http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/apvvi/2011_22/sambor.pdf

УДК 94 (477.8):94 (438) «1944/1946»

СПІВПРАЦЯ ПОЛЯКІВ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ З РАДЯНСЬКИМИ КАРАЛЬНО-РЕПРЕСИВНИМИ ОРГАНАМИ (1944–1946 рр.)

У статті висвітлено причини та особливості співпраці поляків з радянськими карально- репресивними органами на території Західної України в 1944–1946 рр. Проаналізовано діяльність винищувальних батальйонів та інших воєнізованих формувань в контексті боротьби органів НКВС і НКВД з українським національно-визвольним рухом.

Постановка проблеми. Відновлення радянської влади в Україні на завершальному етапі Другої світової війни супроводжувалось поступовим налагодженням функціонування тоталітарного режиму на місяцях. Методи, які використовувала радянська карально- репресивна система в цей час не були чимось новим у порівнянні з довоєнними роками. Органи НКВС активно залучали до співпраці місцеве населення. Значного поширення це явище набуло в Західній Україні, оскільки саме цей регіон був найбільш проблемним з точки зору міжнаціональної ворожнечі й де також мала місце збройна боротьба Української повстанської армії проти більшовиків. Граючи на національних почуттях, а також шляхом залякування й шантажу радянська влада активно залучала поляків, українців та інші національності до співпраці з метою посилення конфронтації між ними, а також використання її в цілях ліквідації осередку українського підпілля в Західній Україні.

Радянські керівні органи добре розуміли і усвідомлювали суть національного питання, яке активно намагались використовувати з метою утвердження тоталітарної влади. В радянській історіографії ця проблематика замовчувалась, а дослідники акцентували увагу здебільшого на соціальних чинниках співпраці. На сучасному етапі вище вказані проблеми знайшли відображення в працях І. Біласа, Х. Кульгавець, О. Сущук, С. Ткачова і т.д. Проте в українській історіографії дана тематика залишається ще недостатньо дослідженою, але безумовно є важливою і актуальною в контексті дослідження польсько-українських відносин.

Метою даної статті є висвітлення й аналіз особливостей та причин співпраці поляків з радянськими карально-репресивними органами.

Виклад основного матеріалу. Радянське партійне керівництво не нехтувало будь-якими засобами в досягненні своїх цілей. З числа місцевого населення, що перебувало на

легальному становищі радянська влада розширювала агентурну мережу, формувала винищувальні батальйони (ВБ), групи охорони громадського порядку, групи сприяння тощо [10, с. 367]. Очолювали винищувальні батальйони здебільшого офіцери НКВС, тоді як групами сприяння керували дільничні міліціонери [17, с. 136]. Найактивніше до співпраці залучалось лояльно налаштоване польське населення. На початках саме воно склало основу вище перелічених формувань. До прикладу створений в Підгаєцькому районі Тернопільської області винищувальний батальйон станом на 19 грудня 1944 р. налічував 180 бійців, з яких 127 осіб були поляками [3, арк. 44].

Значна частина поляків добровільно входила до складу винищувальних батальйонів. Як свідчать джерела: «По приході більшовиків поляки зразу пішли на їх услуги. В деяких місцях Коломийщини поляки витали більшовиків промовами і вінками (Гвіздець, Коломия). В Пістині, Косові виходили польські делегати, які витали більшовиків, приносили їм тютюн, горілку…» [8, арк.50]. З приходом радянських військ до Підгаєцького району Тернопільської області в липні 1944 р. польське село Пановичі «…стало більшовицьким центром, з якого йшли часті наскоки на сусідні українські села, щоб їх грабувати, вивозити населення на Сибір та нищити український самостійницький елемент…» [15, с. 33]. Завдяки діям сотень УПА «Сірі Вовки» та «Орли» під командуванням командира «Бистрого» 16 серпня 1944 р. в Пановичах було розігнано винищувальний батальйон, внаслідок чого вбито 60 бійців (згідно радянських даних вбито 18 осіб, поранено – 17) [22, s. 108]. Цікавим є те, що сотенний, а згодом курінний УПА «Бистрий» був завербований радянськими спецслужбами (очевидно після того як потрапив у полон взимку 1945 р.) [15, c. 46]. Відомо, що в березні 1945 р. управлінням НКВС Тернопільської області з колишніх вояків УПА була створена спецгрупа, яку й очолив «Бистрий» [11, с. 4–5].

