Теги


«Книжкове просвітництво у Стародавній Русі».

 «І до книг Ярослав мав нахил, читаючи їх часто вдень і вночі. І зібрав він писців многих, і перекладали вони з гречизни на слов’янську мову і письмо святеє, і списали багато книг. Отець бо його Володимир землю зорав і розм’якшив, себто хрещенням просвітив, а сей великий князь Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаєм, учення приймаючи книжнеє».

Так переповідає нам про діяння в галузі книжкового просвітництва князя Ярослава століттям пізніше літописець Нестор у «Повісті минулих літ». Відомо, що при Софії Київській за часів Ярослава вже діяла школа, де не лише переписувалися книги, але й навчалися філософії, риториці, географії та іншим наукам того часу. І досі історики і археологи шукають бібліотеку Ярослава Мудрого, яку нібито було сховано у київських підземеллях перед тим, як татаро-монгольське військо спалило Київ у 1240 році. Про наукову діяльність, яку монахи проводили у так званому Києво-Софіївському скриптіоні від початку ХІ ст. свідчить чималий список трактатів і літописів того часу.

Повчання збагачене народною образністю виокремилося на Русі в ориґінальний жанр давньоукраїнської літератури. Князь Святослав Ярославич у 1073 році створив знаменитий «Ізборник», присвячений проблемі, «яко подобає людині бути». Перу князя Володимира Мономаха, онука Ярослава Мудрого належить «Повчання дітям». Точної дати написання не встановлено, ймовірно 1117 рік. Дійшла вона до нас у Лаврентіївському списку «Повісті минулих літ» від 1377 року. Головна ідея «Повчання дітям» — дотримання дітьми моральних настанов. Без цього князь Володимир не бачив продовження Русі і життя українського люду.

 

«…Не дайте сильним губити людину. Хто б не був, правий чи винний перед вами, не вбивайте i не велiть убивати його; якщо i завинив хто в смертi, не губіть християнської душі. Якщо ж вам доведеться цілувати хрест перед братами своїми або перед будь-ким, то перше спитайте свого серця, на чому ви зможете стояти твердо, i тільки тодi цiлуйте, а поклявшись, не переступайте клятви, бо загубите душу свою».

За твердженнями істориків перші школи створювалися ще за княгині Ольги у середині Х ст. А при князеві Володимирі – хрестителеві Русі богословська школа вже функціонувала при Десятинній церкві. Про її існування свідчить та обставина, що за ініціативою Володимира саме в цей час у Києві здійснюється нове літописне зведення, яке увібрало весь історичний матеріал, накопичений на час прийняття русичами християнства. Близько 400 графіті на стінах Софії, численні знахідки новгородських грамот на бересті, глиняна посудина середини Х ст. з давньоруським написом «гороухща» (гірчиця) знайдена в 1949 році в одному зі смоленських курганів, київський глиняний посуд ІХ-Х віків з кириличними літерами, якими позначалися міри ваги і об’єму, чітко вказують на те, що русини користувалися і письмом і числами, ще до Хрещення Володимиром Русі-України. У світлі цього стає зрозумілішою згадка болгарського чорноризця Храбра у «Сказанні про письмена» у ІХ ст., згідно з якою 861 року у Херсонесі Таврійському, під час подорожі до Хозарії святитель Кирило зустрів людину, що мала дві книги – Євангеліє і Псалтир, написані “роуськими письменами”. А в «Паннонійському житії св. Кирила» говориться не тільки про те, що Євангеліє і Псалтир «роуськими письменами писані», а що св. Кирил зустрів у Херсонесі чоловіка, що говорив із ним і писав руською мовою.

 

«І зустрів він чоловіка, що тою бесідою глаголюще і бесідував з ним, і силу речі приім, своїй бесіді прикладая разлічниї письмена гласния і согласния і вскорі начать Константін чисти і сказати і мнозі ся єму дивяху».

 

Говорячи нашими словами, Кирил не просто зустрів чоловіка, що говорив і писав руською мовою, а що Кирил (в миру Костянтин), поговоривши з ним, сам став писати і говорити цією мовою, і що всі цьому дивувалися.

