Бойківська трагедія
Богдан Скаврон

Досі жоден уряд не вибачився за примусове виселення тисяч людей, які одного дня втратили те, що від народження має кожна людина — свою батьківщину. Дотепер жертви невизнаної та малодослідженої депортації не отримали ні морального, ні матеріального відшкодування. Єдина розрада для переселенців – спогади, які донедавна передавалися тільки в родині та між найближчими приятелями. У родинних альбомах вони дбайливо зберігали світлини, зроблені вдома: милі серцю краєвиди покинутої батьківщини, зафіксовані миті старосвітського життя, рідні люди в традиційних костюмах.

«Ці люди були безборонними, як ось такі старі фотографії, їх можна було виселяти, роз’єднавши родини, переміщати з одного кінця країни в інший – наче світлину з одного альбому до іншого», – зауважує етнограф і журналістНаталя Кляшторна, яка понад 10 років спілкувалася з переселенцями та їх нащадками і по крихтах збирала інформацію про виселених у 1951 році українців із Західної Бойківщини. Цього року вийшла у світ збірка «Розсіяні в степах. Фотоматеріали з життя західних бойків на рідних землях та після переселення» (упорядник Наталя Кляшторна, художнє оформлення – Юрій Фреїв), в якій вміщено 350 світлин, упорядкованих у хронологічному порядку, що показують життя переселенців у динаміці – спершу на рідних землях, а потім у місцях їх теперішнього за мешкання. За кожною з цих фотографій – своя драматична історія, своя невеличка бойківська трагедія.

…Упродовж червня-листопада 1951 року кілька десятків сіл Стрілківського, Нижньо-Устрицького та Хирівського районів Дрогобицької області УРСР стали частиною польської території. Натомість рівна за площею територія (480 кв. км.) Люблінського воєводства з містечками Белз та Кристинопіль (тепер – Червоноград) перейшла до Радянського Союзу. Мирний обмін територіями призвів до однієї з найбільших змін кордонів у повоєнній Європі.

Таку територіальну рокировку тоді пояснювали економічними інтересами двох держав: мовляв, СРСР потребує вугілля, а Польщі треба нафти. І було байдуже, що території, призначені для обміну, доволі густо заселені – у бойківських селах на польському пограниччі проживало близько 30 тисяч українців, а з території вугільного басейну восени 1951 року довелося відселяти понад 14 тисяч громадян Польщі (цікаво, що перед тим, у 1945-1947 роках звідти виселили українців).

  Центральна частина села Хревть над рікою Сян, в центрі – обриси церкви св. Параскеви, 1930-ті роки. На цьому місці тепер найбільше в Польщі штучнеСолинське водосховище.

Поляки зі смутком покидали віддавна обжиті землі. Українці так само зі сльозами на очах прощалися з рідними горами та долинами, які залишалися по той бік кордону. Бойків, які населяли прикордонні гірські села, чекали колгоспи південно-східної України (до Кристинополя та Белза їх не переселяли, зрозуміло чому – туди мали прибути люди зі Сходу).

На вантажівку можна було вмістити небагато речей. Хатні меблі й аграрний реманент виселенці мусили покидати разом із недавно побіленими хатами та засадженими городами. Лише корівка — єдина годувальниця для горян — мандрувала разом із ними у далекі, невідомі степи.

Свідки тієї депортації пригадують, що під час примусового переселення біля покинутих домівок часто чулися плачі та голосіння. На шляху до залізничної станції ґазди, обхопивши голову руками, затуманеними очима дивилися, як зникає в дорожній куряві їхнє майно та їхня батьківщина, яка враз стала для них дуже малою.

  Молодь села Лип’я, позаду сільська церква, 1930-ті роки

“Про те, що нас будуть переселяти, влада попередила так: буде обмін територіями, і ми всі мусимо звідси виїхати, – пригадував у розмові з журналістом «Z» колишній мешканець села Лип’я Михайло Лаврінок, який тепер живе у місті Долині на Івано-Франківщині. – Людей з нашого села вивозили за три заходи. Нашу сім’ю виселили в першу чергу, на початку червня. Підігнали до хати вантажний ЗІС-5. Але скільки можна було взяти на одну машину? Все габаритне, що було на господарстві, – січкарню, млинок, щоб віяти овес, жорна, меблі — довелося залишати. Корову брали обов’язково, бо то – кормилиця. Була у нас повна пивниця картоплі, а взяли 2-3 мішки”.

У ті сталінські часи мало хто зі селян наважувався суперечити наказові радянської влади. І в селі Лип’я, і в довколишніх селах після війни люди вже пережили політичні депортації: вивозили до Сибіру сім’ї тих, хто вважався куркулем або сприяв діяльності українських партизанів, які діяли в тутешніх лісах. Тому цю останню висилку сприймали як невідворотну долю. Одиниці наважувалися на непокору. Дружина пана Михайла, Ольга Лаврінок (у дівоцтві – Рапач), виселена з Михновця, у розмові з журналістом “Z” згадувала, що був у їхньому селі такий, що захотів залишитися і втік. “Він після війни був контужений трохи, його потім по лісах шукали, – згадувала жінка. – Аж під осінь того втікача зловили і переслали туди, куди й усіх наших вивезли”.

