Теги


http://intranet.tdmu.edu.ua/

Початки українського козацтва. Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького.

 

  1. Перші згадки про козаків. Козацтво та його феномен.
  2. Козацько-селянські повстання в XVI – XVII ст.
  3. Національно-визвольна війна під проводом Б.Хмельницького.
    1. Слово козак вважається давнім запозиченням з тюркських мов, у яких воно первісно означало «вільна, незалежна людина; шукач пригод, мандрівник». А з турецького воно перекладається як “розбійник”,зв’язок з «козарами» («хозари»). За Сестренцевичем, “Сармато-Козари, по об’єднанні своєму, були так сильні й мужні, що коло 750 року допомогли візантійському імператору Костянтину V узяти гору над сарацинами. Задоволений цією перемогою, Костянтин виявив Сармато-Козарами повне свое задоволення й обіцяв їм високе своє заступництво, прозвав їх козаками, й писав до одного короля, свого сусіда, й просив його також на майбутні часи називати їх не козарами, а козаками.”

 

 

 

 

 

 

Вперше термін «козак» згадано у Початковій монгольській хроніці в 1240 році. У 16 ст. цей термін вміщено в словник половецької мови та в додаток грецького збірника житій святих[4] На землях сучасної України згадки відносяться до XIV століття, коли більшість українських земель юридично належала до складу Речі Посполитої. Козаки того часу — люди Великого Степу, Дикого Поля, тобто степів, розташованих на землях сучасної України, Росії, Казахстану та деяких інших країн Азії. Ці люди вели кочовий і військовий спосіб життя, здобували собі засоби для існування за допомогою війни і підсобних промислів (полювання, рибальства, пізніше торгівлі та землеробства). Ці люди брали участь у військових походах, входили до складу військових загонів чи надвірної охорони заможних людей (шляхти, торгівців), служили у військах різних держав, зокрема Речі Посполитої, в деяких випадках вели спосіб життя грабіжників і вбивць — нападали на панські маєтки, купецькі каравани.

Залишається відкритим питання про походження козаків до появи перших письмових свідчень про них. Багато істориків піддають сумніву версію про те, що така досконала військова культура могла утворитися лише завдяки біглим рабам від панського гніту. Біля її початків повинні були стояти люди добре знайомі з військовою справою — професійні військові або нащадки степових кочовиків. У зв’язку з цим розглядаються версії про походження козаків від:

  • народу козарів (хозарів) або скитів (скифів). Тут слід згадати про те, що в Європі XVI—XVIII ст. козаків інколи порівнювали і розглядали як нащадків варварів, які воювали з греками і Римською Імперією.
  • князівських військових дружин часів Київської Русі, як наслідок її розпаду.
  • загонів, які складалися зі слов’ян і воювали у складі військ Золотої Орди (це зокрема добре узгоджується з тюркським походженням назви).
  • селян-втікачів від панського гніту Речі Посполитої за відсутності інших впливів.

Перші письмові згадки про козаків, що з’явилися на порогах Дніпра, припадають на кінець 15 ст. У 1492 році запорізькі козаки атакували турецьку військово-морську галеру під Тягинею і визволили українців, захоплених у полон і проданих у рабство. Як писав професор Михайло Грушевський, це була перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі й офіційна згадка про запорізьких козаків узагалі. Так – 1 серпня 1492 року відбувся похід запорізьких козаків в Дніпровський лиман під проводом князя Богдана Глинського.

У XV—XVII ст. в Європі — період розвитку, розквіту і занепаду Священної Римської Імперії і Католицької Церкви. Це було досить складне політичне утворення, до складу якого в ті часи входили землі таких сучасних країн як Італія, Іспанія, Португалія, Греція, Сербія, Чехія, Німеччина, Австрія, Швейцарія, Голландія, Франція. Також її вплив поширювався на землі сучасних Великобританії, Польші, Білорусі, Литви і Латвії. Річ Посполита тих часів була сателітом Священної Римської Імперії (релігійний і культурний вплив католицької церкви і Риму, економічні і династичні зв’язки). Саме землі сучасної України були прикордонною територією для цієї Римської Імперії.

В XV—XVII ст. у зв’язку з удосконаленням методів землеробства степові області України стають придатними для ведення землеробства (до цього землеробство було переважно в лісовій зоні).

