Надломлена, але невсохла гілка бойківського дерева. Західні бойки. 60 років після переселення

Позначки

Криве Озеро, Ольга Самборська

Мешканці Скородного і Лютовищ святкують перші весілля на новій землі в Миколіївській обл., 1967 р.

Джерело: «Український альманах» 2011, видавець: Об’єднання українців у Польщі

Ольга Самборська, Берлін

народилася в сім’ї бойків, насильно виселених 1951 із Західної Бойківщини у селище міського типу Криве Озеро Миколаївської області; біолог-генетик. Редактор Інтернет-порталу для українців Закерзоння «Домів» http://www.bojky.wordpress.com, редактор Інтернет-порталу для українців Німеччини «Хата скраю» http://www.ukrajinciberlinu.wordpress.com.

Надломлена, але невсохла гілка бойківського дерева. Західні бойки.
60 років після переселення

Відшукати коріння бойків з Бескидів – все одно, що шукати коріння свободолюбивого перекотиполя, яке котить історія в своєму напрямку. Де та правда, яка тисячоліттями живила народ Бескидів життєдайним духом? Відомо тільки те, що останні кількасот літ західні бойки населяли терени східних Бескидів і вододіл Сяну. Кажуть, туди приходили люди, які хотіли і шукали свободи. Коли центри політичної влади відтісняли свободолюбивий дух на свої пограниччя, то і бойки пересувалися в бік вільних територій. Може тому так багато бойків, гірських мешканців, було на козацькій Січі. Може тому бойки складали вагому частку серед січових стрільців на початку і Української Повстанської Армії в середині ХХ ст.

З якого ж часу походить відлік цієї стоянки бескидського гірського племені і в яких етнічних вимірах окреслюється їхня культура? Дослідники тільки продукують різноманітні гіпотези.

Бойки на це кажуть – купи не тримається

Бескидські бойки, як і бойки загалом, категоризовані як бої-кімерійці, і як кельти, як білі хорвати, і як галли (як їх тільки хто не називав на проміжку писемної історії). Всі вони в свій історичний час населяли схили Бескидів довжиною понад 300 км і висотою до 1725 метрів. Свій якір бойки східних Бескидів закинули не стільки за клаптик землі, скільки за свою глибоку свідомість, за себе і свою культуру, наскрізь прониклу духом ліберталізму з його концентрацією на особі-індивідуумі, що любить свободу. В бойківській свідомості «я є» було і продовжує бути центром її мікрокосмосу. Початок і кінець бойкині і бойка знаходиться не в розквіті і занепаді якоїсь конкретної цивілізації чи ділянки землі, нації чи культури. Бойківська альфа і омега – в бойках самих, в їх серці і свідомості, що несе в собі клаптик землі, на якій стоїть бойко. Інакше не бути їм, бойкам, членами великої етнокультурної родини, а західним бойкам східних Бескидів – не залишитись самими собою після втрати ними в 1951 р. свого «клаптика» землі. Чим був той «клаптик» для бойка – знають лише вони самі, вони взяли його з собою, коли

доля понесла їх у світи, як кажуть вони самі.

Діти Бескидів несуть в собі, у своїй тотожності риси своєї землі. Бойки такі ж розлогі, як і Бескиди. Але в них є щось більше. За верхівками Бескидів в душі бойків проглядається глибоке чисте небо.

В етнокультурному просторі стільки всього намішано,

аж ми сі очи розбігают,

як кажуть бойки. Розплести етнічно-родинні зв’язки є завданням нелегким та невдячним. У сучасних європейських вимірах пошуки етнототожностей з огляду на досвід німецьких націонал-соціалістів минулого століття з їх зловживаннями поняття етносу, пошук коренів і, особливо, втрачених територій вважається не зовсім політично коректним. Тож старатимуся коректно прокладати стежки поміж інформаційних полонин для віднайдення першої бескидської стоянки бойків.

Бойки зі східних Бескидів не звикли величати себе груповими етнічними назвами, особливо етно-політичними. Вони як група індивідуумів, поміщених свого часу серед мальовничих північних карпатських хребтів, просто є. Їхній бог – це свобода. Їхня філософія – самодостатність. Їхня зброя – правда. Їхнє життя – це взає­моповага. А за всім цим випромінюється виважена любов і гармонія. Може тому так важко вписати їх в ту чи ту схему, як і взагалі писати про них.

