Позначки
Приводом до написання цієї статті став черговий виток дискусії навколо «Волинської трагедії», що виражався у рецензії Ґжеґожа Мотики на книжку Володимира В’ятровича «Друга польсько-українська війна. 1942—1947», відповіді В’ятровича та контрвідповіді Мотики. Тільки що дискусія ця відбувалася на сторінках краківсько-вроцлавського двомісячника «Nowa Europa Wschodnia» (NEW), недоступному українському читачеві (перекладено лише перший текст, власне рецензію Мотики п. т. «Невдала книжка»). Недоступному не лише через мову (принаймні для більшості зацікавлених), а й через систему доступу до архіву номерів журналу через польський е-кіоск. На сайті NEW журнальні статті не передруковуються. До України дійшов лише відгомін цієї дискусії, представлений самим В’ятровичем у власних соцмережах. Полягав він у ствердженні: «Тут [у номері NEW] відразу ж відгук самого Мотики, з якого дізнаємося, що польський історик не готовий до дискусії». Як не готовий, можу процитувати самого Мотику: «Якщо ми взяли щодо неї [книги В’ятровича] голос, то тільки тому, щоб не допуститися гріха недбальства – мовчання могло би бути визнане за тиху згоду на поширення дезінформації, що вона [ця книга] містить». Вистачить, аби зрозуміти стиль цієї розмови «сліпого з глухим».
Значно більше інформації український читач міг би освоїти та переосмислити, якби тексти Мотики були доступні українською мовою. Не йдеться, звісно, про статті, хоча вони принаймні дають можливість торкнутися сенсу дискусій, а про цілі книги. У самого тільки Мотики їх на тематику польсько-українського конфлікту під час Другої світової війни та після її завершення — вже чотири. Вживатиму українські переклади титулів польських книг, у посиланні на оригінальні назви. Це «Так було у Бещадах», «Пани та різуни» (у співавторстві з Рафалом Внуком) – про співпрацю УПА та Армії Крайової, «Українська партизантка. 1942-1952» та «Від Волинської різні до акції «Вісла»».
За радянської доби, коли в Києві був магазин іншомовної літератури, придбати польську книжку було простіше, ніж тепер, коли ми їх переважно замовляємо з Польщі. Свого часу Микола Рябчук визнав, що саме польськомовна література була в доперебудовні часи його очима в світ. Метою цього матеріалу є побіжний огляд кількох історичних книг у Польщі на українську тематику останнього часу (переважно щодо ХХ століття), переклад яких розширив би наш світогляд принаймні до меж подолання стереотипного «чорно-білого» мислення.
Motyka Grzegorz, Tak było w Bieszczadach. Walki polsko-ukraińskie 1943—1948, Warszawa 1999, — 552 s.
Почнемо з Ґжеґожа Мотики:
Motyka Grzegorz, Tak było w Bieszczadach. Walki polsko-ukraińskie 1943—1948, Warszawa 1999, — 552 s.
Ґжеґож Мотика нині є найбільш знаним у Польщі дослідником польсько-українського конфлікту під час Другої світової війни. Ця книга – його докторська робота на здобуття титулу Ph. D, написана після навчання в Люблінському Католицькому Університеті. Мотика тривалий час працював в Інституті національної пам’яті (ІНП) Польщі. Під час правління країною братами Качинськими цю роботу мусив покинути. Мотиці постійно закидають українофільство, при цьому зв’язків ані історичних, ані етнічних народжений у Плоцьку професор з Україною не має. Нині він входить до Ради ІНП, куди був обраний Сенатом Польщі.
Ця книга є першою монографією Мотики і стосується боротьби як сил польського підпілля, так і прокомуністичних військових формацій із УПА та українським населенням на Закерзонні, себто на землях, де залишилося етнічне українське населення після проведення нового кордону між СРСР та Польщею. Це Лемківщина, Західна Бойківщина, Надсяння, Холмщина та Південне Підляшшя (останні два історичні регіони сам Мотика не боїться називати «Українська Люблінщина»). Бещади – це польське окреслення Центральних Бескидів, котрі опинилися після проведення нової лінії кордону в самому південно-східному кутку («хвості») Польщі, званому також «Тисненським відростком», — від назви села Тисна.
