“описано детально «Древо роду Цикторів »”

Позначки

Циктор

http://mij-kraj.com.ua

Відбиток бойківських звичаїв у родині Цикторів

Циктор Ольга, 15 р., с. Криве Озеро, м. Миколаїв

Між Бугом і Кодимою… Для когось – це звичайний клапоть землі з полями, вибалками і лісами, яких безліч і в нашій багатостраждальній Україні. Для нас, мешканців межиріччя, частину якого й становить наша Кривоозерщина, – це те місце на планеті, де ми вперше побачили сонце, де вперше пробігли босоніж по росяному споришу, зміряли глибину калюж, протоптали стежку по снігу, де навчаємося і просто щасливо живемо.

Робота охоплює період другої половини XX століття до сьогодення.
В Україні живуть депортовані німці й кримські татари. Втім, варто представнику титульної нації бодай натякнути про те, що його предки були депортованими, це викликає подив і навіть підозри. Все це наслідки замовчування про депортації майже півмільйона українців зі східних воєводств Польщі. В радянській історіографії ця тема була забороненою. Лише в закритих архівах можна було дізнатися правду, але науковців в основній масі до них не допускала влада. Радянсько-польські відносини розглядалися як братні і взаємовигідні, а доля пересічного громадянина владу не цікавила. Питання звичаїв і традицій взагалі не піднімалось.
Наталка Кляшторна, київська журналістка, одна з небагатьох дослідниць останньої депортації бойків у книгах «Акція – 51. Останні свідки», «Акція – 51. Книга пам’яті», та Іван Ніточко у своїй книзі «Остання депортація», основну увагу приділяють історії останньої депортації бойків, посилаючись на документи Державного архіву, але в той же час у їх працях піднімається проблема збереження бойківської культури на Півдні України.
Нами комплексно досліджено традиції і звичаї примусово переселеної у 1951 році родини Цикторів у Криве Озеро Одеської (нині Миколаївської) області. У науковий обіг введено документи сімейного архіву, які до цього не використовувалися, розповіді членів роду. У результаті дослідження були виявлені збережені традиції і звичаї в родині автора, з’ясовано загальні тенденції та особливості цього процесу на території Кривого Озера. Встановлено, що свідома частина громади селища, незважаючи на неоднорідний склад , намагається зберегти фольклорно-етнографічні скарби своїх предків у всій повноті, з притаманним їй колоритом, залучаючи до цього широкі кола молоді, але зберегти свою субетнічність в умовах українського півдня бойкам все важче.
Восени цього року виповнюється 63 роки відтоді, як останній потяг вивіз мешканців Західної Бойківщини на Південь України. Спустошені безлюдні степи, випалені пекучим сонцем, – ось що очікувало бойків, яких примусово відірвали від рідних Бескидів. Ніхто не питав згоди народу, мало того, його фактично пограбували, оцінивши їхнє нерухоме майно за явно заниженими цінами. Там, у Польщі, люди змушені були прощатись зі своїми обжитими, рідними хатинами, натомість на нових місцях вони отримали неякісне й недобудоване житло. Переді мною – старе пошарпане фото, де на площі перед церквою сільська громада села Скородне. Бойківські сердаки, корсети, запаски. Пані їмость у модельних туфлях, а дівчата у першому ряду з прикрасами, але босоніж… «Так твердо стоять на тій кам’янистій землі, так міцно тримають хоругви натрудженими руками, так щиро дивляться в об’єктив. Чи бачать вони те, що їх чекає попереду?». За кілька місяців їхній світ розсиплеться наче крихти черствого хліба… 1951 року їх усіх вивезуть на південь України. Офіційно це матиме назву обмін ділянками державних територій. Доля переселенців значно змінилась, рідко бачимо фотографії тих часів з усміхненими обличчями. Розсіяні в степах, вони розуміли, що потрібно продовжувати жити. Так і розбудували той маленький клаптик землі, що гордо тепер зветься Кривим Озером. Але в пам’яті кожного залишився рідний край, те щасливе й безтурботне життя. Тому багато традицій і звичаїв принесли переселенці на нові землі, деякі з яких актуальні й дотепер.
Історія моєї родини на кривоозерських землях розпочалася, коли моїх, нині покійних, бабусю та дідуся по маминій лінії Попіль Параску Данилівну та Попіля Миколу Івановича, бабусю та дідуся по татовій лінії – Циктор Ольгу Юріївну, Циктора Івана Стефановича вирвали з рідного Скородного, що знаходилось у Бескидах, і насильно відправили на південь України, де поселили у двох протилежних кінцях Кривого Озера, що звуться тепер Волощино та Калантирка. З погляду сьогодення, це було жорстоко – дітей гір перетворити на степовиків, та ще й розселити на 5-кілометровій відстані один від одного.