Якщо гуцула можна визначити, коли він танцює свій таємничий аркан і виблискує пацьорками його стрій, лемка – коли він до вас заговорить його русинською говіркою, то бойка – коли він мовчить за його філософською врівноваженістю і міжбрівними складками. Бойко знає і споглядає.

Філософія бойків є збалансованою кардіоцентрично-раціоналістичною. Вони вдало поєднують в собі те, що лежить від них праворуч (раціоналістична Європа) і ліворуч (кардіоцентрична Азія). Буйком бойка є він сам у його тісному зв’язку з Богом, землею і природою. В синтезі всіх наведених складових формується світосприйняття і поведінка бойка. Він не намагається виділитись серед інших, бо знає собі ціну сам. Іноді складається враження, що так поводяться тільки ті, хто отримав свого часу вищий бал і потреби в переатестації не мають. Свідомі самі себе. Хто атестував бойка – знає тільки він сам і Бог, бо спілкуються вони один з одним тихо. Душевна тиша мешканців Бескидів є тим магнітом, що притягує. Так само притягують і Бескиди.

Іншим магнітом є витвори бойківської культури і архітектури. Археологи довели, що в бойківському господарстві було завжди все, навіть до найменшої голки. Чи не підтверджує це його багатогранну самозавершену культурну, філософську і господарську досконалість? А звідки це все у них? Погляньмо на «довгу» бойківську хату, яка є чи не найрепрезентативнішим елементом бескидського населення. Приблизно 80% усіх будівель містечкового полісу навколо Устрик Долішніх – саме «довгі» хати. Цей феномен хатобудування є унікальним приводом для роздумів.

Довга прямокутна форма, досконало пропорційно поділені приміщення: житло для людей, боїще – стодола для зерна, стайня для свійської худоби, оборіг. Все це – під одним високим солом’яним дахом і зроблено без єдиного цвяха. Якщо заглибитись в архітектурні нюанси хатобудування, то можна зробити беззаперечний висновок: це будувалося з глибоким знанням математики, архітектурних принципів, деревообробки і екобудування. Від кого успадкували такі знання бойки, адже навіть при Австро-Угорщині бескидських сільських майстрів не запрошували до Європи на стажування з хатобудівництва?

Вдивіться в «довгу» хату, і перед вами повстане ні що інше, як Ноїв ковчег з його структурним поділом на п’ять приміщень, аркоподібним входом до ковчегового пропорційно поділеного внутрішнього простору. А може то бойки Ноїв ковчег будували? А якщо повернете свою уяву на 180 градусів, то вималюється і днище ковчегу, яким слугуватиме дах «довгої» хати. Та і хата не вмурована в землю, як це спостерігається в інших цивілізаційних артефактах, а спирається на палі, відір­вані від землі. Доведено також, що конструкція хати передбачає підняття (зняття) хати з місця її положення на випадок повені. Підняття робилося спеціальними конструкціями, в результаті чого хата піднімалася на кілька метрів вгору. Що це – звичайна практичність і перестрахування для тих, хто селився в долинах річок і потічків? Але «довгі» хати зустрічаємо і високо в горах, де вода навряд чи досягне її мешканців. А може це пам’ять про минулі катастрофи і очікування біблійних передбачень? Здається, збудься все, чого боїться християнський світ, піднімись вода на землі, і бойко вже сидить в своєму «довгому» ковчегові і споглядає на навколишній світ зі своєї галерейки або іншими словами «капітанського мостика», а з маленьких вікон-ілюмінатів виглядають сивоголові воли і волохаті вівці.

Не дай Бог такому статися, але бойко напевно щось в своїй генетичній пам’яті таки зберігає і втілює це у витвори своїх рук.

Не менш таємничими є церкви на схилах Бескидів. Чи не є трибанні, тризрубні і завершені трьома багатоярусними вежами (до 8-и ярусів) храми з п’ятьма ступінчасто-пірамідальними вежами бойківськими «єгипетськими» пірамідами? А може вони служили так само календарем і виміром часу як старовинні в ієрогліфах камінні споруди цивілізації майя або городища інків? Та і з останніми їх єднає ніби суфіксальна належність до якоїсь давньої спільноти, розсипаної Богом по світу: інки, бойки…

