“курінь перейшов ріку Сян”

Позначки

ОУН

http://www.history.iv-fr.net/article.php?id=1056

Сергійчук Володимир. Український здвиг: Прикарпаття. 1939 – 1955. — К.: Українська Видавнича Спілка, 2005. — 840 с.

Прикарпаття у роки німецької окупації

22.06.1941—1944

Ті підготовчі акції, які здійснила революційна ОУН напередодні гітлерівського нападу на СРСР, давали можливість українським націоналістам з перших днів війни перебирати владу в свої руки. На червень 1941 року її організаційні осередки, скажімо, в Галичині були вже настільки потужними, що після втечі більшовиків вони стали практично повними господарями мало не всіх населених пунктів цього краю. У Жаб’є місцева група ОУН, наприклад, на деякий час повністю взяла владу в свої руки. А підпільні оунівські загони в Коломиї, де було створено понад півтисячний військовий відділ, прийнявши угорських наїзників за більшовиків, навіть звели бій проти них (Історія Гуцульщини. — Т. V. — С 281, 303).

Очолювали цей виступ окружний провідник ОУН Василь Мельничук (“Чумак”), його заступник Роман Сельський (“Мундзьо”) та пізніший керівник Коломийської старшинської школи ОУН (1941) Мирослав Харкевич (“Степан”) (там само. — С. 303).

Подібні ситуації виникали і в багатьох інших населених пунктах Західної України. На Старосамбірщині ядром збройного спротиву більшовицькій владі в перший день війни стала група з 12 підпільників ОУН, котрі по кілька місяців перед тим переховувалися в навколишніх лісах. Один з них — Головчак — перебував на нелегальному становищі півтора року, Ярема — дев’ять місяців.

Незважаючи на важкі умови існування (щодня треба було міняти місце побуту), ці люди зуміли організувати творчу підпільну працю, агітуючи селян проти окупаційної влади, утверджуючи сподівання на неминуче визволення від більшовицької окупації. Ще до нападу Гітлера на СРСР вони зуміли придбати 7 рушниць, за допомогою яких їм вдалося відстрілятися від облави — 24 червня підпільники відігнали вогнем відділ НКВД, який приїхав до Волі Коблянської на каральну акцію. А 29 червня загін націоналістів, у якому вже нараховувалося близько 70 повстанців, допомагав встановлювати в Старому Самборі українську владу (Українські щоденні вісті.—1941.—15 серпня).

Уже 22 червня 1941 року члени Українського Національного Комітету, що засідав у Кракові, одержали від РП ОУН повідомлення про те, що, як тільки бандерівці дізналися про початок німецько-більшовицької війни, спеціальна оунівська група вирушила на схід з метою відновлення української державності. Перейшовши кордон біля Ярослава, згадував Ярослав Стецько, “наша група зорганізувала залишене большевиками невелике вантажне авто, обліпила його різнородною пропагандивною антибольшевицькою літературою, листівками, гаслами, карикатурами, які ми мали приготовані у пляні довгої і систематичної підготовки змісту нашої акції на випадок війни, і рвались вперед, щоб якнайшвидше дістатися до Львова. Переїжджаючи через міста і села, ми проголошували на зібраннях відновлення державности, встановляли місцеву владу, організовували міліцію, порядкували господарське життя і —спішили дальше серед риску, небезпек і справді одчайдушних зусиль” (Стецько Я. 30 червня 1941. — Торонто, 1967. — С 175).

Разом з Стецьком були Ярослав Старух, Іван Равлик, Василь Кук, Лев Ребет, Дмитро Яців, Іван Вітушинський, Володимир Хомів-Лімницький, а також охоронна група СБ. Ця група, як пише Р. Рахманний, до Львова прорвалася “нелегально і тільки власними засобами… уже 29 червня і почала робити заходи з метою скликати Національне Зібрання і виконати згадану “Політичну вказівку Проводу”. Підтримку для цього сміливого пляну мали вони від місцевої підпільної мережі, її невеличких збройних відділів під командою Івана Климіва-Легенди та від готової до чину громадськості Львова” (Гомін України. — 2001. — 25 червня).

Паралельно або випереджаючи Львівську похідну групу, посувався курінь “Соловейко”, який прибув 18 червня з Нойгамеру до Ряшева, звідки спішним маршем прибув до Переворська, а звідти під Перемишль, до Радимна. 23 червня курінь перейшов ріку Сян, а увійшов до Львова під ранок 30 червня, випереджаючи на кілька годин німців. Опів на сьому ранку митрополит Андрей Шептицький уже прийняв його делегацію на чолі з Романом Шухевичем, а опісля з балкону благословив вояків-націоналістів, котрі вишикувалися перед його резиденцією (там само. — С 192).

Після, обіду до будинку “Просвіти” почали сходитися скликані на Народні збори відомі громадяни Львова. їх відкрив Ярослав Отецько. До президії запрошено о. митрата Иосифа Сліпого та професора Юрія Полянського. На пропозицію головуючого, присутні погодилися оформити себе як УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛЬНІ ЗБОРИ. Після того Ярослав Стецько прочитав доповідь, в якій переконливо засвідчив, що українська нація протягом усього історичного існування була державницькою, а в сучасній добі свого поневолення змагається до відновлення власної державності. Оскільки сьогодні, тобто 30 червня 1941 року, трапляється щаслива нагода для відновлення державності, то ОУН звертається до Національних Зборів з проханням схвалити ЇЇ рішення про це, заявив Стецько, й почав зачитувати Акт про проголошення відновлен­ня Української Держави (там само. — С 194).