Бабусі Парасці було лише 20 років. Про ті часи радо згодилася розповісти її рідна сестра Наталія Данилівна Маройко. Душею не тільки Калантирки, де і нині вона живе, а й Волощино, де живе більша частина моєї родини, була і є пані Наталька (так любляче називають її скородняни ): «Важким був цей переїзд. Сім’ї були великими, по 10-12 дітей. Дуже часто неповні – не було батька. Місця мало. У товарному вагоні по 2-3 сім’ї. Спали сидячи. Помитись не було можливості. Малі діти плакали, старі проклинали і владу, і свою нещасливу старість. У окремих вагонах везли худобу, речі, ліс. Доставили нас на станцію Любашівка. Тут чекали машини, щоб перевезти в Криве Озеро. Що робилося! Боже ти мій! Діти лементують, жінки голосять, чоловіки намагаються зібрати своїх дітей і родину до купи. Тяжко згадувати… Для перевезених людей не вистачало житла. Їх речі були скинуті просто неба. Вони ходили попід хати і просили притулку в місцевих. Деякі люди брали неохоче: «гуцули», «чужинці», «бандерівці». А які ж ми «бандерівці»? Чи ж ми набивались із переїздом? Чи ж винні ми в чомусь? Мені було особливо важко, адже я переїхала, будучи вагітною».
Із усіх сіл району звозили людей на будівництво хат для переселенців. Будували невеликі, але щоб були теплі, та й на півдні всі так будують, з лампачу. Зводили стіни і кидали, далі сім’я повинна закінчувати сама. «Це ваша власність, закінчуйте» – казали представники влади. Але добудувати до зими могли не всі – не було коштів. Допомогу давали, але її не вистачало. Всім переселенцям виділили продукти і відразу віддали всі. Але люди надіялись, що їм завжди даватимуть і швидко їх використали, залишившись зимою напівголодними. До того ж в степу – не в лісі, палити нічим».
За звичаями розпізнається народ не тільки в минулому, а й у сучасному. Дещо з часом стає архаїчним, дещо нераціональним, але основи буття лишаються незмінними. Так сталося і з переселеними бойками: щось втратилося, а щось не тільки збереглося, а й було запозичене місцевими жителями і стає актуальним серед молоді.
Безліч цікавих розповідей я почула від своєї прабабусі по батьковій лінії Лохай Ганни Петрівни. Багато подій випало на її важку долю – голод, війни, переселення. Проте я рада, що вона, сильна духом, витримала все це, і сьогодні в щасливій старості, в оточенні багатьох онуків і правнуків вона розповідає про традицію святкування Різдва: « Раніше святкували такі празники гучно і всією вулицею. З самого рання, з кожної домівки доносились дзвінкі дитячі голоси, що у колядках сповіщали радісну новину. На другий день Різдва вздовж усієї вулиці ставили столи, приносили традиційні різдвяні страви і дружно, по-сусідськи, усією вулицею частували, колядували, святкували народження Ісуса. Також усім відомий звичай бескидівського вертепу: юнаки збиралися гуртом, переодягались у біблійних персонажів, і так, з дому у дім ходили вони і у виставах відтворювали події часів народження Христа. З усіх куточків було чути: народ святкує, радіє, веселиться. Третього дня було звично згадати батьків, хрещених, родичів, тому і ходили один до одного у гості». Ось уже більше шести десяти років ходить вулицями вертеп, зберігаючи традиції предків. Вже рідше чути дитячі колядки: діти в цьому знаходять лише матеріальну вигоду, забуваючи про атмосферу свята. Я не один рік ходила на колядки, а мій старший брат щорічно бере участь у вертепі.
У моїй родині чітко дотримуються традицій святкування Пасхи. За тиждень до Великодня, у вербну неділю, з церкви приносять освячену вербу й шмагають нею всіх членів сім’ї й худобу, а пізніше, цією гілкою перший раз виганяють корову в череду. Від вербної неділі починається активна підготовка до Великодня. Нащадки переселених розписують писанки, начиняють ковбаси, випікають обрядове печиво, включаючи обов’язкову пшеничну паску і солодку сирну бабку.