Як і інки, бойки знають вимір часу, хоч і не признаються в цьому. Бойківська вишивка з Бескидів є унікальною в тому, що в її орнаментах використана космічна символіка, в якій солярні, ромбові знаки є мовою бойків із Всесвітом. Якщо геометричність бойківського орнаменту спробувати прочитати не тільки під кутом «орнамент-прикраса», «а як орнамент-текст-послання», «текст-відповідь», з використанням закодованих символів нерозкодованої досі мови, то знайдемо відповідь на питання, звідки бойко все знає. Принаймні потенційні родичі бойків цивілізації майя з їхньою ієрогліфічною писемністю та інки з їхньою фарбовою гамою на тканинах мали більше щастя, бо їх код потрохи розлущили. Щоправда свої тексти вони видовбували з каміння, ну а бойко все ткав та майстрував з дерева.

Якби знати детальніше, що ж ткали бойки в Бескидах на своїх рушниках і сорочках або що вкладали вони в своє дерево? Знаємо тільки одне, що ткалі і вишивальниці рідко повторювали взірці орнаменту. Вони говорили з Богом і ткали. Бог говорив з ними, і вони ткали. Чи чекають всі ці кілометри орнаментальних текстів на своє розлущення в час зміни людської свідомості? Чи пишеться тільки для бойків у той час, як гуцули мають свої послання з космосу? Десятки вчених десятиліттями билися над питанням значення геометричних символів, прямокутників, ромбів. Хтось розуміє це як особливу структуризацію світу і простору, коли один кінець ромбу знаменує невизначений початок розвитку людства, а інший є його циклічним завершенням в тій самій крапці невизначеності. Інші трактують геометрію в малюнках як згадку про архаїчні території, на яких колись жили народи. Може і бойки мали колись свою ромбовидну Бойківщину, яка звужувалась, розколювалась на трикутники, поки не надломилась до краю.

Бойки однозначно пояснювали свій орнамент функцією оберегу і розміщували його на всіх отворах, через які до людини могли проникнути злі сили: комір, вилоги, манжети, рукавні і пазушні розрізи. Сама тканина вважалася захистом від злих сил. Та може не випадково так інтенсивно розвивалося орнаментальне оберегове мистецтво у бескидських бойків, ніби передчуваючи велику біду.

У 1951 р. земля пішла у них з під ніг у буквальному змісті цього слова. І цього разу не з неба вона впала у формі великої води. І Ноєві «довгі» хати не вберегли. Бескидські бойки повторили долю інших малих народів. Так само як колись інків з їх землі змели іспанські поневолювачі, бескидських бойків змітали шовіністи: польські і совєтські. Їхні «довгі» дерев’яні хати попалили, сплюндрували церкви, а їх, погрузивши у товарняки, відправили

в світ за очі…

Коли бойка викреслюють з книги життя на землі, він все одно знає, що його записано в книзі життя десь вище і продовжує жити, борсатись, поки не видереться на саму вершину. Там, на вершині, його завжди чекає Бог. Може тому і називають бойків ще і верховинцями не тільки за локалізацією в горах, і одночасно долинянами, бо і там, в долині, дають вони собі раду.

Бойки деколи губляться в набудованих іншими етнічними суб’єктами поняттях-назвах з центром тяжіння на державі, нації чи культі іншої особи. Бойкам для власного самоствердження непотрібні інші формації. Бойко – то Діоген. Колись до Діогена, який грівся на сонечку в Кранії, прискіпався наділений абсолютною владою володар Олександр із питанням, чи не має він якогось бажання. Діогенова відповідь була: «Не заступай мені сонце». Коли бойкам занадто надокучують, вони просять відійти або відходять самі, в себе або до своїх. В очах же сусідів бойко є непримітним і малосвідомим, бо не підпорядковується під надумані норми поведінки. А тим часом варто придивитися до бойка і вам відкриється чарівний світ глибокої філософії, знань давності і шалена енергія устремління в майбутнє. При цьому бойки

«держат сі твердо на ногах»,

як самі кажуть. У бойків завжди на все була своя думка і дія. Їм можна закинути і крилате «світ мене ловив, та не впіймав». Таким зробила їх багатолітня історія перебування в особливих умовах співіснування серед інших «сонячних» етносів.

Після виселення у південні степи України бойки-горяни з Бескидів отримали ще й інші «пасіонарні» назви: бендерівці, переселенці, западенці, вороги народу. А насправді, там, на півдні України вони ще раз народились, стали ще раз самими собою. Там доводилося активувати генетичну пам’ять і одночасно не виказувати її назовні з метою збереження життя собі і своїм дітям.

