Позначки
http://www.besahy.com ПОБУТ БОЙКІВ
Бойки займалися скотарством, лісовим та сільським господарством. Для зберігання сіна та соломи бойки розробили оборіг – конструкцію із вертикальних кількаметрових стовпців та рухомого даху із кори, соломи чи драниць (спеціальних дощечок для покриття дахів). Ці конструкції у різних варіантах були поширені аж до Богемії (теперішньої Чехії) і ще дотепер часто зустрічаються у ландшафтах західної України.
Вони здавна були землеробами. Під ріллю тут освоювалися не тільки долини, а й гірські схили, лісові масиви. Етнографи зафіксували на Бойківщині архаїчні способи вирубно-вогневого освоєння земляних ділянок: рубання лісу та чагарників з наступним їх спалюванням, викорчовуванням пнів, скопуванням мотикою і далі обробкою орними знаряддями. В умовах малородючих грунтів, кліматичних режимів різних висотних зон на Бойківщині склалися традиційний асортимент вирощуваних культур і своя агротехніка. У тваринництві переважала велика рогата худоба, зокрема воли — основна тяглова сила горян.
Розвивалися на Бойківщині різні ремесла і промисли. Одним з найпоширеніших було лісорубство, а також сплав деревини, теслярство, гончарство, бондарство. Місцеві майстри-деревники будували для себе і на продаж хати та господарські будівлі, зводили справжні шедеври дерев’яної архітектури — дивоцеркви, виробляли з дерева майже всі сільськогосподарські знаряддя, транспортні засоби, хатнє начиння, посуд та ін. Розвивалися також ткацтво і кушнірство.
Високими художніми якостями характеризуються народні ткані вироби: коци, верети, плахти. Цікаві зразки рослинного орнаменту мають вибійки (фарбування виконували рослинними барвниками за допомогою трафаретів). Вражають фантастичними узорами, тонкістю виконання вишивки. Бойківський старовинний одяг відзначається зручністю, легкістю та способом виконання. Дівчата носили вишиті сорочки, білі спідниці з вишитим краєм, а також прикрашений вишивкою фартушок, на голові – світлу хустку. Заміжні жінки в’язали хустки на чіпець. На сорочки одягали лейбик з коричневого сукна, прикрашений на грудях шнурами і саморобними ґудзиками з того ж таки сукна. Чоловічий костюм був строгим: сорочка та штани з білого полотна з вузькими, здебільшого чорного кольору, вишивками. Штани іноді вишивали внизу і по швах. Лейбик прикрашали скромніше. Влітку носили солом’яний капелюх, взимку – кучму, або баранячу шапку. В давнину бойки відпускали довге до плечей волосся, яке заплітали в коси. Бороди голили.
Слід давніх культів відчувається і в лікувальних методах бойків. В Турківському повіті під час лікування астми у дитини знахарка давала випити хворому разом з водою кілька крапель крові з мізинця правої руки матері і батька. Поширеною була магія словесна. В молитвах, котрі бойківські ворожки промовляли “від вроків” (недоброго ока), звертаються не лише до Господа, але й до сил землі, води, вітру, сонця. Варті уваги й прокляття бойків, в яких згадуються сили грому, що їм поклонялися язичники. До речі, найстрашнішим прокляттям серед бойків є не “шлякування”, як у галичан, а саме заклик до стріл грому. З поганських часів збереглася у бойків заборона вбивати жаб і вужів. Язичницькою символікою позначені бойківські писанки, особливо з найзахідніших сіл. Церква з бойківського села Росолин (Ліський повіт), що її поляки перенесли в Музей народного будівництва у Сяноку, на перший погляд зовсім не нагадує церкву, а … хатинку на курячих ніжках. Очевидно, саме таке уявлення в давнину мали предки про святе місце.
Один епізод з бойківського життя особливо гостро врізався в дитячу пам’ять. Здавалося, що хоронили неодмінно якогось героя, бо жінки жалісливо і протяжливо речитативом повторювали: “Йо-йо-йо-йо-йой…” Насправді ховали звичайну людину, але ховали за давнім звичаєм: клали в труну речі, що їх любив покійник, стукали труною тричі об поріг, як виносили мертвого з хати, тоді – виливали відро з водою перед порогом… По дорозі до цвинтаря – йойкали усі жінки, поки могилу не засипали землею. Все це багатоголосся монотонних звуків здатне вплинути на підсвідомість наче будійські мантри. Цілком ймовірно, що під час йойкання учасники похоронної процесії поринали в сильний транс.