Йосиф Сліпий, який виступив після того, передав вітання від Андрея Шептицького. А отець Іван Гриньох виголосив слово від українського вояцтва, зорганізованого в дружинах українських націоналістів, та пояснив неприсутність командира Шухевича, який саме в цей самий час був на похороні свого брата Юрія, котрого замордували більшовики.

Потім до слова зголосився представник Крайового Проводу, з’ясовуючи боротьбу ОУН в останньому часі і висловлюючи радість з приводу підтримки широкими колами народу ЇЇ дій. Він особливо наголосив, що ОУН так довго не складе зброї, доки не будуть прогнані з української землі всі її окупанти. За щойно проголошену відновлену державність вона стоятиме до загину всіма засобами, які належать до її диспозиції, і проти всіх, хто стане на шляху проти цього (там само. — С 194).

Після цих слів на сцені з’явився представник німецького командування — майор контррозвідки Айкерн і капітан Кох. Вони відмовилися зайняти місця в президії як гості. Як згадував Я. Стецько, у той момент він відчув, що “хмари над нами збиралися!” (там само. — С. 195).

Аби не дати гітлерівцям остаточно розібратися, що ж відбувається в приміщенні, Стецько надав слово Василеві Кукові. Той зачитав пропозицію ОУН щодо призначення на посаду Голови Українського Державного Правління Ярослава Стецька. Цей документ — згідно з рішенням Проводу про перебрання Стецьком обов’язків відповідального за Державне Правління в Україні за всяких умов — був виготовлений тоді, коли вислані місцеві члени ОУН до професора Мар’яна Панчишина повідомили, що він не може прийняти головування, хоч згоджується бути заступником.

Крім обрання Голови Українського Державного Правління, збори на пропозицію Василя Кука уповноважили щойно призначеного Ярослава Стецька покликати Правління, звільняти і призначати його членів (там само. — С 196).

Після цього слово попросив німецький капітан професор Кох. Він, як власноручно засвідчував згодом у своїх показаннях, намагався по можливості першим потрапити до Львова, щоб взяти політичну ситуацію в свої руки. Але йому це не вдалося. Хоча майор Айкерн, який його супроводжував, мав як офіцер контррозвідки письмове посвідчення про надані йому великі повноваження, їм довго не вдавалося добрати до міста без спеціальної перепустки, хоч українські політики безперешкодно проникали до Львова.

Близько 19 години 20 хвилин вони таки прибули до міста. Першого відвідали митрополита Андрея Шептицького, від якого дізналися про зібрання в “Просвіті”. Майор Айкерн і капітан Кох відразу пішли на це зібрання. В зв’язку з тим, що вхід був перекритий великим людським натовпом, вони зайшли через вхід на сцену, де перебували голова зібрання професор Юрій Полянський з іншими визначними українцями міста і — Стецько. Зауваживши Стецька, Айкерн і Кох залишили відразу сцену і стали у глядацькому залі, не сідаючи. Причиною цього було те, що Стецько отримав від штабу армії обов’язкове доручення виїхати до Холма, яке він не виконав (Косик В. Україна в другій світовій війні. — Т. 1. — Львів, 1998. — С 140, 141).

Як засвідчили події 30 червня, гітлерівці вороже зустріли Акт відновлення Української Держави. Однак у такій важкій ситуації цей історичний документ підтримав митрополит Андрей Шептицький, котрий уже вранці 1 липня звернувся до українського народу зі своїм пастирським листом. Тоді ж делегація Революційного Проводу виїхала до Луцька, де був осідок православного єпископа Полікарпа (Сікорського), щоб і він видав подібне звернення. Іван Равлик відбув до Варшави, де перебував президент УНР в екзилі Андрій Лівицький, з наміром запросити його до участі в державному будівництві чи принаймні проголосити відповідну заяву визнання.

Про ставлення мельниківців до Акта відновлення Української державності Я Гайвас засвідчує таким чином: ОУН “постановила на ширшій нараді Оперативного Керівництва одно – згідно, що “проголошення відновлення державности Ярославом Стецьком і створення ним Державного Правління аж ніяк не входить у колізію з нашою концепцією скликання конституанти в Києві. Навпаки, ті обидва факти себе доповнюють, і проголо­шення у Львові та покликання Правління тільки зміцнює грунт і приспішує процес до скликання такої конституанти” (Гомін України. — 1983. — 26 січня).

Далі Я. Гайвас стверджував, що “після тієї наради вислано до Я. Стецька делегацію. “Вислання делегації, зложеної з трьох відомих діячів підпілля — Івана Рогача, Онуфрія Максимова і Теофіля Бак-Бойчука, це загальнові­домий факт, неоднарозово згадуваний у виданнях ОУН після Другої світової війни й аж по сьогодні. Так само відомо, що тодішній голова ПУН полковник Андрій Мельник не лише акцентував це наше потягнення, але й визнав його єдиним правильним та гідним признання. Делегація не лише зложила заяву визнання Державному Правлінню, але й заявила готовість співпрацювати з ними, якщо воно буде спроможне виконувати свої функції” (там само).

