Позначки


Автор:

Шумний Володимир Павлович,

с. Михайло-Ларине,

Жовтневого району,

Миколаївської області, 57222.

Родина Івана Васильовича Лисиганича, дочка Єва, внучка Ярослава, правнуки Володимир і Роман.

Родина Івана Васильовича Лисиганича, дочка Єва, внучка Ярослава,
правнуки Володимир і Роман.

Мені вже скоро 60 і я завжди був впевнений в тому, що народився в селі Хревть Нижньо-Устріцького району Дрогобицької області. Ясність у цьому питанні внесла Ярослава Іванівна Ковбоша, з якою проживаємо на одній вулиці. Одного разу вона сказала: «А я ж тебе бавила, коли ми жили в Вільховцях.». «Як? Я – з Хревті!» «В Хревті то була сільрада, а ми – з Вільховця». Продовжилася розмова уже у Славки дома. Розповідь була сповнена великою радістю і невимовною тугою за рідним краєм.

Спогади захопили мене. Так мені стало шкода цих людей – рідних Славки, скільки несправедливості і горя випало на їх долю, що вирішив написати про них. Але для початку трохи про свою родину. До славнозвісного 1951 року мешкали ми на правому березі річки Сян, а коли вона стала кордоном, то нам веліли переселитися в сусіднє село Вільховець. Так ось саме тоді нашу сім’ю, яка налічувала 10 чоловік, до того часу поки ми побудуємо власне житло, прихистила родина Лисиганича Івана Васильовича. І стало в його «будинку-рукавичці» проживати 16 чоловік. А місцевість ця була досить відома, про неї згадують ще й досі, коли говорять про спілкування між жителями Райського і Вільховця, і називалася Маговкою, «йти на Маговку». Чому така назва, і що означає це слово невідомо. Внучка Івана Васильовича Ярослава згадує: «Я добре пам’ятаю той день, коли в хату занесли багато вівсяної соломи. Мене, малу, щоб не плуталась під ногами, закинули на піч, звідки я і споглядала за всіма. Зайшло багато людей, дітей, які спали на тій соломі рядами. Було дуже весело!» Господар будинку на той час, як кажуть, де тільки не був. По-перше, від природи був дуже розумним. Будучи неписьменним знав німецьку мову. А ще, як і всі бойки, був просто роботящою людиною. Тому у 1925 році, щоб якось поліпшити матеріальний стан сім’ї подався до Америки. Любив розповідати, як це було просто: «З Нижніх Устрік потягом до океану, а там на пароплав – і ось Америка!» Але на чужині дуже сумував за ріднею, за Вільховцем, тому через два роки повертається. Але зароблених грошей було замало, щоб купити той шмат землі, що планував. І знову потягом до океану, на пароплав, що вдруге доставив його до Америки. На цей час перебування в Новому Світі було більш тривалим. Працюючи в копальні гірником, по-іншому сприймає навколишній світ, переосмислює своє ставлення до життя і приходить до висновку, що найкраще буде для сім’ї – це забрати їх сюди, в «країну необмежених можливостей», готує документи, купує усім достойний одяг і повертається за сім’єю до Вільховця.

Але… Спрацювала споконвічна ієрархія міжсімейних відносин. Діти, навіть будучи дорослими, продовжують слухати своїх батьків, а батько Івана радив і одночасно велів: «Ти маєш гроші – купи землю, станеш ґаздою на своїй землі, серед своїх людей.»

На зароблені гроші було куплено 14,5 моргів землі, а гарний американський одяг зносився у Вільховцях. Папери на виїзд, «які були такі великі, як стіл», були надійно заховані. Пізніше вони могли б бути причиною великих неприємностей у житті родини Лисиганичів. Йдеться про нові часи, про так званий «совєцький» період в історії Західної України і, зокрема, Нижньо-Устрікщини. Коли куплена земля стала колгоспною, а ти з ґазди мав перетворитися на батрака колгоспу і працювати на своїй землі задарма. Більше того, бути ще вдячним товаришу Сталіну, що живеш вільний і щасливий у великій державі, а на варті твого спокою, стоять доблесні радянські воїни в особі НКВД.