Знаючи заплутану історію поодиноких євразійських племен, пізніше об’єднаних, а ще пізніше – етнічних груп і їхні політичні етнонадбудови, важко віднайти автентику саме бескидських бойків. Вагання між індивідуальним і груповим є тією похибкою, на яку треба зважати. Якщо в групі переважають типи зі змішаною тотожністю, то і загальна картина групи виявиться дещо спотвореною. Мені як нащадку бойків, які мають за плечима жахливу історію переселення 1951 р., в особливих умовах українського півдня (Миколаївська область), ця похибка видається мінімальною. Говорячи мовою вченого-дослідника, можна стверджувати про чистоту експерименту, хоч і йдеться тут про людський фактор.

Переселенці з Бескидів були поселені в Миколаївській області родинами, компактно, селами, ізольовано. Це означало, що села Нижньо-Устрицького району Дрогобицької області потрапили до однієї місцевості: в Криве Озеро з його поділом на поселення Волощино і Калантирка. В цьому колишньому єврейському містечку поселили мешканців Лютовищ і Скородного. Села Бистре й Лип’я розселили в сусідньому Врадіївському районі. До Одеської області, в Ширяєвський район потрапили колишні мешканці Кривки й Хмеля. Ще частина потрапила до Херсонської області. Йдеться про спільноту західних бойків, які вже попередньо були пов’язані родинними зв’язками в Бескидах (традиційно, бойки одружувалися на бойківчанках з сусідніх і далеких сіл і перепліталися в родинних стосунках територіально). Колись зустріла в селі Вовчому Турківського району одного старшого чоловіка, який, виявилося, знав людей зі Скородного. Він жартома зауважив: «Чомусь наші хлопці любили дівчат зі Скородного». А відстань між селами понад сто кілометрів.

В умовах півдня подружні зв’язки підтримувались в такому ж консервативному вигляді. Штучна соціальна ізольованість бойків на півдні продовжила їх минулу гірську ізольованість, завдяки чому бойкам вдалося зберегти свою архаїку і автентичну культуру і далі. В совєтських умовах бойки природно зберігали свою тотожність, далі спілкуватися з Богом. Хоча робити це було важче, бо ткацькі верстати в більшості залишились у спустошених хатах в Бескидах. Потоки, де можна було вибілювати білизну, на півдні замінили їм колгоспні ланки. І тільки вдома, після важкої колгоспної праці, бойкині далі пряли свої тексти-орнаменти. Вони були все біднішими, бо часу на вишивання було все менше. Молодше покоління теж не відчувало тих вібрацій, якими колись випромінювали «довгі» Ноєві ковчеги. Магізм трибанних церков замінили ферми і корівники. І бойки самі стали храмом, щоб захистити себе від повного знівелювання на півдні комуністичної імперії.

На тлі місцевого населення півдня з їхнім суржиком і своєрідною культурою мазанок, західно-бойківська тотожність викристалізовувалась дещо по-іншому. Можна навіть стверджувати, що вона виявилася в її найкращих рисах після пережитого в 1951 р. переселення.

Від ізольованих бескидських мешканців їхнім нащадкам передалася по спадковості глибока інтуїція як мірило і пояснення всього бойка в ізоляції від батьківщини або

вітцівства, як кажуть бойки.

Інтуїцією і відчуттям довелося навпомацки будувати новий макрокосмос навколо мікрокосмосу бойка. Допомагала в цьому їм вроджена гармонія з самими собою і безумовна по замовчуванню солідарність з іншими. Я помітила в собі здатність синтезувати факти навколишнього життя для розуміння бойківської сутності. Цю сутність потрібно було пізнавати самій, споглядати, бо прочитати про неї чи почути з медійного простору аж ніяк не доводилось.

