один приклад самовідданої праці лікаря на ниві збирання та популяризації народної пісні.

У 1945 р. Орест Маркович переїхав на Радянську Україну. 3 того часу, працюючи стоматологом в районній лікарні міста Бережани на Тернопільщині, він невтомно збирає пісенні скарби. У цій благородній справі його гаряче підтримали академік М.Т. Рильський, професори П.О. Козицький та О.Н. Сорока.

О.М. Гижа записував фольклор переважно від селян. Щоправда, не нехтував інформаціями окремих інтелігентів. Серед співаків, з якими доводилося йому працювати, він відзначає співачок Теодору Марчик з Мохначки Нижньої, Антоніну Плеш з с. Волиця, Осипа Ференца, родини Криницьких, Коблош і Макарів з с. Висова.

3 власних зізнань записувача нотування народних пісень, зокрема їх ритміки, давалось йому нелегко. Він не раз повертався до раніше зібраних зразків, перевіряв їх. Тактування у записах О. Гижі назагал вірно відтворює композиційні особливості побудови лемківської пісенної строфи з її тенденціями до ритмічної періодичності. Одначе схильність автора укладати пісню у метричні рамки не завжди виправдана щодо пісень типу “рубато” з нахилом до імпровізованої ритміки.

Матеріал збірника розподілено за жанрово-тематичним принципом на: обрядові, пісні про кохання та балади, побутові і жартівливі.

В межах кожної групи автором цих рядків проведена детальніша систематизація на тематичні підгрупи: обрядові пісні містять календарно-обрядові і родинно-обрядові. Календарно-обрядові в свою чергу розподілено згідно з приуроченістю їх до того чи іншого свята; родинно-обрядові – на весільні, хрестинні.

Пісні про кохання згруповані за мотивами щасливого і невдалого кохання; балади – за типовими сюжетами і мелодіями. У групі побутових пісень – дівочі, парубочі, пастуші, косарські, про сімейне життя і жіночу долю, про сирітство, колискові, дитячі. Сюди ж внесена апокрифічна пісня про Лазаря; у групі соціально-побутових – пісні з історичним підкладом жовнірські та емігрантські. Жартівливі поділені на дівочі, парубочі і діалогічні. Крім того, по змозі, зводилися споріднені мелодичні варіанти. Наприкінці ж збірки подана паспортизація пісень.

Великий цикл у збірнику складають календарно-обрядові пісні. Поряд з спільними для всієї України колядками, щедрівками, виступає тут і своєрідна група “собіткових” пісень. Календарно вони відповідають купальським, одначе під такою назвою відомі саме українцям-лемкам і західним слов’янам, зокрема полякам, словакам.

Весільні пісні подані в порядку розвитку весільної драми на Лемківщині. Залицяння, ходіння молодого до дівчини на зальоти ; готування ріжчки та вінкоплетення у молодої; запрошення гостей – тим часом, як у молодого в суботу ввечері дружбівський танець та його прощання з товаришами. Саме весілля розпочинається з гостини перед шлюбом у молодого (“Здалека-сме приїхали“, “Чом тот дружба” та ін.), потім у молодої (“Їдеме, їдеме“, “На подвір’ю встав“) співанням за столом ритуальних пісень (“Закувала зозуленька“, “Засияло срібло, злото” і т. д.). Гостина завершується благословенням молодих і виїздом до шлюбу. Після повернення рідні, дружба прощається з молодою (“Ой сідай, сідай“, “Вибирайся, Ганцю“). Далі ідуть зачіпини молодої і комора (“Іди, дружбо, до комори“). Весілля закінчується “приданами” – гостиною у молодого, що справляє для своїх рідних і знайомих молода. Єдина для всієї України традиція весільної драми має на Лемківщині лиш деякі локальні відміни в окремих звичаях та репертуарі пісень.