Ясно, підбивав підсумок Я. Гайвас, що таке “поступування у Львові 1941 було логічне й правильне. Іншого поступування не сміло бути, бо це було б не згідне з найосновнішими заложениями українського націоналізму… Цей крок був прямим, органічним і невідхильним вислідом ідеології і програми ОУН та самозрозумілим продуктом її політичної концепції. ОУН завжди й усюди захищала примат української держави над усіма іншими політичними справами й підпорядкування тій державі без огляду на харак­тер її уряду, керівні партійно-групові чинники тощо.

Наставления ж німців залишалося й далі відверто ворожим. Даючи пояснення перед спеціальної комісією рейху з приводу подій у Львові 30 червня, професор Кох наголосив, що останніми днями він зустрівся з рядом відомих львівських українців у своїй канцелярії в ратуші, яких він проінформував про несхвальну реакцію німецьких органів стосовно Стецька і його “крайового уряду”. Він наголошував, що може прийняти Стецька лише як приватну особу, але для Німеччини немає ніякого українського уряду. Поки що він знає тільки дружній український народ, а не союзну українську державу (Косик В. Україна в другій світовій війні. — Т. 1. — С 142).

Різне ставлення до української влади виявилося в інших регіонах Прикарпаття. Станіславську область, наприклад, майже повністю зайняли угорські війська, які проголошенню Української державності не робили ніяких перешкод. Румунські ж війська, які увійшли в Чернівецьку область й частину деяких галицьких повітів (Заліщики, Снятин), поставилися від самого початку ворожо до української державності та почали переслідувати, а далі ліквідовували українське життя. Нищили українські прапори, розганяли українські установи, арештовували українських діячів. Українцям-галичанам, до речі, наказали негайно опустити територію Чернівецької області.

Однак, незважаючи на це, Українське Державне Правління розгортало свою роботу активно. Багатьом діячам ОУН в ті дні здавалося, що нібито “Українська революція проти чужого панування в Україні, революція, що нею кермував останні десятиліття український націоналізм, скінчена. Починається доба українського державного бу­дівництва на націоналістичних основах” (ЦДАВОВУ: Ф. 3959. — Оп. 2. — Спр. 50. — Арк. 57).

З огляду, очевидно, на ейфорію і з’являлися подібні заяви:

“Зараз наше завдання — зробити так, щоб усі зрозуміли, що створення незалежної Української держави абсолютно необхідне. Бо ніщо так не полегшує домінування у Східній Європі німців, з одного боку, і поширення російсько-біль­шовицького впливу на Захід з іншого боку, як відсутність Української держави” (цит. за: Костик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. — К., 1993. — С 487).

Як зазначали українські дослідники, “щойно пізніше вия­вилося, що плани Розенберга служили Гітлерові тільки за ширму, за якою він приховував свої справжні наміри війсь­кового, політичного та економічного підкорення Сходу Європи. З цілком зрозумілих причин він не хотів завчасно виявляти перед світом і навіть перед своїми власними співробітниками свого хижацького імперіялістичного обличчя” (цит. за: Кальба М. “Нахтігаль” (Курінь ДУН) у світлі фактів і документів. — Денвер, 1984. — С. 15).

Усвідомлюючи це, українські націоналісти все-таки сподівалися, що Гітлер не повторить помилки Наполеона, котрий проігнорував українство під час свого завойовницького походу в Росію. Тож 3 липня Ярослав Стецько як Голова Українського Уряду звертається офіційно до канцлера Німеччини з повідомленням про Акт проголошення відновлення Української Держави, пропонуючи співробітництво між Україною і рейхом як союзними державами. Подібні листи він відправить 4, 5 і 6 липня (там само: Ф. 4620. — Оп. 3. — Спр. 378. — Арк. 20—27).

Замість відповіді на них гітлерівці інтернували до Берліна Степана Бандеру і Ярослава Стецька. Переконливою пересторогою тоді для німців, вважав Р. Рахманний, були лише збройні відділи, що їх у різних районах Волині й Галичини організував Климів-Легенда. Що більшість цих вишкільників ще не мала ніякого озброєння, того німці не знали, але потенціалом цієї “армії”” вони таки зацікавилися. На переговорах з двома представниками революційної ОУН Миколою Лебедем та Іваном Климівим-Легендою гітлерівські політичні речники “погрозами-порадами” закликали їх скоритися рішенням фюрера і відкликати Акт 30 червня. Однак обидва члени Українського Державного Правління дали таку саму відповідь, яку вже раніше окупанти почули від Степана Бандери та Ярослава Стецька: цей Акт є виявом державницьких прагнень українського народу, і його заперечити ми не сміємо! Коли гітлерівець іронічно запитав, на якій збройній силі вони базують свою негативну відповідь, Климів-Легенда без вагання відповів: “На силі 44 тисяч 357 збройних людей!” (Національна трибуна. — 1987. — 11 жовтня).

Німецькі представники були помітно збентежені цією заявою, відтак перейшли на спокійніший тон. Вони зрозуміли, що навіть їхня самовпевнена Великонімеччина не може дозволити собі на спричинення будь-яких повстанських ударів по лініях постачання армій, які ще не досягли Києва. Тож можна погодитися з думкою Р. Рахманного, що саме з уваги на ці міркування німецькі адміністратори відклали масовий удар по мережі революційної ОУН аж до 15 вересня 1941 року, хоч індивідуальні арешти не припинялися (там само).