Саме з Бещадами асоціюється в Польщі боротьба з бандерівцями. Чому? Тому що ще в 1959 році вийшла в світ книжна Яна Герхарда «Заграви в Бещадах» (“Łuny w Bieszczadach”), котра досить односторонньо вказувала на слушність боротьби з українцями. Сам Герхард був учасником цих боїв, як теж депортував українців Закерзоння зі своїм полком. Перша назва тієї книги мала бути «Так було в Бещадах», але автор зупинився на яскравіших «Загравах…». За цією книжкою знято фільм «Рядовий Калень» („Ogniomistrz Kaleń”), надзвичайно українофобський за звучанням: упівці постають правдивими зарізяками й ходять у німецьких касках. Бещади як вилюднений після депортацій регіон зажив теж туристичної слави, і ототожнення із «колишніми землями лемків і українців, церковками та цвинтариками» було саме з цим закутком, а не, приміром, із Любачевом чи Холмом. Тож видавці докторату Мотики постановили назвати саме так цю книгу – як антитезу комуністичній пропаганді у виконанні Герхарда.
На обкладинці: заграви над церковною дзвіницею, ймовірно в околицях неіснуючих сіл Творильне, Криве та Гільське над Сяном.
Motyka Grzegorz, Ukraińska partyzantka, 1942-1960, Warszawa, 2006, – 720 s.
Motyka Grzegorz, Ukraińska partyzantka, 1942-1960, Warszawa, 2006, – 720 s.
Цією книгою, котра була певним продовженням попереднього дослідження, Ґжеґож Мотика виходить поза сучасні польські кордони і робить це не стільки для власного наукового зацікавлення, а несе нове розуміння ОУН та УПА польському суспільству. Річ у тім, що тривалий час у комуністичній Польщі насаджувалася думка, що бандерівці — це рух, що діяв суто в польських кордонах і мав на меті відірвання земель Південно-Східної Польщі. Не останнім чином до цього спричинилися книги того ж Яна Герхарда. Натомість те, що УПА воювала досить довго після закінчення війни зі зненавидженими поляками комуністами на території України, полякам було невідомо. Звісно, Мотика мусив уперше торкнутися неприємної для українців теми – антипольської акції УПА на Волині, що перекинулася згодом на Східну Галичину, а отримала продовження у акціях відповіді проти українських сіл на Надсянні в 1945 р. Натомість цікавим і польському, й українському читачеві будуть підрозділи, у яких автор описує стосунок українського підпілля до євреїв, чехів, активність українських партизан проти німців та НКВД. «Останні незломні» — так називається завершальний розділ праці, присвячений боротьбі УПА наприкінці 1950-х років та репресіям радянської влади проти західноукраїнського населення.
На обкладинці: хрест та на честь УПА в смт. Скала Подільська Борщівського р-ну Тернопілля.
Motyka Grzegorz, Od rzezi wołyńskiej do akcji „Wisła”. Konflikt polsko-ukraiński 1943-1947, Kraków, 2011, — 521 s.
Motyka Grzegorz, Od rzezi wołyńskiej do akcji „Wisła”. Konflikt polsko-ukraiński 1943-1947, Kraków, 2011, — 521 s.
Цією книгою Мотика намагається підбити підсумок у найбільш драматичної в польсько-українській історії ХХ ст. сторінці – двосторонньої різанини, котра тривала майже чотири роки. Намагається з′ясувати, які були цьому об’єктивні та суб’єктивні причини, зовнішні впливи (нацисти та комуністи), які провокації та особисті чинники сприяли поширенню фанатичної етнічної чистки, в яких регіонах з обох боків кордону постраждали більше поляки, в яких — українці. Назва книжки мала би привернути тих читачів у Польщі, котрі вважають, що акція «Вісла» була адекватною польською відповіддю «за Волинь», — Мотика роздумує, чи насправді можна так спрощувати і чи узагалі мають ці дві віддалені в чотири роки події невидимий зв’язок. Акція «Вісла» має у Польщі голосну славу, тож вона як останній акорд у протистоянні двох сусідніх націй має право завершувати жирною крапкою ці роки бід та нещасть. Утім, на місці Мотики я би не використовував спрощення на кшталт «комуністи виселили» щодо акції «В», а принаймні «польські комуністи виселили», і не акцентував би на 140-ка тис. депортованих в її рамках, адже з тих самих земель було перед тим депортовано ще 488 тис. українців тільки в УРСР.