Фольклор Лемківщини добре відбиває особливості побуту та господарювання на цих землях. Часто згадується у піснях жито, овес, які культивували лемки, сінокоси, якими вони займалися у себе і на заробітках, випасання “волків” (волів), овець, що було невід’ємною частиною їх напівпастушого господарства.

Історичні події давніх часів звучать тут досить глухо. Від основної частини української суспільності лемки були надто ізольованими, щоби відтворювати в мистецтві ті потрясіння, які переживала Україна, зокрема в XV-XVII ст. ст. Тільки відгомоном в окремих побутових баладних піснях звучать мотиви про козака на полі бою, про його повернення з війни. Натомість ці суспільні події, які безпосередньо торкалися життя лемків (опришківство, перша і друга світові війни, еміграція), знайшли в їх творчості яскраво реалістичне відображення.

Неабияку соціальну вагу мають жовнірські пісні. В них з великим сумом і тугою трудовий народ оспівав примусове служіння українського селянина у війську цісарської армії, марно пролиті сльози і кров за чужі інтереси.

“Не плач, мила, не плач, плач ти не поможе,
Хоч би-с душу дала, з войска не виможеш…”

Всією своєю суттю вони опротестовують соціальне зло, стверджують мудру народну філософію, яка над усе цінує мирну працю:

“Поле, поле широкає,
Хто ж буде поле орав,
Як я буду масірував?”

До новіших пластів вояцьких (званих іноді касарняними) пісень першої світової війни за своїм характером близькі емігрантські. Їх основні мотиви – непевність за своє майбуття, туга за рідним краєм і близькими, нарікання на важку працю і мізерні заробітки на чужині, повернення на рідну землю. Їм властиве іронічно-викривальне зображення дійсності та життєвих недоречностей. Своєю образною системою, стильовими засобами ці пісні органічно пов’язані з традиційним фольклором. Можливо, з художнього боку вони поступаються перед кращими його зразками, зате підкуповують реалізмом зображуваних подій, новизною ситуацій. 3 боку тематики, стилю ця група пісень помітно відрізняється від фольклору центральних областей України. За стильовими ознаками вони найближче стоять до сюжетних балад.

Балади, або “думи про події звичайних людей”, як влучно їх назвав Я. Головацький, мають на Лемківщині багату традицію. Цей жанр гармоніював з патріархальними умовами життя лемків – пережитками міфічних уявлень у їх свідомості. Його розвитку на цих землях сприяли перехресні впливи – з одного боку, фольклору західних слов’ян,– де балада здобула панівне місце ще в XIV столітті, з другого,– східних. Лемківщина була посередником в обміні пісенними мотивами між Сходом і Заходом. У цьому збірнику маємо 17 сюжетів балад з варіантами на такі теми: невістка зачарована в тополю (“Мала мати сина“); шлюб брата з сестрою (“3 понеділка на вторек“, “Йшов фурман з Подоля“); мати-отруйниця (“Ишов Яничко в огляди“, “Чия то хатина“); дівчина-воїн (“Пришла карта з Сянока“); дітозгубниця (“Ишли рибаре на риби“, 2 вар.); стрілець вбиває дівчину (“Одкаль сонечко сходило”, 2 вар.); жінка розбійника (“Ой там долом під явором”, 2 вар.); зведена дівчина (“Там на горі зимний вітер віє“, “А в зеленім гаю пасла Ганця пави“, “За горами, за лісами“); сокіл оплакує смерть матері (“Сів си сокіл на грушку“); козаки рятують дівчину (“На високій горі хиляй ся хиляє“); жовнір повертає з війни – мила в гробі (“Як я служив во дворі“); посланці сповіщають козака про смерть милої (“Закувала зозуленька“); про трагічну любов дівчини і хлопця (“На високій турмі“); діти-сироти на могилі матері (“Мали діти матір“); вдова хоче оженитися з сином, сестра з братом (“Там на горі тернина“); жінка-отруйниця (“На зеленій та і луці“); вбивство чоловіком жінки (“Серед ночі опівночі“). Найдавніші варіанти лемківської балади виявляють тісні зв’язки з обрядовою весільною творчістю.

