18 вересня 2013 року 20:54
Богдан СОКОЛОВСЬКИЙ

Чому у Польщі стирають пам’ять про українські села, знищуючи пам’ятники українців на цвинтарях?

На кладовищі в Бігалях українських могил вже не залишилося...На кладовищі в Бігалях українських могил вже не залишилося…

Українське село Бігалі (тепер Польща) лежить в Надсянні, за якихось 10­15 км від теперішнього українсько-­польського кордону. Недалеко від села Краківець, де тепер розташовано прикордонний пункт пропуску між обома державами. Колись шумне типове українське село… Звідти походить і пам’ятає себе до 16­ти років мій батько Іван. Там він пас корову, пішов до початкової школи, від’їхав до міста Ярослава у гімназію. Але у 1945 році українська родина 45­літнього Федора Соколовського і 39­літньої Анастасії Соколовської (мої дідусь і бабуся) з шістьма дітьми (серед них найстаршим був мій 16-­річний батько) були виселені зі свого села.

Це були перші українці, які виїжджали зі східних теренів Польщі відповідно до домовленостей Сталіна і президента Польщі. Дідусь розповідав, що йому пропонували вибирати: їхати на Схід, до українців, чи на Захід – на німецькі землі. Вибрав перше. Хоч і страшно було їхати в СРСР, але все ж до українців, до «своїх». Розраховував, що пробуде там два­три роки і повернеться назад – не судилося, померли у 1980­му і у 1990­му, так і не побувавши у рідному селі Бігалях. Дідусь перед від’їздом з батьківщини навіть залишив гроші полякові, аби той доглядав пилораму (тартак) в лісі, який дідусь прикупив перед війною. Їхали поїздом через Раву­Руську до Радянської України (документи оформили у селище Борщовичі на Львівщині, але, як казав дідусь, «п’яна советська залізниця» все переплутала і завезла в містечко Борщів на Тернопільщині – мовляв, «похожие названия»).

Серед іншого пам’ять мого батька зафіксувала вшанування його діда (мого прадіда) ­ коли ставили пам’ятник на дідовій могилі в 1938 році. Батько, тоді 10­річний хлопчик, зробив помилку, коли вибивав напис на кам’яному надмогильному пам’ятнику (хрест з білого пісковику). Батько вибив «Тут спочває…» замість «Тут спочиває…»: пропустив літеру «и».

Завдяки цій помилці на сільському цвинтарі, що розкинувся в ліску коло дороги, неподалік сільської церкви, ми знайшли згадану могилку. Загалом могил з родини Соколовських українською мовою було кілька. Українських могил було більшість, що свідчило, що Бігалі були­таки українськими. Причому давно – щонайменше кілька століть. Ця перша моя поїздка до батьківського села відбулася у 1988 році, ще за часів СРСР, коли вже дід Іван із 34­річним сином (тобто мною) і 10­річним онуком Олегом, моїм сином, поїхали до села Бігалів вперше після виселення в 1945 році.

По дорозі до Бігалів зупинилися, щоб у перехожого, чоловіка років 60­ти, перепитати дорогу. У відповідь на запитання мого батька польською мовою чоловік відповів місцевою українською говіркою. Українець!

Після відвідин цвинтаря заїхали до костьолу, у який перетворена наша греко­католицька церква. Потім поїхали у село. Батько показав, де була їхня хата, яку спалили поляки в 45­му році, відразу після виїзду родини Федора Соколов­ського.

Вдруге на цвинтарі у Бігалях я побував через десять років, навесні 1998­го, з дружиною Лідою. Тоді працював у Києві, в Міністерстві закордонних справ України, начальником управління міжнародного економічного і наукового співробітництва.

Знайшли могилу з татовою помилкою. Але помітили, що написи на пам’ятниках нашої родини були пошкоджені ­ побиті! Промайнула думка, що йдеться щонайменше про неповагу до українців (і похоронених, і живих). Йдеться про нашу пам’ять, історію! Це не вкладалося у дух добросусідства, яке розбудовували президент України Кучма і президент Польщі Кваснєвський. Про це навіть розказав послу Польщі в Україні, з яким підтримував добрі стосунки. Він пояснив все побутовими причинами.

Втретє я побував у Бігалях щойно, тобто у вересні 2013 року, з генералом Віктором Гвоздем, колишнім (при українському президенті Ющенку) начальником військової розвідки України. Його батько походив з сусіднього (від Бігалів) села Щуткова. Там знайшли двох літніх дядьків, які пам’ятають і Гвоздевого діда­столяра, і тата. Вони показали, де була хата «Гвоздиків» ­ так називали родину Гвоздів. Також розповіли, що коли закладали Гвоздикам фундамент, знайшли пляшку із запискою, яка свідчила, що хата збудована на місці старої хати… Соколовського. На Щутківському цвинтарі багато пам’ятників з українськими написами, щонайменше п’ять­сім могил Соколовських.

Далі заїхали на сільський цвинтар. І ось тут я пережив шок! По­перше, не знайшов могили мого прадіда і взагалі українських могил (є пам’ятник Соколовським ­ полякам). На місці колишніх українських захоронень ­ свіжі могили померлих поляків. По­друге, кілька давніх українських надмогильних хрестів поставлено коло огорожі і не зрозуміло, з яких вони могил, – написи збито.

Цвинтар впорядкований, тут багато польських дорогих гранітних пам’ятників. Складається враження, що на цьому кладовищі ніколи й не було українських поховань. Тільки польські. Але це ж Бігалі, українське село! Принаймні до виселення звідти українців, поза їх волею, у 40­х роках минулого століття. А значить, і ховали наших людей там століттями.

Виникають запитання до поляків. Зокрема, чи випадково у 1998 році надмогильні хрести моєї української родини були побиті? Чи це була підготовка до того, щоб українські хрести згодом викинути з цвинтаря як пошкоджені? Невже політики, що опікуються Бігалями, не розуміють, що нищити могили щонайменше не по­християнськи, і цим лише сприяють тим, хто приніс на наші землі ворожнечу між українцями і поляками ­ адже до 1937­го наші люди жили дружно? Чи тепер українці мають нищити старі польські поховання на Волині, Львівщині, Івано­Франківщині, Тернопільщині, Харківщині та інших українських землях? Свідки тих захоронень скоро повністю відійдуть в інший світ. І ніщо нікому не нагадуватиме про те, що села в Надсянні були здебільшого українськими – нема могил, не було тут і українців! Ніщо більше не тягнутиме і мене в Бігалі. Невже ви, поляки, щиро вірите в те, що, руйнуючи українські могили, стверджуєте себе європейцями? Наступними, тре­ба думати, будуть німці, яких багато було у Східній Пруссії, котра сьогодні належить Польщі. Чи страшно воювати з німецькими могилами, а з українськими можна?

Водночас маю багато запитань і до української сторони. Насамперед – до себе. Чому ми, нащадки переселенців, так рідко відвідували батьківщини наших предків і таким чином створили юридичну підставу для ліквідації українських могил? Ми себе не поважаємо і хочемо, аби хтось за нас оберігав нашу історію? Що робить наша влада? Чи тепер там нема українців взагалі? Чому на Волині, Львівщині чи ще де­небудь в Україні і в Польщі, поряд з польськими «вони загинули від УПА» не встановлено українських пам’ятників на кшталт «вони загинули від АК»?

Список таких «чому» можна продовжувати. Але все зводиться до одного: треба себе поважати і шанувати. Тоді цього можна вимагати від сусідів!

Advertisements