Я відчувала магію цих людей навколо мене, їх безмежну доброту і духовність, їх моральні якості і активну життєву позицію. Вони були інші. Завжди інші. Повсякчас інші. Це були переселенці 1951 р. Це був південь України. «Переселенський» світ навколо мене на противагу до містечкових (тобто місцевих) видавався великою родиною. Місцеві мешканці Кривого Озера були розкинуті по цілому периметру цього районного центру то тут, то там. Їх ніщо не єднало, крім спільного місця праці і сільради. Переселенці ж були таким собі планером з двома крилами мікропоселеннями Волощино і Калантирка, на якому все трималося. Колгосп, сільські організації, школи, сфера послуг, все, куди влилися переселенці з Бескид, набирало іншого забарвлення. Їхня працьовитість і майстерність вражала, їх мудрість оцінювалась, їх доброта перемагала. І саме тому, що самі переселенці не озлобились на владу, не протиставили себе до місцевого населення, не робили на збитки, як кажуть у бойків, а відкрили свою душу до південного українського простору, бо такі вони вже є. Їх воля до життя перемогла опір і зневагу, яку їм довелося зустрічати на півдні. То про яких злорадних українців з сокирами в руках говорять польські шовіністи, від кого вони так хотіли збавитись у Бескидах? Якщо автохтони Бескидів були б кровожерними злодюгами, перевернули б вони південь України з ніг на голову. Там і простору для того, щоб розвернутись, більше. Та ні, бойки натомість знову пригорнулися до землі. Чорнозем в порівнянні з Бескидами, віддячував їм за їхню працьовитість. Від бойків у кривоозерський словообіг ввійшов прикметник «совісний», яке асоціювалося виключно з переселенцями. Поступово бойки-кривоозерці піднімалися економічно, заможнішали. Пройшов час, і знову у них було все, як у ноєвому ковчезі. Разом святкували свята. Допомагали один одному у влаштуванні весіль, похоронів, сімейних свят. То була бойківська толока, на яку не треба було і скликати. Бойки зліталися як комахи до світла. Може, їм і миготіло світло Бескидського спільного простору, яке їм ввижалося на півдні України. Індивідуалісти, що отримують насолоду від колективної праці на благо інших. Ніхто їх ні до чого не примушував, а вони йшли до «своїх» і грасу місити, як кажуть вже південні бойки, і хату мастити. І не залежить, чи тебе звали, чи ні.

І ніколи серед них я не могла вирізнити «чужого», навіть якщо він був і некровним родичем. Іноді здавалося, що всі переселенці сплелися в один механізм, єдиний світ, що функціонує за своїми правилами. В цьому світі кожен один одного знав. Кожен знав родичів, сватів, кумів, похресників, зятів і невісток. У мене, зокрема, була нескінченна кількість хресних батьків (ними вважалися всі ті, які були на моїх хрестинах). Коли я втратила відчуття їх виміру, моїми хресними стали всі «переселенці». Я усвідомлювала, що вони тримають мене перед Богом всі разом.

Малою я запитувала маму, чому ми привіталися з людиною, чи тому, що це моя нанашка чи мій нанашко (так бойки звуть хресних батьків)? Потім мені мама пояснювали всі родинні і неродинні зв’язки, сусідські ще по-скородинськи (як це було в Бескидах). Після такого досвіду я просто прийшла до висновку, що всі в наших переселенських селах просто є рідними. Це почуття єдиної родини було справжнім благословенням на все життя. Такої єдиної родини я не відчувала більше ніде, ні в Україні, ні в її діаспорі. І це, мабуть, є та винагорода, яку отримали нащадки переселенців 1951 р.

На цьому місці мені хочеться розповісти про те благословення, яке дістали діти західних бойків у чужому краю. Незважаючи на загрозу асиміляції і втрати своєї культури, західні бойки навпаки розвинули її глибше в своїх дітях. Вони ніколи не переставали говорити по-бойківськи, хоч їх і цькували, і насміхалися. І навіть якщо дітям бойків не дали вивчити їхню мову, то вони успадкували любов до неї разом з любов’ю до своїх батьків. Батьки описували свої Бескиди з великою любов’ю. Бескиди тримали їх разом. Тримало разом і спільне пережите горе, і спільна переселенська доля.

Було, однак, і таке, що мені в «переселенцях» не подобалося. Вони неохоче відповідали на питання про своє походження і минуле. Надто вже воно боліло. Його боялися і приховували.

Звернулася до вітчизняних дослідників за поясненням походження назви «бойки». Вони майже в унісон погоджувались з версією походження назви від використання «бо» і «йе» в розмові бойків, стверджувального «бойє». Можливо, така теорія виникла за аналогією «лем» – лемки. Пригадую, чула я це «байя». Запитую своїх рідних бойків, що вони думають про цю версію. «Байа» – заперечливо відповіли вони. Отже,

ця версія є висмоктаною з пальця, як кажуть бойки.