 

 

Шляхта Речі Посполитої починає вимагати привілеї на землю у степових областях України. Утворюються величезні панські маєтки, які вирощують зерно для експорту в Європу. Люди, які проживають на цих землях передаються шляхті разом із землею (земля чогось варта лише тоді, коли її є кому обробляти). Людей це не влаштовує і велика кількість їх іде далі в степи, куди з часом також можуть прийти пани. Саме ці люди і поповнюють склад козаків.

Гніт змушував українців тікати з освоєних місць на південь, у вільні степи, які у народі називали Диким Полем. Тут не було ні селищ, ні міст, та ніякої влади. Щоб не загинути від голоду чи не стати жертвами хижаків чи татар, втікачі озброювались та гуртувались у самоврядні громади. Їх зброєю були списи, луки, сокири та шаблі.

Гуртуючись, вільні люди влаштовували тимчасове житло, вели спільне господарство: збирали мед диких бджіл, вичиняли шкури, в’ялили м’ясо та рибу. На початку зими втікачі крадькома поверталися до своїх домівок.

Важливе значення у формуванні українського козацтва має розвиток міжнародної работоргівлі і кріпостного ладу починаючи з XIV ст.

Українці, місцеве населення тодішньої України, або, як тоді її називали, Південно-Західної Русі, потрапило в жахливе становище.

 

 

Причиною цього став розвиток міжнародної рабовласницько-феодальної системи. Вона отримала найбільший розвиток, з одного боку, в Західній Європі (Священна Римська Імперія і залежні від неї держави, такі як Річ Посполита), з іншого – на просторах Азії і Африки (Візантія і пізніше утворена на її землях мусульманська імперія з центром в Стамбулі). Таким чином, жителям України загрожувало рабство з двох сторін — зі сторони польських магнатів, які отримували від королів Речі Посполитої права на володіння українськими землями і населенням, і зі сторони татарських степових загонів, які приходили в Україну з південного сходу — зі степів і Криму. Кількість цих загонів постійно зростала внаслідок занепаду і розпаду Золотої Орди. Вони забезпечували собі життя работоргівлею — продажем бранців у грецькі і італійські колонії на узбережжі Чорного моря, а пізніше — в ці самі міста, але вже як міста Кримського ханства  — держави, залежної від імперії Османів. Тому татари під час нападу на українські села зазвичай вбивали старих, немовлят і непридатних до невільницьких робіт людей, забирали чоловіків і жінок, село грабували і спалювали. Після цього бранців ділили між собою та тягли через степи до Криму. Як правило, звідси їх везли на невільницькі ринки Стамбула-Царгорода. А вже звідти бранці потрапляли в усі куточки тогочасної Османської імперії  — Єгипет, Сирію, Аравію, Персію, Туркменистан, на Балкани.

Проте, незважаючи на небезпеку, кількість бажаючих іти в степи росла, чому сприяли чутки про великі незаймані багатства Дикого поля. Наприкінці XV століття з’являються так звані «козаки-угодники». Так називали селян і городян, які на теплий період ішли на промисел з дозволу панів, віддаваючи їм 1/10 частку здобичі.

У степах козакам не раз доводилося вступати в сутички з татарами, які використовували Дике поле як пасовище для своїх табунів. В ці часи багато козаків гинуло і потрапляло у полон, проте й козаки часто били татар, відбираючи у них зброю і худобу, яку ділили між собою порівну. У Никонівському літописі під 1444 роком уперше згадується про козаків (рязанських), які допомагали Московському князівству у війні проти татар. З кожним роком число ватаг «уходників» збільшувалась. Усі ці ватаги, як правило, діяли окремо одна від одної, тому не могли вести широких бойових дій.

У першій половині 16 століття кількість їх ставала все більшою, і з напіввійськового промислу козацтво перетворювалося на окремий стан тогочасного українського суспільства. Вироблялися і усталювалися військова організація, адміністративний устрій, закони і звичаї. В цей час пани, власники великих земель степового прикордоння, організовують оборону населення (їхні замки були єдиним укриттям від набігів татар). Вони вперше залучають козаків до польової сторожі, яка тоді була не постійною, а тільки на час потреби та в часи польових робіт.