Зрештою, справджувалися передбачення Івана Климіва-Легенди, який був готовий до цього вже два роки: приглянувшись зблизька до гітлерівських окупантів на Холмщині та Лемківщині, вже наприкінці 1939 року він остерігав своїх друзів: “Тих скурвих синів-німців незабаром треба буде бити!” (там само).

Окрім великої маси політичних і організаційних питань, що виникли перед Крайовим Проводом у цей час на рідних землях, на черзі дня постали і проблеми створення надійного фінансово-господарського механізму, без чого неможливо було налагодити повноцінну діяльність. Тож на нараді чільних діячів було ухвалено постанови, що стосувалися розгортання фінансово-господарської діяльності ОУН: негайно приступити до створення в організаційній структурі ОУН фінансово-господарських референтур і покликання належних референтів; всю фінансову господарку ОУН сперти виключно на власні сили, на жертовності якнайширшого кругу українського громадянства; з уваги на злочинну нацистську політику супроти українців, зліквідувати всі фінансово-господарські інституції і підприємства, що ними адмініструвала українська влада, які ще не встигли захопити у власність німці, а їхнє майно передати для вжитку ОУН; навантажити всі українські установи, кооперативи, спілки, підприємства, купців і професіоналістів податком на потреби визвольної боротьби ОУН у розмірі щонайменше 5% від їхніх прибутків; Крайові Проводи поодиноких українських земель під фінансово-господарським оглядом мають бути незалежні від Головного Проводу і вповні самовистачальні. Для тієї мети вони мають організувати у власному засязі різні торговельні крамниці, гуртівні, промислові підприємства, якщо є вигляди на їх рентабельність. Із своїх прибутків мають виплачувати 25% на потреби Головного Проводу ОУН.

Вирішено також, що всі ті ствердження й постанови має подати до відома й виконання всім Крайовим Проводам організаційний референт Центрального Проводу. Не було жодної пропозиції, щоб члени ОУН платили членські внески чи податки, бо вони як воїни на фронті посвячують все своє майно, кров і життя боротьбі за здобуття україн­ської держави (Пришляк Я. За Україну! — С. 24).

З середини вересня 1941 року Революційна ОУН діє в підпіллі та готується до широкомасштабної боротьби з фашистами. І для визначення чітко окреслених напрямних її Провід скликав 19 вересня Першу Конференцію ОУН, що відбулася у селі Сороки біля Львова в учительській хаті, як розповідав автору цих рядків Мирослав Прокоп. На ній ухвалено такі рішення: “а) перебрати адміністрацію на низах у свої руки та продовжувати започатковану Українським Урядом працю; б) перекинути якнайбільше провідних одиниць за Збруч на цілість земель України, щоб продовжувати працю, що її започаткував Український Уряд на Західних Землях; розподіл колгоспів і радгоспів, ховання майна перед грабежами і забезпека українського населення перед сподіваним голодом, захоплення друкарень і випуск преси, широка пропаганда ідеї і гасел визвольної боротьби, протисовєтська і протинімецька пропаганда, акти проголошення відбудови української держави в містах і селах та маніфестації народу (останній акт проголошення відбувся в місті Василькові — 30 км від Києва); в) боротьба з голодом. Німці стягали рештки врятованого збіжжя… г) освідомно-роз’яснювальна акція проти масових вивозів на роботи до Німеччини, а в дальшому організація пасивного спротиву (втеча в часі т. зв. лапанок); д) акція проти надмірного стягання контингентів і пропаганда за вмілим захованням майна; є) пропагандивно-роз’яснювальна підготовка до активної боротьби з німецьким окупантом, розкриття німецьких плянів поневолення і колонізації України. Одночасно така ж акція проти нових намагань большевизації українських теренів, що її проводили насилані Москвою в Україну агенти та партизанські диверсійні групи; є) збір та магазинування зброї; ж) вишкіл нових провідних кадрів для визвольної боротьби вже майже на всіх українських землях із членів підбольшевицької окупації та обхоплення ними щораз дальших і глибших теренів; з) поширити наші програмові і політичні постанови та методику і тактику боротьби в зв’язку з охопленням цілости українського терену і народу та з його політичними національними і соціальними надбаннями, щоб у народі, що був досі розділений окупацій­ними кордонами, довести до програмового походження політики й тактики, думки й чину” (Микола Лебедь. УПА. — Мюнхен, 1946. — С 17, 18).