На страсний (чистий) четвер бабуся приносять із церкви запалену свічку, сподіваючись захистити свій дім від злих сил. Давнє коріння має звичай запалювання великоднього багаття у ніч із суботи на неділю. Цей обряд я пам’ятаю з дитинства, але зі смертю дідуся він втратився, проте я дуже сподіваюся відновити його у своїй родині. «Щороку, уночі, у переддень світлого Христового Воскресіння, наша сім’я поспішає до церкви, на освячення корзинки з паскою, писанками, маслом, сіллю та хроном. А зранку ми збираємось у моєї бабусі за святковим столом усією родиною.
Дотримуємося ми і деяких традиційних великодніх ігор. Пам’ятаю з дитинства, як залюбки всі діти грають у цоканьє – биття яєць: той, кому вдавалося розбити яйце суперника, забирає його собі.
Своїм святом незаміжні дівчата вважають Покрову: «Покрова накриває траву листям, землю – снігом, воду – льодом, а дівчат – шлюбним вінцем». В нас до сьогодні дотримуються давньої народної традиції грати весілля після Покрови. Шлюбна пора в Україні – від Покрови і до початку Пилипівки. До Покрови завершувався період сватань і приготування до весіль, який починався після Першої Пречистої. Дівки, яким надокучило дівувати, молилися: «Свята мати Покровонько, покрий мені головоньку, хоч ганчіркою, аби не зостатися дівкою», «Мати-Покрівонько, покрий Матір сиру Землю і мене молоду».
Раніше часто вся молодь вулиці збиралась вечорами разом, співала пісні, розмовляла, вечіркувала. Про вечорниці в Кривому Озері в перші роки переселення з Польщі розповіла бабуся Циктор Ольга Юріївна, якій сьогодні 67 років: «Сходилися не лише молодь, а й молодиці та люди похилого віку. Співали пісень. оповідали байки і казки, організовували різні забави, вишивали. Намагалися хоч якось загоїти душевні муки за рідним краєм. Дівчата приносили скромну їжу для спільної вечері: пшоно, муку, олію, хліб, сало, яйця. Пізніше приходили хлопці з музиками. Увійшовши до хати, парубки казали: «Добрий вечір». Тоді розміщувалися, де хто хтів на ослінчиках, коло дівчат, долі на соломі, адже ми довгий час не мали можливості придбати меблі, з Польщі привезли мало чого.
Були в нас крім буденних і празникові вечорниці. Особливі – на Катерини й Андрія. Вони супроводжувалися ворожінням про майбутню долю, переважно про одруження. Справляли вечорниці на Андрія здебільшого у вечорничній хаті Марії Райхель. Приносили з собою продукти: мак, олію, муку, мед, фрукти. Дівчата готували вареники з маком і сливами, пироги, капусту, голубці. Як тільки була готова вечеря, дівчата кликали парубків.
Були й ворожіння напередодні Андрієвого дня. Дівчата вночі, після других півнів, кликали Долю: «Доле, доле прийди!», або посеред хати ставили низенького стільця й застеляли рушником. Тоді розкладали на ньому хлібці в ряд по одному або парами. Кожна дівчина знала свою. Випікали різні: маленькі й великі. Дівчата або парубки вводили знадвору собаку. Голодний собака (часто йому не давали цілий день їсти) біг до хлібців. Чий з’їсть найскоріше, та дівчина найперша вийде заміж».
Про ворожіння розповідала й моя мати, Циктор Оксана Миколаївна: «Одного разу на Андрія вирішила і я на долю свою погадати. Я використала такий давній спосіб: під ліжко, на якому мала спати, я поклала миску з водою, а через неї гілку перекинуту. Отак і приснився мені мій майбутній чоловік, що ніс на руках мене через міст. Ось так і розважались».
Обрядовість, яку ми зберігаємо й будемо зберігати все життя, дасть змогу нашим нащадкам розуміти культурні надбання бойків, допоможе їм зрозуміти, чим етнічні групи українського народу відрізняються одна від одної.
Пам’ять про обряди, які супроводжували життя наших предків від колиски до могили, живуть у пам’яті людей, проте більшість з них уже не виконуються. Відійшли у минуле багато елементів весільної обрядовості, породільних ритуалів, і ритуалів похоронних.