Переклад цієї книги вийде за сприяння Посольства Польщі в Україні влітку цього року.
На обкладинці: Лодина під Сяноком. Приготування до поховання убитих УПА.
Syrnyk Jarosław, Ukraińskie Towarzystwo Społeczno-Kulturalne (1956-1990), Wrocław, 2008, — 515 s.
Syrnyk Jarosław, Ukraińskie Towarzystwo Społeczno-Kulturalne (1956-1990), Wrocław, 2008, — 515 s.
Монографія Ярослава Сирника про Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ), що існувало в часи ПНР, — це один із тих внесків, що в дослідження української проблематики вносить польський Інститут національної пам’яті. Це товариство було засноване після 10 років існування українців у стані репресованої нації. Після виселення на північні та західні землі Польщі, вони мали називатися не інакше як «спецпоселенці з акції «В»». Легалізація їхньої організаційної діяльності комуністичною владою означала, що Варшава нарешті дозріла до того, аби помиритися із «бандерівцями» і скерувати їхнє життя у вигідне для себе русло. Що це означало? Владі треба було, щоб ці 140 (за Мотикою), а так насправді 152 тис. українців почали відчувати себе на землях, залишених німцями (а це Мазури, Сілезія, Помор’я), нарешті «вдома» і відповідно почали працювати, як «удома». Іронія історії полягала в тім, що прості українці вступали на початку існування УСКТ до його членів власне тому, що сподівалися на повернення на рідні землі. Щоправда, саме з 1956-м роком починається нелегальних рух повернення, не пов’язаний із УСКТ, але котрий спричинив оселення на рідних теренах близько 10 тис. лемків та 15 тис. мешканців Підляшшя (останні досить швидко асимілювалися)
Першими керівниками УСКТ були пов’язані з комуністичною ідеологією люди, як от, приміром, Микола Королько з Томашева, який у часи обміну населенням Польщі та УРСР твердив, що хто не поїде в Україну, той асимілюється. Сам він не поїхав, а з 1956 року довелося працювати над тим, аби цієї асиміляції не сталося. Що малося на увазі? Організація шкільництва, культурного життя, заснування тижневика «Наше слово» та річника «Український календар» (нині виходить під назвою «Український альманах»). Керівництво, вочевидь, було під пильним оком спецслужб, а нерідко з ними співпрацювало (певну частину оброблених Сирником документів становлять власне особисті папки діячів УСКТ). УСКТ мало керувати населенням, озлобленим на оточення, — через біль депортації. Тому коли настав час змін, УСКТ прийняло рішення про перейменування та переорганізацію в Об’єднання українців у Польщі, не визнаючи таким чином належності до цієї держави. ОУП розвинуло набуте роками діяльності УСКТ і зараз громада українців у Польщі – одна з найорганізованіших у світі.
На обкладинці: лого УСКТ та один зі з’їздів організації.
Wysocki Jacek, Ukraińcy na Lubelszczyźnie w latach 1944-1989, Lublin 2011, — 357 s.
Wysocki Jacek, Ukraińcy na Lubelszczyźnie w latach 1944-1989, Lublin 2011, — 357 s.
Книга Яцка Висоцького «Українці на Люблінщині в 1944—1989 роках» — ще один доробок ІНП Польщі, що розкриває перед нами трагедію населення, яке жило на землях дідів-прадідів із часів Київської Русі, а було вимушене покинути рідні терени і роз’їхатися в різні сторони. Люблінське воєводство у межах 1944 року має приблизно ту саму межу, що й тепер, — за винятком територій навколо Червонограда (Христинополя), переданих СРСР у 1951 р. На землях воєводства сукупною масою, що прилягала до українсько- та частково білорусько-польського кордонів проживало українське населення. В південній частині це були греко-католики (частково Томашівський та Грубешівський) повіти, в центральній – православні холмщаки, в північній – православні підляшуки із досить невисоким рівнем національної свідомості, що нерідко окреслювали себе як «тутешніх». Але депортували всіх.