 

 

 

Не раз козацтво починало народні повстання проти національного та релігійного гніту шляхетської Польщі. Зі свого боку Польща намагалася використовувати козаків як військову силу для захисту від нападів татар і турків, задля чого з козаків було утворено реєстрові полки, що перебували на військовій службі у польської держави. Реєстровики залучалися також до військових дій у війнах зі шведами, московитами, німцями.

 

 

2. Колоніальна політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличення викликали активний протест українського населення і зумовили шерег потужних повстань, які мали антифеодальний та національно-визвольний характер.

На кінець XVI ст. активізувалися походи козаків проти Туреччини, що помітно погіршило її стосунки з Польщею. У відповідь польський уряд категорично заборонив походи і стратив деяких їхніх організаторів. Але це не зупинило козаків. Поступово їхні виступи проти польських панів набувають дедалі більш організованих форм. У 1591 р. починається повстання реєстрових козаків під орудою К. Косинського. Приводом прислужилася, як це часто бувало, особиста образа Косинського на князя Острозького, який відібрав у нього маєток. Проте незабаром повстання, підтримане місцевими селянами, охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля і Волинь.

 

У лютому 1593 р. князь Острозький розбиває військо Косинського на р. П’ятці. Козаки укладають угоду, згідно з якою Косинський позбавляється гетьманства, козаки втрачають право нападати на сусідні країни, а селяни-втікачі повертаються до своїх поміщиків. Але Косинський з вірними козаками тікає на Січ і звідти у травні 1593 р. наступає на Черкаси. Там він зазнає поразки від черкаського і канівського старости Є. Вишневецького та гине. Його військо відступає на Запоріжжя.

В 1594— 1596 рр. розгортається нове повстання під проводом С. Наливайка, який, до речі, був сотником у князя Острозького і брав участь у придушенні повстання Косинського. Але після битви на р. П’ятці він кидає службу і організовує загін нереєстрових козаків для походів на татар. Захопивши багато здобичі, Наливайко посилає гінців на Січ із закликом розгорнути антипольську боротьбу. Запорізькі козаки, очолювані Г. Лободою, виступили на підтримку, і вже до початку І596 р. повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля. Не останню роль у такому стрімкому успіхові відіграло те, що основні польські сили у цей час перебували у Молдавії, де підтримували польського ставленика на молдавський трон. Але, побачивши реальну загрозу з боку козаків, польський уряд вирішує направити проти них коронне військо.

У березні 1596 р. повстанці С. Наливайка об’єднуються з загонами Г. Лободи та полковника М. Шаули і в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля дають бій полякам, після якого, забравши свої сім’ї, мусять відступати за Дніпро і рухатись на схід. Біля м. Лубни в урочищі Солониця вони стали табором, очікуючи допомоги запорожців, але були оточені. Складне становище козаків погіршувалося загостренням суперечностей серед старшини. Лободу вбивають за підозрою в зраді, а Наливайка і Шаулу видають полякам. Опір було зламано. Наливайка і його соратників повезли до Варшави і у квітні 1597 р. стратили.

 

Селянсько-козацькі повстання кінця XVI ст. зазнали поразки через внутрішню неорганізованість і відсутність єдності. Але вони ж наочно продемонстрували вплив нового соціального явища — козацтва, особливо у спілці з селянством, дрібною шляхтою та міщанами.

Інший шлях реалізації потенціалу козацтва обрав видатний діяч вітчизняної історії — гетьман П. Сагайдачний. Народився він на Самбірщині, освіту здобув в Острозькій школі та в школі Львівського братства. Уславився як видатний організатор козацьких походів проти татар і турків.

 

Спершу П. Сагайдачний проводив політику мирних угод і компромісів для захисту прав України. Він зі своїми козаками брав участь у війні польського короля Сигізмунда III з Росією. Але найвизначнішу роль Військо Запорізьке відіграло під час Хотинської війни.

 

У 1620 р. Туреччина організувала 150-тисячний похід з метою остаточно розбити Польську державу. Польща змогла виставити лише 40-тисячне військо і тому змушена була звернутися по допомогу до козаків, пообіцявши їм поступки у релігійному питанні та значну платню. Але вирішальним тут було інше: Сагайдачний чітко усвідомлював, що агресія Туреччини не обмежиться Річчю Посполитою, а продовжиться вже проти України. В Хотинській битві брало участь 40-тисячне козацьке військо, що стало важливим фактором перемоги поляків (жовтень 1621 р.). Але за умовами Хотинського миру козакам було заборонено плавати Дніпром у Чорне море і здійснювати походи до турецьких берегів. Кордон між Туреччиною і Польщею встановлювався по Дніпру.