Маройко Наталія Данилівна, моя двоюрідна бабуся, багато разів була свашкою на весіллях. А скільки разів – за головну кухарку, то вже й не перелічити! Отож про бойківські традиції знає вона багато. Жодне весілля не починалося без її ладканок. Тітка Наталька зауважила: «Традиції вживання алкоголю в Скородному не було. Якщо й пили, то виключно на весіллях або похоронах, коли староста одним наперсточком розливав кожному відміряну кількість алкоголю. Весело було й без горілки, а горе запивали не алкоголем, а підтримкою одне одного. Люди були дружні, одна біда об’єднала усіх нас. І замість того, щоб ворогувати і пиячити, ми надіялись лише на Бога». І до речі, я й сама підмітила, бескидівці були й залишаються дуже набожними людьми. Ось ідеш рідним Волощино і вітаєшся не звичними усім словами, а кажеш « Слава Ісусу Христу. – Слава навіки Богу». Бо так навчили батьки, це є одна з виразних переселенських традицій. Також від старшого покоління часто можна почути вітання: «Дай тобі Боже щастя. – Дай Бог здоров’я» чи «Благослови Боже», «Бог на поміч» і т. д. На жаль серед молодшого покоління вже рідше чуємо ці приємні слова, але це й зрозуміло, багато старих традицій уже втрачено, народ «модернізується».
Про святкування весілля моїх батьків розповіла мені тітка, Попіль Наталія Іванівна: «Святкували гучно, всім поселенням. На вулиці ладнали шалаш із брезентовим покриттям, запрошували всіх сусідів, родичів, односельчан. Святкування проходило традиційно у два дні: першого – реєстрація шлюбу, другого – засвідчення свого союзу перед Богом і вінчання у православній церкві. Оскільки весілля було на 350 осіб, а люди у нас були дружні, і в горі і в радості допомагали одне одному, тому і страви на таку кількість запрошених допомагали готувати жінки з усього поселення. Як і годиться, звеселяли гостей живою музикою. Запросили відомих у народі музикантів: Михайла, Петра, Юрія та Василя Крохмалів, а також Анастасію Лаврик з родини Лисканичів. Чудове звучання пісень забезпечувало професіональне виконання їх на скрипках, бубні та контрабасі. На жаль, фотографій музикантів з весілля не збереглося.
Мислення сучасної людини переобтяжене стереотипами. Зазвичай ми ділимо історію на два періоди: до і після народження Христа, на християнство і язичництво. Але старі бойки сприймали цей світ таким, яким він був: послідовним, безперервним, а відтак – гармонійним. У замовляння своїх пращурів вони вплітали біблійні сюжети; ймовірно, таким чином бойки хотіли лише подвоїти силу мовленого. Очевидно, що тривала практика застосування замовлянь-молитов свідчила про їхню ефективність: ці слова допомагали бойкові почуватися захищеним у світі суворої природи, отже, вони були направду на поміч! Старі бойки та їх нащадки і сьогодні використовують ці замовляння. Їх записала у Кривому Озері на Миколаївщині та в селах Херсонщини, куди були депортовані бойки у 1951 році Наталя Кляшторна. «Моя хата – в мої хаті штири куты, а в тих кутах янгил Божий, сирид хижі сам Син Божий. на порозі Божа Мати Сина вкладає, з Богом лігає».
Жіноча молитва перед сном – для породіль і жінок, які мають малих дітей: «Янгилики стирижинийки! Стирижіт мою душку з вичора до півночи, від півночи до кугута, від кугута до рана – на віки віків. Амінь!»
Жіноча молитва перед сном – після традиційних молитов:
«Болячнице-систрице, іди ж ты на своє місце,- там, де ты была в матириный утробы, обыс ни болыла выд нешного дня до судного!»
Замовляння від хвороби, що супроводжується болем і температурою: «Тогды мине хто вриче, як мины сліди порахує і на мому коникові ширсть!» «Як за солодкими грушами люди йдут, няй так за мною молодці. Як ни мож злим воком у ясне сонце ся подивити, так обы хлопці ни могли биз мене жити!»
На переконання бойків, прочитані слова не мають і частини тої сили, що слова, проказані з власної памьяти».
Не тільки у святкові дні бойківські традиції вирують у нашій сім’ї. Щодня ми вживаємо безліч слів, діалектів, що беруть свій початок ще зі Скородного. Наприклад сковорідка у нас «пательня», а звична картопля – це «буля». Вареники у нас звуться «пирогами», а «файна» означає добра, «видіти» – це значить бачити». Ось ще деякі слова, що збереглися в нашому вжитку: «Як ся маєште? – Як справи? Втворити – відкрити. Штири – чотири. Штокало – пряник. Варіжка – ополоник. Жендиця – сироватка. Цебро – відро. Пец – кришка від печі. Когута зіймати – спіймати півня. Жеби тя грім забив! – Щоб тебе грім побив! Наметати – накидати. Студня – криниця. Мотика – сапа. Хижа – хата. Вберуся – одягнуся. Бісідуємо – говоримо».