Наведені факти підтверджують намагання НКВС ширше залучати місцеве населення до співпраці. Якщо більшість українців не підтримували радянську владу й активно допомагали повстанським загонам, то з боку польського населення такі дії були зовсім протилежними. Зокрема обкомом КП(б)У Тернопільської області відмічалось, що «польське населення вороже налаштовано до організації УПА й переважна більшість надає нам посильні послуги» [9, арк. 73]. В грудні 1944 р. секретар Львівського обкому КП(б)У І. Грушецький повідомляв М. Хрущова про збільшення кількості випадків, коли «місцеве населення починає активно допомагати органам радянської влади в проведенні боротьби проти банд українсько- німецьких націоналістів…об’єднавшись навколо винищувальних батальйонів і груп сприяння» [9, арк. 101–102]. В Рокитнівському районі Рівненської області група поляків, які не підлягали призову до армії (працівники залізниці, склозаводу та інших підприємств) прийшли в райком партії з проханням зарахувати їх до винищувального батальйону, «щоб вони могли боротись з посібниками гітлерівців – українськими націоналістами-бульбівцями» [7, арк. 24]. В місті Шумську Тернопільської області польські націоналісти, скориставшись слабкою підготовкою партійних радянських працівників, зуміли переконати їх в тому, що все українське населення є бандерівцями. Цим самим їм вдалося домогтися того, що в апарат районних організацій були набрані переважно поляки [7, арк. 43]. Не поодинокими були й випадки коли радянське керівництво свідомо намагалось формувати місцеві органи влади з поляків, залучати їх до виконання робіт по контролю з виконання державних поставок, проведенню політмасової роботи серед населення тощо [6, арк. 56, 93 зв].

Фактично на завершальній стадії війни польські підпільники ще вірили в те, що західноукраїнські землі відійдуть до Польщі, а тому й намагалися сконцентрувати місцеву владу в своїх руках. При цьому співпраця з більшовиками розглядалася не лише як засіб помсти українцям за конфлікти попередніх років, а також як можливість зменшення їх питомої ваги в даному регіоні. На думку українського дослідника С. Ткачова як польська так і радянська сторони розуміли, що така співпраця є тимчасовою і компромісною, спричиненою реальними обставинами [18, с. 137].

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ВІТЧИЗНЯНОЇ ТА ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ:

Збірник наукових праць. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету

Випуск 22, 2011

Проголошення Люблінської угоди про взаємний обмін українським і польським населенням між СРСР і Польщею від 9 вересня 1944 р. змусило радянське керівництво переглянути свої відносини з поляками. Розуміючи тимчасовість співпраці з останніми, і до того ж єдиними можливими союзниками у боротьбі з УПА, кремлівська верхівка вирішила поступово повернути вектор своєї політики в український бік. Вже наприкінці 1944 р. місцевими партійними органами відмічалось «неправильне» з їх точки зору комплектування ВБ виключно за рахунок поляків [2, арк. 53]. Основний акцент пропонувалося зробити на залученні лояльно налаштованого українського населення [2, арк. 124].

Цьому сприяв початок депортаційної акції, в ході якої відсоткове відношення поляків і українців, які співпрацювали з органами НКВС, зазнало кардинальних змін. Якщо протягом 1944 р. основну масу агентів, доповідачів, бійців ВБ складали поляки, то з початку 1945 р. їх кількість поступово почала зменшуватись.

З метою примусу польського населення до виїзду радянські карально-репресивні органи здійснювали провокації та арешти. Зокрема директор школи з міста Рокитне Рівненської області, полька Кубринович Стефанія Йосифівна в бесіді з вчителькою цієї ж школи – Міллер Ніною, заявила: «Росіяни ненавидять поляків. Військові переодягаються у форму бандитів і ходять по польським селам, де пропонують полякам виїжджати до Польщі, а тому, хто не хоче виїжджати – погрожують вбивством…» [7, арк. 162]. З цією метою органами НКВС та НКВД створювались спеціальні провокативні бойові групи органів внутрішніх справ та держбезпеки, які діяли під виглядом вояків УПА [13, с. 373]. За деякими даними під маскою українських повстанців на Західній Україні діяло 156 спецгруп НКВС [18, с. 103].