Значним був внесок П. Сагайдачного у захист православ’я в Україні. Він залучив усе Військо Запорізьке до складу Київського братства, відновив втрачену після Берестейської унії вищу церковну ієрархію, висвятив на сан київського митрополита Іова Борецького, архієпископа і кількох єпископів. Велику увагу Сагайдачний приділяв розвиткові української культури й освіти, все своє майно він заповів братствам Києва і Львова.

Помер П. Сагайдачний від рани, одержаної у Хотинській війні, 10 квітня 1622 р. По його смерті прокотилася нова хвиля козацьких повстань.

У 1625 р. після повстання на чолі з М. Жмайлом польський уряд змушений був підписати Куруківську угоду, згідно з якою козацький реєстр становив уже 6 тис. у складі шести полків — Київського, Корсунського, Канівського, Черкаського, Білоцерківського, Переяславського, але козакам було заборонено здійснювати самостійні військові походи.

 

Приводом для наступного заворушення стали суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками. В 1630 р. запорожці під орудою Т. Федоровича (Трясила) виступили з Січі. Незабаром повстання охопило Лівобережжя і частину Правобережжя. 30-тисячний загін повсталих розгромив коронне військо під Переяславом і змусив Річ Посполиту шукати компромісу. Нова угода збільшувала реєстр до 8 тис. осіб, зберігалися привілеї козацької старшини. І хоча Федорович з частиною козаків повернувся на Запоріжжя, селяни, міщани та нереєстрові козаки ще якийсь час продовжували боротьбу. Широкий суспільний рух в Україні змусив королевича Владислава у 1633 р. затвердити на сеймі «Статті для заспокоєння руського народу», які легалізували існування православної церкви і повертали їй частину майна. Але вже у 1634 р., після закінчення польсько-російської війни, в якій на боці Польщі воювали й козаки, уряд Речі Посполитої знову урізає права та вольності українців.

Щоб нейтралізувати Січ, польський уряд будує у 1635 р. на Дніпрі фортецю Кодак, але того ж року козаки під командуванням І. Сулими розгромили кодацьку залогу та зруйнували фортецю.

У 1637—1638 рр. вибухнули нові повстання під керівництвом П. Бута (Павлюка), Д. Гуні та Я. Острянина. Тут знову показала себе проблема суперечностей між реєстровим і нереєстровим козацтвом, що й стало однією з причин поразки у 1638 р. Це дало можливість Польщі в тому ж році нав’язати козацтву «Ординацію Війська Запорізького реєстрового, яке перебуває на службі Речі Посполитої». В ній реєстр обмежувався до 6 тис., на чолі козаків затверджувався польський комісар, заборонялася виборність, відновлювалася фортеця Кодак.

Період козацької активності змінився десятиліттям так званого «золотого спокою». Але козацько-селянські повстання підготували грунт для розгортання широкого національно-визвольного руху середини XVII ст.

 

3. Війна, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.

З-поміж основних причин цієї війни можна виділити декілька.

Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов’язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальної земельної власності, а з іншого — посиленню кріпосної залежності, оскільки прибутки польських та українських феодалів тепер прямо пов’язувалися з нещадною експлуатацією селян. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Що ж стосується української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Таким чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу.

Національно-політичні причини. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси — все це підводило до того, що як самостійний суб’єкт український народ міг зійти з історичної сцени. Причому імперська доктрина Польщі проголосила, буцімто українські землі споконвіку належали їй, а тепер на законних засадах Люблінської унії 1569 р. до неї повернулися.

Релігійні причини. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об’єднали у русі спротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів.

Не можна скидати з рахунку і таку суто суб’єктивну причину війни, як особисту образу і бажання помститися за розорений польськими панами хутір та збезчещену сім’ю самого Богдана Хмельницького.

Слід зазначити й низку об’єктивних умов для успішного початку національно-визвольної війни саме у середині XVII ст.