Оскільки вересневі гестапівські арешти добре пошарпали Провід, зокрема тих, які діяли досить відкрито в так званому краківському періоді та у відновленій Українській Державі, включно з Українським Державним Правлінням, Радою Сеньйорів, обласними адміністраціями, нацисти вважали, що після цього ОУН розпадеться. Вони не зрозуміли того факту, що за минулих 10-15 років вона, зокрема на західноукраїнських землях, так глибоко вросла в народні маси, що треба було б винищити не пару сотень її провідних діячів, а десятки тисяч активу. Німецькі погроми не тільки не ліквідували Центрального Проводу, Крайових Проводів і Похідних Груп, але майже не заторкнули середньої групи активу — обласних, окружних і районних проводів, не кажучи вже про основний — кількох десятків тисяч членів і симпатиків ОУН. За таких умов досить швидке було заповнено місця схоплених чи знищених окупантами провідних кадрів свіжими людьми з низових клітин. А це давало можливість по-справжньому розгорнути боротьбу проти окупантів. Напрямні осінньої конференції Проводу ОУН вказують на виразну тенденцію до реалізації концепції двофронтової боротьби, тобто одночасно проти німецьких і російських імперіалістів, непохитне стремління відбудовувати Українську Державу та втягувати до визвольної справи весь народ, а не лише вести її силами ОУН.

Крім того, на цій конференції ОУН схвалила також директиву підготовки ОУН до збройної боротьби проти окупантів. Цю акцію запланував і здійснив Військовий Штаб під керівництвом сотника Дмитра Грицая-Перебийноса. Найперше підготовлено й призначено військових референтів у всіх крайових, обласних, окружних і районних Проводах. Ухвалено, що кожний член Організації і організований симпатик має перейти основний військовий вишкіл, що мав розпочатися на початку року в підготовлених місцях з відповідними військовими вишкільниками.

Тоді ж також схвалено було рішення розпочати систематичну освідомлюючу пропагандивну кампанію, що німецькі окупанти є не меншими колоніальними імперіалістами, ніж росіяни, і що вони трактують український народ як нижчу від себе расу, яка має їм служити. Ухвали вересневої конференції однозначно вказують на те, що Революційна ОУН повністю визначилася в антигітлерівському спрямуванні, що відтепер всілякі ілюзії щодо допомоги нацистів у відбудові української державності зовсім розвіялися.

Особливо це стало наглядним, коли під кінець грудня 1941 гестапо заарештувало у Львові Івана Равлика, його дружину, тещу, сестру і троє інших членів його родини. Самого Равлика відомий садист Віллі Вірзінг, не діставши від нього жодних таємних інформацій ОУН, закатував на смерть на початку січня 1942, а всю його рідню розстріляно.

Посилення жорстокості німецьких окупантів до ОУН і взагалі до національно-патріотичного активу позначається водночас зростанням ненависті українців до нових завойовників та скріплення революційної настанови в ОУН до ворогів, що викликає необхідність готувати військові кадри для майбутньої збройної боротьби. На початку січня 1942 року розпочинає діяльність Школа військових кадрів “Тигри” в Карпатах, у якій тисячі членів і симпатиків ОУН одержали підставовий військовий вишкіл.

Зміни, які відбулися в діяльності ОУН від Першої Конференції ОУН до весни 1942 року, викликали потребу в скликанні в квітні 1942 Другої Конференції ОУН на українських землях. Перед 14 її учасниками головні доповіді виголосили Дмитро Мирон-Орлик і Микола Лебедь-Рубан. Проаналізовано було ситуацію й обговорено чергові завдання, винесено ряд постанов, які містили основні напрями діяльності революційної ОУН на найближчу перспективу. У вступній частині, зокрема, чітко зазначалося, що свою революційну боротьбу за Українську Державу ОУН тісно пов’язує з визвольною боротьбою, яку вели в Україні БУД, СВУ, УВО. У своїй сучасній боротьбі, наголошувалося, стоїмо на засадах, на яких був оснований Акт 30 червня 1941 року, вважаючи його історично правним, революційною та політичною маніфестацією волі всього українського народу жити власним державним життям.

Поточні рішення були винесені у формі окремих постанов: ідеологічно-політичні підготував Дмитро Мирон-Орлик, який в той час був найвизначнішим теоретиком ОУН, а організаційну частину опрацював Микола Лебедь-Рубан. На цій Конференції ухвалено видавати орган Проводу ОУН під назвою “Ідея і чин”, головним редактором якого призначено Дмитра Маївського-Косара-Тараса-Думу. В постановах знайшло чітке оформлення ворожої настанови ОУН до гітлерівського націонал-соціалізму, але одночасно зазначено, що головним історичним ворогом України є незмінно російський імперіалізм у всіх його видах: більшовизму, білогвардійщини, керенщини, слов’янофільства тощо. Тобто, в боротьбі з окупантами остаточно викристалізувалася безкомпромісна війна на два фронти.

Друга Конференція ОУН також прискорила визрівання рішення про неминучість збройної боротьби з нацистами. Основні інструкції Проводу після Другої конференції наголошували і на організації акцій проти виїзду українців на роботи до Німеччини, саботування колоніальних планів нацистів, продовження військових вишколів для всього членства і симпатиків ОУН, дальше магазинування та підтримування в доброму стані зброї і поширення ідеї та мережі ОУН на всіх етнічних землях українського народу.