Інша версія ґрунтується на войовничій назві «боі», якою ніби називали бойків за їхню запальну вдачу. Знаючи моїх рідних бойків, не можу я погодитись, що ця версія аж так їм пасує. Всі ті бойки, яких я коли-небудь зустрічала, є надзвичайно мирними і привітними.

Муху не образять, як кажуть вони самі.

Тож і цю версію я не брала до уваги. Не заглиблюючись далі в словоплутання попередників з назвою «бойки», я звернулася до словника санскриту. Спорідненість бойківського діалекту, за аналогією з українською мовою, з цією прадавньою індо-арійською мовою доведена лінгвістами і не викликає сумніву. Єдине, що бойківська мова зберегла в собі більше давніх форм: Бескиди охороняли бойків не тільки від злих вітрів, але і від мовних впливів.

У бойківській мові збереглися досить архаїчні форми індоєвропейської прамови. Тримаючи мовний ключ бойківського говору, можна порозумітися і з «Ведами», і з кельськими сагами. Ця спорідненість з прамовами може просуватися і далі у віки. Тож бойківська окремішність захована теж і в мовній спорідненості з давніми цивілізаційними культурами. Подивімось лише, що несе в собі магічне «бо», заглянувши в англо-санскритський словник. Якщо розглядати корінь „bo” з санскриту на англійську, зокрема в слові bow, то приходять такі аналоги: bow – (store of grain), що в перекладі означає сховище зерна (відоме у бойків як боїще – одне з приміщень для обмолочення і зберігання зерна в «довгій» бойківській хаті). Отже, «бо» несе в собі певні лексичні навантаження походження бойків – давніх землеробів. З санскриту на англійську корінь „bow” ще перекладається як володар досконалого знання (perfect knowledge). А далі ще цікавіше: ковчег (an arche) і знак зодіаку Sagitarius, Стрілець. Якщо про ковчег у формі «довгої» бойківської хати я вже говорила, то про галактичну приналежність бойківського характеру все ж варто задуматись. Стрілець (Sagittarius) – це зодіакальне сузір’я, в якому знаходяться точка зимового сонцестояння і центр Галактики, схований за хмарами міжзоряного пилу. В Стрільці розташована найгарніша частина чумацького шляху. Чи не є Сагітаріус-Стрілець тією на шлях вказуючою зіркою, яка колись вела далекими дорогами бойків-чумаків з їх сивими волами дорогами Європи з сіллю і товарами? Чи є чумаки тією ланкою, що проклала місточок між європейськими племенами, що зналися на видобуванню солі, майстерній деревообробці і ткацтві?

Якби не називалися носії древніх знань і мудрості наших бойків – волхви, друїди, знахарі, – їх присутність серед мого народу важко не примітити. Я виростала в середовищі бойків, де ще дитиною помітила, що серед наших людей є люди, які володіють надзвичайними знаннями, хоч і вищих шкіл не закінчували. І живуть вони довго. І молодість зберігають довше. Світ духовний для них не є абстракцією, але радше щоденною практикою. І Бога бачать вони перед собою, і з чортом знають, як обходитися.

У малому соціумі західних бойків-переселенців ставляться один до одного з повагою. Один до одного прислухаються. Особливо прислухаються до слова матері й батька, до старших в родині. До батьків звертаються на «Ви». Родини, в свою чергу, є пов’язаними одні з одними як територіально, так і духовно. Тому і створився мимоволі своєрідний феномен доброзичливого мікросуспільства переселенців з Бескид на півдні України. Мікросуспільства людей, що пройшли шлях мучеників, тих, хто ніби «не від світу цього».

Чи хотів їх світ?

Історія підтасувала трагічні дати для бойків часто в своєму особливому порядку з піковою «одиничкою» на кінці. У 981 р. руський князь Володимир приєднав територію Бескид до політичного об’єднання русинів «Київська Русь» – конгломерату племен, що розмістилися на берегах водних артерій Чорного моря. Чи пасували туди племена бойківські? Український історик Дмитро Дорошенко обережно зауважує: «[…] і тільки невеличкий окрайчик української території на північнім заході належить через Сян і Буг до Балтійської системи». В напрямку якої країни несли свої води артерії Сяну і Бугу? А може, в напрямку міфічної Скандинавії, до якої прибували чудові гіперборейці, що не дають спокою світовим вченим? На сьогодні бойків з гіперборейцями поєднує лише корінь слова «бо». Це прискіпливе «бо» єднає бойків і з Богемією, і з Баварією. В Криму існує гора Бойка. В Хорватії існує місто Самбор, однофамілець бойківського Самбора. Ба чи байа?