По-перше,  козацько-селянські  повстання  кінця XVI — першої половини XVII ст. дали українському народові значний військовий досвід, піднесли його національну самосвідомість, психологічно налаштували на переможну війну. По-друге, існування Запорізької Січі, розширення її впливу створювало основу для розбудови в майбутньому повноцінної Української держави. По-третє, на цей період припадає ослаблення королівської влади. Зміцнення великого феодального землеволодіння зумовило відцентрові тенденції у Речі Посполитій.

Тобто до 1648 р. в Україні сформувався цілий клубок серйозних суперечностей, вирішення яких було можливо тільки силовими методами. І для їх застосування склалися необхідні умови.

На початку 1648 р. Б. Хмельницького обирають гетьманом Війська Запорізького. Саме ця подія вважається початком національно-визвольної війни українського народу.

 

На першому її етапі Б. Хмельницькому важливо було, уникаючи прямих зіткнень з поляками, забезпечити підтримку реєстрового козацтва і домогтися спілки з Кримським ханством. До березня 1648 р. на бік гетьмана перейшли 6 тис. реєстровців, а кримський хан прислав 4 тис. кінних воїнів.

В українсько-польських переговорах, які передували початкові воєнних дій, Б. Хмельницький наполягав лише на автономії козаків — вимагав вивести польське військо, ліквідувати управління Речі Посполитої і дати козакам право на міжнародні стосунки. У відповідь коронний гетьман М. Потоцький вирішує розбити повстанців. Проте Б. Хмельницький випереджає поляків і під Жовтими Водами у травні 1648 р. завдає їм нищівної поразки.

 

Не давши супротивникові отямитись, Б. Хмельницький готує засідку у районі Корсуня, де поляки також були розгромлені, а коронний гетьман потрапив у полон.

Перші успіхи козацького війська підняли всю Україну. Селянські повстання охоплюють Київщину, Волинь, Поділля, Лівобережжя.

Здобувши у вересні 1648 р. блискучу перемогу під Пилявцями, Б. Хмельницький рушає на Львів. Штурмом було взято фортецю Високий Замок, і у козаків з’явилася реальна можливість здобути місто, а потім повністю розгромити польську армію і захопити Варшаву. Але, обмежившись викупом, повсталі залишають Львів. Під Замостям Б. Хмельницький вступає в переговори з поляками, укладає перемир’я і повертає свої війська в Україну. Багато вчених називають це доленосною помилкою гетьмана. Проте слід враховувати, що на тому етапі війни метою українців було реформування державного устрою Речі Посполитої, а ніяк не незалежність України. Окрім цього, українські війська були знесилені, союзники-татари повернулись у Крим. А війна на польській території неминуче б викликала активний опір місцевого населення.

В грудні 1648 р. козацьке військо на чолі з Б. Хмельницьким урочисто ввійшло у Київ. І вже тут, критично переосмисливши ситуацію, що склалася, гетьман формулює основні принципи національної державної ідеї. В переговорах з поляками, які почалися, Хмельницький захищає право українського народу на створення власної, незалежної від влади польського короля держави. Ця держава розглядалася в якості спадкоємиці Київської Русі.

 

Влітку, зібравши величезне ополчення, королівський уряд розпочинає наступ на повстанців. Козацькі війська оточили частину польських військ під м. Збаражем. У серпні 1649 р. відбулася битва, і успіх був на боці козаків, але татари несподівано покинули поле бою, а кримський хан зажадав від Б. Хмельницького вступити в переговори з Польщею. В результаті було підписано Зборівську мирну угоду.

 

Згідно з цією угодою Річ Посполита визнавала існування козацької України у кордонах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Чисельність козацтва мала становити 40 тис.; селяни, які не потрапили до реєстру, поверталися до своїх панів. Захищалися права православної церкви. Однак польська шляхта могла знову повертатися на визволені від неї території.

Таким чином, ідею соборності України не було реалізовано, і Хмельницький задовольнився козацькою автономією в межах Речі Посполитої. Але разом із тим під час війни формується українська державність — переважно військового гатунку. Створюються центральні й місцеві органи влади, запроваджується новий адміністративно-територіальний поділ.

 

Вищим законодавчим органом була Генеральна рада, але фактично ним стала рада козацької старшини. Виконавчу владу репрезентував гетьман, який видавав універсали, організовував фінансову та судову системи, керував зовнішньою політикою.