Велика увага приділялася вихованню молоді. З метою поширення націоналістичних ідей у середовищі цієї групи населення Провід Юнацтва ОУН з 1 червня 1942 року розпочав видання “Прапора молоді”. У передовій цього часопису закликалося українську молодь не вірити німецьким окупантам, уникати виїзду на невільничі роботи до Німеччини і сприяти ОУН в боротьбі за Українську державу. Заклик був однозначним: “Українські дівчата й хлопці! Великі імперіалістичні держави захлинаються у вашій крові і крові наших народів… Цілі орди московських і німецьких вояків руйнують і грабують нашу країну. Українська молоде! Чи віддамо ми долю України жорстоким чужинцям? Чи будемо терпіти панування “визволителів” заради того, щоб німецька молодь мала прекрасне сите життя? Ми самі хочемо будувати власне життя на Україні. ОУН під проводом Степана Бандери бореться за велич України! Українські дівчата і хлопці! Ставайте під знамена ОУН! Боріться за Українську Державу!..” (цит.: за В. Косик. Україна під час другої світової війни. — С. 643).

Треба наголосити, що після падіння Карпатської України в 1939 році ОУН не припинила свою діяльність на Закарпатті, що йшла туди через Чехію і Словаччину. Вона пожвавилася після створення Революційного Проводу ОУН, який відрядив у цей регіон для заснування підпільної мережі Василя Кука. Зрозуміло, що відновлення активної діяльності українського націоналістичного підпілля на Закарпатті зустріло ворожу поставу угорських окупантів. Навесні 1942 року вони провели масові арешти членів і симпатиків ОУН, після чого організували великий показовий процес над 200 українцями, засудивши більшість із них від одного до 15 років (В. М. Мадярська окупація Карпатської України. 1939—1944 // Вісник ООЧСУ. — 1952. — Ч. 4. — С 20).

Починаючи ще з 1941 року, велика кількість вихідців з Карпатського краю розгорнули підпільну антигітлерівську діяльність по всій території Третього рейху, про що свідчать документи самих нацистів. Останні масово засилали схоплених членів і симпатиків ОУН до концентраційних таборів. Перший такий транспорт відійшов до Освєнціма в липні 1942 року. У цій групі були Степан Ленкавський, два брати Степана Бандери — Василь і Олександр, Дмитро Яців (член УДП), Юліан Савицький (диктор львівської радіостанції імені Є. Коновальця), Володимир Дейчаківський-Сич (член обласного Проводу ОУН Станіславівщини), Леонтій Дяків, о. Микола Доманський, Теодор Галема, Михайло Гудима, Гриць Яворів, Микола Коваль, Омелян Коваль, Євген Лозинський, Володимир Мартинець-Влодко (тереновий провідник Чехії), Петро Мірчук, Андрій Пасічняк, Василь Пасічняк (пропагандивний референт Кіровоградського обласного Проводу), Роман Полутранка, Василь Приймак, Олекса Пилипенко, Богдан Рибчук (член Крайової Екзекутиви в 1938—39 роках), Михайло Семчишин, Олекса Вінтоняк, Борис Вітошинський — усього 24 особи, з яких більшість загинули.

Від часу, коли постали перші військові сотні на теренах Волині, в Проводі й, зокрема, у його військовій референтурі точилися дебати щодо подальшої стратегії ОУН у військовій справі. Були дві пропозиції: перша — організувати подібні сотні для оборонних цілей населення і друга — розпочати формувати всенародну революційну повстанську армію. Для розв’язання цього питання у Львові відбулася спеціальна конференція, яка вирішила підпорядкувати всі військові відділи ОУН під безпосередню команду Проводу на ПЗУЗ та вести широко розплановану збройну самооборону населення. Всі збройні відділи мали бути стягнені на Полісся, де й мала постати перша стратегічна база, на якій формувалися регулярні повстанські відділи ОУН.

При цьому до перших відділів мав прийти курінь ДУН, який після відмови служити в німецькому війську був роззброєний та етапом привезений до Львова на початку 1943 року. Але лише невелику групу дунівців гітлерівцям вдалося заарештувати, яких невдовзі змусили вступити до дивізії “Галичина” або йти в концтабори, — сотник Роман Шухевич і майже всі старшини вирвалися з-під німецької охорони і невдовзі включилися до військової служби ОУН разом з більшістю підстарший і стрілецтва (Лебедь М. УПА. —С 20, 21).

Цей процес мілітаризації ОУН у другій половині 1942 року Степан Бандера називав “зародженням УПА з ініціативи ОУН як загальнонаціональної революційної армії” (До проблеми політичної консолідації // Визвольна політика. — 1946. — С 4, 5).

Конференція і пізніше Провід ОУН схвалили, щоб командиром цих відділів під назвою “УПА” був крайовий провідник Дмитро Клячківський-Охрим-Савур з поширенням дії на цілий терен ПЗУЗ. При Крайовому Проводові ОУН мав бути розбудований КВШ, до якого одразу ж включено Василя Макара-Сіроманця-Безрідного на референта СБ, щоб при наборі нечленів ОУН до формованих повстанських відділів уникнути ворожої агентури.

Щоправда, у перших днях січня 1943 року гестапо заарештувало військового референта в Проводі ОУН сотника Дмитра Грицая-Перебийноса. Його місце зайняв тоді Роман Шухевич-Тур, який утік з транспорту членів ДУН до німецьких в’язниць.