До місць нового проживання мешканців гірських сіл вивозили товарними вагонами разом із худобою, зі скромними пожитками у валізах. У колгоспах Одеської, Херсонської, Миколаївської та Сталінської (тепер — Донецької) областей молодих переселенців об’єднували в будівельні бригади, і вони самі ставили хати собі та своїм односельцям. Звиклі до роботи з деревом горяни почувалися в степу безпорадно.

   Родина Ковалів, виселенців із села Літовищі, у Дудчанах на Херсонщині, 1951

“Не мали з чого будувати і робили такі “лампаші” – великі брикети зі соломи та глини, – пригадував Михайло Лаврінок. – Червону землю привозили на фірах, в бочках — воду, висипали і по тому ходили волами і місили з соломою. Ті “лампаші”, поки сирі, то були такими важкими, що насилу одна людина піднімала. Сушили їх на сонці, до 40 градусів була температура. Наша худоба незвикла була до такого клімату, скотина сліпла, плакала від тої жари”.

  Музиканти з Чорної в Тельмановому на Донеччині, 1958

Марія Танчак-Андраш, яку ще дитиною вивезли з того ж таки села Лип’я, розповіла, що її сім’ю, поки будувалися ті мазанки-землянки, підселили до місцевої господині, яка вділила для шести осіб якусь комірчину в своєму скромному будиночку. “Були такі, що не мали де жити і на початку робили собі шалаш із гілок у саду і до осені під тим навісом ночували”, – пригадувала жінка.

“У тих степах ми хліб навчилися пекти на соломі, – згадував 79-річний Михайло Лаврінок. – Не було ні дров, ні хмизу, то ми сушили коров’ячий гній зі соломою і пекли хліб на тому. А ще кукурудзяне бадилля палили”.

   Вертеп у Кривому Озері (Миколаївщина) за участю нащадків виселенців із селаСкородного, 1980

…Серед переселенців найбільше поталанило родинам нафтовиків, які працювали на промислах біля села Чорна. Їхня мандрівка закінчилася недалеко від рідних земель — фахівців селили біля нафтових родовищ Борислава, Долини, Надвірної. У ландшафтах, близьких до рідного, їм легше було переживати втрачену батьківщину. Потрохи вони збирали довкола себе родину, розсіяну у степах України. “Скільки би там не звикали в тих степах, нас все одно тягнуло в гори, ближче до рідних земель”, – говорила Ольга Лаврінок-Рапач.

Але повернутися в омріяні гори бойкам-колгоспникам було непросто. Сувора радянська паспортна система робила з тодішніх селян фактичних кріпаків. Легально покинути “колгоспний рай” міг лише дехто з молоді. Скажімо, Михайло Лаврінок зголосився за комсомольською путівкою на Донбас. Отримав для цього тримісячний паспорт, але натомість поїхав до родичів у Долину і там замельдувався. Його майбутня дружина Ольга Рапач після закінчення школи в селі Новопавлівка Одеської області отримала можливість поїхати поступати у Львів до інституту. Вона скористалася нагодою і знову ж таки опинилася в своєї долинської родини.

“У нашому селі багато працювали на нафті, то їх вивозили на нафтові промисли, – пригадувала колишня мешканка Чорної 80-річна Анна Гошилик (Вельчус). – Тато так само до війни мав пару коней і возив мазуту в бочках до Устерік. Але в війну він помер в Освенцімі. І нас як колгоспників виселили до Донецької області. Вже звідти ми переїхали спочатку доБиткова, а відтак до Долини. Родичі писали, що тут трохи легше жити”.

Щоби переселенців не тікали з колгоспів масово, на перонах залізничних станцій, як пригадують очевидці, чергував партійний актив і міліція, а в касах вокзалу було заборонено продавати квитки на львівський напрямок. Марія Танчак-Андраш розповіла, що співчутлива касирка порадила її сім’ї поїхати в бік Первомайська, а вже там пересісти на якийсь львівський потяг. Але навіть після таких хитрощів під час зупинок поїзда діти про всяк випадок ховалися і не виглядали у вікна.

“Там, де наша хата була, тепер костел стоїть, – розповідала Марія Танчак. – Ми жили в самому центрі села, на підвищеному такому місці, називалося «На Горбку». Дотепер біля костелу залишки господарських споруд залишилися”.

На рідні землі бойки тепер їздять як туристи. Кажуть, тепер там здебільшого страшна пустка. На цвинтарях вціліли лише окремі кам’яні хрести. Старі дерев’яні хати розсипалися чи згоріли.

“У Лип’ї церква була дерев’яна, то вона так само згоріла: поляки кажуть, що якісь дві “цурки” (дівчини) зайшли, свічки запалили, і сталася пожежа, – каже пані Марія. – Дотепер залишилася тільки одна стіна від мурованої дзвіниці”.

Михайло Лаврінок каже, що його рідне село і раніше було невелике – “нумерів на сто двадцять”. А тепер тут взагалі мало хто живе. “Може сімей десять поляків приїхало, поселилися в кращих хатах, а гірші — порозбирали, попалили”, – розказував він.

   Члени Івано-Франківського обласного товариства «Бойківщина» в Устріках-Долішніх перед дзвіницею, 2002

Вигнанці не надто сподіваються на матеріальні відшкодування за втрачене майно. Хоча, кажуть, в архівах збереглися описи особистого майна, залишеного в Польщі. Але в ті колгоспні часи ніхто не наважувався заявляти про великі статки, інакше — розкуркулять і вишлють у набагато дальші місця, ніж українські степи.

Світлини зі збірки “Розсіяні в степах” та з родинних архівів.

Advertisements