І якщо багато людей в присутності місцевих жителів намагаються не говорити такою мовою, то ми її не соромимося, бо «зі смертю старших людей відходить у небуття говірка мешканців західної Бойківщини, що за своєю архаїчністю та розмаїтістю, на думку автора, є безцінним скарбом української мови».
Сьогодні у Кривому Озері є лише кілька майстринь, які вміють ткати і потім вишивати бойківські візерунки. Серед них і моя бабуся Циктор Ольга Юріївна. Всюди у хаті майстрині відчувається дотик її вмілих, тала¬новитих рук. Вона вміє не тільки вишивати, а й в’яже крючком та спицями, виготовляє кумедні іграшки, ори¬гінальні коробки з кольорових листівок. Чимало її витворів-плід власної фантазії, бо вміє бабуся і малювати. Тому часто сама придумує орнаменти і малюнки . Вишивати навчилася самотужки. А потім почала регулярно передплачувати та збирати різні журнали, що вміщували зразки орнаментів, знайомили з майстринями народної вишивки. Без вишивки не уявляє свого життя. Дуже подобається їй, що на біле полотно можна вилити у вишивці свої почуття, відтворити різні орнаменти.
Але особливо самобутніми є її рушники – справжня, істинна вічна краса. Це наше національне, рідне. Бабка Оля каже, що коли жінка вишиває, то стає добрішою і лагіднішою. Вона вважає, що до хліба, не можна приступати з поганими думками. А хіба можна виши¬ти гарний орнамент, коли злий і невдоволений. І, врешті виши¬ванки – це споконвічна народна традиція. Барвисті рушники, серветки, простирадла – це ж наша українська самобутність, ознака нації. Про це не слід забувати. Бо так можна забути, чиїх батьків ми діти. Вишивані рушники залишаються традиційною прикрасою житла нашої родини. Навіть у будинках, обставлених сучасними меблями, обов’язково присутні рушники. Розвішані у світлиці над образами чи просто гарно скомпоновані на стіні, вони надають їй охайності, святковості та затишку.
Хоч люди й кажуть, що у Бескидах навіть від села до села вишиванки в бойків мали свої характерні особливості, але гадаю в цілому загальні риси збереглися. Візерунки на бойківській вишиванці стримані, не такі розквітчані, як у гуцулів, але видно, що елементи вишивки дуже старі, давні. Характерними є вузенькі стрічки-вишиванки на шиї чи комірці сорочки.
Кожна вишивка є, безперечно, мистецьким твором, так само, як і кожен колишній мешканець Бескидів є Богом обдарованою людиною.
До хати бабусі частенько навідуються діти. Про¬сять навчити вмінню творити голкою та ниткою справжню піс¬ню на полотні. З радістю вона навчає юнок, ділиться секрета¬ми. Та одразу дівчатам, звичайно, не вдається навчитися всьо¬му, треба витримки і терпіння. Вона може поділити¬ся малюнками, орнаментами, нитками. Чисті і добрі почуття залишаються в серці бабусі після зустрічей з дітьми, адже знайомство з її вишиванками, колоритними, самобутніми, як душа народна, це надія на продовження бойківської культури, яку ми так намагаємося зберегти.
Особливою цінністю в родині є давні жалобні драбинки Лохай Ганни Петрівни. Виплетений на драбинці тризуб свідчить, що він довгий час знаходився у схроні, бо не можна було його вдягнути. Не менш цінним є ґердан Попіль Параски Данилівни.
Зберегти свою субетнічність в умовах українського півдня бойкам було дуже непросто. Але родина Цикторів, як і сотні інших, на думку автора, переселених родин, зберегли певну частину традицій та звичаїв.ойківські традиції, звичаї не тільки живуть в душах переселених, їх дотримуються і молоді люди. У липні 2012 року молоді нащадки переселених та не байдужі до вивчення звичаїв, традицій свого народу представники корінних кривоозерців побували в Польщі, на прадідівських землях, де для них були проведені майстер-класи в етнографічному таборі. Там був і мій старший брат Олександр. Повернувшись додому, учнівська молодь, підтримувана органами місцевої влади, започаткувала Свято бойківської ватри, яке проходить кожного року 12 вересня.
Ця робота спонукала родину до поновлення сімейного архіву: описано детально «Древо роду Цикторів », до кожної «гілочки» підібрано фото.