При гетьмані існував уряд — Генеральна канцелярія, що складалася з генеральної старшини — генерального писаря, генерального судді, генерального хорунжого, генерального обозного, військового скарбничого.

Територія козацької республіки становила близько 200 тис. кв. км і була поділена на 16 полків, а ті, в свою чергу, на 272 сотні. Столицею і гетьманською резиденцією було м. Чигирин. На місцях адміністративну владу здійснювали полковники й сотники, а у селах — старости.

Починає формуватися козацька, селянська і державна власність на землю.

Перед Б. Хмельницьким стояла дуже серйозна проблема — не допустити соціального вибуху, оскільки за Зборівською угодою передбачалося принципове збереження старої соціально-економічної системи. Особливо це стосувалося селян, які не потрапили до реєстру. Але тут гетьман проводив досить гнучку політику. З одного боку, він не допускав безконтрольних селянських заворушень, а з іншого — всіляко прагнув уникнути поновлення найжорстокіших форм експлуатації кріпаків.

Велику увагу Б. Хмельницький приділяв дипломатичній діяльності, спрямованій на зміцнення міжнародного становища козацької держави. Було встановлено військово-політичну спілку з Кримським ханством, Трансильванією, Росією, Туреччиною, Швецією, Венецією.

Але Річ Посполита не примирилася з таким розвитком подій і у лютому 1651 р. почала воєнні дії, напавши на м. Червоне на Поділлі. Основні сили поляків концентрувалися на Волині під м. Берестечком, де й сталася вирішальна битва у червні 1651 р. Татари і тут покинули поле бою, ще й захопивши у полон Б. Хмельницького. Полковникові І. Богуну вдалося вивести частину козаків з оточення. В цей час на територію України насуваються литовські війська під орудою князя Радзивілла. Перевага залишається на боці поляків, і Б.Хмельницький, визволившись із полону, був змушений у вересні 1651 р. підписати нову мирну угоду у м. Білій Церкві. Автономія козацької держави обмежувалася тепер Київським воєводством, чисельність козаків скорочувалася до 20 тис., гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана, а польські пани могли повернутися у свої маєтки.

 

Умови Білоцерківського договору викликали масове невдоволення українського народу і спровокували численні стихійні виступи. Частина селян переселилася на територію Російської держави.

Б. Хмельницький, який також не змирився з поразкою, накопичує сили, і у травні 1652 р. завдає удару полякам в урочищі Батіг на Поділлі. Битва закінчилася блискучою перемогою козаків. І хоч це не означало кінець війни, Білоцерківська угода втратила свою силу.

Нова велика збройна сутичка сталася під м. Жванцем, де козацько-татарське військо взяло в облогу польський табір. Але від цілковитої поразки поляків знову врятували татари, які уклали з ними угоду. Вона припиняла воєнні дії і дала можливість татарам збирати данину на західноукраїнських землях. Стосовно України підтверджувались лише права і вольності козацтва. Про автономію на умовах Зборівської угоди навіть не згадувалось.

Цілком очевидно виникла проблема зовнішньополітичної переорієнтації, бо основний військово-політичний союзник — кримський хан — не міг сприяти реалізації ідеї державності України.

 

В цій ситуації перед Б. Хмельницьким постає необхідність зовнішньої військово-політичної допомоги. Розуміючи, що завоювати повну незалежність можна лише пройшовши попередній період протекторату когось із сусідів, гетьман шукає сильну державу-покровителя. В якості найбільш реальних розглядалися варіанти Туреччини і Росії. Контакти з останньою почалися ще у 1648 р., але через вичікувальну позицію Москви справа нічим певним не закінчилась. Тоді ставка робиться на Оттоманську Порту, і вже на початку 50-х років з нею підписується нова угода, згідно з якою вона бере Військо Запорізьке під свій захист.

Проте незабаром для Б. Хмельницького стає очевидним формальний характер підтримки з боку Туреччини, і знову активізується проросійська спрямованість зовнішньої політики козацької держави. Тут бік гетьмана взяла більшість старшини. Для неї визначальними були такі чинники, як спільна релігія, близькість мов і культур, спільність історичної пам’яті і, що істотно, військово-політична слабкість Росії порівняно з Туреччиною, що давало шанс більш повної самостійності майбутньої Української держави.