Був ще один цікавий звичай у бойків, але його свідками нашим сучасникам, мабуть, вже не бути. За переказами старих бойків, їхні батьки не мали звичаю масово вмлівати біля труни або заводити кількагодинні плачі. Рідні, звісно, плакали і голосили, проте в цілому ставилися до смерті більше по-філософському, як тепер. “Смерти ни мож показати, же ти її ся напудив: вна би тя враз вхопила – і кониць”, – пояснював 98-літній бойко небезпеку страху перед потойбічним світом. Зізнавався, що замолоду ніколи не пропускав нагоди провести ніч в молодечій компанії – в хаті, де лежить покійник. Там влаштовувалися парубоцькі ігри і навіть жартуючи, лякали дівчат. Особливо популярним було непомітно зачепити мертвого, щоб він заворушився, після чого всі з писком і реготом бігли з хати – так, наче дійсно боялися, що померлий встане. “Так ся нераз набавив коло того мирця, же як прийшов домів, живіт ня болів кілька дніу,” – ділився спогадами старий бойко. Просив, щоб як з його мертвим тілом хтось захоче побавитися, щоб рідні не боронили. Діти заспокоювали батька тим, що тепер в їхніх горах вже ніхто так не дуріє. Старий радів, що його молодість скінчилася “ще до комуністів”, коли людям не забороняли жити за заповітами своїх батьків. Забавки при мерці в бойківських горах зберігалися десь до кінця 40-х – початку 50-х років.
Не виключено, що серед бойків є чимало нащадків княжих дружинників. Упродовж століть Карпати були прикордонною смугою і руські князі поселяли тут бойових людей з метою охорони. Про це також свідчать чисельні городища, замки і підземелля і навіть назви окремих населених пунктів. Окрім того, через Дністер і Сян проходили торговельні шляхи. Їх теж треба було пильнувати. А пильнувати було від кого. Бо мешканців східних Бескидів – бойків і гуцулів – вирізняло замилування свободою і прив’язаність до вільного життя. На думку польських етнологів, бескидниками (лісовими хлопцями або розбійниками) бойків зробили гори, нестабільність суспільства, нужда, небезпека життя на прикордонні та суворість місцевих звичаїв. З плином часу люди, що шукали притулку в лісах від переслідувань влади, полюбили легке, гультяйське життя і ставали справжніми розбійниками – жили з нападів і грабунків. Хоч з іншого боку життя бескидника не було суцільним святом, особливо якщо зважити на небезпеку, що безкінечно переслідувала його. Дні пирування і набивання кишень чергувалися з голодними і холодними, без даху над головою, тижнями, а то й місяцями. Таку ціну сплачував бескидник за незалежність – від родини, від пана, від суспільства. І за звільнення від тяжкої щоденної праці на невдячній землі в горах.
Та серед бойків були не лише розбійники. Бойківщина здавен відзначалася великою чисельністю шляхетських громад. Ймовірно, походила ця шляхта від княжих дружинників. Про гоноровитість і честолюбство цієї верстви на Бойківщині існує така легенда. Старому селянинові-шляхтичеві судовий урядник зневажливо вказав поставити на якомусь документі хрестик. Мовляв, ви, русини, а особливо старі, всі неписьменні. Сивочолий дід нічого не пояснював – він зняв чобіт, попросив вложити йому перо поміж ніг і чітким почерком підписався. Цей випадок, датований ХІХ ст., описаний в історії села Кульчиць, що на Львівщині.
Серед всіх інших карпатських субетносів бойки зберегли свою українськість якнайчистішою. В них не зустріти настільки сильних впливів словацьких і польських, як у лемків, або румунських – як у гуцулів. Також у бойків найвиразніше прослідковуються залишки старословянської архаїки. Вроджений консерватизм та певна ізольованість гірськими хребтами від впливів цивілізації сприяли консервації у бойків давніх вірувань, ритуалів і традицій.
Домів/Domiv 