Позначки


Бурдяк Марія (дівоче прізв. Ковальчик, 29 листопада 1931, с. Устя Руське Гарлицького пов., теп. РП) — фольклорист, педагог, громадський діяч.
У 1945 виселена з родиною в с. Ягольницю Чортківського району на Тернопільщині. У 1951—1957 рр. навчалась на філологічному факультеті Чернівецького університету. Її цікавили лемківські говірки, тому й дипломна робота «Говори лемків», опрацьована на основі говірки її рідного села. З 1957 р. працює вчителькою української мови і літератури в середній школі. Захоплюється збиранням фольклору, зокрема пісень, легенд, керує дитячим фольклорним ансамблем, є членом обласного об’єднання збирачів народної творчості «Джерело».
Відома як автор численних статей, нарисів у періодичній пресі. Ряд матеріалів друкувалися в тижневику «Наше слово» (Варшава), зокрема вірші «Добра рада», «Краса Лемківщини», «Бесіда з горами», «Мої скарби», в яких оспівується краса рідного краю, нариси «В гостях у різьбярів Орисиків», (НС, 1980, 12,), «У майстерні Івана Мердака» (НС, 1986, 12). Працює над упорядкуванням матеріалів до «Фразеологічного словника лемківської гові

Опубліковано на сайті: http://iplus.net.ua
Пряме посилання: http://iplus.net.ua/index.php?name=news&op=view&id=388

28.02.2007 – Життєві візерунки майстрині Марії Бурдяк

Замисловаті витинанки як відгомін нашої давньої історії, що сягає доби язичництва; хрестикові взори, які ладні прикрасити будь-яке вбрання справжнього українця чи то подарувати затишок в оселі; цікаві легенди про наш край; чимала скарбничка зібраних афоризмів – це ще неповний перелік того, чому у повсякчассі віддає свою душу і творчий хист жителька селі Біла під Чортковом пані Марія Бурдяк. Багато мешканців знають її як невтомну активістку всеукраїнського об’єднання “Лемківщина”.

Наприкінці минулого року в Тернополі розпочала роботу виставка її витинанок і хрестикових взорів (ескізи візерунків). Виставка робіт пані Марії триває і досі. Це вперше в Тернополі триває таке виставкове розмаїття, де представлені такі із глибинними традиціям експонати.
Якось у розмові з Марією Несторівною, пощастило дізнатися, що її справа пустила вже своє коріння і є навіть добрі плоди – її онука Анна, котра також проживає в Білій, але вже під Тернополем, наслідує хист бабусі і вже робить добрі успіхи. І… зрозуміло: мені захотілося повести розмову з обома: із представницею доволі зрілого віку і зовсім юною, дванадцятирічною насліднецею.
В народі кажуть: “Не було би щастя…” Так-так, допомогло те, що у Тернопільських школах оголосили карантин і Аня з братиком приїхала до бабусі. Але із собою захопила свої останні роботи, аби перед похизуватися. На щастя, ці роботи побачили і ми: весняне дерево з бісеру, браслети також із різноколірних камінців, вишивки картин та… чудову скатертину, вишиту візерунком, який уклала її бабуся – Марія Несторівна Бурдяк.

– Пані Маріє, як доля занесла Вас на Чортківщину?

– У 1945 –му році, коли українців виселяли з Лемківщини, наша сім’я приїхала сюди в село Ягільниця. Тяжко було. Ми там у Польщі були сім’єю середніх статків, а тут – приїхали: ні кола, ні двора… Та що казати, доля така наша була.
Спочатку оселилися в кімнаті в однієї польки. То було так, що вона лише зводила свою забудову, ще не все було викінчено, але ми жили так що в одній кімнаті через сіни вона тримала худобу, а в іншій – жило нас п’ятеро: тато, мама, бабуся і ми з сестрою. Пізніше народився ще братик. Але ми працювали, хотіли щось мати і так собі помаленьку давали раду та й вийшли з тої нужди. Я, закінчивши десять класів, вступила до Чернівецького університету на філологічний факультет. Коли мені виповнилося 20 років, а моєму найменшому братику – шість, у віці 39 років померла наша мама. Було тяжко, але ми вчилися і працювали. Мої брат із сестрою обрали медицину. Мій брат Богдан Ковальчук багато літ завідував ФАПом в Ягільниці, а сестра Люба виїхала на Івано-Францівщину, до Коломиї.

– Пані Маріє, Вас пам’ятають як вчителя української мови та літератури в Білій під Чортковом Ви сюди прийшли за розприділенням?

– Так, одразу ж після університету мене направили в десятирічку в Біле. Там я пропрацювала 35 років. Була організатором різних гуртків, брала активну участь в житті села. А село наше, ви ж знаєте, є найбільшим у районі, багато його мешканців працює в місті. Життя кипіло. Я була 12 років депутатом сільської ради, секретарювала на зборах. За педагогічну діяльність, дістала звання Відмінника народної освіти. Але вийшовши на заслужений відпочинок, не полишаю ні громадської, ні творчої, ні пошукової діяльності. Я ще є етнографом – фольклористом, маю великі набутки.
Друкувалася у багатьох обласних і всеукраїнських ЗМІ. Була тривалий час і є секретарем нашої ветеранської організації.