А це вже в повній мірі відчула на собі Єва – наймолодша дочка, яка, на свою біду, покохала місцевого парубка, однофамільця Лисиганича Івана Петровича. Думали про весілля. Але Іван, окрім того, що був гарним нареченим, був і патріотом рідної землі. Просто так споглядати і бути вдячним за те, що діється довкола, він не міг. Побачення стали таємними, потім зовсім неможливими. Іван перейшов на нелегальне становище. Деякі вільховчани говорять, що Єва носила продукти до лісу. А Ярослава згадує слова діда, які він говорив по приїзді з Америки: «Ми, українці, – люди хороші, боголюбні і надзвичайно роботящі, але маємо один ганж – немає серед нас єдности. Навіть цигани більш один за одного».

Хтось із односельців доніс на Єву. І почалися її поневіряння. Допити, приниження, всілякі залякування. Зухвалості і хамству не було меж. Намагалися вивідати будь-які відомості про перебування Івана. «Не хочеш по доброму, будемо здирати шкіру. Почнемо з пальців ніг, а закінчимо шкірою голови». Або ще «Запроторимо до білих ведмедів, звідти не повертаються». І коли в 1951 році жителів Вільховця переселяли на Миколаївщину, Єва, у якої на руках уже була донька Славка, була впевнена, що везуть її саме туди, до білих ведмедів. На щастя, нічого не пронюхали НКВДисти про папери на виїзд до Америки. А то не минути діду Івану клейма американського шпигуна, а тоді ГУЛАГ був би йому забезпеченим.

І ось він тут, під пекучим південним сонцем. Досить непримиренний до дійсності і не приховує цього. Ігнорує вибори до радянських органів влади. Постійно докоряє собі, що допустився великої помилки, коли купив землю, яку втратив назавжди. А міг би виїхати з сім’єю до Америки, в найблагополучнішу державу світу, де гарантуються громадянські права і недоторканність власності. А що він має зараз? Розтоптану людську гідність, безправне становище і ніякої перспективи на краще життя в майбутньому. Діду Івану було найважче, бо він пізнав інше життя, а те, що мав зараз сприймав як наругу для себе і своєї сім’ї.

Зараз він «спочиває» разом з дружиною на місцевому цвинтарі. Єва весь час жила з дочкою, допомагала їй в усьому. Були в її житті деякі проблиски, коли радість охоплювала душу і заспокоювала серце. Це коли дочка вийшла заміж, народила двох внуків – Володю і Романа. Розшукав її наречений Іван, правда дочці було вже 18, та і сам він був одружений. Погостювавши трохи поїхав на свою Івано-Франківщину. В 1974 році прийшла звістка, що він помер.

Перипетії з землею мають своє продовження і тут. На цей раз із присадибною ділянкою коло хати. І треба ж було місцевим чиновникам «для компактності» звести на її городі чотирьохповерховий будинок! І тепер, замість того, щоб виростити собі якусь картоплину, має милуватися цим «місцевим хмарочосом». Але Славка, така ж добра і чуйна до людей як і її дід Іван. Коли в будинку зникає вода, то його мешканці з відрами прямують до неї в двір, там є колодязь і господиня усіх радо зустрічає.

Любить згадувати рідний край. Радіє, що внуки теж цікавляться історією роду. А коли я їй сказав, що маю відомості, що у Вільховцях вціліла одна хата, в якій проживає лісник, і знаходиться вона на Маговці, де гостинно приймали усіх подорожніх і де квартирувала сім’я Шумних, у Ярослави із грудей вирвався стогін. «Як мені кортить побувати вдома. Я усе помню!».

Із свого боку я їй пообіцяв, що, якщо мені вдасться побувати вдома у Вільховцях, я неодмінно побуваю на Маговці.

І хоча я однорічний нічого не пам’ятаю, бо і народився вже в нашій новозбудованій хаті, я вдячний за гостинність і чуйність діда Івана, а зараз цю вдячність висловлюю його внучці – Ярославі.

Advertisements