Ці та ще чимало інших таких фактів без сумніву доводять намагання з боку НКВС та інших структур посилити ненависть як до українських націоналістів, так і мирного населення. Проте причина, через яку поляки йшли на співпрацю з більшовиками полягала не тільки у польсько-українській ворожнечі попередніх років. Вагому роль відіграв факт переселення в примусовому порядку з давно насиджених місць, адже багато хто не мав бажання їхати до Польщі, де все довелося б починати спочатку. Саме тому вступ до винищувальних батальйонів давав шанс залишитись якщо не на постійно, то хоча б на певний час [18, с. 143–144].

Зі свого боку партійні керівники добре розуміли неприязнь поляків до радянської влади, однак намагались максимально використовувати їх в боротьбі проти українських націоналістів, оскільки останні добре знали місцеві відносини й могли надавати матеріали про повстанський рух. Крім діяльності у винищувальних батальйонах, чимало поляків співпрацювало з органами НКВС в якості доповідачів, в’язничних охоронців тощо. Зокрема в одній розмові між секретарем Городокського райкому КП(б)У Львівської області та селянином, який скаржився на українців, на запитання секретаря про наявність активу з польського населення доповідач відповів: «…ні, але агентуру ми маємо» [9, арк. 35, 37]. Відомо і про такий випадок, коли один поляк розповідав старшині Червоної армії, що всі українці – це бандерівці-бандити. «…Тоді командир розлючений сказав: «То я теж бандит». Полякові сказав обернутись і застрілив його…» [8, арк.52]. По містах радянська влада організовувала польську міліцію (майже відразу реорганізована у винищувальні батальйони), яка займалась активним пошуком членів ОУН та доносила на українців. Тільки в місті Коломия Івано-Франківської області (на той час Станіславської) за доносами поляків було заарештовано директора місцевого театру Когутяка, директора маслосоюзу Кузика, аптекаря Демчука та ін. При чому останнього начебто за використання аптеки для надання допомоги повстанцям [8, арк. 51]. Активно діяв й коломийський винищувальний батальйон, який часто виїздив до сіл (Пилипи, Гуцулівка, Воскресінці), де проводив ревізії в підозрілих хатах та займався арештами [8, арк. 52].

Арештованих винищувальні батальйони звичайно ж передавали до рук НКВС. Проте невдовзі після проведення кількох хвиль арештів, більшовики почали брати поляків до

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ВІТЧИЗНЯНОЇ ТА ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ:

Збірник наукових праць. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету

Випуск 22, 2011

війська. Не бажаючи йти воювати ні до своєї польської, ні до Червоної армії, вони намагались закріпитись в органах радянської влади чи винищувальних батальйонах [19, с. 391]. Цьому сприяло розпорядження НКВС СРСР від 20 жовтня 1944 р. про те що бійців винищувальних батальйонів до армії не мобілізовуватимуть [18, с. 134]. Саме небажання поляків йти на фронт стало ще однією з причин співпраці з радянськими каральними органами.

З метою примусу польського населення до виїзду в рамках переселенської акції НКВС розпочав насильну мобілізацію польського населення до війська. Призову підлягали не тільки чоловіки, але й жінки віком від 20 до 25 років для несення служби в якості медсестер, машиністок, телеграфісток, кухарів і т.д [4, арк. 33]. До прикладу по Тернопільській області планувалося мобілізувати 2495 осіб жіночої статі [4, арк. 37].

В ході мобілізації радянська влада часто зустрічалася з труднощами, пов’язаними як з переховуванням призовників, так і з підривною діяльністю українського і польського підпілля. Зокрема в місті Кременець Тернопільської області радянською розвідкою була розкрита група поляків, яка займались підготовкою терористичних актів проти партійних керівників [4, арк. 45]. Діяльність польських і українських націоналістів, спрямована на зрив мобілізації, сприяла систематичним проявам ухиляння від несення військової служби. В зв’язку з цим чимало поляків поповнювало лави підпільних організацій (в тому числі і УПА), проте значна більшість протягом всього 1944 й значного періоду 1945 рр. продовжувала залишатись головним джерелом поповнення винищувальних батальйонів.