– Якось Ви сказали, що без школи не уявляєте собі іншого життя. Звідки така любов?

– Я ще з дитинства мріяла бути вчителем. Завжди “вчила” (гра така була) молодших від себе. Тато зробив мені парту. За неї сідала моя молодша сестра ще з одним хлопчиськом і я, начебто, була вчителем, – вчила їх.
Пізніше батьки віддали мене вчитися ще й німецької мови. Тоді вчилися так діти трохи багатих людей. Ми також належали до них, бо мій дід був війтом. То окрім основних занять я вчила німецьку і це мені та іншим людям, коли прийшли німці до Польщі, допомогло.
До нашого дому приходив один німецький вояка брати безплатно молоко для солдат. Не всі ж вони, німці були погані. Цей був дуже добрий чоловік. Показував нам фотографію, вдома залишив троє дітей. Одного разу він пояснив мені, що буде облава, забиратимуть людей копати окопи. А це була дуже тяжка праця, окрім того, там косив голод, заїдали страшні воші. Тяжко було. Тим більше, кого, думаєте, забирали копати траншеї – підлітків. Ну я, як дізналася, одразу побігла по селу і попередила людей. Хто міг – то сховався.
А ще був такий випадок. Село мало своє поле, де росла конюшина. А німці вступили туди коней, щоб паслися. Коні трохи пасуться і сильно топчуть поле. Люди попросили мене, щоб я сказала німцям, що наші пропонують самі косити конюшину їхнім коням, тільки б ті не топтали її. Німці погодилися. Я ще мала була, в четвертий клас ходила, але вже починала свої кроки в дипломатії. Правда, як могла, бо я не зовсім ще досконало знала мову, але основні фрази знала. А так трохи рухами, трохи мімікою, трохи словами і ми порозумілися (сміється).

– Пані Маріє, Ви є членом Правління обласного і районного товариства “Лемківщина”, не важко Вам стільки справ на собі тримати?

– Ні. Ніколи в житті. Я дуже люблю людей, люблю з ними спілкуватися. То для мене як душа. Я є членом обласного і районного товариства вже 16 років. Так що трохи вже маю стажу. Це – від дня застосування. І з того часу, де тільки є якісь конференції, семінари, з’їзди – то завжди беру у них участь.

– Люди Вас більше знають як майстриню.

– Так знають, бо я є членом Національної спілки майстрів декоративно-прикладного мистецтва України. З 22 по 26 серпня 2006 року була виставка в Києві, і я там представляла свої витинанки. А з 13 по 23 грудня мала тривати виставки моїх робіт в Тернополі, але її продовжили, так як тоді багато студентів не могли її відвідати, а тепер є змога. В Тернополі я представляла витинанки і ескізи хрестикових взорів. Я – художниця хрестикових взорів.
Директор Тернопільського музею пан Дуда казав, що за 15 років існування музею вперше у ньому відбулася виставка такого… профілю у Тернополі. Тому дуже багато людей відвідали цю виставку, виступали науковці, митці, поети. Відкриття було досить величним. Добре пройшла виставка і дуже всі захоплені, то й мені приємно.
Я вже не одну виставку робила і в Києві, і в інших містах, і завжди туди їду. Люблю людей, люблю з ними спілкуватися.

– Але Ви ще є збирачем фольклору?

– Так, у мене є досить великі доробки. Я почала збирати це все ще з дитинства. То й зрозуміло, що як минуло років багато, то й зібраного є чимало.
Мої легенди є у збірках “Євшан-зілля”, “Моя стежина” і звичайно – в пресі. З 1970 по 1992 рік я постійно друкувала свої доробки в українській газеті, яка йде на цілий світ “Наше слово”. Газета виходить в Польщі.
А тепер, коли в Тернополі є “Дзвони Лемківщини”, то вже тут друкуються. Я була спочатку редактором цієї газети, потім членом редколегії.

– А ще ж був театр у Вашому житті, правда, пані Маріє?

– О, то було давно. Але скільки я тих п’єс переграла, то складно й пригадати. Ще в районному будинку культури був режисером Адам Шувар, то мені доводилося з ним працювати.

– Таким насиченим було Ваше життя: поїздками, активною громадською і культурною роботою, чи не створювало це проблеми у Вашій сім’ї? Я як знаю Ви мали чоловіка, двох доньок? Як це було?

– Я мала дуже доброго чоловіка. Його звали Микола Михайлович. Він дуже тішився моїми успіхами. Зажди проводжав мене до поїзда, зустрічав, коли це було необхідно. Пробував сам писати вірші. Ми прожили разом 47 років. Вже п’ять з половиною років минуло, як його нестало. Ми виховали разом дві доньки Галину і Ірину. Старша донька закінчила в Чорткові музичну школу, але стала інженером, вона інженер-хімік. Не пов’язала свою долю з музикою. Тепер живе в Івано-Франківську. Ірина, мама Ані, працює в Тернопільському молокозаводі. Але всі взяли від мене хист – вишивають, малюють.