Зміни відбулися і у військовій референтурі Крайового Проводу на ПЗУЗ: Качинський-Остап залишився при своїй поліській сотні, а його місце військового референта у Крайовому Проводі зайняв Василь Івахів-Рос. До КВШ на ПЗУЗ відійшов досвідчений старшина в поборюванні більшовицьких партизанів поручник Василь Сидор-Шелест. Посилення активності оунівців проти окупантів, природно викликало в останніх негайну реакцію, що вилилася в нову хвилю арештів українських націоналістів. Вона особливо посилилася, коли гестапо на території Третього рейху одержало відомості про мережу націоналістичного підпілля у Львові й зв’язок до нього. Тож коли 21 листопада 1942 року до Львова приїхав з Києва Дмитро Маївський, у зв’язковій домівці на нього вже чекали в засідці гестапівці з Берліна, котрі прибули для ліквідації чільних провідників ОУН. Одначе він блискавично зорієнтувався в ситуації й застрілив майора й капітана гестапо, а сам, будучи важко пораненим, вискочив через вікно з першого поверху й зник (Літопис УПА. — Т. 21. — Торонто, 1991. — С. 154).

У відповідь розлючені нацисти розстріляли у Львові 28 закладників, а в Ягольниці біля Чорткова 27 листопада ще 52 українських патріотів.

Оцінюючи діяльність ОУН у 1941—42 роках, виконуючий тоді обов’язки провідника ОУН Микола Лебедь писав: “Жертви, що їх у тих двох роках мав український самостійницький рух, були великі, але здушити визвольну боротьбу окупантам України не вдалося. Організація, розбудована на всіх українських землях, скріплена жертвами героїзму і великої посвяти, перейшла в нову, величну фазу визвольної боротьби українського народу” (М. Лебедь. — УПА. — С 18).

Остаточне сформування визвольної концепції ОУН, яка полягала у відкритті двох фронтів — проти німецького і московського імперіалізмів — сталося на Третій Конференції ОУН, що відбулася 17—23 лютого 1943 року. Вирішальний тон напрямові конференції надавали керівник Крайового Проводу на ПЗУЗ Дмитро Клячківський, референт пропаганди Дмитро Маївський, референт військових справ сотник Роман Шухевич, референт СБ Микола Арсенич і Зеновій Матла, тобто всі ті, хто вже був задіяний в активній боротьбі як з гітлерівцями, так і з більшовиками. Іншими чільними учасниками дискусій були: Микола Лебедь, Мирослав Прокоп, Михайло Степаняк, Олекса Гасин.

На конференції яскраво виявилася тенденція перейти від оборонної стратегії до оборонно-наступальної боротьби, водночас розширюючи визвольну боротьбу, аби її вести не лише силами націоналістів, але й інших верств народу, які не охоплені організаційною системою ОУН. Важливим також було організувати при українському визвольному русі чужинців з-поміж поневолених націй, які перебували на українській території. Зрештою, це було поверненням до питання, якому РП ОУН надавав особливо важливого значення ще наприкінці 1940 року, коли він ухвалив створити спільний з визвольними рухами націй фронт, і з весни 1941 року під редакцією Івана Мітринги почав виходити бюлетень “Наш фронт”. Саме тут з’являються заклики, які потім органічно увійдуть до визвольної концепції ОУН: “Воля народам і людині!”, “Воля всім поневоленим народам!” За знищення російської тюрми народів!”.

А для створення прихильності національно-визвольному рухові в таборі західних альянтів треба було якнайгостріше протиставитися опортуністичним колам громадянства, які йшли на колаборацію з нацистською Німеччиною. Така настанова однозначно здобувала прихильність серед народних мас у боротьбі

Коли ж у липні 1943 року стало очевидним, що 12 областей України стали на шлях збройної боротьби проти окупантів за Самостійну Соборну Українську Державу, то це внесло значні зміни в політичну боротьбу нашого народу. Вона вступила в нову, вищу фазу. Крім радикальної зміни в тактиці, життя висунуло потребу змін і в самій організаційній структурі та в програмі ОУН. Оскільки потрібні зміни виходили поза компетенцію Проводу, то останній скликав у серпні 1943 року Надзвичайний Великий Збір ОУН, який мав підсумувати дворічний період політичної боротьби, що своїм змістом і характером творив в історії ОУН справді окрему епоху.

Звітні доповіді й дискусія виявили, що багато нових проблем правильно розв’язувалися провідними кадрами ОУН безпосередньо в ході визвольної боротьби, які виявили при цьому багато гнучності й політичного такту, відповідали основним ідеологічним і політичним тезам ОУН. Саме життя стверджувало правильність цих змін. Тому III. Надзвичайний Збір ОУН взяв до відома тактику в минулому та визнав правильним її перехід до збройних форм. Життя висунуло також багато питань програмного характеру. З цією справою були зв’язані три основні питання ідеологічної натури — питання нації, суспільності й держави.

З огляду на це III Надзвичайний Великий Збір ОУН узяв за основу в своїй діяльності те, що “система вільних народів і самостійних держав — це одинока й найкраща розв’язка питання порядку в світі. Спроби упорядкувати світ на інших основах не дали ніколи позитивних результатів. Всі понад-національні твори, — імперії виявились завжди чинниками історичної реакції й занепаду. В імперіях завжди один народ поневолює й веде до занепаду інші народи” (Збірка документів ОУН у Нью-Йорку).