Формування винищувальних батальйонів в основному за рахунок поляків не рідко призводило до проявів мародерства й грабунків спрямованих проти українського населення. Бували й випадки сутичок між бійцями винищувальних батальйонів – українцями й поляками [1, арк. 24].

Свавільні дії, які часто набували кримінального характеру мали місце як в середовищі «стрибків», так і в рядах Червоної армії, що пояснюється поганою організацією, недостатньою увагою військового та місцевого цивільного керівництва, а також мабуть звичайною байдужістю більшовиків до населення. Про це свідчить заява секретаря Станіславського обкому КП(б)У М. Слоня, який повідомляв, що «…в ряді районів області партійно-радянські організації і начальник РВ НКВС не приділяють достатньої уваги керівництву винищувальними батальйонами і бойовими групами самооборони, внаслідок чого в роботі винищувальних батальйонів є серйозні недоліки. Відсутність політичної і виховної роботи серед особового складу винищувальних батальйонів призвела до ряду випадків уходу з зброєю в банди і проявлення мародерства – у Богородчанському, Надвірнянському, Кутському, Обертинському, Косівському та інших районах…» [20, с. 33]. Власне більшість бійців винищувальних батальйонів не мали належної військової підготовки, були слабо дисципліновані. Часто вони використовувались не для виконання першочергових завдань, а для несення служби по охороні приміщень НКВС, райкомів, райвиконкомів тощо [5, арк. 15].

Про свавільні дії бійців винищувальних батальйонів свідчить випадок, який стався 21 березня 1945 р. в селі Струбовиськах на Лемківщині: «…Після бою (з повстанцями – прим.) більшовики, разом із місцевою польською міліцією… вдерлися в село та мстилися на безборонному населенню… Більшовицькі спецвідділи разом із польською міліцією замордували в селі 33 особи, а село спалили…» [14, с. 139]. Відомі й інші, не менш жахливі приклади співпраці поляків з більшовиками та методи якими послуговувалась радянська влада в боротьбі з УПА. Так, зокрема бійці НКВС, які хворіли венеричними захворюваннями, могли отримати право на лікування за рахунок державних коштів лише у випадку, якщо б вони цими хворобами заразили визначену кількість т. зв. «неблагонадьожних» осіб. Під час нападів на українські села поляки створювали умови для фізичного контакту таких бійців з дівчатами і жінками, які були запідозрені в зв’язках з ОУН

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ВІТЧИЗНЯНОЇ ТА ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ:

Збірник наукових праць. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету

Випуск 22, 2011

і УПА [14, с. 165]. Мали місце й випадки, коли радянські агенти, які були прикріплені до польських

терористичних банд в якості дорадників та інструкторів партизанської тактики, намагались штучно викликати епідемії висипного тифу [7, с. 165].

Архівні матеріали свідчать, що поляки часто приходили до представників радянської влади з власною зброєю, тому їх охоче приймали до винищувальних батальйонів. Вони діставали відповідний одяг та оснащення [16, с. 186]. Проте вище описана ситуація (стосовно комплектації й оснащення вояків) була скоріше винятком ніж явищем широко розповсюдженим на всіх західноукраїнських землях. Зокрема в Станіславській області відмічалась слабка бойова підготовка, внаслідок якої серед бійців винищувальних батальйонів були випадки поранень і жертв. Не були повністю укомплектовані й штати особового складу цих одиниць: «Особовий склад, який находиться на казарменному положені, в ряді районів приміщенням, харчуванням і ремонтом одягу та взуття – зовсім не забезпечується – Снятинський, Лисецький, Жовтневий, Перегінський райони. З боку облуправління НКВС відсутній контроль, керівництво і практична допомога в роботі винищувальних батальйонів» [20, с. 33-34]. Радянські органи влади не надавали особливого значення матеріальному забезпеченню винищувальних батальйонів. Нарахування заробітної плати бійцям передбачено не було, а тому одяг, взуття, продукти харчування часто діставались їм після вдалих операцій внаслідок вилучення в повстанців [13, с. 378].