– Часом в сім’ях бувають якісь непорозуміння. Чи бувало таке у Вашій сім’ї?

– Ніколи. Чесно, ніколи. Мій чоловік дуже добродушний був, а я – мудра. Як побачу, що вже щось не так, то зразу змовчу або перейду на щось друге. Ми не доводили спілкування до сварки. Ніколи того не було. Жили ми так, на компромісно, можна сказати. Уміли ми ладити, а це дуже велике.

– А сьогодні разом з Вами є така дуже гарна молода особа. Це Ваша внучка?

– Так – це середуща донечка моєї молодшої доньки Ірини, що проживає під Тернополем – Аня. У нас дуже контраст: вісім років одна донька від другої молодша – то я вже маю троє правнуків.

– А скільки всього у Вас внуків і правнуків?

– Дві доньки, п’ять онуків і три правнуки. Вчора молодшому правнуку було 4 рочки.
Це в Аниної мами Ірини троє дітей: старшому сину – 17, Ані – 12, а молодшому 11. Ці двоє молодших дуже любляться, так стоять один за одним, що нерозлий вода.

– Аню, бабуся переповідала, що ви з братиком любите куховарити, дуже добре у вас виходять торти. Де ви берете рецепти?

– З газет, журналів, бачили як мама все робить. Часом книжки кулінарні купляємо.

– А який торт найкраще вдається?

– Та всі якось вдаються. Ми завжди з братом накриваємо стіл, коли гості приходять. Любимо це робити. Ось мамі на день народження в другій годині ночі пекли торт, “Казка” називається. Наш тато через це не міг спати. Все заглядав із другого поверха на кухню: боявся, щоб ми щось не підпалили (сміється). А мама в цей час спала.

– Мама була задоволена подарунком?

– О, ще й як!

– А в чому ви печете, в електричній духовці?

– Так, в духовці, але в газовій.

– Не боїтеся?

– Ні. Ми завжди печемо.

– А коли почали пекти?

– Ну, напевно, з семи років. Мені було сім, а братику шість.

Марія Несторівна:
– Так донька їх навчила, що вони самі варять, і її нічого не обходить, діти готують самі. А бабусю не вигідно брати, бо бабця має книжки (сміється). Діти чергуються: один день одне миє посуду, другий – інше. Дисципліна вдома. Дуже люблять ці діти ще й мистецтво.

– Аню, Ти ще граєш на бандурі. Скільки часу вже займаєшся?

– Вже третій рік. Спочатку на бандуру ходила моя подруга, сусідка. Вона мене заагітувала і я пішла. Мені дуже подобається цей інструмент.

– Я бачила щойно Твої роботи. Мені дуже сподобалися, але, думаю, що то тільки частинка…

– Це лише маленька частинка, те що я привезла нового показати бабці. А так виробів є багато. Я беру участь у шкільних виставках. Займаюся в гуртку зеленої архітектури: плетемо кошики з рогози, фарбуємо яйця, виготовляємо роботи з бісеру.

– Ти пробувала робити наші національні прикраси – гердан, ожерелко?

– Так, звичайно. Це трохи важко. Але я їх робила. Часом беру візерунки з книжок, часом мама підказує.

– Ось в Тернополі була виставка робіт Твоєї бабусі, яке вона справила на Тебе враження: в центрі ж уваги була Твоя рідна бабуся?

– О, це дуже мені сподобалося. Я декілька разів туди ходила з мамою. Там дуже гарні були витинанки і хрестикові взори. Я навіть не можу передати, як мені було приємно, що в мене є така бабця, і я в неї багато чого можу навчитися.

– А в школі дівчатам, так по-секрету, Ти розповідала про виставку робіт своєї бабусі?

– Звичайно. Навіть в нас одна дівчина принесла до класу газету, у якій це все було описано. Всі так читали… Мені було приємно.

– Аню, я зрозуміла, що Ти для вишиття використовуєш бабусині ескізи. Це правда?

– Так, для сорочок, для рушників, які я зараз вишиваю – все, все у мене – бабусині ескізи, окрім картин, звичайно.

– Коли ж Ти встигаєш? Ти ж ще добре вчишся в школі, багато читаєш?

– По-різному буває. Часом вишиваю вночі.

– А хочеться погуляти з подругами. Як з цим?

– Я дуже рідко виходжу погуляти. Мені цікаво малювати, вишивати. Це – моє. Я вишиваю з шести років. Мене навчила цьому ремеслу бабусина рідна сестра, яка живе в Коломиї. Вона була в нас і навчила. Я ще не знаю ким я буду, але в майбутньому мрію брати участь у виставках, пов’язати свою долю з мистецтвом.

Олександра Іванців


Опубліковано на сайті: http://iplus.net.ua
Пряме посилання: http://iplus.net.ua/index.php?name=news&op=view&id=388

Advertisements