Ланцюговий зв’язок між різними жанровими групами лемківських пісень ше більш помітний в музичній мові. Їх мелодика творить компактне плетиво з виразно локальними ознаками стилю.

Специфічною рисою лемківських пісень є речитативне інтонування. У цьому збірнику небагато творів, в яких виступає вокалізація складів. Речитативні форми є пережитком давніх фаз інтонування, подібно до пережитків давніх форм у лемківському мовному діалекті. Розспів на західнослов’янських землях України не встиг розвинутись у самостійне русло, як у східно- та південнослов’янських, де пріоритет століттями належав вокальному хоровому мистецтву. В пісенності Західної Європи, в тому числі і західнослов’янській, на первісноаморфний речитатив, залишки якого бачимо в обрядовій творчості, досить скоро були покладені рамки силаботонічної системи та ригористична метрика активно розвиненої на цих землях інструментально-танцювальної музики. Швидкоплинні течії музичного мистецтва центральної Європи проникали й на Лемківщину, нашаровуючись на корінно український пласт фольклору. Одначе, привнесені елементи лемки трансформували цілком творчо.

В лемківському фольклорі вабить цікаве поєднання рис архаїки з новими формами музичного мислення. Вони відрізняються швидкими рухливими темпами, які властиві навіть давнім обрядовим та епічним пісням. У нахилі лемківської пісні до складової рівності та речитативного складу мелодій, здавалось би, криється небезпека ритмічної інерції. Одначе тут вона долається вишуканими прийомами акцентно- ритмічної варіаційності в межах пісенних колін і фраз та в композиції музичної строфи – це свідчить про високорозвинене відчуття форми у її творців… До таких прийомів належить улюблене варіювання словесних і мелодичних наголосів в межах пісенних колін. Повторенням слів у різній акцентній інтерпретації досягаються нерідко цікаві евфонічні каламбурні ефекти, як, наприклад, у піснях “Беру лен, беру лен“, “Ішло дівча лучками“. В речитативному мелосі лемківської пісенності велику роль відіграє метричний акцент – часова фіксація складу його протяганням, що неначе компенсує розспів, Так, протягання одного із складів у двоскладових, четвертого у чотирискладових словах зумовлює появу синкоп, а також три- та п’ятидольних метрів: “Верба, верба кучерява“, “Чого ви мя видавали“, поєднання обох формул – “Закуй же мі, закуй“. У давніших піснях поширені вигуки “Гей”, “ей” імпровізаційного характеру, які порушують періодичність акцентації (“Гей, боже мой“). У новіших піснях приспівки здебільшого трискладові, анапестичної пульсації на зразок: “цірада, парада, уха-ха”, які навпаки “ритмізують” строфу, придають пісням вольового, напористого звучання. До засобів ритмічного варіювання відносяться поперемінно застосовувані ритмічні дроблення, стягування, як у піснях “Ой Ганичко, шварне дівча“, “Розстелився горошок“. У лемківських піснях найбільше поширені побудови вірша 6 + 6, 4 + 4 + 3; 4 + 4; 5 + 3, які у різних тематичних групах виступають з перевагою тієї чи іншої форми. Для ритуальних весільних та ліро-епічних зразків характерні довші – нецезуровані п’яти-, шестискладові пісенні коліна, для жартівливих, численних побутових,– коротші – чотири-, трискладові. Разом із мелодією вони утворюють двочастинні строфи, на зразок (6 + 6) 2 (“Треба би нам, треба“); чотиричастинні (4+6) 4 (“Од Кракова сипана дражечка“); тричастинні (4 + 4) 3 (“На зеленій та і луці“). Засадничі двовіршові побудови зазнають у пісенній строфі дуже різноманітних видозмін через повторення окремих її частин чи окремих пісенних колін, їх ритмічні звуження, розширення тощо. Лемківські пісні небагатослівні, але власне тому, що співаки любуються у повтореннях, тим самим вони неначе продовжують їх тривання у часі. Здебільшого повторюють другу частину строфи. До типових прийомів належить теж секвентне повторення її першої частини на зразок А А5 В В, як у пісні “Одкаль сонечко сходило“, 1 вар.). Дуже поширене повторення третього коліна у чотириколінних строфах, які до того ж збільшені повторенням їх другої частини:

Думала си, мамцю,
Що ня не забудеш,
Я ти повідала (2),
Що плакати будеш.