Подібна ситуація спостерігалась й у Тернопільській області, де значна частина вояків не мала зброї й була погано підготовлена, внаслідок чого партійним керівництвом на ім’я М. Хрущова надсилались запити з проханням «…по лінії Наркомата НКВС СРСР надати в розпорядження начальника Тернопільського облуправління НКВС 3-4 тис. гвинтівок для озброєння винищувальних батальйонів і сіл» [9, арк. 75]. Через погане озброєння й низький рівень підготовки винищувальні батальйони в багатьох випадках були небоєздатними, чим користувались загони УПА, в тому числі й для поповнення запасів зброї. В зв’язку з цим в період 1945-1954 рр. (до часу повного розформування ВБ), радянською владою регулярно ініціювалися перевірки особового складу, вживалися заходи щодо підвищення боєздатності цих формувань. Проте коефіцієнт корисної дії винищувальних батальйонів та груп самооборони продовжував залишатись на низькому рівні, а функції, які вони виконували, часто були незначні [17, с. 137-138].

З плином часу та за браком документів дуже важко визначити кількість поляків чи українців, які входили до радянських карально-репресивних органів. Польський дослідник Г. Грицюк стверджує, що станом на початок 1945 р. діяло 212 винищувальних батальйонів із загальною кількістю 23906 осіб та 2336 груп сприяння, які налічували 24025 осіб [22, с. 103]. Український історик І. Цепенда вказує на 23 тисячі поляків, які входили до складу винищувальних батальйонів, ставлячи ці дані під сумнів, адже кількість поляків від початку 1945 р. постійно зменшувалась в зв’язку їх виїздом до Польщі [21, с. 151]. До прикладу за підрахунками С. Ткачова станом на 1 червня 1944 р. в Тернопільській області нараховувався 21 винищувальний батальйон загальною кількістю 1046 осіб. У відсотковому відношенні вони налічували 12% росіян, що становить 125 осіб, 25% українців (263 особи), 59% поляків (617 осіб), 3% євреїв (31 особа) та 10 осіб мордвин і грузинів, що склало відповідно 1% [18, с. 126]. На 1 січня 1945 р. дана картина дещо змінилась. Росіяни становили 5,9% (248 осіб), українці – 36,1% (1530 осіб), поляки – 54,6% (2310 осіб) та 3,4% інших національностей (144 особи) [18, с. 139]. Як видно з наведених даних за сім місяців 1944 р. відбулося значне розширення контингенту винищувальних батальйонів. Беручи до уваги абсолютні цифри стає помітно, що кількість українців збільшилась в 5,8 раз, в той час як поляків – майже в 4 рази, при чому в кількісному відношенні поляки надалі продовжували переважати українців.

Як відомо в ході переселенської акції 1944–1946 рр. з Радянського Союзу до Польщі

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ВІТЧИЗНЯНОЇ ТА ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ:

Збірник наукових праць. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету

Випуск 22, 2011

було виселено близько 800 тисяч поляків, проте далеко не всіх. За підрахунками В. Кубійовича в межах радянської України станом на січень 1959 р. проживало близько 363 тисячі громадян польської національності, з яких на території західних областей – 107 тисяч [12, с. 549]. При цьому можна лише припускати, що певна кількість поляків, яким вдалось закріпитись у винищувальних батальйонах й таким чином уникнути «евакуації» згодом змогли обійняти посади у місцевих органах влади та колгоспах [17, с. 136].

Таким чином, співпраця польського населення з радянськими карально-репресивними органами була взаємовигідною з обох сторін. Входження поляків до винищувальних батальйонів та інших формувань було обумовлене кількома факторами: по-перше, бажанням помсти українському населенню, по-друге – намаганням уникнути переселення до Польщі і по-третє – ухилитись від мобілізації до війська. Зі свого боку органи НКВС та НКВД заручались підтримкою місцевого населення лише з метою ліквідації українського національно-визвольного руху.

Джерела та література

1. Державний архів Тернопільської області (далі – ДАТО). – Ф. П-1. – Оп. 1. – Спр. 87. – 57 арк.