Тому ОУН, наголошувалося далі, обстоює право всіх народів на самостійне життя у власних державах, на повноцінне їх культурне і економічне зростання, бо тільки таким шляхом іде людство до поступу. Борючись за визволення українського народу, ОУН організує політичну співпрацю з іншими поневоленими народами вже сьогодні й буде співпрацювати з усіма вільними народами в майбутньому. Але основою цієї співпраці є “тільки взаємна пошана й визнання права всіх на вільне життя. Історичну еволюцію нації в монолітну суспільність хоче ОУН приспішити шляхом знищення всіх економічних і соціальних нерівностей. Вважаємо, що в сучасну історичну добу є всі дані для розбудови такого економічного ладу, який дасть рівні шанси праці, заробітку всім громадянам. Знищуючи всі форми експлуатації кляси клясою, створимо в Україні справедливий суспільний лад. Тільки при такому ладі буде запорука, що державна влада не стане на службу одній клясі, а буде організуючим, плянуючим і керуючим органом цілого народу.

Ідеалом нової суспільности є вільна людина. Вільний почин людини буде основною рушійною силою суспільного життя. Але цей вільний почин може йти тільки в суспільному напрямі й не сміє в жадному разі йти по лінії шкурницьких інтересів та в результаті вести до визиску інших “вільних” людей, подібно, як це буває в умовинах капіталізму” (там само).

У такому дусі йдуть програмові постанови III-го Надзвичайного Великого Збору ОУН. Вони стали здобутком політичної теорії й практики ОУН попередніх двох років, конкретним оформленням основ майбутньої Української держави. Одним з головних питань, до яких мусів Великий Збір зайняли становище, зрозуміло, це ймовірна нова більшовицька окупація українських земель. У цьому плані було стверджено, що “єдино політично й мілітарно зорганізований нарід може зберегти себе перед знищенням большевиками та продовжувати свою боротьбу за власну державу” (там само).

Тим паче, що практика більшовицького наступу, зазначалося далі, засвідчує, що “большевики йдуть на свідоме знищення українського народу. Не важно, чи це діється шляхом нещадних розстрілів, чи насильним гонениям мужчин і ланок на першу лінію фронту під німецькі кулемети. Для нас важне, що большевики продовжують у цей спосіб методи насильної мобілізації українців до Червоної армії та наслідують тактику німців забирати з України воєнно здібний елемент. Перед цією небезпекою мусить народ боротись. Говоримо народ — бо діло йде не про якусь його частину, про самостійників чи несамостійників, але про кожного українця — селянина, робітника, інтелігента. Нехай ніхто не обманює себе тим, що його особисто большевики не заторкнуть.

Український народ, який не хоче себе дати безборонно вирізувати на жидівський лад, мусить зазіханням большевицьких імперіалістів протиставитись організовано й збройно. Це не значить, що ми маємо кожночасно й неза­лежно від зовнішніх умовин йти на повний зудар. Про момент зудару будуть рішати вимоги доцільности й напрямні визвольної боротьби. Але значить, що большевицьку окупацію зустрічає український народ підготовлений і готовий обстоювати свої народні права. Форми боротьби під німецькою й большевицькою окупаціями випливають і будуть випливати з кожночасних умов та з цілей, які в даний момент хочемо осягнути. Незалежно однак від того, підготова, чи радше практичне здійснення того завдання приходить уже сьогодні. Це напевно не завчасно, бо творення політично-збройної сили народу вимагає дуже багато часу, а збройні відділи, що мають стати зав’язками армії, є завжди продуктом довгої підготови й боротьби” (там само).

У зв’язку з політичною ситуацією й завданнями постала справа участі усього народу в національно-визвольній боротьбі. Це питання також розглянув Великий Збір. Українська Держава, ухвалив він, — це добро всіх громадян України, тому за неї мусять всі боротися. З іншого боку, небезпека грозить сьогодні цілому народові, тому всі його сини мусять стати до боротьби. Навіть тисячі найбільш відданих борців не здобудуть України, коли весь народ не візьме участі у ній. Хто цього не розуміє, або хто, розуміючи, відтягається від боротьби — той дезертир і народний шкідник, і так його народ буде трактувати.

Тому ОУН, як керівник революційно-визвольної боротьби закликала до безпосередньої участі в цьому русі всіх громадян, оскільки вона “не бореться за Україну для себе, вона не бореться за владу в Україні ані за форму влади. Про владу й її форму буде рішати сам народ і його найкращі представ­ники. Але сьогодні ОУН являється керівним провідником визвольної боротьби народу, тому й кличе інших до цієї боротьби. Ніхто не має стояти з боку. Великий тягар боротьби мусить взяти народ на свої плечі. Окремі ділянки сучасної визвольної боротьби, головно військова, вимагають ряду фахівців. Вони є серед українського народу, й вони на його службу мусять піти. ОУН вважає, що обов’язком кожного українського громадянина є служити українській визвольній справі й цю вимогу буде консеквентно здійсняти. В цей спосіб будуть також, по думці Великого Збору, створені передумови для об’єднання всього народу, яке доконається єдино в боротьбі. Тому, розбудовуючи поодинокі форми визвольної боротьби та притягаючи до неї якнайширші маси, ОУН рівночасно наближається до одного з найосновніших завдань сучасної хвилини — до ліквідації партійних спорів та всеукраїнського об’єднання” (там само).

Справді, єдність усіх революційних мас, їхнього проводу під гаслом відродження незалежності України могло бути основою всеукраїнського об’єднання, і лише це забезпечило б успіх.