На цей час і Москва, намагаючись розширити сферу свого впливу і використати Україну в якості буфера проти Туреччини, вирішила взяти Військо Запорізьке «під свою руку». 1 жовтня 1653 р. Земський собор схвалює це рішення, і цар виряджає в Україну посольство на чолі з боярином В. Бутурліним. Для підтвердження серйозності своїх намірів 31 грудня 1653 р. Росія оголошує війну проти Польщі.

8 січня 1654 р. на Переяславській раді було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави при збереженні основних прав і вольностей Війська Запорізького. Остаточний юридичний статус України у складі Росії був визначений у «Березневих статтях» 1654 р. В Україні зберігалися республіканська форма правління і військово-адміністративна система на чолі з гетьманом. Незмінним залишався і територіальний поділ. Україні надавалася незалежність у проведенні внутрішньої політики. Вона могла встановлювати дипломатичні стосунки з іншими державами, крім Польщі й Туреччини.

 

Декілька статей дещо обмежували суверенітет України. Окрім заборони на дипломатичні стосунки з Варшавою і Стамбулом, ішлося про російський контроль над збиранням податків в Україні.

Але головним було те, що угода передусім фіксувала юридичну форму незалежності України від Речі Посполитої і давала можливість у спілці з Москвою перемогти її та об’єднати українські землі в межах національної держави. Москва ж у свою чергу прагнула з часом перетворити часткову залежність України на цілковиту, відмінивши автономні права й вольності.

Переяславська угода, яка створила україно-російський союз, змінила політичну ситуацію і зумовила укладення влітку 1654 р. «Вічного миру» між Річчю Посполитою та Кримським ханством. Поляки починають новий наступ на Поділля і Волинь, але українсько-російські війська змушують їх відступити, а потім захоплюють майже всю Західну Україну. Ідея возз’єднання українських земель стає реальною. Але тут втрутився шведський король Карл Густав і зажадав від Б. Хмельницького звільнити Галичину. На початку листопада 1655 р. гетьман знімає облогу Львова.

 

Того ж року Москва, налякана успіхами шведів у Прибалтиці, зближається з Річчю Посполитою і у травні оголошує війну Швеції. В листопаді 1656 р. між Росією та Річчю Посполитою підписується Віденське перемир’я.

Зі свого боку Б. Хмельницький намагається створити коаліцію за участю Швеції, Семигородщини, Молдавії, Волощини, Литви, аби забезпечити Україні захист від татар і послабити політичний тиск Росії. Семигородський князь Ракоці разом зі шведами та українськими загонами здійснює похід на Польщу і навіть захоплює Варшаву. Але незабаром Польща дістала підтримку від татар і Австрії. Ракоці було скинуто з престолу, а Швеція вийшла з коаліції через власну війну з Данією.

Військова катастрофа підірвала здоров’я Б. Хмельницького, і 6 серпня 1657 р. він помер.

Богдан Хмельницький увійшов у історію українського народу як видатний військовий і політичний діяч. Основне його досягнення було, мабуть, в тому, що він зміг об’єднати різні верстви населення довкола великої справи національного визволення, сформулював наріжні принципи національної державної ідеї.

У ході національно-визвольної війни відбувався процес формування української державності. Але входження під протекторат Росії, з одного боку, сприяло національно-культурному і релігійному відродженню, а з іншого — зумовило спочатку обмеження, а згодом і повну ліквідацію автономії України.

 

 

 

 

Джерела інформації:

А. Основні:

1. Грушевський Михайло. Ілюстрована історія України. – К. 1990.

2.Крип’якевич І. П. Історія України. – Львів, 1990.

1. Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 1-2. – К. 1992.

2. Субтельний Орест. Україна. Історія. – К 1993.

  1. Історія України / Керівник авторського колективу Ю.Зайцев. – Львів,1996. – 488с.

5.  Історія України / Під редакцією В.А.Смолія. – К 1997. –423 с.

 

В. Додаткові:

1. Котляр М.Ф., Смолій В. А. Історія в життєписах. – К. 1994.

2.Крип’якевич І. Історія України. – Львів, 1990.

3.Довідник з Історії України. Т. 1. – К. 1993.