2. ДАТО. – Ф. П-1. – Оп. 1. – Спр. 105. – 126 арк. 3. ДАТО. – Ф. П-1. – Оп. 1. – Спр. 106. – 62 арк. 4. ДАТО. – Ф. П-1. – Оп. 1. – Спр. 111. – 80 арк. 5. ДАТО. – Ф. П-21. – Оп. 1. – Спр. 9. – 210 арк. 6. ДАТО. – Ф. П-25. – Оп. 1. – Спр. 6. – 95 арк.

7. Центральний Державний Архів Громадських Обєднань України (далі – ЦДАГОУ). – Ф.1. – Оп. 23. – Спр. 892. – 195 арк.

8. ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп. 23. – Спр. 926. – 209 арк. 9. ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп. 23. – Спр. 929. – 139 арк. 10. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953 : Суспільно-політичний та

історико-правовий аналіз: у 2 кн. / Іван Білас. – К. : Либідь – Військо України, 1994. –

Кн.1. – 432 с. 11. Білас І. Під видом бандитів УПА / Іван Білас. – Трускавець : Національна школа, 1992. –

15 с. 12. Кубійович В. Національний склад населення радянської України в світлі совєтських

переписів (З 17. 12. 1926 і 15. 1. 1959) / Володимир Кубійович // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. Том СLXIX : збірник на пошану Зенона Кузелі / за ред. Володимира Янева. – Париж – Нью-Йорк – Мюнхен – Торонто – Сідней, 1962. – С. 538- 553

13. Кульгавець Х. Ю. Винищувальні батальйони та групи охорони громадського порядку у боротьбі із націоналістичним підпіллям у західних областях УРСР (1944– 1950 рр.) [Електронний ресурс] / Христина Юріївна Кульгавець // Форум права. – 2009. – No 3. – С. 273–382. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2009- 3/09kxuzou.pdf

14. Літопис Української Повстанської Армії: в 46 т. Медична опіка в УПА / ред. М. Ріпецький. – Т. 23. – Торонто-Львів : Видавництво Літопис УПА, 1992. – 477 с.

15. Літопис Української Повстанської Армії: в 46 т. Третя Подільська воєнна округа «Лисоня» : документи й матеріали. / ред. Є. Штендера. – Т. 12. – Торонто : Видавництво Літопис УПА, 1989. – 352 с.

16. Сивіцький М. Історія польсько-українських конфліктів: в 3 т. / Микола Сивіцький. – К. : Вид-во імені Олени Теліги, 2005. –Т.3. – 432 с.

17. Сущук О. П. Використання винищувальних батальйонів радянськими карально- репресивними органами у боротьбі з ОУН та УПА на Волині (1944-1953) / Олена

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ВІТЧИЗНЯНОЇ ТА ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ:

Збірник наукових праць. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету

Випуск 22, 2011

Петрівна Сущук // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. Вип. 13. – Рівне : Рівненський державний гуманітарний університет, 2008. – С. 135-139.

18. Ткачов С. Польсько-український трансфер населення. 1944 – 1946 рр. Виселення поляків з Тернопілля // Сергій Ткачов. – Тернопіль : Підручники і посібники, 1997. – 216 с.

19. Український національно-визвольний рух на Прикарпатті в ХХ столітті : документи і матеріали: у 2 т. / відп. ред. М.Кугутяк. – Т. 2, кн. 1. (1939 – 1945). – Івано-Франківськ : КПФ «ЛІК», 2009. – 600 с.

20. Український національно-визвольний рух на Прикарпатті в ХХ столітті : документи і матеріали: у 2 т. / відп. ред. М.Кугутяк. – Т. 2, кн. 2. (1945 – 1946). – Івано-Франківськ : КПФ «ЛІК», 2010. – 696 с.

21. Цепенда І. Українсько-польські відносини 40–50-х років ХХ століття : етнополітичний аналіз / Ігор Цепенда. – К., 2009. – 387 с.

22. Gryciuk G. Akcje UPA przeciwko Polakom po ponownym zajeciu Wolynia i Galicji Wschodniej przez Armije Czerwona w 1944 roku / Grzegorz Gryciuk // Antypolska akcja OUN – UPA. 1943 – 1944. Fakty i interpretacje / Redakcja naukowa Grzegorz Motyka i Dariusz Libionka. – Warszawa, 2002. – S. 101-117.

Advertisements