Я колись запитала свого стрия, звідки ж походять бойки? Як це не дивно, він не посилався на жодне політичне чи етнічне формування. Я почула лиш таке:

«Ми були ткачі і прийшли звідкись».

Це глибоко врізалось в мою пам’ять і досі не дає спокою. Я шукала сліди бойківських ткачів повсюди в історичних джерелах. На ткацькому станку мала би ткатися бойківська історія так само, як вона ткалася на ткацьких станках різних цивілізаційних культур, що обрамовують земну кулю. Та і вироби з бісеру і кераміки теж можуть багато розповісти. Спорідненості в артефактах орнаменталістики і краси бойківських мистецьких творів поєднує бойків і з народами Індії, Середземномор’я, Південної Америки, з тими, у кого ще, за твердженнями вчених, відбувався цивілізаційний спалах. Однозначно в бойківській археологічній спадщині є і кам’яні городища, і своє сакральне мистецтво в образах, іконах. Бойківська музична культура виказує спорідненість в танцях (коломийки і бойківські підскоки не далеко відскочили від танців інших культур), і в музичних інструментах (особливий паралелізм з музикою хорватів, ірландських кельтів, струнними і духовими інструментами інших народів).

Насолоджувалися західні бойки глибоким бескидським повітрям, вели свій усталений спосіб життя, пряли, ткали, обробляли землю, молилися Богові і

ніколи нікого не гнівили, але згнівили їх самих.

Влітку 1920 р. бойки Сколівського повіту на Львівщині проголосили про створення Бойківської Республіки. У 1921 р. вже і згадки про неї не існувало. Польські війська придушили повстання. Це був чи не єдиний вияв бойківського бажання політичної структури. Бойківщина була багата на ватажків, які боронили чужі землі, князівська (козацтво з його ватажком-бойком Сагайдачним). І якщо погортати історичні літописи Європи і Азії, то до бойків можна записати і Робін Гуда поруч з Олексою Довбушем, і Верцингеторикса, останнього верховоду кельтів поруч з Хмельницьким, і Сократа поруч із Шевченком. Та не в бойках тут справа, а в тому, що деякі народні сини стоять ближче до Бога і слухають його уважніше. Тому і поняття свободи для них є звичайним подихом, так само як для інших звичайним є засмердіти, як кажуть бойки, історію своїм злом.

У 1939 р. було підписано таємний договір між двома імперіями зла, нацистською Німеччиною і Совєтським Союзом, який розчленував живе тіло бойківської спільноти в Бескидах. В році з закінченням «на один» почалася жорстока війна між двома титанами диктаторства Гітлером і Сталіним, в жорна якої потрапили і західні бойки. Разом з іншими мешканцями прикордонної смуги між Польщею і Україною – лемками, холмщаками, підляшцями, надсянцями – бескидські бойки пройшли всі випробування війни, втративши найдорожче – своїх людей.

З часу утворення нових державних конгломератів Польсько-Литовського князівства, а пізніше Австро-Угорщини, а ще пізніше – Радянської імперії територія Бескидів була ласим шматком для всіх імперських сусідів. Західну Бойківщину, як і загалом інші пограничні райони – Підляшшя, Холмщину, Лемківщину, – ділили-непереділили. А ще до існування вищеназваних конгломератів прикордонні райони взагалі були нічиїми. Вони були своєрідними буферними зонами між державами. Там свого часу, поза очима, як кажуть бойки, у польської шляхти, зародився вільний козацький дух, який пізніше переріс в козаччину. На прикордонних теренах спробі нав’язання панщини протистояли опришки. Врешті, тут зародилося протистояння польському шовінізму у формі повстанських партизанських загонів для захисту закерзонського населення від звірств польської Армії Крайової. Бескидські бойки жили на своїй землі, знали кожну стежку й потічок. І раптом мусили переховуватись в землянках, щоб боронитись від жорстокості сусіда-поляка.