Такий розробковий тип характерний для новіших напластувань лемківської пісенності, фольклору сусідніх народів-словаків, чехів, поляків, а також угорців.

У тісному зв’язку з композицією пісенної строфи перебуває інтонаційна будова мелодії. У більшості двочастинних творів виступають мелодії квінтового, секстового складу, нерідко із приставленою незаповненою квартою знизу. У три- чотиричастинних побудовах репризного, колісцевого типу мелодія більш розвинена, має ширший діапазон (8, 9). Хоча і тут часто вона групується невеликими, здебільшого тетра-пента-хордними ланками (“Ой ходила по гаїчку“), проте її тяжіння до гомофонно-гармонічної системи у строфах розробково-репризного характеру цілком очевидне.

Інтонаційна палітра лемківських пісень багата і різноманітна. Є цікаві зразки архаїчних вузькообсягових ладоутворень із змінними терцією, квартою, секундою (“Бердовичка“, “Йшов фурман з Подоля“) і широкорозвинені мелодії гармонічного плану з модуляціями. В лемківській пісні явно переважають лади мажорного нахилу, які разом із іншими компонентами художньої виразності підкреслюють її вольовий оптимістичний характер.

3 погляду поетики, музичного стилю лемківська пісня має найбільше спільних рис з пісенністю Закарпаття та західного Поділля. Це виявляється як у споріднених варіантах лемківських і західно-українських пісень (“Ой там долом під явором“, “Ой верше мій, верше“, “Зацвіла ружа”), так і в цілому комплексі ознак – інтонаційних зворотах, ритмічних формулах, композиції строфи, тощо.

У 1970 році, записуючи фольклор у селах Лошневі Теребовлянського та Ягільниці Чортківського районів на Тернопільщині від лемків, які переселились сюди з ПНР, ми мали змогу пересвідчитись у стійкості їх пісенної творчості. Люди старшого та середнього віку добре знали і співали ті ж традиційні пісні, які більше ніж п’ятдесят років тому записували на Лемківщині Й. Роздольський, Ф. Колесса, О. Гижа. Лошнівський хор при будинку культури залюбки співає ці пісні на концертній естраді. Лемківська молодь перейняла до свого репертуару також і немало нового, сучасного. При виконанні народних пісень співаки подекуди замінювали окремі діалектні слова, прагнучи наблизити їх до загальноукраїнського звучання. Тому орфографія пісенних текстів у цьому виданні подається згідно вимови лемків.

3 обмеженого погляду реакційних апологетів лемківського сепаратизму занехаювання лемками слова “лем” чи якогось іншого етнографічного атрибуту, важить більше, ніж їх служіння ідейному прогресу і консолідації українського народу.

Але ж творчість українців-лемків, яка на повний голос вперше зазвучала в нових соціалістичних умовах, не втрачає самобутніх рис, вироблених століттями. Вона органічно вливається в загальноукраїнський творчий процес, сприяючи вияву різноманітних граней таланту українського народу. Співучі лемківські голоси зміцнюють звучання української пісні у світі.

Інформація про книжку:

Українські народні пісні з Лемківщини

Автор:

Софія Грица

<a target=_blank href=http://ad0.bigmir.net/c.bbn?24922&0&9291071&hhttp%3A//nashe.com.ua/info/20><img src=http://ad0.bigmir.net/t.bbn?24922&0&i&9291071&hhttp%3A//nashe.com.ua/info/20 width=468 height=60 border=0 alt=”BigBN Common”></a>

Advertisements