Те, що ви зараз чуєте найстаріша і споконвічна форма руського богослужбового співу київський знаменний розспів. Назва «знаменний» походить від давньослов’янської назви співацького знаку — знам’я. Створений він був монахами київського Печерського монастиря ще в ХІ столітті. І саме тут у Печерському монастирі зосереджувалися наявні на той час різноманітні переклади й літописи, що слугували основою для творення нових літописних зводів про минуле русинів і полян. Скажімо, ієромонах Никін мав найбезпосередніше відношення до укладання літописного зведення 1073 року, після Володимирового 966 року, виконаного в Десятинній церкві та Ярославового 1037, виконаного в Софії. Через двадцять років — 1093 року — за написання нового зведення документів береться ігумен цього монастиря Іоанн. В історії його праця дістала назву “Початкове зведення”. З іменем цього ченця деякі вчені пов’язують появу наприкінці ХІ століття цілого ряду статей про непросту внутрішньополітичну ситуацію в Києві за правління Всеволода Ярославовича. Згодом на території Києво-Печерської лаври народжувалися неповторні шедеври давнього українського рукописного книжництва, з-поміж яких — “Повість минулих літ” Нестора Літописця, “Києво-Печерський патерик”.

Окрім цих релігійно-освітніх осередків, книги вже з ХІ століття створювалися і в інших давніх київських монастирях: Ірининському, Андріївському, Георгіївському, Видубицькому. В останньому, зокрема, за безпосередньої участі ігумена Мойсея було укладено своєрідне продовження “Повісті минулих літ” — Київське літописне зведення ХІІ століття.

Книжкове просвітництво активно розвивалося і в Галичині і на Волині. Державотворчу й культурно-освітню традицію Київської Русі від початку ХІІ століття продовжує Галицько-Волинське князівство. Так, в Успенському соборі Галича, збудованому князем Ярославом Осмомислом у 1153 — 1157 роках, невпинно поповнюється збірка манускриптів, написаних місцевими монахами. До наших днів дійшов один з найцінніших тамтешніх текстів — Галицька Євангелія. Рукопис, обсяг якого — 228 аркушів, створено 1144 року в містечку Крилосі, що за кілька кілометрів від сучасного Галича. Неповторність цієї пам’ятки полягає в тому, що її творці першими серед східнослов’янських книжників не просто скопіювали сторінки із попереднього рукопису, а фактично виконали значну упорядницьку роботу: весь текст вони згрупували в окремі чотири частини, за належністю його до авторів-євангелістів Матвія, Марка, Луки та Іоанна.

 

«Аще сії труди моя благоугодни будуть… прийміте сія с любовію. А о іних писаннях благо угодних с вождєлєнієм потрудитися хочу».

Так писав у післямові до свого «Букваря» російський, білоруський і український першодрукар Іван Федоров у 1574 році. Це була перша книга надрукована в Україні у Львові. До Галичини Іван Федоров перебрався у вересні 1572 року з Білорусі. А перед тим у 1566 він, звинувачений у єресі за перші в Росії друковані книги, змушений був тікати від переслідувань російського духовенства та боярства з Москви до Великого князівства Литовського. Україна ж сприйняла діяльність Федорова відразу. Про це свідчить, власне, «Буквар», який був виданий ним на зібрані львів’янами кошти, як підручник для дітей з доданою до нього граматикою. Єдиний вцілілий примірник Федорівського «Букваря» було знайдено у Римі у 1922 році, зараз він зберігається у бібліотеці Гарвардського університету у США.

Загальний високий рівень української культури у виконанні писемних форм, художнього оздоблення, розміщенні тексту і способі перекладу, засвідчує шедевр рукописної книги «Пересопницьке Євангеліє», що було створене 29 серпня 1561 року у Пересопницькому монастирі, неподалік Рівного. Наслідуючи традиції Володимира Великого і Ярослава Мудрого, котрий разом зі своєю донькою Анною у дар Франції передав створену у Софії Київській Євангелію, на якій присягали впродовж століть французькі королі, українські президенти у часи нової незалежної України складають присягу українському народові на духовній святині – «Пересопницькому Євангелії».

Advertisements