Було це все розіграно нагорі як велика політична інтрига. В бескидських селах, де жили і поляки, і євреї, все виглядало по-іншому. Моя тітка, що пам’ятає довоєнні Лютовища, повідала (бойк.), що в селах і поляки, і українці, і євреї жили мирно. Кожен займався своєю справою: обробляли землю, господарювали на своїх ґаздівствах, веселились по святах. Та від 1941 р. вже не існувало Бескидів. Вони закам’яніли в заклятій назві Закерзоння. Ця назва виникла як політична, що визначає територію поза «лінією Керзона» – за ім’ям англійського політика, який виступив у ролі медіатора від країн Антанти в розділі вододілу Сяну й Бугу між «ненажерливими» світу цього.

Якщо назва Бескидів, що по-староруськи і по-польськи «Бєщади», філологами інтерпретується як така, що не залишає потомства, «Бес чад», то його замінник «Закерзоння» справді стало землею без чад, без потомства на цій землі. Трикутник Бєщад перевернувся на політичний Бермудський трикутник. У 1951 р. західна Бойківщина зникла зі всіх українських карт, а в польські не потрапила. Тоді Дрогобицьку область Української Радянської Республіки зробили Нижньоустрицьким районом Прикарпатського воєводства Польської Народної Республіки. Історики пояснюють: «Метою Польщі було отримання нафтопромислів Нижньо-Устрицького району, в обмін на які Радянський Союз отримував „зручне залізничне сполучення”. Існує думка, що неофіційним ініціатором був Радянський Союз, який грав провідну роль у прийнятті більшості рішень урядів соціалістичних країн, який у результаті обміну отримував перспективний Львівсько-Волинський кам’яновугільний басейн».

Совєтське союзне керівництво виміняло ділянку бєщадського населення площею 480 км² на ділянку з польським населенням. Західних бойків насильно переселило на південь України, а їх терени заповнили «кресовими» поляками, які розділили переселенську долю західних бойків. Тисячі людей було вивезено з Бєщад. Цифрами не виміряти глибину втрати. Бойківщині відітнули її західне крило.

Про цю трагедію не писалося в підручниках історії. Нащадки переселенців не мали жодної уяви про походження своїх дідів. Ніби з неба впали, як кажуть бойки.

Якщо колишні прапращури бойків з їхньою витонченою неземною інтелігентністю і могли впасти з неба, то бойки покоління 1951 р. мали конкретну землю з її конкретною культурою, мовою та історичним минулим, прониклим бойківського духу, що знав мудрість буття і правди.

Цей дух і прояв західного бойківства живе і донині у формаціях західних бойків-переселенців по українській території.

Надломлена гілка тулиться до своєї сестри – Східної Бойківщини. Бойки з півдня України, переселенці 1951 р., є частими гостями на бойківських заходах в Галичині, але почуваються там уже як діаспора. Час ізоляції в глибинках сприяв усамітненню цієї гілки Бойківщини, та не її всиханню.

«Ще нихто не втік від свої доли», –

кажуть бойки. Населення західної Бойківщини рознесло по світу. Частину було насильно відправлено у південно-східні райони тодішньої радянської України. Частина на хвилях примусового забору на роботи до нацистської Німеччини і концентраційних таборів потрапила в горнило фашизму. Після його придушення бойки розсіялися по світу, бо повертатися не було куди. Тодішня пошта поверталася з грифом: «Адресат вибув». Частина бойків, що жила на змішаних з лемками територіях, була захоплена політичною розправою поляків над етнічними українцями. Ця розправа носила географічну назву «Вісла». Нею винесло бойків на польське примор’я – береги Балтійського моря, де на спорожнілих від німецьких автохтонів землях знайшли свою мачуху-землю разом з лемками і бойки. Частина бойків була поглинута совєтською каральною машиною в далекосхідному напрямку: сталінські табори і виселення в мерзлотні землі з мерзотним політичним укладом. Бєщадські герої-партизани, бійці армії-захисниці від польського терору доживають віку в діаспорах Америки, Канади, Англії, Австралії, Західної Європи

та «не дали собі на голові кілє тесати».

1991 Україна дістала незалежність. 1991 р. незалежні держави Україна, Білорусь і Литва успадкували вже згадану «лінію Керзона» як основу для нового окреслення кордонів між новими незалежними державами.

У 2011 р. Україна святкує вже 20-у річницю незалежності. У 2011 р. західні бойки поминають свою зниклу шістдесят років тому Західну Бойківщину. А Закерзоння для них і їхніх нащадків залишилося міфічною країною, обітованою та відібраною землею. А ще бойки кажуть: «від свого не відступить ні на крок». Чи кажуть вони про себе?