Після депортацій настає затишшя, що більш-менш починає розвіюватися з настанням відлиги та заснуванням УСКТ. Виявляється, що можна відновити діяльність православних парафій, раніше окреслюваних владою як «пам’яток українізації», що українець Михайло Лесів може очолювати кафедру русистики місцевого університету, що постать Тараса Шевченка є «легальною» і можна влаштовувати шевченківські вечори. Автор звертає увагу на діяльність Польської Автокефальної Православної Церкви, що відіграла свою роль у полонізації тих українців, які змогли повернутися до північних повітів Люблінщини. Монографія доповнена картою українських сіл регіону та документами.
На обкладинці: церква 18 ст. із с. Тарношин Томашівського повіту; нині в Музеї Люблінського села в м. Люблін, діюча греко-католицька Різдва Пресвятої Богородиці.
Аdamski Łukasz, Nacjonalista postępowy: Mychajło Hruszewski i jego poglądy na Polskę i Polaków. Warszawa, 2011. – 369 s.
Аdamski Łukasz, Nacjonalista postępowy: Mychajło Hruszewski i jego poglądy na Polskę i Polaków. Warszawa, 2011. – 369 s.
Дослідження варшавського історика та політолога Лукаша Адамського під титулом «Прогресивний націоналіст: Михайло Грушевський та його погляди на Польщу та поляків» цікаве тим, що є контраверсійним. Через Грушевського Адамський намагається пояснити полякам відмінність етнографічної та державницької засади у творенні кордонів та політичної нації, чим саме заслужився для України Грушевський та чому його можна вважати ворогом Польщі. Іронія долі полягає в тім, що Грушевському довелося народитися в сім’ї чиновника Російської імперії саме на території нинішньої Польщі, і постійно тривають переговори про можливість вшанування його особи в рідному місті Холм. У рецензії Романа Шпорлюка на книгу читаємо: «Польський читач – але також український! – довідається чимало нового про Грушевського, щодо його поглядів та діяльності. Завдяки тому зрозуміє, як багато змінилося від тамтих часів, і не лише в польсько-українських відносинах».
Zakorzeniony kosmopolita. Ihor Szewczenko w rozmowie z Łukaszem Jasiną, Lublin, 2010, — 220 s
Zakorzeniony kosmopolita. Ihor Szewczenko w rozmowie z Łukaszem Jasiną, Lublin, 2010, — 220 s.
Ігор Шевченко – одна із тих постатей світової науки, котрим ми можемо пишатися. Його по праву вважають зіркою візантиністики. Але якби свого часу люблінський аспірант родом із Грубешева на кордоні з Україною Лукаш Ясіна не поїхав на стажування до Гарварду і не пожив удома в Ігоря Шевченка, ми би знали про цю людину значно менше. Бо він уже помер – 26 грудня 2009 року. Ясіна через розмови з Шевченком розкриває нам його образ – дитини петлюрівських емігрантів, які замешкали в міжвоєнній Варшаві. Молодого хлопця, який вирішив, попри війну, вчитися в Карловому університеті Праги, як він одружився з донькою поета Михайла Драй-Хмари Олександрою, як утікав на Захід і як перекладав у 1946 році українською мовою «Колгосп тварин» Орвела (вийшла 1947 р.). Чому його можна вважати і космополітом, і сином трьох країн одночасно – Польщі, України та США? Чому це Людина з великої літери? Переклад цієї книги на українську я би бачив найпершим із представлених семи. Тим паче, що Ясіна обіцяє подальше розшифрування своїх плівок «інтерв’ю-ріки» (таким терміном означають книги-інтерв’ю у Польщі).
Джерело: <a href=”http://litakcent.com/2013/03/27/istorija-z-polschi-chy-varto-perekladaty/”>ЛітАкцент</a>
Домів/Domiv 